Національна ідея — явище не лише українське. Будь-яка спільнота людей, яка на певному етапі свого розвитку усвідомлює себе нацією, проймається національною ідеєю, тобто ідеєю своєї окремішності, значимості у світі й взаємосолідарності. «Ми не гірші від інших». «Свій до свого по своє». «Полу вріж, а від москаля втікай». «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люди...»
Національна ідея окремішності неминуче переростає в ідею незалежної національної держави. «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». Адже тільки незалежна національна держава може забезпечити цілісність етнічної території з усіма її багатствами, гарантувати національну безпеку, проводити власну політику в інтересах нації, сприяти розбудові власної економіки, розвиткові власної науки, піднесенню духовності, збереженню й збагаченню власної культури, утвердженню національної мови і, нарешті, поширенню в світі, кажучи словами Шевченка, «доброї слави» про народ.
Коли в 1918—1920-х роках українці мали хоч яку-небудь державність, було, незважаючи на тодішні важкі умови, засновано Українську академію наук, відкрито ряд українських вищих навчальних закладів, розбудовано українське шкільництво, створено Українську автокефальну православну церкву, налагоджено українське книговидання, організовано функціонування українських засобів масової інформації, досягнуто певних успіхів у культурному будівництві. У суспільному житті після століть принижень і переслідувань почала посідати належне їй місце українська мова.
Але з кінця 20-х років і пізніше державність України в складі СРСР стає фікцією: керівники всіх рангів призначаються й затверджуються Москвою; економіка‚ освіта‚ культура України до найменших дрібниць визначаються й регламентуються метрополією; армія‚ інші силові структури в Україні повністю формуються Москвою і підпорядковуються їй. І оця за всіма ознаками окупаційна (чи колоніальна) московська влада передусім тому, що вона була чужинська, організовує в Україні жахливий голодомор 1932—1933 років, внаслідок якого в страшних муках загинуло від семи до дванадцяти мільйонів українців; депортує до Сибіру тисячі найпрацьовитіших українських селян; фізично винищує цвіт нації — українську інтелігенцію; ліквідовує Українську автокефальну православну церкву; руйнує історичні пам’ятки, обкрадаючи українську культуру й нищачи історичну пам’ять; силоміць насаджує в Україні російську мову, культуру й звичаї, принижуючи й відсуваючи все україн-ське на задній план. Певні державні посади мали право обіймати тільки росіяни, які масово наводнюють Україну, як, зрештою, й  усі інші республіки. «Ляхи були, усе взяли, кров повипивали!.. А москалі і світ Божий в путо закували» [1].
Чи могло б таке статися, якби українська нація мала власну державу? Безумовно, ні. Адже Гітлер був не менш жорстокий і нелюдяний, але принаймні не винищував масово німців, не плюндрував Німеччину, як це робили — нерідко й руками самих зденаціоналізованих українців — московські, тобто чужинські правителі в Україні. Чи як це було вчинено з кримськими татарами, з чеченцями, з іншими не такими чисельними народами.
Проте ідею незалежної національної держави в українському суспільстві не могли умертвити ні жорстокі репресії, ні ідеологічне зомбування. Так само, як і серед литовців, латвійців, естонців, казахів, чеченців, інших народів колишньої радянсько-російської імперії. І коли трапилася слушна нагода, ця ідея (якоюсь мірою свідомо, а якоюсь — підсвідомо як природний інстинкт самозбереження) спрацювала беззастережно: жоден із народів не відмовився будувати свою самостійну національну державу. Це була реалізація народами свого природного права, до речі, закріпленого в багатьох міжнародних актах. «Усі народи мають право на самовизначення. За силою цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток» [2], — записано в статті 1 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року і ратифікованого Україною 19 жовтня 1973 року.
Тимчасом як тільки державні чинники вже незалежної України невпевнено, з осторогою стали заявляти про намір чи пробували реалізовувати природне право українців на збереження й розвиток своєї етніч-ної, культурної, мовної, релігійної, тобто національної самобутності, — заради чого, власне, й створюються національні держави, — від деяких етнічних і політичних організацій, від відомих сусідніх держав, від певної частини народних депутатів Верховної Ради України посипалися й сиплються звинувачення в дискримінації, у порушенні прав людини, у націоналізмі (в радянському розумінні цього поняття) і навіть у фашизмі.
Наприклад, у доповіді Держдепартаменту США про дотримання прав людини в Україні в 1998 році в розділі «Дискримінація за расовою ознакою, релігією, фізичними вадами, мовою або за соціальним станом» констатується: «Деякі проросійські організації у східних областях скаржаться на поширення вжитку української мови в школах і засобах масової інформації. Вони скаржаться, що при вступі до вищих навчальних закладів їхні діти перебувають у програшному становищі, оскільки всі вступники мають складати іспит з української мови» [3].
Чи справді реалізація прав українців є порушенням прав національних меншин, порушенням міжнародного й національного законодавства в цій царині?
Україна до проголошення незалежності, як уже говорилося вище, була фактично на становищі колонії чи окупованої території. Національна самобутність українців у радянсько-російській імперії всіляко руйнувалася, нищилася. Українська мова й культура в Україні зараз більше потребують захисту й підтримки, ніж мови й культури деяких національних меншин.
Ситуація, у якій перебуває тепер українська більшість в Українській державі, передбачена статтею 5 Декларації про право на розвиток, прийнятої резолюцією 41/128 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1986 року. У ній ставиться недвозначна вимога: «Держави повинні вживати рішучих заходів, спрямованих на ліквідацію масових і грубих порушень прав людини, народів і осіб, спричинених такими ситуаціями, які є наслідком апартеїду, усіх форм расизму і расової дискримінації, колоніалізму, іноземного панування й окупації, іноземного втручання і загрози національному суверенітету, національній єдності і територіальній цілісності, загрози війни і відмови визнати основоположне право народів на самовизначення» [4]. Ідеться про усунення наслідків чужоземного панування, про компенсацію історичних втрат, а не про шовіністичне, великодержавне намагання принизити якусь національну спільноту.
Право національних меншин користуватися власною мовою, розвивати власну культуру, плекати свою етнічну самобутність — незаперечне. Але воно не може здійснюватися поза історичним контекстом і на шкоду будь-яким іншим національним спільнотам. У Рамковій Конвенції про захист національних меншин зокрема зазначається, що метою захисту прав осіб, які належать до національних меншин, є «досягнення у всіх сферах економічного, соціального, політичного і культурного життя повної та справжньої рівності між особами, які належать до національної меншини, та особами, які належать до більшості населення». При цьому слід належним чином враховувати «конкретне становище осіб, які належать до національних меншин» (стаття 4, пункт 2). «Здійснюючи права і свободи, які випливають із принципів, проголошених у цій Рамковій Конвенції, будь-яка особа, що належить до національної меншини, поважає національне законодавство та права інших осіб, зокрема тих, що становлять більшість населення або належать до інших національних меншин» (стаття 20) [5]. Поки що українська національна більшість щодо забезпечення національних прав її членів перебуває в набагато гіршому становищі, ніж, скажімо, російська національна меншина, яка в СРСР була панівною і в усіх відношеннях привілейованою нацією.
Забезпечення прав людини і зокрема прав національних меншин не повинно йти на шкоду інтересам держави та єдності всього суспільства. На це прямо вказується в Рамковій Конвенції про захист національних меншин. «...Створення атмосфери терпимості та діалогу є необхідним для того, щоб культурне розмаїття було джерелом та чинником не розколу, а збагачення кожного суспільства», — говориться тут у преамбулі. Держави «утримуються від політики та практики асиміляції осіб, які належать до національних меншин, супроти їхньої волі», але, наголошується в Конвенції, «без шкоди для заходів, що вживаються згідно з їхньою загальною полі-тикою інтеграції» (стаття 5, пункт 2). Права осіб, що належать до національних меншин, не можуть бути абсолютними. Вони обмежуються аналогічними правами інших осіб та інтересами всього суспільства.
Зараз у нашому суспільстві найболючіше мовне питання. І це зрозуміло: на шкалі національних цінностей мова посідає одне з найчільніших місць. «Тільки через мову живе народ, її смерть — його кончина», — писав ще в минулому столітті чеський мовознавець Й. Юнгман. «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова», — справедливо стверджував Панас Мирний. У мові закодований досвід усіх попередніх поколінь народу. Мова — найпевніша твердиня нації. Доки вона не впала, доти існує народ. Мова врятувала українську націю. Ті, хто зрікся її, перестали бути українцями, навіть гірше — чимало з них стали запеклими ворогами всього українського: прикладів цього є достатньо.
Як же розглядається мовне питання в міжнародних правових документах, що стосуються прав людини? У Загальній декларації прав людини від 10 грудня 1948 року лише сказано в статті 2: «Кожному надаються всі права і свободи, викладені в цій Декларації, незалежно від... мови…, національного походження...» Це положення майже в ідентичному формулюванні повторюється в статті 14 Європейської Конвенції про захист прав і основних свобод людини, прийнятої 4 листопада 1950 року.
Конкретніше про право на власну мову осіб, що належать до національних меншин, а отже, й тих, хто належить до більшості, говориться в Європейській Хартії реґіональних мов і мов національних меншин від 5 листопада 1992 року та в Рамковій Конвенції про захист національних меншин від 1 лютого 1995 року (яка, отже, пізніша і має переважальну силу). Рекомендації Рамкової Конвенції, викладені в статті 14, категоричні, коли йдеться про саме право окремих осіб вивчати мову своєї меншини, і позбавлені категоричності, коли йдеться про державне забезпечення цього права: «У місцевостях, де традиційно проживають особи, які належать до національних меншин, або де вони становлять значну частину населення. Сторони, у разі достатньої необхідності, намагаються забезпечити, по можливості та в рамках своїх освітніх систем, особам, які належать до цих меншин, належні умови для викладання мови відповідної меншини або навчання цією мовою». Причому це повинно відбуватися, як сказано в цій же статті, «без шкоди для вивчення офіційної мови або викладання цією мовою». І в коментарях до цієї статті уточнюється: «оскільки знання офіційної мови є одним із чинників соціальної злагоди та єдності» [6].
Таке саме застереження міститься і в Європейській Хартії про реґіональні мови і мови меншин, в преамбулі якої сказано: «Захист і розвиток реґіональних мов або мов меншин не повинні проводитися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх». Ще раніше в статті 5 Конвенції про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, законодавець гарантує особам право вести власну освітню роботу, використовувати чи викладати свою мову, але також за умови, «що здійснення цього права не перешкоджає особам, які належать до меншин, розуміти культуру і мову всього колективу і брати участь в його діяльності і що воно не підриває суверенітет країни».
У прямій формі мовне питання трактується в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) у жовтні 1996 року. Уже в першому пункті Гаазьких рекомендацій після твердження, що право осіб, які належать до національних меншин (а від себе додамо: і право осіб, які належать до більшості), на збереження своєї самобутності «може бути повністю реалізоване тільки тоді, коли вони добре оволодіють своєю рідною мовою у процесі навчання», зроблено суттєву приписку: «Разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою». У Пояснювальній записці це положення ще раз повторюється: «Така інтеграція вимагає набуття міцних знань як мови національної меншини, так і державної мови» [7].
З сказаного вище випливає основна рекомендація щодо організації середньої освіти національних меншин, сформульована раніше в Пояснювальній доповіді до Рамкової Конвенції у пункті 77 як «двомовне навчання». Тут вона конкретизується: «Під-ходи типу «занурення», згідно з якими викладання ведеться виключно державною мовою, за якого діти з національних меншин повністю інтегровані у класи з дітьми більшості населення, не відповідають міжнародним нормам. Це такою самою мірою стосується й сегрегованих шкіл, у яких уся навчальна програма викладається виключно із застосуванням рідної мови національної меншини протягом усього навчального процесу...» [8]. В Україні поки що майже всі школи для дітей російської, угорської та румунської меншин сегреговані, що не відповідає ні міжнародним нормам, ні потребам самих національних меншин.
Хто домагається сегрегованих шкіл, обкрадають самі себе. У їхніх дітей таким чином зменшується у перспективі можливість для реалізації свого громадянського права, зафіксованого в пункті 2 статті 21 Загальної декларації прав людини: «Кожен має право на рівний доступ до державної служби у своїй країні». Без досконалого знання державної мови цей «рівний доступ» не може бути реалізований не лише в царині державної служби, а й у здобутті вищої освіти за вибором. У вищих навчальних закладах двомовного навчання ніяка держава забезпечити не в змозі.
З цього погляду, євреям в Україні ніколи не буде краще, ніж в Ізраїлі, румунам — ніж у Румунії, угорцям — ніж в Угорщині, росіянам — ніж у Росії, так само, як українцям у Канаді, чи в Сполучених Штатах Америки, чи на Кубані, чи на Зеленому Клині ніколи не було і не буде краще, ніж в Україні. Кожен повинен, залишаючись самим собою, пристосовуватися до потреб більшості. А кому це не подобається, тим варто нагадати слова народного комісара освіти РРФСР 20-х років А. В. Луначарського: «Всі, хто на Україні живе, повинні знати мову українського народу. Хто ж не хоче вчитися — хай їде з України» [9]. Українцям нема куди їхати: у них немає іншої батьківщини, крім України. Українцям ніде більше будувати власну національну державу, яка б давала їм змогу повністю й безперешкодно реалізувати свої права людини, як це роблять французи у Франції, угорці в Угорщині, румуни в Румунії, росіяни в Росії.
 

П р и м і т к и

1. Ш е в ч е н к о Тарас. Твори в трьох томах. — К.: ДВХЛУ, 1963. — Т.1. — С. 622.
2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. — К.: Укр. правн. фундація, 1995. — С. 4.
3. Доповідь Держдепартаменту США про дотри-мання прав людини в Україні у 1998 році // Дотримання прав людини в Україні у 1998 році. — Х.: Фоліо, 1999. — С. 37.
4. Декларация о праве на развитие //   Международные акты о правах человека. — М.: НОРМА — ИНФРА, 1998. — С. 107.
5. Рамкова Конвенція про захист національних меншин та пояснювальна доповідь. — Рада Європи. — С. 6—7, 11.
6. Там само. — С. 9—10, 28.
7. Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту та Пояснювальна записка. — Фундація міжнародних відносин, 1996. — С. 5, 10.
8. Там само. — С. 14.
9. Цит. За: Є ф р е м о в  С. Щоденники (1923—1929).

Іван Ющук,
проректор Міжнародного інституту лінгвістики і права

До змісту книги ЧИ МАЄ УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВУ?

До розділу "Просвіта"