© “Бібліотека українця”, 1999

Ми дуже довго йшли до цього дня. Втрачали тисячі й тисячі безіменних героїв, підступні ворожі кулі підстерігали найвидатніших провідників нашої нації. Однак ми йшли до омріяного предками, які з глибини століть і донині віщують усьому світові: ”Та нема краще, та нема лучче, як у нас, на Вкраїні!”*
І коли вперше за всю нашу історію запитали нас усіх перед світом, Всевишнім і майбутнім своїх дітей, чого ми хочемо, то 1 грудня 1991 року ми одностайно й навічно проголосили: Української Самостійної Соборної Держави!
Але проголошення України як самостійної незалежної держави не всіма в світі сприймається за незворотний, закономірний процес. Існують впливові сили, які прекрасно усвідомлюють: утвердження української державності суттєво вплине на геополітичну ситуацію не лише в східноєвропейському регіоні, а й в усіх куточках планети. А тому ці імперські сили чи їхні прислужники, не маючи можливості відкрито виступити проти визнаної світовим співтовариством Української держави, в сліпому безсиллі намагаються зупинити колесо історії, всіляко компрометуючи національно-визвольний рух нашого народу.
І в першу чергу саме тих, хто до останніх миттєвостей свого життя залишався вірним ідеалам свободи для власного народу.
Наприклад, яких тільки зусиль не докладають сьогодні антиукраїнські сили, аби продовжувати знеславлювати борців за волю України в лавах ОУН-УПА – тих, хто мав мужність стати на герць з двома тоталітарними режимами.
Проте, розуміючи, що ті ідеали свободи, які сповідувалися українськими націоналістами в 40 – 50-ті роки, мають джерело самопожертви, що випливає з героїчних традицій боротьби багатьох попередніх поколінь, україноненависники хочуть, аби в історичній пам”яті як українців, так і інших народів залишалися спотвореними образи справжніх патріотів України, що є символами українського національно-визвольного руху.

Однією з таких постатей нашого минулого був і залишається Голова Директорії та Головний Отаман військ Української Народної Республіки Симон Петлюра, на котрого й досі антиукраїнські сили намагаються звалити чужі (в тому числі й свої) злочини, аби представити наш національно-визвольний рух як такий, що не має морального права вести за собою широкі маси на творення власної державності.
Пануюча протягом багатьох десятиліть комуністична пропаганда, як і певна частина недобросовісних єврейських авторів, постійно використовували погроми 1919-1920 років як один із засобів знеславлювання українських національно-визвольних змагань, паплюження провідників нашого народу, препаруючи відповідним чином історичні події.
Цей потужний ідеологічний вал за умов недопущення думки іншої сторони дав свої наслідки: наше суспільство певною мірою покірливо сприйняло нав’язану йому концепцію про основну відповідальність саме українців за вчинені єврейські погроми та про особисту вину в зв’язку з цим Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри.
Більшовики дуже багато зробили, аби пере-класти на українські національно-визвольні сили всю відповідальність за єврейські погроми в Україні. Готуючись до судового процесу над вбивцею Петлюри Шварцбардом, московська влада вже у вересні 1926 року видрукувала спеціальний альбом З.Островського “Еврейские погромы. 1918–1921”, який мав покласти всю відповідальність за злочини проти євреїв України у вказаний період виключно на Уряд Директорії. Цей автор намагався довести, нібито “організовуючи погроми, “Петлюрівщина” діяла не тільки через численні резерви, які під прапором петлюрівщини лютували на Київщині, Чернігівщині, Волині, Поділлі, Херсонщині і т.д. Ці бандитські зграї мали навіть відому перевагу в очах Українських “самостійників”, бо завдання своє вони виконували не гірше гайдамаків, а в той же час це були абсолютно безвідповідальні групи, за дії яких не доводилося звітувати перед громадською думкою народних мас Європи та Америки. Ось чому бандитизм так пишно розцвів під крильцем “Петлюрівщини”, яка озброювала, постачала й інструктувала його, підтримуючи найтісніший зв’язок з усіма розбійницькими отаманами і батьками. З усього сказаного вихо-дить з безумовною ясністю, що діячі української контрреволюції на чолі з самою “Директорією” є відповідальними авторами, першопричиною нечуваних звірств, об’єктом яких було все населення України”. (Островский З.С. Еврейские погромы. 1918-1921. – М., 1926. –С. 14).
Порівнюючи погроми цього періоду з попередніми, організованими царизмом, З. Островський намагається переконати читачів, що українська “влада не тільки організовує, але й активно здійснює ці погроми збройною силою”. (Там само. –С. 5).
Щоб досягти поставленої мети, комуністичні ідеологи вдавалися до найбрутальніших інсинуацій, перекручень, підтасовок, що засвідчують і російські автори.
У цьому плані особливо показовою є доля “Багряної книги”, підготовленої С.І. Гусєвим-Оренбурзьким. 1922 року її було видано в Харбіні “Далекосхідним Єврейським Громадським Комітетом допомоги сиротам — жертвам погромів”. Опублікована так, як вона була написана автором, книга С.І. Гусєва-Оренбурзького, “котрому англійська критика відвела місце між Толстим і Достоєвським” (Русский голос // Нью-Йорк. –1929.  –17 берез.), вийшла одночасно в Берліні російською мовою, була також перекладена на англійську, німецьку та єврейську. (Державний архів Сумської області: Ф. 7627. – Оп.1.– Спр.57.– Арк. 1).
Уже на зорі радянської влади, підкреслювала Р. Бронська, більшовики  почали переробляти історію на свою користь. Книга була видана видавництвом Гржебина і віддрукована накладом в декілька десятків примірників у друкарні “Пропагандист” у Петрограді. Післямову до книги написав М. Горький. Але це вже була інша книга. Більшовики “відредагували її по-своєму”. Вони принизили пафос цієї книги, применшили статистику жертв. А головне, вилучили з цієї книги всі матеріали про участь у погромах радянських регулярних військ і партизанів. А це склало майже 100 сторінок. Навіть назву книги було змінено: “Багровая книга” більш не існувала. В світ вийшла інша книга. Але і ця книга була захована від народу. (Гусев-Оренбургский С.И. Багровая книга. Погромы 1919-1920 гг. на Украине. — Нью-Йорк: Ладога, 1983. –С.VI–VII).
У зв’язку з таким більшовицьким “редагуванням” книжки С. Гусєва-Оренбурзького, Р. Бронська додає в примітці до своєї вступної статті: “На прикладі “Багряної книги” можна написати цілу дисертацію про роботу більшовицької цензури над текстом друкованого твору. Там, де справа стосується участі в погромах радянських військ, вилучені шматки і навіть цілі глави. Так, наприклад, майже цілком вилучена трагічна глава про погромну діяльність більшовиків у Росаві”. (Там само. — С. VII).
Однак про такі зауваження до більшовицьких видань мало хто знав. Серед широких мас, як і для міжнародної громадськості, з Москви продовжували поширювати спеціально сфальсифіковану інформацію, що утверджувала думку про погромництво українців стосовно євреїв. Тобто продовжувалося утвердження в суспільній свідомості того, що комуністична пропаганда несла з самого початку — спроби більшовиків підпорядкувати своїм впливам Україну, без якої вони не уявляли ніякої можливості існування своєї влади. Зокрема, один із її ідеологів  Д. Рабинович у 1920 році єврейські погроми пояснював таким чином: “Перебуваюча на Україні в 1918 р. при владі націоналістична буржуазна “демократія”, побоюючись могутнього зростання революційної енергії серед робітників і найбідніших селян, нацькувала куркульські і декласовані отаманські елементи села і міста на євреїв, котрим приписали виключну роль у пролетарській революції. У результаті цієї шовіністичної агітації над єврейським населенням України вибухнула небувала ще в історії народів катастрофа — жахлива погромна хвиля, яка забрала сотні тисяч жителів і обездомила майже все єврейське населення, що залишились в живих”. (Державний  архів Харківської області: Ф. Р-5371. –Оп. 1. –Спр. 4. –Арк. 6–7).
Зрештою, як перекладати вину на петлюрівців, Д.Рабиновича та йому подібних учив ще раніше Лев Троцький — права рука Леніна.
Саме Троцький, виступаючи перед більшовицькими агітаторами, що в 1920 році направлялися в Україну, підкреслював: оскільки українське селянство сподівається на Петлюру, то “необхідно бути обережними. Тільки дурень і провокатор без розбору скрізь і всюди буде твердити, що ми воюємо з Петлюрою. Інколи, поки не розбитий Денікін, вигідно розпускати чутки, що радянська  влада  в союзі з  Петлюрою.
Якщо будуть випадки грабежів у Червоній Армії, то їх необхідно звалювати на повстанців і петлюрівців, які влились до Червоної Армії. Радянська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців тому, що вони шкідливий елемент, і це буде явним доказом не тільки суворої революційної дисципліни, але й суворої кари за грабіж”. (Праці Українського Наукового Інституту. –Варшава, 1932. –С. 150).
А наприкінці свого виступу Троцький сказав ось таке: “... для досягнення наміченої мети всі засоби однаково добрі. Ні на хвилину не забувайте, що Україна має бути радянською, а Петлюра вибитий з пам’яті народу назавжди”. (Там само. –С. 150).
Для успішного в інтересах комуністичної влади перебігу процесу в Парижі Уповноважений Народного Комісаріату закордонних справ СРСР в Україні О.Г. Шліхтер пропонував тодішньому генеральному секретареві ЦК КП(б)У Лазарю Кагановичу видати таку директиву з його ведення: “Петлюрівський рух не був національним революційним рухом широких українських мас і нічого спільного з революцією на Україні не має. Навпаки, це був авантюристичний рух, що неминуче перетворився в отаманщину з усіма проявами, які випливають звідси, — погромами, пограбуваннями, насильництвом над мирним населенням тощо”. (Шаповал Ю. Людина і система. Штрихи до портрета тоталітарної доби в Україні. –К., 1994. –С.104–105).
Вказаними директивами також передбачалося: “Виправдання або обвинувачення Шварцбарда за здійснення терористичного акту ні в якому разі не може зняти з Петлюри і всього очолюваного ним руху, відомого під іменем петлюрівщини, відповідальності за погроми та інші завдані ним нещастя”. (Там само. –С. 105).
Комуністична влада дуже домагалася, аби на процесі виступив Винниченко, “котрий неодноразово в своїх друкованих творах характеризував петлюрівський рух як авантюристичний”, але рішуче заперечувала “проти пропозиції захисту викликати свідком Мілюкова, запропонувавши українському представникові в Парижі всі відповідні заходи”. (Там само. –С.106).
Як бачимо, головним завданням комуністичної влади було пов’язати страхітливі погроми євреїв з національно-визвольним рухом за утвердження української державності, на чолі якого стояв Симон Петлюра. Зрозуміло, звичайно, з яких міркувань: аби назавжди скомпрометувати самостійницькі прагнення українців.
    І, як не прикро, до цієї непривабливої  акції було втягнено і значні єврейські маси. Вже в травні 1926 року, коли на паризький брук пролилася кров Симона Петлюри, широкі єврейські кола кинулися захищати  його вбивцю – Самуїла Шварцбарда. Створювалися спеціальні комітети, шукали свідків по всьому світу.
 Скажімо, від колишніх вояків армії УНР, котрі залишилися проживати в Радянській Україні, вимагали свідчень про те, що Симон Петлюра був причетний до організації єврейських погромів. І вони давали такі свідчення, які від них вимагалися. (Чи ж могли всі противитися в умовах тоталітарного комуністичного режиму?) Очевидно, саме за таких обставин Кирило Колодяжний, молодший писар при штабі 6-ої дивізії, “визнавав”, що “було розпорядження вищого штабу петлюрівських військ” про організацію погрому в Бердичеві. (Інститут єврейських досліджень у Нью-Йорку –ІЄД: Фонд Чериковера. –Спр. 370. –Арк. 33433).
Подібні “свідчення” антиукраїнські сили збира-ли від єврейських переселенців до Палестини (там само. –Спр. 371. –Арк. 33486-33629) чи Аргентини. (Там само. –Спр. 372. –Арк. 33630–33729).
І люди, котрі взагалі ніколи не знали і не бачили Петлюри, заявляли, що він вчинив єврейські погроми навіть у тих місцях, де не тільки ніколи не був сам, але де в той час не перебували відділи армії УНР, йому підпорядковані.
У зв’язку з організацією світовим єврейством  такої кампанії на захист убивці, генеральний секретар з міжнаціональних справ в уряді Центральної Ради Олександр Шульгин, котрого самі євреї називали чи не першим своїм захисником, писав: “... жиди під час процесу Швацбарда возвели його в герої і прагнули всіма силами заплямувати світлу пам’ять Петлюри. Це було божевіллям з боку жидівських міжнародних кіл, взяти на себе вбивство, якого вони не вчинили, бо весь атентат був організований чекістами. Це було божевіллям, бо, беручи на себе вбивство, вони перекреслювали моральну вагу високогуманних заяв у жидівській справі С.Петлюри, котрі б мали бути заповітом для народу, як треба ставитися до жидів на Україні”. (Архів Наукового товариства імені Шевченка  в  Нью-Йорку: Ф. УНР. — Спр. 23. — Арк. 5-5  зв.).
   Це було справді щось незбагненне для здорового глузду, коли передові представники демократичного єврейства, які ще вчора схилялися перед постаттю Головного Отамана, вже сьогодні різко змінювали свою точку зору про нього. Але таке було. І було не з одним єврейським діячем. Скажімо, один з найвидатніших єврейських публіцистів Володимир Жаботинський відгукнувся на вбивство євреєм Симона Петлюри заявою, що останній, як і “решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, “погромниками”. Хоча я їх особисто не знав, все ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціялістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів та русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів. І це важливо, бо це веде нас до головного: до глибокої правди, яку небезпечно забути, до правди, що причина полягає не в суб”єктивнім “антисемітизмі обставин”. На Україні обставини проти нас. Такі обставини утворилися історично і такими вони й залишаються. Хто був у цьому винний у ХУІІ сторіччі – чи ми, євреї, чи поляки, або українці – шукати недоцільно. Сьогодні це так, сьогодні там носиться в повітрі антисемітська отрута, і досить розворушити атмосферу якимсь роздратуванням, чи то повстанням, чи колонізацією, щоб ця отрута вилилися в активну  ненависть”. (Жаботинський В. Вибрані статті з національного питання. Переклад, вступна стаття, примітки та коментар І. Клейнера. –К., 1991. –С.112–113).
   Ці прекрасні слова, писав уже згадуваний Олександр Шульгин, “дали мені нагоду так закінчити свою книжку:”Ми згодні з видатним жидівським письменником і, цитуючи його, ми висловлюємо сподіванку, що всі жиди кінець кінцем прийдуть до думок п. Жаботинського. Це дасть змогу лехше перебороти ті обставини, що розділяють жидів і українців”. (Шульгин О. Одповідь Жаботинському//Тризуб (Париж).–1927. –Ч.41. –С.16).
   І ось тепер, продовжує О. Шульгин, в ч. 2393 “Последних Новостей” в Парижі з”являється його лист до редакції на тему:”Петлюра і погроми”.
   Цей лист, резюмує О. Шульгин, “безперечно зробить велике вражіння на українські кола. На нього, на Жаботинського, посилалися ми, коли боролися з тим озлобленням, яке наросло за цей рік серед українців у зв”язку з ганебним вбивством і процесом, поруч з Л. Маршалем, А. Марголіним, С. Гольдельманом це ім”я давало нам право стримувати стихійне наростаюче почуття національної ненависти.
   І несподівано Жаботинський знищив те, що казав раніше”. (Там само. –С.16).
   Справді, в своїй новій праці В. Жаботинський писав уже по-іншому: ”Петлюра був главою укра-їнського уряду та української армії протягом двох років і більше; майже весь цей час продовжувалися погроми; глава уряду та армії їх не придушив, винних не покарав і сам у відставку не подав. Значить, він узяв на себе відповідальність за кожну краплю пролитої єврейської крові. Це так ясно, що тут не допоможуть ніякі відмовки”.(Там само. –С.16).
   Коментуючи новий погляд Жаботинського на відповідальність Петлюри, О.Шульгин зазначає, що “той повернув свою керму в інший бік. Тяжко Жаботинському №2 спростовувати Жаботинського №1. Але він мусить це робити задля ...вулиці, “жидівської вулиці”, як люблять говорити їхні діячі.
   Коли Жаботинський виправдовується тим, що не знав обставин на Україні, він мав можливість ознайомитися з ними тепер. За цей час вийшло багато матеріялів. Не тяжко було б прочитати йому й ті сторінки, в яких я в своїй книжці даю відповідь на ці брехні. Своїх аргументів повторювати тут не можу. Та Жаботинський сам все розуміє. Але вулиця, вулиця потягла його за собою”. (Там само.  –С.16–17).
   Про це також свідчить дослідник творчості В. Жаботинського І. Клейнер:”Стаття з”явилася за кілька днів по вбивстві Симона Петлюри євреєм Шварцбардом. Відгукуючись на цей злочин, Жаботинський дав у статті надзвичайно позитивну характеристику Петлюрі та керів-ництву українського національного руху, відкинувши всі висувані проти звинувачення в антисемітизмі та погромництві.
   Єврейські кола зустріли цю статтю здебільшого дуже несхвально саме через прихильність Жаботинського до українського руху та його керівників. Вбивство Петлюри та процес Шварцбарда викликали дуже емоційну реакцію єврейства. Єврейська преса зображала вбивцю як месника за всі криваві кривди проти єврейського народу. Хоча психологічне підгрунтя такої реакції легко зрозуміти, вона фактично була надзвичайно шкідливою для інтересів обох народів, різко погіршивши взаємини між ними, що, очевидно, аж ніяк не було на користь єврейству України. Негативних наслідків антиукраїнської кампанії, яка виникла в зв”язку з процесом Шварцбарда, не вдалося подолати до сьогодні.
   Жаботинський зазнав такого тиску з боку єврейської громадськости, проти якого він, враховуючи інтереси і позицію серед єврейства керованого ним ревізіоністського руху, не міг встояти. Щоправда, цілий рік він тримався, не зрікаючися своєї позиції. Одначе через рік після появи статті “Кримська колонізація” Жаботинський мусив опублікувати статтю “Петлюра і погроми”, в якій поклав на Петлюру юридичну відповідальність за погроми на Україні за часів Директорії, оскільки Петлюра, стоячи на чолі держави та армії, не спромігся ці погроми припинити. Це було з боку Жаботинського кроком назад порівняно зі статтею “Кримська колонізація”. Однак і в статті “Петлюра і погроми” Жаботинський не звинуватив Петлюру та український національний рух ані в семітизмі, ані в організації погромів, а лише в невмінні або в нездатності їх припинити. При тому він зазначив, що керівник держави та армії, який не здатний припинити погроми, мусить піти у відставку. Можна думати, що Жаботинський, найскорше, сам чудово розумів, якою зрадою своєї справи була б з боку Петлюри відставка в той час, коли не лише євреї, а вся Україна зазна-вала страшного погрому з боку численних і могутніх ворожих сил і коли вирішувалася доля українського народу. Але цього разу (здається, єдиного разу в житті) Жаботинський мусив поступитися тискові з боку сил, які були в опозиції до нього та до ревізіоністського руху в сіонізмі”. (Жаботинський В. Вказ. праця. –С.20–21).
   Така концепція – відповідальність українців-самостійників за єврейські погроми – справді була прийнята в єврейському середовищі. На жаль, вона залишається живучою в ньому й досі. Наприклад, коли автор цих рядків, намагаючись сказати всю правду про єврейські погроми в Україні періоду національно-визвольних змагань, надрукував кілька підбірок документів із колишніх спецхранів, що виправдовують Голову Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки, то не всім євреям це сподобалося.
Зокрема, житель Києва О. Найман відгукнувся в “Новом русском слове” (Нью-Йорк) у серпні 1996 року статтею “Петлюра на пьедестале”, в якій намагався довести, що через 70 років в Україні почали “видавати легендарного погром-ника за єврейського захисника”.
Очевидно, за інших обставин і не треба було б звертати увагу на подібні публікації, але ознайом-лення з багатьма ними на сторінках названої газети вимагає повернутися до цієї теми. Тим більше, що з єврейського середовища виходять й інші праці антипетлюрівського спрямування.
 Особливою ж безапеляційністю вражає книга Ю. Фінкельштейна “...За дела рук своих” (Нью-Йорк, 1995), автор якої, посилаючись на архів Чериковера,  намагається перекласти всю вину за єврейські погроми в Україні в 1917–1920 роках на Симона Петлюру.
   З усього видно, деякі єврейські автори свідомо не звертають уваги на аргументи щодо ставлення Голови Директорії та Головного Отамана військ УНР до євреїв, наведені в спеціальній праці Тараса Гунчака, виданій як англійською, так і українською мовами. (Jewish Social Studies. –1969. –Т.31. –Ч.3; Симон Петлюра та євреї.    –К.: Либідь, 1993).
Так, ідеологам колишньої системи було вигідно, висмикнувши деякі факти, кинути на їх основі тінь на український національно-визвольний рух, звинувативши перед усім світом українців – ”самостійників” у єврейських погромах, і, таким чином, у природженому антисемітизмі. Та й виправдання вбивці Симона Петлюри паризьким судом нібито остаточно ставило всі крапки над “і”.
Але ось відкрилися вчорашні спецхрани, і сьогодні кожний бажаючий може об’єктивно розібратися в подіях, що відбувалися на українській землі в 1917—1920 роках, які, до речі, продовжують ятрити рани і євреям, і українцям. Зрештою, саме ці два народи зацікавлені в тому, щоб усебічно вивчити дану проблему, аби остаточно з`ясувати і втановити істину, і на її основі знайти  порозуміння та згоду на майбутнє.
Нововідкриті документи дають можливість досягти цього за доброї волі, бо вони висвітлюють історичні події зовсім не так, як нас довго вчили. В тому числі й документи і про єврейські погроми в Україні, і про ставлення до них єврейства взагалі, і Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри зокрема.
 Звичайно, пишучи на цю тему, треба вивчити документи, що зберігаються у фонді І. Чериковера в Нью-Йорку. А тому автор цих рядків  ознайомився з великою кількістю архівних справ, що зберігаються у вищезгаданій науковій інституції, — це дало можливість дізнатися про дуже багато фактів з даної проблеми, про які чомусь волів не згадати Ю. Фінкельштейн, зрештою, пересвідчитися в його вибірковому підході до аналізу історичних  подій.
Вивчення матеріалів архіву Чериковера водночас переконувало: який би не був широкий обсяг інфомації в ньому, проте він не може бути єдиним джерелом до проблеми єврейських погромів в Україні 1919–1920 років, тим більше про ставлення до них Симона Петлюри, котрого в полтавській школі за підтримку й співчуття до євреїв однокласники дражнили “жидівським батьком”. (Гунчак Т. Вказ. праця. –С.11).
Тож автором, крім прочитання великої кількості досліджень різних науковців, найбільшу увагу було приділено вивченню документів, що зберігалися раніше в спецхранах України, або до яких просто не доходили руки істориків. З цією метою він працював у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України, Центрального державного історичного архіву України в м. Києві, Центрального державного архіву вищих органів державної влади і управління України,  Державного архіву Автономної Республіки Крим, державних архівів областей: Київської, Харківської, Сумської, Чернігівської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Волинської, Львівської, Житомирської, Тернопільської, Хмельницької, Рівненської, а також в Інституті рукописів Центральної наукової бібліотеки імені В.І. Вернадського Національної Академії Наук України, в архіві Наукового Товариства імені Шевченка в Нью-Йорку та Центральному військовому архіві у Варшаві.
Аналіз великої кількості архівних матеріалів дає підставу твердити: вже давно настав час ламати нав’язані стереотипи, відкривати правду, хоч би якою гіркою  вона не була як для євреїв, так і для українців.
З точки зору історичної справедливості ми, українці, мусимо визнати, що представники нашого народу вдавалися до цих ганебних актів у період Української Народної Республіки доби Директорії. Але в погромах брала участь ота темна, стихійна маса, що витворилася під впливом більшовицьких гасел про експропріацію буржуазії,  на чолі якої стали такі ж неосвічені отамани, а Уряд Української Народної Республіки до цього не мав ніякого відношення. Навпаки, він уже після перших погромів, що сталися на початку січня 1919 року в Бердичеві та Житомирі, різко засудив їх, вдавшись до розстрілу організаторів і розформування військової частини, що брала участь у ньому. І в подальшому бачимо неодноразові спроби Уряду УНР, зокрема Симона Петлюри, поставити на місце стихійну отаманію — про це засвідчують оригінальні документи за його підписом.
Звичайно, передусім постає питання, чому в Україні виникали погроми  євреїв?
Протягом століть, пише відомий діяч українського єврейства А. Марголін, населення Росії чуло від уряду звинувачення на адресу євреїв в усіх бідах світу. Темні, неосвічені маси вірили навіть легендам про ритуальні вбивства євреями християнських дітей. І якщо погроми 80-х років ХIХ ст., Кишинівський і Гомельський, виникали лише на основі брехливих чуткою і обіцянок про безкарність грабежів протягом трьох днів, то тепер участь євреїв у більшовицькому русі була вже не чуткою, а фактом, який дуже легко було й перебільшувати. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –Берлин, 1923. –С. 310–311).
А на це питання, зокрема, представник українства Г. Мисливець відповідав так: “Жиди були тим елементом, який від початку революції 1917 року з цілим їхнім темпераментом та безоглядністю щиро та ретельно запроваджували большевицьку владу на місцях, що була під владою Москви. В перших роках московсько-комуністичного панування в Україні переважна кількість членів зненавидженого населенням урядового совєтського апарату складався з жидів. Жиди вели совєтські карні загони на село з міста, жиди були слідчими, жиди були суддями над тими українцями, що їх Московська влада, пришивши контрреволюцію, сотнями й тисячами стріляла, мордувала і т. под., наперед пограбувавши до нитки. Жиди були й тими, що ті екзекуції переводили в життя”. (Цит. за: Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. –Вінніпег, 1961. –С. 191–192).
Так, взаємини між євреями, які у великій кількості жили в Україні, та місцевим українським населенням були далекі від нормальних з причин, як підкреслює Голова правління Товариства єврейсько-українських зв’язків в Ізраїлі Яків Сусленський, “що були властиві становищу євреїв у багатьох країнах розсіяння”. (Сусленський Я. Чергова акція Товариства єврейськоукраїнських зв’язків в Ізраїлі // Сучасність (Мюнхен) –1983. –Ч. 7–8. –С. 191).
Але то найлегше,  зрозуміло, пристати на досить поширену концепцію про нібито природне прагнення євреїв панувати над усім світом, підпорядкувавши під свій вплив робітничі маси, котрим, мовляв, нічого втрачати, крім кайданів. У зв’язку з цим часто наводяться рядки з листа Боруха Леві до Карла Маркса: “Жидівський народ, взятий в цілому, буде сам своїм Месією. Він доб’ється панування над світом, для чого об’єднає решту людських рас, знищить кордони й монархії, що обмежують його самостійність, і створить світову республіку, яка всюди забез-печить жидам громадянські права. У цій новій організації людства діти Ізраїля, розпорошені тепер по всьому світі, стануть усюди керівним елементом, а надто, якщо їм пощастить міцно прибрати до своїх рук робітничі маси”. (Цит. за: Кепен Б. Жиди в світовій історії. –Без м. і д. –С. 68).
Щоправда, щось подібне звучить і в роздумах “батька” сіонізму Т.Герцля: “Ми невтомні і даємо середній інтелігентний клас, якому немає ніякого вичерпання і який через те є таким же небезпечним елементом для суспільства, як і вирослі капітали. Освічені, але неімущі, євреї тепер усі стають у ряди соціалізму, і соціальна боротьба в усякому випадку повинна тепер відбитися на наших же спинах, бо ми як у соціальному, так і в капіталістичному таборі займаємо дуже помітне місце”. (Герцль Т. Еврейское государство. Опыт новейшего разрешения еврейского вопроса. – Одесса, 1898. –С. 17–18).
Але на початку ХХ ст. єврейській еліті довелося глибоко розчаруватися в своїх сподіваннях на підтримку російського революційного руху, на чолі якого стояло багато представників вже, правда, з дещо своєрідними, інтернаціональними поглядами. Так, коли в листопаді 1905 року Санкт-Петербурзька рада робітничих депутатів відмовилася засудити єврейські погроми, то це викликало почуття обурення і гострої образи в середовищі передового єврейства: “Якщо уряд збирається віддати польовому суду кронштадтських солдатів, якщо він накинув на шию Польщі петлю військового стану, то протест проти цього є цілком природньою реакцією безпосереднього почуття обурення подібними діями. Але хіба крокування уряду по трупах виразилося лише в цих фактах? Хіба це зловісне крокування по трупах не почалося набагато раніше, не почалось з євреїв, мало не на завтра ж після оголошення маніфесту 17-го жовтня? Хіба звірина готовність мас “бити жидів” не була з адським мистецтвом використана мерзотними ставлениками уряду? Хіба не завдяки пропаганді й потуранню всяких Нейдгартів, Столипіних і їм подібних безперешкодно розігралися всі жахи останніх єврейських погромів, пролились ріки єврейської крові, впали сотні і тисячі єврейських жертв? І коли рада робітничих депутатів зібралася для вироблення звинувачувального акту проти уряду, який “продовжує крокувати по трупах”, то невже не повинна вона в першу чергу згадати про гори єврейських трупів у багатьох і багатьох містах Росії?” (Гольдштейн А. Среди еврейства (1905–1917). –Петроград, 1918. –С. 16).
Можливо, сподівався цей автор, наступить момент, “коли кращі прошарки російського суспільства, якщо не під безпосереднім впливом почуття, то на основі раціоналістичних умовиводів виступлять, навіть активно, на підтримку вимог єврейського народу. Але довго ще не згладиться з нашої пам’яті той ганебний і повний трагізму факт, який увіковічений у постанові “ради робітничих депутатів 1 листопада: коли ще не встигла зрівнятися земля над тисячами братських могил єврейських жертв беззаконня і насилля, коли ще не встигли висохнути сльози тисяч удів і сиріт, коли, здавалось, небо і земля кричали проти жахів звірств, що здійснилися, –”рада робітничих депутатів виступила з активним проектом на захист кронштадтських матросів і пригнобленої Польщі і... обмежилася одним лише мовчанням про 130 єврейських погромів”. (Там само. –С. 17).
А через те, вважає А. Гольдштейн, “і вволю потішилися “воістину” російські люди і єврей-ською кров’ю, і єврейськими муками, і єврейськими слізьми. І безкарно мстили вони, ці “воістину” російські люди. Мстили за те, що в боротьбі за повалення царства тьми і свавілля в їхній країні одними з перших були євреї, мстили за те, що трупами і муками багатьох єврейських борців був усіяний весь шлях, який вивів Росію на стезю свободи. І коли над Росією запалала зоря оновлення, передвісник майбутньої свободи, пішли вони, ці “воістину” російські люди відплачувати євреям за стійку боротьбу в авангарді армії визволителів їх країни. І почалася благородна розплата...” (Там само. –С. 10).
 Пригадаймо собі тільки, писав правник П. Карпов у 1921 році, “як то ми єще за царських порядків після японської війни з жахом довідувалися з часописей про страшні єврейські погроми в Кишиневі, в Одесі, Києві, Харкові, в Миколаєві над Чорним морем і по всіх закутинях кольосальної рос. імперії, як то ми читали сензації з процесу Бейліса, якому хиба ж може дати анальогично св. іспанська інквізиція. Згадаймо, як колись читали ми ревеляції Бурцева про Азефа та цілу хмару таких, як він провокаторів, як ми співчували Лопухину, який не міг стерпіти страшного провокаторського режіму і всупереч свойому поліцейському становиську  –  з гідности людини остерігав жер-тви провокації, та за це підпав під суд, де був засуджений. А Распутін, Стенька Разин, Пугачев, Іван Грозний, Самозванець і много инчих цього роду ексцентричних лиць, хитань не цікавили нас та не дразнили наших нервів.
   Росія не благословенна країна Нібелюнгів. Це країна контрастів! Безмежного деспотизму і не ограничених мрій про свободу. Це край, в якому "божеські” особи царів-самодержців душили себе взаїмно і замикали в монастирі. Край, де піддані гинуть з рук царя, а царі з рук підданих. Де всі поборні, а кожний свій “пустосвят” і вірить посвойому: в день любить ближнього, а в ночі для грабіжницьких цілей уб”є вітця та матір.

  Край Петра Великого, Азефа, Бурцева, Распу-тіна, Пушкина, Толстого, Лєніна, Троцького жив і живе своїм окремим життям, він стоптав свободу України, найкращих її синів душив у тюрмах, відібрав волю генієви України Шевченку і спопе-лив душу українського народу та инчих поневолених націй.

  Збаламучений Троцьким єврейський пролетаріат “мріяв про інтернаціональну "панюдейську” державу” і тому пійшов за “месією” Троцьким та затопив ніж у крови українського брата, того самого, що перший на своїй землі дав йому право повної свободи: ”перзональну автономію”, яку політично вироблені круги єврейського народу приняли з одушевленням і дали свого представника в Раду Міністрів У.Н.Р.

   Коли єврейський народ в практиці розкусив програму месії Троцького – перейшов у табор українців, і лише хвилева перемога большовиків не позволила Україні закріпити свій рідний лад.

   За хвилеву дезорганізацію і деморалізацію суспільного життя на Україні  можуть відвічати тільки старі хазяї москвичі, яким цілого сьвіта було замало, які  з вільних народів і людей робили рабів і падлили їх душу. Можуть бути відвічальні також ті, що велику соціяльну програму зв”язали ланцями старого деспотичного імперіялізму, ніколи одначе уряд У.Н.Р., який серед тяжких обставин провадив і провадить визвольне діло рідного народу”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк.28–29).

   Задля історичної правди ми мусимо сказати, що погроми, які спричинилися в Україні в 1919–1920 роках, готувалися неукраїнськими силами з першого дня першої світової війни, як тільки російські війська прибули в район бойових дій на українські землі.
Майже скрізь у Галичині й на Буковині, де побували російські війська, пише В.Хітерер, вони влаштовували єврейські погроми. Нижні чини російської армії грабували й убивали мирне єврейське населення, гвалтували жінок. Нерідко російські солдати і козаки піддавали свої жертви знущанням, які нічим не поступалися за своєю жорстокістю звірствам нацистів під час другої світової війни. (Хитерер В. К истории еврейского населения Галиции и Буковины накануне и в годы первой мировой войны // Євреї в Україні. –К., 1997. –С. 85).
За словами відомого єврейського діяча С. Анського (Раппопорта), в цей час, крім того, “створилася й зміцніла база агітаторів, що поставила собі за мету викорінення єврейського населення з місць його нинішної осілості”. (ІР ЦНБ НАНУ:Ф.339. –Оп.1. –Спр.31. –Арк.1).
  Це все підкріплюється архівними документами. Треба лише уважно прослідкувати хронологію подій, починаючи з 1914 року, аби переконатися, як українцям нав’язувався антисемітизм, як на нашій землі зовнішні сили нищили євреїв, а  потім перекладали вину на нас.
   Наприклад, аналіз комплексу документів, які нині стали доступними для дослідників, дає підстави вважати, що російська армія вступила в Галичину з готовим рецептом: винуватцем всіх бід кожного солдата є євреї. На них були спрямовані  ненависть і злоба, що викликалися у людей, відірваних  від землі й одягнутих у сірі шинелі та кинутих під кулі. А коли ще й інформація від офіцерів надійшла: мовляв, підземним телефоном  австрійцям “наші прокляті євреї все передають, як наші війська, де стоять і куди рухаються, те все передавали, поки не спіймали”, то солдатська реакція спрацьовує блискавично – ”зараз усіх євреїв грабуємо, розбиваємо і це за те, що вони скрізь хочуть обманути”. (ЦДІАУК: Ф.1439. –Оп.1. –Спр.1552. –Арк.226а зв.).
   І ось такі листи, що надходять з фронту, поступово роздмухують антисемітизм і в тилу. У селі і в місті лунають поки що приглушені заяви: ”Жиди торгують нашим братом, як худобою”. (Там само: Ф.349. –Оп.1. –Спр.45. –Арк.49049 зв.).
  Нова хвиля антисемітизму викликається відреченням царя від престолу. Чорносотенські сили Росії вбачають у цьому вину євреїв і повсюди починають виступи проти них. У багатьох населених пунктах Херсонщини, наприклад, дохо-дить до відкритих закликів до погромів, ініціаторами яких часто є “Союз русского народа”. Селяни не хочуть допускати до органів нової влади представників єврейства. (ДАОО:Ф.3829. –Оп.1. –Спр.141. –Арк.8).
 Водночас треба зазначити: в окремих випад-ках антиєврейські настрої провокувалися самими євреями, які входили до складу рад депутатів. Так, одна з таких активісток Двойра Бандойль з Голтви Ананіївського повіту Херсонської губернії заявляла привселюдно: ”Рада робітничих і солдатських депутатів дала їй право кому вона хоче випекти очі, вбити, облити сірчаною кислотою і т.п.” (Там само. –Спр.15. –Арк.127).
   Але якщо до осені 1917 року владі вдавалося ще якось утримувати відносний спокій, то після більшовицького перевороту, що призвів до повного розладу фронту, коли величезна маса солдат посунула через Україну у великоросійські губернії, відвернути погроми вже було дуже важко. Саме неорганізоване військо, загітоване більшовиками, розпочало нові погроми, які потім виллються в страшну вакханалію.
   Цілком можливо, зазначає вже згадуваний Т. Гунчак, що деякі погроми були заплановані і мали певну політичну мету, оскільки лейтенант російської армії А. Шиллер признавався, що їм наказували грабувати села, які траплялися на шляху: ”Солдати... втрачали рештки дисциплінованості, збивалися в юрби, вешталися вулицями, вдиралися до крамниць та приватних будинків і грабували хазяїв”. (Гунчак Т. Вказ. праця. –С.9).
І за таких обставин не хто інший, а саме Петлюра як Генеральний секретар з військових справ став на оборону беззахисних євреїв. У своїй відозві до українських солдатів від 15 листопада 1917 року Симон Петлюра, зокрема, наголошував: ”Не допускайте погромів та безпорядків, бо як ви їх допустите, ви ганьбою покриєте славне ім”я українського війська. Ніякі погроми не повинні бути припущені на нашій землі”. (Петлюра С. Статті, листи, документи.–Нью-Йорк, 1956. –Т.ІІ. –С.220).
    В усіх випадках, коли Симон Петлюра мав владу і можливість впливати на розв”язання проблем захисту євреїв, він намагався зробити все, що було в його силах. Відомий діяч єврейського руху в Україні в ті часи І.Шехтман згадував, що коли в листопаді 1917 року він вніс від імені сіоністської фракції перший запит щодо погромів, то одержав відповідь від Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюри: ”Погроми відбуваються в прифронтовій смузі, де надзвичайно багато різних запасних військових частин. Ці частини і влаштовують погроми... Розвантаження тилу від бездіяльних запасних частин зустрічало перепони бюрократичного характеру, але ця реформа незабаром буде здійснена. Секретаріат невдовзі буде також мати достатньо військової сили, за допомогою якої можна буде боротися з анархією”. (Шехтман И.Б. Еврейская общественность на Украине (1917-1919 г.г.)//Книга о русском еврействе.1917-1967. –Нью-Йорк: Союз русских евреев, 1968. –С.30–31).
  Факти, засвідчені самими євреями, стверджують, що вже тоді, коли деморалізована російська армія, особливо її тилові частини, вдалися до  погромів, то Генеральний секретар з військових справ Центральної Ради Симон Петлюра, ще не маючи під рукою власного війська (фактично йому не дали його створити, в першу чергу Голова Генерального секретаріату Винниченко), погоджувався принципово “дозволити євреям-воїнам організовувати спеціальні дружини для охорони єврейського населення”. (Там само. –С.31). На жаль, продовжував І. Шехтман, ця згода Петлюри “чомусь викликала ряд сумнівів у представників єврейських соціалістичних фракцій і фолькспартій. Перед цією опозицією Рада і Генеральний секретаріат з військових справ утримались від якихось конкретних кроків” (там само. –С.32), а через те ці загони самооборони так тоді й не були створені.
   Коли ж у середині січня 1918 року Єврейське міністерство повернулося до цього питання, то вже було пізно розгортати планомірну органі-зацію військових загонів. Загони самооборони, створені явочним порядком в окремих пунктах, відіграли певну роль у захисті місцевого єврейського населення, але, позбавлені організаційного центру й функціонуючи як придаток до політичних партій, вони були безсилі відвернути чи подавити погромні ексцеси, що відбувалися по всій країні”. (Там само. –С.33).
   Але при цьому необхідно також чітко вказати на те, що Петлюра в цей час не міг впливати на події в Україні, оскільки ще в середині грудня 1917 року, заявивши незгоду з лінією Голови Генерального секретаріату Винниченка стосовно створення регулярної української армії, зокрема у формуванні підрозділів сердюків, а також у питанні щодо пропуску козачих частин на Дон і підтримку отамана Каледіна, він залишив пост Генерального секретаря з військових справ, а тому не може нести відповідальності за ті ексцеси, що відбувалися тоді в Україні.
 На жаль, цю обставину чомусь залишають поза увагою багато дослідників і мемуаристів, при-писуючи вину за єврейські погроми в другій половині грудня 1917 – на початку 1918 року саме Петлюрі.
   Правда, згодом Винниченко, виправдовуючи себе, намагався перекласти вину за свою неда-лекоглядну позицію в суперечках з Петлюрою на вплив політичних партій, позиція яких, мовляв, змусила піти останнього у відставку:”...той закид, що він найбільше завинив у наших невдачах, не є справедливий. Коли б на місці С. Петлюри був самий геніальний чоловік, він нічого не зробив би, бо участь у наших невдачах брали сили більші за сили окремої особи. І то підтвердилося дуже добре, коли соціал-демократична фракція одкликала з уряду С. Петлюру й замісць нього поставила на генерального секретаря військових справ М. Порша”(Винниченко В. Відродження нації. –Київ–Відень, 1920. –С.218–219).
 Якщо українській владі в листопаді-грудні 1917 року вдалося зупинити погромну стихію, то  більшовики її розбурхали, розпочавши агресію проти створеної нашим народом Української Народної Республіки. Про один з таких – у Полтаві – погромів розповідав слідчому Пейєру в Парижі колишній офіцер російської армії А. Дегтярьов: 17 березня 1918 року “при в”їзді в центр міста в районі Вокзальної, Шевченківської та Олександрівської вулиць я з підводами, заван-таженими канцелярією згаданого будівництва, потрапив у найгарячіше місце погрому і був свідком роздираючих душу картин; громили не тільки магазини, але вривалися в приватні квар-тири, викидаючи на штиках навіть дітей з вікон других поверхів.
 Обірвані й напівп”яні червоноармійці громили виключно єврейські магазини і квартири.
  Погром розпочався, як мені передавали, о 8 годині ранку (я в”їжджав у місто з вокзалу близько 12 години дня) і продовжувався до другої години дня, коли передові частини українських військ з союзними їм німецькими частинами стали займати місто з боку Київського вокзалу.
Кінні українські частини, що зайняли місто раніше німців, припинили погром і до самого вечора виловлювали окремих червоноармійців, які грабували квартири, і убивали їх на місці злочину. Причиною погрому, як мені потім передавали, послужили: нестача продовольства в Червоній Армії і чутки, які дійшли до червоноармійців, що євреї скупили все борошно в місті й приховали його по своїх складах з метою підняти ціну на хліб.
   Того ж дня до вечора було розклеєно по місту відозву Української комендатури до населення, якому пропонувалося повідомити в комендатуру про грабіжників, які переховуються, для їхнього арешту і передачі військово-польовому суду.
   Аналогічна відозва розклеєна була пізніше і від імені німецької комендатури”. (ЦАВ у Варшаві: Ф.380. –Оп.2. –Спр.373. –Арк.277).
У добу національно-визвольних змагань, особливо в 1919–1920 роках, давня ворожість до євреїв з боку антибільшовицьких сил — як українських, так і російських — підігрівалася поширеною думкою про те, нібито всі євреї стояли на пробільшовицьких позиціях. Проте, на наш погляд, правильним є висновок О. Субтельного, що “більшість євреїв насправді лишалася аполі-тичною, а ті з них, хто був марксистами, схилялися до меншовиків. Але фактом є те, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків, зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особливо в Чека — таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі євреї знову стали об’єктом зростаючого невдоволення”. (Субтельний О. Україна. Історія. –К., 1991. –С. 317).
І це підтверджується тогочасними свідченнями з місць. Скажімо, селянство Білилівки Київської губернії, “настроєно проти большевиків і жидів, які дали багато діячів-комісарів і инш.” (ЦДАВОВУ: Ф. 2592. –Оп.1. –Спр. 102. –Арк. 16).
У контексті цієї проблеми нові документи в багатьох випадках справді вказують на участь представників багатостраждального єврейського народу в органах більшовицької влади. Скажімо, такий відомий повстанський отаман, як Ангел, єврейські погроми вважав актом “помсти народної за Троцького й усіх жидів, що переповняли собою усі “Совєти” на Україні”. (Там само: Ф. 3696. –Оп. 3. –Спр. 50. –Арк. 47).
З цієї самої причини сім’я жителя Брусилова Казановича погрожувала розправитися з рідними голови місцевого більшовицького виконкому Ейдельмана (він, до речі, писав про себе: “популярность моя достигла того, что думают: не будь бы Ейдельмана, не было б коммунизма”), з вини котрого було розстріляно її главу. (ЦДАГОУ: Ф.41. –Оп. 1. –Спр. 41. –Арк. 137).
Один з тих повстанських отаманів, котрі не визнавали влади Директорії УНР, — Соколовський – основну мету свого приходу в Коростишів не приховував: знищити Совдепію. (ЦДАВОВУ: Ф.1078. –Оп.1. –Спр. 40. –Арк. 114).
Про запланований збройний виступ проскурівських більшовиків, котрі знайшли собі пристановище в середовищі місцевого єврейства, змушений визнавати й такий комуністичний автор, як З.Островський. У своєму дослідженні він, щоправда, посилаючись нібито на збіг обставин, зокрема, зазначає, що “місцеві революційні елементи, які опиралися на більшовицьки настроєні частини місцевого гарнізону, — 15-й Білгородський і 8-й Подільськй полки, — задумали підняти повстання проти влади “Директорії”. Це послужило зручним приводом до різні, яка тихцем підготовлялася ще раніше (ніяких фактів на підтвердження цього автор не наводить —В.С.). Повстання розгорілося 15 лютого рано-вранці, але через кілька годин воно було придушене. Повсталі частини під натиском переважаючих сил противника відійшли в напрямку Фельштину і до містечка Ярмолинці” (Островский З. Еврейские погромы. –С.31).

До речі, члени Жмеринського ревкому, котрі експортували більшовицьке повстання проти УНР у Проскурів, як свідчить один із  учасників, після його провалу повернулися додому “морально розбитими, вважаючи себе невільними винуватцями цього погрому”. (Алексеев И. Из воспоминаний левого эсера //Подпольная работа на Украине. –М., 1922. –С. 32).

Як правило, саме в єврейському середовищі більшовики найшвидше знаходили своїх послі-довників. Так, 2 березня 1919 року Міністру внутрішніх справ УНР було повідомлено, що в Бердичеві все жидівське населення озброєне. Крім самопалів, рушниць та холодної зброї, вони мають також кулемети. Під виглядом домової охорони населення цілими куренями робить збройні вправи в місті. (ЦДАВОВУ: Ф. 1092. – Оп.5. –Спр. 9. –Арк. 1).

Ось чому пропонувалось розформувати згадану самооборону, “беручи на увагу недоброзичливість відношення місцевого населення до Української влади”. (Там само. –Арк. 1).

У листі з Катеринослава, відправленому в ре-дакцію “Известий ВЦИК” у квітні 1920 р., вказувалося, зокрема, ще на один з прийомів для розпалювання місцевими більшовиками антисемітизму: “Авторы провокаторских приказов о воспрещении колокольного звона и воспрещении христианского богослужения без разрешения еврея — служащего отдела управления... остаются членами партии и занимают ответственные должности”. (ЦДАГОУ. Ф. 1. –Оп. 20. –Спр. 130. –Арк. 191).

Одним з найганебніших видів єврейських погромів в Україні, яким широко користувалися більшовики для узурпації влади, зміцнення своєї фінансової системи, було захоплення єврейських заручників з метою грошового викупу. З документа, нині вже опублікованого, читачі можуть бачити, як саме чинили вони це в провінційному Гайсині на Поділлі: якщо місцева “буржуазія” не внесе у визначений час мільйон карбованців, то перші два зі списку заручників будуть розстріляні. (ЦДАГОУ: Ф. 41. –Оп.1. –Спр. 30. – Арк. 9).
Але заручники з числа єврейських жителів більшовиками бралися не тільки для того, щоб одержати винагороду на місці, досить часто виконавці планів Леніна—Троцького забирали з собою нещасних, відступаючи. Тоді становище останніх було ще страшнішим, оскільки шантаж ось таких “революціонерів” досягав апогею. Як правило, до врятування таких закладників, серед яких значну частину становили саме євреї, підключався й Український Червоний Хрест. (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. –Оп. 2. –Спр. 342. –Арк. 2–3).
Подібні прийоми погромництва єврейського населення широко переймали й частини Добровольчої армії генерала Денікіна, що стверджується також друкованим документом. Крім того, багато про що промовляє і лист російських громадських організацій Харкова до єврейської громади цього міста: якщо ви за “единую и неделимую”, то можете сподіватися на краще... (ЦДАВОВУ: Ф. 4. –Оп. 1. –Спр. 758. –Арк. 143–144).
А якщо ні?
Денікінці, котрі чинили в Україні найстрашніші за розмахом єврейські погроми, також прикривали свої злочини участю євреїв у більшовицькому русі. Подібне виправдання мали й польські війська,  які громили євреїв на нашій землі.
Але це спрощений підхід, бо перебування в більшовицьких органах і армії навіть досить значної кількості євреїв не є виправданням злочину проти цілого народу. Хоча з цим треба рахуватися, зважаючи на рівень цивілізованості маси в екстремальних ситуаціях.
І тут треба погодитися з А.Марголіним, котрий ще 1923 року застерігав, що необхідно бути обережним з узагальненнями: “Подібно до того, як ми, євреї, правдиво знімаємо з себе відповідальність за всі діяння комісарів-євреїв і за гидотні вчинки тих євреїв, які брали участь у роботі більшовицьких надзвичайок, так і український народ має повне право відректися від своїх покидьків, що заплямували себе погромними злочинами. Хай серед українського народу є 200, 300, 500 тисяч злодіїв-погромників, але цього не можна поширювати на інші 30 з лишнім мільйонів корінного українського населення. І коли ми говоримо: “всі українці — погромники”, ми уподібнюємось до тих, хто стверджує, що “всі євреї — більшовики”. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 320–321).
Зрештою, самі євреї усвідомлювали жахливість більшовицького режиму. Скажімо, президія Київської єврейської общини, як тільки місто було звільнене від більшовиків, звернулася до представників своєї нації з інформацією про звірства диктатури послідовників Леніна.
У цьому документі, зокрема, зазначалося, що “не було жодного куточка приватного життя і жодної галузі суспільних інтересів — економічних чи культурних, національних чи релігійних, які би не відчули на собі важкої руки більшовицьких диктаторів. У сліпій злобі вони накинулися на єврейські національні установи... З глибокою національною скорботою єврейська община констатує, що певна купка єврейських більшовиків під час терору, спрямованого проти єврейського життя, не посоромились знущатися з єврейських громадських діячів, застосовуючи до них середньовічні засоби насилля...” (ДАКО: Ф. 3050. –Оп. 1. –Спр. 37. –Арк. 58).
І хоч, продовжує А. Марголін, “і тепер здригаєшся при згадці про мученицький шлях, пройдений єврейським народом останніми роками, як би не наповнювалася всякий раз душа обуренням на адресу катів і вбивць, треба утриматися до пори до часу від доволі небезпечних узагальнень і огульних звинувачень на адресу українського народу чи на адресу його вождів і представників. Тоді і ми, євреї, збережемо за собою право вимагати від інших народів, аби вони не узагальнювали звірств і жорстокостей окремих євреїв-комісарів і не перекладали на все єврейство відповідальності за те, в чому винна лише незначна його частина.
Коли ж відновляться нормальні умови життя, коли знову почне працювати судовий апарат з усіма гарантіями правосуддя, тоді не буде пощади з боку старих і випробуваних борців за правду тим, хто воістину заплямував свої руки кров’ю погромів, чи прямою участю в них, чи підбурюванням і явним співчуттям. Тоді тільки, у всеозброєнні фактів, і не з-за рогу, а лицем до лиця з ворогом і противником, можна буде, нарешті, повністю розібратися в усіх деталях погромів, їх справжньому походженні й відмежувати винних від невинних”. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 337–338).
Однією з причин погромництва з боку українців було й несприйняття значною частиною єврейства ідеї українського державотворення. З цього приводу І. Чериковер змушений був визнати: “Треба признатися, що українська ідея, незважаючи на підтримку єврейських партій, не проникла в глибину єврейського населення. Поряд з партіями існував ще просто обиватель, який мав до україської справи певну недовіру, в кращому випадку байдужість. Це ставлення виражалося не тільки в підсміюванні над українською мовою і вивіскою, на українізацію він відповідав пасивним спротивом. Єврейський обиватель боявся українства, воно було йому чуже в той час, коли в російську державу і в російську культуру він, незважаючи на всі останні потрясіння, вірив”. (Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине. –С. 115).
Але такому ставленню єврейства до творення української державості є пояснення.

Надто глибоко ще сидить у народах колишньої Російської імперії рабське почуття, писав згаданий А. Марголін. Всяке милостиве слово барина ціниться більше, ніж щирі заяви справжніх демократів, закарбувавших служіння пригніченому народу не генеральськими еполетами, а сидінням у тюрмах і скромним непретензійним особистим життям інтелігента-трудівника. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 318–319).
Коли на початку революції 1917 року українці в Петрограді і Києві вийшли багатотисячними масами на вулицю, писав С. Гольдельман, “то росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, яка має назву Україна”. (Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. 1917–1920. –Мюнхен–Париж–Єрусалим, 1967. –С. 135).
І якщо провідники єврейських політичних партій як представники свого народу в Центральній Раді потім голосували за її III Універсал, яким проголошувалася автономна Українська Народна Республіка в федеративному зв’язку з Росією (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. –К., 1996. –Т.1. –С. 397), то таку їхню позицію підтримали не скрізь. Наприклад, євреї містечка Смотрича на Поділлі 25 грудня 1917 року заявили протест проти участі Моше Зільберфарба в роботі Центральної Ради, винісши ось таку резолюцію: “Ми, євреї Смотрича, вважаємо, що в заходах по влаштуванню єврейського національного і культурного життя як у Великій Російській республіці, так і Республіці Українській (євреї) можуть виходити тільки від Всеросійського єврейського з’їзду”. (ЦДАВОВУ: Ф.2592. –Оп. 4. –Спр.2. –Арк.4).
Гнітюче враження на українство справила позиція євреїв, котрі в Центральній Раді не проголосували за самостійність України, хоч українці погодилися на тому, що ще до проголошення самостійності буде прийнятий закон про національно-персональну автономію для меншостей”. (Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. –С. 52).
Українці свого слова дотримали, і ще до того, як ІV Універсал поставили на порядок денний, Закон про автономію для меншин був одностайно ухвалений.
Але коли дійшло до схвалення Акта про державну незалежність України,  “росіяни підняли руки проти (ці “росіяни” були здебільшого зросійщені жиди), а з ними підняли руки проти Універсалу також представники жидівського “Бунду”, решта ж жидівських національних представників утрималися від голосування (представники сіоністів просто не явилися на засідання)”. (Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. –С. 53).
Звичайно, інформація про таку поведінку єврейських лідерів поширювалася в українському суспільстві, як і несприйняття значними масами єврейства законної влади, що її репрезентувала Українська Народна Республіка.
   Очевидець тих подій П. Карпов з цього приводу вказував:”Ліві єврейські круги недвозначно схилилися в сторону большовиків, де верховодив під знаком єврейської звізди новий єврейський Мессія Троцький. Панюдеїзм та інтернаціоналізм в розумінню тодішньої єврейської політичної ідеольогії – були не синонімами – були зорею визволення розсіяного по всій землі єврейства. Перзональна автономія єврейського населення України, проголошена Ц. Радою, небагато приєднала з-поміж євреїв до української ідеї.
   Коли прийшов гетьман, праві єврейські кола, які були приклонниками режіму кн. Львова та Керенського, перейшли без застережень в гетьманський табор – робили з німцями та австрійцями знамениті інтереси, а ліві проводили большовицьку "rridentу”: і одні, і другі єврейські кола ставились до питання української самостійности негативно та по-своєму пособляли будуванню "єдіної нєдєлімої". Україна може бути щонайбільше федеративною – так говорили знакомі євреї”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1.–Спр.102. –Арк.19).
Більше того, була активна участь частини євреїв  у збройних виступах проти влади УНР з метою її повалення, як це мало місце в багатьох населених пунктах України, зокрема в Проскурові в лютому 1919 року.
  Свідок проскурівської трагедії – підполковник Михайло Шадрин писав з цього приводу: ”Жиди, підготовляючи переворот, приєднали до повстання Проскурівську залогу, котра складалася з покликаних по мобілізації після повалення гетьмана бувших солдат розваленої російської армії, ще перейнятих духом революції грабіжництва, сваволі та мітингування. Натурально, що цей елемент, до остатку розложений жидами від того часу, як приєднався до повстання і позбувся своїх старшин, а з тим і решток дисципліни, по-чав уявляти із себе банду, здібну лише до погромів та різні безоружного населення. А тому і цілком ясно, що ця банда, котру вабила до повстання, головним чином, надія пограбувати буржуїв, побачивши, що повстання не вдалося, що повороту до полків немає і все одно прийдеться тікати додому, почала різати та грабувати жидів, аби винагородити себе й помститися за обмануті надії.
 Повстання було — це факт, котрого заперечувати ніхто не може. Але є фактом незаперечним й те, що те, що споткало жидівське населення по невдалім повстанню, напевно б споткало християнське, особливо інтелігентське і військове населення Проскуріва (буржуїв, неприхильних до комуни), якщо за 2 дні до повстання не прийшов би до Проскуріва вірний УНР гайдамацький курінь і повстання вдалося.
   Всі на Вкраїні пам”ятають жахливі дні захоплення  Київа в кінці січня 1918 року черво-ними бандами Муравйова й Ремньова. Дні, в котрі на чолі майже цілого Уряду в Київі стояли самі жиди і коли було замордовано одних тільки офіцерів 2447 чоловік. Жиди тоді у значній мірі причинилися до цієї жахливої бойні, особливо з матросами, розстрілюючи безоружних, хворих, тяжко ранених і глибоких стариків. Навіть зі шпиталів витягалися нещастні жертви на поталу розбурханих червоних банд і жидівства. Жидки-крамарі давали червоним бандитам адреси мешкаючих у сусідніх домах офіцерів й особисто помагали їх мордувати. А одна тільки знаменита жидівка Євгенія Бош чого була варта тоді зі своїми прибічниками — катами-жидами... Тільки одної її жертви нараховуються сотками, а таких оправців було і є межи жидами багато. С певністю можу сказати, що така доля випала б на Проскурів та инші міста, якщо повстання і дальший плян його вдалися б”. (ЦАВ у Варшаві: Ф.380. –Оп.2.–Спр.373. –Арк.13-14).
   Підполковник Шадрин знав, що писав. Після повернення українських військ до Могилів-Польського, свідчив уже згадуваний П. Карпов,  “розказували мені тамошні українці, що більшовитська "чрезвичайка” в страшний спосіб знущалася над українцями. "Чрезвичайка” розстрілювала щоночі цілу масу людей, розуміється українців, а також тих, що служили в денікінській армії; трупи кидали в Дністер. Щодня можна було бачити над Дністром калюжі крови та бачити задержані о скелі берегів людські  трупи. Цивільна людність, приведена до крайности, розбила тюрму та звільнила всіх заарештованих. Ця "чрезвичайка” складалася з самих євреїв.
   Тоді-то розстріляли большовики велике число галицьких старшин. В Могильові–Под. між инчим були розстріляні четар Буцура і пор. Іванович, а в Одесі, Вінниці та Жмеринці справили большовики галицьким українцям щось більше як різню”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк.27–27 зв.).
З огляду на вищенаведене, м’яко кажучи, дивним видається твердження Ю. Фінкельштейна про те, що “євреї в усі часи підтримували законну владу енергійніше, ніж руйнували її”. (Финкельштейн Ю. ...За  дела  рук своих. –С. 53).
Хіба бачимо таку лояльність єврейства в Проскурові напередодні 15 лютого 1919 року? Якщо уважно ознайомитися з доповіддю А. Гілерсона (ДАХм.О: Ф. 1684. –Оп.1. –Спр. 7. – Арк. 1–24), то переконаємося, що тамтешні євреї, котрі не були більшовиками, зокрема бундівець Йоффе, знаючи про підготовку збройного повстання проти Директорії, законної влади на той час в Україні (до речі, затвердженої за учас-тю представників єврейства Трудовим конгресом), не повідомили про це військового коменданта Проскурова.
А чому ж керівник єврейської самооборони (бюро квартальної охорони) Шенкман, що заявляв про свою безпартійність і нейтральність, згодом погодиться бути зв’язуючою ланкою з уже організованим більшовицьким повстанським штабом? Чому ж ця квартальна охорона (складалася з євреїв) арештувала представника законної влади — полковника Ківерчука?

Зрештою, чому ці факти замовчує Ю. Фінкельштейн, присвятивши проскурівському погрому чимало місця?
 Не відповідає дійсності й твердження про те, що отаман Семесенко після проскурівського погрому був “дуже приязно” прийнятий Петлюрою. Подібного не могло бути, оскільки  Петлюра видав наказ про арешт Семесенка. Оскільки Семесенко втік до Галичини, то там його арештували лише 12 травня 1919 року, і він сидів у Кам”янецькій тюрмі до катастрофи фронту в листопаді 1919 року. В травні 1920 року його вдруге арештували й розстріляли. (Трагедія двох народів. –Прага–Київ, 1928. –С.56).
Необізнаність з документами підводить і ще досить молодого дослідника Я. Тинченка, котрий чомусь твердить, що бригада Семесенка в березні 1919 року “стала носити його (Петлюри – В.С.) ім”я, дане як подяка за ліквідацію повстання на Поділлі” (Киевские ведомости. –1999. –17 лютого).
 Якби цей майбутній історик бачив накази самого Семесенка, то він пересвідчився б: брига-да носила ім”я Петлюри ще задовго до 15 лютого 1919 року. (ІЄД: Ф. Чериковера. –Спр.202. –Арк. 17923–17924).
 До речі, підполковник Шадрин, викладаючи події в Проскурові як свідок,  зазначає, що “різню закидають гайдамакам, котрі підлягали й були вірні Українській владі, але й самі пристрас-ні обвинувателі стверджують, як ствердили це і всі слідчі комісії, що гайдамаки не грабували. Між тим усі помешкання на зазначених мною вулицях були цілком ограбовані, крім того, більшість навіть жіночих трупів в одній білизні та в ліжках під перинами. Чи задумався хто з тих, що обвинувачує у цім погромі та різні військо УНР, також над тим, що якому б не було воякові непотрібні жіночі спідниці та инше убрання, албо халат чи штани зі старого 80-літнього жида, і якщо трупи були в білизні та в ліжках, то очевидно, їх забито вночі. А раз зроблено вночі, то це вчинок когось иншого, не гайдамаків, котрі вже в той час спали у своїх вагонах. Ясно, що того, когось иншого не користно було виявляти для тих, хто бажав сплямувати перед цілим світом Уряд і військо УНР, а виставити несчасного безвинного жертвою жидівства, котре підняло меч, який силою обставин обернувся на голову того ж самого жидівства”. (ЦАВ у Варшаві: Ф.380. –Оп.2. –Спр.373. –Арк.12–13).
 Дуже часто траплялися випадки, пише А.Дегтярьов, коли єврейське населення обстрілювало тили армії УНР, що викликало велике обурення її вояків і не раз могло потягнути за собою погроми, якби не зусилля командного складу, наприклад, Запорізької дивізії, як це проявилося в містечках Лучинці, Лучинчики, а також у Могилів-Подільську та Ямполі. (Там само. –Арк.278).
   Цей же свідок наводить й інші непривабливі факти ставлення окремих євреїв до української влади та її армії. Наприклад, постачальники Розенберг (Полтава) і Фішлер (Катеринослав) у 1918-1919 роках забезпечували одночасно українську й німецьку армії вівсом та ячменем. Але тільки у фуражі, призначеному для українських військових частин, виявилися залізні ошурки, внаслідок чого загинуло багато коней.
 Навівши ці факти, начальник штабу 1-ї Запорізької дивізії А. Дегтярьов додає: ”Абсолютно іншу картину представляли стосунки євреїв до більшовиків, не кажучи вже про зустрічі євреями більшовиків з хлібом і сіллю, все було до послуг червоноармійців, починаючи з квартир і закінчуючи одягом, взуттям і продуктами...
 Що стосується ставлення єврейського насе-лення до українських військ, то численні факти підтверджують, що це ставлення, завжди було ворожим; особливо це було помітно при відведенні квартир, коли навіть по реквізиції важко було одержати приміщення для офіцерського персоналу в квартирі єврея; в цьому випадку євреї вдавалися до найрізноманітніших хитрувань, як-то: симулювали заразні хвороби, що звичайно підтверджував лікар-єврей, або запирали вільні кімнати, заявляючи, що такі зайняті і що власник випадково виїхав лише на кілька днів”. (Там само. –Арк.277–278).
   І це тим болючіше, оскільки з самого початку українського державницького будівництва в 1917 році проблема єврейської меншини враховувалася постійно. Як тільки було організовано Генеральний Секретаріат як виконавчий орган Центральної Ради, в його складі одразу ж формується віце-секретарство жидівських справ, яке очолив Моше Зільберфарб.
У “Декларації” жидівського віце-секретаря, оголошеній ним 1 жовтня 1917 року, було заяв-лено, що це є визнанням національних вимог, “прагненням ширших жидівських народних верств до національної автономії... Створений окремий віце-секретаріат для жидівських справ на чолі з віце-секретарем, якому надані в рамках жидівських прав права генерального секретаря. У віце-секретаріаті жидівське населення України дістало орган державної влади, обов’язком якого було стояти на сторожі членів жидівської нації і захищати її проти будь-яких юридичних чи фактичних обмежень їх громадянських і політичних прав; віце-секретаріат має упорядкувати, на основі свободи і демократії, внутрішнє життя жидівської нації, її існуючі установи й творити нові для задоволення нових, зростаючих національних потреб”. (Цит. за: Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. –С. 57).
 За словами С. Гольдельмана, ця національна автономія “промайнула на обрії жидівського життя як блискуча комета”. (Там само. –С. 134).
По суті, це було першим активним кроком до відродження повнокровного єврейського життя. І саме завдяки цьому світове єврейство одержало певний досвід державотворчості, що зміцнило його сподівання й упевненість у відродженні власної держави.
Єврейський діяч в уряді УНР С. Гольдельман, закликаючи в 1919 році євреїв простягнути руку українському народові, писав, що для усунення протиєврейських настроїв з боку євреїв має бути “пропаганда фактами, самим життям, а не лише словом чи друком. І поки українські козаки й національні народні кола, всі ці члени селянських спілок, “Просвіт” на селах і містечках, та маса, що на неї спирається українська інтелігенція, не зустрінуться в роботі зі співучастю жидів, не зустрінуться на практиці з симпатією жидівських партій і активних кіл до українського відродження, — важко буде побороти історичне, антисемітизмом вигодоване недовір’я до нас”. (Гольдельман С. Листи жидівського соціал-демократа про Україну. Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за час революції. — Відень, 1921. –С. 34).
Справді, треба враховувати, що “євреї ввійшли до складу російської держави головним чином з приєднанням Польщі, в якій ці пришельці приссалися в якості хвороботворного паразита і багато сприяли загибелі цієї нещасної держави”. (Кременской Н.Е. Путь к решению еврейского вопроса. –Харьков, 1906. –С.4).
На думку цього автора, жодна єврейська скарга в Росії не може бути справедливою, оскільки ця нація опинилася в її складі без території. А тому, мовляв, цілком правий Б. Юзефович, котрий визначив їхнє місце в Російській імперії: “Бездомним євреям, котрі не уміли створити собі самостійної батьківщини, належить у цій обширній державній будівлі лише другорядна роль квартиронаймачів з обмеженими правами користування, на визначених умовах, з влаштованим і міцним дахом, під захистом якого вони могли б переховуватися від стихійних незгод і бід, але без усякого права на участь майном, яке їм ніколи не належало”. (Там само. –С.5–6).
З комплексного аналізу подій того часу випливає й ще одна вірогідна причина неприхильності євреїв до утвердження самостійної України. Серед світових провідників сіонізму, котрі були вихідцями з Польщі, в той час народилася ідея, аби єврейську державу будувати не в Палестині, а в Європі. За їхнім задумом, “могла то бути самостійна жидівська або польсько-жидівська держава. І в їх інтересі лежало, аби східний кордон Польщі був на Бугу, або обіймав усю східну територію Речі Посполитої перед першим поділом”. (Сzubynski A. Walka o granicach wschodnie Polski w latach 1918–1921. –Opole, 1993. –S. 55).
Сіоністи спробували пошукати підтримки у Англії і Сполучених Штатів для повернення відроджуваній Польщі всіх забраних у неї земель під час поділів у ХVIII ст. Але зробили це вони лише тоді, коли отримали від різних об’єднань, на яких опирався Польський Національний Комітет, запевнення, що “на тих землях жидівська мова буде разом з польською визнана другою державною, і в усіх адміністративних установах жиди одержать половину вищих урядових посад”. (Ibid. –S.55–56).
Навіть попередньою умовою переговорів члена Центру сіоністського руху з США, який спеціально приїхав до Варшави, “мала бути згода на постулат сіоністів у справі утворення жидівської держави. Бо ідея жидівської держави в Палестині була туманно віддаленою. Не уявлявся спосіб стягнення жидів з цілого світу до Палестини. Була то важка справа. Тим часом на просторі Східної Європи жиди жили на місці.  Були  там  влаштовані”. (Ibid. –S.55–56).
Ворогам нашої державності не до вподоби було порозуміння між українцями й євреями в час становлення Української Народної Республіки, зокрема на початку 1919 року. Щоб перешкодити зближенню наших двох народів, організовуються єврейські погроми, до участі в яких втягується й неосвічена українська маса.
Але, незважаючи на ці провокації, передові діячі єврейського руху намагалися підтримувати владу УНР, ділили з нею ті труднощі, що випали на її долю в пору становлення незалежної державності. Свідчення цього — лист Київського комітету Єврейської Соціал-Демократичної Робітничої партії “Поале-Ціон” про бажання взяти участь у жалобних урочистостях під час похорону січових стрільців, що загинули “за Українську Революцію”. (ЦДАГОУ: Ф. 41. –Оп.1. –Спр. 166. Арк. 10).
Ті документи, які досі були приховані від дослідників, переконливо засвідчують, що передові провідники єврейського руху постійно контактували з Урядом Симона Петлюри, однозначно заявляючи Голові Директорії та Головному Отаману військ УНР про підтримку українських національно-визвольних змагань. І переконливим підтвердженням цьому є звіт єврейських діячів про зустріч з Петлюрою 17 липня 1919 року. (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. –Оп.1. –Спр. 18а. –Арк. 5–9).
Очевидно, саме цей зміст пропонованого увазі читачів документа й змусив комуністичних ідеологів заховати його в потаємні схрони, бо за таких умов було легше перекласти відповідальність на Петлюру не тільки за ті погроми, які чинили на території України білогвардійці, поляки, румуни, а й самі більшовики. Зрозуміло, що й повідомлення голови Теопофільської управи на Поділлі про більшовицький погром також мало переховуватися в таємних архівах. (ЦДАВОВУ: Ф. 2060. –Оп.1. –Спр. 22. –Арк. 3).
Маємо сьогодні розставити всі акценти і щодо погромництва євреїв з боку української отаманії.
Необхідно відзначити у зв’язку з цим, що “серед повстанських отаманів найбільші раніше були большевицькими командирами, а потім повстали проти комуно-большевизму, хоч при цьому вони були й проти Української Держави та проти москалів-монархістів (білогвардійців), — наприклад отаман Григоріїв, і за ним найбільше йшла українська селянська маса. З самих початків вони були тими, які допомогли комуністам творити збройну силу, але коли ближче, то стали проти комуно-большевизму, бо вважали його “жидівською владою”, а не владою селян і робітників і не владою з інтернаціональним світоглядом”. (Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. –С. 199).
Не може Симон Петлюра нести відповідальність за вчинені погроми відділами отамана Григор’єва, котрий до травня 1919 року перебував у складі більшовицьких військ, потім виступив проти радянської влади і, за словами Л. Троцького, “об’єднав навколо себе вином і брехливими обіцянками найтемнішу частину солдатської маси і штовхає її нині на погроми, поножовщину і грабежі” (Поезд Троцкого // Военно-исторический журнал (Москва). –1990. –Ч. 12. –С.48).
Подібно поводився й отаман Струк: зрадив Петлюру, перейшовши до більшовиків, потім постав проти них, а згодом опинився в Добровольчій Армії. (ДАХО: Ф. Р.–5371. –Оп.1. – Спр. 4. –Арк. 4).
   На здеморалізування молодої української армії, що складалася частково з регулярних військ, а частково з повстанців, засвідчує П. Карпов, призначили російські більшовики великі гроші. Хмара агітаторів, переважно євреїв, залила Україну. Головним аргументом у їхніх  руках була та обставина, що Антанта (французи) висадила в Одесі свій десант. Скрізь по Україні лунало: ”Здихались ми австрійців та німців, а тут вже новий союзник лізе в нашу хату, щоб розбивати народ та грабувати нашу землю. Ще прийдуть до нас дикі чорні африканці — мурини та азіяти-індійці, а може навіть японці, які вже досить винищили народу в японсько-рос. війні. Нехай краще нашими союзниками будуть рос. большовики; а агітатори досипали: ”Помните, братцы, что вы  з русскими із одного котелка кушали. Нужно жить вместе”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк. 21–21 зв.).
У такі частини, які формувалися новою владою, більшовики засилали своїх агентів, які мали завдання розкладати їх. Так, у телеграмі від 1 січня 1919 року міністр внутрішніх справ УНР повідомляв, що в Золотоніському повіті та місті стоять добровольчі сотні під командою Богунського. Він і козаки “одверто ведуть агітацію за владу Совітів. Селянство повіту не бажає цього, військо ж вносить замість порядку повне безладдя. Воно попризначало волосних комендантів і комісарів, які втручаються в діяльність волосних земств, не дозволяючи виконувати розпоряджень влади”. (Там само: Ф. 1092. –Оп.2. –Спр. 22. – Арк.11).
У зв’язку з цим адресувалося звернення до військового міністра УНР, “аби ці сотні були ви-ведені в самому найближчому часі з м.Золотоноші і повіту”. (Там само. –Арк. 11).
Коли ж такі частини вдавалося роззброїти, їхній особовий склад поповнював лави бандитського елементу. Наприклад, 6 лютого 1919 року на Балту напала банда з числа козаків роззброєного Балтського полку на чолі з колишнім своїм командиром Ляшевичем. Бандити оточили приватне помешкання повіткомісара Уряду УНР Сікорського, котрий, не бажаючи здатися їм живим, застрілився.
Наступного дня з Бирзули прибув Янівський курінь, котрий очистив  місто від банди.
Водночас, одержавши повідомлення про те, що місцеві євреї були причетними до авантюри Ляшевича, курінь також “пошарпав жидків”. (Там само. –Спр.11. –Арк. 11).
Самозвані повстанці, користуючись відсутністю на той час організованої на місцях влади УНР, чинили різні бешкети. Скажімо, отаман Сокирко накладав на гайсинських євреїв “штрафи за усякий гак, який є в стінах будинку без видимої потреби”. (Там само. –Спр. 21. –Арк.18 зв.).
Наслідки стихійної отаманії влучно передбачали в березні 1919 року власті Гайсина після “вільностей” Сокирка: “Коли й ще й подекуди на Україні такі отамани водяться, то не дивно, що ми дійшли майже до повного державного банкротцтва... Таке його поводження і вчинки діскредітують не тільки сучасну владу, але й самий український рух, розвалюють зусилля творчої частини українського громадянства збудувати лад і спокій на знесиленій Україні”. (Там само. – Арк. 19).
Зокрема, яскравим прикладом ось такої трансформації більшовицької армії у повстанську є формування Махна, за дії яких уряд Петлюри не може нести абсолютно ніякої відповідальності, зокрема про вчинений ними погром у Катеринославі в грудні 1919 року. (ДАХО: Ф. Р-5371. – Оп. 1. –Спр.2. –Арк. 98).
 Саме тоді , коли відбувався губернський з”їзд у цьому місті, підступив Махно несподівано під Катеринослав і почав його бомбардувати. Куплений російськими комуністами, пише П. Карпов, командир української артилерії сотник Мартиненко передався з своєю командою, обманувши підлеглих йому старшин та козаків, враз з 18 гарматами Махну, внаслідок чого цьому страшному анархістові по чотириденній тяжкій боротьбі з українськими військами вдалось зайняти в грудні 1918 р. майже весь Катеринослав. У руках українців залишилася тільки частина міста з потьомкінським парком, архієрейським собором і сімферопольськими касарнями. Махно проголосив "Комісародержавіє”, причому головою комісарів став єврей Хавський, комісаром війни – батько Махно, комісаром артилерії – зрадник Мартиненко, всі інші комісари були здебільшого євреї. Місто перебувало під владою батька Махна не довше як 10 годин, і за цей короткий час  встиг Махно знищити всі українські інституції, розбив гарматним вогнем книгарню "Україна”,  пограбував  усі кооперативи й банки, залізничну касу, забрав усе майно з місцевих фабрик, гроші зі всіх інституцій, призначені  для "товарищей рабочих”, причому делегації робітників заявили, що їм "деньги не нужные”. У губернській в”язниці розстріляли махновці багато арештованих, між іншими – товариша прокурора окружного суду Авер`янова, полк. Косовського, який, боячись смерті від рук місцевих комуністів та анархістів, що йому погрожували нею, просив українські військові власті, щоб його  переховали в тюрмі. Сам Махно, навідуючись у тюрму на вид помасакрованих трупів арештантів, сказав:”Это зверство”. А, одначе, в місті за його наказом розстріляно “буржуїв”, порозбивано і пограбовано майже всі крамниці, повибивано в будинках майже всі вікна.  Тільки за кілька годин "Комісародержавія” принесли місту 3.000.000 рублів збитків.
    Українці, одержавши підмогу, розбили Махна вщент. Ціла 20.000 банда Махна, маючи відрізану дорогу, потонула в Дніпрі. Сам Махно, поранений у руку,  ледве встиг утекти на автомобілі.
   Після розгрому батька Махна, здавалося, що навіть місцеві жидівські комуністи та анархісти погодилися з тим, що владу Директорії не так легко скинути. В місті настав спокій і порядок, з одним тільки був клопіт, а саме: місцеве населення мало дуже багато зброї, якої  не відібрали австрійці. Крім того, російський провокатор – прокурор окружного суду Бистров, використавши розпорядок Директорії про звільнення політичних арештантів, випустив з тюрми всіх кримінальних злочинців, щоб спричинити в місті розбої та грабежі, а тим самим довести, що українці не здібні порядкувати, а порядок такий може дати населенню генерал Денікін, який, загніздившись на Дону, Кубані і в Криму, зайнявши частину української території в районі Маріуполя і Луганська, упокорював шибеницями, розстрілами та грабежами в ім”я  "єдіної і нєдєлімої” український народ.
    У місті стали траплятися грабежі,  убито одного з кращих лікарів – єврея.
   Директорія, намагаючись утримати порядок, привернула наново знесену в Україні ІІІ Універсалом кару смерті за грабежі, розбій, підпал, умисне вбивство, збройний напад, за агітацію проти УНР та інші подібні злочини, що оголошено в цілій державі та в армії, в якій розпорядженням Головного Отамана від 4 і 14 грудня 1918 року і наказом командира військ Лівобережної України отамана Болбачана з дня 23 грудня 1918 року запроваджено військово-польові суди.
   Здавалося, що й євреї позбавились свого негативного ставлення до  УНР і готові були взятися за справу повного визволення  України, але непорозуміння в складі Директорії між Петлюрою, який був категоричним ворогом російських комуністів, бажаючи зблизитись з Антантою, та Винниченком, який був у згоді з російськими совітами, відштовхнуло їх до нейтральної позиції. Меншовики-євреї йшли у згоді з українцями, так що євреї займали навіть видніші посади в українській армії, приміром, юрисконсультом штабу республіканських  військ у Катеринославі був адвокат Гризов, єврей.
   У місті Катеринославі та по цілій Україні українські військові та цивільні власті дозволили зорганізовувати озброєні єврейські дружини, які мали бути помічні в підтриманні публічного порядку. Єврейські самаритянки та лікарі лікували українських поранених козаків. У похоронах полеглих у бою з Махном старшин та козаків взяли участь також представники єврейських організацій, а єврейські буржуазні кола запропонували штабові на утримання родин полеглих козаків та старшин значну квоту, але українці цього дару не прийняли, мотивуючи тим, що Україна сама зможе задовольнити цю потребу. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк.19зв.–21).
Представникам законної влади, які просувалися за військом УНР, доводилося  констатувати те спустошення, що заполонило Україну і падало важким тягарем на її подальшу долю:
“17 (серпня 1919 року — В.С.) — прибули до м. Прилук. Містечко пограбовано. Жиди надзвичайно залякані”. (Там само: Ф. 2592. –Оп.1. – Спр. 102. –Арк. 15).
У містечку Самгородку “жиди розбіглися від нападів повстанців Соколовського. Багато забито жидів і розграбовано все містечко. Жиди терорізіровані”. (Там само. –Арк.15).
“... 19 серпня приїхали до Біліловки. Містечко мертве, пограбоване, терорізоване як большевиками, так і повстанцями. Є забиті жиди. Жидівство поставилося до нас прихильно. Випадків грабунків не було. Краще поставилось селянство, яке діяльну участь брало в боротьбі з большевиками.
  20 серпня. м. Біліловка. Рано о 10 год. приїхав Петлюра, Головний Отаман, якого зустрічав штаб групи, представники селян і жидів. Багато населення прийшло подивитися на свого визволителя від большевицького ярма...” (Там само. –Арк. 15 зв.).
   Факти свідчать: саме Симон Петлюра гасив той антисемітизм, який народжувався в широких масах через активну участь євреїв у більшовицькому русі. Скажімо, А. Дегтярьов стверджував: “С. В. Петлюра особисто при мені дякував начальнику Запорізької дивізії Гулому й командиру бригади Литвиненку за вжиття заходів проти погромів євреїв, що готувалися в Лучинці та Лучинчику, за стрільбу євреїв по тилах загонів; причому С. В. Петлюра при мені висловив думку, що наявність навіть одного грабежу може потягнути за собою погром, а тому просив звернути увагу на це і вжити в таких випадках найрішучіші заходи — “може нам колись жиди допоможуть грішми збудувати Україну”. Наслідком такого впливу з боку С. В. Петлюри на командний склад у 1-й Запорізькій дивізії, де я був начальником штабу, було 5 випадків розстрілу за грабіж у травні, червні і липні 1920 р.”. (ЦАВ у Варшаві: Ф.380. –Оп.2. –Спр.373. –Арк. 278).
Тому з приводу критики Винниченка на адресу Петлюри за нібито бездіяльність останнього в боротьбі з погромниками, можна відповісти словами А. Марголіна: “Якщо Винниченко вважав, що треба виступити з рішучими заходами, то він як Голова Директорії міг в усякому разі зробити в своїй ділянці дуже багато. Він міг виступити з декларацією такого змісту, який він вважає доцільним. Він міг поставити в ультимативній формі вимогу Петлюрі, котрий стояв на чолі армії, про найбезпощаднішу боротьбу з погромами, міг всенародно, друковано відмежуватися від розгубленої бездіяльності, проявленої вождями армії в перші місяці погромної епохи. Але він цього не зробив. Уже в лютому 1919 року він вийшов зі складу Директорії. І до всього наступного періоду він підходить з строгішими вимогами, ніж до часу свого перебування при владі”. (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 333–334).
А коли йдеться про 1920 рік, то в цей час з боку Уряду Петлюри вживалися ще більш рішучі заходи проти єврейських погромів і незаконних реквізицій у населення взагалі. На деякі з них, зокрема, вказує в своїй книзі Арнольд Марголін.
Так, у наказах по волинській групі військ від 28 лютого і 12 березня командуючий армією Омелянович-Павленко і командир групи отаман Никонів таврують негідників, котрі ганьблять військо самочинними обшуками і вилученнями худоби у селян та майна у мирного населення. Ці накази погрожують смертною карою за грабежі.
28 квітня той же отаман Никонів призначає засідання надзвичайного військового суду для розгляду справи про пограбування аптеки Шейфеля на Херсонщині.
23 липня Омелянович-Павленко, начальник штабу Липко і полковник Ткачук видають наказ про призначення особливих комендантів по боротьбі  з грабежами та погромами. У наказі  пропонується негайно припиняти безлад шляхом розстрілу грабіжників на місці злочину.
Таке ж розпорядження про розстріл грабіжників є і в наказі по 2-й Волинській стрілецькій дивізії від 25 жовтня за підписом її командира Загродського. (Там само. –С. 286–287).
Згідно з заявами генерала Омеляновича-Павленка, міністра єврейських справ УНР Пінхоса Красного й багатьох інших осіб, котрі заслуговують на повну довіру, пише А. Марголін, “відбулося багато ідентичних випадків розстрілів на місці винних у погромах і вбивствах. Точно так відбувся ряд ідентичних вироків надзвичайних військових судів про розстріл грабіжників і  погромників”. (Там само. –С. 287).
На території влади Директорії мали місце погроми лише там, де вона “не могла негайно кинути дисциплінованих частин з метою задушення перших погромних проявів. Тому, що ці погромні злочини були доконувані всупереч виразним наказам Директорії і Головного Отамана Петлюри, то за них ні Директорія, ні Головний Отаман суб’єктивно вини носити не могли. В міру військових сил, які були до розпорядження в ході постійних відступів, Директорія і Головний Отаман Петлюра притягали запідозрених у доконанні погромних злочинів до воєнно-судової відповідальності. В таких обставинах ніяка державна влада не відповідає карно і морально за злочини, доконані на території, підлягаючій її екзекутиві. Злочинів допускалися не якісь регулярні частини Дієвої армії УНРеспубліки, але або самовільні загони під різними назвами, або вкінці різні повстанські отамани. Їх вина не паде ні на військо УНРеспубліки, ні на владу УНРеспубліки...” (Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. –С. 279).
Директорія і Головний Отаман Петлюра надсилали свої регулярні війська, зокрема січових стрільців, щоб “роззброїти й унишкідливити збунтованих отаманів: Козир-Зірку, Д. Зеленого й М. Григорієва. Так само вчинено супроти самочинних отаманів вроді Семесенка. Коли рука Головного Отамана не могла досягти М. Григорієва, і він виріс був у силу в Херсонщині, де накоїв багато лиха, то сталося це виключно тому, що Петлюра як головний командир військ УНР мав замало сил для того завдання, щоб цілком зліквідувати анархістичні виступи різних отаманів з цілої території України. В тім не була його вина чи недбалість чи навіть невміння, але виключно наслідок тих об’єктивних обставин, які запанували під впливом воєнної агресії Совєтської Росії”. (Там само. –С. 279–280).
 Єврейські автори закидали Симонові Петлюрі,  що він не зупинив житомирський погром у березні 1919 року. Але, як засвідчують документи, більшовики залишили це місто в ніч на 22 березня, випустивши з місцевої в”язниці 300 кримінальних злочинців. І коли через 5-6 годин до Житомира ввійшло українське військо, то в місті вже тривав погром. Сам же Петлюра, як тільки прибув до Житомира 23 березня, одразу ж викликав сюди польову жандармерію полковника Богацького, відомого своїми рішучими діями проти погромників. За допомогою жандармерії та юнацької школи під командуванням полковника Петріва, що прибула дещо пізніше, в місті було наведено порядок. (Трагедія двох народів. –С.66).
Абсурдними є звинувачення Ю. Фінкельштейна на адресу Симона Петлюри в тому, що останній, мовляв, не засудив єврейських погромів з самого їх початку, а його слово з цього приводу “вперше прозвучало через багато місяців”. (Фин-кельштейн Ю. ...За дела рук своих. –С. 72).
 При цьому Ю. Фінкельштейн посилається на наказ №131 від 26 серпня 1919 року, опублікований у збірникові. (Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи.. –Нью-Йорк, 1956. –Т.I. –С. 228–230).
Так, тоді, в 1956 році, в упорядників згаданого збірника, ще не було інших документів, але до другого тому однойменної праці вони були виключені, і Ю. Фінкельштейн мав би з ними ознайомитися як автор, котрий пише про Петлюру. Бо саме в цій книзі однозначно засвідчено, що Симон Петлюра одразу ж засудив перші єврейські погроми, які сталися в Житомирі й Бердичеві на початку січня 1919 року, підписавши 11 січня разом з усіма членами Директорії спеціальне звернення до козаків і євреїв. (Симон Петлюра. Статті. Листи. Документи. –Нью-Йорк, 1979. –Т.II. –С. 353).
Більше того, саме Головний Отаман Петлюра наказав розіслати телеграфно це звернення ко-мандирам військових підрозділів з вимогою “сповістити підлеглі Вам частини і зробити відомим всім козакам”. (Там само. –Т.ІІ. –С. 353).
Чи ж мовчав Симон Петлюра, як стверджує Ю. Фінкельштейн?
А чи знає Фінкельштейн про те, що вже 16 січня 1919 року Головний Отаман Петлюра затвердив смертний вирок козакові Поліщуку, котрий займався грабежами в районі Снігурівки на Херсонщині? (ЦДАВОВУ: Ф. 526. –Оп.1. –Спр.1. –Арк. 196).
Головний Отаман — і це засвідчується документально — як тільки одержував звістку про антиєврейські ексцеси, одразу ж різко негативно реагував. Скажімо, коли Міністерство єврейських справ повідомило йому про погром на станції Яреськи, то він у той же день, 28 січня 1919 року, відбив телеграму коменданту станції Миргород: “Наказую розслідувати справу і мені донести, а також вжити міри, щоб подібні ексцеси надалі не мали місця і карно переслідувались”. (Там само.  Ф. 2060. –Оп.1. –Спр. 23. –Арк. 10).
Але оригінали цих документів зберігаються не в Нью-Йорку, в архіві Чериковера, на який постійно посилається Ю. Фінкельштейн, а у Києві, в колишньому спецхрані.
Уже після перших погромів. що сталися на початку січня 1919 року в Бердичеві та Житомирі, Петлюра різко засудив їх, вдавшись до роз-стрілу організаторів і розформування військової частини, що взяла участь у ньому.
У книзі документів С. Петлюри вміщено звіт єврейської делегації про зустріч з Головою Директорії в Кам’янці-Подільському 17 липня 1919 року. Так-от, самі євреї засвідчили, що їм Петлюра тоді заявив: “Треба боротись з більшовиками, але боротьби з євреями він не допустить”. (Петлюра С. Вказ. праця. –С. 375).
Не інакше, як цілеспрямованим замовчуванням фактів можна назвати позицію Ю. Фінкельштейна, котрий чомусь не побачив оригінального перекладу із звіту про вищезгадану зустріч, що зберігається в архіві Чериковера. (Спр. 225. – Арк. 20655–20658).
   Уряд УНР, пише П. Карпов, ”законом з дня 26 (санкціонованого 29 січня) 1919 р. запровадив так звані надзвичайні військові суди, які мали право за розбій, підпал, грабіж, умисне вбивство, агітацію проти УНР, збройний напад на військову сторожу і прочі великі злочини — накладати кару на смерть.
   Надзвичайний Суд південно-східної групи в Бірзулі засудив 16-літню панну Іванну і її двох помічників за пограбування бірзульського жида на 6–12 літ каторжних робіт. Засуджених відправлено у Вінницьку в”язницю — для відсидження кари. Пограбовані предмети в цілости віддані власникови. Козак Мирон і 2-ох тов. за подібний злочин були засуджені на 20 літ каторги.
  Під час повороту південно-східної групи з Бірзули на Тирасполь — недалеко Роздільної — зістав козак, що з голоду зважився насильно забрати у жида мацу, засуджений на смерть і розстріляний”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1.– Спр.102. –Арк.22 зв.).
В українських архівах, до речі, можна знайти ще багато й інших свідчень про те, що Симон Петлюра не мовчав до 26 серпня 1919 року. Зокрема, ним 27 травня 1919 року підписано Закон “Про утворення Особливої Слідчої Комісії для розслідування протиєврейських погромних подій”. (Там само. Ф. 2208.   –Оп.1. –Спр. 110. –Арк. 19-20 зв.), а 8 червня 1919 року розіслано телеграму коменданту тилу і в копії наказному отаманові, прем’єр-міністру, міністру внутршніх справ і міністру єврейських справ, у якій слово Головного Отамана справді рішуче: “В Волочиську після вступу нашого війська самими козаками був заарештований невідомий робітник, що підбивав наших козаків до єврейського погрому. Коли це було в дійсности, то наказую провокаторів негайно розстрілювати, повідомивши про це населення.
Надалі в таких випадках вимагаю твердости і рішучої розправи з такими провокаторами по закону військового часу”. (Там само. Ф. 1092. – Оп.2. –Спр. 169. –Арк. 32).
Такий же тон і резолюції Петлюри на доповідній про бешкети окремих козаків Чорноморського Кошу в Сквирі: “Наказую викинути зі своєї сім’ї грабіжників і покарати їх по закону”. (Там само.  Ф.1078. –Оп. 1. –Спр. 23. –Арк. 140).
Крім того, в державному архіві Вінницької області мною виявлено спеціальний бюлетень Міністерства інформації УНР від липня 1919 року (Ч.34) під назвою “Жиди і Українська Республіка”, в якому аналізується спеціальна телеграма Головного Отамана, що засвідчує його антипогромну позицію стосовно євреїв. (ДАВО: Ф. 4155. –Оп.1. –Спр. 13. –Арк. 82).
А 26 серпня 1919 року, одержавши від міністра єврейських справ П. Красного повідомлення про погром у Ялтушках на Поділлі, С. Петлюра негайно передав матеріали “військовій Слідчій нараді для розслідування”. (ЦДАВОВУ: Ф. 1123. –Оп.1. –Спр. 18. –Арк. 10).
Не хто інший, як Симон Петлюра зажадав від військового міністра навіть, “аби 1) Військово-Судове управління представило реєстр всіх справ, дотичних погромів, з коротким рефератом про те, коли і де вироки судів в справах погромів були переведені в життя, 2) Аби комдиви і начальники окремих частин негайно представили доклади, в яких би зазначили факти припинення нашими частинами погромних акцій, заряджених ними військово-судових слідств в цій справі і припинення погромів нашою військовою силою з розстрілом чи иншою формою кари на місці”. (Там само. Ф. 1429. –Оп.2. –Спр. 100. –Арк. 127).
У відповідь на цю пропозицію від командирів українського війська надійшли спеціальні звіти. Зокрема, генерал-хорунжий Юрко Тютюнник повідомляв: “1. Під час наскоку Муравйова на Україну в 1918 році (січень) в м. Звенигородці заснувався “ревком”, котрий складався виключно з жидів на чолі з Кацом. У Звенигородці був скликаний повітовий з’їзд селян, котрий на пропозицію Каца, піддержану “Красною гвардією”, признати совітську власть, відповів “бунтом”, внаслідок якого загинуло кілька членів з’їзду селян.
На допомогу з’їздові із сел прибуло “вільне козацтво”, котре, в свою чергу, знищило й “красну гвардію” і самого Каца.
“Ревком” розбігся. Почався розшук “ревкома” в жидівських кварталах, який міг повернутися в погром (факт, що “ревком” і “красная гвардія” складалися виключно з жидів — був причиною). Звенигородська повітова народна управа попросила мене яко войськового і члена Ценральної Ради перебрати владу до своїх рук і попередити небажані вчинки.
Мною впродовж одної години був припинений неорганізований розшук і (я) взяв до своїх рук вільне козацтво, з яким був розпочатий наступ на большовиків в напрямі Бобринська і Христинівка – Умань.
2. Коли большовикам в 1919 році удалось розбить повставшого Григор’їва, я зібрав недобитки, реорганізував їх, завів сувору дисципліну і вирушив на Київщину, де в м. Сквира до мене приєдналось біля двох з половиною тисяч повстанців, серед яких були перебіжчики з червоної армії, настроєні погромно проти жидів. Під час маршу від Сквири до Жмеринки я спинився на обід в м.Вахнівка (Липовеччина). Бувші красноармійці почали грабіж. Безладдя було ліквідоване посланим мною поручником Пам’ям-Сидоринським на протязі кількох хвилин; по суду було розстріляно 4-х грабіжників.
3. Під час відвороту большовиків в 1919 році проти них повстав командир II батальйону 8-го совітського полку Козаков зі своєю частиною. Козаков зробив кілька погромів (жидівських) на Уманщині: м. Дубова, м. Іваньки і почасти в самому м. Умань. По прибутті в район Уманщини 5-ої і 12-ої дивізій (Українських – Київська група) мною дано було наказ ліквідувати Козакова. Відділ був обеззброєний, причому надзвичайним судом при групі приговорено з складу відділу 83 чоловіка грабіжники до розстрілу. Вирок переве-дено на ст. Христинівка.
4. В початку вересня 1919 року Штаб Київської групи стояв на ст. Тальне. Внаслідок якогось непорозуміння між селянином і жидом на базарі в м. Тальному розпочався погром. Я персонально поїхав в місто, припинив безладдя, причому на місці злочину по моєму наказу було розстріляно 5 погромників, список котрих було оголошено окремим друкованим наказом.
5. Весною 1920 року, коли армія йшла на з’єднання після зимового походу, під час бою коло м. Балти в самому місті від розрива снаряду розпочалась пожежа. Жидівське населення, злякане інформаціями большевиків про “ужасы, какие творят тютюнниковские банды”, боялося спочатку показуватися на вулицях, але коли побачило енергійні заходи по спасанню горівшого майна з боку призначеного мною комендантом міста підполковника Добровольського, то вийшло все і почало гасити пожежу. Після делегація від жидів дякувала мені і висловлювала своє задоволення поведінкою підполковника Добро-вольського”. (Там само. –Арк. 128–129).
З того часу як армія УНР почала в 1919 році переходити на регулярний стан, вона, писав її командуючий генерал-поручник Омелянович-Павленко в лютому 1921 року, “не може взяти на себе відповідальности за ті вчинки, котрі робилися як окремими людьми, так і ріжними, нікому не підлеглими відділами проти власних громадян. Даже в важку хвилю відворотів в листопаді 1919 і 1920 рр. ті бешкети, які в дійсности мали місце, траплялися лише тоді, коли частини відходили під ворожим навалом, а залишалися дезертири, до яких приєднувався місцевий бандитський елемент, який і займався бешкетами”. (Там само. Ф. 3696. –Оп.2. –Спр. 589. –Арк. 64).
Узагалі, продовжував Омелянович-Павленко, “до цього можу додати, що боротьба з грабун-ками в часи відворотів уявляє собою найважчу галузь праці начальників у всіх арміях. Навіть в арміях зі сталою організацією і певною дисципліною, яку мали армії держав, котрі боролися в Всесвітній війні, траплялися грабіжницькі вчинки, особисто (мається на увазі особливо —В.С.) в часи відворотів. Цілком зрозуміло, що справа гірше стоїть в молодих арміях, які при слабих кадрах мають більшість випадкового елементу, моральне обличчя якого після 3-х років революційного стану не весь час буває високим. Коли регулярна бельгійська армія, в складі якої майже не було ні жодного неграмотного солдата, грабувала дощенту бельгійських громадян, то можемо лише дивуватися, що наша молода армія в більшості успішно боролася з грабіжництвом серед своїх вояків і так велика кількість вчинків окремих осіб чи нікому не підлеглих відділів лише яскраво підкреслює, що грабіжницькі вчинки весь час суворо переслідувалися командуванням армії, бо в иншому випадкові їх було б значно більше”. (Там само. –Арк. 64 зв.).
    Однак військо, писав правник П. Карпов, яке йде на поле боротьби, щоб там “з честю побідити, або згинути, має супроти цивільної людности, яка мішалася до воєнних подій — законне право самооборони, признане так зако-нами поодиноких держав, як і міжнародним правом, яке руководиться супроти обох воюючих комбатантів — проти не комбатантів, які мішають у воєнні події однаковими мірами самооборони. На тій основі  спровоковані москалі, що нібито на них стріляють жиди з австрійського Гусятина, ще в 1914 році  збомбардували дощенту місто Гусятин. Внаслідок подібної провокації, що нібито поляки в Каліші  стріляють на німців – збомбардували в 1914 р. німецькі війська місто Каліш. Провокацію, як оповідали мені поляки, пустили жиди.
   В 1915 р. в Радомі в Конгресовій Польщі, козаки на звідомлення, що жиди видали німцям кількох польських легіонерів Польського легіону, зорганізованого москалями, учинили в місті величезний погром. Порозбивали всі крамниці, знасилували много єврейських дівчат та жінок, а многих євреїв поубивали. Представника місцевих поляків — одного з найповажнійших горожан, який прийшов просити козацького командира о зостановленні погрому, приказав той же  випорити нагайками, щоб за євреїв-зрадників не заступався.
   Австро-мадяри, операючись на провокаціях ворожого до української справи і народу еле-менту, вимордували, вирізали, вистріляли та вивішали  — без суду —  більш 44.000 галицько-українського селянства та інтелігенції. Вистарчило, щоб хтось був підозрений о русофільській симпатії, того ждала смерть. В Перемишлі на ринку мадяри наскочили на конвой звиж сорока заарештованих українських селян та інтелігентів, і всіх пошматували шаблями на шматки. А скільки пекельних мук переніс український народ в ославленім Талергофі, де найчільнійші україн-ські діячі під закидом русофільства  переносили муки Дантового пекла. Не малу пайку провокацій завдячує український народ галицьким євреям, які, позбігавшись зі всіх закутків Сх. Галичини до Відня, робили там знамениті спекулянтські ін-тереси та провокували українців перед офіційними і півофіційними австрійськими сферами.
   Скільки люду вивішали, вистріляли та вирізали німці в Бельгії, австро-мадяри на території ниніш-ньої Югославії та Північної Італії. Хто бачив стоси фотографічних знимок, зображаючих на кілометри довгі алеї повішених, той може в мініятюрі з”ясувати собі викликані з могили минулих віків тіни неронських алей та "живих Походень”.
   На Україні так високих зразків західної культури під егідою Уряду рішучо не було, як щось на менчу скалю притрапилось, то було урядом переслідуване.
   На Україні було, що инче. І так , коли в червні 1919 р. українські війська знова заняли Камянець Под., то в їх руки попався член большовитської "чрезвичайки” єврей Аба, який з своєю помічницею —  проституткою Фанцею прибивав на хрести українських полонених та діячів. Абу покарано смертю, Фанця утікла.
 За страшенні знущання над українцями збунтувалася в травні 1919 р. проти "чрезвичайки” міста Могильова Под.  большовитська залога та убила, порубавши шаблями, провідницю "чрезвичайки”  молоду студентку-єврейку.
   В червні 1919 р. українські війська по відході большовиків розбили біля Китайгороду банду бандитів, яка зробила була нальоти на Китай-город і околичні села, розбиваючи та грабуючи. Банда ця зробила в Китайгороді єврейський погром. Бандити рекрутувалися з села Нефедівець, Крушанівки Камянець–Подільського повіту та поблизької Бесарабії.
   Уряд У.Н.Р. для винищування бандитизму і погромного духа серед населення та несення помочи потерявшим єврейським родинам зорганізував спеціяльну комісію слідчу  та допомоговий Комітет. В комісії слідчій та допомоговім Комітеті  засідали представники єврейського міністерства при Уряді У.Н.Р.
   В надзвичайних случаях висилав Уряд спеціяльні слідчі комісії та військові експедиції для укарання винних на місці, а в разі  більших проступків доставлення їх до суду.
   Виступи цивільної людности супроти війська внаслідок агітації большовитських агітаторів та провокаторів не уставали. Перед в цій підпільній роботі вели ліві єврейські кола, здеклясовані большовики. В большовитській армії знаходилися  спеціяльні єврейські полки, які воювали проти військ У.Н.Р.
   Коли українськими військами з кінцем червня 1919 р. був заарештований єврейсько--російський поет камянець-подільський єврей Кипічініцер, я на просьбу його рідні та місцевих громадських кругів рішився інтервініювати в його хосен, мимо цього, що Кипічініцер був завзятим приклонником большовизму та редактором большовитської часописі. Єврейський міністр та його товариш заявили мені, що за антидержавним елементом їм не слід виставлятися. Цей елемент мусить відповісти за свої діла сам. Все ж таки справа Кипічініцера вияснилась, що його власти з уваги на його молодий вік та стару матір і постійний редакторський фах і позволили жити при рідні в Камянці.
  Читаючи твори Кипічініцера, я бачив в них молоду ідейну людину, яка мріяла про щастя найменчого брата, яка з глибоким сумом згадувала про єврейські погроми царських часів, яка мабуть в большовитській ідеї шукала заспокоєння своїх мрій. Мені стало його жаль, тим більше жаль, що і бандит Аба, який вішав на хрестах українців, і Фанця числили себе большовиками, та ще якими:”Чрезвичайниками”.
Коли Галицько-українська армія перейшла Збруч, большовитські агітатори пустили між народ провокацію, що це ідуть австрійці та мадяри, яких народ сильно ненавидів за ці кривди, що зробили вони народові за часів гетьмана. Супроти цієї провокації збаламучений народ поставився до У.Г.А. дуже ворожо. Були случаї, що люд кидався проти військових осіб з оружжям в руці. В одному селі, приміром, застрілила баба стрільця У.Г.А. за це, що вирвав у неї з города одну цибулю. Але коли народ переконався, що галичани — це не австрійці чи мадяри, а українці, — відносини змінилися на найкращі, до того У.Г.А. запровадила в суспільности лад та дисципліну. Бандитизм — притих”. (Там само. Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102.–Арк. 24–25).
Архівні матеріали подають нам багато прикладів рішучих дій вояків армії УНР щодо присічення погромних дій. Так, відомо, що єврейська громадська рада Житомира в січні 1919 року телеграфно просила “надіслати Галиційських стрильців для підтримання порядку в місті”. (Там само. Ф. 2060. –Оп. 1. –Спр. 23. – Арк. 5). Єврейські провідники Погребища просили С. Петлюру не забирати з їхнього міс-течка коменданта Супруненка, який зареко-мендуав себе надійним захисником. (Там само. Ф. 1123. –Оп.1. –Спр. 28. –Арк. 5 зв.). А Могилів-Поділська єврейська громадська рада клопоталася перед владою УНР, аби звільнити з-під варти помічника колишнього коменданта “Кірієнка-Смоля, котрий дуже гарна людина і котрий звільнив дуже багато євреїв... котрих обвинувачували, що вони буцім большовики”. (ДАВО: Ф. 3288. –Оп.1. –Спр. 15. –Арк. 51).
    Коли влітку 1920 року українська армія під тиском більшовиків змушена була перейти за Збруч, з військами перейшли також повстанські  відділи Волинця та Шепеля, свідчить П. Карпов. Козаки тих відділів допускали ексцеси супроти галицьких євреїв. Так, у Мельниці  “стріляли в єврея, якого ранили та ограбили. Проти винних заряджено догодження карні, одначе їм удалось утекти. Козак-запорожець групи Волинця порубав в Заліщицькому повіті, в селі Капущанах, жида іменем Лейба Кафман. Запорожець збіг, але суд зарядив слідство проти його команданта пор. Івахненка — згідно з доносом польської жандармерії. Івахненка було увільнено за браком доказу вини — за це вищі військові власти зарядили роззброєння і розігнання отряду Волинця, що наступило.
  Козак Татар ще з одним козаком отряду Шепеля убив в серпні 1920 р. на шляху з Городенки до Снятина Д-ра Шпірера з Городенки і пограбував убитого.Татар був заарештований, а його товариш утік. Татара віддано під охорону полякам, а суд V-тої херс. стр.див. зарядив проти нього слідство – о злочин грабіжу і наміреного вбийства. Татар при помочі своїх товаришів утік з в”язниці, але, як мене про це повідомив начальник V-тої див., оба бандити зістали висліджені та поставлені перед надзвичайний Суд. Тим судом зістав тепер один козак засуджений на смерть, і поляки видали українцям зброю для виконання розстрілу, що й наступило.
   Як українські війська виступили на службу, здеморалізовані недобитки армії Денікіна почали  серед армії проявляти злочинні виступи супроти мирного населення, але і цьому лиху через строгі кари положено кінець. Денікінський елемент, зорганізований в окрему боєву одиницю, дав себе знати також мешканцям міста Копичинець... Було пограбовано та вбито много українських старшин і козаків, а між  инчим, в цьому лісі погиб з рук бандитів Полк.Гал.У.А. Долежаль. Начальник банди Ткачук, який утік, був убраний в австрийський військовий мундир.
  Жандарм Бейєрштейн застрілив рівнож бандита, який ставив опір в час арештування в одному селі біля Сніткова. Селяни подякували українській  владі  за  знищення  цього  небезпечного  бандита.
Також в Копайгородському лісі начальник XIII бригади полковник Бордун-Риків  зробив порядок з бандитами, які навіть військовим людям не давали свобідно проїхати через ліс.
   По напровадженню отсих численних примірів загальної суспільної деморалізації спитаємо тепер, хто винен, чи уряд У.Н.Р., чи причина зла і виновники знаходяться де инде. Глубоко шукати не прийдеться.
   Росія більше будувала тюрем, чим шкіл, а коли дзвін революції збудив в серцях покорених людей та народів нові стремління, ростворилися тюремні каземати, звідкіля вийшов не найкращий елемент, який приляг душою до большовицької програми і витиснув на ній своє пятно. Ленін сам зжахнувся, та й сказав своїм товаришам:”Мене повісять за ідею, а вас за бандитизм”. (ЦДАВОВУ: Ф.2432. –Оп.1. –Спр.102. –Арк.27 зв. –28 зв.).
Серед військ армії Петлюри, підкреслює А. Марголін, на противагу денікінській армії, все ж спостерігалися випадки, коли окремим особам або частинам вдавалося відвернути чи зупинити погроми. Так, 13 березня 1919 року підоспілі солдати української армії зуміли припинити єврейський погром у Коростені, вчинений Червоною Армією.
А в Лубнах погрому вдалося уникнути лише завдяки тому, що в рядах української армії знай-шлося сто осіб, котрі зі зброєю в руках вийшли проти погромників. Місто було врятоване, але чотирнадцять із ста загинули, обороняючи лубенських євреїв (Марголин А. Украина и политика  Антанты. –С. 312–313).
“Таких фактів Денікінська армія не знала” — наголошує А. Марголін.  (Там само. –С. 313).
І зовсім не можна порівнювати з українськими масштабами і звірствами денікінські погроми. Уже цитований З. Островський, проаналізувавши ставлення денікінців до українського єврейства, додає:
“Тим більше вражаючим є той факт, що всі ці нечувані звірства і деморалізація армії, що йшла під лозунгом “спасіння батьківщини й встановлення твердого праворядку”, — не зустріли ніякого осуду з боку якої б то не було з політичних партій і груп, на які опиралася  денікінщина.
Ці політичні й громадські кола не тільки не засуджували погромної й відкрито реакційної політики Денікіна, але, навпаки, атестували його перед усією Європою як істинного “демократа” і прославляли його як спасителя вітчизни від більшовицького іга... Мало того, кадетська партія, що була тоді офіційно урядовою партією і котра взяла на себе всю відповідальність за його політику, — ця партія на своїй конференції, яка відбулася в Харкові 19.ХI.1919 р., тобто якраз у розпал погромної вакханалії, не знайшла нічого кращого як взяти “Добрармію” під свій захист і водночас доволі недвозначно пригрозити єврей-ському населенню жахливими наслідками, якщо воно не втримає свої революційно настроєні елементи від активної підтримки більшовицького руху: “Російське єврейство повинно зрозуміти, що якщо воно не стане визначено за повну і безмовну підтримку національної диктатури і “Добровольчої” армії, які відновлять російське державне життя, то для нього немає порятунку”. (Островский  З. Еврейские  погромы. –С.20).
Населені пункти Лівобережної України, які до середини 1919 року служили пристановищем для погромлених з Херсонщини, Поділля і частково Київщини, зазначав у 1920 році Д. Рабинович, “також пережили під час нетривалого торжества Денікіна звірячі погроми: Кременчук, Полтава, Бахмач, Пирятин, Конотоп, Прилуки, Ніжин, Пе-реяслав...” (ДАХО: Ф. Р-5371. –Оп. 1. –Спр. 4. –Арк. 7).
 За свідченням Д. Рабиновича, “понад усе страждали трудові елементи і біднота, котрі своєю нуждою були приковані до своїх місць і мали набагато менше можливостей евакуюватися в спокійніші райони. Ремісники, що складали значну частину єврейського населення України, в більшості випадків під час погромів втрачали свої знаряддя виробництва й ставали клієнтами соцзабезу”. (Там само. Ф.Р.-5371.–Оп.1. –Арк. 6 зв.–7).
Цей автор вказує й на інше — більш страшніше — лихо, що падало на єврейське суспільство в зв’язку з погромами: “Прямий наслідок погромів і повного обездолення вцілілих — голодний тиф — також забрав багато десятків тисяч жертв серед погромлених. Особливо великою була смертність серед постраждалих у районі Денікінської окупації (вересень-грудень 1919 р.). В одному Києві нами було виявлено після відступу добровольців у гуртожитках для біженців, у будинках і на цвинтарях до 2500 трупів, які чекали черги бути похованими в землі.
Багато містечок з переважним єврейським населенням зрівняні із землею, переважна частина інших дрібних пунктів залишена випадково уцілілим єврейським населенням, що врятувалося втечею у більші пункти, створюючи тут величезні вогнища злиднів і зарази.
Смертність серед дітей погромлених була виключною, а в деяких випадках — абсолютною.
Так, реєстрація біженців, постраждалих від погромів, у Києві в лютому 1920 р. наштовхнула нас на такий жахливий факт: серед 50000 біженців абсолютно не виявилось дітей дошкільного віку  (до 7 років)”. (Там само. –Арк. 7).
Під час глухівського погрому, пише З. Островський, стався жахливий “епізод: в одній єврейській квартирі погромники вбили трьох синів на очах матері. Її саму не зачепили, тільки наказали їй приготувати на наступний день обід. Нещасна жінка, повинуючись наказу, приготувала обід для вбивців її синів. Наступного дня кати в призначений час справді прийшли і, як ні в чому не бувало, сіли за обід, забавляючись найневинними розмовами. Це катування з обідами й бесідою продовжувалося кілька днів — до самого виходу бандитів з міста”. (Островский З. Еврейские погромы. 1918–1921. –С. 36).
Російські чорносотенці відверто продовжували нагнітати антиєврейську істерію. Особливо чітко звучить це з уст відомого чорносотенця й ідей-ного натхненника єврейських погромів, редактора “Кієвляніна” В. Шульгіна. В його статті “Катування страхом”, зокрема, є такі рядки: “Ночами на вулиці Києва надходить середньовічне життя. Серед мертвої тиші і безлюддя раптом починається душероздираючий крик. Це кричать жиди. Кричать від страху... В темряві вулиці де-небудь з’явиться купка озброєних зі штиками людей, що пробираються, і, побачивши їх, величезні п’ятиповерхові і шестиповерхові будинки починають вити зверху донизу...
Цілі вулиці, охоплені смертельним страхом, кричать нелюдськими голосами, тремтячи за життя... Це справжній непритворний жах, справжнє катування, якому підпадає все єврейське  населення.
Російське населення, прислуховуючись до жах-ливих криків, що вириваються з тисячі сердець, під впливом цього “катування страхом”, думає ось про що: чи навчаться  євреї чому-небудь у ці жахливі ночі? Чи зрозуміють вони, що значить руйнувати держави, яких вони не створювали? Чи зрозуміють вони, що значить, за рецептом “Великого ученого Карла Маркса”, натравляти один клас проти іншого? Чи зрозуміють вони, що значить здійснити в Росії принципи “народоправства”? Чи зрозуміють вони, що таке соціалізм, з дна якого вийшли більшовики? Чи зрозуміють вони, що їм тепер треба робити? Чи проклянуть вони тепер в усіх синагогах і молитовнях перед лицем усього народу тих своїх соплемінників, котрі сприяли смуті? Чи покається єврейство, б’ючи себе в груди і посипавши голову попелом, чи покається воно в тому, що такий-то і такий-то гріх звершили сини Ізраїля в більшовицькому безумстві?.. Перед євреями стоять два шляхи: один шлях — покаяння, другий — заперечення, винувачення всіх, крім самих себе. І від того, яким шляхом вони підуть, залежить їхня доля.
Невже ж це ”Катування страхом” не вкаже їм істинного шляху?” (Цит. за:  Островский З. Еврейские погромы. –С. 17–18).
Однак, за висловом З. Островського, заклики В. Шульгіна не дали бажаного результату, бо, мовляв, “єврейські трудящі маси відповіли на цей провокаційний виступ масовим переходом на бік радянської влади. “Катування страхом”, погромний терор тільки посилили тягу єврейського пролетаріату до комунізму, і замість всенародного покаяння, чого Шульгін вимагав, єврейські маси, особливо їхній робітничий авангард, посилили свою боротьбу проти кривавого режиму — буржуазно-поміщицької  кліки”. (Там само. –С. 18).
Розглядаючи проблему єврейських погромів в Україні, мусимо згадати і про спроби противників української державності поширити в цілому світі інформацію про вину уряду УНР й особисто Симона Петлюри за ці акції.
Повідомлення про події в Україні саме в такому дусі з 1919 року заповнили шпальти багатьох європейських та американських газет. Вороги України, намагаючись не допустити утвердження її державності, створювали образ українців як природжених бандитів, котрі постійно переслідують євреїв. При цьому не гребувалося нічим. Як свідчила українська Пресова Служба, віденська газета “Морген цайтунг” 18.11.1920 р. намагалася “всі злочинства большевицьких грабіжників звалити на українську національну армію, помістивши замітку під заголовком: “Погроми Петлюри в Україні”. В ній вказувалося, зокрема, на єврейські погроми в Україні з боку петлюрівських військ у населених пунктах Віжнопіль та Утонів, яких в Україні взагалі не  існувало”.
Вигадками проти українців означені були й публікації англомовної “Дейлі Геральд”. Так, 2.05.1920 року вона вмістила повідомлення про повне знищення єврейського містечка Балти, звинувачуючи в цьому українців, хоч військ УНР там не було й близько. (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. – Оп.2. –Спр. 589. –Арк. 6).
Активну роль у дезінформацї про єврейські погроми в Україні виконували саме ті, хто чинив їх найбільше, — більшовики й денікінці. Про інструкції Троцького вже мовилося. Що ж стосується методів білогвардійців, то необхідно зупинитися ось на таких фактах.
Скажімо, 26 липня 1919 року генерал Денікін “не погодився з проханням делегації (єврейських діячів — В.С.) усунути коріння погромів шляхом видання перш за все відповідної декларації стосовно єврейського питання і необхідності суворих заходів проти антисемітської агітації виступів”. (ІЄД: Ф. Чериковера: –Спр.142. – Арк. 11393). Але, усвідомлюючи, що “створюється становище, при якому нас незабаром почнуть звинувачувати в організації погромів, а ми ще не так сильні, аби не зважати закордонною громадською думкою” (там само. –Спр. 375. –Арк. 33968), генерал Денікін у вересні 1919 року “створює “спеціальний комітет з боротьби з антиєврейською течією, що посилюється”. (Там само. –Арк. 33968 зв.). Як свідчать документи вказаної справи, цей комітет має довести громадськості, що фастівські погроми вчинені петлюрівцями. (Там само. –Арк. 33928–34006).
На щастя, самі євреї детальною доповіддю Х. Гофмана від 30 вересня 1919 року перекон-ливо показали, що в той час у Фастові погром вчиняли більшовики і двічі денікінці (Там само. – Спр. 210. –Арк. 18888–18893), а петлюрівського не було, бо “коли деякі з солдат спробували почати погром, двох з них за наказом генерала Крауза (галичанина) розстріляли, і цей захід стримав інших”. (Там само. –Арк. 18888 зв.).
Своє справжнє обличчя “як істинного оборонця єврейства” генерал Денікін ще раз показав наприкінці листопада 1919 року, коли відповів категоричною відмовою на прохання... про його захист від погромів Добровольчої армії. (Там само. –Спр. 142. –Арк. 11393).
Така позиція генерала Денікіна, треба підкреслити, мала підтримку Антанти. Так, начальник британської військової місії при Добровольчій Армії генерал Хольман на зустрічі з єврейською делегацією заявив: “Тепер становище генерала Денікіна жахливе. Він не може справитися. І я не знаю, що буде. Адже євреї всі загинуть. І нічого не можна зробити... Між тим, більшовизм страшний і для вас, і для нас. Ви повинні вплинути на англійських євреїв. Хай вони не заважають лорду Черчіллю надавати допомогу Росії. Хай вони допоможуть справитися з більшовиками. Тоді можна буде встановити мир у Росії”. (Там само. –Спр. 136. –Арк. 10636).
Як не прикро, але дезінформація впливала на західне суспільство, особливо єврейські кола. Володіючи значними фінансовими можливостями і впливами на політиків, вони вдавалися до блокади УНР як у політичному, так і в економічному планах. Доходило до того, що амери-канські власті заборонили вивезти з Франції, зі складів резерву армії США, вже куплені урядом Петлюри медикаменти для вояків УНР, які знемагали від тифу.
Щоб відкрити всю правду про єврейські погроми, Уряд УНР виявляв готовність прийняти діячів зарубіжної єврейської громадськості, аби вони самі могли розібратися з ситуацією в  Україні.
З цього приводу А. Марголін пише: “8 вересня Міністр Темницький й український посол у Берні Василько телеграфно звернулися до графа Тишкевича, глави Делегації в Парижі, з проханням запросити від мені уряду п.п. Усишкіна, Гольдштейна, Моцкіна, Ахад-Гаама і Іохельмана (перші три перебували тоді в Парижі, останні два — в Лондоні) в якості членів Комісії для вивчення на місці погромів. У телеграмі було вказано, що Директорія і Уряд надають великого значення такого роду розслідуванням печальних погромних подій з огляду на відому об’єктивність названих єврейських діячів і ту довіру, яку має до цих імен єврейство. З свого боку уряд обіцяв усіляку допомогу властей у роботі Комісії.
9-го вересня Делегація звернулася до всіх вказаних осіб із запрошенням, текст якого є ідентичним зі змістом телеграми Темницького і Василька” (Марголин А. Украина и политика Антанты. –С. 296–297).
На жаль, усі запрошені під різними приводами відмовилися від поїздки в Україну, хоча й вітали цю пропозицію Уряду УНР. А тому й сам А. Марголін змушений з болем говорити про непос-лідовність діячів світового єврейства щодо правдивого і повного вивчення погромів в Україні: “Так безрезультатно закінчилась енергійна спроба Українського уряду зробити все від нього залежне для вияснення істини в кошмарному питанні єврейських погромів для проведення грані між справжніми винуватцями, вбивцями, провокаторами й потуральниками — і між чесними, ні в чому не повинними людьми. В  запалі природнього гніву, скорботи й обурення, викликаного в єврействі потрясаюче-жорстокими погромами, не можна було і чекати з боку єврейства спокійного і морального суду над винуватцями, жодна з єврейських орагнізацій фактично не скористалась такою високосправед-ливою пропозицією, що дихало об’єктивністю і довірою до цих організацій”. (Там само. – С.300).
Людей, котрі були на чолі українського руху чи входять до складу українського уряду, писав 1921 року єврей А. Марголін, “можна безкарно критикувати й звинувачувати в усіх гріхах і злочинах кожному, кому не лінь. Ось чому я вважав за свій обов’язок виступити на захист цих осіб...
Будучи тепер не біля справ, у відставці, і в стані повної особистої незалежності від українсь-кого уряду, я взяв на себе це надто непопулярне в дану епоху завдання. Сам я належав недовго до складу уряду, та й то був лише в ролі технічного товариша міністра протягом яких-небудь 2-х — 4-х місяців. Але мені вдалося надто багато побачити...
Карабчевський в своїй останній книзі говорить, що він радив свого часу Керенському віддати до суду Миколу II, причому виразив свою готовність і бажання взяти на себе його захист.  Я особисто відмовився б від цього захисту, як не взявся б захищати і Денікіна, хоч і не вважаю його ні організатором, ні натхненником погромів. І Микола Романов, і Денікін — яскраві носії антисемітизму, явні реакціонери.
Але я ніколи не відмовлюся від захисту тих, хто стояв на чолі українського руху”. (Там само. –С. 337–338).
Правда, така позиція сподобалась не всім євреям. “Посилка єврея для захисту інтересів Української Петлюрівської “Републіки”, — писали деякі з них, — повинна була продемонструвати “братерські” відносини між українськими і єврейськими “народами”. І ось єврей Марголін, цей типовий представник єврейських промислових кіл, виконав своє завдання не за страх, а за совість: він не тільки захищав петлюрівщину проти звинувачень в антисемитизмі й організації єврейських погромів, але й мав ще хамство звинувачувати більшовиків у влаштуванні єврейських погромів з метою “дискредитування” “Українського Уряду”. (Островский З. Еврейские погромы. –С.21).
Мусимо нині визнати й те, що, якби українська маса була зорганізована, мала свій позитив-ний і господарський ідеал, була внутрішньо і державно творчою — у нас ніякого “жидівського питання, а тим більше погромних настроїв давно б не існувало. Жиди, очевидно, не могли б і подумати про можливість такій Україні накидати свою волю, таку Україну руйнувати, бо всяка держава має таких жидів, на яких сама заслужила”. (Цит. за: Брик О. Українсько-єврейські взаємовідносини. –С. 312).
А тому треба погодитися з М. Тимофієвим, “що ніякий погром, ніяке винищення жидів ліками для українського народного господарства бути не може, воно не знищить причини нашої кволості. Причина ця лежить не в жидах, а в нас самих — в нашому традиційному неумінню налагодити самим певні галузі народного господарства, в слабості у нас державного інстинкту і такту, в неумінню організувати господарську роботу в достойний спосіб і в звичці всі господарські суперечки та невдоволення виражати в формі винищення ворожого майна і його власників з тим, щоб потім знову їх кликати собі на допомогу..
Нігде в світі жидів не вирізували так грунтовно, як на Україні, і нігде в світі вони не розплоджувалися і не живуть в такій  кількості, як  на тій же  Україні.
Про це не слід забувати тим, хто будову України зв’язує з попереднім винищенням жидівства. Цей метод вже в ході історії довів свою непридатність, і зрозуміло, чому — так. Всяка будова свого вимагає в першу чергу роблення нових цінностей — господарських і духовних, вимагає організації, знання, посвяти, праці, творчого підйому, відданости позитивному ідеалові. Боротьба проти чужого руйнування цього чужого може дати позитивні наслідки лише в тому випадку, коли на місце його одразу з ставиться своє, краще. Коли ж цього не робиться — крім збільшення загальної руїни і злиднів, така боротьба нічого з собою не приносить”. (Тимофіїв М. Жиди і народне господарство України. – Відень, 1923. –С. 62).
Антукраїнські сили, які не можуть змиритися з постанням незалежної України, одним з головних своїх завдань нині поставили компрометацію національно-визвольного руху нашого народу. Тавруючи й знеславлюючи брехнею тих, хто завжди послідовно боровся за утвердження самостійної України, вони хочуть відвернути світ від неї в період становлення відродженої державності.
Намагаються це робити руками так званих українців, таких як Віктор Поліщук, котрий, не попрацювавши в архівах, повторює в своїй книзі “Гірка правда” комуністичні постулати про діяльність ОУН-УПА, а також євреїв-вихідців з України, аматорів у науці, аби паплюжити постать Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри.
Останнє стосується, зокрема, емігранта Юрія Фінкельштейна, котрий узявся оцінювати постать Симона Петлюри, також не вивчивши достеменно предмета своїх дослідів і, в першу чергу, не ознайомившись з документами відкритих комуніс-тичних спецхранів.
  Зрештою, цілком правильно написав ще 1927 року вже згадуваний Олександр Шульгин: ”Я прагну встановлення нормальних україно-жидівських відносин. Але чи весь цей галас жидівських кол біля справи Шварцбарда сприяє цьому? Нащо беруть жиди на себе гріх, не ними зроблений, гріх большевицький, вчинений підкупним дегенератом? Нащо викликають вони про себе цю злобу серед українців, яку стримати буде нелегко? Нащо вони намагаються пере-творити наперекір всьому С. В. Петлюру майже в погромщика, коли він так виразно, так яскраво, так сердечно виступав на оборону жидів?!
   С. В. Петлюрі в 1919 році не вдалося запобігти погромам, але його щире слово в оборону жидівства залишилося. Його слава виросла безкінечно і не істнує для українських мас більшого авторитету, ніж Петлюра. Його відозвами, його словами будемо ми боротися на Україні проти нових погромів, які, на жаль, можуть ще загрожувати жидівству з огляду на спеціальні умови большовицького панування”. (Тризуб. –1927. –Ч.41. –С.18).
   Важко щось додати до цих слів колишнього Генерального секретаря з міжнаціональних справ Центральної Ради, котрий ще восени 1917 року виступив на захист єврейського населення України  перед розгулом анархії та насилля, які принесли нам з повною деморалізацією російської армії більшовики.
    Але необхідно підкреслити, що вже з самого початку Лютневої революції в Росії в 1917 році українці намагалися знайти спільну мову з євреями, весь час сподівалися на їхню підтримку в завоюванні демократичних свобод для всіх сущих в Україні. Вони ж допомогали корінній нації в її законній боротьбі за власну державність не завжди.
   У двох найважливіших для України випадках, писала в червні 1918 року київська газета “Нова Рада”, “під час оповіщення IV Універсалом самостійности Української Народної Республіки і під час ратифікації Берестейського мирового договору — представники жидівства на Україні були проти українських стремлінь і солідаризувалися з представниками московських партій. Жиди йдуть також з московськими діячами, проти поширення по містах української культури, школи, а иноді навіть і мови. І коли український публіцист скаже це жидам просто, то вони зараз підносять крик про антисемітизм. А тим часом українське громадянство все боролося й бореться з антисемітизмом. Але й воно має право вимагати від жидівської нації, аби вона, живучи на українській землі, між українським народом, не була паразитом цієї землі і цього народу, аби жиди вже хоч тепер в українській державі не ставали на бік протиукраїнських партій, але, станувши на грунт української державности, працювали для тої Української держави, яка повинна стати для них так само дорога, як і для українців”. (Архів НТШ у Нью-Йорку. –Ф.УНР. –Спр.23. –Арк.5 зв.).

  Як ставився Петлюра до євреїв, свідчить і те, що коли Голова Директорії довідався з доповідної посольства УНР у Німеччині від 27 листопада 1920 року про банкрутство видавництва Якова Оренштайна, то наклав таку резолюцію: ”А чому Міністерство освіти не могло би хоч у дечому порозумітись з Оренштайном”. (ЦДАВОВУ: Ф.1429. –Оп.2. –Спр.18. –Арк.263).
    Симон Петлюра підтримав заходи українського посла в Берліні на підтримку Оренштайна. Останньому, зокрема, доручалося друкувати офіційні видання Уряду УНР. Надзвичайний посол і повноважний міністр УНР барон Микола Василь-ко обговорював у листопаді 1921 року в Берліні з Оренштайном справу видання “Синьо-жовтої книги”. Було домовлено, що книга друкуватиметься не тільки українською, а й французькою та ні-мецькою мовами. (Там само. –Спр.100. –Арк. 256).
  Навіть перебуваючи у вигнанні, Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР вболівав за українських євреїв, котрі опинилися під більшовицькою владою. В своїй відозві до населення України 18 березня 1921 року він, зокрема, писав: ”Єврейське населення — дрібні торговці, ремісники та робітники — що, як і всі трудящі, заробляє кусок хліба своєю працею, також скривджене і пограбоване більшовицькими порядками. Крам з крамниць торговців, струмент і верстати у ремісників відбирається для комуни. Хиба ж це не розорення для єврейського населення? Хиба ж, загибаючи з голоду, пограбоване єврейське населення може радіти грабіжникам — більшовикам? Ні. Єврейське населення так, як і ви, селяне, жде, не діждеться визволення від комунистів-грабіжників”. (ЦДАВОВУ: Ф.1429. –Оп.2. –Спр.8. –Арк.27).
   Симон Петлюра просив відрізняти трудящих євреїв від комуністів, і на цьому він особливо наголошує:”Коли ви зустрінете серед комуністів євреїв, пам`ятайте, що вони для свого народу такі ж запроданці-каїни, що забули віру і закони батьків своїх, як і ті з наших зрадників, що пристали до комуністів; і несправедливо було б складати вину за них на весь єврейський нарід, як неможливо складати вину за наших зрадників — комуністів на весь український нарід. Я знаю, що таких запроданців відцуралася чесна єврейська громада і яко зрадників свого народу плямувала їх.
    Я певен, що ви це добре розумієте і що ви не переслідуєте і нищите єврейське населення, а нищать його самі більшовики та ті бандити, які при комуні розплодилися на нашій землі”. (Там само. –Арк.27).
    Оскільки в своїй боротьбі з українським  народом більшовики не гидували ані брехнею, ані підкупами, як писав Петлюра, а за допомогою награбованого чужого золота вони, розіславши по всіх країнах своїх представників, позакладали газети на всіх мовах, у яких ганьблять нашу святу справу —  визвольний рух нашого народу, малюють його, як бандитський, погромний і на кожній сторінці кричать про єврейські погроми, які нібито чинять українські повстанці, а робітництво і селянство деяких держав Європи, що не бачили на власні очі більшовиків, мали їх за народолюбців, вірили наклепам, а відтак до українського визвольного руху відносились підозріло, то Голова Директорії намагався досягти українсько-єврейського порозуміння. Бо він вірив, постійно звертаючись до лідерів українського єврейства, що “та сердечна зустріч, яку проявило єврейське населення при поверненню нашого війська на рідну територію в минулому (1920 —  В.С.) році, ті сльози, якими єврейське населення проводжало відступаюче наше військо, і той жах, який охопив єврейське населення перед навалою більшовиків, ті десятки тисяч євреїв, що потягнулися за нашим військом, тікаючи від більшовицької навали, і що тут, разом з нами, на чужині ділять нашу долю і мріють нашими мріями, — все це переконало цілий світ, що бандити не ми, а самі більшовики”. (Там само. –Арк.27 зв.).
    У зв`язку з цим міністр єврейських справ П. Красний 19 грудня 1921 року писав до Симона Петлюри: “Міркування, що висловлюється Вами, Пане Голово, відносно потреби створення спеціяльної літератури, яка вияснила би та поглибила в свідомости громадянства справу українсько-єврейських відносин, цілком поділяється також і Міністерством єврейських справ.
    І виходячи з цих саме міркувань, особи, які входять чи входили в склад Міністерства, або близькі  до нього по своїй ідеології, користуючись перебуванням зараз на еміграції, прис-в`ячують певний час своєї праці сфері літературній. Причому темами всіх цих літературних творів служать український визвольний рух та єврейсько-українські відносини в зв`язку з цим рухом.
    Так, окрім упомянутих Вами, Пане Голово, книжки п. Гольдельмана та майбутнього видання п. Марголіна, вийшла недавно книжка п. Гуменера, яка написана популярною єврейською мовою та уявляє з себе огляд подій на Україні взагалі та на Поділлю зокрема за 1919-ий та 1920-ий роки. Книжка ця поширюється серед всіх тих, хто цікавиться українським визвольним рухом та українсько-єврейськими взаємовідносинами тим більше, що автор цієї книжки —  п. Гуменер був 1919-м та 1920-м роках одним з відповідальних працьовників Міністерства Єврейських Справ.
    Далі, готується до видання серйозна праця радника Міністерства Єврейських Справ п. Драхлера, в якій автор поставив собі завданням дати огляд життя на Україні взагалі та українсько-єврейських відносин зокрема, починаючи приблизно з 1914-го року, переходячи затим до аналізу українського визвольного руху та українсько-єврейських відносин з початку 1917-го року і кінчаючи подіями останнього часу.
    На ту ж тему намічаються деякі літературні твори ще і иншими особами, що стоять на грунті співділання з українським визвольним рухом”. (Там само. –Спр. 115. –Арк. 63–63 зв.)
   Досить значне листування Симона Петлюри з єврейськими діячами в період еміграції свідчить про те, що він завжди підтримував цей народ, відділяючи його виродків від широких трудящих мас.
  Це підтверджується і його позицією на підтримку відродження єврейської держави в Палестині. Відповідаючи від імені єврейського населення України, міністр Пінхос Красний просив “ласкаво прийняти сердечну подяку за Ваше щире привітання з приводу ухвали Ради Лігі Націй від 24-го липня біжучого року, котрою вона одноголосно визнала право Єврейського Народу на поновне створення національного осередку його в Палестині”. (Там само. –Спр.146. –Арк.10).
   При цій нагоді, П. Красний вважав “за свій приємний обов”язок висловити Вам, ПАНЕ ГО-ЛОВО, як також і Уряду У.Н.Р., і в Вашій особі всьому Українському Народові найліпші побажання Українському визвольному рухові, котрий в один і той же день – 9-го січня 1918 року поклав міцні підвалини вільного співжиття в лоні Самостійної Української Народньої Республіки, шляхом національно-персональної автономії, Української Нації зо всіма ишими  Націями, що заселюють широкі простори України, і справедливі змагання якого руху не можуть не знайти собі повного співчуття і твердої віри в їх цілковите здійснення серед Народів Світу, особливо серед прямуючих до свого  національного відродження взагалі, а Єврейського, зокрема”. (Там само. –Арк.10).
    На сторону трудящих євреїв Петлюра став у зв”язку з провокаційною акцією більшовицької влади щодо масового переселення містечкових жителів Білорусі та України на південь України та в Крим, підкреслюючи, “що цей необачний і далекойдучий своїми наслідками крок до живого зачіпає інтереси українського народу, його державности і співжиття його з жидівською людністю”. (Петлюра С. Статті, листи, документи. –Т.ІІ. –С.428).
   Спроваджуючи “жидів якраз на ті землі, що їх український селянин уважає з діда-прадіда своїми, тільки загарбаними від нього попередніми окупантами, новітні окупанти підкладають гніт до бочки з порохом і, коли називати дане явище властивим іменням, – продовжує Петлюра, – організують в е л и ч е з н у  п р о в о к а ц і ю”. (Там само. –С.429).
   І ця провокація, – пише далі Петлюра, – “має два кінці. Провокуючи українську людність, вона провокує й жидівську непевністю самої справи та неминучості загострення її в майбутньому. Проводирі жидівських організацій, що збирають на цю справу гроші та агітують серед темної жидівської маси, підбиваючи її на переселення, утаю-ють од неї всі труднощі його та небезпеки”. (Там само. –С. 430–431).
    Ці погляди поділяв і відомий єврейський діяч Арнольд Марголін. У виданні “The New Palestine” в грудні 1926 року він писав:”Факт, що зголодніле жидівське населення великих міст тікає на село, не потрібує доказу. Але риск та небезпека, що містяться в плані жидівської колонізації під совітським режимом, залежать від чогось иншого. Багацько питань зв”язано з цим планом. Чи дійсно Україна, Крим та береги Азовського моря найліпші території для жидівських колоній? І що сказати про переселення жидів з Великої Росії та з Білої Руси  на Україну, Крим та береги Азовського моря...
   Події, що сталися після революції в Росії, також стверджують, що населення України, Кавказу та Криму найбільш вороже ставиться до російської влади, якою вона б не була: совітською чи монархичною”. (Цит.за: Тризуб. –1927. –Ч.14. –С.13–14).
   Вказуючи на те, що поза межами УРСР “мається ще численне українське населення по березі Азовського моря та на півночі Кавказу, на Кубані...у північному Криму”, а також, врахо-вуючи бажання жителів півострова в 1918 році під проводом татар  “сфедератуватися з Україною на основах територіяльної автономії, яка гарантувала б вільний розвиток мови і культури татарської”,  і те, що “всі українці вважають Крим як невідділиму частину майбутньої України”, А. Марголін попереджав про небезпеку для євреїв на тих землях, якими більшовицька влада не наділяє малоземельних українських чи татарських селян. (Там само. –С.14).
   Причину небезпеки для євреїв у вказаному регіоні А. Марголін вбачав у тому, що “вони вважаються і завжди будуть вважатися за “чужинців” тут, бо вони не говорять на місцевій мові, не тримаються місцевих звичаїв і т.д. Навіть жиди, що мешкали на Україні перед революцією про-тягом поколінь, не мали необхідности балакати на українській чи татарській мовах, бо велика більшість їх мешкала у містах, де російська мова панувала як офіційна мова уряду, інституцій, товариств і т.п. Таким чином жиди сучасного покоління України, Криму, Кавказу та Білої Руси, крім жидівської мови, вживають російської мови та з дитинства вже зросійщені. Тому переселення певної частини жидів з України чи Білої Руси до Великої Росії, Сибіру чи Туркестану не поставлять їх в таке тяжке та небезпечне становище, як переселення російських та білоруських жидів на Україну, в Крим, на береги Азовського моря чи на Кавказ”. (Там само. –С.14).
   Ці міркування Марголіна дали йому підставу зробити головний висновок: ”На майбутнє треба допомагати тим жидам, які бажають покинути великі міста та осісти на землі у близьких районах, себто там, де вони довго жили, та там, де мається однорідне населення. Всі инші переселення жидів на Україну, в Крим, на береги Азовського моря чи на Кавказ повинні бути припинені. З другого боку, необхідно допомагати переселенню жидів з України та Білої Руси до Великої Росії, Сибіру та Туркестану, до цих величезних просторів з необмеженими можливостями”. (Там само. –С.14–15).
   Подібні застереження висловлював і Володимир Жаботинський у вже згадуваній статті “Кримська колонізація”. Насамперед, аналізуючи всю інформацію, яка надходила з СРСР, він робить однозначний висновок: навіть прихильники радянського режиму, котрі приїжджають на Захід, однозначно висловлюються, що “єврейська колонізація “дуже непопулярна” серед українських селян; ми, що виросли на Україні, добре знаємо, що це означає”. (Жаботинський В. Вказ. праця. –С.116).
   А далі Жаботинський цитує листа одного з таких співчуваючих більшовикам: ”Для україн-ських селян вся ця історія виглядає якоюсь дикою напастю, тут не лише їхній власний принцип про власність на землю ображений, але кожна деталь цієї фактичної процедури для них є новим ударом у серце. Уяви собі психологію херсонського селянина, який навіть не може сьогодні обробити ту десятину, яку він обробляв за часів Миколи ІІ, бо він не може полагодити поламаного плуга, не може купити худоби і т.д., і раптом він бачить на залізничній станції товарний вагон і пару нових залізних плугів, чи теплушку, з якої висувають голови здорові воли, і він питає: для кого це все? У відповідь чує: для єврейських колоністів, яких уряд хоче поселити на нашу землю. Я ще не бачив у житті нічого такого, що було вимірковане так добре для збудження ненависти, як ця процедура. Цей довіз машин і худоби впливає сильніше, ніж прихід петлюрівських гайдамаків за тих страшних років кровопролиття, бо петлюрівські банди (упорядник збірки В. Жаботинського І. Клейнер уточнює при цьому, що означення “петлюрівські банди” є лише звичним для євреїв виразом, але не має відношення до особи Петлюри” – В. С.) нагадували селянинові про стару ворожнечу, а сьогоднішні маніфестації викликають нову ненависть”. (Там само. –С. 116–117).
   У Палестині ми також проводимо колонізацію без згоди тамтешнього селянина, продовжує В.Жаботинський. Я належу саме до тих, хто “ніколи не хотіли забути цей факт і його можливі наслідки. Але це, врешті, лише 700 тисяч арабів, а по другому боці стоїть Англія – найсильніша з європейських держав, і попри це дехто каже, що становище небезпечне, що треба вжити спеціяльних заходів для оборони. Але на Україні ми маємо справу з 25 мільйонами селян, а по другому – “нашому” – боці стоїть уряд, який сам визнає, що репрезентує і хоче репрезентувати лише невелику частину народу.
   Я не сумніваюся, що ці люди, які підтримують цю колонізацію, виповнені найкращих і найчесіших намірів, але, кажучи об”єктивно, світ ще ніколи не бачив такої колективної лекговажности, як це дратування 25 мільйонів селян у країні, де кожен камінець є пам”яткою гайдамацької трагедії, як ця гра з найглибшою, з найфанатичнішою релігією українського селянина, – при тому з опертям на режим, який навіть з погляду його представників є ще експериментом”. (Там само. –С.117).
   І Петлюра, і Марголін, і Жаботинський мали рацію, коли застерігали від розпалювання антисемітизму в зв”язку з переселенням містечкових євреїв на землі, які століттями обробляли українські чи татарські хлібороби.
   І гасло більшовицької влади  – “Перехід євреїв на землю – удар по антисемітизму” – аж ніяк не відповідало реаліям. Навпаки, що засвідчувалося навіть висловлюваннями керівників Криму. Наприклад, на початку 1926 року одного з них – Велі Ібраїмова – турецька  преса в статті “Крим чи Палестина” цитувала так: ”Неправильно давати землю євреям, коли її не мають татари. Від нас вимагають землі на переселення в Крим 8.000 єврейських сімей, але наші надлишки не задовольняють навіть своїх внутрішніх потреб”. (Цит.за:Красный Крым. –1932.–20 лютого).
 Інша кримська газета оприлюднила вислов-лювання секретаря Кримського обкому ВКП(б) Петропавловського: “Питання про переселення і розселення гірських і передгірських селян-татар у степову смугу Криму є для нас одним з найважливіших”. (Красная Керчь. –1926.–29 квітня).
   Але акції більшовицької влади на початку 1927 року для посилення єврейської колонізації в Крим на кшталт “купи квиток”, за який треба було викласти 50 копійок (там само. –1927.–19 січня), викликали невдоволення в місцевого населення, що виростало в поширення антисемітизму.
   І через деякий час це питання змушені були обговорювати на бюро обкому партії.
   Однак загасити полум”я антисемітизму вже було не просто. І появу чергової партії єврейських переселенців місцеве населення зустрічало вороже. Навіть євпаторійська районна газета відверто писала: ”Кому це вдарило в голову перетворити Євпаторію в звалище”. (Красный Крым. –1931. –30 березня).
   А в радгоспі “Тогайли” були такі заяви: ”Ось приїхали жиди до нас працювати, бити їх треба”. (Там само. – 3 квітня).
 Більшовицький план масового переселення євреїв на землю й перекваліфікацію їх у хліборобів провалився. І ніякі найгрізніші постанови з Москви чи Харкова не могли переламати споконвічного в традиції народу. Наприклад, продовжуючи наділяти тільки євреїв України землею на півдні республіки, хоч уже в 1927 році було заявлено, що вільних фондів там не існує, Оргбюро ЦК КП(б)У 22 березня 1931 року ухвалило постанову про остаточне заселення єврейських національних районів. Для Калініндорфського, наприклад, тоді ж Укркомзетом було видано 1300 родинних нарядів, потім на прохання місцевої влади додали ще, оскільки вона заявляла про готовність прийняти 3000 єврейських сімей. (ЦДАГОУ: Ф.1. –Оп.20. –Спр.5282. –Арк.31).
   Проте перевіркою через рік було виявлено, що “внаслідок поганої організації господарювання в низці єврейських колгоспів, особливо переселенських, надто у Калініндорфському районі, неприпустимости ліквідаційних настроїв, що мали і мають місце у ряді відповідальних робітників Калініндорфського району, великої заборгованости колгоспів, що призводить рядом з іншими причинами до різкого зниження вартости трудодня і зменшення господарського стимула для колгоспника, невиконання від НКЗС, УКЦ, Укр.ОЗЕТ`у, Вукомпромкредитсоюзу вказівок ЦК про конкретну допомогу району і, зокрема, в розвитку кустарної промисловости, в районах, а найбільше Калініндорфському, стався значний відплив з колгоспів старих переселенців і особливо молоді.
  Плян переселення набагато не виконано, практика організації переселення в Калініндорфі дискредитувала політику переселення й призвела до значного відпливу нових переселенців”. (Там само. –Арк.16).
  То невже помилявся Симон Петлюра, вважаючи, що не треба насилувати широкі верстви єврейства  до масового переселення на український чорнозем, тим більше, що його не вистачало навіть для тих, хто на ньому трудився споконвіків?
  Хіба своїм протестом проти масового переселення євреїв на землю він хотів чогось поганого для цього народу?
   Як ставився Симон Петлюра до євреїв, свідчить ще один, на перший погляд, нібито й незначний, але переконливий факт. Уже у вигнанні, де Голова Директорії та Головний Отаман військ УНР перебував, як і всі українські  вояки та урядовці, в матеріальній скруті, він у лютому 1921 року передає біженцям-євреям у Польщі 15 тисяч польських марок допомоги. (ЦДАВОВУ: Ф.1429. –Оп.2. –Спр.81. –Арк.44).
   Ось таким насправді був Симон Петлюра у ставленні до євреїв. І хоч і нині дехто хотів би підкидати йому скривавлені ножі, правда про цього видатного державника України все рівно очистить його світлий образ.

Володимир Сергійчук
Симон Петлюра  і єврейство

ДОКУМЕНТИ розділу "Просвіта"