ДОЛІ, ЩО СТАЮТЬ ЛЕГЕНДАМИ...

“Ми мусимо боронити нашу національну приналежність, наше право бути й називатися українцями...” – писав севастопольський педагог-історик, краєзнавець Валько Кравченко. Шість років минуло, як він відійшов у вічність, але слово полум’яного патріота надихає сучасників ставати на шлях відродження своєї мови, культури, історії. Саме його життєвий шлях спонукав цього року студентку 2-го курсу Севастопольського медичного коледжу імені Жені Дерюгіної Марію Дьяченко до написання пошукової роботи на тему: “Долі, що стають легендами”. На Міжнародному конкурсі учнівської та студентської молоді “Мій рідний край” її робота відзначена Дипломом за І місце у номінації “Україна на новому шляху”.
Для медичного коледжу перемоги у цьому конкурсі вже стали доброю традицією. З дванадцяти років, відколи він триває, сім років поспіль студенти цього навчального закладу беруть у ньому участь і завжди перемагають.
Конкурс започаткований Союзом українок України. У Севастополі до започаткування конкурсу долучилися голова місцевого Союзу українок Богдана Процак, союзянка Наталія Іванко, координатор Громадського комітету “Український Севастополь” Микола Владзімірський.
У медичному коледжі першим педагогом, який відгукнувся на пропозицію взяти участь у конкурсі, була викладач української мови та літератури Тамара Тимофіївна Жога. Залюблена у свою справу, вона не просто викладала предмет, вона прищеплювала на заняттях любов до рідного краю, повагу до держави, її символіки, культури та звичаїв українського народу та народів, що мешкають у Криму.
Так сталося, що за станом здоров’я цього року Тамара Тимофіївна не працювала у коледжі, але її колега-викладач, Оксана Свинар, достойно продовжила традицію участі та перемоги у конкурсі “Мій рідний край”. Саме під керівництвом Оксани Борисівни писала свою конкурсну роботу цьогорічна переможниця — студентка медичного коледжу Марія Дьяченко. На запитання, в чому, на її думку, феномен такої конкурентоспроможності студентів коледжу зі знання української, Марійка відповіла: “У фаховості викладання: нам мову не нав’язують, а систематично й послідовно доводять перевагу знання багатьох мов, у тому числі й української як державної”.
Отже, мову у коледжі не нав’язують і студентам це подобається. Аби отримати таку оцінку, педагог повинен мати неабиякий хист. “Оксана Борисівна — надзвичайно талановитий викладач, — каже пані Тамара Жога. Крім фаху вчителя української мови та літератури, вона ще має фах економіста. Симбіоз двох вищих освіт: гуманітарної та природничої, надали цьому педагогу особливих рис: вона надзвичайно логічна, послідовна і цілеспрямована. Скрупульозно ставиться до виконання будь-якої справи, прекрасно знає комп’ютер. Відповідальна стосовно виховного процесу студентів. Усі новітні виховні методи педагога мають класичне українське підґрунтя”.
З усього видно, що медичному коледжу поталанило з викладачами української мови та літератури. Звідти й феноменальні результати.
Що ж до роботи, представленої на конкурс, то вона вражає щирістю та правдивістю зображення нелегкого, але достойного життя українця від дитячих років й до останньої миті. Чимало інформації взято зі спогадів самого Валентина Васильовича Кравченка. Адже він постійно друкувався у часописах “Дзвін Севастополя”, “Флот України”, “Кримська світлиця”.
“...Я належу до православних християн. Мої батьки були православні і охрестили свого сина. Щоправда, срібний хрестик не зберігся: під час Голодомору, влаштованого російським урядом та його посіпаками в Україні, мати віднесла того хрестика до Торгсину – організації, яка скуповувала у людей рештки дорогоцінних металів за харчі. Отже, хрестика нема, але віра батьків зі мною. І я захищатиму її від кожного, хто здійме на неї руки...”.
У родині Валентина називали Вальком. З цим дитячим іменем він пройшов через все життя: вчився у харківській школі, був евакуйований до Казахстану, здобував освіту на японському факультеті сходознавства у Фергані, воював під Кенігсбергом, де був тяжко поранений і втратив ногу.
Крок за кроком студентка досліджує весь життєвий шлях цієї непересічної особистості, використовуючи спогади очевидців та записи самого Валька Кравченка. Про бій за Кенігсберг він згодом напише: “...Я також був на тій війні... Але, на моє нещастя, я не воював за Україну. За неї боролися вояки УПА. А я, як виявилось згодом, відвойовував для Росії у німців їх стародавнє місто Кенігсберг... Єдине, що говорить на мою користь, так це те, що я був простим піхотинцем...”.
Після війни В. Кравченко закінчує перервану освіту, працює у Москві, а в 1974 році переїздить до Севастополя. Зі здобуттям Україною незалежності він розпочав активну діяльність: був одним із перших засновників товариства “Просвіта”, української недільної школи, друкувався в україномовних часописах, займався науковою діяльністю. Два видання автора: “Шевченківський Севастополь” (1999 р.) та “Український Севастополь” (2001 р.) підсумували життя непересічного українця. У 2003 році В. Кравченка не стало.
Жага до життя, тонкий гумор, любов до рідного краю людини-борця привабили юну дослідницю.
“Тему мені запропонувала Оксана Борисівна, але я спочатку поставилася до неї неуважно, — каже Марія. Та згодом, заглиблюючись у життя цієї непересічної людини, я захопилася й перевела подих аж на 15-ій сторінці своєї роботи. Працювалося легко, допомагали зустрічі з севастопольцями, котрі знали Валька Кравченка: пані Богданою Процак та Миколою Івановичем Владзімірським. Контролювала й направляла мої дослідження викладач Оксана Борисівна. Думаю, що наступного року я знову братиму участь у цьому конкурсі”.
Досліджуючи долю В. Кравченка, Марія робить висновок: “...Бачу урок для себе: щоб чогось досягти, треба багато працювати. Поверхові знання не дають бажаного результату. Кожен має боротися за себе не кулаком, а розумом, бо розум – то велика сила...”.
З огляду на такі філософські роздуми студента-початківця, думається, організатори Міжнародного конкурсу учнівської та студентської молоді “Мій рідний край” досягли мети – не загубити нитку міжпоколінних генетичних зв’язків, які є основою нації.

Лідія СТЕПКО,
м. Севастополь.

На фото Марія Дьяченко

Ознайомитись із конкурсною роботою “Долі, що стають легендами” можна за цим посиланням