Київ, 2006

Публіцистичне видання

ОДНА ПОРАДА ЗАМІСТЬ ВСТУПУ

Я не заперечую того факту, що існує категорія людей, котрі через певні генетично закладені особливості, або з причини неправильних уявлень про героїзм (це особливо помітно серед молоді) свідомо порушують ті чи інші загальноприйняті норми або параграфи закону. Я знаю конкретні приклади, що свідчать: штовхнути людину на порушення тієї чи іншої статті або норми може тяжкий побут, обставини, незнання актів або принципове (як у мене особисто) небажання дотримуватись чинного законодавства. Хтось відчуває за це докір сумління, інші пишаються цим. Чимало людей чинять це свідомо, а дехто дізнається, що порушив закон, лише тоді, як на його зап'ястях клацнуть кайдани. Дехто чинить це з певних міркувань, що відомі лише йому та, можливо, втаємниченим, а решта навіть не приховує меркантильних інтересів. Перебуваючи в одній камері та спілкуючись з підслідними, підсудними та засудженими, я дійшов висновку, що більшість людей від природи не є злими чи добрими, надто дурними чи надто розумними, а надзвичайно обдарована людина — така сама рідкість, як абсолютно безсовісний насильник. Особисто мені таке спілкування дало можливість скласти уяву про те, що саме робить одних убивцями, інших благодійниками, а більшість — невдоволеними. Та є факт: люди порушували, порушують і ще довго порушуватимуть Карний Кодекс.
Це правда, що серед підсудних можна зустріти представників усіх соціальних прошарків та професій. Навіть тих, хто вчора приймав законодавчі акти, або власноруч позбавляв волі інших. Боротись з цим явищем лише репресіями — абсурдно й безперспективно. Як на мене, необхідні спільні зусилля і законодавчих органів, і психологів, і громадських та політичних середовищ, і духовенства, а головне саме бажання широкого загалу позбутись (або принаймні суттєво зменшити та ослабити) одну зі своїх виразок. Можна філософствувати про те, чи стає суспільство кращим, коли якийсь бідолаха потрапить до в'язниці; можна ставити питання, хто взагалі завинив — злочинець перед суспільством чи суспільство перед злочинцем. Не хочу когось виправдовувати, а комусь нав'язувати свою думку. З власного досвіду мушу сказати: дуже часто можновладці, працівники державних, силових та виконавчих структур своїми діями (або бездіяльністю) самі штовхають на порушення чинного законодавства. Саме тому від однієї поради не втримаюсь: не провокуйте, панове.

Про коефiцiєнт корисностi від національного криміналу

Ой-йой-йой! Яка прикрість! В часі Вашої відсутності хтось, не спитавши дозволу та не отримавши згоди, відвідав Ваше помешкання, й позбавив Вас заощаджень, кришталевого й фарфорового посуду та іранського килимка. Співчуваю. Це справді прикрість. Пробачте мене за недоречне зауваження, та я б радив відразу подумати над причиною халепи. Пригадайте: можливо, кілька днів чи тижнів тому Ви необачно (а можливо і свідомо, прагнучи “набити собі ціну”), похизувались у присутності сторонніх власним матеріальним добробутом? Якщо так, то Ви, самі того не бажаючи, спровокували заздрісних недоброзичливців. Дозвольте ще одне запитання: як Ви ставитесь до творчої спадщини Тараса Шевченка? Особливо до його заклику “...і чужому научайтесь...”? Не погидуйте повчитись у мудрих англійців, і втільте в життя їхнє прислів`я “Моя оселя — моя фортеця”. Ну як? Ви все обмізкували й зважили? Сподіваюсь, у майбутньому Ви не “розслаблятимете булки” (не втрачатимете пильності).

Як Ви вважаєте, чому більшість держав у корені власної назви мають ім`я етнічної спільноти (нації), що заселяє терени цієї держави? Загальновідомо: держава — інституція, що має гарантувати збереження національної ідентичності автохтонів, тобто тієї етнічної спільноти (нації), що дала ім`я державі. (З певних об`єктивних причин сучасна українська політична та економічна еліти не виконують покладених на них Творцем, нацією й природою обов`язки, але їхні злочинні дії не є правилом для цивілізованих народів). В ідеалі, делегуючи обраних до законодавчого органу влади представників тих чи інших політичних, громадських та економічних середовищ, нація сама формує власне внутрішнє життя й зовнішню політику. Держава має гарантувати загалові матеріальний добробут, захист честі й гідності всієї етнічної спільноти (нації) й кожного громадянина зокрема. Так мусить бути в ідеалі, й до цього прагнуть і прямують цивілізовані європейські народи. Прикро визнавати, але з серпня 1991 року (від початку відновлення української держави) постколоніальна, посткомуністична, постокупаційна адміністрація, не маючи на те жодного юридичного й морального права, посівши всі гілки влади, самопроголосила себе політичною й економічною елітою. Насправді ж її інтереси й інтереси українського народу є цілком полярними.

Досконалий лише Господь. Падали в гріх звичайні смертні й Божі обранці: цар Давид, його син Соломон, ангели. Значний відсоток громадян постсов`єтського простору не соромиться (незалежно від майнового й суспільного стану) порушувати карний кодекс. Ніхто й ніколи (окрім Бога) не довідається про зміст Ваших думок і причини, що спонукали до тих чи інших вчинків. Ви любите Батьківщину й щиро зичите їй і народові суцільних гараздів. Ви розумієте, що “земна мандрівка” (життя в цьому грішному світі) це лише Господнє випробування на право перебувати з Ним після фізичної смерті, але Вас жахає кількість співвітчизників-співплемінників, котрі з вини недолугих політиків, мов дурна отара, бредуть на вірну загибель (“туди, де плач і скрегіт зубів”). Вас справедливо обурює безпринципність, продажність і запобігання перед бездумним натовпом владної верхівки й Ви не розумієте, чому вчорашні зрадники-колаборанти продовжують грабувати Україну, маскуючи власні злочини вболіванням за долю народу. Вас шокує беззаконня, що чинять правоохоронці, продажність журналістів і твердолобість міністерських челядників. Якщо Ви не пустомеля й прагнете змін, врешті-решт Ви зважитесь на вчинок. Не соромтесь і не зневірюйтесь, якщо “загал цього не сприйме”. В серпні 2004 року мої побратими заклали на одному з київських базарів вибухівку. “Загал” і тогочасна верхівка (час показав, що й нинішня також), розцінили їхній вчинок як терористичний акт і кримінальний злочин. Внаслідок вибуху київська міліція позбулася одного з джерел незаконного збагачення. Прагнучи приховати від чесних платників податків власну бездіяльність і свідоме покривання безлічі вчинених з їхнього відому злочинів, “правоохоронці”, самі того не бажаючи, вимушені були розпочати понад сто кримінальних справ супроти нелегалів-мігрантів, торгашів наркотиками та контрабандною продукцією. Квартет “троєщинських терористів” порушив Карний Кодекс, але чи вчинили хлопці злочин? Стверджую, що ні. Злочин чинить той, хто засуджує дії небайдужих до долі Батьківщини патріотів. Аналогічними до “троєщинських терористів“ міркуваннями керувались і боївкарі ОУН в 1932 році, грабуючи банк в Городку Ягеллонському. Двом з них (Біласу й Данилишину) за пограбування й вбивства польський окупаційний суд виніс смертний вирок, але в день страти в багатьох церквах Галичини били в дзвони й правили службу. Опір окупантам і насильникам (незалежно від зовнішньої форми) завжди викликав в українців захоплення й підтримку. Понад двадцять років змагав з московськими окупантами та їхніми лакеями з числа жидів і поляків Устим Кармелюк. Його вбивця отримав з рук московського царя золоту каблучку (як винагороду), але ім`я народного месника (він не соромився й грабувати) довіку асоціюватиметься з національно-визвольним рухом.

Зафіксована на клаптику низькоякісного туалетного паперу “незалежність” жодним чином не дає нам підстави стверджувати, що Україна стала такою насправді, оскільки вона не є суб`єктом міжнародної політики, а українці не є господарями на власній землі. Події, що відбуваються в політичних колах, виходять за рамки будь-якої моралі. Торгуючись національними інтересами й свідомо погоджуючись на роль обслуговуючого персоналу зовнішніх чинників, українські політики змагають за міністерські портфелі, парламентські крісла та посади у виконавчих структурах. Донині жоден з них не був притягнутий до кримінальної відповідальності за зраду Батьківщини. (Як на мене, цей злочин є найтяжчим). В усі часи зростання злочинності було пов`язане з падінням моралі. Про яку мораль може йтися, коли з екранів телевізорів та шпальт періодики розголошуються таємниці приватного життя, пропагуються шахрайство, різноманітні крадіжки, контрабанда, незаконна підприємницька діяльність, статеве розбещення, а книжкові ятки цілком легально пропонують написані московською мовою вульгарні, брутальні й кримінальні “детективні романи”? Стверджую: все це стає підручником для духовно необтесаних підлітків. Гнила й наскрізь трухлява українська владна верхівка спочатку узаконила пропаганду зла й гріха, а потім тим самим законом позбавляє волі тих, хто вгледівши зло й гріх, втілює їх в життя. Гідний подиву факт упередженості української феміди. Її каральний меч безжалісно стинає голови рядових виконавців злочину, але він жодного разу не впав на голови “законослухняних” спокусників й ініціаторів.

Не полінуйтесь поспостерігати за діями і поведінкою “іноземних інвесторів”. Навіть неупередженого погляду досить, аби зрозуміти, що до нас ставляться з неприхованою зверхністю. Їх жодним чином не турбують і не цікавлять проблеми й потреби нашого народу. Українців і Україну сприймають як знаряддя заробітку. Вас влаштовує роль предмета, з яким працюють? Мене — ні. Я обурений тим, що окремі нинішні національні й наднаціональні потуги перетворили весь світ (Україну також) на арену змагань за виготовлення й збут продукції. Я не хочу, аби хтось, не питаючи моєї згоди, вимагав від мене чинити наперекір власному сумлінню й Божим Заповідям, а зденаціоналізовані гермафродити від мого імені й від імені українського народу жебрачили позики в валютних фондах сумнівної репутації. Як і в часі Другої Світової війни, Україна продовжує перебувати в ролі об`єкта змагань між зовнішніми чинниками. Змагаючись за панування, хижа Московщина й підлий англо-саксонський світ влаштували на нашій землі “вертеп розбійників”. З цієї причини я прошу Вас не поспішати засуджувати українців, які, виїхавши на заробітки до США або Росії, гуртуються там в “бригади” (ватаги) й здобувають кошти крадіжками, грабунком і шахрайством. Певний відсоток здобутих таким чином купюр й асигнацій потрапляють до кишень їхніх рідних в Україні. Не заважайте їм найпримітивнішим способом хоч би частково відновлювати справедливість. Запевняю Вас: душі “українських бандитів” — не бездушні колоди. Свого часу доля звела мене з “рекетирами” (здирниками), які контролювали митницю на ділянці українсько-польського кордону. Більшість з них були звичайнісінькими галицькими й волинськими хлопцями. Спільно з ними я “штрафував” “бариг” (гендлярів), які везли на продаж в Україну болгарські парфуми, сірійські бюстгалтери й турецькі джинси. За “підрив національної економіки” платили й американськими долярами, і українськими гривнями, і польськими злотими. Для водіїв російських автомашин і на хамовитих вихідців з окацаплених регіонів України діяла окрема (зрозуміло, що вдвічі вища від звичайної) такса. В моїй присутності зухвалому “рускоязичному кієвляніну” розбили пляшку об голову й порізали ножем обличчя. (Він набрався нахабства протестувати й погрожувати). Мені відомо, що на зароблені таким чином гроші, один з “рекетирів” збудував неподалік від Луцька кав`ярню. Невже збагачувати економіку України й поліпшувати добробут її громадян злочин?

Не важко здогадатись, з чиєї подачі підконтрольні різноманітним політичним, окремим національним і чисельним наднаціональним потугам засоби масової інформації активно культивують й експлуатують таке поняття, як “суспільна думка”. За посередництвом цієї абстрактної “думки” приймаються й втілюються в життя закони, що радикально змінюють притаманний для нашого народу ритм життя. Мені не відомо, чим керувалась Верховна Рада, відміняючи графу про національну приналежність у паспортах. Та я на кожному кроці чую про сіцілійську мафію, неаполітанську камору, чеченські бригади, японську якудзу й китайські тріади. Розслідуючи злочин, працівники органу дізнання, насамперед з`ясовують національну приналежність злочинця. Знання особливостей національного менталітету полегшують оперативно-пошукові заходи.

Мешканці Києва, Одеси, Донецька й Харкова на власній шкурі відчули, що означає “бєзпрєдєл” (свідоме ігнорування всіх норм пристойності й моралі) вихідців з Кавказу. Попри споконвічну ненависть між вірменами й азербайджанцями, осетинами й інгушами, чеченцями й грузинами, в керівників етнічних кримінальних угрупувань вистачило розуму, аби усвідомити, що перенесення бойових дій в Україну (рівно як і в Росію) виявиться для всіх них згубним. У цій війні не буде переможців. Чітко поділивши “сфери впливу”, “чорнозаді”, мов упирі, присмоктались до тіла автохтонів (українців) і нещадно висмоктують усі соки. Горбоносі грузини, підлі вірмени, смердючі азербайджанці, віроломні осетини, хтиві аварці та дикі чеченці й інгуші, в Україні “пустилися берега”. Окрім “традиційних” кримінальних угрупувань, у великих містах України існують і діють “національно-культурні товариства” в`єтнамців, арабів, вихідців з Африки (нігерів), латиноамериканців (гусаносів), китайців, курдів, корейців тощо. Від самих початків своєї “національно-культурної” діяльності вони займались розповсюдженням наркотиків, контрабандою й торгівлею краденим. Дезорганізовані правоохоронці (міліція й СБУ) не чинили чужинцям жодного серйозного спротиву. Навпаки, силовиків чомусь влаштовував такий ненормальний стан речей. (1994 року я мав довгу й малоприємну “профілактичну співбесіду” з офіцером СБУ, за нанесення “особі кавказької національності” тілесних ушкоджень. Духовного нащадка й послідовника садиста Дзержинського жодним чином не турбував той факт, що “потерпілий” займався здирництвом).

Цілком протилежна ситуація склалась на Західних теренах України. Свого часу львівський “авторитет” Завінський кинув гасло “Львів для українців”. До боротьби з “чорною заразою” долучились майже всі громадські й політичні середовища. “Хачиків” (особливо чеченців і азербайжанців) стріляли й гамселили немилосердно. Порівняйте стан криміногенної ситуації в Західних й Південно-Східних регіонах і Ви переконаєтесь в єдиноправильності позиції Завінського. Його хлопці донині щедро офірують на відбудову поруйнованих московсько-большевицькими окупантами храмів, відверто конфліктують з кавказькими й московськими “законниками” (керівниками злочинного світу), й (як це не смішно й абсурдно звучить) протистоять безконтрольній приватизації. Аналогічно вчинила й івано-Франківська “братва”. Ніким не кликаного чеченського бригадира-командира Како Махаурі та його посаджену в японські джипи “бригаду” козолупів зустріли, як прийнято стрічати непроханого гостя. Скажіть мені на милість: невже розумна й порядна людина засуджуватиме нащадків славних опришків? Як я маю ставитись до колишнього КГБіста (а нинішнього СБУшника), котрий в часі урочистого мітингу розпитував мене про обставини й причини вбивства вищезгаданого “звіра”?

Щедрим на пожертви для українських церков та патріотичних середовищ був і киянин Петро Хмарук. Його принципова позиція, дієве протистояння чужонаціональному (насампепед російському) криміналові, викликали скажену лють у тих, хто навіть після проголошення Україною незалежності, продовжував з лакейською слухняністю виконувати вказівки Кремля.

Дозволю собі навести й інші приклади. В 20-30 роках минулого століття криміналітет новопосталих балтійських держав (Литви, Латвії й Естонії) найактивніше протистояв російським білоемігрантським зграям, й врешті-решт витіснив їх. Усе награбоване лишалось у Прибалтиці, а не текло до американських, німецьких, чи швейцарських банків.
Під сучасну пору значний відсоток “потерпілих” від дій кримінальників становлять особи, які нажились нечесним шляхом. Невже Ви проти “перерозподілу награбованого”?

Я не відкидаю того, що з причин певних генетичних аномалій, народжуються люди, котрі прагнуть безугавного конфлікту з суспільством. Але відсоток таких вкрай низький. Решта вдаються до криміналу з причини недолугої Конституції та законів, безчесності та безпринципності можновладців та відсутності змоги чесним шляхом досягнути бажаного.
Отож, висновок.

1) Національний кримінал спонукає загал до повсякчасного вболівання за особисту безпеку.
2) Протистоїть чужинському засиллю.
3) Змушує “працювати” “незадіяні” кошти.

Застереження

Я буду прикро вражений, коли довідаюсь, що попереднім розділом зромантизував для Вас кримінальний триб життя. Навчіться аналізувати події й не будьте бездумним всепоглинаючим слимаком. Майте на увазі: верхівка мафії (зорганізованого криміналітету) — це працівники Апарату Президента, його охорона, Кабінет Міністрів, розвідка, контррозвідка, армія й керівники депутатських фракцій. Їхня мета — неподільно контролювати всі прибуткові галузі. Остерігайтесь “ходячих легенд” і тримайтесь на відстані від “невловимих” і “незасвічених”. Таких під сучасну пору практично не існує. Не вірте КГБістським і міліцейським баєчкам про блакитнооких ідеалістів-розвідників. Насправді все набагато складніше й заплутаніше, й водночас до сліз і сміху простіше. Ще з часів царату й ЧК-ГПУ-НКВД російські “правоохоронці” (а нинішні українські СБУшники й міліціонери є їхніми прямими й безпосередніми спадкоємцями) тісно співпрацювали з верхівкою “закононеслухняних”. Непідконтрольних просто нищили. Знаменитий терорист Азеф був водночас агентом царської охранки й організатором найгучніших терактів. Колишній начальник служби безпеки батька Махна Льова Задов у 20-х роках працював слідчим ГПУ, а вбивця Степана Бандери Богдан Сташинський в молоді роки належав до юнацької сітки ОУН. Сучасна історія дала нам чимало прикладів, коли “революційні вожді” найрадикальніших партій виявлялись агентами й стукачами. З одного боку ці люди були безкомпромісними борцями з системою, а з іншого — звичайнісінькими провокаторами (“сучарами”). Борці з “криміналом” в усьому копіювали своїх “політичних” колег. Численні приклади минулого й сьогодення свідчать про найтіснішу співпрацю між елітою зорганізованого криміналу й силовиків. (Дозвольте не обтяжувати себе, називаючи конкретні імена). Аби відвести від себе підозру й виділитись із загальної сірої маси, керівники злочинних угруповань вимушені були вдаватись до екстранеординарних учинків. Така практика призводить до здобуття ще більшого авторитету. Але майже всією здобутою інформацією ці люди діляться з системою, що крізь пальці споглядає на їхні численні злочини. Силовики не чіпають “авторитета”, бо не бажають втрачати цінного інформатора, а “колеги по ремеслу” вбачають в ньому гідного ватажка й ніколи не сумніваються в його щирості. Роздуми над мораллю й аморальністю такого стану речей для безпосередніх учасників цього ганебного дійства не властиві. Завдавати біль ближньому й виправдовуватись фразою “така робота” стало для них нормою.
“Авторитетних людей” влаштовує той стан речей, що “правоохоронці” крізь пальці споглядають на їхні грабунки, шахрайства, вбивства, приховування прибутків, крадіжки. Водночас, керівники силовиків мають змогу “тримати руку на пульсі” й “контролювати ситуацію”. В разі необхідності “підконтрольні” розправляються з непокірними. Така плата за змогу тішитись можливістю “розчищати собі шлях” руками міліції.
Сучасна “українська мафія” не знає національних кордонів. Дільничі інспектори отримують від чужинців-нелегалів і торгашів наркотиками хабарі. Зрозуміло, що левова частка цього прибутку опиняється в кишенях керівників райвідділів міліції. Запевняю: кінець цього заплутаного ланцюжка Ви знайдете в Генеральній Прокуратурі й кількох міністерствах.

Напередодні

Попри поширені газетно-плакатні кліше на зразок “народна міліція” й “моя міліція мене береже”, протягом тривалого періоду нашої історії, пріоритетним напрямом діяльності міліції насамперед був захист “державних інтересів” (бюрократичного апарату антинародної системи). Декларований захист прав та інтересів пересічних громадян був і є донині пустопорожнім дзвоном. Цей ненормальний стан речей створив підґрунтя для відчуженості в стосунках між міліцією й неприналежним до “державного апарату” народом. Проголошена 1991 року незалежність та “помаранчева революція” жодним чином не наблизила владу до народу. Вона й надалі послуговується нечесними й аморальними методами управління. Глибоко зневажаючи власний народ і сприймаючи його лише як об`єкт владних маніпуляцій, керівна верхівка запровадила таку систему управління державою, де демократичні механізми все більше згортаються, а авторитарні тенденції зростають. Упродовж тривалого часу ми споглядаємо на політиків, які, не змигнувши оком, називають чорне білим, а біле чорним. Ми бачимо правоохоронців, котрі самі вдаються до кримінальних учинків, або спокійно стоять осторонь, “не помічаючи” злочини лояльних до влади. На наших очах судді чинять кривосуддя, а парламентарі торгуються за ціну власного голосу. Врешті-решт, нам всім вже осточортіла профанація духовних вартостей та показова “побожність” претендентів на “виразника народних інтересів”.

Я не знаю, що штовхнуло Вас на конфлікт з Карним Кодексом (КК). Сподіваюсь Ви свідомо обрали “криву стежку”, а тому не мого розуму справа повчати Вас і настановлювати “на шлях істинний”. Даним коротеньким розділом хочу дати кілька рекомендацій, що, можливо, убезпечать Вас від втілення в життя порад, наданих мною нижче.
Отже, Ви вчинили дії, за котрі КК гарантує Вам кілька років в`язниці й не одну безсонну ніч. Перш за все позбудьтесь “речових доказів” (одяг, взуття, інструменти й технічні засоби, за допомогою яких вчинили “справу”). По-друге: не уподібнюйтесь до пса, котрий повертається до власної блювотини. Не відвідуйте “місце злочину” й не посилайте знайомих “прозондувати ситуацію”. Служба Зовнішнього Нагляду (філери, “тихарі”, “нишпорки”) нерідко чергують на місці події в очікуванні необачних і малообізнаних.

Навчіться бути “в повсякчасній напрузі”. Виходячи з службового приміщення або помешкання уважно оглядайте сусідні поверхи й довколишній простір, а в часі пересування вулицею або суспільним транспортом оглядайте оточуючих. Запам`ятовуйте зовнішність осіб, котрі потрапили в поле зору. Остерігайтесь людей, які “спілкуються” самі з собою, а також володарів плеєрів, приймачів та іншої апаратури, в комплект якої входять навушники і мікрофони. У Вас виникли підозри? Спробуйте в людному місці рухатись супроти руху й зверніть увагу, чи вчинив хтось аналогічно. Пересуваючись власним автотранспортом, запам`ятовуйте номери, екіпаж й екіпіровку транспорту, що їде попереду або позаду. Якщо в одній з авто змінились номери й частково екіпіровка, але незмінним лишився екіпаж, то вірогідність спостереження за Вами вкрай велика. Приймайте контрзаходи.

ЗАТРИМАННЯ

Отже, Вас затримали. Не має принципового значення, яким саме чином це ганебне дійство відбулося. Можливо до Вас підійшов міліціонер у формі, чемно відрекомендувався й пояснивши Ваші права, запропонував “пройти”. А можливо телефонним дзвоником або повісткою Вас викликали в райвідділ міліції до якогось слідчого і там, після довгої чи короткої співбесіди попрохали (або й наказали) викласти з кишень всі речі, зняти пасок, годинник та шнурки на додачу і зачинили в камері попереднього утримання. Не виключено, що Вас зупинили на вулиці якісь типи в цивільному, і тицьнувши в лице якесь посвідчення заштовхали в авто, хоча ймовірний варіант, що гурт міцно збитих парубків та дядечок під здивовані та перелякані погляди або навіть вигуки перехожих, нічого не пояснюючи, збив Вас з ніг, і добряче накопавши ногами (супроводжуючи цю вкрай неприємну для Вас процедуру відбірною лайкою, погрозами, та вимогами лежати і не рухатись), скувавши Вам руки кайданами та натягнувши на лице шапку (якщо не Вашу, то завбачливо приготовану ними саме для Вас) знову-таки або заштовхають, або навіть занесуть в авто і відвезуть до одного з відділів міліції або якої-небудь спорідненої служби (СБУ, податкова міліція тощо). Трапляється, що окремих громадян затримують у ту хвилину, коли вони чинять якусь протиправну дію (тобто затримали “на гарячому”), але трапляється й так, що вживши непомірно велику кількість алкоголю (або що гірше наркотиків), людина, докладаючи титанічних зусиль, все одно не може пригадати обставин, за яких вона потрапила в “залізні тиски”. Але годі, оскільки всі форми затримання перерахувати важко — займе чимало часу, а в данім випадку й непотрібно. Від будь-якої з них Ви не будете в захваті. Головне, що Ви вже в їхніх руках.

Як правило, оговтавшись після першого шоку, затримані нерідко підвищують голос на кривдників, або тих, перед чиїми очима опинились проти власної волі. Затриманий в переважній більшості випадків, на відміну від тих хто його затримав, не знає причини брутального поводження з ним. Для нього це загадка. В цьому й полягає трагічність його становища. Вже з часом Ви довідаєтесь, що особи в цивільному (якщо це вони Вас затримали) іменуються оперативними працівниками, а тип, до якого Вас привели (а можливо навіть загнали) в кабінет, є старшим оперативником або слідчим. До речі: вимушене очікування цієї не запланованої попередньо Вами зустрічі може відбутись відразу після “доставки на базу” (в райвідділ міліції), але я не виключаю того, що Вас зумисне протримають в напрузі кілька годин. Очікувати Ви можете і в машині, котрою Вас безкоштовно підвезли, і в коридорі відділу, і в одному з кабінетів. Трапляється, що цей вкрай напружений проміжок часу затриманому доводиться проводити в цілковитій тиші, але не рідкі випадки й вимушеного вислуховування в свою адресу якихось глузливих або навіть вкрай образливих слів чи словосполучень. Не здивуюсь, довідавшись, що особи, котрі Вас затримали (цілком ймовірно, що до їх числа долучився ще хтось) весь цей час активно Вас “обробляли”. Як правило, б`ють боляче (але сліди побоїв відшукати на тілі складно, оскільки оперативники знаються в цій справі), цинічно глузуючи й з коментарями і запитаннями. Саме ці запитання й коментарі допоможуть Вам дізнатись причину тієї халепи, в якій Ви опинились, і якщо Ви терплячий (тобто вмієте в часі екзекуції відволікатись думками від жахливої дійсності, котра відбувається з Вами не з Вашої волі, і думати про щось інше) то щиро раджу Вам: користуйтесь даром вміння терпіти. Тим, хто боїться тортур і вважає за краще погодитись з усім, чого від нього вимагають сказати або хочуть почути, поспішаю повідомити, що зазнавати цю наругу довгий час Ви не будете, оскільки карати за якесь правопорушення не входить до компетенції оперативників, а тим садистам, котрі серед них нерідко трапляються, вистачає і без Вас на кому “відвести душу”. Отже, прочекавши певний час, Ви зрештою опиняєтесь в кабінеті перед якоюсь особою або групою осіб. Як я вже згадував, опинившись в кабінеті, деякі затримані навіть ще не позбувшись кайданів, починають підвищувати голос і вимагати неможливого.
Наприклад: затриманий хоче дізнатись, за що ж таки його затримано? Набравшись хоробрості, чимало хто з затриманих починають називати різними лайливими словами і тих хто їх затримав (незалежно від того, в якій формі це затримання відбулось), і тих, з ким доля звела їх в цьому кабінеті, а також згадавши якийсь американський фільм починають вимагати дати їм змогу зателефонувати (мовляв, є право на один дзвінок). Дехто починає погрожувати якимись міфічними родичами чи знайомими, котрі працюють в “органах”: прокуратурі, суді, ВР, міністерстві, АП чи ще десь. Мушу Вас запевнити, що реакція того або тих, до кого Ваш монолог буде звернений, жодного бажаного результату не дасть. Вас можуть чемно вислухати, можуть вульгарно перебити, можуть розсміятися в обличчя, можуть навіть зробити вигляд, що Вас дуже злякались, і ось-ось побіжать змінювати білизну, а можуть і вгамувати.

В ролі гамівників традиційно виступають кулаки та кийки, хоча цілком імовірно, що задля досягнення цієї мети проти Вас застосують такий метод, про котрий Ви ніколи не чули і не знали, але котрий є дуже болючим для Вашого августійшого тіла.

Поради.

1) Якщо вже Вас затримали і погіршили кровообіг в тілі кайданами, або обманним шляхом затягли до відділу міліції, влаштовувати бешкети (після яких кабінет, в котрому Ви опинились, почне нагадувати баштан, на якому носороги в волейбол грали), або досить голосно протестувати, надриваючи собі горло, не варто. Прихильників американських фільмів та західної демократії мушу засмутити. “Право на один дзвоник” ні Конституція, ні Карний, ні Кримінально-Процесуальний Кодекси Вам не гарантують.

2) Згідно ст. 63 Конституції України Ви не зобов’язані давати покази, котрі обтяжують Вас або Ваших рідних. Щиро раджу і навіть наполягаю: не пашталакайте нічого, оскільки Ви, самі того не підозрюючи, супроти власної волі вже даєте свідчення. Перебуваючи в шоковому стані, або з причини різкого нервового перевантаження та відсутності змоги і часу зважити та обміркувати своє незаздрісне становище, чимало кому починає здаватись, що це все жахлива помилка, тимчасове непорозуміння, і тому варто лише щось пояснити, і все стане зрозумілим. Може видатись, що справа не така вже й безнадійна, варто лише розставити крапки над “і”, і з Вас знімуть кайдани, вибачаться, і відпустять на всі чотири сторони. Ви навіть з радістю поставите підпис під тим, що записали з Ваших слів, але я категорично раджу ухилитись від інтерв’ю та автографу. Це все буде використано супроти Вас. Згідно чинного законодавства Ви маєте право на захисника та на попередню розмову з ним до першого допиту (ст. 142 КПК України). Тож терпляче зносьте побої, образи та погрози, і добре запам’ятовуйте тих, хто це чинить. Але борони Боже висловити свої претензії до Вашого співбесідника чи групи співбесідників в образливій для них формі оскільки:

3) Згідно ст. 345 Карного Кодексу за образу честі і гідності працівника правоохоронних органів (хоча Ви розумієте в ту хвилину, що ні честі ні гідності в цих городніх опудал немає), а тим більше за погрозу вбивством чи просто нанесення йому якихось ушкоджень в часі виконання ним службових обов’язків, людина, з вуст якої це пролунало, притягується до кримінальної відповідальності. Особисто мені дію цієї вкрай несправедливої статті довелось відчути на собі, тому прошу зрозуміти й повірити: оперативники або слідчий завжди, навіть якщо це відбулось один-на-один у щільно зачиненому кабінеті, знайдуть свідків, котрі бачили і чули Ваші зухвалі погрози та образи, але не бачили і не чули, як ті дії чинились стосовно Вас.

ПЕРШИЙ ДОПИТ

Вам правдоподібно важко собі уявити той душевний стан людини, котра, сидячи в кабінеті перед слідчим або бригадою оперативників, силкується щось зрозуміти або пояснити. Традиційно, якщо затриманий не проявляє зайвої ініціативи, не тремтить і не бризкає слиною мов розгніваний верблюд, не прагне першим розпочати дебати, то невтомні захисники правопорядку першими перейдуть в наступ. Його шоковий стан поглиблять першим-же запитанням. Ви, можливо, навіть сприймете його за ідіотський жарт. Воно жодним чином не стосуватиметься Вас або Ваших анкетних чи біографічних даних. В дев’яносто із ста випадків воно звучатиме приблизно так:
— Ну розповідай, я слухаю.
Гарантую, що Ваші квадратні від здивування очі в ту хвилину жодним чином не будуть взяті до уваги. Від Вас вимагатимуть про щось зізнатись, або пригадати де, за яких умов, та з ким Ви провели вчорашній, або якийсь інший день. Знайте, якщо Ви зумієте проявити впертість, це дасть позитивний результат. Ваші дискусійні опоненти не будуть бігати навколо Вас, немов барбоси, що загубили хазяїна, але допоможуть дещо нагадати, або принаймні зрозуміти. Не лякайтесь, поки-що не битимуть. Прозоро натякнувши, або навіть зовсім не галантно нагадавши якісь події (наприклад факт відчуження Вами чийогось майна), від Вас вимагатимуть більш детально розповісти про хід цього дійства. Можливо попрохають поділитись інформацією про злочин, за який Ви ніколи навіть не чули, і котрий навіть не снився. Ось тут і розпочнеться найцікавіше, оскільки перебіг подальших подій залежатиме від того, як Ви зумієте себе повести. В разі люб’язної згоди скоординувати дії, до Вас проявлять нечувану галантність, і навіть заохотять цигаркою або усною похвалою. Не посоромляться й пообіцяти докласти зусиль для того, аби висмикнути Вас з цієї ганебної халепи. Та якщо Ви відмовитесь йти на контакт — начувайтесь. Буде боляче. Цього разу почнуть бити вже по-справжньому, і навіть катуватимуть. Будьте до мене ласкавими. Не вимагайте ні детально, ні побіжно розповідати про методи і форми екзекуцій. Мені невідомо, що вимальовується у Вашій уяві при слові “катування”. Трапляється, що у затриманих не залишається жодного сліду на тілі від цієї вкрай неприємної процедури. Людська уява багата на винаходи. В данім випадку вартим уваги є той факт, що від Вас намагатимуться отримати інформацію тим чином, котрий не передбачений ні українськими, ні міжнародними конвенціями про поводження з військовополоненими. Ось тут необхідно подати голос, і прошу не соромитись, робити це якомога голосніше, тобто саме так, аби це чули і в сусідніх кабінетах, і в коридорах відділу, і на вулиці, і в сусідніх будівлях, а головне, аби це чули ті, до кого Ви звертаєтесь.
Слідчі свідомо намагаються уникати сцен, від котрих психічно здорових людей коробить. Тому зазвичай перший допит оперативники вимушені проводити самі. Хоча присутність слідчого, повторюю, не виключена. Мета оперативників — вибити і застенографувати покази, відрапортувати про те, що злодій затриманий, і передати справу слідчому.

Вкрай трагічним буде Ваше становище, коли з’ясується, що протиправну дію Ви вчинили не сам, а з товаришем, або (що ще гірше) з гуртом товаришів та подруг. Показавши якийсь пожмаканий папірчик, Вас зіб’ють з пантелику звісткою про щире каяття в скоєному когось з Ваших друзів (надалі співсправник). Вас запевнять, що він вже дав покази, і ці свідчення геть не на Вашу користь. Якщо оперативники захочуть зачитати його цілком або частково, раджу перш ніж вислухати, попрохати валідолу. Співсправник з причин, незалежних від його волі, міг наплести таку беліберду, що Вам спаде на думку, що все це він повідомив з палати божевільні. Можливий інший варіант. Всі події, котрими цікавляться, можуть бути дуже детально описаними. В будь-якому разі не поспішайте в його адресу вихлюпувати не один десяток прокльонів та погроз, висловлювати справедливе чи підробне обурення. Все це дійсно можливе, але це не має довести до того, аби Ви продиктували їм власне бачення тих подій. Зрозуміло, що Ви наполягатимете на тому, що цей диктант є щирим і єдино правильним. Та прошу пам’ятати, що емоції у Вашому становищі зайві. Ліпше щось запам’ятовуйте. А вимагати можете й мусите лише одного: виконання ст. 142 КПК України. Ваш обов’язок — витримати цю наругу і нічого не розповісти. Щодо показів співсправника. Незалежно від того, чи відповідають вони дійсності ні — стверджуйте, що вони від першої літери до останньої є брехнею.

Звичайно, може статись і так, що всі вище перелічені жахи обминуть Вас. З Вами мирно поспілкуються, порозпитують, щось пред’являть, і чемно ігноруючи обурення та протести, відправлять до камери попереднього утримання.

Порада 1. Якщо Вас товчуть брудною шкарпеткою, наповненою пісочком, по ниркам або сідниці (це одна з форм змусити Вас бути більш балакучим), ті фрази, котрі в ці хвилини зриватимуться з Ваших уст, повинні стосуватись лише Вашого самопочуття та вимог дотримуватись оперативниками чинного законодавства. Не соромтесь повідомляти, що дуже боляче і прохайте (обов’язково вживаючи при цьому чарівне слово “будь-ласка”) аби припинили. Контролюйте себе в цій складній ситуації, та фільтруйте те, що виходить з Ваших уст. В запалі можна не стриматись і повідомити оперативникам власну думку про них, і те, ким вони є насправді. Остерігайтесь цього. Не тому, що роздратуєте їх ще більше, вони звикли, а тому, що Ви забули про існування ст. 345 Карного Кодексу.

Порада 2. Без захисника — жодних свідчень. І знайте, коли Ваші рідні не мають рахунків у банку з багатьма нулями, Конституція гарантує Вам безкоштовного захисника.

Під кінець — кілька щирих слів. Ви пожалкуєте з часом, якщо піддались спокусам (умовлянню чи катуванню). Згодом буде дуже тяжко довести, що перші покази Ви дали в стані душевного хвилювання, або під тиском несприятливих обставин. Для тих, хто затриманий не вперше, тих, хто чув від знайомих як варто себе поводити, або тих хто дуже злий на міліцію й не бажає їм видавати військової таємниці, перший допит — це можливість про щось довідатись (причину затримання, чи затриманий співсправник, і хто той камікадзе, що подав заяву в міліцію). Користуйтесь цією нагодою, панове. Нічого не підписуйте і вимагайте захисника. Навіть катування з часом закінчаться й оперативники, сварячи Вас на чім світ стоїть та погрожуючи новими муками, вимушені будуть відвести Вас до камери попереднього утримання.

ІНФОРМАЦІЯ НЕ ДЛЯ РОЗДУМІВ

Люди, котрі одягаються в синю форму й відгукуються на псевдо “мент поганий”, хоча і підпорядковуються одному міністерству (МВС), в дійсності не є таким одноликим монолітом як здається зовні. І гидую, і лінуюсь обтяжувати себе й Вас більш детальним дослідженням всіх підрозділів і служб, котрі в цьому кублі існують, як вони між собою взаємодіють, і які між ними взаємостосунки. Все це нагадує тяганину та гризню між сіренькими мишками. Тому облишимо мишаче мишам. Йтиметься лише про тих, з ким безпосередньо доведеться стикатись.
Про існування оперативників та слідчих Ви вже знаєте. Обов’язки перших — “вирахувати” хто, затримати, нагримати, змусити зізнатись і радісно відрапортувати. Обов’язки других — вислухати Вас, потерпілих, свідків (не важливо, бачили вони щось чи ні), стероризувати божевільними питаннями Ваших рідних, сусідів, співробітників, все це старанно занотувати, зібрати занотоване докупи й зшити том (а можливо й кілька томів) кримінальної справи. Кульмінацією цієї копіткої й титанічної праці є “обвинувачульний висновок”, прочитавши котрий, можна посивіти.
За ті кілька тяжких років поневірянь по українських слідчих ізоляторах та в часі “перевиховання” в одній з Виправних Установ, я на власному тілі та на власні очі переконався в тім, що такі явища, як демократизація, захист прав та гідності людини, а також формальне дотримання чинного законодавства справді втілюються в життя. Шкода, що це відбувається не так швидко, як потрібно, й з певних об’єктивних причин набирає комедійно-трагічних зовнішніх форм. Переважна більшість працівників МВС не мають ані найменшої уяви про чесність й благородство. Їм байдуже, кому служити: Незалежній Україні чи комуністичному Союзові. Єдине мірило їхніх учинків — особиста вигода й особистий матеріальний зиск. Бережіть нервові клітини й не обтяжуйте себе детальними поясненнями й переконаннями.
Працівники чергової частини будь-якого відділу міліції суттєво відрізняються від садистів-оперативників та зануд-слідчих. Помітно спокійніші й підкреслено чемні. Тому не маю сил для того, аби втриматись від щирого побажання працівникам чергових частин і надалі удосконалювати методи виконання службових обов’язків. А список цих обов’язків набагато об’ємніший, ніж у згадуваних мною служб. Чого варте лише фіксування заяв, скарг, реагування на телефонні доноси, або щире вболівання за те, аби Ваше тимчасове перебування в камері попереднього утримання не належало б до найтрагічніших сторінок земного буття. Для Вас досить важливим і корисним є той факт, що міліціонери чергової частини не підпорядковуються ані слідчим, ані оперативникам. Це цілком автономна структура.

КАМЕРА ПОПЕРЕДНЬОГО УТРИМАННЯ

Кожен райвідділ, кожне (навіть найзадрипаніше) територіальне відділення міліції (скорочено ТВМ), крім кабінетів, де міліціонери сплять, їдять, жлуктять пиво і горілку та проводять слідчі дії, мають кілька кімнат, де затримані вимушені проводити чимало часу. Ці позбавлені будь-якого естетичного вигляду приміщення прийнято називати камерами попереднього утримання. Примітивні та вульгарні радянські та пострадянські фільми, книжечки та баєчки зображують камери попереднього утримання (надалі КПУ) як щось середнє між конюшнею та свинарником, з купкою прілого сіна в кутку. Так брехливо зображає ці апартаменти лише той, хто ніколи до них не заглядав, і жодного дня (а тим більше ніченьки) не спочивав. КПУ (навіть у найвіддаленіших райцентрах) звичайно суттєво відрізняється від готельних кімнат, але й жодним чином не нагадує ті, котрі з вини вульгарних кіношників та хамовитих борзописців (кар’єристів-журналістів та модних письменників) витворились у Вашій уяві. Але зачекайте, про внутрішній та зовнішній вигляд КПУ трішечки нижче. Зараз кілька слів про ті процедури, що передують тій жахливій хвилині, коли за Вашою спиною замкнуться двері, і проскрипить зовсім не іржавий засув.
Отже, уявимо, що перший допит скінчився. Оперативники заведуть, або копняками заженуть Вас до чергової частини і перш ніж залишити в компанії її працівників, вручать (або всучать) їм якийсь папірчик. Треба бути великим йолопом для того, аби не здогадатись, що геть все, що на ньому написано, стосується безпосередньо Вас. Замість прощання вони порадять подумати над своєю подальшою поведінкою та пообіцяють незабаром ще раз викликати на допит. Не зневірюйтесь і не втрачайте надії. Така вже доля.

Щодо працівників чергової частини. Ваша справа їх жодним чином не турбує. Цим людям щодня доводиться вислуховувати сльозливі, сповнені невживаних в церкві слів, легенди про непричетність, обмову й невинність. Не обтяжуйте себе спробами щось пояснити цим хлопцям, а тим паче не морочте їм голови проханням аби Вас звільнили. Краще зверніться до них з проханням, аби повідомили рідних про Ваше місцеперебування. Хоча це і входить до їхніх обов’язків, Ваше клопотання не буде зайвим, оскільки не всі ставляться до виконання службових обов’язків відповідально. Це єдина допомога, на котру можна розраховувати з їхнього боку. Зрозуміло, що від цієї хвилини Ви перетворюєтесь на тягар для рідних, оскільки весь час перебування в КПУ їм доведеться носити Вам харчові передачі. Осіб, котрі утримуються в КПУ, міліція не годує.
Чому я радив не зневірюватись? З причини неуважності або розгубленості хижі до наживи міліціонери можуть позбавити Вас значної кількості цінних (та й не цінних також) речей. Коли почуєте команду спорожнити кишені, а також облегшити гардероб, прохайте, аби всьому було складено опис. Викладаючи якусь річ з кишені, або знімаючи щось (не хвилюйтесь, цілком оголятись Вас ніхто не змусить), слідкуйте за тим, аби ця річ була занесена до спеціального протоколу. Навіть прохайте, аби описали її. Якщо маєте монгольські тугрики чи японські єни (маю на увазі валюту) прослідкуйте за тим, аби записали номінацію кожної купюри та її банківський номер. Не варто протестувати, аби після добровільного очищення кишень Вас ще й обшукали. І змиріться з мрією пронести щось в саму камеру. Мені довелось стикатись з віртуозами, котрі попри обшук умудрялись щось занести. На жаль, їх цікавили лише сірники та цигарки. До речі: Вас вже не обшукували, Вас “шмонали”. “Шмон” — мовою криміналу і є обшук. Скінчивши “шмон”, та вписавши до “книги відвідувачів” (так жартома іменують спеціальний журнал, де фіксується час затримання та дані про Вашу скромну персону) всі необхідні дані або черговий слідчий, або якийсь офіцерський чин з чергової частини, вклавшись в дві хвилини, пояснить Вам всі права. Якщо на допомогу рідних годі розраховувати, маєте змогу відразу подати клопотання про надання державного захисника. Лише після цих пошуково-роз’яснювальних заходів Вас відведуть до однієї з КПУ. Кількість камер у відділі міліції залежить від рівня його важливості. Якщо це райвідділ, то їх більше, якщо ж ТВМ — менше. Та завжди не менше чотирьох. Аби було де утримувати осіб, що підлягають адміністративному покаранню (переважно п’яні бешкетники), жінок та принаймні дві камери для тих, хто вчинив або підозрюється у вчиненні кримінального злочину.

Ось тепер і настав час сказати кілька слів про устрій КПУ. Ви будете надзвичайно розчаровані, якщо сподівались побачити щось незвичайне або вражаюче, бо зайшовши до неї зрозумієте, що опинились в кам’яному мішку. Від підлоги до стелі стіни покриті “шубою”. Така форма покриття стін в цивілізованих народів не практикується, але на пострадянському просторі архітектори та дизайнери мають певно збочені смаки. Для того, аби таким оригінальним чином прикрасити стіну, не треба мати великої фантазії або відповідної освіти. Варто лише взяти на кельму жменю цементу, ляпнути на стіну, і не розгладжуючи дати можливість засохнути. Затвердівши, стіна починає нагадувати панцир дикобраза, котрий хтозна яким чином вирвався з пащеки крокодила. Ця оригінальна форма покриття пофарбована в сірий, синій або зелений кольори. Колір вапна, котрим вимазана стеля — брудно-невизначений. Вздовж стіни стоять лави. Навіть не намагайтесь відірвати їх від підлоги. То марна справа. Стіни, двері, лави, а в окремих місцях навіть стеля покриті малюнками та написами. Малюнки за тематикою нічим не відрізняються від наскельних малюнків неандертальців та кроманьйонців. Переважно війни, збір урожаю, полювання та статеві акти. Спектр написів може вразити: від автографів та потаємних думок про міліцію, до поезії та прохань зателефонувати. Ніяких вікон. Над дверима в спеціально видовбаній дірці світить лампочка. Певно колись в когось вистачило розуму, аби розтовкти її, а потовчене скло пережувати і ковтнути. Мабуть, з метою убезпечення себе в подальшому від пояснень про причину такої неадекватної поведінки затриманого, хтось з великими зірками на погонах дав наказ замуровувати ці дірки пластмасовим куленепробивним склом. Точнісінько таке пластмасове скло і на дверях. Будь-хто з міліціонерів має змогу в будь-яку хвилину споглянути на Вас. Ви також можете спостерігати за працею та діями працівників чергової частини. Гарантую, що іноді цей процес винагородить Вас позитивними емоціями і дасть змогу на певний час відволіктись думками від свого нерадісного становища. Дехто, потрапивши до КПУ, відчуває себе дуже пригніченим, а дехто навпаки, відчувши (з причини нервового збудження) добрячий приплив енергії, починає гамселити руками й ногами геть ні в чому не винні двері. Щиро співчуваю, оскільки стовідсотково розумію стан запертого в КПУ. Сам там був неодноразово.

В цих умовах Вам доведеться пробути щонайменше дві-три доби. Відразу повідомлю, що тримати в КПУ більше трьох діб є порушенням. Тому, якщо минуло 72 години, можете сміливо верещати, погрожувати перекусити собі вени й артерії, і вимагати звільнення. Іноді такі нецивілізовані протести дають позитивний результат. Сподівання на те, що Вам самотньо доведеться марнувати час, перебуваючи в КПУ, можуть не здійснитись. На Вас може чекати сюрприз у вигляді якогось неголеного і смердючого суб’єкта, котрий відразу погіршить настрій божевільними запитаннями. Ще неприємніше, коли їх виявиться кілька. Очищення внутрішніх органів від зайвих рідин та речовин (тобто туалет, але для Вас цей процес іменуватиметься простіше: сходити на парашу) раз на чотири години. Можливо, в сусідній камері сидітиме хтось з Ваших співсправників, тому поміркуйте краще, як налагодити з ним зв’язок. Застерігаю від перегукування. Так само остерігаю від спілкування про причину затримання з кимсь зі співкамерників. Ці хлопці можуть бути “козачками”, тобто геть не тими, за кого себе видають. Усвідомте, Ваші проблеми є лише Вашими проблемами, і ділитись інформацією з людьми, котрих вперше бачите, не лише зайве, а й шкідливо. Дві-три доби утримування в КПУ потрібні оперативникам та слідчим для проведення кількох слідчих дій. Тому позбавте їх можливості заробляти на хліб, не докладаючи великих зусиль. Чекаючи в КПУ зустрічі з суддею та прокурором, шукайте зв’язок з рідними, обміркуйте своє становище, зв’яжіться (думайте як, обставини підкажуть) зі співсправником, котрий в сусідній камері (віднині для Вас, і для нього це “хата”), і... розважайтесь. Я вже натякнув на те, що праця в черговій частині може позбавити міліціонерів не одної нервової клітини, але водночас подарувати і їм, і тим хто спостерігає, кілька років життя. Такі комічні ситуації виникають з вини осіб, яких за якесь дрібне правопорушення чекає адміністративне покарання (штраф або кілька діб ізолятора).

1. Міліціонер, затримавши п’яного бешкетника, привів його в райвідділ і складає акт про правопорушення:
— Затриманий, назвіть своє прізвище, ім’я та по-батькові;
— А моя персона не бажає з Вами знайомитись.

2. Затриманий п’яничка, виправдовуючись, верещить:
— Так, пригадую, я випив. І йшов по проїжджій частині, пританцьовуючи, додому. Але який в цьому злочин?
— А такий, що пересування Вашого тіла не відповідало гіпотенузі.
— Та не було в мене ніякої медузи. Подивіться мої кишені.

3. Кілька словосполучень, якими затримані винагороджували працівників чергової частини: лось ти кустанайський, лох білівідерський, гребінь когутячий, пудель ти чесоточний, буйвол м’ясоїдний, гей, пірни інфузорією в парашу.

4. Кілька уривків з монологів затриманих.
— Знаєш, чому ти горбоносий? Тому, що твоє прізвище Уродошвілі;
— Мусорило, заткни пельку, бо коли звільнюсь — зажену на край географії;
— Лягавий, чого ти до мене чіпляєшся? Від тебе ж як від маргарину — ні користі, ні шкоди;
— Ти не мент, ти індик общипаний. В тебе на голові не фуражка, а казанок фарбований. А під носом не вуса, а немита волосня. В мене сестра зустрічається з племінником сусіда прокурора. Він завтра прийде сюди і дасть тобі рукавичкою в носа. А ти мочу хлебтатимеш з унітазу. І спробуй робити це без посмішки.
— Сержант, що ти в моїх шкарпетках шукаєш? Ти знаєш, що мене не можна затримувати? Я пополам двічі перерізаний.
— Слухай, або відпусти мене додому, або йди до кобили в тріщину.
— Мент, не дратуй мене. Я ж все одно вийду звідси. І ти одного дня прокинешся на вулиці. В тебе за вухом тоді буде п’ять гривень, з тебе будуть стягнуті штани і болітиме дупа.

5. Міліціонери також люблять показати власну обізнаність в царині лексики.
— Або замовкни, або я зараз вдарю тебе в зовнішню частину обличчя;
— Сволоч ти паскудна, нащо ти живу людину зарізав?

6. Вереск з сусідньої камери:
— Менти кляті! Сволочі горбаті! Уроди рогаті! Ви ж найкращі в світі. Відпустіть мене будь-ласка додому.
— Рятуйте! В мене променева хвороба. Я Чорнобиль цілий місяць гасив. В мене кров стоїть раком.

7. Безпосереднє спілкування працівників чергової частини та затриманих.
— Бабо! Як Вам не соромно? Навіщо Ви роздягаєтесь?
— А щоб ти подивився на мене, побачив яка я бридка, і від злості вигнав звідси;
— Громадянин, як Ваше прізвище?
— А ти спитай у свого комп’ютера, він все знає.
— Дядьку, встаньте і підійдіть до мене.
— Не можу, в мене ноги вчора боліли.

Час, проведений в КПУ, спалить у Вашому тілі не один грам жирових відкладень і позбавить чимало нервових клітин. Особливо, якщо Ви зловживаєте нікотином або наркотиками. Геть не смішно було споглядати за блазнями, котрі в пошуках недопалків заглядали в усі щілини, і знайшовши щось подібне до перепрілого і смердючого тютюну раділи як мавпа бананові. Ось в таких умовах мусите прожити кілька днів.

АРЕШТ ТА СЛІДЧІ ДІЇ

Прошу не дивуватись, чому арешт та слідчі дії я об’єднав в один розділ. Утримувати під вартою затриманого Кримінально-процесуальний кодекс дозволяє лише 72 години (три доби). Працівники чергових частин (особливо в столиці) вимушені ретельно слідкувати за дотриманням цих вимог закону. Чув, що трапився випадок, коли за безпідставне (а тим більше без відповідного запису) утримання в камері райвідділу, один депутат ВР ляснув долонею офіцера чергової частини по обличчю. А це, окрім того що боляче, так принизливо. Отже, якщо затриманого не звільнили, його подальшу долю вирішує суд. Будьте певні, слідчий наполягатиме на тому, аби Вас заарештували й утримували в Слідчому Ізоляторі. Навіщо йому в майбутньому обтяжувати себе викликами Вас з дому, або лягати спати з думкою про те, що Ви можете дременути за кордон і справу з причини відсутності звинуваченого буде призупинено? Юридично (хоча практика свідчить про протилежне) самої “Заяви” потерпілого недостатньо задля того, аби громадянина було заарештовано. Задля підкріплення “Заяви” та вибудуваного на ній звинувачення, слідчий, можливо, навіть в союзі з оперативниками, спробує провести (зрозуміло що формально) хоч якісь слідчі дії. “Слідчі дії” — заходи, спрямовані на встановлення істини (читай обтяження затриманого). “Слідчі дії” це і відтворення скоєного, й експертиза, й очна ставка, й свідчення. Вам можуть влаштувати очну ставку з тим, в кого вистачило дурі нашкрябати на Вас скаргу. Не раджу харкати йому в обличчя, або намагатись вдарити головою в перенісся, оскільки озлобившись він (чи вона) “пригадає” ще якісь “забуті” факти та подробиці, а можливо навіть подасть клопотання на виплату чималої суми за “моральні збитки”. Можливо Вас зведуть до купи з кимось із “свідків” і запротоколюють Вашу словесну перепалку, а можливо, розіграють концерт з “впізнанням” (хтось серед кількох сидячих поруч з Вами міліціонерів в цивільному впізнає Вас). Слідчому та оперативникам байдужим є те, що з часом, а може й під час досудового розслідування, все назбиране (або, принаймні, значна частина) виявиться нічим не підкріпленим (плід їхньої хворобливої уяви, або забріханості “потерпілого”). З причини відсутності доказів, воно не фігуруватиме в обвинуваченні, але в даний час для слідчого головне обтяжити настільки, аби суддя дав санкцію на арешт. Сяк-так назбиравши тонюсіньку теку папірців з матеріалів, що свідчать про причетність до вчинення інкримінованих Вам дій, Вас закутим в кайдани в супроводі двох дебелих конвоїрів справжнісіньким “чорним воронком” відвезуть до суду. Зрозуміло, що з часом та тека розбухне до непристойних розмірів. Прокурор вже чекатиме на Вас і слідчого в суді, хоча можливий варіант, що “чорний воронок” заїде спочатку до прокуратури. Найтяжче не терпіння болю щільно стиснутих кайданів і кількагодинне тримання рук за спиною, а усвідомлення того, що все це дешевий фарс. Прокурор, сидячи в кабінеті, ознайомиться з зібраними матеріалами і зробить певні висновки. Так передбачено законодавством, і так він повідомить Вам або журналістам. Насправді кількахвилинне, або й кількадесятихвилинне очікування слідчого й прокурора жодним чином не стосуватиметься Вашої справи. Слідчий і прокурор можуть обмінятись думками про футбольний матч, поділитись спогадами про амурні пригоди, і лише виходячи з кабінету, слідчий нагадає прокурору про Вас, запевнивши його в тім, що Ви великий покидьок і заслуговуєте на арешт. І що найтрагічніше, прокурор з слідчим абсолютно погодиться (звертаю увагу, що іще не бачивши Вас), а в суді підтримає його клопотання.

Зрештою, після кількагодинного очікування в машині та в коридорах суду, Ви опиняєтесь в судовій залі. Зали судових засідань в Україні позбавлені будь-якої помпезності. Звичайнісінька кімната з обпльованою підлогою, кількома рядами лав, брудним і потрісканим склом на вікнах і контраст — довгий гарний стіл та державний герб на стіні. Ви все ще в кайданах, і не будуйте ілюзій, суддя не попрохає конвоїрів бути до Вас поблажливими.

Театральність “судового засідання” буде витримано до дрібниці. Суддя спитає анкетні дані, секретар зачитає звинувачення, слідчий подасть клопотання, а прокурор підтримає. Нарешті Ваше слово. Зрозуміло, що кайдани позбавлять можливості емоційну доповідь про непричетність до скоєного злочину підкріпити емоційним жестикулюванням. Ще в часі промови з жахом помітите, що Вас ніхто не слухає. Суддя дивиться у вікно, а якщо і на Вас, то з єхидного посмішкою, або неприродною серйозністю, що свідчить про те, що він не вірить жодному Вашому слову. Вислухавши до кінця (обірвати Вас можуть лише в тім випадку, коли Ви почнете вживати брутальні вислови), суддя оголошує перерву, і разом з секретарем йде до нарадчої кімнати (в свій робочий кабінет). В часі цієї перерви слідчий разом з прокурором почимчикують надвір випалити по цигарці, а конвоїри, не звертаючи на Вас жодної уваги, спілкуватимуться на довільні теми. Але ось суддя в супроводі секретаря повертається і зачитує вирок. Який жах. Ви вчинили злочин, Ви можете уникнути суду, Ви можете перешкодити встановленню істини, Ви можете продовжити злочинну діяльність, і тому — Ви арештований. Конвоїр звільнить від кайданів руки, аби підписом Ви засвідчили, що з рішенням суду ознайомлені. Потім знову “чорний воронок”, знову райвідділ або ТВМ, і знову камера. Різниця лише в тім, що до арешту час, проведений в КПУ, був заповнений палкими мріями, роздумами та сподіваннями на співчуття та розуміння Вашого становища суддею. Нині Ви не лише подумки, а й словом, у присутності співкамерників, сварите бездушну, жорстоку та брехливу українську судову систему. Особливо обурить лицемірство слідчого, котрий в дорозі до суду розповів кілька брутальних анекдотів, а в суді вимагав арешту. Не менше словесного бруду наллєте й на суддю, котрий не маючи чітких доказів, дав санкцію на арешт. Сваріть і слідчого і суддю, і прокурора, і їхніх рідних, та жодним словом по суті справи. Не забувайте про “козачків”.

Вкотре нагадую, що утримувати в райвідділі або ТВМ більше 72 годин Вас не мають права. В ідеалі арешт також не дає жодних підстав утримувати Вас в нелюдських умовах. Але мушу засмутити: переїзду до СІЗО (слідчого ізолятора) чекати, певно, доведеться також не один день. Міліція знайде чимало пояснень для виправдань власних неправомірних дій (немає місць в СІЗО, немає бензину для машини, котрою мають відвезти, конвоїри вкрай перевантажені обов’язками і т .ін.) Неприємно, але усвідомте: віднині Ви не людина, а об’єкт (можливо навіть предмет), з котрим працюють слідчий, і ще, можливо, оперативники. Боляче відчувати себе чиїмсь знаряддям для заробітку. Відчуття обмеження себе в людських правах проявляється навіть в такій дрібниці, як відсутність змоги оскаржити щось (в камері забороняється тримати ручку й папір, працівники чергової частини не дають, а слідчий знайде чимало причин, аби відмовити від таких “необачних кроків”). Звикайте до труднощів, до тяжкого побуту, або взагалі його відсутності. Спати доведеться на брудній лаві (а можливо, навіть на підлозі) без жодної підстилки, подушки та покривала ще кілька днів. З часом від Вас почне неприємно пахнути, а кількаденна неголеність та відсутність змоги контактувати з рідними все частіше й частіше виводитимуть з рівноваги. Це справді жорстоко, несправедливо, і нецивілізовано. Тому, не бажаючи наганяти жаху, знову кілька слів про слідчі дії.

Ваше небажання спілкуватись зі слідчим рано чи пізно дасть плід. Або рідні, або сам слідчий забезпечать Вас захисником. Звертаю увагу на те, що з того моменту, коли у Вас з’явиться захисник, з горизонту обзору зникнуть оперативники. Така специфіка цих професій. Не знаходять вони між собою спільної мови. Для того, аби уникнути обману з боку слідчого (запевняю, вони люблять дурити й користуватись беззахисністю заарештованого) при кожній слідчій дії мусить бути присутній захисник. Слідчі дії — процес не з приємних. Побіжно я вже згадував, що Ви можете розчаруватись в близьких та друзях, побачивши як в часі очної ставки вони бояться глянути Вам в очі й плетуть щось жахливе. Не варто ображати, сварити, соромити. Це мало допоможе, а слідчому дасть зайвий аргумент не на Вашу користь. Маєте право задавати їм питання. Запитуйте, відмічайте розбіжності в показах свідків та потерпілих, вимагайте аби опитували тих, кого вважаєте за потрібне. Але не поспішайте перераховувати слідчому всіх знайомих. Це може їх озлобити й обурити. Чинне законодавство не забороняє подавати клопотання про пошук доказів непричетності Вас до скоєння інкримінованих дій. Інша справа — чи це дасть якісь позитивні наслідки. Попереднє розслідування (досудове слідство, в часі якого й проводяться слідчі дії) триває близько двох календарних місяців. Не лякайтесь, в камері райвідділу або ТВМ Ви пробудете тиждень або два. З часом Вас перевезуть в СІЗО. Трапляються випадки (іноді арештовані самі того прагнуть), коли із СІЗО для проведення слідчих дій привозять знову в райвідділ або ТВМ, але це не правило.

Порада 1. Якщо Вас дійсно гамселили і тіло хоч чимось нагадує порепане яблуко, наполягайте на тім, аби з Вас зняли побої. Можна навіть написати клопотання й вимагати, аби його долучили до матеріалів кримінальної справи. Те ж клопотання нехай подасть і захисник. Запевняю Вас, що довідка з судово-медичної експертизи в часі суду буде дуже доречною.

Порада 2. Перш ніж давати покази, визначтесь, чого прагнете. Якщо розумієте, що “строку” (позбавлення волі з відбуттям покарання в Виправній Установі) не уникнути, Ваші покази можуть дуже Вас обтяжити. Трапляються випадки, коли окрім свідчень підозрюваного, слідство не має інших доказів. Вину (пред’явлене звинувачення) можна визнати повністю, частково, або й взагалі не визнати. Головне визначитись і не відхилятись від обраної лінії. Зміна показів може дати негативні наслідки, оскільки дасть підстави вважати, що Ви й цього разу нещирий в показах.

Ще чотири уточнення, зауваги та поради.

1. “Катаючись” по райвідділах, ТВМемах, етапах, СІЗО та Виправній Установі, я переконався, що “демократизація” та “вболівання за долю народу” не є чужими для чинної влади. Інша справа, чому це відбувається не так, як “в цивілізованих народів”. Вас приємно може вразити той факт, що через пару днів після арешту, не питаючи згоди Вас відвезуть в лікарню й зроблять флюрографію “на предмет перевірки наявності хвороби туберкульозу”. Щоправда повезуть вже знайомим “чорним воронком”, в кайданах, і з охороною. Такі реалії. Світова спільнота вимагає від України докладати зусиль в боротьбі з багатьма проблемами (і власними, і планетарного масштабу), і навіть спонсорує чимало з них.

2. Окремі районні (іноді навіть міські) відділи міліції мають власні ізолятори. Їх також прийнято вважати камерами попереднього утримання. В дійсності, це щось на зразок “перехідного етапу” між камерою райвідділу та СІЗО. Діяльність більшості з них регламентується великою кількістю “внутрішніх правил та положень”, де ці “правила та положення” суперечать одне одному. Практика (та і мій власний досвід) свідчать, що останні завжди беруть гору. В цих ізоляторах (ІТУ) з хамством та зловживанням осіб в погонах боротись найтяжче. Не дивуйтесь, коли після кількатижневого перебування в такому ізоляторі, почуєте від когось з співкамерників фразу: “Швидше б вже на тюрму” (тобто в СІЗО).

3. Оскільки речові та харчові передачі на СІЗО приймаються в обмеженій кількості, раджу ще в часі перебування в райвідділі, ТВМі або ІТУ (ізоляторі тимчасового утримання) зв’язатись з рідними (це можна зробити через захисника), замовити в них речі особистої гігієни (посуд, білизну, капці для лазні, кип’ятильник) й почати “складати торбу” або “наповняти баул”. Дещо поцуплять працівники чергової частини (ну а як у нас без цього), дещо “не пропустять” при обшуку в СІЗО (ще одна форма привласнення чужого майна), але іншого виходу немає.

4. Слідчі іноді намагаються виглядіти “гарними хлопцями”, тому можуть дати дозвіл (“в порядку виключення й поваги до Вас”) зустрітись з рідними. В часі цих розмов також раджу контролювати, що виходить з Ваших уст. Траплялись випадки, коли ці розмови записувались на відеоплівку або аудіокасету, а іноді після таких “зустрічей і спілкувань” вилучали гроші або наркотики. Не забувайте про власне становище, й не поспішайте вірити слідчому. Він при виконанні. Майже при кожному райвідділі склались свої “традиції” в спілкуванні між заарештованими, їхніми рідними та слідчим. Закони ці стосунки жодним чином не регламентують, але й ігнорувати їх зайве. Слідчий, давши дозвіл на коротку зустріч, може прагнути з того якоїсь вигоди. Позбавте його цієї радості, але радійте з того, що хоч кілька хвилин спілкувались з близькими.

СІЗО. ЗАЇЗД

Про слідчий ізолятор (СІЗО) варто написати окрему кількатомну повість. Нині я не ставлю перед собою за мету змальовувати умови, традиції та побут мешканців цієї установи детально. Від природи я ледачий, тому про все пишу поверхово й коротко. До речі, з моменту арешту Ви вже не громадянин, а “зецюра поганий”. І хоча Конституція гарантує Вам чимало прав, обов’язків віднині маєте набагато більше. В СІЗО це відчувається з перших же хвилин перебування. Дивною може здатись ситуація, коли в спілкуванні між собою підсудні й засуджені СІЗО називають тюрмою. В ідеалі ці заклади виконують різну функцію, але умови існування, внутрішній побут, стосунки між тими, хто утримується та адміністрацією свідчать про їхню цілковиту ідентичність.

Цікавить процес “переїзду” з райвідділу або Ізолятору Тимчасового Утримання в СІЗО? Нічого незвичайного. Вже знайомі з відвідин суду, кабінету флюрографії, та можливо, судмедекспертизи конвоїри накажуть зібрати всі особисті речі — те, що позносили рідні, що подарували співкамерники, та те, що Ви видурили в них (вчіться, згодом без цього тяжко доведеться), скують руки кайданами, й ігноруючи скигління та нарікання на те, що не зручно тримати торбу з речами, знову запхнуть в “чорний воронок”. Кінцева зупинка — будівля, від згадки про котру тіло покривалось великою кількістю дрібних прищиків. На прохідній (“в конверті”) конвоїри передадуть черговому кілька папірців, серед яких буде й постанова суду про необхідність утримувати Вас в СІЗО, та довідка з кабінету флюрографії. Уважно ознайомившись (Ви звернете на це увагу), черговий задасть Вам кілька запитань (знову анкетні дані та стаття, згідно котрої арештовано), а також поцікавиться станом здоров’я.

Річ в тім, що працівники СІЗО жодним чином не зацікавлені в тім, аби Ви померли в камері внаслідок побоїв, отриманих в райвідділі. Якщо певні меркантильні міркування потребують на певний час відкласти “заїзд” та “оселення” в СІЗО, повідомте черговому про те, що передчасний арешт перешкодив Вам пройти реабілітацію від інфекційної хвороби. Епідемії працівники СІЗО бояться не менше, ніж чорт ладану. Але Ви “чистоплюй”, а синці на тілі вже посходили. Конвоїри, з полегшенням зітхнувши, знімуть з Вас кайдани, а на прощання можливо навіть побажають успіхів.
“Заїзд” в СІЗО починається з медичного огляду. Вас зважать, зміряють зріст, візьмуть аналіз крові з вени та пальця, зобов’яжуть (пробачте) попісяти в пробірку та (ще раз пробачте) затупленою спицею штрикнути себе кілька разів в анус. Остання процедура (як це не дивно) не викликає захоплення навіть в найактивніших серед найпасивніших гомосексуалістів. По закінченню медогляду — “шмон”. Знову змусять цілком оголитись, попрохають кілька разів присісти (таким чином перевіряють чи сховано в анусі гроші або наркотики), заглянуть в ротову порожнину, перетрусять речі та одяг, щось “конфіскують” (жодних паперів при цьому не буде оформлено), й скинувши те, що лишилось, жужмом на стіл, дозволять одягнутись. До речі, весь хід цього стриптизу супроводжуватиметься фразою — “швидше, падло”, — (щоправда можливі варіації). Одягнувшись, не зітхайте з блаженним полегшенням, оскільки через кілька хвилин Вам знову доведеться танцювати канкан. Цього разу в мокрій і брудній роздягальні лазні. Не поспішайте до душової зали. Спочатку “шнирь” (про них згодом) з господарської частини позбавить верхню частину черепу волосяного покриття. Від послуг гребінця доведеться відвикати. Кілька хвилин теплого, можливо навіть гарячого душу звичайно викличуть позитивні емоції, котрі відразу затьмаряться, оскільки зовнішній вигляд лазні переконає в тім, що Ви — в епіцентрі розплідника безлічі найрізноманітніших хвороб. Залишки насолоди, отриманої від лазні, будуть зведені нанівець кількагодинним очікуванням в смердючій, обпльованій, і ненабагато чистішій від роздягальні лазні камері очікування (“боксі”). Відсутність в ній вікон, духота, напівтемрява, іноді навіть передбачена конструкцією відсутність лави, знову змусять тіло виділити чимало поту. І ось, нарешті... Двері “боксу” відчинились, і хтозна з якої причини радісний прапорщик запрошує Вас взяти речі і йти за ним. Я розумію, що невідомість лякає, але не бійтесь. В “карантині” (саме туди Вас ведуть) майже всі перелякані. І ті, кого Ви там зустрінете — також.

СІЗО. КАРАНТИН.

Різка зміна умов проживання ніколи не давала позитивних наслідків. І справа не лише в тім, що людина, відчуваючи до себе підвищену (не завжди доброзичливу) увагу, почуватиме себе певною мірою дискомфортно. “Кинути” в одну камеру осіб, котрі кілька місяців (або навіть років) прожили в цих умовах й “свіжого” новака, — згубно для останнього. Для того, аби новоприбулий хоч якось оговтався та хоч щось довідався про ритм та стиль життя, його певний час (від трьох діб до двох тижнів) утримують в “карантині”.

Чому я радив не боятись? В “карантині” Ви в рівних з усіма умовах. Для всіх це нове й незнайоме, і проявляти зайву агресивність ніхто не прагне. Навпаки, в такому екстремальному стані більшість намагатиметься виглядіти сильними, розумними, всезнаючими, і водночас благородними. Як тільки Ви опинились в “карантині”, відразу знайдуться доброзичливці, котрі допоможуть вибрати місце для спання (“нару”), намагатимуться щось пояснити, а також не оминуть нагоди чимало про що розпитати.
Як правильно поводити себе в цій ситуації? Якщо бачите, що в камері двоярусні ліжка, — лягайте знизу. Але в разі відсутності вільних місць, не поспішайте зганяти тих, хто вже там вмостився. Якщо вони не гідні того, аби спати на “почесних” нижніх ярусах нар, час змусить їх змінити місце проживання. При виборі місця для спання раджу керуватись такими міркуваннями: подалі від “параші”, й не найтемніший закуток. З “параші” смердить, а в темних кутках на Вас чигатимуть огидні комахи. Оскільки в “карантині” ніхто довго не утримується, ускладнювати собі життя доглядом за чистотою ніхто не бажає. Саме з цієї причини там традиційно брудно та безліч прусаків. Змиріться з безладом на певний час.
Знайомлячись з новими тимчасовими співкаерниками, з’ясувавши про наявність спільних знайомих, не поспішайте розповідати про “справу” й ділитись залишками харчів. “Козачки” (в СІЗО їх вже називають “кури”) й тут “працюють”, а доброта, тобто намагання прихилити до себе шляхом будь-яких поступок в тюрмі не в пошані. Таких відразу сприймають за “лоха”, з котрого можна щось “вимутити” (видурити). Для поведінки в СІЗО (а особливо в “карантині”, коли всі один за одним посилено наглядають і геть все помічають) прислів’я “Скромність прикрашає людину” дуже доречне. Жартуйте, вживайте якомога менше матюків (за окремі словосполучення навіть тут б’ють в обличчя), і нікого не розпитуйте про причину їхнього перебування поруч. А зараз — коротенький урок з “фені” (тюремного жаргону). Ложка — “весло”, миска — “шльомка”, кружка — “тромбон”, оперативник — “кум”, начальник СІЗО — “господарка” (рос. “хазяйка”), камера — “хата”, сходити в туалет “по-важкому” — “на дальняк”, ліжко (двоярусні “нари”) складається з нижньої частити — “шконки”, й верхньої — “пальми”. Одяг — “кишки”, їжа — “хмирь”. З часом вживання цих жаргонних слів стане для Вас нормою. Сприймайте це як щось вимушене, тимчасове, але разом з тим необхідне.

Як правило, в камерах “карантину” утримується від десяти до двадцяти осіб. Звикайте що кожного ранку з 6.00 до 8.00 в СІЗО ранкова перевірка. В камеру заходить офіцер, рахує всіх, цікавиться потребами (лікар, скарга і т. ін.). Ваш обов’язок встати й дати перевіряючому можливість пересвідчитись в тім, що Ви живий. Не дивуйтесь, якщо представник адміністрації уважно всіх оглядатиме. Він не прагне запам’ятати Ваше обличчя, його цікавить чи з’явились на ньому за ніч синці, чи які-небудь інші сліди побоїв. Конфліктні ситуації між підсудними невигідні й завдають чимало клопоту. Така сама перевірка о 20.00.

Кілька слів про внутрішній устрій “карантину” та і будь-якої великої “хати” взагалі. Двері замикаються на кілька засувів лише ззовні. Відразу біля дверей (де праворуч, а де ліворуч) “параша”. Від решти “камери” “параша” відділена невисокою стіною, настільки невисокою, що обличчя сидячого “на дальняку” бачать співкамерники. Злив відсутній. Поруч з “парашею” умивальник. Спеціально виведена на “парашу” труба виливає туди всю стічну воду. Привчіть себе: перед тим як зайти на “парашу” (неважливо чи “по-важкому”, чи “відлити”) включити воду на умивальнику.

Посеред “хати” довгий стіл, виготовлений з кількох труб та залізних листів. По обидва боки — лави. Вся ця позбавлена будь-якого естетичного вигляду конструкція з’єднана та скріплена між собою електрозваркою. За моєї пам’яті жодна спроба від’єднати її від підлоги не досягала бажаного результату. На відміну від КПУ стіни не одягнуті в “шубу”, але кольори фарб на стіні та стелі ідентичні. Двоярусні “нари”, котрі стоять вздовж стіни, з’єднані між собою в суцільний ряд. Так само як і стіл з підлогою та лавами, нари творять між собою суцільну єдність. Кілька вільних метрів від стола до дверей (“п’ятачок”) використовуються для “тасування” (якщо у Вас затекли ноги, маєте змогу розім’яти їх, ступаючи кілька кроків від стола до дверей і назад).

Ще одне й дуже важливе. Утримуйтесь від “походів на парашу” в той час, як хтось їсть. Вибравши вільну хвилину, й зайшовши “на парашу”, попередьте співкамерників фразою — “не їсти”. Так само ухиляйтесь від вживання харчів в ті хвилини, коли хтось “сидить на параші”, або “вломився” туди, не зважаючи на інших. З часом Ви зрозумієте значення цих на перший погляд і дивних, і ненормальних “постанов”. За кілька днів Ви втягнетесь в ритм, вивчите тюремну термінологію (“феню”) та усвідомите кілька “понять”, тобто неписаних законів життя кримінального світу.

А ось і причина для обурення. Вам видадуть брудну миску, поламану ложку, кружку без вушка, й дірявий матрац. Про постіль та покривало навіть не мрійте.

“Розслабуха” в “карантині” скінчиться для Вас співбесідою з “кумом” (оперативником). Багато хто намагається якомога менше зустрічатись й розмовляти з працівниками цієї служби. Справді, специфіка їхньої роботи мало кого змушує посміхатись. Втіштесь, не Ви ж перший. Питання, що задасть “кум”, можуть здивувати простотою, і разом з тим насторожити. Поцікавляться, чи є в СІЗО вороги, чи маєте борги за азартні ігри, ,і поставивши ще кілька безглуздих запитань, запропонують співпрацю. Можливо навіть поставлять умови, що змусять Вас виконувати обов’язки “курки”. Що робити? “Не вестися” (тобто не піддаватись). А взагалі знайте, якщо Ваша персона чимось цікава для слідчих, вслід за Вами в СІЗО прийдуть супровідні документи, котрі зобов’яжуть “кума” приділяти Вам особливу увагу. Іншими словами, залежно від тяжкості злочину, яким Вас обтяжують, від того, чи зізнались Ви або Ваші співсправники, визначатимуться Ваші подальші умови перебування в СІЗО.

СІЗО. “ХАТА”

Що криється за фразою “подальші умови перебування”? Тюремний жаргон небезпідставно поділяє всі “хати” на дві категорії: “загальні” й “трійники”.

Якщо у Вас справді прагнуть якимось чином щось вивідати, або “кум” довідався, що Ви особа, схильна до конфлікту та гармидеру, а можливо, маєте непосидючих недоброзичливців, Вас обов’язково “заховають” у “трійник”. Ще одна причина запроторення до цієї категорії “хат” — володіння неабиякими організаторськими здібностями, що можуть призвести до масових заворушень серед підсудних. Варто віддати належне продажній українській пенітенціарній системі, оскільки мені доводилось стикатись вже й з “комерційними трійниками”. Умови побуту в останніх не гірші, ніж в готелі найнижчого класу. Але порівняно з рештою трійників — це рай.

“Загальні хати” мають єдине призначення: утримувати “під вартою” до суду тих, хто санкцією позбавлений волі.

Сподіваюсь, що про призначення “трійників” та “загальних хат” я пояснив. Йдемо далі. В “трійниках” утримують по двоє, четверо або шестеро осіб. І вдень, і вночі пам’ятайте: в переважній більшості випадків один з тих, хто утримується в “трійнику” є “курка”, “кума”. Тому не розслабляйтесь, не розкривайте душу й стримайтесь від нахвалянь минулими “подвигами”, “справами” та знайомствами з “кримінальними авторитетами”. Негативні наслідки такої необачності не забаряться. Адаптуватись в “трійнику” набагато простіше. Вам, як новоприбулому, запропонують вільне місце (зрозуміло, що “на пальмі”), допоможуть розкласти речі, покажуть місце, де зберігаються харчі, посуд і т.п., пояснять умови та правила “життя в хаті”. Приємною буде відсутність куп сміття на підлозі та помітне вболівання “мешканців хати” за дотриманням гігієни та ладу. Порядок підтримувати доводиться власними силами. Хоча щодня, в часі ранкової перевірки перевіряючий назначає чергового, особи, котрі утримуються в “хаті”, вміють самі складати графік прибирання й суворо його дотримуватись. Не переймайтесь тим, що злосмердюча пащека одного з співкамерників доповідатиме “куму” про кожен Ваш крок, я вже дав пораду, як уникнути лихих наслідків. Адже в разі неприхильного ставлення до цілодобових гармидеру, шарудіння, шуму та біганини, від котрих іноді тяжко заснути, перебування в “трійнику” до суду буде дуже доречним.

Щодо “загальної хати”. Не турбуйтесь, тут не загубитесь, оскільки тут також проявлять увагу. Але “введення в курс життя” тут відбудеться трохи інакше. В “загальній хаті” (як і в будь-якому колективі) існує власна еліта. Серед арештованих, шляхом самовизначення, формується гурт осіб, котрі беруть на себе сміливість (а можливо й нахабство) вважати себе часткою кримінального світу. Вони обирають з-поміж себе “наглядаючого” (рос. “смотрящего”) за всім, що відбувається в “хаті”. Ось тут Ви й зіткнетесь вже безпосередньо з тими, хто підтримує, живе (або робить вигляд що живе і спонукає до цього інших), “злодійськими традиціями”. “Наглядаючий” вважає за обов’язок пояснити Вам основні премудрості життя в “місцях позбавлення волі”. Вони не складні: не чіпати чиїсь речі без дозволу власника, не сідати на чуже ліжко без дозволу того, хто на ньому спить, і взагалі не створювати всім, хто довкола, проблем. З будь-яких питань, непорозумінь, конфліктів (“рамсів”), або незрозумілих речей звертатись до “людей знаючих”, тобто до “наглядаючого” та його оточення. Цю категорію арештантів прийнято називати “блатними” або “пацанами”. Якщо Ви непосидючий і Вам байдуже, що робити, аби лише не стовбичити безмовним бовваном, “загальна хата” ваша рідна стихія. “Рух — це життя”. Сказане філософом в тюрмі сприйнялось буквально й стало не лише нормою та правилом, а навіть вимогою. Поняття “рух” об’єднує в собі все, що забороняє адміністрація СІЗО. Не раджу відверто йти на конфлікт з тими йолопами, котрі цей “рух” створюють. Хами згуртовані й нахабні. Активно долучатись до “руху” також не варто. Навіщо витрачати енергію та зусилля, а в нагороду мати догани від адміністрації, карцер, позбавлення права отримати харчову передачу, та сварки з співкамерниками? Ще одна неприємність. В “хаті”, де від дванадцяти до ста осіб (кажуть буває й більше) лише одна “параша”. Іноді доводиться вистояти чергу. А взагалі перегружені “хати” (там, де арештованих більше, ніж спальних місць) звичайне явище, і вже мало в кого такий мурашник викликає обурення та протест.

Щодо внутрішнього устрою “хати”. З розповіді про “карантин” Ви вже вималювали в уяві, що то є “загальна хата”. Порадую індивідуалістів і противників колгоспів та зрівняйлівок. В “трійнику” двоярусні “нари” поруч не стоять, тому вболівати, що хтось в часі сну штурхне Вас, закине ногу на живіт, застогне на вухо істеричним еротично-трагічним вереском, або міцно пригорне, не доведеться. В кожній “хаті” є розетка (іноді навіть дві), дозволено тримати телевізор. Не з ініціативи та волі “мешканців” СІЗО, а під тиском світової спільноти, майже в кожну “хату” провели радіо, але хвилі радіостанцій час від часу змінюють. Стало вже традицією (а для окремих кадрів і потребою) обклеювати з внутрішнього боку стіни “параші” вирізками з газет та журналів, де зображені оголені блудниці. Наклейки та наліпки на стінах камери забороняються, і єдине, до чого не прискіпиться комісія або перевіряючий (навіть обов’язково вимагатимуть наявності) — це “Розпорядок дня для осіб, що перебувають в СІЗО” та “Правила поведінки в слідчих ізоляторах осіб, взятих під варту та засуджених”. Ця заборона ніяк не свідчить про те, що її хтось дотримується. Світло в “хаті” горить цілодобово.

Дійшла черга і до вікон. Вже кілька років майже всьому пострадянському простору дорікають “баянами” та “намордниками”, що роль вікна звели нанівець. Уявіть: з внутрішнього боку на стіну прикріплено сітку з товстого дроту, котру зламати або зігнути голими руками неможливо. Далі йдуть ґрати, іноді є рама зі склом, а з зовнішнього боку (з вулиці) або товстий лист заліза з негусто просвердленими дірками (“намордник”), або вбита в стіну залізна рама, котра від низу до гори скріплена рядом залізних пластин товщиною в 0,5 см й шириною в 10 см. Пластини умисно приварені під ухилом, тому побачити, що відбувається на вулиці неможливо. Мета таких конструкцій — ускладнювати міжкамерний зв’язок.
Вважаю, що “загальні хати” для повноцінної людини — пекло. Тому хоча й дивуюся наївності, але не поспішаю засуджувати тих, хто починав шукати зустріч з “кумом” й намагався або підкупом, або й співпрацею “вибити” собі місце в “трійнику”.

ЩЕ ОДИН ВІДСТУП. ІСТОРИЧНИЙ

Невеличким екскурсом в минуле хочу спробувати пояснити, звідки виникли традиції, які прийнято вважати “злодійськими”, і чому значна частина арештантів коли свідомо, а коли й вимушено їх дотримуються.
Трагічна доля в України. Незважаючи на сприятливі історичні обставини для окремих форм злодійського ремесла, а також наявність гідних прикладів (Запорізька Січ, опришки, ватаги Кармелюка, Махна та кількох десятків “батьок” та “отаманів” у 20-х рр. ХХ ст.), козацько-розбишацькі традиції не знайшли всезагального та всенародного визнання. Легенди, перекази та історичні джерела свідчать на користь того, що чесний розбій та грабунок ворога ніколи не вважався для нашого народу чимось принизливим або ганебним. Згадаймо добрим словом запорізьких звитяжців, котрі палили, руйнували та грабували Кафу, Стамбул та Очаків. Як один з небагатьох, хто під сучасну пору змагав і змагаю за збереження та якомога більш широке втілення в життя козацьких методів конфіскації або привласнення майна та цінностей (прошу не сприймати моє зізнання як самовихваляння), свідчу, що стероризувати жертву наставленим в лице пістолетом або прикладеним до кадика ножем, набагато приємніше й корисніше для здоров’я, ніж тихцем щось поцупити. Отаман Сірко й Олекса Довбуш ніколи не приховували своїх дій і ніколи їх не соромились. Класики української художньої літератури залишили чимало інформації про ті та більш пізні часи “діяльності” розбишак. Не полінуйтесь ще раз перечитати повість Панаса Мирного “Хіба ревуть воли як ясла повні?”, й зверніть особливу увагу на постаті Чіпки, Максима та їхніх нещирих побратимів Пацюка, Матню та Люшню.

Розумію, що ображу патріотів-хохломанів, але хочу бути щирим: українці не належать до “законодавців мод” в будь-яких суспільних явищах. Україна приречена копіювати чуже, або з причини відсутності власного, мовчки змиритись з пануванням прийшлого.

“Злодійські традиції”, котрими в своєму житті керується значна частина кримінального елементу, прийшли в Україну з колишньої метрополії, сучасної Росії. В Московському царстві ще з часів Івана IV Грозного розбишацькі ватаги (“шайки”) почали набирати рис та ознак організованого руху. Ватажки окремих “шайок” (наприклад, Тимофій Єрмак та Кудеяр) стали для москвичів національними героями. На відміну від розбишак, крадії не є притаманним для українського менталітету явищем. Та й у самій Росії між чесними розбійниками та підлими крадіями точилась запекла боротьба. Перші рубали конкурентам голови, або зв’язавши за спину руки й напхавши за пазуху каміння, топили в Москва-ріці. Інші, у відповідь штрикали в недільному ярмарковому або церковному натовпі ножами в спину. Але жодних ознак організованості російські крадії на той час не мали.

Цілком протилежно від диких москвинів поводили себе західноєвропейські крадії. Бажаючим більш детально ознайомитись з європейським злодійським середовищем, рекомендую прочитати “Олівер Твіст” Чарлза Діккенса, “Пірат” Вальтера Скотта, або “Знедолені” Віктора Гюго. Дійсно, в Англії, Франції та інших передових європейських країнах, крадійські рухи мали власні, як і всілякі ремісники “профспілки” (“цехи”) та школи, де старші вишколювали молодших та наділяли їх згодом “територією для праці”. Такі злодійські “цехи” існували майже в кожному великому місті. З часом виник притаманний лише їхньому “ремеслу” жаргон. Але повернемось в Росію. В другій половині ХІХ ст., спочатку в Петербурзі, а потім і по всій імперії, крадійський рух почав набирати ознак організованості. Зрозуміло, що з причини вкрай низького інтелектуального та культурного рівня самі росіяни на жодну більш-менш дисципліновану самоорганізацію не здатні. “Ощасливили” цією напастю государя-батюшку, жандармерію та “весь народ православний” “чухонці” (сучасні фіни та естонці). Саме їм “феня” (крадійський жаргон) завдячує великій кількості слів фінського походження. Збережені в архівах тогочасні поліцейські рапорти змальовують яким саме чином “чухонці” екзаменували молодих кандидатів в крадії (рос. “вори”). Уявіть собі сопливе й босоморде кацапеня, котре, не заплативши за проїзд, повільно бреде по напівпорожньому трамваю. Вгледівши “лоха” (якого-небудь вічно п’яного “гражданіна-баріна”), воно спритним рухом “вибиває” (виймає) з кишені “булку” (гаманець), й вишкрібши з неї (чи з нього) всі засалені купюри та пощерблені монети, таким-же спритним рухом “затикає” (кладе) її (чи його) на місце. З цієї миті “гражданін-барін” — “тєрпіла” (потерпілий). За всіма діями кандидата в “вори” наглядає вчитель “чухонець”. Горе кандидатові, котрий впіймається на гарячому. Спочатку його битимуть руками, ногами, поясками та модними на той час ковіньками (тросточками) пасажири трамваю, а потім цеглиною по обличчю зацідить “чухонець” й пояснить причину “запалу” (невдалої крадіжки). Такий ганебний для москвинів стан речей проіснував понад півстоліття. В 1918 р. очолюваний генералом Манергеймом фінський народ, скориставшись дестабілізацією ситуації, вирвався з обіймів російського ведмедя, й почавши відбудовувати власну державність, змусив усіх “чухонців”, котрі проживали в Росії, повернутись на історичну Батьківщину. Осиротілі “марвіхери”, “мазурики”, “фортицери” та “затирщики” (різновиди крадіїв), на певний час принишкли. Гору в злочинному світі знову взяли в руки “шніфери”, “гейменники”, “грантовщики” та козацько-розбишацькі ватаги. Не оминув цей процес і нашу неньку — Україну. Історики та дослідники махновщини завжди з радістю ознайомлять Вас з задокументованими щирими зізнаннями українських селян про те, що єдиною причиною влиття в “армію” волохатого та верескливого як базарна перекупка “батька”, було нестерпне бажання забезпечити власну родину кіньми та телицями. Шкода, звичайно, що махновщина ввібрала в себе найгірші традиції українського бандитизму та спрямувала генетично закладений козацький гук крові в шкідливе для нашого народу русло.
Захопивши політичну владу та не бажаючи нею з іншими ділитись, більшовики взялись за викорінення козацько-розбишацького руху, оскільки він дошкуляв новій владі чи не найбільше. Одна з традицій послідовників Марксового вчення — чинити найтяжчу роботу не власними, а чужими руками. Дезорганізовані або озлоблені на розбишак крадії стали для більшовиків у великій пригоді. В ті часи на обкрадене помешкання або зниклий з кишені гаманець влада жодним чином не реагувала. А в разі скарги “пси Дзержинського” відповідали коротко: — “Радій, що не застрелили”. Вдячні за неувагу до їхньої діяльності, крадії щедро інформували чекістів про всі відомі їм “екси” (пограбування), “хази” (помешкання, в котрих бандити проживали) та “малини” (місця колективних зборів та розваг) розбійників. Прихильники розбою ще й досі нагадують крадіям про те, що з їхньої “подачі” (доносу) в 20-х рр. минулого століття чекісти застрелили легендарного пітерського “нальотчика” Льоньку Пантєлєєва.

Йосип Сталін чудово розумів, яку грізну небезпеку для його системи становлять розбишаки. Ще в молоді роки він сам відбував кілька років у в’язниці за збройні пограбування. Отримавши від генсека команду “фас”, безсовісні та безпринципні чекісти взялись до справи. В кінці 20-их років, зібравши в таборах найвидатніших “ворів”, чекісти запропонували їм очолити крадійський рух та нав’язати йому певні норми поведінки (“поняття”). Ось так і виникло узаконене крадійство (“вор в законі”). Для втілення в життя складених підконтрольними “ворами” та самими чекістами “понять” було затрачено чимало зусиль. Усіх незгідних та здатних до спротиву нищили. Нав’язавши “поняття” в таборах, “правоохоронці” та підлеглі їм “правопорушники” дружно та скоординовано взялись за злочинний світ “на волі”. В ті часи через систему покарань з позбавленням волі проходили без перебільшення мільйони людей. Звільняючи з таборів одних, а для інших навіть організовуючи втечі, чекісти виконали-таки наказ комуністичної партії. В середині 30-х років ХХ століття козацько-розбишацький рух припинив своє існування, і крадійські “поняття” стали обов’язковими для всіх, хто свідомо йшов на порушення закону. Але чи дотримувались “вори” власних понять? Факти свідчать, що ні. Ви певно знаєте, що для крадія вважалось ганебним і неприпустимим застосовувати насилля. Цього від них вимагали чекісти, а самі “вори” знаходили цьому чимало пояснень. Сподіваюсь, не буде зайвим нагадати прихильникам “крадійської романтики”, що свого часу “вори в законі” спільно з чекістами вбивали “колишніх” та “отаманів”, а також брали якнайактивнішу участь в придушеннях будь-якого спротиву “антисовєтчиками”, “бандерівцями” та колишніми прибалтійськими офіцерами. З часом, у добу “хрущовської відлиги” послуги крадійських верховодів стали зайвими. Але кількадесятирічна підтримка не минула безслідно. “Вори в законі” (як і всяка напасть) відчули, що можуть існувати самостійно. І не лише існувати, а й контролювати кримінальний світ.

Сучасний крадійський рух суттєво відрізняється від того, яким він був ще півстоліття тому. Згідно “понять” “вор” не повинен мати ніякої власності. Свідчу, що під сучасну пору майже всі “короновані” мають дачі, квартири, родини, замовляють вбивства, створюють власний бізнес і намагаються надати йому ознак законного. Намагаючись утвердити серед загалу засуджених імідж “терпигорців”, “вори” та їхні послідовники заявляли, що будь-які контакти з адміністрацією тюрем, ізоляторів та виправних установ не є допустимими. Реалії зовсім інші. Особисто мені неодноразово доводилося стикатись з випадками, коли “наглядаючий” камери в СІЗО або “бараку” у Виправній Установі “водив дружбу з кумом”. Бог їм суддя. Щирих послідовників “понять”, котрі принципово дотримувалися б їх в побуті, зустріти практично неможливо. Злодій є злодій, і він без жодного докору сумління крастиме, навіть в “колеги” по ремеслу. В “місцях позбавлення волі” ця підла риса крадіїв хоча й карається засудженими (“зеками”), є масовим явищем. Порушувати закон ці люди будуть за будь-яких умов, і за будь-якої влади.

До сліз образливо за Батьківщину. Чужий українському індивідуалізмові російський колективізм (“общак”, “шара”, “колхоз”) поки-що бере гору в переважній більшості сфер суспільного життя. Намагаючись не бути упередженим і не надавати своїй розвідці політичного забарвлення, усвідомлюю, що мушу виконати свій обов’язок до кінця. Сучасні крадії в Україні продовжують послуговуватись порадами та вказівками своїх колег з Росії. І де гарантія, що вони, самі не знаючи того, виконують політичні замовлення середовищ, котрі продовжують контролювати злочинний світ в самій Росії. Резюмуючи все вищесказане, даю безкоштовну пораду всім, хто небайдужий до долі України й прагне завдати нищівного удару по організованому злодійському рухові, або принаймні тому, що існує під сучасну пору в найогиднішій зовнішній формі — крадійству. Панове! Не полінуйтесь втілити в життя гасло, кинуте письменником Хвильовим “Геть від Москви!”. Запевняю, результати не змусять себе довго чекати.

СІЗО. УСТРІЙ. ПОБУТ. СТОСУНКИ.

Б’юсь об заклад, що в трійці перших запитань про “житуху” в СІЗО Ви обов’язково поставите питання про якість харчування. Годують огидно, і лише тричі на добу. Помиї, котрими відгодовували свиноматок в комуністичних колгоспах, мали незрівнянно більшу кількість калорій та необхідних для здоров’я вітамінів i мінералів. “Хазяйський хмирь” ніколи не спричиниться до активного слиновиділення в Вашій ротовій порожнині. Навпаки. Його нудотний запах на перших порах провокуватиме поблювати навіть не сунучи пальці до рота. Але то дрібниця, з часом звикнете. Кількість компонентів, з котрих складається перше блюдо (“баланда”) широким асортиментом також не порадує. Традиційними для СІЗО, тюрем та “виправних установ” є тушена або варена капуста, перлова каша, посічена крупа та в рідину розварений горох. Не силкуйтесь знайти м’ясо — його замінює нечищена риба, або (в кращому разі) “пісюни” (соєві ковбаски). Трапляються й виключення, але вони ніколи не належать до розряду приємних. Єдине, чого принципово не шкодує адміністрація — це комбіжир, котрим щедро змащена кожна страва. Хвилин за десять після спожиття “хмиря” можна сірником або нігтем вискубувати його з-поміж зубів й споглядати, яким він є в застиглому вигляді. Дарма що до арешту Ви не були гурманом або шанувальником вишуканих трапез. З часом шлунок не утримається від того, аби різкими болями поділитись враженнями з приводу харчової цінності “хазяйського хмиря”. Гримучу суміш найнижчих сортів зернових у перемеленому та підсмаженому вигляді помилково нарекли хлібом. Денна норма — пів хлібини “цеглинки”. Гримучість в тім, що в часі контакту з внутрішніми органами, він викликає їх на бурхливу реакцію, й як наслідок виштовхування з тріском, шипінням і гуркотом через задній прохід чималих порцій ядучого газу. Нестачу вітамінів “хазяйський хмирь” жодним чином не компенсує, й хоча вгамовує голод, є збудником цілої купи вкрай неприємних тілесних захворювань. Небайдужі до Вашої долі родичі мусять знати: раз в два тижні вони мають право передати харчову передачу. Відразу даю кілька порад. 1) Тюрма не курорт, тому їсти потрібно не те, що хочеться, а те, що необхідно. А необхідні жир та вітаміни, тобто олія, масло, капуста, часник, цибуля... 2) Отримавши передачу, не поспішайте проковтнути найсмачніше. Першочерговими в справі знищення шляхом пережовування та ковтання є ті харчі, котрі мають схильність до швидкого псування. Що поробиш, Україна не належить до числа цивілізованих держав, й обладнання холодильниками камер СІЗО не в найближчій перспективі.

В одному з попередніх розділів я побіжно згадав про таку форму “порушення внутрішнього розпорядку” як “міжкамерний зв’язок”. Нині інформую більш детально. Одноманітність в побуті та відсутність інформації змушують “мешканців” СІЗО до пошуку шляхів спілкування між собою. Звичайно, в першу чергу арештанти намагаються й умудряються укласти угоду (“пригодувати” за матеріальну винагороду) з кимось з працівників ізолятору й користуватись їхніми послугами. Така форма передачі інформації іменується “ногами”. Вислів “заслати ноги” вживається як прохання прислати того, хто має змогу вільно пересуватися коридорами ізолятору. Більш поширеними каналами зв’язку є “дороги”. Арсенал “дорожника” (“коногона”) (особи, яка безпосередньо налагоджує зв’язок між камерами) складається з довгої й тонкої мотузки, виготовленої з чийогось розплетеного светра, “причала” (шматка віника або в тонку трубку скрученої газети з прикріпленим на кінець гачком), саморобної (теж з газети) духової рушниці й рогатки. Відразу після вечірньої перевірки (але знаходяться “кренделі”, в котрих вистачає дурі чинити це і в білий день), долаючи перешкоди у вигляді ґрат, “баянів”, “намордників” та сіток, “дорожник” викидає один кінець мотузки з вікна, й опустивши його до рівня нижчого поверху, умовним стуком по стіні або підлозі подає сигнал. Почувши “маяк”, ті, кому він адресований, так само героїчно подолавши “мусорські перешкоди”, “причалом” затягують “дорогу” в “хату”, фіксують її, прив’язавши до ґрат, і “маяком” повідомляють про те, що “дорога налагоджена”. Духові рушниці (“кулемет”, “стріла”) та рогатки допомагають “налагодити дорогу” між камерами, котрі розташовані поруч (тобто на одному поверсі), і навіть тими, котрі в різних будівлях (“корпусах”). До мотузки прив’язується запаяна в целофан записка (“малява”) й “маяком” змушують “дорогу” рухатись. На підставі кількарічних спостережень свідчу, що титанічні зусилля “налагодження доріг” не варті в більшості випадків затраченої енергії. В “малявах” рідко йдеться про справу, і їхній зміст — суцільний “порожняк”.

Нарешті настав час поділитись враженнями й про стосунки між арештованими та адміністрацією СІЗО.

Архаїчне поняття “наглядач” є узагальнюючим. СІЗО (як і всяка “мусорська установа”) має цілий ряд служб, що жорстоко конкурують між собою й хоча покликані виконувати різні функції, насправді займаються тим, чим вважає за потрібне їхнє керівництво. Не ставлю перед собою за мету подавати їхній повний перелік та специфіку діяльності. Знати варто лише тих, з ким безпосередньо доведеться мати справу. Це оперативна частина (“кумтрест”), її найголовніший конкурент і найбільший ворог — режимна частина та “попкарі” (наглядачі, котрі чергують в коридорах “на посту”). Саме з останніми арештанти стикаються щоденно, і саме вони найчастіше купуються на “зеківські” умовляння й виконують роль “ніг”. Пам’ятаєте, що для підсудних і засуджених оперативна та режимна частини нічого, окрім неприємностей, не чинять. Запевняю, що жодна згадка про них не належить до розряду незлих і тихих слів. При контактах з офіцерами значна частина арештантів погоджуються будувати стосунки на традиційному ще для царської Росії постулаті: — “Ти начальник, я дурак”. Здогадались, що “ти” це “мент”, а “дурень”... Та не Ви, й не я, але обставини змушують.

Немалий відсоток засуджених, “повівшись” на обіцянки про швидке умовно-дострокове звільнення, лишаються працювати в СІЗО й виконують найрізноманітнішу чорнову роботу. Саме вони готують “хазяйський хмирь”, роздають його засудженим і підсудним, ремонтують ушкодження, збирають на пральний комбінат білизну, і т.п. “Козирними” вважаються посади бібліотекаря та “каптера” (господарника). Ці засуджені утримуються окремо від решти й становлять окрему бригаду господарської обслуги (ГОСО, рос. “ХОЗО”). “Втягнувшись” в ритм “житухи”, переважна більшість підсудних наважуються шукати дружби з “баландерами” (засуджений з ГОСО, котрий роздає “хмирь”). За чай, цигарки або одяг, в них намагаються виміняти якісніший хліб, цукор, або використати і їх як “ноги”. В “каптера” за ту ж “валюту” реально виміняти кращу постільну білизну, а потоваришувавши з бібліотекарем, Ви матиме змогу читати літературу, відповідну власним смакам та періодику. Хтозна з яких причин тримати газети в камері заборонено. Щоправда, існує дозвіл на передплату, але я не пригадую, аби хтось отримував її вчасно. Йдучи на контакт з обслугою, пам’ятайте, що серед цієї публіки чимало (звичайно не всі) колишніх “курей”, котрі вважатимуть за обов’язок повідомити Ваше прохання “куди треба” і “кому треба”.

Ваш фізичний та душевний стан, а як наслідок і настрій в судовій залі, залежатимуть і від Вас (оптиміст Ви чи впали духом), і від побутових умов (а вони більш ніж спартанські), і від рівня культури й свідомості тих, хто поруч. Я не лякаю. Що чинити, коли Ви гидуєте тютюновим димом, а поруч (незалежно від того, чи в “загальній хаті”, чи в “трійнику”) сидить дегенерат, котрий псує настрій і забруднює дихальні органи нікотином? Справедливе обурення з цього приводу хам обірве фразою — “Я тебе в тюрму не саджав”. Працівники “відповідних інстанцій” чомусь не дають згоди на утримання в різних камерах самогубців (саме так я називаю всіх, хто зловживає тютюном) і тих, хто піклується про власне здоров’я. Ви на власні очі переконаєтесь в тім, що серед контингенту СІЗО чимало людей з вкрай низьким рівнем культури. Дехто з них вважає обов’язком чинити те, що заборонено адміністрацією, і навіть супроти власної волі Ви можете опинитись у конфліктній ситуації. Хамові байдуже до того, що комусь гидко споглядати на те, як він блює, бешкетує чи горланить вуркаганську пісню (наслідок вживання виготовленої з хліба, цукру й ліків браги). Прокинутись від божевільного реготу або вереску в СІЗО звичайне явище. Саме тоді, коли необхідно виспатись і набратись сил, якесь “чмо” на сусідній нарі почне розповідати (точніше брехати) якусь побрехеньку кримінального або сального змісту. Ну що можна пояснити байстрюку? Лише (а на мою думку і правильніше) його вбити, але і за це є стаття. Ви не матимете жодної потреби “ганяти дороги”, але напівграмотний крадій вимагатиме “долучатись до руху”, подавляючи аргументи “проти” “обов’язком проявляти арештантську солідарність”. “Дороги — це святе”. Сто чортів в печінку, тому хто їх висвятив. Радіо “задовбає” (це більше ніж набридне і втомить одночасно) одноманітними повторами. Єдина втіха — телевізор. Але якщо не Ви його власник, то доведеться спалити чимало нервових клітин, оскільки переглядатимуть на ньому саме ті передачі та програми, котрі Вас жодним чином не цікавлять.

Частота відвідування лазні хоча й нормується певними “актами” (вони вимагають, аби це траплялось раз в сім або десять діб) залежить від розмірів СІЗО, кількості осіб, що там утримується, та кількістю різноманітних комісій та перевірок.

“Відбивши дупля” (оговтавшись) в “трійнику”, новоприбулий поспішає оголосити себе “порядним арештантом”. “Порядних мастей” лише дві: “блатний” (“пацан”) і “мужик”. В “загальній хаті” “вибір масті” відбувається інакше. “Наглядаючий” та його оточення запропонують самому “визначитись”. “Масть” арештанта — навічно. Можна понизитись, але підвищитись — ніколи. Якщо Ви також забажаєте стати “блатним” — розчарують. Ви що, жили “по-поняттям” і на волі? Ні. То в чім питання? Прагнете? Гаразд, можна певний час побути “прагнучим” (рос. “стремящимся”). Більшість відразу погоджуються на “масть” “мужика”. Ще до “переїзду” в “виправну установу” доведеться зіткнутись і з найнижчою і безправною кастою “ображених” (рос. “обіженка”), а також з “кіньми”, “помічниками”, “молодшими сімейниками”, “чортами”, “шнирями”. Це “непорядні арештанти”. “Непорядними” стають в першу чергу слабодухі, безвольні (ті, хто не зумів за певних обставин відстояти власну гідність), або внаслідок незнання тюремних норм життя. Нерідким явищем “переїзду з порядних в непорядні” є наслідок “муток” (спеціально підлаштованих ситуацій або умисне прискіплення до окремих дій чи висловів). Уділ більшості “непорядних” — мити за іншими посуд, готувати “блатним” їсти, прибирати “хату” й “парашу”, прати чиїсь речі й т. ін. Не обійде увагою Вас і той факт, що “пацани” харчуються “виділеними увагою по особистому” харчовими передачами “мужиків”.

Кримінальні “поняття” вимагають, аби всі “порядні арештанти” формували з отриманих від рідних передач “загальну купу” (рос. “общак”). “Мужиків” переконують, що це повинно чинитись “добровільно”, “на розумінні”, але свідчу, що нерідко небажання “уділити увагу” для декого мало негативні наслідки. Кістяк “общака” становить тюремна валюта (чай та цигарки), але не гидують і харчами, одягом та предметами особистої гігієни. Якщо Ви в “загальній хаті” де двадцять, сорок і більше осіб, насолоджуватись отриманою передачею довго навряд чи доведеться. Не бажаючи “уділяти увагу по особистому” або давати в “общак”, ризикуєте нажити недоброзичливців, і як наслідок — “мутки”. Зібране в “общак” йде на “підтримку потребуючих”, тобто підсудним і засудженим “суворого” режиму (тим, хто “сидить” не вперше), особам котрі утримуються в тюремній лікарні й покараним кількома добами карцером. Серед цих набагато менше тих, хто “гріється” (отримують передачі). Але випадків, коли “мужики” били “блатних” за “розтранжирення общака” також чимало.
Раджу бути обережним до пропозицій зіграти в будь-яку гру (карти, нарди, шахи, шашки). “Шпильові” (ті, хто “живе” з гри в азартні ігри) не втратять нагоди, аби спробувати виграти у Вас щось цінне (принаймні для них). Погоджуючись грати в гру (навіть з особами, з котрими склались непогані стосунки) в присутності “нейтрального” зазначте, що граєте “без інтересу”.

Вільний час (а його більше ніж достатньо) вбивають найпримітивнішим способом. Телевізор, ігри, радіо та беззмістовне пашталакання на зразок такого:

— Дай фотку “подибать” (подивитись). Це твоя дружина? А чому в неї морда наче дупа зморщена?
— Ти знаєш казочку про білу сніжку серед сімох гомів?
— Думаєш, на великий теніс люди на гру дивиться ходять? То маніяки в основному. Там же “хуна” (дівка) в короткій спідниці бігає, трусики навіть спеціально не одягає. А ці уроди під глядачів замаскуються, а самі на неї “пасуть” (дивляться) і штани вище матні з підвищеною активністю розтирають.
— Ми, коротше, якогось одного “штимпа” (істота чоловічої статі) “прибили” (пограбували). А він “активістом по тухлій вені виступав” (був гомосексуалістом). У нього дядько у депутатів, коротше, дипломатом разом з президентом працює.

“Заїхавши” в СІЗО, окремі “штимпи” знаходять в собі досі невідомі їм таланти й починають складати вірші, поеми, розмальовувати носові хустини (“робити марочки”) та майструвати різноманітні дрібниці.

Тюремний прес
(Бувальщина)

З достатньо відомих для всіх нас причин, підконтрольні Департаменту Виконання Покарань заклади (Слідчі ізолятори та Виправні Установи) приховують в своїх стінах від суспільства безліч цікавого, страшного й ганебного водночас. Спецконтингент (підсудні й засуджені) є найбезправнішими й найменше захищеними від свавілля громадянами. За моєї пам`яті скарги керівництву й прокурорам на зловживання адміністрацією своїм становищем жодного разу не давали позитивних наслідків. Бридке харчування, незадовільне медичне обслуговування, багатогодинне утримування в “боксах” (камерах очікування, де лави, туалет і вікна не передбачені) та зневажливе ставлення стали для української пенітенціарної системи нормою. Зрозуміло, що все це пережитки започаткованої сталінсько-брєжнєвським режимом системи, але факт послуговування її методами свідчить про небажання керівництва ДВП змінювати існуючий стан речей.

В арсеналі оперативних частин СІЗО й ВУ є безліч десятиліттями відпрацьованих варіантів зламу непокірних. Однією з форм психологічного терору супроти заарештованого є утримання його в незвичних і неприродніх для психічно повноцінної людини умовах. На що здатна людина, яку місяцями утримують в камері, де понад сорок (це в кращому разі) осіб, і лише один туалет та умивальник? Сморід, нервова напруга й безліч конфліктних ситуацій. Є й інший варіант. В “трійнику” (камері для чотирьох осіб) спільно утримують психічно хворих й “потребуючих опрацювання”. Останню форму “прокатки” (так на кримінальному жаргоні іменують психологічний тиск адміністрації) мені довелось відчути на власній шкурі весною 1999 року в СІЗО №13 м. Києва.

Сталось так, що попри заборону листуватись, я зумів “вигнати” з СІЗО кілька листів рідним і знайомим з кількома порадами. Хтозна, на щастя чи ні, але ніхто поданими мною порадами не скориставcя. Так чи інакше, але певний резонанс в колі моїх знайомих ті листи викликали. Буквально через декілька днів мене викликали в оперативну частину, де завітавші в СІЗО працівники СБУ (а з моменту арешту вони відвідували мене вже вдруге) стероризували мене безліччю безглуздих запитань. Конструктивної розмови з лицарями пострілу в спину в мене не вийшло. Я не хам, але дулі, плювки в лице, й швиряння пачкою газет в співрозмовника з мого боку правильна (хоча й не найідеальніша) реакція на власне становище. Того ж дня (під вечір) мене перевели до іншої камери. Опинившись в “трійнику” (в котрий за годину до моєї з`яви вкинули двох арештантів) я відразу насторожився. Але що поробиш? Мусив знайомитись. Мої співкамерники — Віктор і Володимир. Віктор арештований за спробу пограбувати поштове відділення, а Володимир звичайнісінький кишеньковий злодій. Обом від 20-ти до 25-ти, обоє наркомани, й обоє в стані ломки. З моменту арешту не минуло й тижня й організм все ще потребує дозу “ширки”. На жаль, розмова не клеїться. Хлопці стогнуть, проклинають власну долю й українську міліцію. Змушений терпіти. Ніч була жахливою. В Володимира стався приступ істерики, тому довелось гупати в двері й кликати лікаря. Заспокійливі пігулки мало допомогли. Задрімав під ранок. Після ранкової перевірки в “хату” закинули четвертого. Одного його божевільного погляду та зовнішнього вигляду вистачило для того, аби зрозуміти що це психічно неврівноважений.

— Здоров мужики! Я з лікарні, був у “хаті” “наглядаючим”. Сиджу за “гоп-стоп”, — відрекомендувався з порогу він.
— Як тебе звати? — поцікавився я.
— “Зьома”.
— Це “поганяло” (псевдо), а ім`я?
— Колюха.
— Ну, Колюха, падай на вільне місце, зараз чай пити будемо.

Піднімаючи з підлоги “вату” (матрац), “Зьома” з тріском випустив гази й зіпсував повітря. Мене відразу знудило. Познайомитись в камері ближче ми не встигли, оскільки “попкарь” (наглядач) наказав збиратись на прогулянку.

“Дворики” (невеличкі камери на даху СІЗО з ґратами замість стелі) рідко коли прибираються. Запльована підлога й купи сміття — звичайне явище. Я не психіатр і не невропатолог, але як мені здалось, нехай і не набагато свіжіше повітря викликало в хворій голові “Зьоми” якусь бурхливу реакцію:
— Під стіну, бики. Я спортсмен і “качатись” буду.

Доки я й наркомани намагались второпати зміст його слів, він влігся животом на підлогу, й кілька разів відтиснувся. Вставши на ноги й водночас знову зіпсувавши повітря, він вперевалку почав походжати вздовж стіни з одного кінця “дворику” до іншого. На мою вимогу пояснити причину такої поведінки, він відповів спочатку брутальною лайкою, а потім, зумисне кривляючи мене, процідив крізь зуби:

— Ви “мужики”, а я “блатний”. Впадіть “на цирла” й сопіть в дві дірки.
— А мені здається, що ти дурень і потребуєш спеціальної профілактики, — заявив Володимир.

“Зьома” якось криво посміхнувся, підійшов до нього й різко вдарив головою в лице. Наркоман втримався на ногах, але з розбитого носа пішла кров. В ситуацію довелось втручатись мені й Віктору. Повалений на підлогу, “Зьома” раптом заверещав і всіма кінцівками почав битись об підлогу. На вереск вмить відреагували наглядачі, а ще хвилин за три в “дворик” увірвались “маски-шоу” (спецпідрозділ швидкого реагування, призначення котрого силою придушувати злісну непокору адміністрації) в супроводі кінолога й вівчарки. Всіх повалили на підлогу й добряче відлупцювали. Закувавши в кайдани й загнавши окремо один від одного в різні “дворики”, нас протримали надворі більше трьох годин. Ніхто не був у захваті від нагоди довше звичайного побути на свіжому повітрі. Згодом нас по одному виводили до оперативника, змушували писати пояснювальні й під градом ударів кийками заганяли назад в камеру. Оперативник певно був непоганим актором. Жодним чином не реагуючи на мої пояснення про непричетність до конфлікту й висловлені підозри з приводу спеціально підлаштованої ситуації, він вклав пояснювальні в теку й засмутив повідомленням про відкриття кримінальної справи “за катування співкамерника”.

В “хаті” мене вже очікували. Відвівши Володимира вбік (він видався мені більш тверезим, ніж Віктор) я запропонував до вечора не реагувати на дії дебіла, аби знову не потрапити “під молотки і в маргарин”. Цілий день нам довелось вислуховувати теревені й повчання “блатного “ Колюхи та нюхати гази, котрі він щопівгодини з тріском виводив з себе. В мене нестерпно боліло побите тіло, але Віктору й Володимиру “больовий шок” посприяв вийти з “кумарного стану” (наркотичної ломки) й нарешті тверезо оцінити ситуацію, в котрій вони опинились. “Зьома” виявився безугавним. Змісту в його пашталаканні не було, і я не знаю, яким чином наркомани створювали вигляд зацікавлених слухачів. В часі обіду виявилась ще одна жахлива деталь: “Зьома” хворів якоюсь шкірною хворобою. Його тіло було вкрите суцільними виразками. Знявши светр і футболку, він довго чухався, роздираючи вавки до крові й гною, а потім, не миючи рук, сів їсти. Видовище більше ніж огидне.

О 20.00 відбулась вечірня перевірка. Наглядач поцікавився у “Зьоми” станом справ.
— Куди їм, соплякам. Я їх раком загну, — заспокоїв його дебіл.
Я знав, що вночі на чергування заступає нова зміна й сподівався, що їм нічого не відомо про нашу денну пригоду. Але відразу після перевірки в`язні з камери поверхом вище умовним стуком повідомили нам про бажання “налагодити дорогу”. Довелось з газети робити тоненьку трубку, закріпляти на кінець гачок і затягувати через ґрати й “намордник” (безліч приварених під гострим кутом пластин) шнурок з прив`язаною на кінець “малявою”. Нічого цікавого. Цікавились, скільки людей в “хаті”, хто, звідки й який режим. Перш, ніж написати відповідь, я підійшов до “Зьоми” й запитав:
— За що “боки” в тюрмі маєш? (провину перед підсудними й засудженими, за котру самі ж арештанти можуть жорстоко покарати).
— Я? Ти що? Я чистий. А що пишуть?
— Пишуть, що “опустити” треба. Цікавлюсь, за що.
— Немає в мене “боків”. Ото лише раз в загальній хаті всцявся.
— Пригадуй.

Доки “Зьома” переварював інформацію, я письмово відповів на всі питання й відіслав “маляву”.
— Ну, так що з тобою робити? — грізно запитав Володимир у “Зьоми” й подав знак, аби я також долучався.

Поставивши Віктора “на шарах” (в щілину він розглядав коридор і в разі з`яви наглядача мусив нас повідомити), ми спробували толерантно пояснити дегенерату необхідність рахуватись з оточуючими. “Зьома”, певно, справді налякався, оскільки з усім погоджувався. Покінчивши з “профілактичною бесідою” й трохи заспокоївшись, я й Володимир полягали на нижніх ярусах спати, а Віктор і “Зьома” сіли за стіл грати в нарди. Фізична й психологічна втома далась взнаки і я швидко заснув. За годину мене розбудив шум і крики. Побачене вмить прогнало сон. По підлозі, кусаючи один одного, шкрябаючи й гамселячи кулаками, качались Віктор і “Зьома”. Розбудивши Володимира, я кинувся розтягувати їх.
— Що сталось?
— Він мене кружкою по голові вдарив, — заявив Віктор і показав слід удара на чолі.
— Та він урод мєнтовський, — аргументував свої дії “Зьома” й сильно стусонув кулаком Віктора в лице.

Довелось від слів і попереджень переходити до дій. Вдаривши дегенерата в живіт (тим самим збивши дихання й позбавивши змоги певний час подавати голос), я звалив його на підлогу, а Володимир відразу накрив обличчя подушкою. Довго бити не довелось, оскільки він обмочив штани й черговий раз зіпсував повітря. Але “процедура” пішла на користь.
Наступні два тижні ми намагались “виломити “ його з “хати”. За цей час він встиг ще двічі побитись з Віктором, плюнути в наглядача (за це вся камера знову була битою й вимушеною писати пояснювальні оперативнику) та майже щоночі мочитись у ліжко. Спати ми зобов`язали його на підлозі біля дверей. Між собою ми уклали графік чергування й по черзі наглядали, аби він не кинувся на сонних. Врешті-решт “Зьома” перерізав собі вени (шрами на руці свідчили, що він не вперше вдається до членоушкодження) і його від нас забрали. Пишучи (вже втретє щодо “конфліктної ситуації”) пояснення оперативнику, я не витримав і запитав:
— Ви ж зумисне до нас урода кинули. Не боїтеся наслідків?
— Ти за себе бійся, і “людям з органів” не хами. При любих розкладах винним будеш ти.

У той самий день в камеру закинули іншого дебіла. Цей не проявляв жодної агресії, але нерви псував не гірше “Зьоми”. Юрчик (так він відрекомендувався) їв прусаків, мочився вночі в умивальник, на перших порах безперестанку курив (згодом йому заборонили торкатись до цигарок), а набравши в миску тюремної “баланди” тут-же біля дверей виливав її на підлогу. Лайки, стусани, й вимоги прибрати лишались безрезультатними. Якось в мені прокинулось співчуття до нього. В часі обіду я набрав в його миску смердючої рідини (нібито супу) й запропонував йому поїсти. Вміст миски Юрчик акуратно вилив на стіл. Зрозуміло, що і прибирати довелось мені. Найпершим зламався Віктор. Одного разу, зібравши речі, він слідом за наглядачем вийшов в часі ранкової перевірки з камери, але був нещадно битим і змушеним повернутись назад. Для тюрми становище, в котрому ми опинились, не є найтрагічнішим й найгіршим, та психіка наркоманів не в силах була витримати й того. Віктор про бажання “переїхати в нормальну хату” повідомив оперативника. Зміст їхньої розмови мені невідомий, але неважко здогадатись, що адміністрація збагатилась інформатором. Володимир за дозвіл змінити камеру погодився підписати, не читаючи, “власні покази” й не відрікатись від них в часі судового розслідування. Я не знаю, чи дотримав він свого слова. “Закинуті” в “хату” замість них виявились набагато агресивнішими. Один з них за взяту Юрчиком без дозволу чужу пайку хліба облив бідолашного дебіла окропом. “Потерпілого” відвели в камеру для хворих, а нас “розкидали” по різних “хатах”.

Незабаром я зіткнувся з іншою проблемою. Невідомо хто (можу лише здогадуватись, що це справа рук оперативників) розпустив в СІЗО чутку про “пресування” мною підсудних. Втручання знайомого “авторитета” (в СІЗО він “наглядав” за цілим корпусом) поставило в цій пригоді все на власне місце й позбавило мене безлічі зайвих запитань та неприємностей.

Ще раз про побут

Чи відомо Вам, що з-поміж всіх європейських держав в Україні найбільші строки покарання? Діючи “виключно в правовому полі, згідно з Карним Кодексом та чинним законодавством”, судді вкупі з виконавчою владою переповнили “злочинцями” всі сто вісімдесят установ, підпорядкованих Департаменту Виконання Покарань. Особисто в мене склалось враження, що жодну з існуючих гілок влади (а тим більше челядників виконавчих структур) ані найменшим чином не турбує той факт, що незадовільні комунальні та санітарно-гігієнічні умови утримання, паскудне харчування, відсутність належного медичного обслуговування, бездіяльність формально існуючих кабінетів релаксації, призводять до духовної деградації заарештованих та засуджених, внаслідок чого формується прошарок людей з соціальною патoлогією.
Підпорядковані ДВП установи (СІЗО, Виправні Установи, колонії поселення) — це український філіал пекла. Витворена не без участі “вартових закону” атмосфера сприяє озлобленню на суспільство й багатьох штовхає на вчинення суїциду (самогубства). Зверхнє ставлення наглядачів, байдужість медперсоналу, почуття “загнаності” й нудьги, множаться на відсутність перспективи після звільнення з “місць позбавлення волі”.
— Чи варто витрачати сили на боротьбу за місце під сонцем в чужому й ворожому середовищі, котре змушує жити за нелюдськими законами?
Цю фразу мені неодноразово доводилось чути від незнайомих між собою “братів по нещастю”.

Не поспішайте відчиняти “ворота душі” перед новими знайомими. Я розумію, що для щастя кожен з нас потребує любові ближніх. Але що подієш, коли з ними тяжко знайти спільну мову? Пам`ятайте, що реакція на будь-який Ваш вчинок може бути неоднозначною. Абсурдні забобони (“поняття”) змушують багатьох вичавлювати з себе власне “я”. Незгідні приречені на фізичне й душевне страждання.

Сучасна в`язниця не виправляє злочинців. Навпаки. Вона озлоблює їх і робить набагато цинічнішими. Запевняю: СІЗО й Виправна Установа не навчать Вас бути законослухняними. Споглядаючи наглядачів, які виносять з СІЗО торби з харчами що не потрапили до Вашої миски, Ви зрозумієте глибину гнилизни пенітенціарної системи. Можливо, Ви навчитесь не кидатись з кулаками на наглядача, який образив Вас. Але невідповідь на приниження — це не стриманість. Це бажання вичекати ліпшої нагоди й жорстоко помститись.
Ви на власні очі переконаєтесь, що окрім “Правил внутрішнього розпорядку” в слідчих ізоляторах (в Виправних Установах також) діють правила, що є вигідними і для адміністрації, і для арештантів. Головна діалектика тюремного життя — знати, кому і скільки.
Попри декларовану “арештантську солідарність” більшість Ваших сусідів, нехай і не відверто, але радітимуть, споглядаючи на проблеми ближніх. На фоні чужих страждань власні видаватимуться не такими страшними й безнадійними.
— Хтось, на відміну від мене, обділений долею.
Приблизно так розмірковує більшість.

Слідчий ізолятор надовго запам`ятається Вам специфічним тошнотворним сморідом. Відсутність у камерах гарячої води окрім безлічі інфекційних захворювань тягне за собою занепад етики й естетики. Попрохайте рідних, аби в одній з харчових або речових передач забезпечили Вас губкою для миття посуду. Зубна щітка, зубна паста й пральний порошок зникатимуть з катастрофічною швидкістю, але не шкодуйте за ними й витраченими на придбання коштами. Здоров`я безцінне. Попрохайте, аби на місяць або два для Вас передплатили періодику. Брак кисню та побутова одноманітність (тісні, брудні й смердючі камери), набридливі співкамерники, з котрими складно знайти спільне зацікавлення (окрім безугавної лайки “правоохоронців” та наглядачів), кількатижневі перерви між судовими засіданнями призведуть до інтелектуального застою та фізичного й духовного ослаблення. Тримайтесь, не зневірюйтесь, не віддавайте свою душу в брудні лапи щомиті зваблюючого Вас лукавого. Той факт, що Ви опинились в неволі, не зіштовхнув землю з орбіти, а сонце від того й на міліметр не зменшилось в об`ємі. Людська доля — то зрадлива дівка. Ще вчора перед Вами запобігали, прохали допомоги й захисту, а нині поливають брудом і зневажливо плюються при згадці імені. Вчора Ви раділи й сміялись? Начувайтесь. Можливо завтра Вам доведеться ридати гіркими сльозами.

Стороннім тяжко зрозуміти внутрішній стан людини, яка прагне дій і не має змоги зреалізувати власні задуми. Опинившись в кам`яному мішку й місяцями, а іноді й роками очікуючи вироку, врешті-решт починаєш розуміти, що судове розслідування — це пустопорожній формалізм. Траплялись випадки, коли я брав до рук книжку, прочитував сторінку, й ловив себе на думці, що я нічого з щойно прочитаного не запам`ятав. Одноманітність і нудьга втомлюють набагато більше, аніж фізичне перенавантаження.

ЗАКІНЧЕННЯ “ДОСУДОВОГО РОЗСЛІДУВАННЯ” ТА ОЧІКУВАННЯ СУДУ

Не сподівайтесь, що в часі “вживання в житуху” слідчий змилосердиться над Вами. На перших порах навіть складається враження, що всі “слідчі дії” координуються з побутовими труднощами (а вони будуть обов’язково). Не тіштесь тим, що для зустрічі з Вами слідчому також доведеться затрачати чимало зусиль. СІЗО та Виправні Установи підпорядковані Департаменту Виконання Покарань (ДВП), а органи дізнання та слідства Міністерству Внутрішніх Справ (МВС). Завдячуючи недолугій посткомуністичній системі, стосунки між цими структурами більш ніж прохолодні, і замість того, аби координувати свої дії в справі викорінення злочинності, працівники ДВП та МВС перебувають в стані неоголошеної війни. (Як це не смішно звучить, але в ідеалі це й правильно). Чому я раджу цим фактам не тішитись? Тому, що прискіплення один до одного, підсиджування, та пошук компромату, змушує і одних, й інших зганяти злість на підслідних. Хіба хочеться слідчому виписувати “талон” на зустріч з Вами, дозволяти працівникам СІЗО обшуковувати себе на прохідній, дихати специфічним смердючим і огидним повітрям, чекати (іноді кілька годин) на зустріч? Чому чекати? З причини “перевантаженості” СІЗО (занадто великої кількості осіб, що там утримуються), слідчих і захисників завжди більше, ніж “кабінетів виконання слідчих дій” на слідчому корпусі. Звідси й черги. Така в слідчих собача робота, але як і всякий цербер, злість він зжене на беззахисному.

Процес “закінчення досудового розслідування” не є чимось незвичайним. Все ті ж “відбирання показів”, експертизи, очні ставки з “співсправниками” (а вони також в СІЗО, лише в іншій камері), й чимало іншого. Уникаючи труднощів, пов’язаних з проведенням “слідчих дій” в СІЗО, підсудних часто вивозять в ТВМ або райвідділ, і там закінчують всі формальності.

Згідно статті 156 КПК України “тримання під вартою під час досудового розслідування не має тривати більше двох місяців”. Але... “у випадках, коли у строк, передбачений частиною першою цієї статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’який немає, він може бути продовжений до чотирьох місяців..., до дев’яти місяців..., та до вісімнадцяти місяців”. Ви вірите в те, що Україна демократична й цивілізована держава? В такому разі насолоджуйтесь її “гуманними законами” й змиріться з тим, що Ви іграшка в руках слідчого. В його владі дати дозвіл на короткотривале побачення або листування, чи відмовити. Шантажувати цим підслідного — звичайне явище. Готуйтесь до ситуації, коли в обмін на ці “пільги та полегшення” слідчий вимагатиме покази, котрі обтяжують. Саме тому, незалежно від стосунків, що склались (на словах слідчий може співчувати) жодних “слідчих дій” або підпису без захисника.

Покінчивши з “слідчими діями”, слідчий зобов’язаний надати можливість ознайомитись з матеріалами кримінальної справи. Він справді зобов’язаний це вчинити. Але знову “але”. Поширеним явищем є спроби укласти “джентльменську угоду”. В обмін на щось (наприклад, запевнення, що в обвинувальному висновку слідчий не обтяжить якимись фактами), підслідний повинен “не затягувати час”, й не читаючи підписом засвідчити, що “з матеріалами кримінальної справи ознайомився в повному обсязі”. “Не ведіться”. Бо й хто ведеться, той... (в збоченій формі кохається). Спробуйте “по-доброму” переконати цього барбоса в тім, що ознайомлення є вкрай необхідним. Перечитуючи матеріали “справи” (“ділюги”) багато що зрозумієте. Перед очима постануть завірені власноручним підписом свідчення співсправника (чи співсправників), наклепи “потерпілих” та довільний переказ побаченого (жах в стилі “фентезі”) свідків.

Поради.

1) Зверніть увагу на покази “співсправників”. Чому, розповідаючи про якусь подію, вони спочатку дали одні покази, а згодом (в часі відтворення або очної ставки) інші? Помізкуйте, в чому причина різниці. Чи власноручно написано ці покази або “явку з повинною”, чи це зробив хтось, а вони лише поставили підписи.

2) Покази потерпілого. Запевняю, що різниця між тим, на що він скаржився в “Заяві потерпілого” й показами котрі давав згодом — може бути суттєвою. Характерно, що чим далі від події, тим більше ці покази обростатимуть новими подробицями й нагадуватимуть “сучасні спогади випадково вцілілої жертви нацистського концтабору”.

3) Співставляйте покази свідків, потерпілих та співсправників. Дозволено занотовувати відмінності.

4) Зобов’яжіть захисника уважно переглянути матеріали кримінальної справи. Слідчі не належать до числа осіб з високим інтелектом, тому можуть допуститись (хай і не свідомо) процесуальних помилок.

5) Дана порада для членів “злочинних угруповань”. Відмовте друзів, котрі лишились на “волі” й вболівають за Вас або побоюються “щирих зізнань”, від погроз й залякувань свідків й потерпілих. Не виключено, що останні мазохісти, й з метою отримання сумнівної насолоди вчинять цілком протилежне. Легше підкупити слідчого. В його владі й можливостях перекваліфікувати дії (звинуватити по більш “легкій” статті). Боляче і соромно за народ і державу, але бідність змушує любити гроші всіх. “А слідчі що, хіба не люди?” Отримавши “конвертик”, служивий, скориставшись “тупорилістю” потерпілих та свідків, зуміє вмовити їх дати покази в тій формі, в котрій вважатиме за доцільніше.

6) Звичайно, реально знайти спільну мову й з потерпілими та свідками, але це також задарма не обійдеться. Хоча... Нехай друзі помізкують. Макітра на плечах не лише для того, аби картузом покривати та зачіски модні зачісувати.

7) Всі сторінки “кримінальної справи (а їх може набратись кілька томів) мусять бути пронумерованими. Не полінуйтесь переконати себе в тім, що вони всі на місці.

Нарешті ознайомились і розписались. В хвилини розтавання “слідак” може потиснути руку, побажати успіху, почастувати цигаркою з фільтром, або брутально облаяти. Припхавшись в службовий кабінет, він напише “обвинувальний висновок” (рос. “об’єбон”), й передасть справу в прокуратуру. Про зміну “органу, в проваджені якого перебуває справа”, обов’язково повідомлять (принаймні мусять). До речі, якщо Ви умудрились отримати від слідчого дозвіл на листування, з моменту “переходу під прокуратуру” він анулюється. Трапляються випадки, що прокурор, знайшовши в “справі” формальні невідповідності закону або КПК повертає справу слідчому. Якщо “все гаразд”, незабаром Ви знову зміните “господаря”. Віднині Вашою долею розпоряджається один з районних або міський (не доведи Боже аби Верховний) суд. З моменту закриття кримінальної справи й до першого судового засідання може минути кілька місяців. Ні слідчого, ні прокурора, ні суддю жодним чином не турбують нелюдські умови перебування в СІЗО, побутові проблеми, руйнування родинних стосунків й т.п.

В період перебування в СІЗО Ви зіткнетесь з випадками суїциду, членоушкодження, невиправданої жорстокості наглядачів, формального відношення до покладених на них обов’язків, хабарництвом, свідомим порушенням законів і постанов тими, хто покликаний їх захищати. Байдужість і покриття порушень прокуратурою — звичайне явище. Справжній шок викличуть “злодійські традиції”, котрі, мов в’язка багнюка, затягують і гублять душі тих, хто потрапив в її тенета. Стан здоров’я суттєво погіршиться. Не перераховуючи всі недуги, з котрими стикався особисто, запевняю, що мої знання в царині анатомії за той час суттєво зросли.

Забігаючи наперед, повідомлю, що судді рідко виносять виправдувальний вирок. “Кругова порука” та “захист честі мундира” зобов’язують будь-якого суддю покрити неправомірні дії (або перевищення повноважень) свого колеги, котрий дав санкцію на арешт. Реальність є такою, що суддя й прокурор вчинять все залежне від них, аби визнати Вас винним. Підсудного можуть звільнити з залу суду, але обов’язково юридично узаконять кількамісячне (або й кількарічне) ув’язнення. Це жодним чином не свідчить на користь того, що варто змиритись і опустити руки.

МОЇ ВЛАСНІ РОЗДУМИ Й ДОРЕЧНІ ПОРАДИ

— Ото нагнав жаху побутовими проблемами, “злодійськими традиціями” та безнадійним становищем.

Певно саме такі (або приблизно такі) думки рояться в Вашій голові в цю хвилину. Але ні, жахів ніхто не наганяє. Я європеєць, і мені (як і всякому повноцінному представникові цієї раси) притаманні висококультурність та індивідуалізм. Навіть в часи неприхованої московсько-большевицької окупації, я відверто плював на плебейську “більшість”, котра в дійсності була бездумною отарою. Я ЛЮДИНА, і сподіваюсь, що Ви також. Свого часу мені неодноразово доводилось задаватись питанням: чому сидячи в “хаті”, я повинен нюхати чиїсь невипрані шкарпетки, та вислуховувати безугавне пашталакання якогось наркомана або алкоголіка, котрий, розлігшись на “нарах” і чухаючи пахнину, філософствує? (Про тему їхнього пашталакання здогадатись неважко). Кожній нормальний людині зрозуміло, що кисень — це здоров’я. Але серед співкамерників обов’язково знайдуться кілька “рогопилів”, котрі начадивши димом, викличуть запаморочення в голові. “Взяті під варту та засуджені” мають право “користуватися щоденно прогулянкою тривалістю одна година”. Щиро свідчу, що мені іноді силою, а іноді підкупом доводилось змушувати окремих співкамерників скористатись власним правом. Несподівано Ви можете впіймати себе на думці, що бажаєте смерті без угаву “ниючому доходязі”, котрий страждає шкірною хворобою або болями в серці (наслідок нестачі вітамінів та непомірного вживання міцного несолодкого чаю (“чефіру”). Затямте:

1) Ви нікуди від них не подінетесь.
2) Цей шакал в рідній стихії, а Ви — в клітці. А отже — Ви не в рівних з ним (точніше ними) умовах. “На волі” навряд чи й підозрюєш про існування такої категорії серед людей, а спілкуватись з подібними вважаєш нижчим власної гідності. І ось, супроти власної волі, Ви стали з ними “одним колективом”. Пригадую, що кількатижневе перебування в “трійнику” з одними й тими ж особами з часом викликали в мене бажання скалічити їх.

Боляче й принизливо бути зобов’язаним схоплюватись на ноги й “ставати в шеренгу при вході в камеру осіб начальницького складу й молодших інспекторів”. Все це помножиться на обов’язок тримати руки за спиною при пересуванні коридорами СІЗО, низькоякісним харчуванням та постійним перебуванням в напрузі. Ви будете прагнути дій, бурхливого життя, з нетерпінням очікуватимете суду, побачень, взагалі будь-якої інформації про життя по той бік ґрат. А чи відомо Вам, що наслідком постійної напруги є нервовий стрес?
Що і як чинити аби не збожеволіти (а це реально), й не “влипнути в маргарин” (тобто не потрапити в неприємну ситуацію)?

1) Візьміть за правило в будь-яку пору року виходити на прогулянку. Оскільки це справа добровільна, “попкарі” завжди умовлятимуть залишитись в “хаті”. Чим менше “хат” гуляє, тим швидше в декого з них скінчиться робочий день. “Не ведіться на мусорський базар”, бо “хто ведеться, той ...” (ну, Ви вже в курсі). Кожну прогулянку я намагався побігати підтюпцем, а повернувшись в камеру, облитись водою. Запевняю, біг підтюпцем і обливання заспокоюють нерви.
2) Дбайте, аби “хата” якомога частіше провітрювалась.
3) Згадані мною “міжкамерний зв’язок” і “стосунки з обслугою” використовуйте з максимальною користю. “Баландер” за кілька цигарок зможе перенести з однієї камери в іншу літературу.
4) Займіть себе чимось. Вивчайте іноземну мову. Теоретично оволодійте якимось ремеслом, досліджуйте “Біблію”, пишіть, читайте, виконуйте спортові вправи (але не перевтомлюйтесь).
5) Не раджу “втягуватись” в “злодійський рух”, бити собі або іншим на тіло татуювання, майструвати “тюремні сувеніри”. Це зайве.
6) Знайдіть в камері людину психологічно близьку, й спілкуйтесь на довільні теми.
7) Зривати злість на наглядачах — безглуздо. Не вони вас затримали, не вони заарештували, не вони провадять кримінальну справу, й не вони судитимуть. З тими, хто це чинить, вони навіть не знайомі. А от зацідити кийком, написати рапорт (а як наслідок покарання) вони можуть. Чи це Вам потрібно? Знаю, що ні. Нехай виконують покладені на них обов’язки. Спостерігаючи за ними, я переконався, що серед працівників СІЗО й виправних установ чимало нещасних людей. Алкоголізм, матеріальна незабезпеченість та сімейні негаразди — супутники їхнього життя. Не співчувати їм Ваше право, але не ускладнюйте собі життя конфліктами з ними. До речі, серед них нерідко трапляються дійсно “гарні хлопці”. Можуть і пожартувати, можуть і цукеркою почастувати, а можуть і очі на щось заплющити.
8) Ви оптиміст, я про це вже здогадувався, але починайте “складати торбу” для “переїзду в Виправну Установу”. Не поспішайте займатись благодійністю й роздаровувати те, що здається зайвим. Ви вжахнетесь злидням, котрі панують в таборах.

Вас позбавили волі, не дають можливості проявити власний талант, позбавили змоги бути корисним суспільству. Доведіть тим, хто це вчинив, що Ви сильніший.

НАПЕРЕДОДНІ СУДУ

Повідомляючи Вам про дату попереднього судового слухання, “левітанша” (особа, котра доносить до відому підсудних та засуджених рішення, висновки та постанови різних інстанцій), видасть на руки “обвинувальний висновок” (“об‘єбон”). Можете зберегти його на пам’ять (нащадкам), можете використати (як папір, за призначенням), але перш ніж скористатись другою порадою, ознайомтесь з висновками, котрі зробив слідчий і переконайтесь в тім, що він дійсно таки пес смердючий.
Попереднє судове слухання є пустою формальністю, і швидше всього відбудеться без Вашої участі. Суддя в супроводі секретаря ввійде в судову залу (окрім прокурора й захисника там навряд чи ще хтось буде присутнім) й полиставши том кримінальної справи оголосить про те, що матеріали зібрані повністю, всі процесуальні вимоги слідчим виконано, й суд готовий розпочати судове розслідування. Суддя й секретар навряд чи обтяжуватимуть себе тим, аби повідомити Вам про дату першого засідання судового розслідування. Це вимушений буде вчинити Ваш захисник. Вимагайте від нього, аби він “тримав руку на пульсі” всіх подій і не соромтесь вимагати добросовісного виконання взятих на себе зобов’язань, адже реалії української судової системи такі, що потребують безугавного нагляду. Пам’ятайте, що цінуються не ті захисники, котрі мають дар красномовства, а ті, які вміють виконувати поставлені перед ними вимоги “клієнтів”. “Клієнтом” захисника в данім випадку є Ви. Захисник не лише може, а зобов’язаний зустрітись з суддею до першого судового засідання, й мусить не лише про щось повідомляти й давати поради, а й “улагоджувати питання”. Слідкуйте за тим, аби він не збочив туди, де хліб не росте і півні не співають, і майте на увазі, що люди цієї професії полюбляють користуватись незнаннями ситуації, КПК та законів. Шантажуючи цим своїх “клієнтів”, вони суттєво збільшують об’єм своїх гаманців видуреними “на справу” хрумкими папірчиками.
Згідно недолугих і нав’язаних зовнішніми чинниками законів та Конституції, в Україні є три категорії “недоторканих осіб”. (На тих, хто потрапляє під цю категорію, жоден орган не має право розпочати без спеціальної згоди кримінальну справу, а тим більше арештувати або затримати). “Недоторканими” є Президент, депутати й судді. За що останнім така честь — не знаю, але вважаю, що це несправедливо. Якраз суддів і треба торкати. В усіх значіннях цього слова. Тобто: законодавчо (судді теж люди, мають свої слабини, й закон не повинен їх покривати), судово (взяв хабар і впіймався — сідай в тюрму), а також руками, ногами, кийками й кастетами. Це для того, аби іншим наука була, на майбутнє. Ще в “хаті” та “на боксах” Ви вислухаєте безліч легенд та переказів про судові розслідування. Більшість з них — дурниці, але з часом доведеться переконатись, що ухвали суду нерідко дійсно базуються на емоціях суддів, “замовлених слівцях”, але не на здоровому глузді. Карний кодекс в ухвалах суду — лише прикриття.
Виїзд на судове засідання для підсудного — значна подія. Є змога зустріти на “боксах” знайомих, вислухати безліч пліток, щось довідатись, побачити в залі суду рідних, перекинутись з ними кількома словами, й зрештою немилосердно втомитись. Близько шостої ранку грюком у двері всіх розбудить “попкар”, і накаже Вам збиратись “з речами”. Ви матиме 30-40 хв. на те аби вмитись, поголитись, поснідати й зібрати речі. Команда “з речами” означає, що виходячи з камери, арештант зобов’язаний забрати всі власні речі (а торба за цей час може наповнитись добряче), а також отримані з складу матрац, постільну білизну, ложку, миску). Адміністрація СІЗО вимагатиме, аби Ви нічого в камері не лишали. Спочатку доведеться здати “каптеру” (комірнику) загорнуті в матрац білизну й посуд, а потім в супроводі “корпусного” чимчикувати в камеру очікування (“бокс”). Тут, в компанії кількох десятків “братушек” (товаришів по нещастю) доведеться кілька годин очікувати конвоїрів. Нагадую, що “бокси” не обладнані вікнами, туалетом, а іноді й лавами. Безперечно, цивілізація дотягується й сюди, оскільки окремі камери очікування вже обладнані вентиляцією, але коефіцієнт корисності від неї — сорок три нулі. Я ледь не задихався, коли арештанти починали чадити тютюном. Та й хворим туберкульозом окремі “бокси” не передбачаються. Не лякайтесь і не поспішайте робити штучне дихання тим, хто втратив свідомість від нестачі кисню. Це звичайне явище, і як би жорстоко це не звучало, голова боліти мусить не у Вас, а в адміністрації СІЗО.
За кожним районним судом закріплено півтора-два десятки конвоїрів, котрі мають в розпорядженні спеціально обладнаний для перевозу арештантів транспортний засіб (“автозек”). Від “чорного воронка”, котрим Вас з райвідділу возили на флюрографію, він відрізняється розмірами й внутрішнім обладнанням. Кожен член наряду озброєний пістолетом, кийком та балончиком зі сльозогінним газом. Роль конвоїрів в міському та Верховному судах виконують солдати строкової служби.
І ось нарешті. Після кількагодинного очікування в “боксі” відчиняються двері й прапорщик або офіцер внутрішньої служби СІЗО починає називати прізвища. Як добре, коли конвоїри, котрі супроводжуватимуть Вас в суд, потрапили в СІЗО в числі перших. В душну будку “автозека” впустять лише після звірення мармизи з фотографією та опитування анкетних даних. Сумніваюсь, що той, хто керує “автозеком”, коли-небудь відвідував курси водіїв. Везтимуть як п’яний конюх трухляві дрова, і недобровільні пасажири (не забувайте що і Ви серед них) побажають водієві безліч хвороб та болячок. Не надривайте горло, він все одно нічого не чує, а тому й “на шлях виправлення не стане”. Така форма “доставки в суд” втомить Вас ще до початку судового засідання, вимотає нерви, й погіршить самопочуття. Арештовані підсудні перебувають у вкрай невигідному становищі супроти решти учасників судового процесу.
Мандрівка “автозеком” може скраситись присутністю представниць слабкої статі. Ой, як же Ви за ними скучили. (Я, до речі, геть не “про те”). Кленучи конвоїрів і водія, деякі з них виявлять неабияку обізнаність в царині лихослів`я.
Не полінуйтесь звернути увагу на дії й поведінку конвоїрів. Люди, котрі покликані захищати Конституцію й закон, повчають не длубатись пальцем в носі, з неприхованою радістю за матеріальну винагороду погодяться надати Вам можливість зустрітись віч-на-віч з рідними. За ту ж саму ціну почастують алкоголем або наркотиками.
Все має свій початок і свій кінець. “Доставка” — також. Кожен суд (найчастіше в підвальному приміщенні) обладнаний кількома клітками, в одну з котрих запроторять і Вас. Лишилось лише помолитись, попрохати конвоїрів пустить “на парашу”, й очікувати виклику.

СУД

Пригадуєте лекції з історії, права та політології? Не забули, скільки гілок влади має цивілізована держава? А які? Так-так, три: законодавча, судова й виконавча. Але то в цивілізованих державах, де вони справді існують, й в справи одна одної не втручаються. Згідно Конституції Україна також може претендувати на звання цивілізованої держави. Про страшну й реальну нашу дійсність Ви знаєте з публікацій в пресі (переважно, опозиційній) та кількох голосних “справ”, котрі ще й досі “на слуху й на язиці”. Тому, хто не пошкодує макітру вареників і літру квасу, я охоче розповім кілька випадків про те, як сам особисто був жертвою вирішених не суддею, але оголошених ним вироків. Правдою є й те, що замовлене слово слідчого або оперативника вирішує долю затриманих за “адміністративне правопорушення”, а покладена на стіл судді “оперативна розробка” задовго до початку слухань формувала в його уяві негативну думку про підсудного й спонукала до упередженого ставлення.

Не раджу шукати “спільної мови” з суддею і прокурором безпосередньо. Укласти “джентельменську угоду”, визначити ціну й кінцевий результат (вирок) — обов`язок захисника. Судді також люди, а детально змальовувати продажність української Феміди — зайве.

Ви ще не забули внутрішній устрій судової зали? Сподіваюсь, що ні. Та, в котрій Вас судитимуть, в одному з кутків буде обладнана кліткою, в котрій протягом всього судового процесу доведеться сидіти замкненим. Знаю, що соромно і неприємно ловити на собі співчутливі погляди рідних, друзів, споглядати на скривлені злорадною посмішкою писки “потерпілих”.
Від клітки, в котрій утримують в підвалі, до судової зали доведеться йти в супроводі кількох конвоїрів. Один з них обов’язково з’єднає кайданами свою й Вашу руки. Такі перестороги чиняться на випадок спроби збройно звільнити підсудного. Всім, хто зважиться на цей крок, радьте аби заздалегідь готували ключі до кайданів, оскільки пошук їх в кишенях постріляних конвоїрів займе чимало дорогоцінного часу.
Що “в двох словах” можна розповісти про хід судового розслідування в сучасній українській інтерпретації? Озброїмось КПК й спробуємо це уявити. Статті 257-282 КПК гарантують незмінність складу суду при розгляді справи, рівність прав сторін у судовому розгляді, й вимагають обов’язкову участь підсудного (хоча й обумовлюється, за яких умов справа може розглядатись без його участі). Так написано на папері. А папір все стерпить. Головні дійові особи судового розслідування — суддя й прокурор. Вони не бояться грубо перервати промову підсудного, свідка, або захисника, можуть навіть пригрозити. Демонстративно уважно слухатимуть потерпілого, й неприховано ігноруватимуть докази підсудного та аргументи захисника. Я пояснював причини такої поведінки. Її коріння в менталітеті пострадянського загалу, сучасному недолугому законодавстві й політичному устрої України. В юридичній термінології існує таке поняття, як презумпція невинності. Для судді й підсудного це означає, що потерпілий і прокурор (останній як державний обвинувач) повинні довести вчинення підсудним протиправних дій. КПК України визнає рівність сторін, але в дійсності підсудний (чи підсудні) вимушений доводити судді й прокурору непричетність до інкримінованого. Роль захисника в “чесному” судовому розслідуванні маловажлива.
— Встати, суд іде!
Цим окликом секретар змусить здригнутись не лише Вас. Відкриття судового засідання розпочинається з оголошення його учасників та викликаних осіб. Потім встановлюється особа підсудного. Знову доведеться повторювати власні анкетні дані. Протягом всього судового процесу кожне слово занотовуватиме секретар. В судовому розслідуванні він не має жодних прав, але безпардонним перериванням Вашого виступу, проханнями вести мову повільніше, збиватиме з пантелику. Суддя обов’язково поцікавиться, чи Ви довіряєте суду, чи даєте відвід й отримавши запевнення, що підсудний йому цілком довіряє, оголосить права. Згідно ст. 263 КПК підсудний має право мати захисника, заявляти клопотання і висловлювати свою думку, подавати докази, давати покази або відмовлятись, ставити питання. Покінчивши з цією нудною формальністю й поцікавившись, чи є заяви або клопотання, нададуть слово прокурору для читання обвинувального висновку. Ви вперше в житті бачитимете цю людину, а вона, навіть не дивлячись на Вас, читатиме написаний малограмотним слідчим обвинувальний висновок, і, не знаючи суті справи, звинувачуватиме в страшних гріхах. Зрозумійте. Єдине призначення прокурора — ускладнювати життя іншим. Єдина мета їхньої участі в судовому розслідуванні — підтримати обвинувачення. Навіть те, що позбавлене логіки й здорового глузду.
Вислухавши прокурора, не поспішайте в усній формі детально змальовувати анатомічні властивості тієї частини тіла, куди реально пристосувати папірчик, з котрого він зачитував промову. Згодом він так і вчинить, а в разі виникнення ускладнень не вагаючись звернеться по допомогу до проктолога.
Я відчував невимовне полегшення, коли прокурор закінчував і вмовкав. Але тривало воно лише кілька секунд, оскільки суддя питанням, чи визнаю себе винним, підливав масла в полум’я. Невизнання вини розцінюється прокурором і суддею як велике нахабство. Українське законодавство не передбачає кримінальної відповідальності для підсудних за свідчення, котрі не відповідають дійсності, тому ваші покази, дані після читання прокурором обвинувального висновку, сприйматимуться як відбріхування й намагання приховати або зменшити власну вину. Після Вашого виступу суддя, прокурор і захисник зададуть чимало каверзних запитань. Будьте обережні. Взагалі, перш ніж давати покази, пригадайте всі деталі, кожну дрібницю того, що відбулось і вперто тримайтесь того, що вважаєте за потрібне. Пригадуєте, я радив не поспішати давати покази оперативникам і слідчому? Покази, дані в часі досудового розслідування, не повинні суттєво відрізнятись від показів, котрі доведеться давати в суді. Чим менше відмінностей, тим більше шансів на те, що Вам повірять. Ваш внутрішній стан я розумію. Все це дійсно неймовірно і заплутано.

Опитавши Вас і стероризувавши питаннями, візьмуться за свідків і потерпілих. Їм також оголосять їхні права і обов’язки, опитають анкетні дані, а вислухавши їхні версії “справи”, закидають безліччю запитань. Майте на увазі, свідок має виключно обов’язки (за відмову давати свідчення він може бути притягненим до кримінальної відповідальності). Окрім того, одного свідка не можна допитувати в присутності іншого. Де Ви поділи зошит, в котрому занотовані відмінності, дані свідками й потерпілими в часі досудового розслідування? Звірте їх з тим, що свідчать вони нині. Знову різниця? А чому? Запитайте про це в них. До речі, які стосунки були у Вас зі свідками до арешту? Можливо тихим, спокійним, і лагідним голосом вдасться змусити їх засумніватися в тім, що вони свідчать? Можливо їм лише здалось, або чули від когось, а свідчать так, наче бачили на власні очі?
Спілкуючись зі свідками й потерпілими, поглядайте на реакцію судді й прокурора. Не берусь давати пораду, яку позицію поведінки обирати стосовно них. Можете принижуватись й плакатись, сподіваючись на те, що вдасться прихилити їхні серця, а можете сміливо й вперто відстоювати власну гідність. Це на Ваш розсуд. Але майте на увазі, за буйну поведінку суддя має право позбавити Вас можливості бути присутнім в судовій залі й брати участь в судовому розслідуванні.
Опитавши свідків та потерпілих, можливо, оглянувши речові докази, суд переходить до судових дебатів. Першим розпочне їх прокурор. Він вважатиме, що участь у вчиненні злочину доведена й вимагатиме позбавлення волі на кілька років. Після прокурора слово нададуть потерпілому, захисникові й Вам. Користуйтесь недолугістю потерпілого. В судових дебатах посилаються лише на ті докази, котрі були досліджені в судовому розслідуванні. Але не зациклюйтесь на дрібницях. Ваша справа й справа захисника довести, що покази потерпілого (можливо, свідків також) не відповідають дійсності. Наводьте аргументи, задавайте питання, проводьте паралелі, ставте експерименти. Все це чиніть виважено й обережно.
Що казати в “останньому слові?”. Що хочете, але не тикайте нікому дулі, не кидайте в потерпілого й прокурора капцем або заздалегідь заготованим презервативом з пральним порошком. За це стаття. Не поспішайте каятись (все одно не повірять). “Останнє слово” — також формальність, але вкотре повторюю, не зневірюйтесь.
Нарешті суд (в особі судді та секретаря) подався (видалився) в нарадчу кімнату. Що, і про що суддя сам з собою може радитись?
Здається мені, що теоретично я все пояснив. Практика, на жаль, інакша. Наприкінці повідомлю, що судове розслідування рідко вкладається в рамки одного засідання (одного дня). Оголошувати перерви — звичайна практика, а затягуватись вони можуть від кількох тижнів до кількох місяців.
“Суди України постановляють вироки ім’ям України”. ст. 321 КПК.
Ну що? А я ж казав. Ви все одно винні. Суддя знайшов чим обґрунтувати. Не варто битись головою об клітку, гамселити співсправника й плювати в суддю. Термін позбавлення волі від того не зменшиться. Бережіть сили, бо на сьогодні у Вас ще чимало труднощів. І не втрачайте надію.

СІЗО. “ЗАСУДЖЕНКА”. СКАРГА.

Я — не “всі”. Я плюю на “всіх”. Раджу і Вам так чинити. Після виголошення вироку у “всіх” погіршується настрій, виникає бажання відрізати голови судді й прокурору або проткнути власний живіт гострою швайкою. Від надмірної напруги нервів та аварійного душевного стану вони не помічають як набивають об стіни й лави “автозека” гулі на потилиці й сині плями на чоло. Ви ж не “всі”. Бережіть тіло.
Кожен (без виключення) “виїзд” й “заїзд” з й в СІЗО супроводжується “шмоном”. Мало що “зецюра поганий” зможе вивезти або завезти. В день виголошення вироку, після повернення в СІЗО, Ви навряд чи потрапите до тієї ж “хати”, в котрій щоранку прокидались протягом останнього часу. “Переселення” (“переїзд”) в нову “хату” завжди пов’язаний з безліччю побутових незручностей. Доведеться знайомитись з новими людьми, пристосовуватись до нових умов, облаштовуватись. “Хата”, в котрій утримують після виголошення суддею вироку (на тюремному жаргоні “засудженка”), нічим не відрізняється від “загальної”. Неймовірно, але серед тих, кому вже виголосили вирок (“охрестили”), чимало таких, хто вдоволений постановою суду (термін позбавлення волі дали менший, ніж підсудний очікував). Нові співкамерники навперебій скаржитимуться один одному на несправедливе рішення суду. Майже всі стверджуватимуть, що їх засуджено несправедливо, безпідставно, й по чиїсь обмові. Звідусіль чутимуться нарікання на упереджене ставлення судді й прокурора. Попри те, що всі вони вже позбавлені волі на кілька років, майже в кожному горітиме бажання набити собі ціну й довести оточуючим, що він мух ніздрями не ловить. Знову доведеться вислуховувати баєчки про “адвоката, котрий входить в золоту п’ятірку найкращих адвокатів України” та про друзів і знайомих, котрі незабаром “витягнуть на волю”. Безугавне нарікання на долю та очікування етапу “на табір” (в Виправну Установу) призводить до менш дбайливого ставлення до власної гігієни. З цієї причини окремі кутки й спальні місця “засудженки” нагадують корівник, в котрому п’яні трактористи намагались подоїти брикливого бугая. Але що Вам до чужих проблем й до чиїхось побрехеньок? Нехай пашталакають все, що заманеться. Ваша справа змагати за волю. Варто знати, що виголошений суддею вирок не відразу набирає чинності. В той же день, як його виголосять і Ви потрапите у “засудженку”, вкотре озбройтесь КПК й пишіть касаційну або апеляційну скаргу та заяву на ознайомлення з матеріалами судового розслідування. Касаційна й апеляційна скарги зупиняють набрання законної сили й виконання вироку. “Бюлетень Верховного Суду” якось навів цифру 72%. Мовляв саме такий відсоток вироків відміняється по касаційним та апеляційним скаргам. Дозволю собі засумніватися в тім, що це число відповідає дійсності. В будь-якому разі, незалежно від того чи я помиляюсь, чи бреше “Бюлетень”, я застерігаю від надмірного покладання надій на позитивний результат скарги. І касаційний, і апеляційний суди (як і всяка частка бюрократичної української системи) також формально ставляться до розгляду скарг. Та й ціни на “матеріальне заохочення перегляду” (хабар) тут вищі, ніж в суді першої інстанції. Втіштесь тим, що і суддя, і прокурор інші, з “вищої інстанції”.

Автору цих рядків доводилось стрічати “на боксах” арештантів, котрі повертаючись з засідання касаційного або апеляційного суду, ридали від щастя. Їхню скаргу задовольнили, й термін позбавлення волі зменшили на кілька років. Сподіваюсь, що Ви будете стриманішими в прояві емоцій. Але ближче до справи. В касаційній або апеляційній скарзі, котру писатимете відразу після “заїзду в засудженку” вкажіть лише, що незгідні з вироком суду, а про причини незгоди вкажете після ознайомлення з стенографією судового розслідування (всім, що старанно або навпаки занотував секретар). Вслід за скаргою шліть клопотання про надання змоги ознайомитись з протоколом (стенографією) судового розслідування. Через кілька днів “левітанша” принесе Вам копію вироку. Збережіть її принаймні до його затвердження або відміни. До речі, з моменту отримання вироку Ви маєте місяць часу для написання й подачі скарги. Детальний її рух в касаційній або апеляційній інстанції доведеться вивчати в КПК. Секретарю, котрий стенографував судовий процес, доведеться кілька разів відвідати Вас в СІЗО. Він приноситиме цілу купу некаліграфічно списаних паперів, а Вам доведеться мучитись, розбираючи його (чи її) каракулі. Якщо Ви молодий і нежонатий, а секретар (точніше секретарка) цікава й приваблива, вивчення матеріалів судового розслідування може мати й практичну користь. Після кількох місяців суто чоловічої компанії можливість усамітнитись в одному кабінеті (нехай він і не зачиняється зсередини) з кралею викличе чимало позитивних емоцій. “Тюремний роман” з практичними наслідками (я маю на увазі чесний шлюб, а не те, що Ви вже малюєте в уяві) іноді сходить з сторінок кримінальних повістей в реальне життя. Гаразд, секретарка секретаркою, а нас інше цікавить. Ознайомившись з матеріалами судового розслідування, потрібно знову писати скаргу (точніше додаток до першої), де конкретно вказуєте на те, з чим незгідні. Суд нерідко допускає процесуальні помилки або не бере ті чи інші свідчення до уваги. Ось на ці “грубі помилки” й вказуйте. Засідання суду “вищої інстанцій” також доведеться чекати кілька місяців. Але воно відбудеться геть не в тій формі, з котрою Ви вже зіткнулись.
І в обласний, і в Верховний суди (а в Києві та Севастополі й в міський суд) Вас супроводжуватимуть солдати внутрішніх військ. Дебільне (свідомо наголошую на тому що дебільне) українське законодавство чомусь вимагає аби в цих судах саме вони виконували роль конвоїрів. А як 18-20 літні хлопчики ставитимуться до арештантів? Звичайно боятимуться, і зі страху (а також виконуючи інструкції та накази офіцерів) дозволятимуть собі те, що чинили повсталі раби Спартака з полоненими патриціями. Жоден арештант не згадує конвоїрів з Внутрішніх Військ добрим словом. У страху великі очі. Солдафони немилосердно стиснуть зап’ястя кайданами, спробу перекинутись кількома словами сприйматимуть як провокацію, а супроводжуючи обов’язково заламуватимуть сковані руки. Такі сцени й дії психологічно травмують в першу чергу самих солдатів.
В судовій залі суддя поцікавиться чим Ви невдоволені (невже він скаргу до кінця не прочитав?), щось погортає (матеріали судового розслідування), поставить кілька питань й відразу виголосить вирок. Він є остаточним, й відразу (з моменту оголошення) набирає чинності. Так просто. Сподіваюсь, що суд “вищої інстанції” таки зжалився над Вами. Вітаю. Віднині Ви засуджений, і прав у Вас залишилось маленький мізер. А ось кількість обов’язків помножилась. Ви можете й далі скаржитись (в Верховний Суд, в Страсбург), але...
В камері засуджених “сидіти” лишилось зовсім недовго. Готуйтесь до етапу.

ЕТАП

Прагматичні й передбачливі усвідомлюючи, що “зони” (Виправної Установи) їм не минути, не очікуючи виголошення вироку починають “пробивати” (зондувати) можливість “заїхати в нормальну зону” (потрапити в Виправну Установу, в котрій легше відбувати покарання). Тим, хто не стикався з діяльністю української пенітенціарної системи, сказане мною вище, певно, видасться нісенітницею. Як сидячи в камері й не маючи офіційного дозволу на зв’язок з зовнішнім світом можна щось вирішити? Уявіть собі, що можна. Через захисників обмінюються з рідними “малявами”, “вирішують питання” в часі короткотривалих побачень, або йдуть на безпосередній контакт з адміністрацією СІЗО (зрозуміло, що останні не за щире дякую надають в цім питанні допомогу). Не комплексуйте в справі пошуку “виходу” (“кінців”, спільної мови) в “головній управі” (Департаменту Виконання Покарань). Ігноруйте поради кримінальників для котрих “тюрма — мати рідна”. Згідно їхніх слів “зони” в Україні поділяються лише на “нормальні” (тобто такі, в котрих “можна сидіти”), й на “каторгу”. Закиньте їхню пораду за високу гору. Вас мусить цікавити лише два питання в данім випадку. Поперше: час, котрий доведеться провести в “зоні”, не повинен належати до даремно прожитих років. По-друге: необхідно мати впевненість, що Ви не “сидітимете” весь визначений судом термін, й при першій-же нагоді скористаєтесь правом звільнитись умовно-достроково.
Одного ранку Вам і ще кільком співкамерникам з числа тих, кого “затвердили” (тобто вирок суду вже набрав чинності) накажуть збирати особисті речі й очікувати. Не важко здогадатись, що “замовили на етап”. Прощавай СІЗО з твоїми злосмердючими “хатами”. Хвилини очікування заповняться обміном адрес та сьорбанням “чефіру”. Утримайтесь від переїдання й вживання занадто великої кількості рідини. В шляху це може призвести до тяжких наслідків. Не забудьте також перед “етапом” очистити “внутрішні органи” від вже переварених органічних речовин. Нарешті двері відчинились. Не ображайтесь, якщо замість прощання хтось дасть добрячого копняка по сідниці. Це дурна традиція, мовляв, аби не повертався. Черговий офіцер (корпусний) накаже повернути “каптеру” всі отримані зі складу речі (матрац, ковдру, миску) й відведе в “бокси”. Віднині Вами знову опікуватимуться солдати Внутрішніх Військ. Конвоювання засуджених із СІЗО до виправної установи також покладено на них. Гидке явище й ганебне видовище. Молодші від Вас істеричним криком віддаватимуть накази, а за невиконання немилосердно гамселитимуть кийками.

— Руки за спину і бігом! Сюди по одному! Покажи особисті речі!
Божевільна свистопляска. І що вони можуть шукати в Ваших речах? Хтозна що, але “так треба”. “Прошманавши” й протримавши кілька годин в “боксах”, всіх етапованих заженуть в “автозек”. Вам невимовно пощастило, якщо “зона” розташована не дуже далеко від СІЗО, й добиратись до неї доведеться лише цим видом транспорту. Кілька годин переїзду (нехай і в тісноті та духоті) і Ви “на базі”. Гірше, якщо етапуватимуть потягом. “Автозек” впритул підженуть до дверей “столипіна” (спеціально обладнаного вагону), й викликаючи по-одному звірятимуть фото, опитуватимуть анкетні дані й термін позбавлення волі. А тепер увага. З “автозеку” до заґратованого купе вагону доведеться бігти під градом ударів кийками. Битимуть по всім частинам тіла, але не зупиняйтесь і не зважайте. Опротестування лише подвоїть кількість синців. Ще одне. По обидва боки “автозека” стоятиме кілька солдатиків з вівчарками. Не виключено, що і в вагоні також. Півбіди якщо вкусить. Трагічніше, коли штанці “полатає”.

Кожне купе “столипінського” вагону розраховане на вісім або десять осіб. Вікна відсутні, а заґратовані двері відчиняються рівно настільки, аби в них можливо було з натугою втиснутись. Вмощуйтесь зручніше й засинайте. Нудне очікування, доки потяг рушить з місця, й монотонний контакт коліс з рейками сприятимуть в цьому. В шляху передбачений “вивід на парашу”, і це, певно, єдина процедура, котра скрасить дану частину етапування. Не намагайтесь за гроші або якийсь виріб купити в солдатів горілку. В шляху ще реально, але ж Ви не “всі”, і Вам це зайве. Навіть якщо в часі перебування в купе-клітці “столипінського” вагону і вдалось “налагодити контакт” з солдатами, не сподівайтесь, що вдалось прихилити їхні серця. “Вигрузка” з “столипіна” в “автозек” відбудеться в тій самій нервозній обстановці. Півбіди, якщо Ви потрапили в число тих, кого зустрічаючий “автозек” відразу відвезе в “зону”. Гірше, якщо гурт етапованих потрапить до місцевого СІЗО (тобто в ізолятор того міста, в котре привезли). Камери, в котрих утримують етапованих, іменуються “транзитками”. Гіршого годі уявити. Етаповані найбезправніші серед всіх засуджених. Ніхто не знає, коли “етап” продовжиться, навряд чи видадуть білизну, харчуватись доведеться лише “баландою”, а ставлення наглядачів до транзитників чомусь вкрай жорстоке. “Транзитні хати” (як і “карантин”) ніколи не прибираються, тому також кишать вже знайомими огидним комахами. Я не заздрю Вам, коли “етап” розтягнеться на кілька тижнів.

“ЗОНА”. “ЗАЇЗД”. “КАРАНТИН”.

Нарешті “транзитні хати” й “столипінські” вагончики позаду. “Автозек” не обладнаний вікнами, але інтуїтивно Ви відчуєте, що опинились в “іншому світі”. Попри те, що кілька місяців або й років життя в СІЗО вже позаду, він все одно лякатиме невідомістю, загадковістю й непередбачуваністю. Що чекає через кілька хвилин? А що потім? І як пережити ізоляцію від світу?

“Заїзд” в “зону” (як і в СІЗО) відбудеться за вже знайомим сценарієм. Ви вже звикли до “шмонів”, але цей буде особливим. Настирно обмацуватимуть всі рубці й шви на одягу, можливо навіть розпорять взуття. Ваша старанно спакована ще в СІЗО торба суттєво зменшиться. До числа заборонених речей (“запрєтки”) потраплять в’язані светр і шкарпетки, яскравого кольору футболки й штани, кофти з капюшоном (“кенгурушки”) й чимало іншого, на що в СІЗО адміністрація жодним чином не реагувала. Не реагуйте й Ви на брутальну лайку та погрози фізичного впливу. Зустрічати “етап” таким нецивілізованим чином заведено серед наглядачів ще з часів панування в Україні московського “государя імператора”. Але це не свідчить на користь того, що прапорщики й сержанти воєнізованого наряду є злими й жорстокими людьми. Така примітивна метода розрахована на те, аби морально вбити й подавити волю до спротиву, протесту та порушення “правил внутрішнього розпорядку”. Після “шмону” й опитування родослівної — розселення в “карантині”. В виправній установі він має цілком інше призначення аніж в СІЗО. “Зона” живе за чітким графіком. О 6.00 по гучномовцю оголошується команда “Підйом!”. Потім сніданок, руханка, ранкова перевірка, вивід на працю, обід, знову праця, кінець роботи, повернення на “барак”, вечеря, вечірня перевірка, підготовка до сну й о 22.00 в ліжко. Все налагоджено, як годинниковий механізм. Тижня “карантину” достатньо для того, аби відвикнути від “розслабухи”, до котрої звикли в СІЗО, але й замало для того, аби акліматизуватись з новим режимом. Протягом цього часу етапованих зводять в лазню, поголять “під нуль”, забезпечать матрацом й постільною білизною (зрозуміло, що не новою, й з безліччю специфічних плям), піддадуть медичному огляду (зважать, зміряють зріст, об’єм грудей та талії), видадуть одяг (“робу”), котру в самій виправній установі Ви навряд чи коли-небудь одягнете.

Злодійські “поняття” вважають неприпустимим для “порядного арештанта” брати в руки віник або виконувати будь-яку іншу роботу. Знаючи про це й намагаючись “зламати кримінальні устої”, адміністрація вимагатиме від новоприбулих прибирати площі, переносити з їдальні баки з харчами, або виконувати іншу роботу. За відмову “виконувати законні вимоги адміністрації”, наглядачі нещадно битимуть. Свідчу, що ця найпримітивніша метода боротьби з “злодійськими традиціями” є малоефективною. Ви витримали побої оперативників в день затримання? Потерпіть і нині. Не Ви перший під “пресом”.

Утримання в “карантині” закінчиться співбесідою з начальником Виправної Установи (рос. “хозяйкою”) та його свитою. Мета такої співбесіди — визначити характер засудженого й вирішити, в якому з загонів більшість є ментально близькими для нього.

Перші кілька годин на “бараку” виснажать Вас неймовірно. Ви нова людина, й станете об’єктом безлічі безглуздих запитань. Окрім того, доведеться відрекомендуватись керівнику загону й поспілкуватись з “братвою” й “наглядаючим за бараком”. Не впадайте в ейфорію від поблажливого ставлення оточуючих. Ви “етапник” й згідно з “поняттями” заслуговуєте на “скощухи” (пробачення за певні вчинки). Спальним місцем Вас забезпечить завгосп загону (“цап”, рос. “козёл”). Його комфортність цілковито залежатиме від обраної в СІЗО “масті”. Якщо Ви “порядний арештант” місце спання буде більш зручним, ближчим до вікна й більш охайним (звичайно, відносно). Якщо ж Ви встигли стати “непорядним” — змиріться з долею. Тим більше, що вона для всіх оточуючих байдужа.

“ЗОНА”. “ЖИТУХА”.

Ви не помилитесь, назвавши виправну установу державою в державі. Тут є власна валюта (цигарки, чай), діють свої закони й правила (“поняття”), панує власна шкала цінностей, притаманне лише для спецконтингенту (засуджених) розуміння порядності. На цьому відгородженому від решти світу муром та колючим дротом клаптику землі доведеться прожити кілька років. Невтішна перспектива. Але життя на цьому не закінчується.
Для Вас (як і решти засуджених) місце відбуття покарання поділятиметься на дві частини. В одній (“промзоні”) доведеться виконувати надану адміністрацією роботу, а в іншій (“жилзоні”) окрім “бараків” та їдальні, до Ваших послуг лазня, клуб, медчастина, бібліотека, спортмайданчик, а віднедавна й культові споруди. Високий мур й “вахта” (будівля, з котрої адміністрація всім “чітко керує”) унеможливлюватимуть неконтрольоване пересування. Потрапити з “жилзони” на “промку” можливо лише в часі організованого виводу на працю. До речі, щодо праці. Самостійно обрати ту, котра до душі або за котру пристойно платять (згідно “зонівських” розцінок) — складно. Потрібен “блат” (чиясь стороння допомога), або володіння певним досвідом. Не соромтесь для початку погодитись на найпримітивнішу (в’язання сіток або роздроблювання каміння). Оскільки Ви не дурень, з часом (оговтавшись та пригледівшись) влаштуєтесь і на “козирну” посаду.

“Барак”, де доведеться проживати, може бути одно-, дво-, триповерховою будівлею. З причини високого рівня злочинності, відсутності профілактичних заходів та хтозна-ким видуманого Карного Кодексу, виправні установи в Україні переповнені. Саме тому на одному поверсі “бараку” адміністрація може розселити до двохсот осіб. Уявіть собі яке там злосмердюче повітря. Кожен поверх “бараку” закріплений за одним або двома загонами. Окрім спального приміщення (великої зали, котра займає 2/3 площі кожного поверху) передбачені Приміщення Виховної Роботи (ПВР, “лєнкімната”), крихітна кухня, дві або три невеличкі кімнати й туалет. Про призначення ПВР, сподіваюсь, не важко здогадатись. У вільний час й за умови подачі енергії тут переглядають телепередачі, а в певні дні й певно визначений час відбуваються несанкціоновані адміністрацією загальні збори “порядного люду” даного загону. Дві кімнати (“шуші”) мають власних господарів. Одна надається в розпорядження завгоспа, інша керівникові загону. В третій “шуші” засуджені зберігають власні “баули” (торби) з речами. Адміністрація виправних установ вимагає аби все, окрім предметів особистої гігієни, зберігалось в цій кімнаті. Взяти з “шуші” щось необхідне Ви зможете лише у певно визначений час. З причин заборгованості перед енерговиробничими підприємствами, енергія в житлові приміщення подається в мінімальному обсязі. Лише вранці й ввечері. Тому не заздріть тим, хто, ухиляючись від праці, відсиджуватиметься “на бараку”. Вони все одно не зможуть насолодитись переглядом телепередач або смачно потрапезувати. Одна з переваг “зони” над СІЗО — змога більшу частину дня перебувати на свіжому повітрі. Біля кожного “бараку” є двір, тому розглядайте небо без посередництва ґрат. Це краща альтернатива вдиханню випарів шкарпеток. Гуртожитки також відокремлені один від одного муром або ґратами. “Незаконне пересування з бараку на барак” (відвідування гуртожитків інших загонів) суворо заборонене й не менш суворо карається.

Боротьба за збереження отриманої “масті” потребуватиме чимало часу й титанічних зусиль. “Мужики” (порядна “масть”) становлять близько половини спецконтингенту. На їхні плечі лягає фінансування ремонтних робіт в житлових приміщеннях та оплата праці “непорядних”. Але за недотримання гігієни (невипрану постіль і білизну, немиття рук після “параші”, або й неприємний запах) кожен з них ризикує опинитись в “чортятні” (серед непорядних). Наслідком крадіжки в “брата по нещастю” будуть зламані ребра й пониження в “щурі” (рос. “крыса”), а за недоречну сварку матюками реально позбутися кількох зубів. “Шнирі”, “коні”, “чорти”, “щурі” (непорядні “масті”) вимушені працювати до сьомого поту. Їхній обов’язок “стояти на шарах” (тобто наглядати за пересуванням адміністрації й в разі з’явлення в гуртожитку офіцера або прапорщика повідомляти про це решту засуджених), прибирати, обслуговувати (саме так, обслуговувати) “порядних”. Каторжна праця. Поспівчувайте їм. Вдень перевиконують план за трьох “на промці”, а ввечері перуть чиїсь речі. Найавторитетніший серед “непорядних” (“глав-шпан”) розподіляє обов’язки та об’єм робіт. “Ображені” (“когутярня”, рос. “петушатня”) незамінні в царині виконання обов’язків вокзальних блудниць. Вибачте, але содомія — супутник аморальних кримінальних традицій. Винос ящиків зі сміттям та щоденна дезинфекція “параші” також довіряється лише їм. Єдині привілегійовані серед “непорядних” — завгоспи (“цапи”, рос. “козлы”). За свою тяжку працю “цапи” отримують від адміністрації плату. Посада завгосп — “тепле місце й гіркий хліб” (“Зонівське” прислів’я). Їм недовіряють “порядні” (оскільки “цапи” найчастіше контактують з адміністрацією), й побоюється решта “непорядних”.

Деякі норми “зонівських понять” видадуться вкрай абсурдними. Приналежних до “масті” “ображених” дозволяється бити лише ногами або палкою, а торкання до його речей або до нього самого (“контакт”) загрожує пониженням “масті”. Конфліктні ситуації (“рамси”) між собою “зеки” з’ясовують лише в “шуші”, і лише в присутності “наглядаючого” та “блатних”. Але “постанови” (прийняті самими засудженими рішення щодо упорядкування власного побуту) все одно не стримують від вбивств та бійок.

Їдальня, клуб, спортмайданчик й культова будівля. Певно, це єдиний клапоть землі в “зоні”, де засуджені з різних гуртожитків без загрози з боку адміністрації зустрічаються, обмінюються інформацією, щось вирішують.

Графік відвідання лазні такий самий, як і в СІЗО. Один раз на сім або десять діб. Як і “на тюрмі”, лазня в виправній установі є розплідником шкірних хвороб й місцем обміну дрібними багатоногими комахами. Приватно, з завгоспом лазні “вирішують питання” й про позапланове відвідування. Окрім того, швидкі на винаходи “зеки” обладнують приміщення для обливання й “на бараках”, але користуватись ними може лише обмежене коло.

Заклади культури (бібліотека та клуб) не виконують повністю покладені на них обов’язки. Спецконтингент не належить до числа тих, хто цікавиться світовою класикою або комуністичними баєчками (фонди бібліотек складаються саме з цієї макулатури), а гуртки самодіяльності тримаються лише на ентузіазмі кількох непосидючих та безпосередньо зацікавлених (за участь в концерті адміністрація нагороджує заохоченнями).

Життя з одноманітних днів позбавлене змісту й мети. Не “вживайтесь” і не “втягуйтесь” в “розпорядок дня” (сніданок, праця, обід, праця, вечеря, телевізор (в кращому разі), сон).

ДУЖЕ ЦІННА КНИЖКА
(Бувальщина)

Я ніколи докладно не розпитував Мирослава Івановича Цяпуту, за що саме його позбавили волі. Серед засуджених це не прийнято. Але краєм вуха якось почув, що злочин був з розряду тяжких. Можливо, він сидів за вбивство, а можливо і просто за нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Проте, дивлячись на його далеко не атлетичну і геть не схожу на вбивцю чи розбишаку зовнішність, повірити в це було вкрай тяжко. З вигляду — звичайнісінький сімдесятилітній дід (насправді йому не було і шістдесяти). Єдине, що безпомилково можна було прочитати з його покритого рідкою рослинністю обличчя, та по-боксерськи приплюснутого носа (котрий, як я згодом довідався, дістався йому зовсім випадково), це колишню щиру і взаємну любов до чисельної родини міцних напоїв. Незважаючи на те, що Мирослав Іванович вже кілька років не міг чинно підтвердити факт любові до вищезгаданої родини, це постійно давалось взнаки, оскільки в ті хвилини, коли він намагався швидко йти або бігти, зникала чітка координація його рухів, а сам Мирослав Іванович починав нагадувати трактор, що раптово втратив управління. Завдячуючи вродженій балакучості та вкрай високому голосу, який іноді нагадував вереск, а також активному слиновиділенню в часі розмови, в`язні уникали частого спілкування з ним. Єдиним його співбесідником, котрий завжди розумів його з півслова і мовчки, мов скіфська баба, вислуховував його безупинні, іноді навіть кількагодинні теревені, був старший віком від нього принаймні років на п`ятнадцять Заховайко Антін Прокопович. Той факт, що ліжка обох стояли поруч, здружив їх остаточно, і безупинне пашталакання пана Мирослава (саме так я до нього звертався) іноді діяло як колискова на довготерпеливого Антіна Прокоповича. В такі хвилини, він, не роззуваючись, залазив під ковдру, і накривши обличчя рушником (аби не турбували мухи) солодко засинав. І лише через двадцять хвилин після того, пересвідчившись завдяки гучному хропінню, що Антін Прокопович його вже не чує, вмовкав і невгамовний оповідач. Сам п. Мирослав ніколи і ніскільки не ображався за це на свого вірного товариша. Він витягував з-під подушки (під котру, до речі, на ніч ховав свої капці, остерігаючись того, аби їх не вкрали) взяту в табірній православній церкві книжку, колір котрої завдяки частому і недбайливому використанню було важко визначити, і починав читати. Самому процесу читання завжди передував незмінний церемоніал. Спочатку п. Мирослав хрестився, потім рясно зрошуючи слиною, лобзав обкладинку, і лише після того розгортав на закладеній сторінці і починав читати. Читаючи або й просто гортаючи сторінки та натрапивши на фотографію якогось бородатого митрополита, п. Мирослав також хрестився, так само рясно зрошуючи слиною, лобзав, і потім, тим місцем, де було фото, прикладав до поораного зморшками чола.
Сподіваюсь, не буде зайвим, коли повідомлю, що незважаючи на те, що мова п. Мирослава була густо пересипана і прикрашена невживаними в церкві словами, він постійно доводив до відому всіх ув`язнених та адміністрації (і ніколи, до речі, не забував про це кількадесят разів нагадати), що він є “стовпом всіх православних, сидячих тут в путах тілесних”. Дійсно, мені неодноразово доводилось бачити його в табірній православній церкві. Як правило, він стояв в перших рядах, і без угаву, де треба і де не треба (хоча і щиро та побожно) хрестився. Найкумеднішим було те, що заходячи в церкву, п. Мирослав завжди забував зняти шапку, і робив це лише після того, як йому нагадають. Під час Літургії, коли в`язні пошепки радили йому на хвилинку зупинитись і послухати читання Євангелії, п. Мирослав слухняно припиняв хреститись, але опустивши руки і уважно, не кліпаючи очима дивлячись на священника, починав старанно чухати одне місце зі свого благородного тіла, котре розташоване нижче спини.
Тепер, з вашого дозволу, хочу повернутись до самого процесу читання п. Мирославом тієї книжки, котру він зберігав під подушкою, і назву котрої, не зважаючи на всі мої старання дізнатись, я не знаю і по сьогоднішній день.
Оскільки виголошення монологів було найулюбленішою справою п. Мирослава, сам процес читання книжки з обов`язковим лобзанням усiх вміщених в ній фотографій, затягувався в кращому разі хвилин на п`ятнадцять (можливо саме цим і пояснюється те, що та книжка читалась ним такий довгий час). Як правило, прочитавши кілька речень (в кращому випадку абзаців, п. Мирослав починав куняти, і через кілька хвилин, продовжуючи міцно і обома руками тримати книжку, слідуючи прикладу Антона Прокоповича, засинав. Незручна і неприродна для спання поза сприяла тому, що на відміну від свого сусіда і товариша, Цяпута спав досить-таки чутливо. Принаймні варто було лише по центральному гучномовцю оголосити про обід або вечерю, п. Мирослав різко схоплювався на ноги, ховав книжку під подушку, і поквапливо, безугавно зачіпляючи ліктями та плечима інших в`язнів, чалапав в їдальню.
На перших порах окремі недоброзичливці безпідставно зводили на п. Мирослава наклеп, стверджуючи, що в дійсності він абсолютно безграмотний, а книжку зумисне демонстративно тримає в руках, намагаючись таким чином зайвий раз засвідчити власну неординарність. Такі нісенітниці ображали не лише п. Мирослава, а й мене, оскільки я шанував його за вміння поліпшити настрій з-за будь яких обставин. Саме тому, бажаючи захистити його честь та гідність, я вирішив покласти край всім цим безглуздим та безпідставним пліткам.
Одного разу, коли п. Мирослав мирно куняв з розгорнутою книжкою в руках, я вирішив скористатись нагодою. Взявши в одного з в`язнів листок з журналу порнографічного змісту (в останнього їх завжди було більш ніж достатньо), я поклав його зверху на книжку. На превелику для мене і для тих, хто за моїми діями спостерігав, радість, розміри порнографічної фотографії були однакові з розмірами книжки. Потім я кілька разів досить-таки сильно копнув ногою в ліжко, а п. Мирославу, котрий від поштовхів прокинувся, я пояснив, що його ліжко я зачепив ненароком, і тому прошу пробачення. Зрозуміло, що щира душа п. Мирослава пробачила мою нерозторопність. Позіхнувши кілька разів та покліпавши очима, Цяпута потупив свій погляд в журнал, котрий лежав на його книжці, але про існування котрого він ще не знав. Стоячи збоку, я та всі хто за ним спостерігав, помітили, як очі п. Мирослава розширились, обличчя очистилось від зморшок, а нижня щелепа відвисла. Старий навіть почав водити пальцем під рядками. Хвилини через дві він перегорнув сторінку, і секунд з двадцять розглядав фото оголеної дівахи, котра, широко розсунувши ноги, хтиво показувала йому язика. Певно, зафіксувавши в пам`яті її зображення, п. Мирослав знову почав читати, але цього разу він не водив пальцями під рядками, котрі читав, а погладжував всією рукою фото. Під сміх тих, хто бачив цю сцену від самого початку, і тих, хто приєднався згодом, я запитав у п. Мирослава:

— Діду, що то за книжку ви читаєте?
— О, це дуже цінна книжка. Церковна, — не відриваючись від читання та погладжування фото оголеної дівахи, відповів старий.
Нареготавшись з п. Мирослава досхочу, я відібрав у нього журнал і повернув його власникові. До честі старого, він ніскільки не протестував проти того, що я позбавляю його такого цікавого чтива.

“ЗОНІВСЬКА” АДМІНІСТРАЦІЯ

Офіцерський склад працівників Виправної Установи полюбляє виголошувати монологи про невиспані ночі, низьку платню, нештатні ситуації й власну вагомість. Дійсно, ці люди неодноразово були свідками суїцидів (самогубств), членоушкоджень, різанини між засудженими. Недолуга пенітенціарна система України зробила їх цинічними й байдужими до болю ближніх. Це помітно не лише в ставленні до спецконтингенту, а й у взаємостосунках. Офіцерське звання (чин) визначає розмір платні. Замість боротьби з озлобленістю серед засуджених, ці люди безугавно конфліктують.
Одна справа створити на папері безліч служб для діяльності в виправній установі, й зовсім інша змусити живих людей добросовісно виконувати взяті на себе обов’язки. Кожна людина неповторна, у кожної власне світосприйняття, власні пристрасті, потреби й генетично закладені схильності. Але менталітет народу, до котрого приналежний індивід, писані закони й витворені століттями традиції уподібнюють в поведінці всіх несхожих і неповторних. Гаразд, ближче до справи. Дозвольте це вчинити за американським принципом. Від найнижчого чина, до самої верхівки.
Воєнізований наряд. (Військові звання — прапорщики та сержанти). Їхня кількість залежить від розмірів “зони” та кількості осіб, котрі там утримуються. Найчорніша робота (чергування “на плацу”, “шмони”, силові вгамування бешкетів, відмикання та замикання “локалок”, ранкові, вечірні й нічні перевірки наявності всіх засуджених в гуртожитках) покладена на них. Всі пересування “зеків” поза “бараком” й “локалкою” (“двориком”, міні-плацом біля “бараку”) відбуваються під їхнім пильним і невсипущим оком. Більшість прапорщиків та сержантів воєнізованого наряду прості сільські хлопці. Полюбляють випити, “пихнути косяк” (покурити коноплі) й віддубасити безвинного. Озлобившись за якусь дрібницю (невиконання їхньої забаганки, поданої наказним тоном, або грубе слово), розпочнуть на кожному чергуванні писати “рапорт” (письмове повідомлення начальникові Виправної Установи (ВУ) про “порушення дисципліни й внутрішнього розпорядку”). Для “вирішення питання” (підкуп з метою змусити на щось заплющити очі) достатньо пачки фільтрових цигарок або рибної консерви. Така ціна їхньої совісті. Звичайно, трапляються серед них і приємні виключення. Наявність в словосполученні “воєнізований наряд” слова, котре викликає певні асоціації, жодним чином не свідчить про те, що прапорщики й сержанти озброєні вогнепальною зброєю. Вся їхня зброя — кийок і балон зі сльозогінним газом.
Дії воєнізованого наряду та їхнє ставлення до засуджених цілковито залежить від характеру та уподобань Чергового Помічника Начальника Колонії (ЧПНК). В часі відсутності начальника ВУ або його заступників він одноосібний господар. Накази про вивід на працю, в лазню та в їдальню, рівно як і дозволи на відвідання богослужінь, спортмайданчику, або заняття в гуртку самодіяльності, віддаються безпосередньо ним.
За кожним загоном засуджених закріплено офіцера — виховника (керівник загону). В його силах і можливостях покарати Вас за написаний прапорщиком “рапорт”, або “зам’яти справу”, дати позитивну характеристику перед комісією на Умовно-Дострокове Звільнення чи “завалити” і т.п. Продажних серед них також чимало, але й запити вищі.
Контактів з “кумтрестом” (оперативною частиною) тут також краще уникати. Для оперативників стало професійного хворобою всіх і в усьому підозрювати. Полюбляють длубатись в чужих кишенях та речах в пошуках грошей та наркотиків. Азартні хлопці. А от офіцери режимної частини вредні. За незастебнутий ґудзик, незастелене ліжко, або верхній одяг котрий не відповідає кольору й формі пишуть рапорт і брутально сварять.
Соціальна служба. До їхніх обов’язків входить проведення профілактичних робіт з засудженими (бесіди з психологами) та заповнення вільного часу “культурно-масовими заходами”. Концерти, лекції, релігійні громади, спортові змагання — їхня парафія. Так на папері, і так мусить бути в ідеалі. Реальність інакша. Як і в часи панування комунізму, все чиниться згідно постанов та циркулярів “вищих інстанцій”. Інтереси засуджених та потреба суспільства в законослухняних громадянах чомусь в даному випадку ігноруються. Дозволю собі один ліричний відступ (спогад з життя). Відчити лекцій запрошеними “з волі” лекторами вважається для соцвідділу “проведеною роботою”. Начальник соцвідділу ЧВК-62 (в цьому концтаборі мені довелось прожити два з половиною роки) запросив двох працівниць Державної соціальної служби молоді поділитись знаннями про СНІД. Вислуховувати пашталакання двох товстих, вже двічі розлучених тіток (до речі, колишніх комсомольських апаратниць) виявилось для засуджених справою вкрай складною. Але насильно в клуб загнали півсотні “ображених” та інших “непорядних”. Уявіть собі як вони реагували на вже довгий час небачених осіб жіночої статі, і на їхні спроби пояснити правила користування презервативом. На сороміцькі жарти засуджених зголоднілі за чоловічою ласкою й аморальні в душі баби відреагували відповідним чином. Вийшов “вечір гумору й сатири”, але з вкрай вульгарним змістом.
“Найвищим начальством” у ВУ є начальник, його заступник, начальник соцвідділу. Карати (виносити постанови про накладення стягнень) або навпаки, нагороджувати (існує ряд заохочень) виключно їхня компетенція. Вирішувати питання про Умовно Дострокове Звільнення (УДЗ), позитивну характеристику для амністії або помилування, реально лише з ними. Підлабузництво погана риса, але... Факт добровільного виходу на працю прихилить до Вас їхні серця.

Чому я не збожеволiв?
Останнi поради

— Чому про все так коротко і так поверхово? Чому так мало конкретних випадків? Чому...? Чому...?
— Ой-йой-йой. Вгамуйте свої чомукання. Кортить конкретних випадків? Будь-ласка.
Вечірня перевірка. На міні-плацу перед “бараком” вишикувалось в кілька шеренг близько двохсот осіб (весь загін). Прапорщик вже давно всіх порахував, але ніхто не рухається. Майор К. (керівник загону), стоячи на східцях, громовим голосом виголошує:
— Я уже усім і лічно і колєктівно нєоднократно сообщав, что ваші тумбочки предназначені для хранєнія мильнорильних прєнадлежностєй, тоість станка в колічєствє одна штука, зубної щітки, зубної пасти, мила, ручки з синім чорнилом, зошита, і книжок не болєє п’яти штук. Почєму нєкоторі осуждєні мене не поняли? Що це за возмутітельне безобразіє? Є у нас такий дід Шаргородський. Де Ви, діду? Вийдіть, щоб Вас всі бачили. Об’ясніть, почєму в Вас в тумбочці, на грязних і вонючих носках лежав хліб?
— А вони не смердючи. Я їх позавчора поправ.
— Ні діду, смердючі. Я чуть сознаніє не потєряв. В мене памороки забились.
— То навіщо ти їх нюхав?
Ви смієтесь? А ми (весь загін) мовчали, мов рибки морські. Сміх “в строю” — порушення дисципліни. Ось чому про конкретні випадки (про “барак, нару, кашу і парашу”) складно без лайки й прокльонів. А я людина з вищою освітою, й претендую на інтелігентність. Лише з поваги до Вас я пересилю себе й пригадаю ще один конкретний випадок. Більшість “нар” “на бараку” стоять впритул одна до одної. Певний час я мусив терпіти сусідство такого собі Дмитра Голика. Цей шістдесятидволітній дід (виглядав він на всі вісімдесят) рухав своє товсте й незграбне тіло лише після команди “В їдальню”. Як пенсіонер, він був звільнений від праці, тому цілими днями куняв в ПВР, а вночі голосно хропів мені в вухо й забруднював атмосферу вихлопними газами. То правда, що старість треба шанувати, і я жодним чином не закликаю брати з дикунських дій приклад, але... Цивілізація дійшла висновку, що раз дурень не бажає рахуватись з оточуючими, його до цього змушують. За хропіння й (пробачте) пердіння довелось гамселити його спочатку подушкою, а згодом й туфлями по обличчю. “Нара”, на котрій я спав, мала зручне розташування (поблизу вікна), тому з часом, ігноруючи бурчання недолугих, я виламав фрамугу, й всі фетишисти мусили шукати притулку деінде. Я не садист, але нелюдські умови (а дійсно таки нелюдські) й небажання хамів йти назустріч, зобов’язували чинити так, і ніяк інакше.
Страшно (дійсно таки страшно), коли поруч людина, котра за віком або станом здоров’я вже не сподівається звільнитись. Що чинити, коли поруч психічно неврівноважена або слабодуха істота? Вдень він хандрить й псує всім оточуючим настрій, а вночі перерізає собі вени й викидається з вікна. І весь загін мусить писати оперативникам пояснювальні й переконувати їх в тім, що жодного психологічного й фізичного насилля над суїцидником не чинилось.
Складно знайти закуток й усамітнитись для того аби про щось помріяти, щось згадати, або зосередитись й написати листа. “Барак” цілодобово нагадує бджолиний вулик. Озлобленість на побутові незручності стає причиною конфліктів й намагання зігнати злість на іншому. За перевиконану норму “на промці” заохочення отримають “блатні” котрі в робочий час сплять, або ріжуться в карти. На Ваших очах розіграється не одна трагедія. Вчорашній “наглядаючий” опиниться в “непорядних”, а засуджений з сусідньої “нари” довідавшись, що дружина зраджує, проковтне голку. Як тут не збожеволіти?
Ось моя коротенька сповідь і мої поради.

Попри титанічні зусилля уникати конфліктних ситуацій, задля того, або захистити власні нерви, здоров’я, гідність, імідж та посаду, одного разу довелось замотати в рушник шматок мила й гамселити “мурчащого” (претендуючого на оригінальність хама) по всіх частинах тіла. Об голову іншого я мусив зламати швабру й “опустити” (ткнути лицем в “парашу” в присутності співкамерників) третього. Під сучасну пору Виправні Установи та Слідчі Ізолятори в Україні є розплідниками кримінальних традицій й установами морального розбещення тих, хто опинився в їхніх стінах випадково, або за дрібне й ненавмисне правопорушення. Пам’ятайте, що адміністрація нерідко використовує підконтрольних “блатних” для розправи з непокірними. Ось чому іноді краще махнути на дурня рукою. Запевняю: Бог покарає урода за підлість. Це відбудеться через короткий проміжок часу, і на Ваших очах. Навчіться бути байдужим, або принаймні робити вигляд, що нічого не чуєте і не бачите. Життя й здоров’я дорожчі, а самотужки систему не зламати. Тим більше коли кримінал й бюрократична адміністрація гармонійно доповнюють одне одного. Я відверто плюнув. Звичайно, не на всіх, і не на все. Довелось свідомо обмежити себе в багатьох дрібних радощах, котрі вже доступні в виправних установах, й незалежно від настрою, погоди, й самопочуття, щодня ставити перед собою певні завдання й втілювати їх в життя. Визначте і Ви, чого прагнете, і якими шляхами досягнути мети.
Згідно “понять” “працювати на ментів в падло”. Сміливо плюньте на це. Нині працюють (інша справа де і як) навіть “наглядаючі”. Підшукайте ту роботу і посаду, котра не дасть занидіти закладеним в Вас Творцем талантам. В пошані обробка дерева, металу, різьба, обтісування та гравіювання каміння. Як і в СІЗО, адміністрація ВУ не має жодного відношення до суду й органів дізнання, котрі спільними зусиллями позбавили Вас волі. Скористайтесь цим, адже весь її формальний обов’язок полягає в утриманні та перевихованні. Нехай дурні “створюють рух”, й “страждають за загальне”. Окрім праці “на промці” займіть себе чимось й “на жилзоні”. Я намагався щодня відвідувати спортмайданчик і лазню (щоправда, не завжди “вирішував питання” за гарячу воду), ніс служіння в Будинку Молитви, писав статті й оповідання, вивчав Слово Боже. Лише бажання вижити, довести, що я сильніший від недоброзичливців, й усвідомлення обов’язку служити Богові й Ідеї Нації дарували мені сил і наснаги витримати земне пекло.

ОСТАННЄ СЛОВО
(ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ)

— Ото вже фарби згустив, нарікши “зону” земним пеклом. Та й в ізоляторах тимчасового утримання не все так жахливо. Можемо навіть показати.

Певно саме так реагують на все вище мною сказане працівники Департаменту Виконання Покарань та інших урядових і державних служб.
Ні панове, фарб я не згущую, й жаху не наганяю. А от ви лукавите, намагаючись мені заперечити. То правда, що під тиском небайдужої до чужого горя світової спільноти (а нерідко й коштом різноманітних міжнародних благодійних та гуманітарних фондів і організацій) окремі ізолятори тимчасового утримання зовнішньо почали відповідати вимогам європейських стандартів. Гладкі стіни білого або блакитного кольорів, лінолеум на підлозі, ліжка з постіллю замість “сцени” (підвищення на підлозі, на котрому доводилось спати без матраців), “тумбарі” для зберігання особистих речей. Але таких (показових для іноземців та правозахисників) ізоляторів лише кілька (їх можна полічити на пальцях), і факт їхнього існування не є усвідомленням необхідності й актом доброї волі працівників ДВП або егоїстично-бюрократичної верхівки сучасної України. Навіть в столичному СІЗО № 13 (його відвідують різноманітні комісії чи не найчастіше) бракує постільної білизни (про якість тої, котру видають, окрема мова), матраців, посуду, а за якість харчування начальника установи необхідно притягнути до кримінальної відповідальності. Запевняю: чим далі від столиці, тим гірші умови утримання. В окремих райцентрах донині роль “параші” виконує звичайнісіньке відро, котре хтось з затриманих мусить щодня виносити. Не менше проблем з водо— та енергопостачанням, що в свою чергу спричинює дизентерію та інфекційні хвороби.

— А чому так мало про “житуху в зоні”? Чому докладніше не розповіси про “мєнтовський бєспрєдєл” (свідоме порушення органами дізнання та слідства, а також працівниками СІЗО та ВУ всіх існуючих норм, невиконання власних обов’язків та зловживання службовим становищем)?
Ці претензії линуть до мене вже з боку ідеалізаторів “злодійських традицій”. Зрозумійте мене, хлопці: бардак не лише в “зонах”, бардак в усьому нашому суспільстві. Егоїзм, продажність, безпринципність, самодурство, духовні збочення, неповага до рідного й запобігання перед недолугим “загальноприйнятим”, стали нормою. Постокупаційна адміністрація України не бажає зрозуміти, що попри всі зусилля стандартизувати все суспільство (й установи підконтрольні ДВП зокрема) втілити в життя цей задум — нереально. Кожен СІЗО й будь-яка “зона” чимось відрізняються від решти. Причин безліч, і чимало з них на перший погляд можуть видатись неймовірними й абсурдними. Загальновідомо, що в більшості ізоляторів заарештовані цілодобово пересуваються по камері й безперешкодно сплять в денний час. Але не дивуйтесь, коли за спробу встати з “нари” після 22.00 (навіть у випадку справлення природної потреби), або за безвинне дрімання в світлу пору доби доведеться писати пояснювальну й отримати кілька діб карцеру. Вдень Ви сидітиме в напівтемряві (мусимо енергію економити), а вночі доведеться накривати обличчя рушником, ховаючи очі від світла лампочки (треба знати, чим “зецюри погані” вночі займаються). Я вже згадував, що за “міжкамерний зв’язок” реально отримати купу неприємностей. Але Ви невимовно вразитесь (а можливо й зрадієте) коли наглядачі (звичайно за матеріальну винагороду) самі запропонують Вам наркотики, алкоголь, мобільний телефон й безперешкодне відвідування інших камер або “бараків” (таким чином співсправники узгоджують свої дії стосовно поведінки в судовій залі). Окремий тариф на послуги “жучки” з “бабської хати” (підсудної або засудженої, котра погодиться на статеву близькість).

Ще з часів московсько-більшовицької окупації, кримінальний світ поділив існуючі виправні установи на дві категорії. “Чорні” й “червоні”. В перших адміністрація (на думку кримінальників) не в стані що-небудь протиставити “злодійським традиціям” й кримінальні “поняття” стали єдиним мірилом. В інших ситуація цілковито контролюється й подавлюється будь-який спротив. Конституція, КПК, та інші нормативні документи гарантують всім громадянам (засудженим також) чимало прав. Але держслужбовці всіх служб і всіх рангів рідко коли обтяжують себе дотриманням їх та виконанням. Пригадую вибори до ВР 2002 р. З обласної “управи” “зону” мало не щодня відвідували перевіряючі. На зборах “Ради колективу” (створена з завгоспів структура для допомоги адміністрації) всім “цапам” в вульгарній ультимативній формі пояснили як і за кого голосувати. Такі самі інструкції провели й з офіцерами-виховниками (керівниками загонів). Вивішені в клубі передвиборні програми всіх блоків жодним чином не свідчили на користь вільного вибору. Навіть не соромлячись спостерігачів, офіцери зупиняли засуджених, котрі несли бюлетені до урн, й перевіряли виконання даних їм вказівок та інструкцій. За хабар (не обов’язково грошима) здобувають посаду “цапа” й, незважаючи на купу стягнень, звільняються як невиліковно хворі. В показових ВУ після вступу в дію пільг Вас навіть супроти Вашого бажання звільнять, а в решті на них не зважатимуть, й триматимуть до останнього дня визначеного судом терміну ув’язнення.

Варто знати, що засуджений має право один раз в два місяці отримувати харчову передачу вагою до 30-ти кг., має право на короткотривале побачення раз в місяць і на довготривале раз в три місяці.
Щодо вирішення питання про Умовно-Дострокове Звільнення (УДЗ), актування (звільнення як невиліковно хворого) або помилування. Україна (як і всі постсовєтські держави) є абсолютно корумпованою державою. Брати подарунки й “вирішувати питання” стало нормою й свідченням всезагальної безпринципності. Небайдужі до Вашої долі нехай пошукають “хід” в оточенні Президента (тут реально вирішити питання про помилування), або в Генеральній Прокуратурі й Департаменті Виконання Покарань. Довідайтесь в офіцера спецчастини всі пільги, котрими маєте право скористатись (амністія, УДЗ, помилування). Ви ж не налаштовані “сидіти” весь термін, визначений суддею. Змаг за звільнення (наголошую: змаг, а не очікування) не повинні стати панацеєю в усіх діях (“воля не повинна шорити”). Зацикленність викликає неповагу і серед засуджених, і з боку адміністрації.

Нарешті, остання моя порада. Не живіть спогадами про минуле, та побудованому на них уявнім майбутнім. Після звільнення Ви вжахнетесь змінам. Ось чому мільйони людей на постсовєтських просторах після звільнення не можуть адаптуватись, й знову опиняються за ґратами. Духовне та моральне розбещення знаходять своє відображення і в “зонівському” фольклорі: “Сів в тюрму, міняй дружину! (До речі, геть не смішно). Не покладайте значних надій на друзів і знайомих. Люди в цьому світі слабі й егоїстичні.
Довгоочікуване звільнення. Перед тим, як опинитись за брамою, Вас знову обшукають. Останній “шмон”. Все, що викликатиме підозру, знищать на Ваших очах.
Ну ось, певно, і все. Не силкуйте себе намаганням визубрити “феню”. Бруд сам налипне, а наведених мною (до речі перекладених на українську) слів недостатньо для того, аби усвідомити весь трагізм долі тих, хто їх склав.
Я не бачу Вас, але чую запитання:
— Що означає фраза “відмахати строк від дзвоника до дзвоника?”
Відлік терміну ув’язнення починається з моменту затримання. Це перший дзвоник. Суд врахує час, відбутий в ізоляторі. Другий дзвоник — останній день ув’язнення. Щиро зичу успіху в справі його прискорення. Нехай Господь в тім допомагає. Можливо “в тому світі”, Вас ніхто й не чекає, але запевняю: “На волі” незрівнянно краще.

лютий-серпень 2004 р.
Олесь ВАХНІЙ
Лук’янівська в’язниця К. 130.

СУЧАСНА УКРАЇНСЬКА ПЕНІТЕРЦІАРНА СИСТЕМА.
МИМОВІЛЬНИЙ ПОГЛЯД З ДНА.

Неоднозначно реагую на факт незнання пересічним громадянином України значення словосполучення “пенітенціарна система”. Засмучуюсь, оскільки це свідчення непоінформованості й радію, бо більшість, на щастя, ще не зітнулись з цим. Аби не виникали запитання, відразу поясню, про що йдеться. Кожна держава й кожне суспільство стикаються з проблемою злочинності й правопорушення. Пенітенціарна система — це державна служба, на котру покладено утримання в спецзакладах та перевиховання тих, хто вчинив переступ карного кодексу та інших нормативних документів.

Певно, чимало доводилось чути розповідей про ізолятори досудового утримання та виправні установи цивілізованих країн. В Європі на одну добу утримання засудженого витрачається в середньому 300 євро. Вражаюча цифра. На злодія, і стільки? Уявіть собі. Урядовці тих країн, дбаючи про спокій та добробут власних громадян, їхнє впевнене й стабільне майбутнє, підрахували, що витрачати такі кошти на тих, хто (нехай і свідомо) схибив з шляху — дешевше. У ці 300 євро входить не лише харчування й одягання ув’язненого. На державному рівні розроблена ціла програма заходів, спрямованих на перевиховання, зміну світогляду й формування з тих, хто схибив, повноцінних громадян держави. Їм не байдуже, якими повернуться до цивільного життя ті, хто переступив норму закону. Гасло європейських пенітенціаріїв — не карати, а навертати на шлях істинний. І це дає позитивні результати. Кількісний та відсотковий показник рецидивів (повторне вчинення злочину особами, котрі вже притягувались до відповідальності) в Європі незначний. Але то в них. А як в нас?

Формально в Україні також існує й діє власна пенітенціарна служба. Це Департамент Виконання Покарань. Але я наголошую на тому, що існує й діє вона лише формально. Трагічною правдою є те, що з часів зникнення з політичної карти світу “імперії зла” (СРСР), кількість населення в Україні скоротилась на кілька мільйонів, а кількість засуджених за цей період зросла більше ніж вдвічі. Відсоток рецидивів в Україні є одним з найвищих в Європі (попереду лише Росія з її вже майже народними “злодійськими традиціями”).

Прийнято вважати, що друкований орган міністерства, політичного середовища, громадської організації, наукового товариства тощо, є її обличчям. Погортаємо друкований орган Державного Департаменту України з питань виконання покарань — газету “Закон і Обов’язок” (свідоцтво про реєстрацію КВ № 113). Процитую лише кілька заголовків: “Вони роблять найсвятішу справу на землі” (не дивуйтесь і не лякайтесь, стаття про лікарів, котрі працюють в пенітенціарній системі), “Злісній непокорі — сувору відповідь закону”, “Навстречу юбилею”, “Турбування про здоров’я — процес постійний”, “Проміння світла в кінці тунелю”, “Профессионализму медиков поражаюсь”, (“ЗіО” № 24-25 (2685-2686) за червень 2004 р.), “Управлінський потенціал у розвитку”, “Дійсно професіонал”, “Вдячні за сина”, “Якщо поруч справжній вихователь”, “Благодарю за помощь”, “В камерах СІЗО тепло, охайно”, “Ощущаем заботу”, “Отношение уважительное”, “Не считаясь с личным временем”, “Помогает утвердится на жизненном пути” (“ЗіО” № 26-27 (2687-2688) за червень 2004 р.) Пробачте за довгий перелік. Щось нагадує? Так-так, до болю знайоме. Певно ще тримаються в пам’яті заголовки з “Правди” та “Известий” брєжнєвских часів, коли в нас все було добре, коли ми були попереду всього світу, й всім задоволені: “Ускорение — генеральная линия КПСС”, “XXV з’їзду КПРС — гідну зустріч”, “Заготівлі кормів — ударний фронт”, “Одностайно підтримуємо”, “Схвалюємо всім серцем”. Читаючи, умліваю від щастя, і роблю певні висновки про інтелектуальний рівень членів редколегії “ЗіО”, до котрої, до речі, входить й голова Департаменту. Ув’язнені та їх батьки навперебій дякують адміністрації СІЗО та ВУ (слідчих ізоляторів й виправних установ) за “чуйне й людське ставлення”. Згідно звітів керівництва ДВР, “соціальні працівники, юристи, психологи й медперсонал в реабілітаційних центрах (центрах релаксації), в дільницях карантину, діагностики і розподілу, проводять психодіагностику засудженого, бесіди, анкетування й тести”. В непосвячених складеться помилкова уява про умови утримання під вартою осіб “які схибили з життєвого шляху”. Колишній Голова ДВП В. Льовочкін пишався тим, що “...українські установи регулярно відвідують міжнародні комісії, що перевіряють стан справ та видають свої рекомендації”. Це йому та його відомству ми мусимо бути вдячними, оскільки “кримінально-виконавчий кодекс розроблявся протягом 12-ти років (Ви вірите цій цифрі?) й перед тим, як побачити світ, мав аж п’ять редакцій. На його думку “велике досягнення, що за роки незалежності було опрацьовано 19 законів та більше двох десятків урядових постанов (“ЗіО” № 2685-2686). Але факти — вперта річ. Повторю ще раз. Кількість засуджених подвоїлась. Ви ніде ні зустрінете інформації про те, скільки засуджених йдуть з життя від туберкульозу, ВІЛ СНІДу, актів суїциду тощо. Запевняю, цифра чотиризначна. А скільки “помирають” в слідчих ізоляторах? Чи веде хтось облік тих, хто в часі ув’язнення втратив соціально-корисні зв’язки (рідних) й після звільнення стають жебраками? І який відсоток рецидивів? Складається враження, що ця інформація секретніша, ніж схеми нейтронної бомби.

Автор цих рядків понад шість років свого життя провів за ґратами. Свідчу, що медично-санітарне забезпечення осіб, позбавлених волі, повністю не відповідає встановленим нормам та стандартам. Послуги стоматолога зведені лише до видалення хворих зубів. За все інше необхідно платити, але й в цьому разі якість буде далекою від оцінки “посередньо”. Підсудним і засудженим, котрі утримуються в СІЗО, потрібно витратити кілька днів для того, аби домогтись прийому в лікаря. На жаль, вся пенітенціарна система в Україні кинута на самовиживання. Грошей, котрі виділяються, вистачає лише на зарплату працівникам. Ось чому начальників ВУ виробництво (“промислова зона”) цікавить більше ніж побут засуджених. Виробництво дає хоч якісь прибутки. Допомога та подарунки благодійно-гуманітарних фондів (переважно закордонних), релігійних організацій та самих засуджених (так-так, самих засуджених) самостійно ніколи не вирішить існуючих проблем. До речі, про допомогу засуджених. Поцікавтесь про це детальніше в тих хто відбував ув’язнення та їх рідних. Правила такі: хочеш Умовно-Дострокового Звільнення — пиши рідним аби везли “гуманітарну допомогу” (шпалери, фарби, скло тощо). Не забудьте запитати й яким чином організовується передплата газети “ЗіО”. Запевняю, в засуджених та рядових працівників про це ніколи не запитують згоди. Всіх працюючих на виробництві (за це на рахунок перераховують невеличкі суми) просто зобов’язують. Спроба відмовитись загрожує конфліктом з офіцером-виховником (керівником загону), руками котрих адміністрація ВУ проводить передплатну кампанію. А Умовно-Дострокового Звільнення, амністії та позитивної характеристики на помилування очікує кожен. Тому й вимушені мовчки погоджуватись. Відвідуючи спецустанови (так вже склалась моя доля, що серед переслідуваних режимом маю чимало друзів) доводилось бути свідком й більш ганебних ситуацій. Працівники соціально-психологічної служби умовляли родичів засуджених “передплатити для установи спецвидання”. Отже — існує “план для кожної зони”, й рядові працівники пенітенціарної системи (нехай вони будуть і в офіцерських погонах) вимушені його виконувати. Повертаючись до вже згадуваного мною медичного обслуговування, хочу зазначити, що деякі існуючі оздоровчі програми фінансуються коштами Світового банку та Глобального фонду. Програма спрямована на боротьбу з туберкульозом та ВІЛ СНІДом. Справді, в Україні існують “тубзони” (виправні установи, куди звозять всіх засуджених хворих туберкульозом). Вони завжди переповнені, з високим рівнем смертності, й більшість засуджених звільняються звідти як тяжкохворі (мовляв, лікуйтесь самі “на волі”).

Щодо роботи з “спецконтингентом”. Запевняю, офіцери-виховники ніколи себе цим не обтяжують. Свої обов’язки вони звели виключно до написання характеристик. Психологи проводять співбесіди лише з невдахами суїцидниками та особами, котрим необхідно повідомити про смерть рідних. Твердження про те, що із засудженими, а тим більше з підсудними проводиться відповідна робота, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Лукавить керівництво департаменту й в заявах про співпрацю з релігійними середовищами та церквами. Так, факт духовного лікування засуджених є, але він не є актом доброї волі начальників ВУ та “вищих інстанцій”. Обставини та тиск громадськості змушують. “На місцях” “зміни й демократизація” торують собі шлях нелюдськими зусиллями. Є служитель — є й служіння, немає служителя — “сидіть на бараках й там моліться”. Про задоволення духовних потреб підсудних годі й говорити. Існуючі в слідчих ізоляторах культові споруди або молитовні кімнати — бутафорія для комісій та меценатів. Навіть засуджені з господарської обслуги рідко коли мають змогу усамітнитись там від суєти мирської.
Запитайте при нагоді в працівників СІЗО: — “Яка різниця між підсудним і засудженим?” Навряд чи вони зможуть відповісти. Уявіть собі душевний стан людини, котру змушують під час обшуків роздягатись догола, утримують в брудних й душних камерах, обмежують в пересуванні й контактах з рідними (останнє формально в компетенції органів слідства, прокуратури, та суду), й на кожному кроці принижують. І все це ще до визнання судом провини.

Товстозаді челядники з МВС й ДВП, певно, є найбільшим гальмом в справі поступу українського суспільства. Я жахаюсь, коли чую з їхніх вуст заяви про необхідність поєднати міліцейські й тюремні відомства. Власну позицію вони аргументують “необхідністю поліпшення оперативної роботи серед підслідних, підсудних й засуджених в камерах СІЗО та ВУ, котрі спрямовані на розкриття вчинених злочинів в минулому, й тих, котрі плануються”.

Сучасна пенітенціарна система України — це бездумна, бездушна і навіть злочинна трата бюджетних коштів. Для багатьох засуджених ВУ (Виправні Установи) перетворились у “інститути підвищення кваліфікації”, а суворий побут й безугавні обмеження прав й можливостей (за светр, шорти й кольоровий стержень ручки реально отримати кілька діб карцеру) озлоблюють їх супроти суспільства. Обов`язки працівників ВУ зведені до суцільного психологічного терору супроти засуджених. Керівники загонів, психологи, і навіть лікарі, кленучи черговий “бздик” начальника ВУ, вимушені час від часу відбирати в засуджених переданий рідними емальований посуд, великі залізні кухлі та постільну білизну.
Реформування пенітенціарної системи вимагає кардинальних змін. І не лише на законодавчому рівні. Чимало положень й постанов просто не виконуються. На папері засуджені мають право, а на практиці адміністрації Виправних Установ втілення їх в життя невигідне. Та й керівництву Департаменту також. Діяльність існуючих недержавних організацій котрі намагаються змінити існуючий стан речей звелась лише до надання гуманітарної допомоги та рекомендацій. Основна перешкода в справі демократизації та більшій прозорості діяльності пенітенціарної системи полягає в небажанні самих працівників (попри всі високопарні слова керівництва Департаменту) щось змінювати. Стосунки ДВП й Прокуратури (ця служба мусить наглядати за дотриманням законності) традиційні для напівтоталітарного суспільства. Рука руку миє. Але зміни потрібні.

24.08.04 р.