Чітке визначення національної ідеї у сучасній суспільній науці відсутнє. Це поняття часто ототожнюється з національною самосвідомістю, ідеологією державотворення тощо.
У найзагальнішому вигляді під національною ідеєю слід розуміти основний принцип життєдіяльності нації, який відображає суть, особливість її історичного поступу. В розвиненому стані вона органічно поєднує знання про минуле, теперішнє і майбутнє нації. Минуле — це усвідомлений історичний досвід і відпо-відні висновки з нього; теперішнє — об’єктивна картина наявного стану речей, бачення основних проблем сьогодення і можливостей їх розв’язання; майбутнє — чітко сформульована основна стратегічна мета історичного розвитку нації, шляхи і засоби її досягнення.
Отже, для того, аби національна ідея не виявилася плодом довільної гри фантазії, благим побажанням, черговим міфом, необхідні: по-перше, глибоке, всебічне, об’єктивне пізнання нашої історії і, по-друге, системний аналіз закономірностей розвитку всіх сфер суспільного життя на нинішньому етапі. Без за-своєння уроків минулого неможливо об’єктивно зрозуміти суть тих суспільних процесів, які відбуваються нині. Недарма К. Ясперс зазначав, що історія не минає, від неї теперішньому дістається більше, аніж залишається в минулому.
Уроки історії повинні виступити підґрунтям для системного аналізу соціальної структури суспільства, визначальних інтересів різних її елементів і відповідної цим інтересам активності основних верств і груп населення. Максимально можливе врахування домінуючих інтересів та потреб, співвіднесення їх з наявними можливостями їхнього задоволення дозволить збагнути історичну перспективу національного розвою, вгледіти основні тенденції поступального руху.
Проте для чіткого формування національної ідеї одного лише аналізу об’єктивного розвитку нації недостатньо. В історичній долі народів величезну роль відіграють панівні духовно-ціннісні орієнтири. Без «багатства духу і свободи його ініціативи» (С. Франк) суспільне життя перетворюється в безперервну хаотичну боротьбу усіх проти всіх за досягнення своїх вузькопрагматичних,  егоїстичних  інтересів,  що  зрештою  обертається деградацією національного організ-му в цілому.
Підґрунтям духовного життя людини є світогляд. Саме він дає відповідь на «вічні питання» про сенс людського життя та призначення людини і формулює відповідні життєсмислові настанови, орієнтуючи певним чином людську активність. Оцінюючи свої вчинки як відповідні чи невідповідні сенсу свого життя, люди формують певну систему моралі, що виконує роль дозвільної матриці людської поведінки. Кожна свідома істота прагне блага і шукає шляхів та засобів його досягнення. Мораль покликана сприяти оптимальному вибору.
Зіставляючи насущні потреби повсякденного життя з пізнаними об’єктивними можливостями історичного розвитку, — з одного боку, та світоглядно-моральними цінностями й настановами, — з другого, кожен народ обирає свій шлях розвитку. Уявлення про основну мету, якої прагне нація у своєму історичному поступі, методи і засоби її досягнення і становлять національну ідею, яка безпосередньо ре-презентує дух народу, його сподівання й оцінку власних можливостей.
Для України зміст національної ідеї в основних рисах полягає в наступному: побудова демократичного суспільства, що базується на приватній власності, легітимному підприємництві, здоровій конкуренції, вільній праці його членів, передових технологіях виробництва й управління, забезпечуючи всім громадянам добробут, соціальний захист, особисту свободу, всебічний розвиток, гарантуючи соціальну справедливість у споживанні матеріальних та духовних благ, у суспільному розподілі та організації праці, зумовлюючи гармонійне поєднання інтересів усіх соціальних верств населення, високий патріотичний дух нації та гідне місце її в сучасному світовому циві-лізаційному процесі.
Національна ідея для свого втілення у практику повинна, по-перше, розгорнутися в ідеологію (систему поглядів та ідей, які відображають основні соці-альні й національні інтереси, їхню взаємодію та засоби задоволення), а по-друге, оволодіти свідомістю   мас, перетворитися на ядро національної самосвідомості.
Розвинена ідеологія державотворення надає можливість створення конкретних життєздатних політичних програм суспільних перетворень, а розвинена національна самосвідомість мобілізує широкі верстви населення до активного соціально-політичного життя.
На жаль, в Україні на теперішній час не опрацьовано належним чином жодної з названих проблем, починаючи з визначення поняття «національна ідея» і закінчуючи механізмом її формування й об’єктивації у практиці державного будівництва. Самосвідомість українського суспільства перебуває на вкрай низькому рівні, що неминуче породжує абсентеїзм, байдужість до національних проблем, соціально-політичну бездіяльність. Перед українським суспільством нині гостро постала проблема самоусвідомлення, національної самоідентифікації. Українська духовна еліта має докласти максимум зусиль, аби розробити засади нового, життєстверджуючого світогляду, обґрунтувати на основі його принципів систему моральних цінностей, яка орієнтувала б кожного громадянина на примноження добра, гармонізацію міжлюдських стосунків, гуманізацію суспільного життя.
Поєднуючи ці духовні засади з ґрунтовним знанням національної історії та проблем сучасного життя, слід розробити ідеологію державотворення і через активну просвітницьку,  роз’яснювально-пропагандистську,  патріотично-виховну діяльність сприяти формуванню високорозвиненої національної самосвідомості як необхідної передумови патріотично спрямованої творчості населення, активної життєвої позиції.
Нині українська творча інтелігенція, покликана не лише репрезентувати, а й формувати дух нації, виконує у своїй масі триєдину функцію:
1) досліджує (точніше — вловлює) корпоративні інтереси і прагнення панівної еліти;
2) надає їм науковоподібну форму виразу;
3) коментує і озвучує отримані результати.
Українській інтелігенції час перестати бути «глашатаєм» панівної еліти і перетворитись у «пастухів» нації, її поводирів, рушійну силу національного прогресу.

Петро СИТНИК,
доктор філософських наук, головний консультант Національного інституту стратегічних досліджень

A. ДЕРБАК,
викладач філософії Ужгородського державного університету
 

До змісту книги ЧИ МАЄ УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВУ?

До розділу "Просвіта"