ГЕТЬМАН УКРАЇНИ

...Весна 1616 року була у розквіті. Гетьман Петро Сагайдачний із борту захопленої в бою турецької галери, що служила йому штабним кораблем, спостерігав за приготуванням своєї флотилії.
Ще недавно грізна і тривалий час неприступна турецька фортеця густо диміла. На місці бойових кам’яних веж чорніли руїни. Десятиліттями Кафа тримала в страху і покорі Крим, примушувала його щорічно проводити грабіжницькі походи за ясиром в Україну, Московщину, Польщу і Литву.
Море людських сліз пролито в цьому місті. Минулося! За одну лише добу в цих, колись грізних вежах, знайшов свою могилу відбірний 14-тисячний корпус турецьких яничарів.
Хай тепер поплачуть Крим і Порта! Об вежі цієї фортеці козаки не раз щербили свої шаблі. Та здобувши Кафу, фортеця залишалася для них неприступною. На цей раз десант запорожців був раптовим і відчайдушним. План гетьмана вдався на славу.
Чисельний гарнізон яничар, притиснутий козаками до кам’яних стін, втратив бойовий порядок і став приреченим. Списи і шаблі довершили справу. Добре прислужилися й турецькі галери, взяті гетьманом в бою під Очаковом. Гетьман радів успіху і квапив козаків – похід ще не закінчено. Козацька молодь, весело перегукуючись, зносила на бойові чайки трофеї, котила бочки з порохом, волокла гармати. Полковники і отамани розписували по чайках і галерах тисячі звільнених побратимів і земляків. Вчорашні невільники голили бороди, розковували кайдани і ладнали трофейну зброю – ще послужать славі козацького флоту!
Звістка про падіння турецької фортеці в Кафі та загибель всього турецького гарнізону розлетілася всією Європою. Тисячі раніше оплаканих бранців повернулися в Польщу, Литву, Московщину, Австрію і рознесли славу про козацький подвиг. Слава про Сагайдачного розійшлася по всій Європі, а в турецьких мечетях мулли почали сипати прокльони на голову „Сагайдак-шайтана”...
Петро Конашевич-Сагайдачний народився близько 1570 року у родині гербового шляхтича Конашевича в селі Кульчиці Самборського повіту Руського Воєводства (тепер Львівська область). Ще в молоді літа Петро отримав ґрунтовні знання, навчаючись спочатку у львівській братській школі, а потім, з 1587 по 1591 роки, – у Острозькій академії. Після завершення навчання Сагайдачний деякий час служив у київського судді Яна Аксака.
Під час служби в Києві він написав полемічний трактат „Пояснення про унію”, в якому виступив на захист православ’я. Проте, майбутній флотоводець не пішов шляхом тодішніх вчених, а з молодих літ захопився військовою справою, захистом прав і віри рідного народу. Писав Сагайдачний і вірші, які ставали своєрідними стройовими піснями козацьких загонів. З „Римованої хроніки”, написаної в 1682 році невідомим автором, довідуємося, що козаки Богдана Хмельницького ходили в бій проти поляків з піснями-гімнами, складеними Петром Сагайдачним. Той же автор оповідає про його гострий розум і тонкий гумор.
Поляк-сучасник, який добре знав майбутнього полководця, відзначав, що Сагайдачний був „муж рідкісної мудрості та зрілого судження у справах, швидкий на слова і вчинки, хоча за походженням, способом життя та звичками був простою людиною, один в очах пізнішого потомства був гідним стати в один ряд з найславетнішими людьми свого часу у Польщі”.
Вірогідно, прізвище Сагайдачний Петру Конашевичу дали на Січі, куди він прибув в кінці 1595 року. Як природжений воїн, він досить швидко опанував військову науку і став справжнім професіоналом. Маючи неабиякі здібності, високу освіту та вольовий характер, Сагайдачний досить швидко зайняв чільне місце серед козацької старшини.
Першим в козацькій масі його підмітив гетьман Самійло Кішка і призначив полковником. У цьому ранзі він брав участь у всіх походах запорожців, в яких виступав як надзвичайно хоробрий, розсудливий воїн і козацький командир. Його полк відзначався особливою згуртованістю і дисципліною, тож і втрати в походах були невеликими, а здобутки значними. Командиром Сагайдачний був владним, вимагав суворого виконання своїх наказів і обов’язків козаків в походах, не переносив розпусти і розбишацтва.
У морському поході гетьмана Григорія Ізаповича весною 1606 року на Варну Петро Сагайдачний проявив себе вже зрілим флотоводцем і по праву розділив з гетьманом успіх і славу блискучої перемоги.
Тож не випадково наприкінці цього ж року козаки обирають Петра Сагайдачного гетьманом запорозького козацтва. Прийнявши булаву, Сагайдачний не гаючись заходився реформувати козацьке військо, намагаючись перетворити його на регулярне, з чіткою організаційною структурою і впорядкованою службою європейське військо. На Січі ним були створені сотні й полки, організується берегова і морська розвідка, сигнальна служба, велике значення набирають бойове навчання і тренування, підготовка до морських походів відзначалася особливою ретельністю.
Уміння будувати і ремонтувати бойової козацькі судна, ходити на веслах і під вітрилом, тактика абордажного бою як окремої чайки так і групи чайок, гарматна справа, прийоми рукопашного бою, знання лоції Дніпровських плавнів, уміння орієнтуватись у Чорному морі по сонцю і зорях – далеко не повний перелік видів занять, які гетьман запровадив на Січі. Гетьман ввів в обов’язки військових осавулів і отаманів, по-сучасному, виховну роботу з козаками.
Неслухняних вояків, пияків і розбишак спочатку соромили перед козацьким лицарським товариством. Якщо це не допомагало, били канчуками перед спеціально вкопаним на січовій площі ганебним стовпом.
Кількість ударів канчуком визначав козацький суд. Якщо якийсь козак у бійці вбивав свого товариша, то ця провина каралася смертю. Достатньо високою провиною вважалося обрізання оселедця – козацького чуба. Це вважалося замахом на козацьку лицарську честь і каралося досить жорстоко.
Твердження деяких дослідників, що Сагайдачний „густо лив козацьку кров” запозичені у Д. Яворницького, який вимушений був писати свої дослідження під тиском царської цензури, не є достовірними. Насправді, Сагайдачний недисциплінованих козаків, що не хотіли підпорядковуватися укладеним ним статтям Війська Запорозького і дисципліні, просто виганяв з війська без права повернення і поселення в козацьких паланках.
Саме це стягнення рахувалося ганебнішим за смерть на пласі, вело до вічної ганьби серед народу; і багато козаків після винесення їм такого вироку просто кидалися з кручі у Дніпрові води.
Але саме така вимогливість гетьмана до себе і всього козацтва дозволила йому перетворити Військо Запорожське Низове у регулярну армію і флот, зрештою, у високопрофесійне військо.
Враховуючи свій досвід і досвід морських походів своїх попередників, Сагайдачний розробив і примінив на практиці нову тактику морського бою. Суть її полягала в тому, що козацький флот з виходом в море розділявся на головні й допоміжні сили та розвідку. Остання завжди йшла попереду і трималася лінії горизонту. До складу розвідки входило не більше п’яти чайок, завданням яких було доповідати гетьману про обстановку на морі, на рейдах та в ворожих портах. Допоміжні сили в поході йшли на певній відстані від головних, дещо стороною.
При зустрічі з ворожою ескадрою до Сагайдачного козацький флот атакував її всіма силами і доволі часто, особливо вдень і при свіжому вітрі, терпів невдачі. Ця тактика по суті абордажного бою називалася у козаків „крутити веремію”.
Сагайдачний же „крутити веремію” з ворожою ескадрою направляв допоміжні сили, зв’язував її таким чином боєм і позбавляв маневру. А сам головними силами з боку сонця атакував флагманську галеру. Флагман турецької ескадри мусив битися самотнім, бо інші галери, відбиваючись від козацьких чайок, допомогти своєму командувачу не могли. Рятуючись, турецький флагман або перший тікав у світ за очі, або попадав козакам у руки. Решта ворожої ескадри, позбавлена керівництва, ставала здобиччю головних сил гетьмана.
Слід зазначити, що реформи Сагайдачного сприймалися на Січі непросто. Головним опонентом гетьмана виступав полковник Яків Нерода (Бородавка), але перший же похід козацького флоту в Чорне море восени 1606 року довів перевагу Сагайдачного. А було це так.
Після взяття запорожцями Варни турецький султан направив в Дніпровський лиман під Очаків стерегти козаків мало не весь свій чорноморський флот. Сагайдачний про це знав. Дочекавшись в Дніпровських плавнях тихої погоди, гетьман з вечірньою зорею всіма силами вдарив на турецький флот і повністю його розгромив. Турецький командувач Алі-паша уникнув смерті лише тому, що на весла своєї галери посадив яничар. Слідом за Очаковом під гетьманську булаву впала Євпаторія.
У 1609 році флотилія Сагайдачного господарем Чорного моря пройшлася вздовж узбережжя від Очакова до Дунаю, а звідти взяла курс на Кафу.
Взявши штурмом місто, запорожці визволили кілька тисяч невільників. Турецький гарнізон відступив у фортецю. Не маючи важких гармат, Сагайдачний від її штурму відмовився і повернув свій флот на Січ.
Гетьман водив флот у Чорне море щорічно, в деякі роки – двічі на рік, і довів, що козаки можуть успішно протистояти ворогові будь-якої пори року і є домінуючими у Чорному морі.
Про морські походи П.Сагайдачного відомо достатньо. Історія залишила про них чимало історичних свідчень, над ними працювали видатні дослідники Європи. Тож зосередимося на головних походах козацького флоту, результати яких принесли Сагайдачному європейську славу.
У 1613 році, повернувшись з Московщини і звільнивши від московських військ Чернігівщину і Слобожанщину, Сагайдачний спорядив черговий морський похід. Під час цього походу запорожці пройшлися кримським узбережжям від Тарханкуту до Керчі, взяли „на шаблю” і Ахтіар з Інкерманом в нинішній Севастопольській бухті. Цю бухту гетьман знав добре і часто використовував її для стоянки і відпочинку свого флоту. До речі, саме запорожці, попаливши кілька разів турецькі галери в Ахтіарській бухті, витіснили звідти турецький флот назавжди.
Турки, прознавши про цей похід, спорядили із Стамбула під Очаків турецьку ескадру, але і її Сагайдачний розгромив у нічному бою.
Наступного, 1614-го року, Сагайдачний з двома тисячами козаків прямо з Дніпровського лиману вдарив на Трапезунд. Там козаки вже декілька років не бували. Зруйнувавши фортецю та забравши невільників, ескадра Сагайдачного пішла турецьким узбережжям на захід – до Синопа.
Вдаривши на Синоп десантом з моря і суші, запорожці взяли штурмом замок і знищили весь його гарнізон з усім флотом, що там знаходився. Здобуті трофеї були величезні. Посадивши визволених невільників на здобуті в Синопі турецькі кораблі, ескадра Сагайдачного взяла курс до Дніпра.
Звістка про падіння Синопа мов громом вдарила в Стамбулі. В запалі гніву султан звелів повісити свого візира, який відповідав за оборону імперії, та послав за Сагайдачним весь флот, що знаходився в турецькій столиці.
Сагайдачний тактичним маневром зумів уникнути відкритого бою, проте пройти непоміченим до Дніпра не вдалося. Довелося, уникаючи бою, обходити турецьку ескадру через Тендровську косу і тягнути чайки через неї волоком. У гирлі Дніпра на козаків, виявляється, чекала перекопська орда. В бою з татарами і авангардом турецького флоту запорожці втратили одну чайку і 20 козаків. Цих козаків за наказом султана доставили в Синоп і в присутності місцевого населення стратили лютою смертю.
Після цього морського походу запорожців турецький султан пригрозив Польщі великою війною. Польща, не готова до війни, за мир з Осяйною Портою розраховувалася українськими інтересами.
На відміну від польських державних діячів, гетьман Сагайдачний розумів, що припинити турецьку експансію в Європу можна не уступками, а демонстрацією власної сили. В іншому випадку, вважав він, султан Осман Великий не відмовиться від спроби підкорити Відень і Варшаву.
Козацькі походи в Чорне море підтверджували, що найуразливішим місцем Оттоманської Порти було Чорне море. Тож у відповідь на погрозу султана, Сагайдачний 1615 року флотилією зі 100 чайок здійснив похід на Стамбул.
Як доносили до своїх дворів посли Франції, Нідерландів і Венеції, козацька флотилія ввійшла в Босфор в повному бойовому порядку, з розгорнутими хоругвами і під бій литавр, якби на глум туркам – парадним строєм.
Висадивши десант, козаки вдарили на Стамбульські передмістя. Помітивши козаків, турецькі матроси зі своїх кораблів просто повтікали. Запаливши турецькі галери в Босфорі та порти в Ахіокої та Мізовні, Сагайдачний влаштував у Босфорі щось на зразок параду своїх сил.
Багаті турки, щоб уникнути смерті, самі вели до причальних стінок невільників та несли багатий відкуп. Самому султану Осману ІІ довелося втікати від грому козацьких гармат. Сагайдачний господарював у Босфорі цілу добу. Як розказують хроністи, козацька флотилія, збільшена числом невільників із захоплених турецьких суден, вишикувалась у Босфорі в похідний порядок, дала „прощальний” залп зі всіх своїх гармат і вийшла у відкрите море.
Страшенно розлючений султан почав збирати флот. За історичними даними, на турецькі кораблі вояків довелося заганяти силою – такого страху нагнали на них запорожці.
Своєму адміралу Алі-паші султан пригрозив смертю, якщо не знайде і не принесе йому голову українського гетьмана.
Сагайдачний помітив погоню десь в районі острова Зміїного. Посадивши на весла по два козаки та наказавши налягти, витримував дистанцію до вечора. А як стемніло, вдарив на Алі-пашу всіма силами.
Розгром турецької ескадри був повним. Сам турецький адмірал попав до Сагайдачного у бранці. Але цим особливо скористатися гетьману не вдалося, бо від отриманих ран полонений паша незабаром помер. Захоплені в бою галери Сагайдачний притягнув під Очаків і там на очах у турецького гарнізону під грім козацьких гармат потопив.
Цей похід Сагайдачного, визволення ним з неволі декількох тисяч бранців принесли йому справді всенародну славу. Та гетьман славою не забавлявся. Наступного, 1616-го року, спорядивши флот із семи тисяч козаків на 150 чайках він знову вийшов в море. Султан, втративши свій чорноморський флот, визвав флот з Єгипту. Але і його спіткала та ж доля. Сагайдачний розбив єгипетський флот під Очаковом, а потім взяв штурмом Кафу. Того ж року, восени, він знову пішов походом на Мінери і Трапезунд.
У порту Мінери пішли на дно 26 турецьких галер, потім впала фортеця в Трапезунді.
Турецький султан теж робив висновки з походів Сагайдачного. Для охорони Трапезунда і Синопа він спорядив ескадру під командуванням алжирського адмірала Ціколі-паші у складі шести великих і кількох десятків менших галер. З Ціколі-пашею Сагайдачний зустрівся після повторного взяття Синопа. У відкритому морському бою запорожці потопили три великі морські галери, а більшість менших взяли на абордаж. За деякими даними в бою загинув і Ціколі-паша. Втекти вдалося лише кільком турецьким кораблям.
Довідавшись від полонених турецьких моряків, що остальні сили турецького флоту під командуванням адмірала Ібрагім-паші султан послав стерегти козаків під Очаковом, гетьман прийняв рішення атакувати... безборонний з моря Стамбул.
Вдруге, але вже протягом трьох днів, Сагайдачний святкував свою перемогу в Стамбулі. Козаки на власні очі дивились на обводи Святої Софії, перетвореної турками на мусульманську мечеть.
Із Стамбула Сагайдачний повів свою флотилію на Січ через... Азовське море. Там, увійшовши у річку Молочну і перетягнувши волоком чайки до Кінських Вод, вийшов до Великого Лугу.
У цей час, не дочекавшись козаків під Очаковом і побоюючись за це кари від султана, Ібрагім-паша вирішив піднятись Дніпром вгору і атакувати Січ. На Базавлуцькій Січі в той час залишився невеличкий гарнізон із трьох сотень козаків, та й то в основному ветеранів служби, які, окрім шаблі і мушкета, іншої зброї не мали. Завбачивши велику турецьку ескадру, січовики з цінностями й архівом засіли в плавнях. Ібрагім-паша, не зустрічаючи опору, зайняв Січ, спалив курені і церкву, і, знайшовши кілька старих і непридатних гармат, забрав їх як трофеї. Побоюючись зустрітись із Сагайдачним на Дніпрі, турецький командувач вирішив дійти до Очакова через притоку Кінські Води. І жорстоко помилився!
Тут, біля Великого Лугу, турецький флот зіткнувся з флотилією Сагайдачного. В протоці зчинилася кривава і жорстока битва, в якій запорожці вщент знищили всю турецьку ескадру. В цій битві загинув і талановитий турецький адмірал Ібрагім-паша.
Побачивши зруйновану Базовлуцьку Січ, гетьман не став її відновлювати, а піднявся до острова Хортиця і став кошем на місці колишньої Січі славного Байди - Вишневецького.
Штурм козацьким флотом Стамбула, падіння Варни, Кафи, Трапезунда і Синопа, розгром єгипетської, алжирської і чорноморської флотилій османського флоту привели до стрімкого падіння авторитету Османської імперії в Європі. Бо чого варті погрози Стамбула, коли козацький флот вільно ходить парадним строєм по самому Босфору? Це примусило уряд Османської імперії оцінити боротьбу з козаками на Чорному морі як найнебезпечнішу і найскладнішу їхню зовнішньополітичну проблему.
І сталося небачене для тих часів! Замість планів загарбання Європи турецький султан в 1618 році скликає нараду послів наймогутніших морських держав – Венеції, Франції і Нідерландів і намагається створити антикозацьку коаліцію... проти Сагайдачного.
Сагайдачний же починає дипломатію з Іраном, Грузією, Ватиканом і тією ж Францією по створенню антитурецького блоку. До Грузії й Ірану відбуває його посол полковник Оліфер Голуб, який уклав союз Війська Запорозького з іранським шахом Аббасом ІІ.
У Ватикані і Франції стали серйозно розглядати питання про призначення Петра Сагайдачного головнокомандувачем об’єднаних сил Європи в боротьбі з мусульманською експансією.
Ні перша, ні друга коаліції створені так і не були. Проте козацький флот України довів всьому світу, хто домінує в Чорному морі і змусив непереможну Осяйну Порту визнати це перед світом.
Із 1616 року Петро Сагайдачний виступає не лише як видатний полководець, а й як державний політичний діяч. У 1618 році він з усім Військом Запорозьким вступає до „Ліги християнської міліції” – міжнародного антитурецького союзу, який очолював французький нащадок візантійського імператора Палеолога – герцог де Невер.
Восени 1617 року на прохання польського короля український гетьман на чолі 20-тисячного козацького корпусу вирушив походом на допомогу королевичу Владиславу під Москву, оточеному там московськими військами. Взявши Ливни, Єлець, Сєрпухов і Калугу, розбивши ополчення і війська князя Пожарського, Сагайдачний підійшов під самий московський Кремль. Та коли козаки зламали Острожну браму, Сагайдачний наказав припинити бій і відійшов від міста.
Існує кілька версій, чому український гетьман не завершив переможну битву і не посадив польського королевича на трон московського царя. Під Москвою Сагайдачний поступив як мудрий політик і перш за все відстоював права рідного народу. Перемоги Сагайдачного під Москвою зберегли честь польського короля, а його відступ від Кремля змусив поляків відмовитись від претензій на московський трон. Таким чином, Петро Сагайдачний своїми діями під Москвою в часи „смутного врємєні” таки допоміг зберегти незалежність Московської держави, своїми діями примусив польського короля 3 січня 1619 року укласти перемир’я з московською державою. І залишив за собою повну свободу дій у своїх відношеннях з королем.
То ж коли в 1620 році польський король Сигізмунд ІІІ зажадав від Сагайдачного направити козацькі війська на Дністер під Цецору, щоб допомогти полякам в битві проти турків, гетьман не зрушив із Січі.
Розгром поляків під Цецорою був жахливим. Самі польські хроністи свідчать, що там разом із коронним гетьманом Жолкевським поліг цвіт польської нації. До цього довела колоніальна політика польської шляхти в Україні, окатоличення і утиски ними українського народу. Сагайдачний показав всій Польщі, чого вона варта без козацької шаблі.
Сагайдачний відчував, що наступає час, коли козацька Україна має можливість здобути, якщо не незалежність, то хоча б автономію в Речі Посполитій. Він добре розумів, що однією козацькою шаблею це питання не вирішити, і спрямував на досягнення цієї мети весь свій хист, знання й енергію.
У першу чергу гетьман взявся піднімати культурно-духовний рівень народу, його освіченість. І діяв рішуче і впевнено. Він розбудовує Київську братську школу, будує монастирі. Користуючись проїздом Єрусалимського патріарха Феофана, вмовив його висвятити митрополитом Київським і Всієї Малої Росії Іова Борецького та єпископів українських земель, чим відновив православну митрополію в Україні. Та, як це часто в Україні буває і зараз, не всі козаки на Січі розуміли значення його дій для України. Для багатьох з них державницькі заходи Сагайдачного, його часте і тривале перебування у Києві розцінювалися як „нелицарська справа” і вони обирали собі другого гетьмана.
Сагайдачний на це не ображався, віддавав булаву і дальше проводив свою справу. Через певний час, як на Січі ставало скрутно, його кликали знову: „Їдь, батьку, бери булаву і веди нас знову у похід”.
Так сталося в 1621 році, коли султан Осман ІІ зібрав 400-тисячну армію і направився в похід на Варшаву – польську столицю. Над Річчю Посполитою та й над всією Європою нависла реальна загроза виходу Османської імперії до Балтійського моря. В цей час гетьманом на Січі був Яків Бородавка, який тримав різку антипольську позицію. Боронити Польщу він не поспішав і захистити її було нікому.
В час смертельної небезпеки, польський король запросив Сагайдачного до Варшави. Перед тим як дати згоду направити й очолити козацьке військо, Сагайдачний висунув умови: визнати православну митрополію та владу гетьмана в Україні, припинити утиски козацтва. Поляки вимушені були на все погодитись. Лише тоді Сагайдачний прибув до війська. На козацькій раді за недостатню підготовку війська до війни та за допущені втрати на марші Якова Бородавку позбавили гетьманської булави і віддали під військовий суд. Гетьманом обрали Петра Сагайдачного і він очолив козацьке військо.
40 тисяч козаків і 80 тисяч поляків зійшлися із 400-тисячною турецько-татарською армією під Хотином, поблизу Дністра. Турки найнебезпечнішим для себе вважали козацьке військо, тому і направили своє посольство до Сагайдачного з пропозицією, щоби запорожці не обстоювали польські інтереси. В обмін обіцяли гетьману широку автономію козацькому краю. Та Сагайдачний не погодився і відбув до козацького табору.
Під час битви під Хотином турки основні атаки зосередили на козацький табір. Сагайдачний, який на той час вже був поранений стрілою, уміло оборонявся і атакував так, що козаки позбавили султана обозу та мало не прорвалися до його ставки.
Описуючи Хотинську битву, дослідники чомусь забувають згадати, що в час всієї кампанії по завданню Сагайдачного в Чорному морі діяв козацький флот у складі 200 чайок і 10 тисяч козаків. І командував ним молодий отаман Богдан Хмельницький. Виконуючи план гетьмана, козацький флот нищив морські комунікації противника, розгромив ескадру адмірала Халіль-паші, взяв Варну і вдерся у Стамбул. Запалали береги Золотого Рогу – серця турецької столиці.
Після п’яти тижнів безрезультатних боїв під стінами Хотина, отримавши звістку, що палає сам Стамбул, турецький султан запросив миру.
Хотинська битва стала початком занепаду колись непереможної Осяйної Порти.
Під стінами Хотинської фортеці гетьман Петро Сагайдачний продемонстрував блискуче тактичне мислення, досконале вміння керувати багатотисячними полками піхоти і кавалерії, нетрадиційні методи організації оборонних та наступальних операцій в умовах боротьби зі значно переважаючим противником.
Свідки тих подій однозначно стверджують, що лише завдяки військовому таланту українського гетьмана польсько-українська армія досягла успіху, тим більше, що польський королевич Владислав на битву запізнився, а, прибувши у військовий табір, захворів на пропасницю. Головнокомандувач польської армії Ходкевич під час битви від пропасниці помер в обозі, тож гетьман Сагайдачний фактично сам вирішував хід і долю битви.
Із під Хотина українське козацтво повернулося в Україну з вічною славою нездоланного війська, а Петро Сагайдачний на подарованій королем королівській кареті пораненим прибув до Києва.
На лікування його рани король направив найкращих своїх лікарів. Та ліків від гангрени тоді ще не існувало. Вже важко хворим Сагайдачний отримав від короля гетьманську булаву і грамоту про визнання його гетьманом України. Це було юридичне визнання і автономії України та влади гетьмана в Україні. Одже Сагайдачний став першим офіційним і юридично визнаним Польщею керівником України.
Після Хотинської битви в Європі знову постало питання про призначення українського гетьмана головнокомандувачем об’єднаних сил Європи проти турецької експансії, та цьому на заваді стала смерть Петра Сагайдачного.
Сагайдачний помер 10 квітня 1662 року і був похований у Києво-Братському монастирі. Майже всі свої кошти і майно він заповів Київській і Львівській братським школам, в тому числі частину їх і „на упокій душі невинно убієнного Яцька”(Якова Бородавки), подавши приклад меценатства для культурного і духовного розвитку рідного народу.
Гетьман Петро Сагайдачний є найвеличнішою військовою і політичною постаттю, яку висунув український народ у добу до Богдана Хмельницького. Один із небагатьох видатних полководців Європи, він з однаковим успіхом діяв на полі бою і на дипломатичних теренах.
Сагайдачний – найславетніший флотоводець України, неперевершений, блискучий майстер десантних операцій. Він здобув перемоги над трьома флотиліями турецького флоту, а козацький флот під його керівництвом домінував у Чорному морі задовго до появи в ньому російського флоту.
Та, здається, дехто цього й досі в повній мірі усвідомити не хоче. Особливо у Севастополі і в Криму.
У Севастополі, у флотській столиці України, і досі немає не те що пам’ятника, а й пам’ятної дошки славетному флотоводцю. Прохання офіцерів Військово-Морських Сил України перед місцевою владою перейменувати один з майданів на честь гетьмана Сагайдачного наштовхнулося на відчайдушний опір місцевої виконавчої влади Севастополя і проросійських організацій.. Згідно рішення міськради увіковічення пам’яті гетьмана у Севастополі „нєцєлєсообразно”. І це після звернення до місцевої влади ще й Президента України! Промовчали і отці севастопольських православних храмів, церкву яких, віру яких гетьман беріг більше власного життя.
Зрештою безпам’ятство не може бути вічним як і непатріотичною влада у Севастополі. Настане час, коли ім’ям і жертовними подвигами славетного флотоводця Петра Сагайдачного будуть пишатися не лише моряки фрегату „Гетьман Сагайдачний”, а й усі мешканці Севастополя. І з’явиться у місті і майдан, і величний пам’ятник видатному військовому і політичному діячу, котрий підняв славу козацького флоту України на світовий рівень.
Слава гетьмана Петра Сагайдачного пломеніла подвигами українців на морях і океанах протягом віків і в 1992 році відродилася створенням Військово-Морських Сил України. І тепер житиме вічно.