Часто  мене бере відчай від того, що ми все, що можна, заговорили-забалакали до такої міри, що вже виникає алергія до певних слів і термінів, певних понять і проблем. Здається, до цього належить і «національна ідея», яка чи то є, чи відсутня, чи реально втілювана в ідеологію державобудування, чи то фантомна, як і сама українська держава, котру донедавна ми писали з великої літери і вимовляли з придихом…
Колись відомий французький романіст, відвідавши Росію, зазначив, що слов’яни поклоняються ідолам, а не ідеям.
Поза всяким сумнівом, після оголошення, що «ідея» не спрацювала, нам намагалися нав’язати процес ідолізації замість ідеологізації, що і, зрештою, спричинилося до такого жалюгідного стану в духовній царині України, яка виявляє себе щоденно на кожному телеканалі, в кожному новому та й старому виданні, у слові.
Століття глобалізації, в яке ми вступили, українську національну проблематику справді перетворює з донедавна підпільно легалізованої у глобальну.
Десять років ілюзій життя за реформами та національного відродження вимагають спростування міфів про розбудову держави. І якщо комусь моя критичність видасться антипатріотичною, то я закликав би всіх нас сьогодні говорити не про віртуальну Україну, в якій добре ведеться якійсь сотні, за висловом доктора Валерія Матвієнка, «великокаліберних фігур», а про Україну в морі стихій і непрогнозованих наслідків, плавання за чужими компасами, коли з одного боку задувають європейські так звані «загальнолюдські» пасати, а з другого — потужні північні вітри проймають національний організм до глибини душі, коли у відчаї хочеться вигукнути: «Навіщо така незалежність, коли період залежності був вищепродуктивним і духооберігаючим, коли еволюційні ритми українізації сягали всіх українських національних берегів!». Тож, аби не виникали підозри, що нас усіх ошукали, спробуймо розібратися, за чиїм компасом ми й досі пливемо, та й чи пливемо? Бо я не належу до кола оптимістів, які вірять заявам, що новоявлений лідер змінить ідеологічні орієнтири. Доки ми самі не повернемо круто в своєму думанні, у своєму, підкреслюю, духовному орієнтуванні.
Якщо враховувати й ту обставину, що міжнародне право вимагає від нас визначеності щодо трансграничного телебачення, яке здійснюватиметься за допомогою пульта, і виводить усіх на нову, за висловом французького теледіяча Патріка Імхауса, «геологічну добу, приголомшливу і непередбачувану».
І якщо порівняти наші вегетаріанські програми на УТ-І з м’ясоїдними тиранозаврами Юрського періоду російськомовних теле- і радіоканалів, то наша національна безперспективність може тільки бути порятованою глобальним або загальнодержавним відключенням усього населення від енергоносіїв.
Але це жарти… Жарти приречених…
Кордонів для інформації не існує, але існують обмежувальні системи на кожному державному просторі, якщо це держава, а не безликий простір, означений лише географічною назвою.
Саме тому в поняття «національна ідея» ми вкладаємо оберігаючі, регламентуючі, консолідуючі, ущільнюючі енергію перспективозабезпечуючі значення, які й гарантують стабільне місце українській нації у світовій спільноті саме у найвизначальніший історичний період інформаційних, культурних, економічних, а відтак і правових дифузій. Посилання на економічні проблеми при розв’язанні національних є безпідставними хоча б тому, що принципові положення економічної політики країн, що перебували в стані занепаду й успішно перебороли його, були дуже схожими.
Історичні та національні відмінності робили ці проблеми лише специфічними. Тому складовою успіху в усіх сьогодні країнах-лідерах був, — за висловом Євгена Марчука, — «випереджаючий розвиток інтелектуального фактора». Це було причиною високого економічного злету моноетнічної Японії, а нині — Китаю... Фактор моноетнічності тут є визначальним, бо відсутня та шарпанина навсібіч, яка властива саме нам.
І я переконаний, що присутні на конференції представники Естонії, Латвії, Литви підтвердять мої припущення.
Не ліберальні відносини в системах керування є визначальними в ефективності економіки, а гуманітарний потенціал нації, складовою якого є інтелектуальний потенціал. Моральне, психічне здоров’я нації визначають її соціальне благополуччя.
Тому складова національної ідеї, що є сконцентрованим виразом національних інтересів та патріо- тичних почуттів, — це моральність.
Я глибоко переконаний, що завдяки цьому фактору українська нація не кінця історії, а її середини, завдячуючи дивному збігові обставин: навіть географічна серединність Європи, що випадає на українські землі, позначена не моральним підупадом, а високим духовним станом.
Про високі моральні засади української нації свідчить живий відгук на потребу відновлення релігійної сфери. Моральність виявляється і в тому, як українці гостро реагують на брехню, на кривду, на беззаконня, на несправедливість. Хоча в реальному державному житті порушення моральних стандартів сягнуло небачених меж.
Нам тривалий час нав’язувалася думка, що здорова економіка спричиниться до підвищення мораль- ного рівня, не розуміючи того, що процес буває зворотним. Умовою формування здорової, тобто сильної, економіки є моральне здоров’я нації. Хто ним піклується? Держава? Навпаки. Державні чинники зорієнтовані виключно на себе.
Зробивши ставку в управлінні суспільством виключно на матеріальні чинники, силові інструментарії, держава припустилася найнебезпечнішої помилки, яка, зрештою, буде загрожувати її власному існуванню.
Капітал і сила, незалежно від того, якого вони походження, одержали в Україні необмежену владу. Такі моральні категорії, що були охоронними протягом життя нації, як сумління, обов’язок, патріотизм, порядність, словом, усі наші чесноти, відкинуті на узбіччя. Сьогодні до них долучаються такі імунозабезпечувальні категорії, як сім’я, безпека, добробут, порядок, справедливість, демократія, духовність, що потерпають від ерозії грошей, сили, влади.
Вищі людські цінності для нас найактуальніші. Катастрофічне зменшення народжуваності, перетворення людей похилого віку на соціальних вигнанців, байдуже ставлення до дітей, пияцтво, тотальне зубожін-       ня — не від загальних національних злиднів. Ми це добре усвідомлюємо, — а від аморального, безідео-логічного панування нової, так званої української еліти, яку тільки тому й можна назвати українською, що вона паразитує на тілі української нації.
Я не перераховуватиму тих моральних факторів, які стали «державотворчими». Якщо ми не витворимо власних моральних стандартів життя, нас немину- че чекає або соціальний хаос, або життя за законами цивілізаційного узбіччя.
Національна ідея — це, окрім мовних, культурних складових, ще й повнота  буття, пов’язаного з самореалізацією кожного у своїй батьківщині, а не десь у чужодальніх краях. Держава повинна створити всі необхідні умови для самореа лізації кожного в усіх національних сферах.
І це може забезпечити лише власна держава, тому потяг нації до творення власної держави є передумовою такої самореалізації.
Вирішення цього стратегічного питання — це розв’язання проблеми національної безпеки.
Ніколи так Україна не збіднювалася на творчу реалізацію, як тепер. Чужі співаки, чужий театр, чуже телебачення, чужа культура, чужа мова — ознаки відумерщини всього творчо акумулюючого в національному організмі.
Ми вже ніби змирилися навіки, що побутовий вандалізм супроводжується політичним, коли згадана вже «еліта» руйнує заповзятливіше все, що можна, — аніж найлютіші воріженьки. Причиною цього є втрата або відсутність віри в значущість вищих моральних цінностей. Більшість уже не вірить нікому і нічому. Люди вважають, що весь світ ворожий, що їм у цьому світі не належить нічого.
Тому потрібні надзусилля держави і суспільства, аби повернути людям віру в себе, свою спроможність мати свою Україну, а не ілюзорну, чи віртуальну, де була б і своя правда, і своя мова, і своя культура, і своя перспектива у вік глобалізації.
І хотілося б вірити, що наша конференція виробить необхідні рекомендації і чиновникам, і всім нам, аби проблему виживання хоча б на один градус змінити на проблему життєтворення.

Павло МОВЧАН,
голова Всеукраїнського товариства
«Просвіта» імені Т. Шевченка

До змісту книги ЧИ МАЄ УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВУ?

До розділу "Просвіта"