Євген ҐОЛИБАРД
НЕ ЛИШЕ ВУГІЛЛЯ, А Й НАФТИ ТА ГАЗУ В УКРАЇНІ ВИСТАЧИТЬ НА СОТНІ РОКІВ!

Комусь вигідно виставляти країну жебрачкою

Ідея — проста, як стара колода — переконати український народ, а якщо не переконати, то забалакати тим, що Україна не є самодостатньою в забезпеченості енергоносіями. Якщо повірять, тоді будь-яке неподобство терпітимуть (і платитимуть за нього!) надалі.

Коротка історія газонафтових міфів

Коли на початку 1992 року формувалися лише тільки засади розробки майбутньої Національної програми «Нафта і газ України до 2010 року», в неї було закладено, як непорушні й безсумнівні, такі постулати: а) надра України є бідними на газ і нафту; б) Росія постачатиме газ в Україну за цінами, втричі нижчими від світових.
Було й висновок тут таки зроблено: економічно невигідно вкладати гроші у пошук, розвідку й розробку власних родовищ, бо раціональнішим є імпортувати дешеві енергоносії з Росії.
Сказано — зроблено. Графік на рис. 2.6.4. Національної програми (стор. 58) чітко передає самовпевненість її відповідальних (?) розробників: заморозивши ціну поставок російського газу в Україну на рівні 12 USD за 1000 кубічних метрів на весь період чинності «Програми» (1993–2010 рр.), тоді як світова ціна газу в 1993 р. дорівнювала близько 40 USD, панове науковці немало посприяли розвиткові подальших подій у паливно-енергетичному комплексі.
Хто відповідатиме за це?
Поставимо собі два дурних, на перший погляд, запитання: «Який товар є вигідніший: власного виробництва чи чужого?» Чекайте відповіді. «А видобуток газу — який дешевший: свій чи чужий?» Що скажете на це?
Відповідь дуже проста, причому у двох економічних аспектах.
1. Коли проектується щось своє, у себе і для себе, то це «щось» проходить всі стадії пошуку від ідеї до виготовлення (видобутку, переробки тощо) і тут таки оформлюється на очах та за контролюючої участі великої кількості людей-виробників і відповідних документів, де важко надурити більшість для збагачення кількох «обраних». В цьому полягає головна перевага виробничої економіки порівняно з економікою перепродажу. І в такому випадку, як позитив, маємо гірші умови для розвитку корупції.
2. Коли ж власну виробничу економіку заморожено, тоді задоволення потреб суспільства у певних позицих асортименту стає можливим лише за рахунок імпорту товарів, вироблених «десь там», за участю значної кількості людей, котрі «там» контролюють і оформляють. У цьому випадку, з нашого (вітчизняного) боку, в контролі й оформленні конкретного товару беруть участь не сотні й тисячі людей, а кілька посадових осіб, котрі домовляються між собою, а всіх інших уже ставлять перед фактом.
Крім двох наведених, існує ще й третій аспект — стратегічний, який враховує наявність певних альтернатив щодо подальшої долі самої держави. Отже, якщо насправді прагнемо унезалежнитися, тоді не дурімо себе дешевими подачками з-за кордону, а розвиваймо власне виробництво (видобуток, переробку тощо). З цією самою метою розвиваймо також навчально-методичну базу для підготовки фахівців з геології, видобутку, переробки, виготовлення тощо.
А тепер опустімося з «програмних» висот її дивних розробників на грішну землю України. Отже, протягом минулих семи років чисельність працівників, зайняих у відповідних галузях, які забезпечують вітчизняну газову галузь, зменшилася майже вдвічі, тоді як ціни на російський газ в Україні підвищилися майже у 8 разів. Хто ж тоді, питається, виграв від реалізації «Програми»? Виграли ті, кого ми називаємо олігархами. Виграли на спекуляціях з перепродажу чужого газу, заблокувавши власні можливості енергозабезпечення. Хто тепер нестиме персональну відповідальність за те, що, заклавши в Національну програму обсяг видобутку запасів газової сировини на рівні кількох відсотків від виявлених на той час вітчизняних покладів, українську енергетику і всю Україну було поставлено на коліна перед Росією?

Фактографія вітчизняних покладів газу

Постає логічне запитання: чи не була, часом ця «Програма» запрограмованим кроком, який мав створити підстави для подальшого вирощування корупції і олігархії на штучно створеному дефіциті? Чи насправді в Україні брак достатньої кількості власних покладів газу?
Про те, що Україна має великі власні енергоресурси, зокрема й газові, давно відомо всім, хто не лінується знати правду.
Принагідне нагадаємо читачам «Вечірки», що ми вже детально розповідали про цілий ряд газоносних родовищ, побували на деяких з них, навели численні висловлювання фахівців, процитували документи, подали навіть схеми розміщення деяких родовищ (див. наприклад, публікацію «Криза політичної труби» — «ВК» від 18–19.08.1998 р. та інші). Нагадаємо лише кілька цифр. За даними п’ятирічної давності, обсяг вітчизняних покладів газу оцінюється на рівні не менше 1120 млрд кубометрів. Водночас, видобуток газу в Україні становить до 17 млрд кубометрів на рік, тобто менше 1,5% від обсягу оприлюднених покладів. І це, не враховуючи цілого ряду нових родовищ і тих, що з різних причин не були оприлюднені. Наприклад, у зоні чорноморського шельфу, загальна потужність газових викидів із донних порід, за деякими оцінками, сягає до сотень мільйонів кубометрів газу на добу (!).
Цикл досліджень, виконаних впродовж останнього десятиліття у різних секторах Чорного моря українськими, румунськими, американськими, британськими, іншими експедиціями, дозволяє стверджувати, що чорноморський шельф приховує нафти і газу більше, ніж Каспій чи Північне море. Лише один Голицинський нафтогазоносний район, відкритий і розвіданий геологами України ще 1976 року, за попередніми оцінками, сміливо «тягне» на новий Баку.
Південно-Голицинське, Шмідтівське, Голицинське, Архангельське, а також інші, пізніше відкриті нафтогазові родовища цієї геологічної структури, знаходяться поблизу Одеси, на території України. Але мовчать родовища, так само як мовчить Одеський нафтовий термінал про те, чому, за які гроші й кому вигідна оця «дитяча гра» дорослих людей в дефіцит на воістину золотому дні українського Чорномор’я.
Хоча, подекуди, ця гра набуває дещо сучасніших форм, бо вже з кількох платформ на Чорному і Азовському морях потихеньку качають сировину піддонних покладів. От тільки відповіді на запитання: для кого і чиїм коштом здійснюється це викачування, — на разі не набули великого розголосу.
Нещодавно журнал Європейської асоціації нафтових геологів «First Break», № 8, V.18, 2000 р. стор. 350–359, опублікував таблиці, діаграми і деякі мапи щорічного статистичного огляду світової енергетики, підготовленого компанією «Брітіш Петроліум–Амоко».
У вказаному статистичному зведенні Україну представлено, як одну з найбагатших газоносних країн світу.
За даними «Брітіш Петроліум», Україна, маючи лише 0,3% суходолу планети, володіє не менше 1% світових запасів газу, посідаючи за запасами третє місце в Європі, після Нідерландів і Норвегії. Але за обсягами видобутку Україна стоїть на 6 місці після Італії, розвідані газові запаси якої у 5 разів менші, ніж в Україні.

Кілька років тому «Брітіш Петроліум», яка потім об’єдналася з компанією «Амоко» (США), вивчала в Україні її нафтогазоносний потенціал. Згідно з пізнішими публікаціями, «Брітіш Петроліум» закупила у Москві матеріали з нафтогазоносності України, оплатила за їх узагальнення та інтерпретацію, проаналізувала їх, на що витратила 1,5 млн USD. На основі цього, співробітники цієї компанії зазначили в інтерв’ю для українського радіо, що «Брітіш Петроліум» здатна протягом п’яти років довести видобуток газу в Україні до 60 млрд куб, метрів і звільнити нашу державу від імпортно-енергетичної залежності.

Що там, за обрієм?

Нині наша країна споживає щорічно 73 млрд кубометрів газу, не дуже піклуючись про економічні наслідки. Отже, за рахунок раціональнішого використання (до 60 млрд куб. м на рік) нинішніх покладів — тобто без додаткових пошукових, розвідувальних і промислових робіт — вітчизняних газових ресурсів вистачає на 20 років. Це цілком відповідає власному сировинно-газовому забезпеченню провідних європейських країн: Нідерланди — на 26 років, Норвегія — на 23, Німеччина — на 19, Італія — на 13 років забезпечені газом власних родовищ.
Вказані країни добувають щорічно з власних покладів по 60–90 млрд кубометрів газу кожна, а Україна, поки що, лише 16,8 млрд куб. м. За таких темпів видобутку газу, нам його вистачить на 63 роки, але ж це означає, що маємо ще 63 роки стояти на колінах перед Росією!
До речі, розвіданих запасів газу в Росії, за нинішніх темпів видобутку, вистачить на 82 роки, тоді як запасів газу в Єгипті (з урахування нещодавно відкритих родовищ обсягом 58 трлн кубометрів) вистачить майже на 130 років.
Як повідомляє журнал «Газовая промышленность» № 4, 2000, с. 74, в статті «Научно-практическая конференция в Египте», щойно відкриті газові поклади у єгипетській частині середземноморського шельфу, у кілька разів більші від російських, що у найближчі 5–10 років має докорінно змінити позицію «Газпрому», який досі був монополістом у постачанні газу до Європи. Щодо забезпеченості власними газовими покладами порівняно зі споживанням, ситуація в США і Канаді є гіршою, ніж у Європі (вистачить лише на 8 і 11 років, відповідно). Проте ніхто в цих країнах (як і у Великій Британії, де залишилося запасів на 7 років) не переймається надто цими цифрами і не робить з цього трагедії, бо, по-перше, там постійно шукають (і знаходять!) нові поклади; а по-друге, серйозно займаються розробками і впровадженням альтернативної енергетики.
А що ж у нас? У нас, переважно, — на точці замерзання. Зусилля урядових чиновників досі спрямовувалися на залагодження різних суперечностей у стосунках із Москвою з приводу використання російських енергоносіїв і розрахунків за них, а зовсім не на кардинальне вирішення енергетичної проблеми.

Якщо зараз, коли пані віце-прем’єр Юлія Тимошенко тільки спробувала упорядкувати ці розрахунки й отримала у відповідь не тільки хвилю обурення та серію підступних антиукраїнсько-корупційних заходів, а й пряму ворожу протидію у найвищих ешелонах української влади, то можна собі тільки уявити, який наступ піде на неї, якщо вона почне організовувати процес енергетичного унезалежнення від Росії, спираючись на вітчизняні поклади й ресурси з урахуванням альтернативних джерел!

Дві вітроелектричні установки в порту німецького міста Гамбург, запущені минулого місяця, цілком забезпечили не тільки потреби порту і місцевого нафтопереробного заводу, а й припортової дільниці міста.

Пора міняти уряд, бо не дасть красти до 2010 року

Тим паче, що деякий досвід бюрократичних прийомів гальмування процесу енергорозвитку України вже є. Наприклад, коли геолог-нафтовик Василь Созанський виступив п’ять років тому проти згаданої вище «Програми» і вказав на її принципову хибність, тодішні провідні фахівці й керівники нафтогазового комплексу України звернулися з відкритим листом до президента України, назвавши опонента «Програми» недругом незалежної держави, некомпетентним в галузі нафти й газу («Українська газета» № 10/15 від 11.05.1995): «...бо тільки недруги незалежної держави можуть стверджувати, що й на вербі росте нафта». Саркастично-знущальний тон цієї публікації за підписом Б. Гоцького та ін., очевидно, мав за мету не залишити жодних шансів тим, хто хотів бачити Україну нафтогазовою державою.
Але, пардон, якщо Україна справді бідна на нафту й газ, то чому чиновники-критики так міцно тримаються за свої місця в «безперспективній» нафтогазовій промисловості нашої держави?!
Більше того, один з підписантів, Б. Крупський, який саме й доводив нафтогазову безперспективність України, був призначений... головним геологом Держкомітету з нафти і газу (!), а згодом і членом правління НАК «Нафтогаз України», а отже, став керувати тим, чого, на його думку, не існує в нашій державі.
Після затвердження Національної програми «Нафта і газ України до 2010 року» (Постанова Кабміну від 11.02.1995 р. № 125), а отже, після фактичного затвердження орієнтації виключно на російську трубу, Москва автоматично підвищує ціни до рівня світових, Україна потрапляє у скрутне фінансове становище... і тоді пішло на розпродаж, «як по маслу»: кораблі Чорноморського флоту, балістичні ракети, стратегічні бомбардувальники і крилаті ракети, потужні поставки продовольства на мільярдні суми — все це в розрахунок за борги з енергоносіїв. Зараз — новий етап: правляча на Печерську «еліта» проштовхує варіант віддачі Росії українських стратегічних підприємств, газопроводів, газосховищ на території України. Звісно — за борги. І все це — як цілком логічні наслідки прийнятого твердження про те, що в Україні немає необхідних родовищ газу і нафти.

Юлія Тимошенко почала наводити порядки і виводити брехунів на чисту воду, злодії спливають на поверхню, їхні прибутки впали, у нафтогазову безперспективність України вже ніхто не вірить.

Коло замкнулося.
Одним словом, саме пора знімати В. Ющенка разом з його урядом, бо ще чого доброго — затвердить справжню Національну програму енергетичного унезалежнення України, не повіривши у казочку про її нафтогазову безперспективність.

«Вечірній Київ», 23 листопада 2000 р.

Р.S. На разі, віце-прем’єр Ю. Тимошенко, ще до газу не добралася, бо, вирішуючи невідкладні завдання енергетичного унезалежнення України, зконцентрувала увагу на вугільній промисловості, де запаси сировини не викликають ніяких сумнівів навіть у опонентів. І справа, як бачите, пішла на поліпшення. Якщо не зважати на обурення тіньовиків.

До змісту Євген ҐОЛИБАРД НЕ ЛИШЕ ВУГІЛЛЯ, А Й НАФТИ ТА ГАЗУ В УКРАЇНІ ВИСТАЧИТЬ НА СОТНІ РОКІВ!