Євген ҐОЛИБАРД
НЕ ЛИШЕ ВУГІЛЛЯ, А Й НАФТИ ТА ГАЗУ В УКРАЇНІ ВИСТАЧИТЬ НА СОТНІ РОКІВ!

Згадайте історію та подивіться під ноги

Незалежність, свобода, демократія. Які гарні, сповнені великого змісту слова! За кожним словом стоять переживання, тривоги, страждання, болі, надії й сподівання десятків мільйонів Українців — сьогоднішніх громадян України і тих сотень мільйонів, котрі не дожили до нинішньої епохи незалежності.
Але спитаймо себе: незалежності від кого? І маємо всі історичні та сучасні підстави відповісти: незалежності від так званого «старшого брата», столицю держави якого заклав наш київський князь Юрій Довгорукий.
Заснував там факторію, не думавши і не гадавши, що через п’ятсот років по тому, непоказне поселення виросте у керівний центр імперії, яка в наступні понад триста років перетворить Україну-Русь на колонію, плюндруючи культуру великого європейського народу, нещадно експлуатуючи його ресурси, жорстоко придушуючи будь-які прояви демократії і прагнення Українців до незалежності.
Придушуючи, із застосуванням — як написала славна Ліна Костенко — «найкращих ідей, з настановами згідно, знявши мірку з пресованих бовдурів і пружинно-спіральних негідників».
Російські злочинні верховоди московсько-комуністичного режиму і створена ними система зла розстріляли десятки тисяч найкращих представників української інтелігенції (Сандормох, Колима, Биківня), нещадно ліквідовували і гноїли в гулагах сотні тисяч бійців-повстанців, які боролися за незалежність України (Норільськ, Воркута, Караганда). Мільйони національно свідомих, працелюбних Українців були угроблені в нелюдських муках організованих комуністами голодоморів та світової війни, розв’язаної вождями-комуністами Росії разом із вождями-фашистами Німеччини.
І ось, нарешті, Україна отримала незалежність. Отримала імпульсивно, раптом, у сплеску емоцій і несподіваного збігу обставин, на протестній хвилі обурення української інтелігенції, яка підняла демократичні сили суспільства і вилила їх у народний рух найбільш національно свідомих громадян.
Номінальна незалежність дісталася українському народові, як сліпій курці просо. Дісталася в умовах існування в Україні комуністичної номенклатури, з її фінансовими можливостями, специфічною внутрішньою організацією, претензіями на істину в останній інстанції й тісною співпрацею з органами, керованими з Москви.
Москви, яка впродовж століть прагне ліквідувати Українців, як Націю; ліквідувати будь-які підстави і прагнення громадян до української державної самостійності й суверенності.
Тому й організована комуністами після жовтневого перевороту перебудова українського господарства, його економічної системи на більшовицький лад відбувалася за московським сценарієм так званої «індустріалізації», шляхом руйнування українського хліборобства, з наступним переселенням уцілілих після голоду селян у виробничі гуртожитки-бараки біля заводів. Водночас на «звільнені» голодомором українські землі переселено напівграмотних крестьян з центральних областей Росії.
Перебуваючи впродовж сотень років (а особливо у ХХ столітті) під російським гнобленням, Українці не дуже мали змогу щось суттєве і важливе робити для себе, для розвитку Нації і Держави. Всі важливі рішення приймалися у Москві; у Києві на керівних посадах тримали фактично колаборантів. Вся важлива інформація державного значення надходила до Москви і там зберігалася та використовувалася лише у московських імперських інтересах.
Брехня, облуда, підступність, лицемірство, перекручення очевидних фактів історії й сьогодення, активна фінансово-економічна і політична агресія, доведення прогресивних ініціатив і тенденцій до абсурду, чинення зла в державній роботі й знущання над усім українським з екрана і сцени та в засобах масової інформації з використанням п’ятої колони в Україні — завжди було, є і ще довго буде залишатися цілісною системою методів антиукраїнського впливу з боку Росії.
А тому абсолютна більшість громадян України навіть не здогадується яке море енергоресурсів знаходиться у них під ногами.
Зараз путінська Росія розпочала системну енергетичну експансію на цивілізований світ. Проте успіх цієї експансії можливий лише за однієї умови: якщо Україна, яка знаходиться в центрі Європи, надалі не використовуватиме власних багатющих вуглеводневих покладів. Якщо надалі не використовуватиме не лише для себе, а й для країн Західної Європи та Причорномор’я.
Проблема використання власних покладів енергетичної сировини — це проблема не геологічна і не економічна. Поклади є — ось вони, в нашій українській землі та в наших українських водах. А чому — як гадаєте — Росія впродовж багатьох років саботує встановлення державних кордонів, зокрема вимагає, щоб Азовське море було спільним або, в крайньому разі, міждержавний кордон проходив на поверхні моря, а не по його дну?
Проблема енергетичної залежності-незалежності лежить виключно у площині суспільно-політичній, а точніше у сфері, в якій патріотизм виступає проти зради українських національних інтересів.
Водночас це проблема довіри і шанобливого ставлення до правди. Багатьом громадянам нині важко повірити у те, що Україна має у своїх надрах величезні запаси палива, якщо керівництво держави у січні 2006 року офіційно здається на милість Росії, яка, в умовах договору діючого до 2010 року, активно шантажує наш народ загрозою припинення постачання газу, виставляючи за нього найвищу ціну в Європі. Що не заважає провідним державним діячам України стверджувати, що ця ціна є найнижчою.
Король голий, але всі навколо нього вправляються у схвальних зауваженнях щодо його одягу. Ви пам’ятаєте, чим закінчується ця казка-притча Андерсена?

«Ще за довго до нас сказано, що політика — це діяльність за межами моралі, але дуже важливо якраз те, якими є оці межі.
Бо якщо попри кількасотрічний сумний і трагічний досвід стосунків України з Росією, наші провідні керівники протягом всього періоду незалежності продовжують повторювати, як заклинання, тезу про «стратегічне партнерство» з агресивним і непередбачуваним сусідою, то яких позитивних змін в економіці взагалі можна чекати? Зараз уже навіть розмови про це втрачають будь-який сенс.
Проте розмови тривали, причому роками, час від часу переходячи у гучні заяви про те, що «Росія була і завжди залишиться для нас…», що «ми все одно не зможемо одне без одного…», що «наші економіки пов'язані нерозривними узами…», говорилося також про «сполучні судини національного господарства України і Росії» тощо.
Зробіть перерву у цьому словесному водоспаді і подивіться навколо. Болгарія, про яку останнім часом мало що чути (а це вже є першою ознакою поліпшення ситуації), має з Росією близько 5-відсотковий торговельний оборот, Угорщина і Словаччина — близько 6%, Чехія — близько 7%, Польща — близько 8%, Україна — за різними джерелами — від 34% до 48% з акцентом на проблеми енергоносіїв, за які Україна розраховується харчами».

Наведена цитата — зі статті Євгена Ґолибарда «Політично-лексичні вправи на економічному тлі», опублікованої у газеті «Вечірній Київ» 24 листопада 1998 року. Тобто опублікованої через сім років після набуття Україною незалежності й за сім років з половиною до дня сьогоднішнього.
От тепер і судіть самі: в який бік, як і наскільки за цей час змінилися настрої в українському керівництві на Печерську, зокрема у його стосунках з Кремлем (і чи змінилися?), наскільки політика України стала справді українською, патріотичною і хто та що конкретно зробив для унезалежнення України від Росії (хоча б у проблемі енергоносіїв).
Чи не нагадують сьогоднішні політично-лексичні вправи на економічному тлі, що їх демонструють нинішні печерські верховоди, вже добре знайомі нам прийоми, якими так віртуозно володів Л. Кучма?

Скоро вже десять років, як автор прагне своїми публікаціями привернути увагу громадськості до очевидної абсурдності енергетичної залежності України від Росії. Отже, вміщені тут матеріали цілком можна розглядати, як сучасний літопис злочинної байдужості керівництва України у найвідповідальнішій справі — справі збереження суверенності Української Держави.

До змісту Євген ҐОЛИБАРД НЕ ЛИШЕ ВУГІЛЛЯ, А Й НАФТИ ТА ГАЗУ В УКРАЇНІ ВИСТАЧИТЬ НА СОТНІ РОКІВ!