1. Більшість країн Східної Європи із колишнього соціалістичного табору на базі об’єднавчого національного і релігійного чинника успішно реформували свої економіки і нарощують виробництво.
Як Ви гадаєте, чи спрацювала українська національна ідея в побудові незалежної України? Чому?
2. Як би Ви сформулювали ідеологічні засади, згідно з якими живе сьогодні українське суспільство?
3. Як (чи) відбивається українська національна ідея у програмах уряду, в законотворчій діяльності ВР, зокрема в законах, які стосуються мови і культури?
4. У чому Ви вбачаєте притягальність національно-державницької ідеї для українського етносу (трагічна історія, невдачі державницьких устремлінь)? У чому саме полягають уроки останнього десятиріччя?
5. Що саме Ви розумієте під поняттями повернення до витоків, національних джерел, відновлення престижу національних цінностей: мови, релігії?
6. Які переваги національно-державницької ідеї перед національно-етнічною? Попробуйте сформулювати.
7. Чи зможе національно-державницька ідея за умови подальшої самоідентифікації українського суспільства сприяти збігові світоглядних орієнтацій населення різних реґіонів України, долати відстань між ідеалами незалежності і складностями перехідного періоду?

Іван Ющук, проректор Міжнародного інституту лінгвістики і права, член Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка

1. Національна ідея в Україні спрацювала під час референдуму 1 грудня 1991 року. Серед українського народу вона, як її не паплюжили зайди та їхні прислужники («український буржуазний націоналізм»), ніколи не згасала і так чи інакше завжди спалахувала, як тільки наставав слушний момент. Але біда в тому, що вона виявилася переважно чужою для тих, хто на цей час був і залишився при владі на всіх рівнях. Бо ж за попереднього режиму до влади допускалися тільки особливо перевірені люди, в яких у душі не залишилося ні крихти українського національного почуття. Тож доки при владі не стануть справжні українські патріоти, які усвідомлюють себе передусім українцями, яким болить доля України, які розуміють, що тільки з Україною, з добробутом українського народу, а не з іноземними банками пов’язане їхнє процвітання й майбутнє їхніх нащадків, доти й наша економіка, й наше духовне життя будуть дедалі більше руйнуватися.

2. Українське суспільство сьогодні не має ніяких ідеологічних засад, крім вижити. На вершині його є ті, хто прагне будь-що втримати особисту владу; поміж них є жменька людей, фанатично відданих національній ідеї, але поки що безсилих; і є розчаровані, втомлені маси людей, позбавлені будь-яких орієнтирів. Без національної державницької ідеології будувати демократичну державу неможливо.
3. Законів, які б стосувалися мови й культури, поки що в незалежній українській державі не прийнято жодного. Щоправда, Кабінет Міністрів 8 вересня 1997 року ухвалив гарні «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови». Але вони так і залишилися на папері: жоден із пунктів цієї програми досі не виконаний. Є лише стаття 10 в Конституції України, але ми ще добре пам’ятаємо, з яким скрипом Верховна Рада приймала її. І є рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року, на яке ніхто не зважає. То чи ж українська в нас держава? Тож чи потрібна була незалежність (для кого?), якщо українська мова, українська культура й досі в Україні ледь животіють, а то й нищаться? А національна держава створюється насамперед для того, щоб захистити й розвивати власну, успадковану від попередніх поколінь культуру й мову, упосліджену в іншій державі. Інакше не було б сенсу створювати її, цю державу. Якби духовність, національна ідея нічого не важили в економічному прогресі суспільства, економіку, мабуть, можна було б так само успішно розвивати і в будь-якій іншій державі. Але для повноцінного існування людини самої лише навіть процвітаючої економіки недостатньо.

4. Доки національна ідея не стане провідною в діяльності тих, хто керує нами, Україна, тобто всі ми, й українці, й неукраїнці, будемо приречені на без-барвне животіння на задвірках історії. Україна має бути насамперед українською державою (як Німеччина є німецькою, Франція — французькою, Польща — польською), тоді й народ повірить в її майбутнє. А то й досі на площах наших міст і сіл стоять пам’ятники тим, хто нищив Україну, вулиці й майдани названі іменами її найзапекліших ворогів, скрізь стирчать символи вже неіснуючої чужої імперії. Майже скрізь панує силоміць накинута нам мова колишньої метрополії, а українська, яка єдина може служити для консолідації суспільства, — ігнорується. То хіба це незалежна держава Україна? Не про таку Україну мріяли ті, хто голосував за її незалежність, не за таку Україну віддавали своє життя кращі її сини.

5. Кожен народ покоління за поколінням нагромаджує власний життєвий досвід, досвід міжлюдського співжиття і спілкування з природою. Він закріплюється в мові, культурі, у віруваннях. Цей досвід у кожного народу свій, унікальний. Зникнення його збіднює все людство і дезорганізовує та глибоко травмує народ, позбавлений власного, пов’язаного з його менталітетом і життєвим середовищем досвіду. Тому повернення до національних джерел — це не примха якоїсь купки людей («націоналістів»), а нагальна життєва потреба.

6. Національна держава — не самоціль, а необхідна умова виживання етносу, нації, народу. Якби в нас була бодай якась власна держава, то ми б не знали голодомору 1933 року, планового винищення нашої інтелігенції, нищення нашої культури, наших святинь і матеріально люди, незалежно від національності, жили б в Україні не гірше, ніж у Фінляндії, Німеччині чи хоч би в Чехії, які теж у свій час зазнали чимало руйнівних катаклізмів. Тому будь-яка національно-етнічна ідея неминуче переростає в національно-державницьку.
7. Ідея, яка оволодіває масами людей, стає могутньою силою — творчою або руйнівною. Українська національно-державницька ідея не ставить собі за мету ні загарбання чужих земель, ні утисків інонаціональних елементів усередині країни; таких намірів не проголошує жодна українська національно-державницька партія чи громадська організація (в Україні місця вистачить усім, хто хоче в ній жити і працювати для її розквіту). Українська національно-державницька ідея спрямована на досягнення рівних громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав для всіх громадян України, незалежно від їхнього походження й стану. Але досягти цього можна буде, коли насамперед українська нація не почуватиметься в своїй країні й далі обікраденою та упослідженою.
Що ж до того, чи зможе національно-державницька ідея сприяти збігові світоглядних орієнтацій населення різних реґіонів України, то жодного сумніву немає. Уже тепер ми бачимо, як, всупереч повсюдним наполегливим намаганням п’ятої колони з допомогою всіляких чуток та інсинуацій розчленувати молоде українське суспільство на антагоністичні угруповання, дедалі більше зростає порозуміння між Сходом і Заходом України — і то саме на основі національно-державницької ідеї. Адже ця ідея — це не вигадка якоїсь групи людей, а історична необхідність.

Дмитро СТЕПОВИК, доктор філософії,
доктор мистецтвознавства, професор

1. Всупереч фразі, кинутій ніби ненароком, що українська національна ідея не спрацювала, я думаю, що вона спрацювала і продовжує працювати. Для кого вона не спрацювала, то вже ніколи, мабуть, і не спрацює. Бо всяка ідея — це стан душі. Душа укра-їнського народу жива і невмируща. Ті, хто ставлять собі за мету знищити або бодай притлумити україн-ську національну ідею, — вони воюють з вітряками. Наша національна ідея виходить з духовної ідеї: як неможливо витравити з українця чи українки віри в християнського Бога, так неможливо забрати в них ідею торжества в їхніх душах всього українського. Я маю на увазі нормальних людей, а не манкуртів і новітніх яничарів, а їх, на жаль, маємо чимало. І все ж вони — виняток, а не правило. Національний і християнський чинник уже об’єднані в Україні в духовній діяльності києвоцентрично зорієнтованих церков, насамперед УПЦ Київського патріархату і УГКЦ. Некиєвоцентричне християнство поступово буде відходити на марґінес. Якщо ця тенденція розвиватиметься, — а вона вже успішно розвивається, — зростання добробуту й економіки в Україні близькі. Бо духовне — первинне, а матеріальне залежить від нього.

2. Сьогодні в українському суспільстві циркулює кілька ідеологій, речниками яких є відкриті й закриті партії й угруповання:
1) ідеологія слов’янської єдности — новітній виплід порослого мохом панславізму; це реакційна проімперська ідеологія, спрямована на те, щоб накласти на Україну нове ярмо;
2) ідеологія громадянського суспільства — зовні приваблива ідеологія денаціоналізованих скоробагатьків, так званих кланів; хоч до неї линуть і деякі демократичні й національно свідомі люди та групи, але це обман: як не можна поставити воза поперед коней і добре їхати, так неможливо збудувати громадянське сус-пільство, не збудувавши перед тим національного суспільства. Старі нації Європи мають громадянські суспільства, бо в їх центрі є міцний стрижень — титульна нація держави з такими неодмінними засадами, як патріотизм, пріоритет національних інтересів, однієї мови, культури, віри в Бога, прав людини;
3) ідеологія національного суспільства, за якою — майбутнє, і то недалеке майбутнє.

3. Українська національна ідея присутня у перелічених Вами структурах, так би мовити, в мінімальній дозі. Хто сповідує цю ідею і кому вдалося туди про-йти, не можуть реалізувати її, бо генеральна лінія спрямована там не до цієї ідеї. На вершині цієї піраміди голоси апологетів національної ідеї поки що звучать, мов голос волаючого в пустелі. Але так все не буде. Коли кількість перейде в якість (є такий закон діалектики), ідейні пріоритети поміняють на 180 градусів. Але для цього треба не спати, а напружено працювати українцям і українкам на всіх рівнях.

4. Недостатня притягальність національно-державницької ідеї для так званих «пересічних громадян» полягає саме в тому, що ці громадяни є «пересічні»: їх і їхніх пращурів довго і жорстоко сікли, висікли найкращих, найбільш роботящих і морально порядних людей з селянства, інтелігенції, ремісництва і робітництва. А тим, що лишилися, «всікли» в голови колоніяльний комплекс неповноцінності й меншовартості. Проте, всупереч сатані, над українським народом працював і Бог. А Він словами апостола Павла прорік: «Сила Моя здійснюється в немочі». З тих українців, що вижили, вийшло багато прекрасних людей: вони, їхні діти і внуки роблять і ще далі зроблять нашу державно-національну ідею не тільки притягальною, але й сяючою золотом чистоти і правди. Отож, ворог прирік залишених бути рабами, челядниками, вірнопідданими служками; а Бог нині продукує з них будівничих нової України.
Уроки останнього десятиріччя ХХ століття справді вагомі: мало позитивного, безліч негативного. На жаль, упродовж перших трьох-чотирьох років (1991—1994) було допущено декілька (небагато!) помилок, але вони виявилися фатальними. Тому маємо те, що маємо. А могли б мати набагато більше і йти сьогодні в одній шерензі з Польщею і прибалтійськими державами. Шкода, що розумні й тонко чутливі люди в критичні моменти бувають надто обережними, ступаючи навшпиньки, а не повною ступнею.

5. Повернення до національних джерел може бути ефективним, якщо такий поворот здійснюватиметься одночасно на владному рівні і на рівні активності народу, його громадських об’єднань та щоденної роботи з денаціоналізованим елементом. У швидке повернення до цих джерел тих, що при владі в столиці, й особливо у провінції, я, правду кажучи, мало вірю. Тут потрібен стандартний 40-річний термін: повна заміна поколінь (Мойсей мав перевести народ з єгипетського рабства до обітованої землі за 40 днів, але, оскільки народ плакав і ридав за єгипетським ярмом під час подорожі Синаєм, Бог продовжив їм подорож до терміну в 40 років, поки всі плакальники за минулим не перемерли). Пришвидшити повернення до національних джерел можна тільки на рівні народу, тяжкої виховної праці з ним. «Просвіта», наша преса (не їхня!), церква, національне шкільництво, демократичні партії повинні попрацювати в цьому напрямі, не покладаючи рук, років десять, — тоді всі будемо біля наших чистих джерел. В іншому випадку доведеться чекати 40 років.

6. Ці дві ідеї взаємно себе не виключають: це дві рідні сестри. Не можна в конкретній ситуації України давати перевагу національно-державницькій ідеї перед національно-етнічною хоча б тому, що український етнос все ще перебуває під тягарем недавнього колоніяльного гніту Москви і його треба витягувати з цього липкого болота до розуміння, що він є вже громадянином державної нації. Крім того, «національно-державницьке» часом прирівнюють до поки що недосяжного «громадянського суспільства», а чим воно неприйнятне сьогодні, я щойно сказав. Отож, етнічне є першоелементом, з нього з’являється й державницьке. Тільки в такому порядку розвиток може бути природним.

7. Світоглядні орієнтації — справа дуже хистка і непевна: сьогодні одні, завтра інші. Подібні орієнтації треба виховувати і спрямовувати, а не рихтувати під них національну і державницьку ідею, яка є нормою кожного нормального суспільства і його лідерів. Ідентифікувати українське суспільство можна аж до другого пришестя Ісуса Христа на землю, а національно-державницька ідея потрібна вже сьогодні, — як хліб, як вода. Наша Конституція настільки демократична, що дозволяє й упокорити тих, хто відкидає національно-державницьку ідею України під тим претекстом, що не всі світоглядні орієнтації і не в усіх реґіонах ще збіглися між собою.

Максим ВАКУЛЕНКО,
кандидат фізико-математичних наук

1. Швидше ні, аніж так. 1. Економіка надто деформована в бік військово-промислового комплексу.

2. Надто багато носіїв «совкового» менталітету.

3. Україні потрібні справжні патріоти, які хочуть і вміють сумлінно працювати, а маємо здебільшого «кукурікальників».

2. Нервові шарахання: то від Росії, то від НАТО, то в християнство, то в комунізм. Відсутність чітких засад ідейного об’єднання суспільства породжує зневіру в майбутньому, крадіжки, споживацтво, неповагу до чужої праці.

3. Частково так. Загальне практичне впровадження української латиниці — реалізації державної мови України в міжнародному спілкуванні — значно поліп-шило б цей показник.

4. Розум, працьовитість, милозвучна мова. Ми ж живемо за гаслом «хай у сусіда корова здохне» або ж «а русский человек этого всего не знает и знать не хочет». Слід виховувати пошану до науки і до роботи.

5. Мову слід підтримувати насамперед наукою: обґрунтованим правописом, історичним аналізом тощо.
Будь-яка релігія (наприклад, християнство та комунізм) — це обман, розбрат, духовне поневолення і відвернення людини від суспільно корисної діяльності.

6. Перша передбачає економічно сильну державу.

7. За наявності матеріальних (економічних) передумов.

Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Сіверщина» (Чернігів)

1. Українська національна ідея спрацювала в тому сенсі, що, попри все, вкорінюється у свідомість людей. Час би це зрозуміти нашій владі.

2. Це розірваність між тоталітарним імперським Учора і демократичним державницьким Завтра. Це Реалії Часу перемін.

3. Далеко не завжди, якщо по сьогодні узаконені (в тім числі у назвах населених пунктів, вулиць, у па-м’ятниках, святах) релікти отого вчора. Друга біда — невиконання задекларованих державницьких моментів. Прийнято — і не виконується.

4. Притягальність цієї ідеї — у генах нації, її неможливо знищити. Урок десятиліття — низький рівень нашої національної еліти, її неготовність і небажання будувати державу.

5. Перше — елементарна поінформованість людей про цю закриту для них українську історію. Коли народи відкриють для себе цей материк невідомої їм  України, вони будуть приголомшені.

6. Те, що на користь державі, тобто людям цієї держави, і відповідає національним інтересам. Бо во-     но — в інтересах цілої нації. Навіть якщо це винахід чорної авторучки.

7. Може і повинна. Саме в цьому, а не в голих теоріях, призначення цієї ідеї.

Олександр ПОНОМАРІВ,
академік АН вищої школи України,
професор Київського національного
університету імені Тараса Шевченка

1. Поки що спрацювала тільки під час здобуття незалежності, а далі загальмувала, бо до керівництва України прийшли люди, не до кінця їй (національній ідеї) віддані.

2. Українське суспільство поділене на романтиків, що живуть лише заради України, на прагматиків-патріотів (яких дуже мало), на прагматиків без національного коріння (їх дуже багато) й інертну масу.

3. У програмах уряду — так, але, на жаль, тільки теоретично (поки що).

4. Національно-державницька ідея притягальна сама собою. Уроки останнього десятиріччя мають переконати українців у тому, що вони нарешті повинні стати господарями на своїй землі.

5. Український народ мусить стати народом з єдиною українською мовою, духовністю. Релігійні конфесії, що виступають проти Української державності, треба заборонити.

6. Корінний етнос повинен бути творцем національної держави.

7. Може. Але для цього треба обрати національно свідоме керівництво країни.

Михайло КОСТИЦЬКИЙ,
професор

1.  Якщо під українською національною ідеєю розуміти саме досягнення повної незалежності України і побудову Української незалежної держави, то вона в останньому десятиріччі «спрацювала», але недостатньо. І, на наш погляд, саме тому, що:

— провідної ролі в подальшому українському поступі не змогла забезпечити інтелігенція (через свою недостатню організованість і різне бачення його напрямів);
— не було об’єднавчого національного і релігійного чинника;
— об’єднавчим чинником не стала українська мова як мова провідної нації держави;
— були   відсутні   організація   і   здійснення   належної аргументованої масової пропаганди української національної ідеї;
— десятки політичних партій, що народилися на хвилях «блакитної революції» в Україні, не змогли дійти, а деякі з них і не бажали, згоди творити самостійну і незалежну Українську державу;
— не було єдності в діях усіх гілок державної влади і всього суспільства в реалізації української національної ідеї, більше того, вона не була належним чином сформульована і закріплена;
— не було здійснене належне кадрове забезпечення реалізації української національної ідеї;
— одна частина представників органів державної влади була об’єктивно не готова очолити активну реалізацію української національної ідеї, а друга — чинила їй активний спротив;
— не були глибоко продуманими, а тому й ефективними проголошені економічні реформи;
— не було забезпечено і здійснено належного со-ціального захисту населення.

Михайло ЦЮPУПА

1. Спрацювала на першому етапі, в боротьбі за незалежність, потрібні далі конструктивні ідеї.

2. Боротьба старої, комуністичної, ідеології та нової.

3. Відбивається у деяких програмах.

4. Національно-державницька ідея відповідає  глибоким структурам ментальності українського народу: потяг до свободи.

5. Все перераховане, ще й додатково — повернення до підвалин повсякденного життя, до побуту.

6. Переваги у можливості створення сильної європейської світської держави (правової, соціальної).

7. Зможе за умов підсилення конструктивізму.