Весна 1625 року в Балаклаві якраз набирала найбільшої краси. Рясні сади Кади-Кой, що розстелилися одразу на північ від Балаклавської бухти, тяглися білим покривалом далі, в Карань, і балкою, що звалася Каранською долиною, сягали руїн Херсонеса. Повітря, насичене медоносним ароматом, здавалося, нависало над ще сонною бухтою.
День ще боровся з ніччю. В кінці бухти, біля верфі та східних і північних пристаней, стояли приторочені міцними прядив’яними канатами важкі турецькі галери.
На Балик-юве з фортечних веж перегукувалися вартові яничари. Було так, як було вчора, як, здавалося, залишилось з тих пір, коли Чемболо стало зватися Балаклавою.
…Ранкову тишу розірвав людський зойк, крик і брязкіт зброї на найбільшій галері, що стояла крайньою на північній, парадній стоянці. Коли за борт плюхнулися з добрий десяток людських тіл, з галери на берег вибігла група обідраних, зарослих довгим волоссям людей з ятаганами і мушкетами в руках і вдарили десантом на сусідні кораблі. Там повторилося те ж саме. Охорона не чекала ранкової атаки гяурів, яких вона і за людей-то не вважала.
За це і поплатилася життям. Деякі з турецьких матросів, запобігаючи смерті, кидали невільникам ключі від кайданів і вистрибували за борт.
„Зброю і порох збирати на першу галеру! Лаштувати гармати до бою!” - командував кремезний, ще молодих років, невільник із колишніх запорозьких козаків.
А з верхнього міста, з височенної фортеці, що розмістилася на вершині Мане-Тунеро, вже бігли турецькі яничари. Заметушилися і на Балик-юве, на мурах фортечної гори.
Турецький комендант рвав і метав: гяури захопили галеру самого паші! І наказав підняти ланцюги, що загороджували вихід з бухти в море.
Та марні намагання! Важка галера вже блиснула жерлами гармат правого борту, і запалали свічками у бухті турецькі кораблі. Бортовий залп з лівого розметав яничарів, що спішилися з гори. Козаки пороху не жаліли, залпи батарей верхньої і нижньої палуб запалили бухту. Горіли кораблі, горіла верф, здавалося, горить вся Балаклава. Потім, через півстоліття, турок Евлія Челебі напише, що козаки захопили Балаклаву і три дні турки не змогли їм нічого вдіяти. І пішли козаки в море, і загинуло їх там 800 чоловік.
Не згинули, дійшли з боями аж до Дону, бо знали, що в Очакові на них чатує великий турецький флот. Потім, зібравши сили, поквиталися і з ним.
На жаль, ця героїчна сторінка історії козацького флоту України в Севастополі і самій Балаклаві майже не відома.
Підняв повстання в Балаклаві і фактично захопив все нижнє місто з турецьким флотом в бухті полковник запорозького війська Олексій Шафран.
Доля цього видатного козацького командира і флотоводця є суцільним пригодницьким романом, дарма, що історики минулого присвятили йому лише кілька рядків.
…В одному з численних морських походів полковнику Олексію Шафрану не пощастило. В бою з османами його чайку було потоплено, а самого полковника турки виловили з води і закували в бранці на свою галеру. Прикутий до дубової банки, гріб Шафран довгих сім років, доки не вдалося звільнитися з неволі в Балаклаві.
Розстрілявши турецькі кораблі у балаклавській гавані, галера Шафрана вийшла у відкрите море і під вітрилами швидко дійшла до Керченської протоки. В Азовському морі зустрічні турецькі кораблі вітали повсталу галеру, яка йшла під турецькими штандартами, як свою. Правда, піднімаючись вверх Доном, Шафран нагнав доброго страху донським козакам, які аж ніяк не чекали в себе на ріці турецьку галеру.
Зате скільки було радості, коли серед її екіпажу побачили чимало давно оплаканих рідних своїх козаків!
Спочатку Олексій Шафран мав намір повернутися з Дону на Січ. Але виявилося, що на Дон для спільного походу прибуло більше тисячі запорожців і ще збиралося підійти кілька тисяч. Вирішили разом з донськими козаками йти походом на море і отаманом обрали Олексія Шафрана.
До кінця літа там же, на місці, обладнали триста чайок та донських стругів і, посадивши на них 10000 козаків, вирушили в море.
Козацький флот взяв курс на Трапезунд. На першій порі похід складався переможно. Десантом з моря козаки Шафрана взяли приступом Трапезундську фортецю та попалили чималу територію турецького узбережжя. Визволивши близько тисячі невільників, Шафран вирішив ще вдарити на Синоп.
Та трохи раніше, десь за місяць до походу Олексія Шафрана, турецьким узбережжям від Синопа до Стамбула смерчем пройшлася ескадра полковника Кіндрата Бурляя. Дізнавшись про вчинений Бурляєм погром, султан направив на пошук козаків велику ескадру під керівництвом Редшід-паші.
Ось ця ескадра з 43 великих бойових галер і натрапила біля Синопа на флотилію Олексія Шафрана.
Посеред дня в морі відбулася велика морська битва. Спочатку козаки почали брати в битві верх. Абордажною атакою запорожці взяли кілька галер, кілька підпалили донці. Та в морі почала змінюватися погода. Задув зустрічний вітер, стали підніматися хвилі. Чайки, а особливо менші донські струги, стало трощити хвилею об борти великих галер. Козаки почали терпіти поразку.
За підсумком бою козаки зазнали значних втрат в кораблях і людях. Та Олексій Шафран зумів все ж таки вистояти в битві, організовано відступити і привести своїх козаків на Дон.
За турецькими джерелами, якими користувався, описуючи події в Балаклаві, Е. Челебі, в цій битві в турецький полон потрапило 800 козаків.
Та ця відносна невдача не зупинила полковника. Наступного, 1626-го року, він на чолі 500 козаків знову був під Трапезундом, ще через рік на чолі ескадри з 80 чайок палив Азов і передмістя Керчі, а потім дістався і до Анатолійського узбережжя.
А далі біографія Олексія Шафрана знову круто міняється. Направляючись із Дону до Києва, полковник збився з дороги і потрапив у Валуйки, на територію Московського царства. Тут його сприйняли за литовського шпигуна, закували як „злодія” у кайдани і повезли на допит до царя у Москву. Слід зазначити, що в ті часи Москва дружила з султаном і кримським ханом і, відповідно, воювала з Литвою, до складу якої входила й Україна.
Та, на його щастя в той час у Москві перебували донські козаки, які зуміли виправдати у царя свого відважного морського отамана.
Проте деякі дослідники вважають, що Олексія Шафрана не випадково закували у кайдани у Валуйках. Річ у тому, що в Києві, куди направлявся полковник, перебував турецький авантюрист Олександр Яхія, який видавав себе за сина султана Мухамеда і грецької царівни Олени і виставлявся претендентом на трон падишаха. Для досягнення своєї мети Яхія намагався створити коаліцію військ, розраховуючи у першу чергу на запорожців і кримських татар. Тож з великою вірогідністю можна припустити, що Шафран з Дону направлявся до Києва, щоби зустрітися там з Олександром Яхія та спробувати залучитися до цієї міжнародної авантюри.
Вірні цареві слуги цю зустріч зірвали, і новий план помсти туркам за загиблих у морі і полоні побратимів О. Шафрану здійснити не вдалося. Як не вдалася авантюра і самому О. Яхія.
В подальшому ім’я полковника О. Шафрана губиться в історії. Проте життя цього відважного флотоводця належить історії Військово-Морських Сил України. Ім’я цього лицаря Чорного і Азовського морів мають знати і шанувати моряки національного флоту. І було б історично справедливо, якби в Балаклаві встановили пам’ятний знак цьому талановитому і відважному флотоводцю України, бойовий дух якого не зломила неволя, який підняв повстання у ворожій фортеці, де, здавалося б, воля навічно була замкнена у кам’яних вежах.