На широких просторах сучасної української держави, починаючи з далеких часів, проживали різні, але гідні люди в умовах уже історично самонаречених скіфської, трипільської, язичеської та інших культур.
Потім визначним етапом нашого життя виявилася славетна Київська Русь з її трансвізантійською християнізацією та поступовим входженням у загально-європейські процеси.
Було мужнє, благородне, але суспільно незгуртоване козацтво з його абсолютизаційним ставленням до свободи, з його наївним прагненням організувати життя українського народу в режимі необмеженої волі, що зрештою завжди приводило до протилежних результатів.
Був певний період Ренесансу з його східноєвропейською або навіть центральноєвропейською культурою.
Траплялось життя в різних імперіях, і зокрема в російській, де Україна мала статус політично майже невизначеної провінції з відповідною назвою — Малоросія.
У часи глобальних політичних криз нашого XX століття з самого його початку мали місце мужні та відчайдушні спроби республіканської автономізації України.
Зрештою, була Українська псевдосуверенна республіка у складі Радянського Союзу, який через 70 років, неочікувано і начебто безпідставно, саморозвалився в апогеї розквіту суспільства вже «розвиненого соціалізму». Тому принципово важливим є питання: ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ?
Тут доречно нагадати прутковське: «Якщо хочеш бути щасливим — будь ним!». Це тому, що, як відомо, усяка людина, кожний народ є ковалем власного щастя. Це хоч непряма і всезагальна, але, здається, найправильніша відповідь на поставлене запитання.
Кажуть, що Союз розвалили кілька, до речі, ще й досі політично впливових особистостей. І начебто економіка країн колишнього Союзу всі ці перебудовні роки інтенсивно занепадала саме внаслідок розриву налагоджених тоді господарських зв’язків. Уже багато кому зрозуміло сьогодні, що це — нонсенс.
Спробуємо й ми коротко спростувати такі «аргументи».
По-перше, перспектива саморозвалу союзного господарства для деяких, найкваліфікованіших і проникливих фахівців та політиків не була неочікуваною. Але, оголошуючи це, вони ставали дисидентами і персонами «нон-ґрата». Та суто поверхневі явища і причини неминучої економічної кризи на теренах Союзу в останній період його існування відчували вже навіть у середовищі найвищої партійної еліти.
По-друге, тоталітарна заідеологізованість та псевдопартійна заорганізованість союзних народногосподарських структур довгий час і принципово не могли проводити всебічно виважену економічну політику. Великий обсяг валового внутрішнього продукту в ті часи можна чітко пояснити регресуючою інерцією вже запущених гігантських виробництв, здебільшого мілітаризованих та неконкурентоспроможних у споживчо-ринковій сфері.
По-третє, якщо додати сюди ще факти спотворення соціально-психологічної сфери суспільства, або менталітету народу, то стає цілком зрозумілим, що за відсутністю вільнотворчих можливостей, демократичного інформаційного простору, цивілізованих правових і морально-духовних чинників по-справжньому ефективна і гуманітарно спрямована економіка закономірно не могла бути побудованою та успішно функціонувати. І сьогодні треба прямо сказати, що саме ці факти і є причинами саморозвалу такої, на вигляд могутньої і потужної, наддержави, як Радянський Союз.

Потім настали добре відомі для нас часи вже понаддесятирічної, обнадійливої перебудови та більш як семирічного самостійно-державного життя, розбудови власної державності і ринкової економіки, побудови демократично-правового, гуманітарно і соціально спрямованого суспільства. Соціальний вимір такої трансформації нашого суспільства просто вражає: понад 15 млрд грн. заборгованості держави по зарплатах і пенсіях, не кажучи вже про астрономічні суми ощадкасового боргу, приблизно така ж сума, але уже в доларах США, зовнішньоекономічної кредитної заборгованості, що робить нас «повноважним» заручником світового капіталу. Економічні реформи, які ми проводили фактично за сценаріями світових «ротшільдів», без всебічно виваженої концепції національного розвитку, виявилися фікцією.
По-перше, ми вже бачимо, що втратили занадто багато часу, проте далеко не все з можливого та обов’язкового, як для нашого стану, зробили. Зрозуміло, що міжнародне офіційне становлення України як незалежної і суверенної держави, політично визнаної майже всіма країнами світу (а дипломатичні відносини України вже встановлені з 155 країнами), є непересічним історичним здобутком нашого народу. Сьогодні маємо свого Президента, свій парламент — Верховну Раду, свою Конституцію та свій Конституційний Суд. Маємо досить розгорнуте національне законодавство. Цього вже було б немало за умови достатньої дієвості прийнятих законів та реально діючої системи соціально-економічного захисту людей.
По-друге, само по собі прагнення увійти або навіть реальне входження нашої держави до більш розвинених спільнот чи міжнародних організацій є, безумовно, позитивним. Але чи послідовно ми діємо? Чи не втратимо так важко здобутий первинний, можна сказати, авансовий, міжнародний авторитет, діючи не до кінця виважено? Чи дбаємо насправді і кваліфіковано про безпеку свого існування та розвитку? Ці питання потребують серйозної відповіді.
По-третє, ми вже знаємо, що політична і соціальна стабільність, національна безпека, а також міжнародний авторитет вирішальним чином та пріоритетно залежать від стану національної економіки. І саме в цьому вбачаємо головний наш прорахунок, слабкість роботи органів управління державою, економікою та соціальною сферою. Це вже межує з небаченою в світі безвідповідальністю. Тут ситуація така, що можна втратити і свою незалежність, і свій державний суверенітет, і все, що ми вважаємо національною та загальнолюдською цінністю. Сьогодні існує реальна небезпека поглинання наших цінностей більш стійкими і експансивними державними системами, отже, є загроза загальної втрати можливостей руху до свободи і розвитку.

Кажучи мовою великих філософів, «що дійсно, те розумно» або «маємо те, що маємо», нам немає на кого скаржитися. Це тільки деякі політики, чи, вірніше, політикани, шукають причини або ворогів де завгодно, тільки не в собі. В минулому так звані відповідальні працівники самі керували, та ще й командно-адміністративним чином, і самі ж занедбали і партію, і економіку, і державу. Щось схоже відбувається і тепер. За роки тоталітаризму було створено багато досить небезпечних псевдоцінностей: псевдомарксизм-ленінізм, псевдосоціалізм, псевдокомунізм, псевдокадрова номенклатура і навіть псевдонаука, особливо у сфері суспільствознавства: філософія, історія, економіка, соціологія тощо.

Як реальний соціальний наслідок у конкретно-політичному, конструктивному плані головними і, можна навіть сказати, згубними недоліками нашого суспільства є його теперішня несконсолідованість і панування тотальної взаємонедовіри людей. Але ж проблема в тому, що дії, особливо реформативні, потребують інтеграції трудових зусиль усіх громадян суспільства. А цього без довіри досягти неможливо. Отже, конче треба усвідомити природну платформу подолання явищ дезінтеграції. Такою платформою сьогодні виступає національна ідея.
І об’єктивних, і суб’єктивних причин розбрату було аж забагато. Але об’єктивно існують фундаментальні чинники, так звані першопричини наявного сьогодні в нас стану. Можливості «оксамитової революції» та вільного саморозвитку український народ історично вистраждав, тобто об’єктивно заслужив. Але організація державного саморозвитку на базі сучасної ефективної економіки — це дуже складна проблема і є справою кожного громадянина, справою всього народу як природного суб’єкта діяльності і розвитку. Таким чином, за усією логікою, — зупинка тільки за нами.
Мабуть, Бог допомагав Україні, щоб своєю Конституцією вона визначила основний напрямок розвитку — побудову демократичної, соціально-правової держави з сучасною ефективною економікою. Але як це зробити? Схоже, що ще й сьогодні ми не знаємо всебічно виваженого шляху гарантованого поступу. Новітні урядові концепції, наприклад «Україна—2010», та проекти так званої адміністративної реформи також належною мірою не враховують єдиної рушійної сили поступу — людину та проблему оздоровлення національного інформаційного простору, а також необхідну потребу суттєвого підживлення всієї науково-інформаційної системи, передусім у сферах соціально-економічної методології та освітньо-кадрового забезпечення, які мають особливе значення для України саме в умовах сьогодення.
Реальність свідчить, що ліміт помилок ми вже повністю вичерпали, адже попереду — національна небезпека. Життя дарує нам останні шанси на виживання, на всенародне згуртування та на те, щоб ми, не гаючи часу, зібралися з думками, з достойними і компетентними людьми, із ще наявним науково-технічним і виробничим потенціалом, та, облишивши амбітні політичні ігри, взялися до роботи.
Глибинний аналіз соціально-політичної та економіко-екологічної ситуації в Україні показує, що наш порятунок — не в матеріальних ресурсах чи фінансових кредитах. А конкретний поступ можливий тільки за умови особливої мобілізації творчого потенціалу народу на інформаційно-інтелектуальній та інноваційно-технологічній основах.

Олексій СКАЛЕНКО,
член Академії наук вищої школи України, президент міжнародного фонду «Єднання»
 

До змісту книги ЧИ МАЄ УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВУ?

До розділу "Просвіта"