Каспар Підвисоцький був українським православним шляхтичем. Ім’я цього відважного і талановитого флотоводця у вітчизняній військовій історії не виділялося, тому широкому загалу українських моряків залишилося зовсім не відомим. А даремно, бо Каспар Підвисоцький водив флотилії і зберіг козацький флот у найскладніший період українсько-польських відносин.
Після повстань Криштофа Косинського і Северина Наливайка уряд Речі Посполитої, поступаючи вимогам Стамбула, раз за разом приймав постанови зі знищення козацького флоту. І, слідуючи цій політиці, блокував Січ, чим тільки міг.
Вперше про Каспара Підвисоцького згадує лист до нього гетьмана Богдана Микошинського, написаний ним у травні 1586 року. Де знаходився у той час Підвисоцький зі своїм полком – невідомо, але гетьман у зв’язку з підготовкою орди до походу в Україну вимагав його негайного повернення на Січ.
Підвисоцький, як учасник морських походів Микошинського і Лободи, був добре знаний на Січі. Тож не випадково, коли гетьман Григорій Лобода вийшов з військом під Білу Церкву для вирішального бою з поляками, на Січі кошовим отаманом був поставлений саме Каспар Підвисоцький з гарнізоном у 500 козаків. Його завданням було охороняти Січ і козацьку флотилію та при необхідності допомагати головним силам діями флоту з Дніпра. Таким чином, Каспар Підвисоцький став командувачем козацького флоту. Хоч і невеликого, всього в 500 мушкетів, проте загартованого в морських боях, з досвідом морських походів, поява якого могла піднести бойовий дух всього війська.
У скорому часі потреба в допомозі сил флоту настала. Гетьман Лобода послав на Січ кошовому розпорядження забезпечити флотилією переправу повсталих на лівий берег Дніпра та зірвати переправу полякам. Про це розпорядження якимось чином дізнався головнокомандувач польських військ польний гетьман Станіслав Жолкевський і у своєму листі до Підвисоцького просив його не вступати у бойові дії.
Підвисоцький добре знав військову ситуацію і бачив, що повстання Северина Наливайка вже шансів на успіх не має, тож міг би й утриматися. Однак вірність кодексу честі й лицарському обов’язку була вищою за життя. Тож у квітні 1596 року ескадра Підвисоцького взяла курс по Дніпру до Києва. І з'явилась під Києвом дуже вчасно. Об’єднана поль¬сько-литовська армія, переслідуючи повстанські сили С. Наливайка, розпочала переправу на лівий берег Дніпра. Козацька флотилія з ходу при сильному зустрічному вітрі, вступила у бій з польськими військами. Поляки і литовці, не маючи досвіду бойових дій на воді і відповідних плавзасобів, при зустрічі з козацьким флотом відразу ж пішли на дно.
Крейсуючи в районі Києва, козацькі чайки своїми фальконетами примусила поляків згорнути переправу і відійти на київські кручі.
Проте і поляки з дніпровських берегів з важких гармат почали інтенсивний обстріл козацького флоту. Одна із гармат уцілила у чайку кошового, внаслідок чого Підвисоцький мало не загинув.
Три доби два десятки козацьких чайок вели нерівну битву, стримуючи наступ польсько-литов¬ських військ. Це дало змогу основним повстанським силам разом з обозом відірватися від переслідування і отаборитися на березі річки Солониця. Якби Наливайко, що не мав досвіду використання флоту, більше прислуховувався до порад флотоводця Григорія Лободи, то табір заклав би в іншому місці – на березі Сули або Дніпра. Тоді флотилія Підвисоцького стала би вагомим чинником оборони, і як би завершилось це бойовище - можна лише гадати.
Але сталося так, як сталося. Відступивши з Дніпра в річку Сулу, флотилія Підвисоцького спробувала водою пробитися до Лубен. Врешті після виснажливого і важкого бою з польською артилерією, що наскрізь прострілювала нешироку річку, вона вимушена була відступити. Знаючи про важке становище повстанців на Солониці, Підвисоцький розпочав дії десантами своєї морської піхоти, відвертаючи частину польсько-литовських сил. Ця поміч виявилася вагомою, бо дозволила новообраному (після загибелі Григорія Лободи) гетьману Стефану Кремпському прорвати польську облогу і вивести з неї півтори тисячі козаків. Прорвавши оточення, гетьман відразу направився на об’єднання з флотом. Під прикриттям флотських фальконетів запорозька кіннота відчулася впевненіше.
Погромивши деякий час придніпровські польські військові загони, запорожці водою і сушею досталися до Січі.
На Січі Каспар Підвисоцький ще 10 років поспіль залишався кошовим отаманом.
У 1596 році, провідавши, що кримський хан готує великий похід через Україну в Угорщину, Підвисоцький морським десантом з-під Кизикермена вдарив на орду і взяв у полон якогось високого татарського командира.
Для підтвердження підготовки походу Кримської орди на Угорщину (який згодом таки ханові вдався) Каспар Підвисоцький особисто відвіз полоненого татарського бея до Варшави. Але, схоже, польська шляхта мало повірила і козацькому флотоводцю, і татарському бею, бо нічого не зробила, щоб перешкодити хану.
Хан 100-тисячною ордою вдерся в Галичину з союзної йому Молдови, спалив Снятин, Коломию, Калуш, Стрий і, спокійно перейшовши Карпати, пішов на сполучення з султаном в Угорщину. Стримували орду лише запорожці.
Як склалася в подальшому доля Підвисоцького – цього відважного флотоводця, для нас не відомо. І до цього часу він, відважний талановитий морський лицар України, залишається для нас майже невідомим.
У Київському пароплавстві десятки суден носять ім’я людей, що не мають ніякого відношення до морської слави України. Навпаки, нищили її, як могли. А було б цілком справедливо, якби одне з цих суден носило ім’я кошового отамана Каспара Підвисоцького, а в Києві, в парку Моряків на півострові Рибацькому, з'явилося хоча б погруддя чи пам’ятний знак флотоводцю. Бо якраз у Дніпрі, навпроти цього парку, Каспар Підвисоцький проливав свою кров, не жалів власного життя в жертовній боротьбі з поневолювачами рідного народу.