Євген ҐОЛИБАРД
НЕ ЛИШЕ ВУГІЛЛЯ, А Й НАФТИ ТА ГАЗУ В УКРАЇНІ ВИСТАЧИТЬ НА СОТНІ РОКІВ!

«Причиною енергетичної кризи в Україні є спровоковане комуністичним режимом руйнування її нафтогазової промисловості, а також некомпетентність керівних кадрів.
Стало поганою традицією призначати на керівні пости в системі управління нафтогазовим комплексом України осіб, які не тільки не мають елементарного уявлення про нафту, та ще й за своїми моральними характеристиками не відповідають рівню посади, яку обіймають.
Так, свого часу президент Л. Кучма призначив керівником нафтової промисловості України техніка лісового господарства Ігоря Бакая — людину без спеціальної освіти, схильну до порушення законів. Як тепер свідчить преса і керівництво Міністерства внутрішніх справ України, Бакай розкрадав нафтогазовий комплекс України на сотні мільйонів доларів, а коли прийшов час відповідати, то втік до Росії.
Л. Кучма також доклав рук до гальмування розвитку нафтової промисловості України; зокрема призначивши свого колишнього зятя І. Франчука генеральним директором ДАТ «Чорноморнафтогаз». Екс-зять Кучми, не маючи спеціальної освіти, вступив на заочне відділення Івано-Франківського інституту нафти і газу і, будучи студентом-заочником, почав керувати пошуками нвфти в Чорному морі; тобто в морі, яке на думку фахівців, є одним із найперспективніших регіонів світу щодо нафти і газу. Та, вочевидь, Франчук недостатньо орієнтувався в питаннях розвідки нафти й газу, а тому не зробив нічого суттєвого, що могло б вирішити проблему нафтогазовидобутку на Чорному морі. Знову втрачено дорогоцінний час, а Україна, як і раніше — майже в повній енергетичній залежності від Росії.»

Василь СОЗАНСЬКИЙ,
старший науковий співробітник
Відділення морської геології НАНУ

«Слово Просвіти», ч. 5 (330), 2–8 лютого 2006 р.

Україна — це другий Кувейт!

Впродовж десятиріччя енергетична тема чи не найбільше висвітлюється на сторінках преси і в ефірі, але від цього вона не стала ні менш актуальною, ні більш зрозумілою. Навпаки — після підвищення світових цін на нафту протягом останніх двох років майже втричі, її актуальність набуває масштабів глобальних. Для України, яка визискується Росією через енергоносії на тлі створеної економічної залежності, ця тема нині штучно звужена до значення регіональної із знаком мінус, але, як виявляється, може мати значення геополітичне світове зі знаком плюс.

...Бо інтереси Москви тут першорядні

В 1990–1993 роках, працюючи в Краматорську, дізнався про відкриті ще наприкінці 70-х величезні родовища природного газу (близько 120 трильйонів кубічних метрів) у так званому «лиманському» трикутнику: Слав’янськ—Старобельськ—Луганськ. Про тамтешню нафту почув ще раніше, коли працював у Штерівському шахтоуправлінні Луганської області. Радів, коли на початку 90-х років було створено СП «Уралмаш—Лиман» (хоча, де — Урал, а де — українське родовище!), з метою видобутку газу. СП, відповідно, з російським капіталом. Влітку 1994 року донецька газета «Жизнь» подала інформацію про те, що в жовтні того ж року перший газ в обсязі 100 тис. куб. м. на добу буде подано споживачам у Краснолиманському районі області.
Причому, ще тоді, станом на червень 1994 року, коли не було відомо для широкої публіки ані справжніх розмірів цілої системи нафто-газових родовищ на сході України, ані об’єму їх запасів, вже те, що було підготовлено геологами до початку промислової розробки газу в цьому регіоні, давало можливість повністю задовольнити щорічні потреби всієї України протягом кількох століть!
Принагідно тут варто нагадати про те, що закон про СП був одним з найперших, прийнятих Верховною Радою в незалежній Україні, і власне цим законом було визначено чіткий напрям стратегічної «співпраці» в інтересах Москви, що цілком відповідало інтересам колаборантсько-космополітичної і відверто проросійської номенклатурної бюрократії в Україні.
Почалося з надання цим СП унікальних податкових пільг, а далі «розвиток» пішов у напрямі створення «вікон» на кордоні, в тому числі для «операцій» з валютою, яка бурхливим потоком пішла до іноземних банків і, звичайно, все це супроводжувалося комфортним облаштуванням «еліти» в новозбудованих палацах, офісах, банках, які масово піднімалися на дріжджах інфляції, тоді як цілий народ перетворювався на безробітних і жебраків.
Нагадую це тому, що саме з українсько-російських СП, за мовчазної згоди і розгубленості народу, почала вибудовуватися навколопрезидентська фінансово-економічна база, яка одночасно стала практичною школою кадрів певного спрямування. Звідси пішло і «стратегічне партнерство» з Росією, і фінансово-промислові групи, і експансія російського капіталу в Україну, і хвиля розпродажу українських стратегічних підприємств російським «стратегічним інвесторам», і, звичайно, багаторічна, але цікава гра «в енергоносії».
Тому отой сумнозвісний, озвучений у Верховній Раді, приклад «стратегічного» товарообміну на засаді: цистерна російського бензину за цистерну української олії, — був лише однією піщинкою на пляжі оптового визискування нашого народу, терпіння якого (що межує з дурістю) подається, як позитивна риса національного характеру. І саме для ритмічної «роботи» цього механізму визискування необхідно було, щоб власні ресурси України були приховані від українського народу.
До речі, створюючи СП «Уралмаш—Лиман» в українському місті Краматорську, засновники висунули і такий формальний аргумент: свердловський (нині єкатеринбурзький) Уралмаш братиме участь у виготовленні бурового устаткування для освоєння газових родовищ у зазначеному вище лиманському трикутнику.
Скажете: а навіщо нам «пертися» на Урал, коли наш НКМЗ у тому ж Краматорську все це сам виготовляє?! Логічно. Але якщо не «пертися», тоді не буде «стратегічного» партнерства, а головне — не буде прибутків, бо тільки в СП можна було сховатися від загальної системи оподаткування.
Отже, в умовах, що склалися, коли російський інтерес, підтримуваний і співкерований з печерських пагорбів, був пріоритетним, не залишалося шансів на успіх цього підприємства, а тому й видобуток газу в лиманському трикутнику значного поширення на рівні загальнодержавних масштабів не отримав і за межі окремих регіональних здобутків не вийшов.
Вочевидь, не тільки в Москві вважають слушним загальмувати розвиток енергетики в Україні до того часу, поки, за розрахунками кремлівських стратегів, Україна остаточно не повернеться під Росію.
Не має сенсу тут зайвий раз наголошувати, яке величезне значення мають наведені факти на тлі хронічного енергетичного бідування нашої держави впродовж усього періоду її незалежності. Нехай висновки зроблять наші читачі. Зокрема, й про те, якої олії і в чиїх головах не вистачає, або чиє сумління не дуже хвилює це злочинне неподобство. А головне — чи немає тут вини мовчазного народу, який дозволяє робити на собі подібні «експерименти»?

Чи випадково януковичі, кушнарьови та інші антиукраїнські сепаратисти, за підтримки та безпосередньої участі чільних посадовців з Москви, обрали саме Сєверодонецьк для проголошення у грудні 2004 року так званої автономної республіки ПІСУАР на території суверенної України? Адже поряд із цим містом, у трикутнику Лисичанськ — Новоайдар — Луганськ знаходиться предмет величезної зацікавленості з боку сил, які не приховують своєї проросійської орієнтації.

Підозріла забудькуватість

Я тоді працював кореспондентом обласної студії Луганського радіомовлення. На нараді творчих працівників редакції представник облліту (цензор) давав інструктаж про те, що є актуально забороненим для оприлюднення. Зокрема, він підкреслив, щоб у текстових матеріалах, в жодному разі, не вживалися такі словосполучення, як «у гирлі річки Айдар», «в нижній течії Айдару», «в заплавинах Айдару» тощо. На запитання одного з редакторів: яка ж тут може бути крамола? — цензор повідомив, «не для друку», що там відкрито величезні поклади кембрійської нафти і що з орієнтацією на їх майбутню розробку вже готується проект будівництва Лисичанського нафтопереробного заводу неподалік. Але це, мовляв, стратегічні запаси і базікати про них не слід. А поки що перші дві черги майбутнього Лисичанського НПЗ працюватимуть на привозній сировині. «А оскільки таку велику будову не вдасться приховати і ви про неї писатимете, пам’ятайте, що жодного натяку не повинно бути на те, з якою метою вона будується», — закінчив цензор.
Я б, напевне, назавжди забув про цю розмову, як і про інші подібні цензорні попередження, яких тоді бувало вдосталь, якби через рік не був переведений до управління хімічної промисловості Донецького раднаргоспу.
Якось викликає мене начальник управління. В кабінеті, крім начальника, бачу секретаря обкому і ще двох незнайомих чоловіків з Москви. Мені дають тексти-чернетки, підготовлені за підписом Косигіна, і доручають терміново відредагувати. Це була доповідна Совміна для Політбюро. А йшлося в ній про те, що для освоєння Айдарського нафтородовища треба зробити те і те, головне — передбачити окремий рядок у бюджеті й зелену вулицю для розміщення замовлень на виготовлення нафтодобувного і переробного устаткування.
А далі я став свідком такого діалогу:
— Ну, добре, завод ми зведемо, а якщо в Айдарі не буде нафти?
— З приводу родовища і його запасів не може бути щонайменших сумнівів. Перш ніж доповісти урядові про відкриття, ми провели необхідні геофізичні проби і оконтурили родовище свердловинами. Стосовно робочої свердловини, то порушуйте це питання перед Радою Міністрів. За нашими підрахунками дебіт однієї свердловини може становити до 12 тонн на хвилину. Уявляєте, який це тиск з глибини 4000 метрів? В разі, якщо одразу не приборкаємо цього геологічного монстра і не пустимо його на переробку, занапастимо не тільки Донець з Доном, а й Азовське та Чорне моря.
Невдовзі було ліквідовано раднаргоспи і почався брежнєвський період «развітого соціалізма». За майже щоденними застіллями було вочевидь забуто не тільки про четверту чергу Лисичанського НПЗ з потужністю 50 мільйонів тонн на рік, а навіть про другу — 25 млн тонн.
Нині Лисичанський НПЗ продано росіянам. А отже вони мають собі власність на нашій території з білою кембрійською нафтою під боком.
Згадуючи ті давні розмови, я певен: то були часи ще сталінських кадрів, коли можна було знати і мовчати, але, не дай Боже, ввести в оману вищого керівника. Це каралося безжалісно: за неправдиву інформацію людина могла втратити все, навіть життя.
А тому вважаю слушним і своєчасним повернутися до питання про нафту Айдарського родовища, якої, як пам’ятаю з тих розмов, Україні має вистачити на кілька сот літ.

Ігор Тимошенко

Від редакції.
Подана тут інформація, безумовно, потребує уточнення. Нам добре відомо, як береглися секрети про родовища корисних копалин в колишньому СССР. У кінцевому рахунку, повну правду про це знали лише в Москві, тобто в Міністерстві геології та його відомчих інститутах.
Але, звичайно, дані георозвідки проходили через працівників «на місцях». Достатньо поінформованими були, наприклад, начальники, головні інженери і провідні спеціалісти геологічних партій, експедицій, подекуди й звичайні робітники, місцеві жителі.
Наприклад, що ми знаємо про видобування дорогоцінного каміння у Кіровоградській області, зокрема, про тамтешні кимберлітові (алмазоносні) трубки? За великим рахунком про народне добро у надрах країни має знати його власник — народ. Інакше це буде не народне добро, а добро, що належить виключно владі, яка на свій розсуд (за спиною народу) цим добром розпоряджається, часто саботуючи його використання в інтересах народу.
Півтора року тому ми опублікували матеріали, що документально засвідчують величезні родовища природного газу у зоні Чорноморського шельфу в трикутнику Одеса—мис Тарханкут—Острів Зміїний. За інформацією очевидців, у штильову погоду море біля острова буквально «кипить» від газу. І що? І тихо. Так само тихо, як роками навколо будівництва Одеського нафтового терміналу, трубопроводу Одеса–Броди і питань щодо використання альтернативних джерел енергії. Цьому безглуздю є тільки одне пояснення: інтереси Москви в Україні є важливішими для деяких високих посадовців у Києві, ніж інтереси Української держави і її народу.
Тому звертаємося до всіх українських патріотів, незалежно від посад, з проханням допомогти детальніше висвітлити підняту проблему. Адже було б насправді великим паскудством, наприклад, роздмухувати суперечки у верхах про ціну купівлі російської нафти, замовчуючи її багатющі поклади в Україні. І це стосується не тільки нафти.

«Вечірній Київ», 6 жовтня 2000 р.

До змісту Євген ҐОЛИБАРД НЕ ЛИШЕ ВУГІЛЛЯ, А Й НАФТИ ТА ГАЗУ В УКРАЇНІ ВИСТАЧИТЬ НА СОТНІ РОКІВ!