ТО ХТО Ж ФАЛЬСИФІКУЄ ІСТОРІЮ?

Нинішня влада любить святкувати чи відзначати дивні як для незалежної держави ювілеї. Їх ріднить одна риса: прагнення закріпити в українського народу малоросійський комплекс, стереотип нібито "благоденствія" українців у Російській імперії та в СССР, нав"язати уявлення про те, що без Москви нас і кури заклюють; що у нас тільки й світу, що у московському віконці. За прикладами не треба далеко ходити! Не так давно гучно святкувалися й святкуються всупереч протестам української громадськості, в т. ч. й наукової, всілякі непотріби типу 200-річчя різних губерній, катерининські псевдоювілеї міст, наприклад 225-річчя Дніпропетровська (місту насправді вже понад 360 років!), 60-річчя районів, створених радянською владою, 60-річчя авіполків, як от у Скнилові... Цього року влада пішла далі й вирішила відзначити 85-річчя Щербицького, на совісті якого навічно залишиться ганебна першотравнево- чорнобильська демонстрація 1986 року, не кажучи вже про гоніння на українську мову й інші його антиукраїнські заходи. Не випадково такий тип компартфункціонера у образі Володьки Лободи вивів Олесь Гончар у "Соборі"!

13 березня 2002 р. було опубліковано й указ Президента України про відзначення 350-річчя Переяславської ради, який тут же викликав хвилю обурення громадськості, про що свідчить наприклад ряд заяв і відкритих листів від імені поважних наукових та громадських організацій, наприклад від Президії Академії наук вищої школи України, від Наукового товариства ім. Шевченка, від істориків Канадського Інституту Українських Студій, найповажнішої за межами України українознавчої установи, від "Просвіти" і т.д. Особисто я брав участь у "круглому столі", на котрому були присутні історики - представники провідних наукових установ України, насамперед Інституту історії НАН України, Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАН України, Національного Університету "Києво-Могилянська Академія", Київського Національного Університету, інших наукових центрів України і навіть закордонних. З документами на руках вони розкрили суть Переяславської ради і одностайно вказали на недоречність указу, вимогу його відміни. І що ж влада? Як часто буває у таких випадках вона має "свою" думку, схожу на ту, яка панує у Кремлі щодо Переяславської ради, тому й гордо відмовчується. Зате її озвучив народний депутат, акад. П. Толочко, археолог.

Звичайно кожен, в т.ч. й П. Толочко, має право на свою точку зору на будь що, навіть на проблему життя на Марсі, але чомусь не кожному надають слово в провладних ЗМІ. Дивним тільки здається, що в той час, коли масово грабуються золотоносні скіфські кургани, давньогрецькі міста, коли під загрозу ставиться київська Софія через кричущі порушення правил забудови в меморіальній зоні Києва, коли відбувається багато чого такого, що відверто шкодить національним інтересам України, нардепа - археолога щось не чути. Зате постійно на слуху інші аспекти його дільності: то він бореться за збереження серпочків і молоточків на будинку Верховної Ради, не розуміючи, що вони там так само доречні як гітлерівська свастика, то береться критикувати колег - академіків за те, що вони запроваджують нібито то "неправильний" український правопис, то дає інтерв"ю "Комсомольськой правде", називаючи при цьому Південну Україну "Новоросією" і не помічаючи видатної ролі українського козацтва у освоєнні та заселенні цього регіону і т. д. Така всеядність нагадує незабутнього "корифея всіх наук", котрому було діло і до питань мовознавства, і до кібернетики, і до генетики… Ось і тепер П. Толочко виступив з великою статтею "Кому і чим завинила Переяславська рада" в "Голосі України" ( від 3.08.2002 р.). У ній він вважає, що погляди тих, хто виступає проти президентського указу, "поділяє незначна кількість українських громадян", що в їхніх статтях й інтерв"ю нібито фальсифікується історія, вноситься "розбрат у наше і без того розтерзане суспільство".

Що стосується "незначної кількості", то референдум з приводу оцінки Переяславської ради не проводився. Можна вказати тільки на всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., на котрому переважна більшість громадян України (понад 90% голосуючих) чітко висловили своє небажання жити в Російській імперії - СССР, воліючи мати свою Українську незалежну державу. Якщо ж говорити про проблему Переяславської ради з точки зору науки, то вона вирішується в наукових дискусіях, а не методом голосування, опитувань на вулиці, публікацій популярних статейок, навіть указів з Банкової. У такому разі П. Толочко, який не має жодної наукової праці з питань Національно-визвольної війни 1648-1658 рр. і Переяславської ради 1654 р., мав би принаймі не розкидатися ярликами фальсифікаторів і не ігнорувати доробок науковців, котрі набагато більше зробили, ніж Толочко, принаймі в галузі досліджень історії України ХVІ-ХVІІІ ст. Але видно дуже кортить знову стати "експертом" в цій галузі, як в часи Брежнєва, Суслова. Щербицького, Маланчука і Ко. Нагадаю, що у 1974 р., під диктовку компартійних бонз розгорнулося цькування видатного українського вченого, історика й археолога, на жаль вже покійного, академіка Михайла Брайчевського за його знамениту книгу "Возз'єднання чи приєднання?". Одним з етапів цькування, яке завершилося вигнанням з роботи вченого (понад 10 років він був безробітним) і відлученням від науки (на його книги не можна було навіть посилатися!), стало "обговорення", цієї книги в стінах Інституту історії. Насправді ж тоді відбулася погромницька "проработка". Свої "20 копійок" кинув тоді й П. Толочко. Невдовзі має вийти з друку стенограма цього "обговорення" і тоді кожен зможе пересвідчитися у тому, хто з істориків, в т.ч. й П.Толочко, і що сказав про Переяславську раду і якого рівня й характеру була їхня аргументація…

Про саму Переяславську раду у статті в "ГУ" говориться небагато, бо щоб сказати про неї щось путнє, треба таки спеціально займатися цією проблематикою. Більше половини статті П.Толочка присвячено переповіданню матеріалів з підручників з історії СССР зразка 50-80-х років, котрі базувалися на відомих "Тезисах" ЦК КПРС "О 300-летии воссоединения Украины с Россией (1654-1954 гг.)". У статті багато говориться про те, якою поганою була Річ Посполита й кинуто камінчик в город українських "націонал-патріотів нинішніх, які схильні ідеалізувати польську добу в історії України". Такий собі натяк на "польськую интригу"...

Цей випад на адресу "націонал-патріотів" є зовсім незаслуженим уже тому, що саме вони дуже добре знають ціну і першій і другій Речам Посполитим. Саме вони, а не нинішня влада, послідовно виступають в обороні УПА як воюючої сторони у Другій світовій війні, котра билася не тільки проти гітлерівців та енкаведистів, але й проти польських шовіністів; саме вони добиваються засудження сучасною Польщею злочину, який називається акція "Вісла" і т. д.

Академіку, доктору історичних наук, треба б знати, що не варто історію держави будь - якого народу, в т. ч. й польського, зображувати тільки в чорних чи білих кольорах. Дійсно, на Україні існував колоніальний гніт з боку Речі Посполитої, але ж і Московська держава провадила колоніальну політику щодо загарбаних нею земель. Власне, сама Річ Посполита з"явилася тільки у 1569 р. як відповідь насамперед на агресію Московської держави (Лівонська війна) проти Великого князівства Литовського, до складу котрого входила більшість українських земель та Білорусія (остання, до речі, втратила внаслідок московської агресії близько половини свого населення!). Хто ж штовхнув тоді Україну в польські обійми, як не Москва? І в очах наших предків Краків та Варшава були тоді меншим злом, ніж Москва, інакше пішли б вони не на захід, а на північний схід! Та й у самій Речі Посполитій бувало по-різному, інакше б не ходили наші предки - козаки з поляками битися пліч-о-пліч проти турків, ординців, московитів. Нагадаємо наприклад, що Богдан Хмельницький штурмував московський Смоленськ у 1633 р., а не боронив його від польського війська, що Іван Богун на початку 40-х років ХVІІ ст. доходив у військовому поході аж до Мордовії, що гетьман Сагайдачний, на якого посилається у своїй статті П. Толочко, ходив із своїми запорожцями для підтримки поляків на Москву, а не навпаки, з московитами на Варшаву?

Вказує академік і на те, що Сагайдачний звертався у 1620 р. з чолобитною до царя з проханням прийняти Військо Запорізьке на службу. Тут або незнання предмету, про який береться писати академік, або ж свідома фальсифікація! Доводиться нагадати, що цей лист і посольство Сагайдачного були тільки дипломатичним маневром. Це чітко встановив ще на початку 60-х років визначний московський вчений-славіст В. Королюк, до праць якого і відсилаю зацікавлених. П. Толочко посилається й на листи до царя київського митрополита Йова Борецького. Навіть якщо це не дипломатичний хід, а щирий намір, то чому думка митрополита Йова видається за думку всього українського народу? Чому ж його тоді не підтримала Москва? Чому ж до Москви ніколи не зверталися з подібними пропозиціями наступники Йова - київські митрополити св. Петро Могила і Сильвестр Косов? Чи від імені українського народу мають виступати тільки москвофіли, будь їх хоч жменька? Якщо так рвалися до Москви українці у 1654 р., то чому, коли московські посли прибули з Переяслава до Києва, то представники Української Православної Церкви на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим, котрі змушені були їх зустрічати, обливалися гіркими сльозами? Дозволю собі тут процитувати уривок з листа, писаного тоді очевидцем подій, протопопом Чорнобиля: " (московські) посли йшли пішки через Золоті ворота, де їх зустрічали отець митрополит і все духовенство, яке за сльозами світу не бачило, а … отець митрополит непритомнів". Видно від великої любові до московського царя УПЦ, як і ряд визначних полковників (Богун, Глух, Гуляницький, Сірко та ін.) категорично відмовилася присягати йому на вірність, видно з тієї самої причини козаки й міщани (думку селян навіть не питали) масово ухилялися від присяги, через що присягу в них відбирали насильно. В документах того часу знаходимо наприклад дані про те, як присягали київські та переяславські міщани: "Було крику й плачу, коли (київських) міщан гнали до присяги"; "переяславських міщан гнали до присяги, якій вони дуже опиралися. Місцевий війт (по-сучасному - мер - Ю. М.) аж захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви… , він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги". Видно з великої любові українців до московитів царський посол Стрешньов у 1654 р. мусив поголити голову "по-козацьки", щоб його не впізнали на шляху з Києва до Москви і не забили вдячні від "возз"єднання" "молодші брати"!

П. Толочко нашвидкуруч перераховує можливі варіанти зовнішньополітичних орієнтацій Гетьманщини і доходить висновку, що для України "союз із Росією у тих історичних умовах був єдино прийнятним". По-перше, держава може розвиватися і без якихось особливих "орієнтацій", наприклад як Швейцарія. По - друге, якщо вже судилося шукати десь союзника, то не обов"язково у Москві. Для П. Толочка союз з Туреччиною та її васалом Кримським ханством "був цивілізаційно неприродним". Певною мірою з цим можна погодитися. А що як поглянути з сучасної перспективи?
Отже, Греція була під турецьким пануванням майже 500 років, але вона сьогодні є цивілізованою правовою державою, у котрій існує набагато вищий рівень високий рівень життя й демократії, ніж в Україні. Греція займає почесне місце в європейській спільноті, грецька мова й культура чудово збереглися і т. д. Ситуація з Болгарією, Македонією, Сербією, Румунією та ін. балканськими державами виглядає не так яскраво, тим не менш є привабливішою, ніж в сучасній Україні, особливо коли йдеться про "культурно-історичну ідентичність" народу, над якою так вболіває П. Толочко. Тільки від Москви українці були б далі, це вже точно! Так ми говоримо про державний інтерес України чи Росії? Дійсно тяжка була балканським народам Османська імперія, яку я зовсім не збираюся ідеалізувати, але "чомусь" наслідки навіть її панування були не такими сумними для цих народів, як "братні" обійми "старшого брата" для українців.

Не так, як Толочко, думав і Богдан Хмельницький!

Переконавшись у тому, що Москві йдеться не про рівноправний союз з Україною, а про її загарбання, побачивши, що вона зрадила Українську державу (сепаратне Віленське перемир"я з Річчю Посполитою 1656 р., яким, до речі, фактично розривався російсько-український договір 1654 р.), він уклав союзи із Швецією й Трансільванією. І в той час, коли Москва воювала на боці оцієї самої Речі Посполитої, яку так різко засуджує П. Толочко, українські війська разом із шведськими й угорськими брали Варшаву, Краків та ін. польські міста. Отже були й інші, достатньо реальні й перспективні варіанти орієнтацій Гетьманщини і не треба їх ігнорувати!

Для П. Толочка "немає щонайменшого сумніву у тому, що Богдан Хмельницький у своєму протиборстві з польською шляхтою від початку розраховував передусім (виділено нами-Ю.М.) на допомогу Росії". Незручно якось нагадувати тут академіку - історику про елементарні факти, відомі навіть школяреві з підручників навіть часів Хрущова та Брежнева. Там чітко написано, що Хмельницький передусім уклав союз із Кримським ханством,що кримські татари на чолі із Тугай-беєм (його до речі Хмельницький щиро називав своїм побратимом) разом із українськими козаками розгромили польське військо вже в першій битві під Жовтими Водами (6 травня 1648 р.). Більше того, недавно вдалося знайти докази того, що Хмельницький посилав своїх послів в Стамбул за допомогою ще до початку Національно-визвольної війни, у 1647 р. ! І султан дав добро на участь кримських татар на боці українських козаків-повстанців. "Братня" ж Москва ж навіть після перемог української зброї під Жовтими Водами та Корсунем у 1648 р. займала ворожо-вичікувальну позицію щодо українських повстанців!

Спроба П. Толочка виправдати московський уряд у тому, що він зволікав до 1654 р. є просто неграмотною. У 1649 р. російський уряд, бачте, не міг дати позитивну відповідь на звернення Хмельницького, бо "це означало б оголошення війни з Польщі, з якою у Росії був укладений мир", а у 1654 р. уже, бачте, зміг. Що ж змінилося? Чому ж Москва перестала боятися порушення того ж самого миру? Ларчик відкривався просто: Москва спокійно чекала доти, доки Річ Посполита й Україна взаємно послабляться, спливаючи кров"ю у війні, щоб потім диктувати їм свої умови. Це аж ніяк не можна трактувати як вияв братерського ставлення Москви до України! Невірно трактує П. Толочко й характер взаємовідносин України з Московською державою внаслідок Переяславської ради. Кожен неупереджений читач розуміє, що трафаретний в тогочасних документах вислів "бути під царською рукою" трактувати можна дуже широко, особливо коли він вживався тільки з дипломатичних міркувань. Хмельницький, як впевнено твердить більшість дослідників, прагнув укласти з Московською державою військово-політичний союз, причому такий, котрий зберіг би державний суверенітет України. При цьому він завжди мав на увазі західну модель міждержавних стосунків. Так, правитель Баварії формально був підданим імператора "Священої Римської імперії", але при цьому був цілком незалежним у питаннях внутрішньої політики і значною мірою зовнішньої. Хмельницький на переговорах з Польщею у 1649 р. чітко висловив наприклад бажання бути під королем Речі Посполитої, але на таких умовах, щоб повновластним господарем в Україні-Гетьманщині був тільки він як гетьман! Навіть після Переяслава правитель України діяв не як холоп "його царської величності" (цього Москві завжди дуже хотілося й хочеться!), а у відповідності з українськими національними інтересами, нерідко - всупереч волі Москви, ведучи наприклад самостійну зовнішню політику й навіть укладаючи союзи з ворогами Москви. Зовсім інше було в головах царя та його уряду, котрі виходили тільки з єдиної моделі азіатського типу - всі мають бути підданими й холопами "його царської величності", отже всі вольності, гарантовані царем, це тільки його тимчасова милість, клаптик паперу. Не випадково при першій же можливості царський уряд наплював на укладений після Переяславської ради договір і фактично розірвав його. Це й призвело врешті до російсько-української війни 1658-1659 рр. і до формальної денонсації його вже українською стороною.

За П. Толочком російський уряд постійно помагав Україні грішми, давав політичний притулок козакам-повстанцям (до 1648 р.), навіть у 1648 р., "коли українські землі вразила страшна посуха і стався страшний неврожай, тільки безперешкодний вивіз зерна з Росії врятував Україну від голоду". Шкода, що академік не навів джерел, бо ніякого голоду в Україні у 1648 р. не було! Хліб дійсно ввозився у пізніший час, але ж не безкоштовно, а на умовах, дуже вигідних Московській державі. Але не цьому справа. Московська держава дійсно надавала з політичних міркувань певну допомогу Україні, дійсно певна кількість росіян брала участь в українському повстанні. За це їй можна тільки подякувати. Честь і хвала тим росіянам, котрі брали в участь у Національно-визвольній війні українського народу за незалежну Українську державу! Але за що дякувати "вірним слугам його царської величності", котрі з мечем приходили на українську землю, нищачи її незалежність? Це явно переважає всі подарунки й "соболі" разом узяті! А як бути з півтора десятком російсько-українських війн, котрі вибухали між Росією та Україною по ХХ ст. включно? Як бути з тим явно негативним балансом для України, який склався для неї у стосунках з Москвою уже через кілька років після Переяслава - 1654? Як бути з агресивною політикою Москви, яка розв"язала російсько-українську війну 1658-1659 рр.? Це теж накажете записати на конто дружби і благодійності Москви? Всупереч сподіванням Хмельницького Переяслав - 1654 (уже по смерті гетьмана) призвів до Переяслава -1659, на котрому Москва нав"язала Україні новий нерівноправний договір і перетворила її в автономну одиницю імперії, після чого розгорнувся процес нищення Української держави, української мови й культури, врешті тієї культурно-національної ідентичності, про яку вже йшлося. Тільки сліпець не може побачити фатальних для українців наслідків колоніальної політики Московської імперії у подальший період, особливо у ХХ ст. з його геноцидом українців ( штучні голодомори, Сибір, Сандормохи, Биківня тощо), нищенням УНР і ЗУНР - дійсно українських, а не маріонеткових держав, якою була УРСР. П. Толочко має рацію у тому, що Переяславська рада надовго визначила долю України. Але ж хіба не вплинули суттєво на долю України такі події як пакт Молотов-Ріббентроп (1939) чи договір про дружбу СССР з фашистською Німеччиною (1940), чи 22 червня 1941 р.?! Чого ж тоді Банкова не поспішила з указами про відзначення цих подій у 1999-2001 рр.?

Кожній освіченій людині відомо, що в історичному минулому відбулася неймовірна безліч подій. Але ж президентські укази видаються з приводу тільки окремих. Тоді виникає питання: чому дійсно важливі події української історії, наприклад Батозька битва, 350-річчя якої виповнилося цього року, "чомусь" не удостоїлися честі бути відзначеними указами, а от Переяславська рада - будь-ласка? Історики й без указів досліджували й досліджують важливі події, включно з Переяславською радою, але ж досліджувати - не означає відзначати чи святкувати. А тут ще не пройшла оскома від гучних сталінських та брежневських святкувань ювілеїв Переяславської ради у 1954 та 1979 рр., як уже на горизонті забовваніло чергове святкування-відзначення...

І останнє. Виданням указу про 350-річчя Переяславської ради влада сіла в калюжу і сіла добряче. Тут чітко відчувається її прагнення потроху привчати українців до призабутого московського хомута. То варто поставити владі питання: хоче вона збереження суверенної незалежної України чи бачить її у складі нового варіанту "рівноправного" СССР? Якщо ж влада за Україну, а не за Малоросію, то вона повинна довести це хоча б відміною свого скороспілого березневого указу.

12.08.2002 р. о. Юрій Мицик, зав. кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія", д. і. н., професор.

До розділу "Просвіта"