Темою цього нарису буде український національний рух у Севастополі і Чорноморській флоті в 1917 році, по революції. Не оперуючи документами і датами, не маючи змоги використати чи пак відновити їх у пам’яті через брак контакту з особами, що працювали в дореволюційних орґанізаціях і брали участь по революції, нарис цей подаю, як мої особисті спогади з часу, коли брав близьку участь у визвольнім русі 1917 року, перебуваючи в Севастополі і його околицях. Національний рух у Севастополі, і Чорноморській флоті зокрема, настільки цікава тема, настільки важлива, що ті з членів президії чи членів ради “Чорноморської Севастопольської Громади”, у яких залишилися документи цієї та інших організацій, повинні подати громадянству докладніші від моїх відомості.

Років з 15 до війни, тобто приблизно десь з року 1900 у Севастополі уже існував український гурток “Кобзар”. Наскільки мені відомо, найстаршим його членом і разом організатором був Вячеслав Митрофанович Лощенко, директор дівочої гімназії. Активну участь у цім гуртку, принайменше в останні роки, брали такі особи: Микола Коломиєць, учитель хлоп’ячої гімназії, Лихоніс, гімназійний учитель, В. Віжинський, власник кав’ярні на Нахимівськім бульварі, Піклієвич з дружиною, корабельний інженер Чорноморської флоти. Ближче знайомство з гуртком підтримував капітан (ранґа у флоті = полковникові) Савченко- Більський, командант “полуекіпажа”, декілька старшин Чорноморської флоти та ще кілька осіб цивільних. Разом членів гуртка було 15—20, залежно від того, як вони прибували чи вибували з міста. У кожнім разі все це були люди старшого віку, сталих поглядів і переконань.
Завданням гуртка “Кобзар” була чисто культурно-освітня праця серед своїх членів. Щодо їх мрій, надій і поривань скажу коротко: тут було все, що можна було знайти у людей, вихованих на рідній літературі, людей, що в ті часи відверто виявляли своє “я”. Це були світочі, які в ті часи темряви світили своєму народові, та тодішня дійсність ставила навіть таку працю в неможливі умови. Тому праця та головно обмежувалася сферою самого гуртка. Як наставали “світліші” часи, сприятливі, тоді удавалося гурткові давати театральні вистави — єдиний тоді спосіб поширювати прилюдно рідне слово, показати минуле в історичних п’єсах. А надходили й такі часи, коли гурток на цілі роки ставав нелегальною організацією, члени його попадали в індекси тяжко небезпечних людей, обтяжених невимовним підозрінням  — звичайно, в таких умовах гурток не тільки не міг працювати для загального добра, а й сам для себе, і розпорошувався. Ті, що лишались, жили досить замкнено. “Як два-три коли збиралися почитати “Раду” та якийсь новий твір з української літератури, то мріяли тоді, аби вернувся хоч той стан, коли можна було би дати бодай виставу, коли бодай на сцені можна було бачити життя рідного народу”, — казав мені один з членів його по революції.
Такими тяжкими роками були й роки війни, коли недовір’я до українців дійшло до найвищого свого щабля, коли найпильніше слідило за ними око московського жандарма. Тоді всі організації пішли в глибоке підземелля, перестали навіть думати про якусь працю. Сиділи тихо, закопавшись, і не запримічали наслідків від тих іскор, які роками відлітали від них же самих у народні маси і ось-ось готові були спалахнути великим полум’ям у народнім серці: таж сама війна, що гробовою дошкою, здавалось, навіки придавила наших проводирів, викликала завзяття Старої України до національного і політичного життя.
Так було і в Севастополі. Прийшов 1917 рік, коли вже можна було по-свому заговорити, прилюдно читати свою книжку, закладати свої товариства... Вийшли з підземелля і — диво... серед солдатів, матросів, вчорашніх селян виступають тисячі, сотні тисяч, що голосно заявляють під шикання і загрози тих, що їли з одного “котла”, про свою приналежність до української нації, зі зброєю в руках добиваються утворення полків, корпусів, армій, Самостійної України... Чи ж не казка це, чи це не сон, чи незасміло це було, чи передбачав це хоч один зі старих діячів? Ні і ні! Вони вийшли з підземелля, заговорили, писали, мріяли про свою школу, про автономію, мріяли... і чули навколо себе: “Хай живе самостійна Україна”, лякалися цього крику, оглядалися... спиняли. Та потроху привикали, придивлялись, побачили дійсність, створену їх же попередньою працею, і крикнули собі: “Хай живе самостійна Україна!” Крикнули і охрипли... Не знайшлось сильної руки, не знайшлось особистості з ідеологією, відповідною цьому гаслу, що взяла б ці тисячі до рук і гасло перевела в життя. А тисячі шукали...
Та так було не лише в Севастополі.

Пройшло з півмісяця по оголошенні “здобутків революції”, себто різних свобод. Часописи приносили вістку за вісткою з Києва і з інших міст України про різні прояви українського руху-життя. Нарешті з’явилися українські газети у Севастополі.
По військових частинах життя українців уже почало набирати трохи виразнішого характеру. Автор цих споминів служив тоді у школі авіації у Севастополі, тому дозволить собі трохи зупинитися над життям українців у його частині, тим більше, що аналогічне життя було майже в усіх частинах севастопольської залоги і флоти, всі вони були майже самостійні, однаково находилися поза містом, однаково були набрані з різних місцевостей колишньої імперії, однаково у кожній переважали українці.
До революції у школі було 400 українців (старшини — росіяни) і 600 росіян. Перевага останніх тут з’ясовується тим, що кадри готувалися у Гатчинській школі авіації коло Петербурга. Тут уже була не звичайна селянська маса, як у піхоті, все це були всілякого роду фахівці; робітники чи техніки. Школа, находячись за містом, жила своїм окремим внутрішнім життям. Усі були досить добре забезпечені всім потрібним. Не надолягала дисципліна. Кожний знав своє діло. Цілий тиждень стояв при своїм ділі — станку (верстаті) і лише в суботу від пообід до понеділка всі були вільні. Тоді дехто збирався їхати чи йти до міста (25 км.), а більшість залишалася у школі. Навколо вигорілий степ, татарські оселі найближче 4 км. Туди ніхто майже не ходив. Тому почали були росіяни уряджувати вистави і навіть удалося їм разів зо два поставити щось.
Заворушилися й українці, хоч не могли сподіватися на дозвіл. Але, на диво, легко його здобули, що більше, зустріли навіть прихильність зі сторони начальника школи. Брак жінок служив на початку великою перепоною і жіночі ролі грали хлопці, але згодом удалося жінок запрошувати з міста. Може, ці обставини причинилися до того, що українці по революції так скоро найшли один одного, організувалися. Звичайно, немалу роль у цім відіграла відсутність контролю у “нижніх чинів” (солдатів).
Яке ж було моє здивування, коли у писаря Сліпченка, родом з Гуляйполя, я побачив велику “Історію України-Руси” Грушевського, “Літ.-Наук. Вістник”, “Основу”, “Ріллю”. Розмовився з ним. Федір Сліпченко мав 28 літ. У них в Гуляйполі давно вже заснувалася Просвіта, та давно її вже й закрито, членів — кого заслали, кого повісили в 1906 році. Він попав на військову службу і от тільки мав звільнятися, як настигла війна. Показалося, що ще кілька осіб є свідомих, а може, й усі, та небезпечно говорити.
З того часу ми стали друзями. Почалися вибори до комітетів. Старалися вибирати своїх, та більше пройшло росіян. Вибрали через тиждень по революції Раду. Заснували Громаду, до неї вписалося відразу до 200 членів.
Старшини жили своєю замкненою кастою. Ніхто з них не цікавився життям козаків і не знав його. Здавалося, що серед них навіть й нема українців. Але ж ні! На оголошені збори явилися Корній Лясковський та пор. Федченко. Збори обрали Раду Громади в такім складі: Ф. Сліпченко — голова, пор. Федченко, однорічник М. Михайлик — секретар чи писар, однорічник Артем, козак Самійло Бонсор. Вироблено статут Громади, який і ухвалили загальні збори. Статут заслуговує на особливу увагу, завдання він ставив неабиякі. Окрім проведення культурно-освітної праці в національнім напрямі, що звичайно входило в статут кожної організації, в статуті нашої Громади стояли ще й такі пункти: нав'язання зв'язку зі всіма іншими частинами, ширення в них ідеї організації громад, залучення всіх громад у всеукраїнську військову організацію, пропаганда й боротьба за українізацію флоти і шкіл та творення української армії. Чи не засміливо це було у березні 1917 року? Але так було. Скоро Громада нараховувала понад 300 членів. Організовано бібліотеку, відразу найшлося в ній до 200 книжок, стало одержувано газети: “Робітнича”, “Нова Рада”, “Народна Воля” і ін. Кімнату для бібліотеки, яку нелегко було вистаратися українцям у начальства, прикрашено образом Шевченка, по стінах були розвішані малі портрети інших українських письменників, статистичні мапи, таблиці і ін., запроваджено чергування. Утворився навіть архів: папери й документи, газети, все це підшивалося й дбайливо охоронялося... Закипіло живе, ділове життя. Виклади з історії, письменства, вистави йшли одні за другими, а грошевий збір поступав до фонду Громади.
У квітні прибув до школи штабс-кап. Мурашко (згодом — полковник). Взяв участь як режисер драматичного гуртка, і справа з виставами пішла ще краще [...].
Така організованість нашої Громади, її споєність, її високий культурний рівень не могли витворитися протягом кількох днів, коли б усі члени її не почували від дитинства, що вони українці.
З часописів ми вичитували, що не тільки по містах, а й по селах потворилися українські організації, щось не чути їх було в Севастополі.

Аж ось наприкінці березня читаємо у “Кримському Вєстніку” оповіщення, що гурток “Кобзар” призначає свої збори на такийто день і закликає на них українців, що перебувають у Севастополі.
Наша Громада ще не почувалася так міцно на силах та й стояла на ґрунті порядку в школі. Тому голова Сліпченко і писар Михайлик звернулися до начальства за відпусткою на збори. Оскільки до міста було 25 верстов, то, йдучи пішки,  треба було вийти в дорогу зрана, а прибути з поворотом лише вже на другий день. Кажу: йдучи пішки, бо про авто, яким користувався російський Комітет, не могло бути й мови. Одначе дозволу не дістали.
Зібралася наспіх Рада і винесла постанову йти без дозволу.
Внаслідок цеї постанови і вирядилися в дорогу два її представники: Голова Ради Українськоі Військової Громади Севастопольської Школи Авіації (напис на печатці) Ф. Сліпченко і секретар М. Михайлик.
Нема пощо гаяти дорогий час: за півгодини вже бачимо двох подорожніх, що прутять берегом Чорного моря, ніби переганяючи один одного. Один в уніформі “нестроєвого” старшого унтер-офіцера, низького зросту, грубенький, вуса додолу, на вигляд років 28, другий — молодий однорічник, тонкий і високий, ледве пробивається перший пушок на верхній губі...
Хоч це ще кінець березня, але південне сонце припікає, земля висохла, ярко зеленіє трава, радісно щебечуть про щось пташки. У прозорій блакиті моря безтурботно плещуться риби. А море... Яка велич! Яка міць! Яка потужність! Нині воно спокійне, переливає безліччю кольорових тонів і відтінків. Лагідно поглядає на чистий піщаний берег, любовно обполоче його кількадесятметровою прозорою хвилею, приглянеться часинку, помітить пару, що здіймається з розпеченого піску, і знову відсвіжить його новою хвилею. Не б’є, але так лагідно-лагідно пестить... Тому над берегом така тиша, що подорожники мимоволі здригаються, як їм з-під ніг чкурне вічно полохливий заєць, або, зірвавшись з куща, залопоче крильми розсудливий птах...
На фоні блакиті моря вимальовується пароплав... ось він все ближче й ближче... велетенний! Пішов у Північну Бухту Севастопольського рейду. Міноносець... може, вартує... а може, прийшов з Одеси... Далеко звідси до Одеси, та проте рибалки на звичайнісіньких човнах протягом місяця допливають звідси до Одеси. Що ж дивного, що запорожці плавали?..
Знову пройшов пароплав... У повітрі над морем далеко пролетів гідроплан... над самими нашими головами прогудів “Альбатрос” на “Беллєн”, а слідом “Моран” з “Беллєна”...
Подорожникам не бракувало тем для розмов. Скільки ж то буде тих мрій, бажань, цілей, завдань... Українська Чорноморська флота, українська авіація, українське військо, оборона своєї держави...
— Тут, на полудні, ми забезпечені, а що от на півночі, на решті кордонів України?.. — падькається молодший.
— Там ми зробимо живий кордон, — відповідав старший. — Смугу в сто верств заселимо найсвідомішим здоровим елементом... дамо тим козакам пільгу, допомоги... поставимо фортеці, і вірте, пане товаришу, що Україна — могутня держава, без своїх природних кордонів буде сильною... сильною духом нашого войовничого козацтва.
Тут, у дорозі, будувалися плани фортеці, організувалося військо, витрачалися кошти, відбудовувалася Україна... Мрії за мріями, думки за думками голосно лунали по тихім побережжу чорноморськім... Очі світилися, невгасимо клекотів гнів, палала енергія, горіло завзяття...
Вечоріло. За 7 верст до міста місцевість стає гористою. Наші подорожники сопли, обтирали піт, поглядали на сонце, на годинник, хвилювалися, що спізняться.
На шосту годину гурток “Кобзар” оповістив збори у Пушкінській школі. Було півгодини до шостої, коли вони підійшли до Північної Бухти і сіли на катер. У бухті стояла флота. Катер обходив один за одним пароплави, що траплялися по дорозі. Ось велич... “Память Меркурія” відповідав золотим сяйвом літер при боці. Далі “Іоан Злотоуст”... “Марія”... “Георгій Побідоносець”...
— Тут штаб, — каже Сліпченко і не додав ні слова більше. А в думках: “Коли то він буде наш, той штаб?”
Далі ескадра міноносців: “Пильний”, “Дерзкий”, “Гнівний” один за одним пішли в море... Мінні апарати з повставлюваними і спрямованими наперед мінами несли смерть ворогові... А на них грізно дивилися довгі і грубі дула тяжких гармат “Марії”, “Волі Росії” і ін. А там далеко з берега тільки виткнули, ледве помітно, свої грубезні дула тяжкі гармати фортеці... Цілий цей образ ще більше надавав певності, що Україна з півдня забезпечена...
Двадцять п’ять хвилин — і ми були на Ґрафській Пристані.

Севастополь... Пушкінська школа... народна, невеличка. Наоколо й на вулиці багато матросів, козаків. Кілька осіб цивільних. Є й жінки. Видно й морських старшин і урядовців. Один лікар, певно, з дружини, а може, з фортеці... Однорічники. Фельдшери.. Ходять, гомонять, вимахують часописами... Лунає українська мова.
Пів до сьомої. Публіка хвилюється.
Нарешті шкільні двері відімкнулися. Почали входити. Класа вже повна вмить... Душно... Тісно.. Всі не вміщаються.
Перенесено збори у довгі величезні сіни. Публіка стоїть... Відразу тиша: на трибуні низького зросту сухорлявий чоловік. На устах приємна, мила усмішка... очі світяться. В руках книжка, зшитки...
Пауза... Гробова тиша... Бо ж має залунати з трибуни перше українське слово... Слово, яке почує народ, військо, флота...
— Збори вважаю відкритими. Прошу обрати голову зборів.
Сказав і зійшов з трибуни.
Шепотіння... кого ж обирати?.. Хто і як буде обирати... Це ж перші збори, хто кого знає...
На трибуні поставний старець, з білим волоссям, з довгими білими, вділ опущеними, вусами.
Знову тиша... Це пан Лихоніс... (Цивільні всі знають!). Він вказує на заслуги п. Лощенка і пропонує його кандидатуру.
Прийнято.
Знову на трибуні той самий пан, що відкривав збори. Довгі і рясні оплески.
Лощенко звернувся до зібраних своїм приємним, але тихим голосом. Сказав, що були призначені збори гуртка “Кобзар”, оповів при тім його історію, працю... Сподівалися старі члени, що прибуде, може, до 50 людей, а побачили, що прийшло понад 500. Далі зачіпалися в промові такі справи, про які члени “Кобзаря” лише мріяли потихеньку, яких вони по старій звичці боялися навіть. Кінчилася промова закликом до гуртування, до праці...
Виступали й військові. Вони інформували про своє життя, про організації... Виявилося, що на багатьох кораблях уже були потворълися свої гуртки, подібно до того, як було в школі авіації.

Другого дня зібралася комісія. Приявними були всі 24 члени. Розпочалася нарада. Кожний пункт статуту обговорюється зокрема. Ставиться на обговорення мета організації. Одні її розуміють вузько, другі ширше. Загально чути: освітня праця, освідомлення мас і т. ін. Поодинокі голоси: організація у війську, українізація армії, флоти. Це лише поодинокі голоси. Але це гасло зустрічається молоддю радо, з запалом. Очі світяться вогнем... В них можна прочитати так багато... Та ніхто з старших цього не бачить. По старому оглядаються, ніби чогось бояться... І статут виходить вузький, куций. Кілька осіб підкреслює це, навіть нерадо зустрічають виступи військових. Та були й такі, що спиняли і опам'ятовували їх і давали й молодим змогу висловити свою думку. Ці вставали, говорили нескладно, мішали свою рідну мову з московською, затиналися і хоч говорили коротко, але багато. З усіх своїх домагань військові вибороли зменшення членського внеску (пропозиція Михайлика), вписання військових до громади. Препарований статут нічим особливим не відзначався. Варто згадати, що він давав змогу вступати членами і чужинцям, що захотіли би працювати у громаді і що ставляться прихильно до українців.
Ця ідея належала В. Лощенкові, а самий факт, що це було зафіксовано в статуті, свідчить про відсутність будь-якого шовінізму при всім тім великім захопленні справою і нагінкою з боку росіян. Протягом тижня статут був готовий. Засідання комісії відвідували далеко не всі її члени. Це свідчить про не зовсім удалий вибір. Я особисто думаю, таке я виніс враження, що багато членів гадало, що поза виставами смішних комедій, які так їм припадали до вподоби, у нас ніякої іншої діяльності й бути не може. Коли ж почули розмови на політичні теми, довідалися про конечність тяжкої і серйозної праці, відчули свою безсилість, байдужість, а дехто, може, й страх, і тому пасли задніх. Правда, були й такі, що не могли вправно учащати на засідання через обставини, пов’язані з виконуванням службових обов’язків (військові).
Статут усталив назву організації: “Севастопольська Українська Чорноморська Громада”. На чолі її мала стояти Рада з 24 осіб, на чолі Ради — президія з голови, двох заступників, писаря і скарбника.

Коли статут уже був готовий, на першу неділю призначено збори для його затвердження і вибору членів Ради.
По місту розліплено відповідні оголошення про збори у цирку Труцці, окремо послано повідомлення до військових частин.
Ще з ночі на неділю почав падати дощ, а зрана він став ще більший. Аранжери зборів підупали на дусі, боялися, що багато через дощ не прийде. Та даремний то був страх.
В призначену годину вулицями, що провадили до цирку, під полудневим дощем, що лляв хвилями, як з відра, йшли, мало не бігли, юрби матросів, козаків, цивільних. Широко лунала українська мова. Можна було почути всі українські діалекти ...і м’яке мелодійне полтавсько-херсонське “я”, і тверде західне “а” (радно) і поліське “є” (телє), і чернігівсько-сіверські дифтонги (вуіл)... З усіх кінців розлеглої України (якої нє било, нєт і нє будєт) всі ці “хахли”, “малороси”, а в ліпшім випадку “люді”, прочитавши відозву до українців, посунули на збори. Чи ж не диво?
У цирку місця до сидіння вмент заповнилися, далі заповнилася “гальорка” (верхні балкони), після — проходи, ще далі — циркова арена. Нарешті — таке переповнення, що цирк тріщить... Страшно було, що може завалитися ця велетенська дерев’яна будівля. Навколо цирку так само повнісінько людей.
Члени комісії на естраді для музики... аудиторія стихла... Нумерованих місць у цирку п'ять тисяч, а в нім тепер більше шести. Настрій піднесений... Члени комісії хвилюються... Невелике замішання... З чого почати? Як провести вибори до Ради?
Тут же радяться... намічають кандидатів... Є вже загально знані — Лощенко, Коломиєць, Піклієвич і інші... А далі, як і кого?..
Та не тільки вибори непокоїли проводирів... чи ж то свідома маса? Чи знають, що вони українці? Ніяк не могли прийти до того, звикнутися з дійсністю, що всі і всюди такі самі українці, що ними вони себе почувають, що все це народ, який колись не бачив своєї книжки, до якого жоден “пан” не промовляв його рідною мовою, — тепер, ставши вільним, може і, головне, хоче показати, хто він і чого собі вимагає, а вже ніяк не бажає собі лишатися надальше упослідженим.
На трибуні голова комісії В. Лощенко. Лагідно вітає збори. Промова довга... вся густо пересипана цитатами з Кобзаря. Йде оповідання про минуле України, про тих, що мріяли про волю і працювали у підземеллі... Промова в дусі високого ідеалізму і любові до ближнього. “Пани магнати нас роз’єднали, а ми б і досі так жили, як рідні...”. Закликав українців і росіян, і поляків не сваритися, дати один одному спокій, волю і стиснути взаємно руки.
Під оплески і вигуки “Ура” і “Слава” сходить оратор з трибуни і на його місці з’являється струнка енерґійна постать морського старшини. Це корабельний інженер Піклієвич. У руці зшиток...
Перепросив по-українськи, що говоритиме по-московськи... Школа, виховання, служба у чужинців не дали йому змоги виконати слово Шевченка: “свого не цурайтесь”. Так, він свого не цурається. Він знав минуле, любить свій народ, він захоплений його славними ділами. Він зберіг своє серце, хоч мову забрала йому московська культура... Малює наше минуле... просто і докладно оповідає про козаччину — нашу волю і силу, і права... Походи нашої флоти на турків і татар він вистудіював досконало. Воскрешає перед аудиторією дивні діла славетних гетьманів і цілий ряд їх став перед заслуханою аудиторією як живий. Здається, що нема вже ні цирку, ні мирних громадян, ні оратора, а довкола бурхливе гнівне море несе велетенний корабель на ворожі береги, на його носі непохитний у своїй цілі славний отаман голосно закликає на подвиг, горять завзяттям його козаки. І кожний з них почуває, що й він має в собі стільки предківського вогню і сили, що поведе за собою до бою завзятців. Думки і почування слухачів уже в іншім світі; творення громади, вибори Ради відійшли на задній план, тепер же війна за правду, за волю свого народу, перемога або... смерть. І таки не смерть, а перемога, лише перемога і одушевлення аудиторії досягло найвищих вершин, до яких може знестися захоплення і ентузіазм. І вже замовк промовець, вже він сходить вділ з трибуни, а аудиторія ще в обіймах чару, ще не вернула до дійсного життя... Зрештою глибоку мовчанку прорвав грім оплесків і тисячі вигуків; які слова складалися на ті вигуки, не можна було розчути, бо то був правдивий грім, який зносився під склепіння цирку і розсаджував їх.
Хто знає, в яку форму вилився б цей ентузіазм, якби на трибуні не з'явився новий промовець. Він підніс руку догори і не то заспокоював, не то благословляв... Грім прокотився востаннє і настала тиша.
Новий промовець — людина цивільна, на вигляд літ 30, невеликі козацькі вуса. Це був учитель Микола Коломиєць. Спокійно, зрівноважено він почав провадити авдиторію з славних минулих часів в прикру і ганебну сучасність. Представившись як учитель, він попровадив авдиторію в школу. Школа є кузнею обмосковлення, московський молот перековує в ній українські душі. Розповів про роль і значення мови як національного чинника, як зброї в руках нації, з якою можна нападати і можна оборонятися рівно ж. Розкрив цілу механіку цієї сили. Кожне твердження освітлював фактами і прикладами, екскурсами в область історії, антропології, висвітлив різницю двох душ, двох розумінь і світоглядів, їх історичних шляхів. Його промова була чисто академічна і дуже змістовна та, поминаючи весь ілюстративний матеріал, проста “сіра” маса слухачів була з цією темою вже досить ознайомлена, бо сама була об'єктом денаціоналізуючого діяння імперської школи.
Вкінці педантично зауважив, що чув слово “ура”, а такого слова в українській мові нема, треба вживати “слава”. Гучне “слава” провадило й цього оратора з трибуни.
Виступило ще кількох промовців, військових з закликами до організації, до ширення свідомості, до праці над собою.
Нарешті ряд промовців дійшов свого кінця. Приступлено до читання статуту і прийнято його одноголосно і без поправок. Інакше й не могло бути: маса приймає те, що є, аби воно було своє.
З виборами до Ради було таке саме. Лише кілька осіб виставлено зборами, решту вибрано з тих, що вже були членами комісії. Збори закінчилися о четвертій годині пополудні.

Обрана Рада Севастопольської Української Чорноморської Громади зійшлася на засідання і обрала президію. Склад її був такий: Головою — В. Лощенко, заступниками — Микола Коломиєць і Михайло Пащенко (матрос), писарем — М. Михайлик, скарбником  — не пам’ятаю добре, здається, Лихоніс. Видними членами Ради були: Вол. Савченко-Більський (кап.), Мик. Піклієвич (кораб. інж.), Богомолець (прокурор Чорном. флоти), Х (матрос, прізвища не пам’ятаю, був бібліотекарем), Вас. Вітинський (власник кав’ярні, родом з Галичини), Сокович (лікар), Федір Сліпченко (курсант шк. авіації) та інші.
Друге засідання Ради призначене справам організаційного характеру, як помешкання (дуже це була болюча справа, як і скрізь), література, бібліотека, читальня, ставлення до Совіта Солдатських і Робочих депутатів.

Цей орган складався в своїй більшості з неукраїнців. Власне, коли брати їх походження, то переважали й тут українці, але більшість їх стала вже перевертнями; це жертви московської культури і службової кар'єри. Мале число свідомих українців у Совіті треба пояснити тим, що всі вибори у Совіт проводилися в перших днях революції, а тоді українці були ще розпорошені — одно, та мріяли про своє — два. Ясно, що в той час вони до виборів у Совіт ставилися байдуже і вибори проводили більше не вони. Вибирано ж людей рухливих, запобігливих і переважно авантурників. Ці неукраїнці, що попали до Совіту, були звичайними делегатами від частин, що складалися виключно з українців.
Все ж цей орган мав авторитет, з ним рахувалося начальство, і на перших порах він нічого не чинив такого, що могло б змусити українців ставитися до нього вороже.
Головою Совіту був однорічник школи авіації студент Сафонов, родом з Києва. Була це людина енергійна, актор з заводу, він артистично умів виконувати свою роль голови. Заступником голови був підполк. Верховський, старшина Ґенер. Штабу.
Ці дві особи зуміли здобути авторитет у ССРД. Поставити себе і весь орган на такій висоті, що і начальство, і громадянство ставилися до нього з виразною повагою, це було неабиякою їх заслугою.
Обидва вони були великими прихильниками Керенського, для них він був світлим божищем. Цікаво, що Керенський, не знаючи особисто, здається, обох (принаймні Сафонова), зразу зауважив і оцінив заслуги цих осіб. Під час свого приїзду до Севастополя він підвищив Сафонова до ранґу  прапорщика, Верховського — до полковника. Пішла поголоска, що обидвох мають перевести до військового міністерства: Сафонова — ад’ютантом Керенського, а Верховського — на якусь іншу високу посаду. Ці вістки були небезпідставні і щодо Верховського справдились.

Оголошений у Києві перший Український Військовий З’їзд на 4 травня не міг уже залишитися без відгуку з Севастополя, від флоти і армії.
Наприкінці квітня делегатські збори від усіх пароплавів, що стояли тоді у Севастополі (майже ціла флота) та від артилерійських і авіаційних частин ухвалили вислати делегатів на з’їзд. З числа виставлених кандидатів обрано двох: матроса Лінника і однорічника Михайлика.
В цей час організації в частинах уже окріпли, бажання і гасла окреслились.
Наказ делегатам на з’їзд відбивав яскраво настрої тих, що їх посилали: найширша автономія України зі всіма успіхами незалежної держави, урядом, військом, флотою. Українізація армії і флоти зокрема має негайно і планово проводитися, тобто поповнення надалі має йти лише з України. Шляхом виміни українські фахові сили переводяться з чужинних територій на Україну. Цій виміні обов’язково підлягають і флоти Балтийська і Чорноморська щодо матросів і командного складу. Організація військових піхотних, гарматних, інженерних і морських шкіл, і т. д. і т. д.
Вважаю за потрібне наголосити, що на зборах делегатів, які укладали наказ, опріч самих матросів і козаків, жодних інших, сторонніх людей не було.

Запис членів до Громади не малів, а постійно зростав. Вплив Ради непомітно для неї самої став великий. З нею уже рахувалися, хоч Рада, можна сказати, працювала далеко не так енергійно і помітно, як у перші дні. Перший порив, зайвий час слів уже минув, наставав час діла, чину.
От для цього “діла” було замало людей взагалі, а людей здібних і таких, що мали би посвятити себе цілком праці, можна було порахувати на пальцях.
Зріст антагонізму між військовиками та неласкаве око начальства примусили декого із “завзятих” відразу ж прикусити язика, удати страшно зайнятих людей по службі.
А на черзі назбиралося багато справ. Передбачалися вибори до міського самоврядування, до Ради Роб. і Солд. депутатів, до Установчих Зборів, утворення військового органу, ще дальше ширення організації в частинах і безліч інших меншої ваги справ, але теж конечних.
Треба було рівно ж реагувати на всі ті напади, що за прикладом московського центру почали сипатися як з мішка на українців, треба було реагувати на всі досить складні політичні справи, що поставали з розвитком подій на цілім Сході Європи...
Рада засідала дуже часто, реагувала відповідними постановами на біжучі справи, праця йшла без перерви і видно було її наслідки. Але видно було й ті недоліки цієї праці, що виникали з браку сильного проводу і браку провідників.
Це стало помітно і самим провідникам. Згадаю тут, що голова Ради (В. Лощенко), який був у добрих стосунках з Винниченком, доручив мені при відбутті на з’їзд просити цього потентата, що саме був тоді заступником голови Центр. Ради, щоби до Севастополя прислано когось з видних осіб, що мав би налагодити тут працю, попровадити широку агітацію і взяти за неї відповідальність. А головне — особу, незалежну від будь-якої служби.
Це доручення я виконав в часі військового з’їзду 7 травня. Винниченко познайомив мене з С. В. Петлюрою. Це було під час виборів до Укр. Військового Генерального Комітету, коли було вже видно, що Симон Васильович попадав до цеї інституції один з перших.
Я і йому зреферував справу, просив його побувати особисто у Севастополі і когось прислати на стало.
Та з цього нічого не вийшло. Зайнявши відповідальну посаду голови УВГК, наш будучий вождь, очевидно, забув про свою розмову з молодим однорічником.
Щоправда, аж у вересні до Севастополя приїхали представники УВГК. Але вони приїхали лише на 2—3 дні. Представники, що мали лише поговорити з матросами і в жодному разі не ставили за мету полагодити відносини з начальством флоти, подати керівні вказівки Раді. Про це представництво мова буде далі.

На цім слові, на жаль, мусимо обірвати цікаві спомини М. Михайлика за браком закінчення рукопису, який мав би ще такі розділи, як видно зі змісту на окремім аркушику, що зберігся при рукописові:
Колчак. Організація Клубу і Комітету. Впливи організації на фронт. Гуртки на кораблях. Школа авіації. “Іван Злотоуст”. Становище Центрофлоти. Есери і вибори до Установчих Зборів. УСР. Ставлення флоти до фронту, до большевиків. Українізація флоти і прапор. Командування. Ставлення укр. організацій до Центр. Ради і праці Центру. Небезпека для Києва. Укр. Чорноморський Курінь. Величко. (?) і Ісаєвич. Центрофлота. Загроза Центрофлоті. Одержання зброї і виїзд до Києва (Чорноморського куреня). На ст. Катеринослав. III універсал, вночі: “Слава”. Приїзд до Києва. Парад. Помешкання. Командування. Боротьба з бандитизмом. Виділення большевиків. Курінь і оголошений 3 грудня страйк. Ціцович. Кінець куреня. Що діється у флоті. Відхід і висадження кораблів. Німці і матроси. Відхід їх до Совдепії. Матроси в 1919 році.
Як бачимо, бракує ще багато споминів про дуже цікаві події, що розгорнулися в дальшім трагічнім житті нашої флоти. Умисно навели ми цей перелік, сподіваючись, що хто-небудь з читачів, що знав ці події, освітлить хоч якийсь із цих цікавих моментів.Окремо на цім місці складаємо нашу сердечну подяку Його Ексцелєнції нашому доброму Митрополитові, що ласкаво дозволив нам скористатися зі споминів М. Михайлика, які належать до власного Архіву Ексцелєнції.

Подається за Українським культурологічним альманахом “Хроніка-2000”.