Міжнародний конкурс «Мій рідний край» - 2006 p.

Дух нації, життєві шляхи, долі, зв’язки поколінь

Федорченко Ольга Олександрівна

Науковий керівник:
Бродська Ростислава Володимирівна, доцент кафедри українознавства, педагогіки, культурології.

Севастопольський національний технічний університет

Долі своєї я не кляну
Бути луною, будить луну
М. Драй-Хмара

У далекому безхмарному дитинстві, коли все навколо було біленьке, рожeве та блакитне, людиною, якій я віддала своє серце та любов, був дідусь. Він походив з давнього козацького роду, пам’ятав подвиги своїх великих пращурів, годинами міг захоплено розповідати про славне минуле козаків. А як він радів відродженню козацьких організацій у сучасній Україні. Він був такий близький до України не лише тому, що прожив тут все життя (багато хто живе на Україні, але не всі цим пишаються), а тому, що працював на нашій матінці-землі. Ниви, городи, дерева, жита, овочі, фрукти – от вся його праця, якій він віддавався сповна. Не маючи вищої освіти, а лише школу садівників, він міг не гірше за поетів розповідати про рідну землю. Такі розмови, колоритно оздоблені українським гумором, армійськими байками, життєвими розповідями, становили мою першу любов до України. За цими дивними розмовами пробігали години, дні, роки, не пригадую жодної сумної хвилини у товаристві дідуся, бо він був справжнім українцем – веселим, щедрим, балакучим, привітним та палко любив мене, тоді ще дуже маленьку та несвідому онуку. У нього навіть мрія була заохотити і мене до справ агронома, але урбанізоване життя дало свої наслідки – не тягнуло мене так до виноградників, квітів та землі. Зараз пригадую його добрі сірі очі, повні такої ніжності та любові, та хочеться плакати; лише згодом усвідомлюєш, наскільки ця людина тебе любила, скільки добра зробила, і ладна вбити себе за кожне грубе слово, неуважний рух, миттєву байдужість, бо зараз вже нічого не зміниш. Коли дідусь помер, у душі поселився вакуум, який не можу заповнити й досі, не вистачає цього м’якого погляду та теплих слів, так їх вже з усмішкою на вустах мені ніхто не скаже. Але духовний зв’язок між нами виявився таким сильним, що дідусь іноді являється до мене в снах, ми ведемо все тіж бесіди, а на ранок обличчя мокре від сліз. Чому ніхто не здатен спинити біг часу та невпинну зміну поколінь?

Я не вірю,
Що дід із могили
Воскресне,
Але вірю,
Що ні –
Він увесь не умре.
В. Симоненко

Згодом біль трохи вщух, мені поталанило знайти ще одну людину, спілкування з якою мене справді тішило. Я навчалася у гімназії, та якось до нас прийшла нова вчителька з української мови та літератури. Ця дивовижна жінка досі залишається моїм єдиним авторитетом, а разом з тим прекрасним другом та порадником. За 2 роки її вчителювання увесь наш клас закохався в українську літературу періоду „розстріляного відродження”, шестидесятників. Саме з того моменту, знаходячись увесь час у російськомовному середовищі, я визначила своє єдине захоплення – рідна культура, мова, література. Увесь вільний час я заповнювала вдосконалюванням своїх знань у цих галузях, без упину читала, писала все, що тільки дозволялося, українською. Годинами після уроків вели ми з вчителькою розмови, цікаві для нас обох. Так сама собою визначилася і моя майбутня спеціальність. Мене приваблювала лінгвістика, і після деяких роздумів я стала студенткою факультету філології. Для навчання довелося покинути рідне місто, на свій страх і ризик рушити до набільш зросійщеного міста на всій Україні – Севастополя. Я попрощалася зі своєю вчителькою, на останок зробила їй маленьку приємність – стала однією з тих двох десятків абітурієнтів (усього нас було 120), які складали іспит з української мови та набрала 49 з 50 можливих балів. Так скінчився ще один період мого життя.
Але хіба Бог може залишити нас без Свого пильнування чи покине Він нас у біді? Можу впевнено сказати, що такого не буває. Бо як ще можна пояснити, що в цьому місті я знайшла людей, настільки рідних та близьких за духом, яких ніколи не мала родичів. Майже рік я мучилась через нестаток спілкування з однодумцями, через антиукраїнське середовище, суцільне нерозуміння та прокльони з усіх боків. Жахливі думки лізли до голови, здавалося, що під час незабутніх президентських виборів маю всі шанси потрапити передчасно на небеса. Але й тут Господь захистив мене: мені не тільки вдалося залишитися в живих, а й довести свою віру в нашого Президента. Незважаючи на мої іноді занадто різкі висловлювання, викладачі не могли не зазначити мій рівень знань з української, що було диковинкою для севастопольців. Як важко жити чужою серед своїх, щодня намагатися зруйнувати хоч одну цеглину у стіні суцільно зомбованого населення, повитого любов’ю до матінки-Росії та лютою ненавистю до України, яка годує їх та їхніх дітей. Слухати неприємності та увесь час боротися... за націю, за себе, за Україну. Як не може простий робітник ферми опанувати комп’ютерні технології, так не могла я, тендітна дівчина, якимись насильницькими методами боротися з росіянами. Та й навіщо воно? Добро завжди сильніший засіб переконання, ніж зло. Це мій девіз. І як результат, мене почали у групі кликати ласкаво „наша україночка”, „наша патріотка”, „майбутня Юлія Тимошенко”. У моїй кімнаті весь час повно людей, бо всім хочеться скуштувати українських страв. Кулінарія стала моїм одним з останніх захоплень. Одного разу спало на думку, що не вмію готувати наших страв. Це був грім серед ясного неба, якийсь особистий недолік, який зараз майже виправлений. Такою нашою привітністю, добротою, щирістю формується враження про цілу націю. А чим більше людей будуть доброї думки про українців, тим краще! Над цим і працюймо!
Душею відчувала, що десь тут, поряд живуть малочисленні, але все-таки мої українці. Інтуїція не підвела, вивела на пряму стежину до місцевих патріотів України. Яке то було для мене щастя! Пам’ятаю, що вже у перший вечір відчула себе своєю серед аболютно чужих людей. То був вечір на севастопольській „Просвіті”. Не дивно, що моя поява викликала своєрідний ажіотаж, здавалося, що люди не могли повірити в те, що я сама до них прийшла з любов’ю до України, з добрими намірами та бажанням діяти. А я не могла усвідомити, що ці люди мене прийняли, не могла наслухатися та наговоритися рідною мовою. Мені здавалося, що ми якесь братство, якийсь орден, де всі брати та сестри.
Одного вечора до мене підійшла дуже вшанована на „Просвіті” пані, яка була мені також симпатична. Вона дала мені номер якоїсь жінки, яка бачила мене один раз, коли я вперше завітала до просвітян, та просила їй зателефонувати. О, якби я знала, що буде після цього! Це була знаменна зустріч у моєму житті, більша за своїм значенням від знайомства з якимось видатним політиком. Сказати, що ця зустріч змінила моє життя – нічого не сказати. Вона змінила мене саму, мої погляди на життя, моє світосприйняття, душевний стан, ставлення до людей, коло спілкування – абсолютно все! Та все на краще. Бо по-іншому і бути не могло, людина, з душі якої ллються на всіх навколо промені сонця, тепла, а очі світяться небесною добротою, просто повинна змінювати світ на краще. А світ загалом змінюється лише тоді, коли змінюються окремі індивіди, перетворюються на особистостей, проходять шлях важкої самоеволюції. Погодьтеся, що не кожна людина здатна самостійно усвідомити необхідність таких змін, а тим більше відшукати в собі енергетичний та розумовий потенціал для їх реалізації. Скільки разів на день ми вживаємо слова „індивід”, „індивідуальність”, „особистість”? А хіба так само часто ми замислюємося над тим, який довгий шлях робить людина від індивіду до особистості, як вона розвивається протягом усього життя у процесі соціалізіції. І врешті-решт, чи ми є особистостями?
Знов-таки, історично склалося, що мене виховували у атеїстичній родині, ніколи навіть не згадуючи якісь релігійні моменти. До якогось часу я навіть не замислювалася над тим, скільки культурного спадку людства в мене відібрали, якої духовної спадщини мене позбавили. І хіба то було не знамення,що ця Свята Жінка, яка раптово постала на моєму шляху, призначила мені першу зустріч у Церкві?! Передати весь шквал емоцій, які бентежили мою душу, неможливо. Вони розривали мене на шматки своєю суперечливістю, бо одночасно боролася цікавість, страх, жага до відкриття нового та підсвідоме очікування змін. Стидно визнати, що того разу я вперше була в Церкві. Той похмурий ранок неділі листопада збережеться, немов фотознімок, на все життя у моїй пам’яті. Бо то був мій перший крок до Бога, який я зробила не сама, а разом із Святою Жінкою. Я побачила її вдруге в житті, не знала, куди ми йдемо, нащо, але інтуїтивно я вже їй вірила, вже хотіла йти, говорити та слухати, аби тільки поруч з нею. Знаєте, є такі люди, які, мені здається, вранці встають та тихенько протирають свій нимб та ховають його, щоб ніхто не дізнався, що вони янголи, які раптом опинилися на землі.
Приємні люди, запах воску, ладану, священник, ікони... Таке дивне приміщення. Мене воно вразило своєю скромністю, навіть, можна сказати, бідністю, порівняно з приміщеннями розкішних Церков московського патріархату. А це просто маленька зала у військовому шпиталі, але цю атмосферу глибокої віри, турботи, проникновенності в душу кожного присутнього створюють самі парафіяни. Ніколи не бачила настільки щиро прохаючих Господа людей, настільки вдячних Йому за життя. І після того я зрозуміла, скільки всього чудового Бог робить для нас, а ми просто цього не помічаємо, забуваючи тихенько Йому подякувати у молитві. Я цю Церкву вважаю своєю першою та єдиною, бо лише сюди я почала постійно приходити, не тому, що треба, а тому, що відчуваю внутрішню потребу висловити свою подяку Всевишньому за всі знаменія, які Він мені посилав. До мене нарешті дійшов зміст слів моєї подруги, що у кожного свій шлях до Бога, свій час, коли ти пускаєш Його в серце. Кожному своє, але воно обов’язково прийде у твоє життя. Страшно тепер усвідомлювати, що колись я могла намагатися спростовувати ці слова, насміхатися з них. Тепер Бог живе в моєму серці, я це відчуваю увесь час та кожного дня прошу пробачення за всі ті роки, які я жила без Нього.
Але Свята Жінка не спинила на цьому свої добрі вчинки до мене, враження було, що їх у неї необмежена кількість. Здавалося б, просте спілкування, перебування у гостях, що може бути незвичайного?! Може, бо коли відігріваєшся теплом душі незнайомої людини, коли сльози навертаються на очі ввечері, коли маєш вертатися додому, коли розчиняєшся у її розповідях, чаруєшся її образом, - таке зі мною було вперше. Я всім серцем відчувала, що ця жінка – моя мати за духом, за волею, така близька, рідна та незнайома. Але що найцінніше у житті, у спілкуванні? Для мене – це коли людина відкриває тобі свою душу, довіряє тобі себе у відповідь на твої вчинки та слова. Погодьтеся, важкувато буває, коли розкриваєшся, немов на долоні, а людина так само ховається у панцирі. Тут все було навпаки – щирістю платили за щирість, увагою за увагу. За декілька таких зустрічей я дізналася стільки, скільки не вичитала б з книжок, отримала такий енергетичний заряд національної свідомості, що змушує жити високо підносячи голову, коли кажеш, що ти українка.
Живучи в Криму все життя, я лише з книжок могла дізнаватися про те, як живеться, дихається там, на Західній Україні, де ніхто вже не бореться за право розмовляти українською, вони вибороли, мають, пишаються та користуються. Так само, як в нас це роблять росіяни. Прикро. Адже нам, українцям, справді треба вчитися в цієї нації ніколи не віддавати свого, мертво триматися за нього, відстоювати та не пускати ворогів з їх ідеями та принципами. Так от, через відсутність таких дій більшості українців в Криму, я могла лише фантазувати на тему життя в україномовному середовищі. Згодом це перетворилося на якусь недосяжну мрію, нав’язливу думку, найбільше бажання. Але обставини весь час грали проти мене. Я намагалася сперичатися з життям, щось змінити, шукала нових шляхів, та все було марно. Але була одна річ, яку я робила постійно – щоранку прокидалася та просила Бога дати мені можливість поїхати на Західну Україну. І от, нарешті, здійснилася виплекана мрія – абсолютно раптово, настільки несподівано та спонтанно під Новий Рік зателефонувала знайома та запропонувала поїхати до Львова за програмою „Різдво разом”, яку організує для школярів та студентів Сходу та Півдня України Український Католицький Університет спільно зі Львівським Національним Університетом. Цей проект існує другий рік поспіль, він спрямований на зміцнення духовних зв’язків нації, заохочення до наших національних традицій, ознайомлення, розповідей. Чим ще можна сильніше розвинути любов до України, ніж подорожжю до казки! А ці три дні були здійсненною мрією, неначе якась добра Фея махнула чарівною паличкою та перенесла мене туди, на землю, де бере коріння наша могутня нація. Треба відзначити не лише незабутні враження від подорожі, про які я ще згадаю, але й віддати належне організаторам. На мою думку, не останню роль зіграло те, що організацією акції та її проведенням займалися молоді люди, активні студенти, яким не байдуже, яким шляхом піде духовний розвиток нації України, та яку країну наші діти будуть вважати своєю Батьківщиною. Звичайно, існував контроль керівництва ВУЗів, але він був наче непомітна рука, яка не заважала, а допомагала. Я взагалі дуже підтримую таку політику: коли уперед просувають молодих, усілякими методами вчать їх, допомагають, бо вони є новою генерацією, носіями свіжих ідей, які є актуальні, цікаві, корисні. Правим було керівництво львівських ВУЗів, коли доручило організацію акції молодим, розумним, ініціативним. Акція була дуже масштабною, бо запрошеними були як школярі, так і студенти. Лише програми відрізнялися. Оскільки я їздила за студентською, то враження від неї опустити ніяк не можу.
Морозним січневим днем вийшла я вперше на перон омріяного міста Лева. Емоції брали верх, але підсвідомість хапала за руку, не дозволяла стрибати, кричати, голосно сміятись просто від того, що я нарешті опинилася тут, де з кожного куточка чути мою, українську мову. Тамуючи подих вишукувала очима дівчину з хлопцем, які мали зустрічати. Ой, от і вони! Такі привітні, усміхнені, жваві, запитали: як мені їхалося, як настрій? Швиденько рушили до приміщення Українського Католицького Університету. Теплом та щастям дихали стіни цього навчального закладу. І саме цим він відрізнявся від сотень йому подібних. Така незабутня атмосфера там панувала, що сколихнула мої почуття та справила перше сильне враження.
Ця подорож була взагалі знаковою для мене, бо змінила кардинально мої погляди на життя, породила власні думки про Західну Україну, розвіяла безліч міфів та збагатила життя фантастичними враженнями. Бо як можна себе звати українкою, але жодного разу не побачити краси Львова, не вдихнути повітря цього міста-легенди; тепер я певно можу сказати, що саме там колиска нашої славної нації, унікальної культури – взагалі нашого коріння. Хіба хтось з проживаючого у Криму населення не чув таких жахливих історій про те, як мешканці півострова їздили на Західну Україну відпочивати? Мені таке „пощастило” чути безліч разів. Навіть мій рідний батько не усвідомлював, що цією поїздкою втікаю від чужих тут людей до близьких, рідних за духом там. Радив бути обережною. Тепер я з гордістю можу сказати, що у Львові живуть великодушні та милі люди. Вони радикально відрізняються від тих, що ходять вулицями мого міста з похмурими обличчями. І, як на мене, причина привітності та доброти цих людей лежить у їх глибокій вірі в Бога. Віра супровождує їх все життя – від народження, під час хрещення, вивчення перших молитов і до самої смерті. Уявіть собі, що може доброго нести похмура монахиня, хто до неї потягнеться, звернеться? А вона є служителькою Божою, покликаною людям на допомогу. Саме тому черниці мають добрі всміхнені очі. І саме тому мешканці Львова так приваблюють теплом, яке випромінюють їх серця. Ніхто нікого не ображає, якщо заговорити російською. Це все вигадані україноненависниками байки, щоб ще більше розпалити ненависть між мешканцями однієї держави.
Яка я була щаслива, коли дізналася, що ми будемо жити в родинах, а не в гуртожитку. То був Святвечір. Чарівний день, який назавжди увійде в моє життя. Взагалі все Різдво змінилося як поняття для мене. Якщо раніше воно було одним з тих невиразних, не наших, релігійних свят, які просто ігнорували в моїй родині, то тепер воно є для мене важливим, необхідним та вартим першого місця. Ця думка дійшла до розуму та серця одночасно. Я усвідомила, наскільки велика роль матері в родині. Саме вона задає тон, але не приказний, матеріалістичний, а тон саме духовний. Через те, що в мене мати росіянка, атеїстка, не знала я ніколи Церкви, релігійних свят, жодних звичаїв, обрядів, національних страв – це все повністю ігнорувалося в нашій родині. Поки я сама по книжках не почала дошукуватися до всього того, гадки не мала, яка в нас багатюща культура і ганьба всім, хто каже, що вона аналогічна російській. Ніколи вони не мали того, що маємо ми, і добре те, що хоч на половині України ці традиції зберігаються так, як ніде в Росії. І для себе я вирішила, що в моїй родині я створю нашу справжню, українську атмосферу, і будуть в мене діти повноцінно, гармонійно виховані на засадах християнської моралі та високої духовної культури. А таким людям у дорослому житті вже нічого не страшно: вони впевнені в собі. Такі люди не спаплюжать своєї держави, мови, релігії, батьків. А що може бути головнішим? Таким бачу своє майбутнє.
А поки вернуся до розповіді про Львів. Родина, до якої мене привезли на Святвечір, була велика: п’ятеро дітей та батьки. Знов Бог послав їх мені для зміни життєвих позицій. Так трапилося у житті, що я єдина дитина в родині, а всі багатодітні сім’ї, які зустрічалися мені, залишали неприємний відбиток. Після декількох днів, які я провела з цією дивовижною родиною Войтюків, я повністю переконалася, що велика родина – то велике щастя. І бувають повноцінні, люблячі родини. Ці п’ятеро дітей – просто диво – від 3 років до 21. Різниця велика, але вони нагадували мені чітко злагоджений механізм, де ніхто нікому не заважав, а разом працювали. Враховуючи той факт, що одна з дівчат неповносправна, батьки працюють, такі стосунки справді можна зарахувати до див. А тепер варто замислитися: і за всіх цих обставин вони згодилися прийняти мене абсолютно безкорисливо на свята і сказали, що гість на Різдво приносить в хату щастя.
Коли ми тільки познайомилися, я швидко знайшли спільну мову з усіма дітлахами. Вони такі розумні, слухняні, виховані, ніхто їм зайвий раз прохання не повторить, голосу не підвищить, вони наче жаліють батьків, розуміють, що їм нелегко. Для мене то було відкриттям, але яким приємним! Тому за годинку я влилася у цей злагоджений механізм підготовки святкового столу. Всі мені по ходу справи пояснювали цікаві моменти, розповідали про особливості кожної страви, повчали, як що робити. Одна справа читати про все це, а зовсім інша – робити власноруч. Велика родина – велика робота. А які всі страви смачні вийшли! Диво! Тепер я знаю, як слід накривати Різдвяний стіл. Здавалося б, це таке все звичайне, що не можна не знати, а для мене воно було нове, незнане досі. Перед вечерею читали молитву. Я це робила вперше. І знов неначе якийсь дух злетів та об’єднав нас всіх однією силою, думкою, вірою. Після Святої вечері найстарша донька співала колядки під гітару. А за вікном тихо падав сніг. Ми сиділи в теплій кімнаті, зігрівалися теплом рідних сердець, радіючи народженню Христа. Полум’я свічок мерехтіло перед очима, хотілося плакати від щастя, не вірилося, що це все зі мною. Розійшлися спати, трохи втомилися, але з радісними очима.
Наступного ранку ми пішли до Церкви Святої Анни. Яке то було враження! Ніколи не забуду! Уся родина збирається та йде сонячним зимовим днем на святкову службу Божу, щоб порадіти з сотнями мешканців народженню сина Божого. Навколо лежить сніг, іскриться на сонці, а ми йдемо, і серце ладне вистрибнути від бурхливих почуттів з грудей. Службу відстоювати довелося на вулиці, бо безліч людей прийшли вклонитися.
Скільки у Львові Церков! Це мене вразило більш за все: ідеш чи їдеш містом і просто не встигаєш хреститися на різні боки. А які вони гарні! Слів не вистачить, щоб описати неповторні архітектурні ансамблі усіх Церков, та і не варто, бо краще це один раз побачити на власні очі та завжди зберігати в пам’яті. Коли я зайшла до української Автокефальної Церкви, то завмерла від побаченої краси. Відразу згадала Автокефальну Церкву в Севастополі. Скільки ще нас тут не будуть визнавати, до яких пір буде в нашій демократичній державі тривати це неподобство?!
Ввечері 7-го січня я була в центрі Львова. Ніяк не вкладалося в моїй голові, що винищене у нас за часів комунізму та майже не відроджене теперішніми поколіннями свято може відзначатися в масштабі усього міста. Мабуть, не одну мене це вражало, недарма на Різдвяні свята до Львова приїздять тисячі туристів. Саме тут, у колисці нашої культури, треба вчитися жити по-українськи. Дух свята витає, концерти під відкритим небом, щасливі сім’ї, багатолюдність – всі святкують Різдво! А разом з ними і старовинний Львів, здавалося, посміхається куточками хвірток та арок будинків. Саме там емоції брали верх, я знаходилася в епіцентрі подій і була найщасливішою, танцюючи в колі під пісні гурту „Мандри”. Зарядитися такою енергетикою, насититися українським, вдихнути щастя, радість та свободу – от що випало мені того вечора!
Решту днів я присвятила постійним прогулянкам містом, бо ніяк не могла намилуватися усіма його красотами. Чи усвідомлюють мешканці Львова, які вони щасливі, що можуть спостерігати щодня те, про що я буду згадувати роками. Я не могла натішитися, що я нарешті тут, в місті своєї мрії, ходжу, отримую фантастичне задоволення від звичайних речей – розмовляю своєю мовою, заходжу до своїх Церков, спілкуюся зі своїми людьми. Мені увесь час хотілося то плакати, то кричати від щастя. Саме тоді промайнула думка, що душа моя народилася тут, а тіло в Криму.
Мене, не занадто схильну до сентиментів, ледь не до сліз розчулили подарунки, які мені на прощання подарувала ця мила родина. Я підтримую з ними стосунки, маю надію, що хтось з них приїде до мене влітку на відпочинок, бо саме зв’язками з такими людьми треба дорожити.
А ще я вперше побачила вертеп! Яке це вражаюче дійство! Воно пройшло крізь століття, збереглося та продовжує свій розвиток. Конкурс вертепів, на який запросили нас, проводився у Львівському Національному Університеті. Вічна вистава на вічну тему. Перед початком концерту ректор університету виголосив промову, у якій, крім привітань зі святом, пролунало запрошення до всіх учасників акції приїхати до ЛНУ на навчання. Я загорілася цією ідеєю настільки, що підійшла до ректора, обговорила це питання та залишила свої координати. Мрії збуваються, і тут мені надають шанс вчитися у Львові...
Після повернення у своє типове середовище українофобів минув десь тиждень, поки я знов звикла до звучання російської мови, до похмурих облич та холодного, байдужого оточення. Та мрія ще жила в моєму серці. На жаль, в моєму університеті мені не дозволили, говорили зі мною грубо та принизливо. Втішають мене слова Святого Писання: „Просіть і дано буде вам”. Тож молюся щоденно і не втрачаю надії.
Зараз дивно згадувати, що колись я була сильно засмучена через те, що маю вчитися у цьому місті. Це було колись, а тепер я просто щаслива, бо доля звела мене з такими людьми, яких я все життя чекала. І неважливо, що там хто думає, важливіше, що ми маємо взаємну підтримку один одного, відчуваємо на відстані тугу чи радість іншого, саме тут я є собою, маю своє товариство, кохану людину. Рідко абсолютно сторонні люди стають близькими та рідними, і я вважаю то за честь, що мене запрошують у гості, раді бачити в своїй хаті. І решта справ робиться набагато легше, приходить натхнення, фізична енергія, свіжі думки, посмішка не сходить з обличчя. Кожному для щастя потрібно своє, а коли ти його знаходиш, то треба триматися за це та цінувати. Ціла низка нових, незнайомих досі почуттів посилилася у моїй душі: певність у наступному дні, потрібність іншим, відчуття підтримки та існування близьких за духом людей. Не нарікайте на життя, йдіть за ним, бо якщо Бог щось робить, так то входить до Його планів, а плани ці завжди добрі, спрямовані на щастя вдосконалювання, загартування духу людини, бо Бог наш милостивий та людинолюбний.
Мої батьки, спостерігаючи за подіями мого життя, як я впевнено йду до своєї мети, зрозуміли, що марно вони намагалися відгородити мене від українства, відбити любов, бо те, що закладено в генах, не зруйнуєш силою та ненавистю. Вони бачать, що так я щаслива, я самореалізуюся, а які нормальні батьки стануть на заваді щастя єдиної дитини. У кожного свій шлях, і треба проходити його з гідністю, не зраджуючи самого себе та свої принципи. Я маю великі сподівання, що мої подальші плани теж реалізуються: мрію викладати українську мову або іноземні мови в українському колегіумі, будівництво якого в процесі. Я певна, що навчу дітей любити та поважати державу, в якій вони народилися. Не силою, а любов’ю та ласкою можна довести всім, навіть дітям російських військовослужбовців, що наша мова та література не менш багата та цікава за російську, а розумітися на ній тепер престижно та необхідно. Минули ті часи, коли батьки писали відмови щодо вивчення української мови їх дітьми, адже багато хто хоче здобути освіту тут і поїхати працювати до Києва. А куди там вони подінуть свої амбіції та лють до України, хто їх там такими буде сприймати?! Хоча і кажуть, що столиця нашої держави ще на 60% російськомовна, позитивні зміни є. Під час останньої подорожі до Києва цією зимою я з великою приємністю зазначила, що абсолютно всі мешканці, до яких я зверталася з різними питаннями українською мовою, відповідали мені українською. Безліч статей та книг було написано про значення Помаранчевої революції, зняті фільми, але один практичний результат, який я відчула на собі, хочу виділити – розмовляти українською стало престижно, ніхто цього вже не цурається, а навпаки – прагнуть. І це природно, бо уніфіковані цивілізацією, люди України починають гарячково шукати своїх етнічних коренів, витоків своєї культури і духовності, без яких загроза перетворення людини на біоробота стає чимраз очевиднішою, а безсенсовність існування – відчутнішою. На Помаранчеву революцію піднявся народ з колін на повен зріст, щоб знову оголосити на весь світ: „Ще не вмерла Україна!” І прокотилася луна по всьому світі. І зараз вже менше держав вважають Україну маленьким придатком Росії. Цікавий факт полягає в тому, що європейці ставляться набагато краще до українців, ніж до росіян, вони визначають Україну як самостійну, незалежну державу, яка не має ніякого відношення до Росії. І це приємно, бо ще декілька років тому, щоб пояснити, що ти з України, спілкуючись з іноземцями, треба було казати: „Держава, яка південніша за Росію”. Хіба не прикро, що не знають твого народу... Тепер все змінилося на краще, і це безперечно результат нашої спільної наполегливої праці. Коли кожен свідомий українець не лише клянеться в любові до рідної мови, не лише плаче над її долею, а й працює для неї, вивчає історію, то матимемо високі результати підняття рівня національної самосвідомості серед нашого населення. Нас визнали європейські держави, наших вчених запрошують на світові конгреси, симпозіуми, з нами радяться у світі – хіба то не наше досягнення? Моя задача, мета мого покоління – робити все можливе, щоб українська мова стала такою ж шанованою, як інші державні мови у більшості країн світу. Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання – відродження української мови, державності, нації. За нас це ніхто не зробить. Це наш історичний обов’язок, виправдання нашого перебування на цьому світі. Я не перекладаю цей тягар на плечі моїх нащадків, бо може бути запізно. Держава будується не тільки у вигляді заводів, кордонів, армії, бірж, тощо, а й душі та свідомості народу. Згадуються слова Олега Ольжича: „Держава не твориться в будуччині, держава будується нині.”