Про становище української мови в Україні можна говорити довго і невтішно. Згасання української душі не тільки робить проблематичним буття нації, а й свідчить про відсутність творчої сили народу в намаганні здобути собі гідні  умови матеріального життя. Від становища рідної мови залежить воля до життя кожного українця, його віра у власні сили й гідність. Вже давно пора законодавчо укріпити становище державної мови, привести законодавство про мови у відповідність до нової Конституції України. В 1996 році на розгляд Верховної Ради був поданий проект Закону «Про розвиток і застосування мов в Україні» — і був відкликаний без обговорення громадсь-кістю. Торік виник новий проект Закону «Про державну мову». Цей документ не публікувався у місцевій пресі і тому невідомий широкому загалові. На думку авторів проекту, чиновників і декого з вищої еліти, він «відповідає сучасним міжнародним нормам і прагненням українського народу».
За міжнародними деклараціями треба бачити практику реальної мовної політики розвинених держав. У мене є великий сумнів у тому, що в новому проекті врахований досвід Франції, Німеччини, Польщі, Прибалтійських держав і Росії. В усіх випадках кожна вільна держава ставить власні інтереси в царині застосування мов і безпеки інформаційного простору вище міжнародних норм, і це є міжнародною нормою. Найбільше дивує те, як вдалося зробити висновок про відповідність проекту Закону прагненням українського народу без його широкого обговорення. За всіма ознаками, таке обговорення досі не планувалось. Будемо сподіватися, що обговорення таки відбудеться. Адже закон про застосування мов стосується кожного громадянина України. Без допомоги народу Верховній Раді, яка не одностайна у сприйнятті мовних питань, прийняти справедливий закон про мови буде дуже важко. Знадобиться потужна громадянська позиція українців, спільна дія національно-демократичних сил. Кожен, хто вважає себе українцем, громадянином України, мусить сказати своє слово. Кожен день зволікання продовжує сповзання України в болото зросійщення і  винародовлення. Тому подаю на суд читача свої роздуми після прочитання проекту Закону, не чекаючи його опублікування в місцевій пресі.

Почну із назви Закону «Про державну мову». Вона суперечить змістові Закону (текст нормує застосування й інших мов) та 10-й статті Конституції, яка передбачає Закон «Про застосування мов в Україні». Єдиний мовний закон є принциповим і правильним рішенням, бо дозволяє в комплексі нормувати безконфліктне застосування державної та інших мов, усуває небезпеку появи багатьох, не погоджених між собою мовних законів. Слід мати на увазі, що проект закону про функціонування російської мови в Україні вже давно лежить у Верховній Раді.
Вступ до Закону (преамбула) повинен містити обґрунтування його появи і мотивацію виконання кожним громадянином. На жаль, текст преамбули не витримує жодної критики. Він схожий на погану публіцистику в стилі давніх українських жалів і зовсім не пасує поважному конституційному законові вільної держави. Для прикладу: Нині населення роз’єднане за культурними, релігійними, майновими, мовними та багатьма іншими ознаками. Ці ознаки є в кожному суспільстві і свідчать, швидше, про людську різноманітність. Мовна ознака взагалі є нонсенсом, і в Конституції згадуються лише етнічні ознаки. Причиною роз’єднаності є стійке різноступеневе насліддя колонізації народу, але таке в преамбулі закону вільної держави не пишеться. Чого варті слова про ...наявну дискримі-націю української мови в самостійній Україні. Скарги в законах не пишуться, а права здобуваються працею і боротьбою. Неможливо спокійно читати такі «перли»: Українська держава проголошує курс на захист і розвиток української мови..., ...держава виховуватиме... розуміння їхньої належності до української нації. Краще було б використати стару преамбулу до Закону «Про мови в УРСР», вилучивши згадки про союз і союзну роль російської мови.
Подаю свій варіант тексту преамбули Закону.
Українська держава визнає суспільну цінність усіх етнічних мов, гарантує своїм громадянам етнічно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність етнічних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння громадян.
Українська мова є вирішальним чинником національної самобутності українського народу, буття і розвитку української нації.
Українська держава забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його національної державності.
Суб’єктом дії цього Закону є кожен громадянин, громадські об’єднання і групи — весь український народ як творець державної влади, для якого державна мова становить життєво необхідний засіб буття.
Кожен громадянин, незалежно від етнічної належності, зобов’язаний знати державну мову, надавати їй перевагу, сприяти розвиткові і застосуванню в усіх царинах суспільного життя на всій території України, дбати про її міжнародний престиж. Вибір мови спілкування є правом кожного громадянина, в той самий час надання переваги державній мові є його конституційним обов’язком, актом здійснення всенародної єдності, зміцнення суверенітету держави, запорукою культурного і  економічного розвою суспільства.
Далі будуть згадуватись лише ті статті проекту Закону, які потребують змін.
Друга і третя статті регламентують основні засади функціонування державної і національної мов, тому їх треба докладно виписати, щоб однозначно і чітко тлумачилось співвідношення мов. Статтю 2 треба доповнити з урахуванням того, що для української мови як національної окремої статті немає.
Для полегшення аналізу подаю текст статті 2 проекту Закону в редакції 1999 року.
(1) Відповідно до Конституції України, державною мовою в Україні є українська мова.
(2) Державна мова має перевагу над рештою мов, що використовуються в Україні.
(3) Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх царинах суспільного життя на всій території України.
(4) Органи державного управління, підприємства, установи і  організації створюють усім громадянам необхідні умови для вивчення україн-ської мови та поглибленого оволодіння нею.
(5) Закон не регулює використання літургійних мов. Використання цих мов регулюють приписи церков та релігійних громад.
Подаю свій варіант тексту статті 2.
(1) Відповідно до Конституції України, державною мовою в Україні є українська мова, яка є обов’язковим і основним засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, Верховною Радою (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя.
(2) Державна мова має виняткову перевагу застосування над рештою мов, що використовуються в Україні, обумовлену її роллю чинника єдності і пробудження творчих сил народу, визначальної ознаки сутності держави.
(3) Пункт у редакції проекту Закону 1999 року.
(4) Органи державного управління, підприємства, установи і організації створюють усім громадянам необхідні стимулюючі умови для застосування і вивчення української мови та поглибленого оволодіння нею.
(5) Текст пункту 5 у редакції проекту Закону 1999 року вилучити як зайвий і такий, що не сприяє державності української мови. Ввести нову редакцію статті:
Єдиною формою застосування державної мови в усіх сферах суспільного життя є її нормативна форма, відступи від якої  недопустимі.
(6, нова) З метою розроблення і затвердження норм і нормативів української мови та заходів щодо її розвитку та поширення Президент України, Кабінет Міністрів України створюють відповідні комісії та органи; органи місцевої влади і самоврядування створюють структури з контролю за виконанням законодавства про застосування мов в Україні.
(7, нова) Високий престиж державної мови в Україні і світі забезпечується державою і  громадянами України. Держава дбає про підвищення мовної культури громадян, створює умови для збереження діалектів української мови і пам’яток писемності, які перебувають за межами України.
(8, нова) Держава забезпечує культурно-освітні потреби українців в Україні і здійснює відповідну допомогу українцям за кордоном.
(9, нова) Держава створює матеріальну базу для функціонування державної мови, підтримує як пріоритетні галузі науки, які займаються дослідженням української мови, видання науково-популярних праць з питань української мови, здійснення перекладів українською мовою довідкової, навчально-методичної літератури та інші заходи, спрямовані на розвиток української мови.
(10, нова) Заходи щодо розвитку і поширення української мови здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і  Севастополя та інших коштів, відповідно до законодавства України.
(11, нова) Державна мова виконує загальнодержавну функцію, тому не впливає на функціонування інших мов в Україні, необхідних для задоволення потреб національних груп громадян. Заходи щодо забезпечення функціонування національних мов не повинні жодним чином звужувати сферу функціонування державної мови.
Стаття 3. Мови етнічних меншин в Україні (проект Закону 1999 року).
(1) В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин.
(2) У роботі державних органів влади, підпри-ємств, установ і  організацій, юридичних осіб, розташованих у (адміністративних одиницях, за якими законодавчо визнано статус національної автономії, або дати конкретний перелік, де саме), можуть використовуватися, поруч з українською, і їхні національні мови.
Пропоную свою редакцію статті 3:
(1) В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин, які функціонують у сфері культурно-ет-нічної діяльності і спілкування національних громад.
(2) У роботі органів державної влади, підприємств, установ і  організацій, юридичних осіб, розташованих у адміністративних одиницях, за якими законодавчо визнано статус національної автономії, можуть використовуватися, поруч з українською, і їхні національні мови (у спілкуванні з громадянами, на їх прохання, перекладах з державної мови, у сфері етнічної культури і освіти).
П’ятий розділ проекту Закону 1999 року «Мова юридичних осіб, що діють в Україні» не забезпечує належного функціонування української мови і тому не відповідає Конституції України. Допускаються назви юридичних осіб, що складаються зі слів, яких немає у словниках української мови, з використанням української абетки замість української мови. Нормуються вимоги щодо публічного спілкування з громадянами державною мовою, хоч у службовій діяльності громадяни мають переважне право користуватись українською мовою. Зовсім не застережені мовні права громадян у недержавних юридичних особах.
Розділ 5 потребує значних змін, тому пропоную свою редакцію деяких його статей.
Стаття 16. Назви, емблеми та логотипи юридичних осіб, що діють в Україні.
(1) Назви юридичних осіб, зареєстрованих в Україні, повинні виконуватися українською мовою із слів словникового запасу української мови. Абревіатури повинні виконуватися на підставі української назви юридичної особи. Торгові марки, емблеми та логотипи теж мають виконуватися за нормами українського мовотворення.
(2) Юридичні особи, які зареєстровані поза Україною, але діють на її території, повинні дублювати і, в разі можливості, перекладати свою назву українською мовою.
(3) Написи на печатках, штампах, штемпелях виконуються тільки українською мовою.
(4) Текст у редакції проекту Закону 1999 року.
(5) Вивіски юридичних осіб виконуються українською мовою. Усе службове і публічне спілкування юридичних осіб з громадянами, а також з іншими юридичними особами та органами державної влади здійснюється українською мовою, незалежно від місця реєстрації юридичних осіб.
Стаття 18. Мова персоналу юридичних осіб.
(1) Усі службовці і працівники недержавних юридичних осіб у службовій діяльності і контактах з населенням користуються українською мовою.
У другому пункті статті 26 допускається виконання інформаційно-рекламної продукції мовою національних меншин з одночасним дублюванням українською мовою. Це порушує гарантований Конституцією пріоритет української мови. Основний напис повинен бути українською мовою з дублюванням мовою меншини. Те саме стосується мови топонімів.
У статті 27 топоніми в Автономній Республіці Крим дозволяється передавати кримськотатарською мовою з одночасним транскрибуванням українською, хоч пріоритет державної мови вимагає подавати топоніми українською мовою з одночасним поданням кримськотатарською мовою написом меншого розміру.
Аналогічні порушення державного статусу укра-їнської мови у розділі 8 «Мова обслуговування та охорони здоров’я». Термін «мова, прийнятна для сторін» у  конституційному сенсі є державною мовою, але завжди знайдуться бажаючі без прохання клієнта перейти на російську мову, тим самим нав’язуючи її замість державної. Тому пункт (2) статті 29 варто подати в редакції: В Україні у всіх сферах обслуговування громадян використовується державна мова або інша мова, на прохання клієнта. У пункті (3) тієї ж статті українська мова знову виконує дублюючу роль, що суперечить Конституції. Пропоную таку редакцію: «У законодавчо визначених місцях компактного проживання громадян іншого етнічного походження інформаційні повідомлення, прейскуранти, цінники та інша призначена для клієнтів документація може дублюватися їхньою мовою  написом меншого роз-міру.
Стаття 32, яка регулює функціонування мов у царині науки, практично не гарантує пріоритет державної мови. Безперечно, в науці як виключно державній сфері діяльності державна мова повинна мати пріоритет. Тому пропоную свою редакцію статті 32, пункт 2: У періодичних наукових виданнях, які друкуються в Україні виключно державною мовою, виклад основних положень може дублюватись іншими мовами. Обов’язковість публікацій результатів наукових досліджень державною мовою обумовлюється ще й принципом їхньої однакової доступності всім громадянам і недопущенням прецедентів нав’язування громадськості однієї з національних мов, всупереч Конституції.
Доповнення потребує стаття 36 «Організація і контроль виконання Закону про державну мову». Суб’єктом дії Закону є народ, тому він повинен контролювати його виконання через свої громадські організації. Пропоную доповнити статтю 36 новим пунктом: (3) Громадський контроль за виконанням цього Закону здійснюють громадські і політичні організації, відповідно до своїх статутних завдань. Пропозиції суб’єктів громадського контролю за виконанням Закону є обов’язковими для невідкладного розгляду органами державної влади і місцевого самоврядування.
Особливою є частина проекту Закону, яка  стосується відповідальності за його порушення. У старому Законі цього не було. Але навіть той Закон про мови дає підставу домогтися ліквідації наслідків порушення, що буває важливішим за покарання. На жаль, і цього не робилося.
На мою думку, потрібно конкретизувати відповідальність за порушення закону і ввести обов’язковість усунення наслідків порушення. Якщо зусиль винуватця недостатньо, відповідальність за ліквідацію наслідків порушення закону повинна взяти на себе місцева виконавча влада. Систематичні порушення закону, а також відмова від зобов’язань щодо ліквідації їх наслідків повинні квалі-фікуватись як неповага до Конституції та правосуддя і каратися короткотерміновим позбавленням волі. Над удосконаленням статті 37 ще мають попрацювати фахівці-правники.
Стаття 39. «Чинність Закону про державну мову» повинна бути конкретною: Цей Закон набирає чинності з моменту опублікування.

Володимир ФЕРЕНЦ,
м. Івано-Франківськ

До змісту книги ЧИ МАЄ УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ПЕРСПЕКТИВУ?

До розділу "Просвіта"