головний начальник
Чорноморського флоту УНР,
контр-адмірал

Мічман Чорноморського флоту Г. Філєвський, відряджений у квітні 1919 року з Севастополя до Омська, доповідав Верховному правителю Росії адмі¬ралу О. Колчаку, що після виходу ескадри М. Сабліна з Севастополя до Новоросійська 30 квітня 1918 року, посаду командувача Чорноморського флоту зайняв контр-адмірал Михайло Остроградський.
Новий командувач, ра¬портував мічман, організу¬вав свій штаб у Севасто¬полі, і всі бажаючі офіцери зараховувалися ним до ре¬зерву українського флоту. З української казни їм вип¬лачували „жалування”: не¬жонатим – 300, жонатим – 450 карбованців.
Під командуванням контр-адмірала М. М. Остроградського знаходилося 7 лінкорів, 3 крейсери, 12 есмінців, дивізія підводних човнів та транспортна флотилія колишнього Чорноморського флоту. Всі вони підняли українські державні прапори. На кораблях і у військових частинах почала налагоджуватися служба і бойова підготовка...
Контр-адмірал Михайло Михайлович Остроградський народився у 1870 році в селі Пашенівка Козельщинського району на Полтавщині в старовинній козацькій ро¬дині, що походила від геть¬мана Данила Апостола. Тому в історичних довідниках прізвище адмірала зустрічається ще й як Остроградський-Апостол. У 1919 році він представив до уряду УНР ряд цікавих матеріалів з сімейного архіву, які значно доповнили історичні дані про гетьмана Апостола та про ті історичні часи.
Його прапрадід Матвій Остроградський, миргородський полковий суддя, в 1723 році підписав так звані Соломацькі статті з вимогою до царя вільно обрати гетьмана України. За це разом з П. Полуботком був заарештований Петром І. Прадід Федір Матвійович брав участь у російсько-турецькій війні 1735 – 1739 рр., з 1752-го по 1768 роки був миргородським полковником. Представником роду Остроградських є і видат¬ний український математик, фізик і механік Михайло Васильович Остроградсь¬кий (1801 – 1862).
Дитинство і юність май¬бутнього адмірала проходи¬ли в оточенні, де більше всього цінувалися воля, націо¬нальна гідність і честь, куль¬тура, традиції й історія рідного на¬роду. Члени його родини не приховували своєї прихиль¬ності до ідеї політичної ав¬тономії України та виховува¬ли юного Михайла свідо¬мим українцем, гідним сво¬го козацького роду.
Свою військову кар'єру Михайло Остроградський розпочав у 1887 році в Морському корпусі. Навчан¬ня завершив із „Золотим знаком” в 1890 році і в званні мічман був направлений для проходження служби мінним офіцером на Чорноморський флот. У 1896 році він – мінний офіцер першого роз¬ряду, з 1901-го по 1906 роки – старший офіцер кано¬нерських човнів „Запорожец” та „Кубанец”, а в 1906 році призначається командиром ескадреного міноносця „Жуткий”. З цієї посади наприкінці 1908 року М. Остроградського призначають флаг-капітаном командира окремого Практичного загону Чорного моря, а з 1912 року – флаг-капітаном штабу начальника бригади лінійних кораблів. 28 липня 1914 року М.Остроградського, як одного з найдосвідченіших офіцерів, призначають ко¬мандиром крейсера „Память Меркурия,” і на цій посаді він вступає у Першу світову війну.
Крейсер „Память Мер¬курия” протягом війни був одним з найактивніших бойових кораблів флоту, діяв на ворожих комунікаціях в районах Босфору, Варни, Констанци та Кавказького узбережжя. На його бойо¬вому рахунку десятки зни¬щених ворожих транспортів, успішні бої з турецькими та німецькими крейсерами і міноносцями.
4 листопада 1916 року крейсер „Память Меркурия” спільно з есмінцем „Пронзительный” провели успіш¬ну набігову операцію на румунський порт Констанца, що на той час був за¬хоплений турецько-бол¬гарськими військами. Щоб не дісталися ворогу, крейсер артилерійськими залпами свого головного калібру знищив портові і міські скла¬ди з мазутом, гасом і бензи¬ном. Пожежа палала дев'¬ять днів! У ході цієї операції М. Остроградському дово¬дилося вести боротьбу од¬ночасно з підводними чов¬нами, з гідроавіацією та з береговими батареями про¬тивника. Операцію М.Остроградський завершив переможно і без пошкод¬жень і втрат особового скла¬ду повернувся до Севасто¬поля.
В листопаді – грудні того ж року М. Остроградський вогнем корабельної артилерії забезпечував висадку десантів у гирлі Дунаю на румунському фронті, вів протиборство з німецько-турецьким флотом та їхніми пере¬везеннями морем.
М. Остроградський уважно відслідковує і вив¬чає хід бойових дій на світо¬вих морських воєнних театрах. Свій аналіз, наприк¬лад, причин розгрому німецької ескадри віце-ад¬мірала графа фон Шпеє біля Фолклендських островів він опублікував у № 11 журналу „Морской сборник” за 1916 рік.
За виявлені мужність і хоробрість під час бойо¬вих дій Першої світової війни в Чорному морі М. Остроградсь¬кий був нагороджений ор¬денами Станіслава II ступеню, Анни II ступеню, Свято¬го Володимира IV ступеню з мечами, а також грецькими, бельгійськими, болгарськи¬ми військовими орденами, медалями та іншими наго¬родами.
Постійні бойові походи в зимовому штормовому морі, напруження бойових зіт¬кнень з ворогом призвели до того, що він у грудні зах¬ворів. 6 січня 1917 року, ледь очунявши після хворо¬би, Михайло Остроградсь¬кий призначається коман¬диром лінійного корабля „Евстафий”, а через два дні – і членом комісії з при¬значення пільг і привілеїв особовому складу флоту за війну.
Як повідомляли „Извес¬тия” Севастопольської Ради воєнних і робочих депутатів, 6 травня 1917 року капітана 1 рангу Михайла Остроградського призначають комендантом Севасто¬польської фортеці, тобто командиром Севасто¬польського гарнізону, і оби¬рають головою Георгіївсь¬кої комісії Чорноморського флоту.
17 травня з Одеси до Севастополя прибув воєнний міністр Тимчасового уряду Росії О. Керенський. Ввечері, о 20 годині, його, разом з командувачем фло¬ту О.Колчаком, зустрічав Михайло Остроградський на штабно¬му броненосці „Георгий Победоносец”. Керенський перед строєм моряків агітував за продов¬ження війни і за єдину Ро¬сію. Та агітація Керенського особливого враження на Остроградського, як, до речі, і на інших моряків, не справила.
З розвалом Рос¬ійської імперії та проголо¬шенням в Україні влади Цен¬тральної Ради, Михайло Ос¬троградський активно вклю¬чається в процес українсь¬кого військового будівницт¬ва, повністю поринає в гущу військово-політичних подій у Севастополі.
Не випадково російські історики і досі вважають його ініціатором „прапорової” українізації Чорно¬морського флоту в 1918 році.
В час, коли особовий склад флоту агітували агіта¬тори різноманітних політич¬них сил, Михайло Остро¬градський зайняв чітку і тверду позицію з відрод¬ження державного флоту України.
На початку травня 1917 року Севастополем пройш¬ла чутка, що на флот має приїхати Ленін. Питання розглядали делегатські збори флоту. За пропозицією М. Остроградського, з 409 делегатів 340 проголосува¬ли проти його приїзду до Севастополя. У зв'язку з таким рішенням зборів Центрофлот направив телегра¬му по всіх гарнізонах флоту: „Ні в якому разі не допусти¬ти приїзду Леніна у Севас¬тополь”.
У червні вибори Севас¬топольської Ради, до якої увійшло 50 українських соціал-революціонерів, наочно продемонстрували, що гро¬мадська думка як військо¬вих, так і цивільних севасто¬польців явно схиляється на сторону Центральної Ради. До того ж член Центральної Ради і Загальноукраїнської Ради військових депутатів К.П. Величко був обраний головою Севастопольської Ради. Депутатом Ради було обрано і Михайла Остро¬градського, а з 30 серпня разом з контр-адміралом Сабліним він очолив Центрофлот – колегіальний орган з керівництва всім особовим складом флоту.
4 липня у Севастополі зустрічали новозбудований у Миколаєві дредноут „Воля”. На Приморському бульварі зібралася численна публіка, серед якої особливо виділялися представники українських громад зі значною кількістю жовто-блакитних прапорів – чорноморські моряки включилися в боротьбу за відродження українського флоту. В середині серпня за згодою і при підтримці М.Остроградського загальні збори моряків флоту, гарнізону і мешканців міста рішуче виступили проти форми і змісту інструкції Тимчасового уряду Росії українському Генеральному Секретаріату, про що повідомили телеграмою в Київ.
14 – 18 жовтня М.Остроградський, як керівник „Центрофлоту”, приймав десятки вітальних телеграм з усіх флотів і портів Росії на честь підняття 12 жовтня українських державних прапорів на кораблях і в портах флоту. В одній із найперших йшлося: „З’їзд інструкторів по виборах до Установчих Зборів, представників усіх фронтів Діючої Армії і Ваших товаришів з Балтійського флоту вітає весь Чорноморський флот з фактом історичного значення: підняттям рідного прапора, що кладе міцний камінь, однині непорушний, як підвалину до майбутньої, вже близької Української Демократичної Республіки. Слава вільній Україні! (15. 10. 1917 р )”.
Після проголошення Української Народної Респуб¬ліки в листопаді 1917 року, тодішній командувач ЧФ контр-адмірал О. Нємітц за підтримки Михайла Остро¬градського направив теле¬граму Генеральному Секре¬тарю військових справ УНР про визнання флотом влади УНР. За ці дії О. Нємітца терміново викликали в Пет¬роград, куди він і вибув 13 грудня, здавши посаду ко¬мандувача контр-адміралу Михайлу Сабліну.
Пізніше виявилося, що О. Нємітц, знаючи, для чого його викликають, в Пітер не прибув, і його там було оголо¬шено в розшук як зрадника.
Після створення у Києві Морського генерального секретаріату Михайло Остроградський почав вимагати прискорення прийняття рішення про підпорядкування Чорно¬морського флоту Україні.
М.Остроградський активно зноситься з Військовою Генеральною Радою в Києві. 25 жовтня від імені Центрофлоту він направив телеграму в Петроград з вимогою припинити слідство над Генеральним секретаріатом і відкликати з флоту вищих офіцерів і комісарів Тимчасового уряду, які призначалися в Севастополь без відома Генерального Секретаріату і Центрофлоту.
6 листопада М.Остроградський взяв участь у роботі І Всечорноморського з'їзду, роботу якого привітала Центральна Рада. У відповідь на привітання делегати натхненно скандували „Слава! Слава! Слава!” і схвалили рішення направити в Київ для підтримки народної влади озброєний загін чорноморців у складі 600 чоловік і 17 делегатів з’їзду флоту. При активній допомозі начальника Севастопольської фортеці М.Остроградського 9 листопада український морський полк відбув до Києва.
У столиці моряки започаткували формування „Окремого морського куреня імені гетьмана Петра Сагайдач¬ного”, і майже всі загинули на київських вулицях під час боїв з бандами Муравйова, які вдерлися в Україну з „братської радянської” Росії і з... Севас¬тополя теж.
До речі, на відреставрованому Севастопольсь¬кому вокзалі дбайливо відремонтовано пам'ятну дошку, яка свідчить про відправку більшовиками з Севастополя морського загону, який „звільняв” від українців Запоріжжя, Хар¬ків і Київ та бився на вули¬цях української столиці зі своїми „братішками”-українцями.
Про відправку морсько¬го загону моряків-українців на підтримку народної вла¬ди у державних установах українського Севастополя стверджують, що... відсутні архівні дані, тож і увіковічнювати нічого.
25 листопада у Севастополі, Миколаєві, Херсоні, Одесі, Керчі, Феодосії „Центрофлот” організував офіційне святкування проголошення ІІІ Універсалом Центральної Ради Української Народної Республіки. Порти і кораблі флоту вдруге підняли українські державні прапори.
Після більшовицького перевороту в Петрограді, коли ленінська Рада Народних Комісарів оголосила законному уряду України воєнний ультиматум, екіпаж крейсера „Память Меркурия” виступив на підтримку Центральної Ради і телеграфував до Києва. „Ультиматум Леніна – Троцького є грубим посяганням на право Української Народної Республіки. Прохаємо рішуче відкинути. Протестуємо проти оголошення братовбивчої війни...”
Більшовицька агресія на Київ значно активізувала антиукраїнський рух в Кри¬му, який комуністи намага¬лися підсилювати через флот, куди направляли цілі загони агіта¬торів з Петрограда. У цій ситуації М. Остро¬градський активно зносить¬ся з військовим відомством УНР, допомагає формуван¬ню Ради української чорно¬морської громади та проведенню зборів моряків-чорноморців.
Час був політично над¬звичайно складним. Ук¬раїнські війська спільно з німецькими союзниками витіснили з України більшо¬вицьку армію. Це дало привід більшовикам розвер¬нути шалену агітацію у Се¬вастополі, що німці за допо¬могою Центральної Ради хочуть захопити флот, який не змогли перемогти під час війни.
В такій ситуації прохо¬дили нарада Центрофлоту 20 квітня 1918 року і деле¬гатські збори моряків на¬ступного дня, 21 квітня. В цей день запорожці корпусу полковника Петра Болбочана прорвали фронт більшо¬виків на Перекопі і наблизилися до Джанкоя.
На делегатських збо¬рах капітан 1 рангу Михайло Остроградський твер¬до заявив, що кораблі і військові частини, які сто¬ять під українськими пра¬порами, виконувати наказ радянського уряду Росії від 26 березня 1918 про перехід флоту до Новоросійська не будуть і підпорядковують¬ся законному уряду неза¬лежної України.
Разом з комісаром Цен¬тральної Ради Сотником він пояснив делегатам, що німці, як союзники УНР, взяли зо¬бов'язання не воювати з Україною, а допомагати зміцненню держави і нада¬ти їй для цього фінансову і військову допомогу. Флот як військовий інститут України захоплений німцями бути не може. Збори вирішили рекоменду¬вати всім командам кораблів підняти українські прапори, але на випадок потреби, якщо така настане, боєздатні кораблі перевести до Новоро¬сійська. Для цього туди напра¬вили комісію на чолі з капітаном 2 рангу Лебединським.
Наступного дня, 22 квітня, контр-адмірал М. Саблін оголо¬сив наказом по флоту, що „всі судна, портове майно, які зна¬ходяться в портах Криму та на його узбережжі, є власністю Ук¬раїнської Народної Республіки. А тому наказую скрізь, де треба, підняти українські прапори”.
Історик В. Сергійчук дово¬дить, що справжнє прізвище Сабліна – Шаблін, яке йому са¬мовільно змінили при вступі до Морського кадетського корпу¬су. Так це було чи ні, хай підтвер¬джують дослідники, але Саблін у квітні 1918 року повівся як при¬хильник української справи.
24 квітня запорожці Болбочана взяли Сімферополь і Бах¬чисарай. За підтримки місцево¬го населення там було встанов¬лено українську владу.
А в Севастополі більшовики і монархісти, користуючись відсутністю оперативної інформації, вчинили справжній переполох. Почали заставляти портових робітників вантажити пор¬тове майно для відправки до Новоросійська. Ті на знак проте¬сту застрайкували. У місті дохо¬дило до кулачних боїв матросів-більшовиків з севастопольськими робітниками. Такі бійки мали місце на Приморському і Історичному бульварах, в портах та на майданах міста.
26 квітня екіпаж дредноута "Воля" заявив, що силою свого головного 12-ти дюймового каліб¬ру заставить більшовиків спус¬тити підняті ними на міноносцях червоні знамена. З дивізіону міноносців у відповідь заявили, що проведуть мінну атаку "Волі". Ситуація загострювалося, але до кровопролиття не дійшло.
29 квітня німці підійшли до Мекензієвих гір. Вранці цього ж дня М. Саблін направив у Київ телеграму з доповіддю, що він вступив у командування українським флотом, а ввечері повідомив уряд, що флот підняв українські прапори і при¬сягнув Центральній Раді. О 16 годині зі штабного ко¬рабля „Георгий Победоносец”, що стояв навпроти Графської пристані на мертвих якорях, підняли сигнал: „Флоту підняти українські прапори!” І майже на всіх кораблях під сурми і свист дудок злетіли вго¬ру жовто-блакитні знамена!
Всім здавалося, що, нарешті, питання флоту вирішене.
Та з Києва відповіді не було. У Севастополі не знали, що до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, який розігнав Центральну Раду. Для переговорів з німцями до Сімферополя була направле¬на делегація Центрофлоту на чолі з М. Остроградським і В. Клочковським. Командувач німецьких військ генерал фон Кош відмовився вести пере¬говори з Центрофлотом, як, на його думку, з „безвідпові¬дальною організацією”. Але попросив викласти пропозиції командувача флоту письмово, щоб направити їх до Києва фель¬дмаршалу фон Ейхгону. Що стосується наступу німців на Севастополь, то Кош заявив, що він припинити його не може через те, що змушений вико¬нувати отриманий ним наказ. Німецький генерал вимагав негайного роззброє¬ння флоту і розформування його особового складу, після чого за вказівкою українського шта¬бу він мав бути переукомплектований і по¬ступити в його розпорядження. Флот, заявив німець¬кий командувач, буде знахо¬дитися під наглядом німецького гарнізо¬ну у бездіяльності до кінця війни на Західному фронті, а потім перейде у повне підпорядкування Україні.
Тільки за виконання цих умов, завершив фон Кош, не зважаючи на активні виступи флоту проти українських і німецьких військ, морякам буде гарантована недоторканність особи і представлена свобода виїзду на батьківщину. В іншому разі до флоту буде застосована військова сила, а винуваті поне¬суть покарання за законами військового часу. Заяву фон Коша в той же день було доведено до командного складу флоту.
Того ж дня передові загони німецьких військ встановили важку артилерійську батарею на Братському кладовищі, навпро¬ти Костянтинівського равеліну. Це стало найкращим аргумен¬том для більшовицької агітації – німецькі гармати є прямою загрозою кораблям. М. Саблін не був прихильником української державної ідеї і, хоч і направив телеграму в Київ, флотом УНР він фактично не командував, як дехто вважає. Саблін був сторонником білого руху в Росії і старався творити із себе демократа.
Шукаючи вихід з ситуації, він досить швидко, всього через три години після підняття на флоті українських прапорів, підкорився волі деяких збільшовичених команд кораблів не підтримувати незалежність України, не передавати кораблі під контроль німцям і пізно ввечері віддав наказ про вихід бажаючих до Новоросійська. Як пригадували очевидці тих подій, контр-адмірал М.Саблін або, як його називали на флоті – „дід”, перед прийняттям рішення про вихід кораблів в Новоросійськ довго плакав на грудях у більшовика Ю. Гавена – керівника севастопольської більшовицької організації, запевняючи того, що він нічого спільного з Україною не має і душею є з Росією, що підняті українські прапори є лише його тактичним маневром у цій складній політичній ситуації.
О 2 годині ночі 30 квітня, 19 кораблів під командуванням М. Сабіна вже під червоними й Андріївськими прапорами покинули Севасто¬польську гавань і направились назустріч своїй безславній за¬гибелі в Новоросійську.
Командувати флотом у Се¬вастополі було доручено капіта¬ну 1 рангу Михайлу Остроградському. На нього ліг весь тягар відповідальності за долю флоту і його особовий склад. Пізно ввечері того ж дня він надіслав у столи¬цю України телеграму, в якій повідомив гетьманський уряд, що кораблі, які не побажали слу¬жити українському народу, вий¬шли в море до Новоросійська, а інші, піднявши державні прапо¬ри України, залишилися у Сева¬стополі під його командуванням. Тієї ж ночі, для переговорів з німцями, до Сімферополя відбув контр-адмірал Вячеслав Клочковський.
Вихід кораблів з Севастопо¬ля до Новоросійська німецький генерал фон Кош розцінив як грубе і відкрите порушення умов Брестського мирного договору і тому заявив, що порядок на ко¬раблях і у Севастополі німці бу¬дуть підтримувати самостійно, для чого оголошують їх тимча¬сово полоненими. І дійсно, 1 травня увійшовши під музику оркестру до Севастополя, німці 4 травня опустили з корабель¬них щогл українські прапори, підняли свої, німецькі, і виставили в порту військові караули.Остроградський це сприйняв болісно.
18 червня до Севастополя під українськими прапорами повернулися з Новоросійська дредноут „Воля” та ескадрені міноносці „Дерзкий”, „Беспокой¬ный”, „Громкий”, „Пылкий”, „По¬спешный”, „Жаркий” і „Живой”, екіпажі яких не побажали без¬славно топити свої кораблі. Решта кораблів, аби не дісталися „буржуазній” Україні, за нака¬зом В. Леніна все ж таки були потоплені своїми екіпажами 19 червня 1918 року на рейді Ново¬російська.
З кораблів, що повернулися з Новоросійська, було утворено кримсько-українську флотилію під командуванням контр-адмірала С. І. Бурлєя.
Зайнявши пост командува¬ча флоту, Михайло Остроградський спільно з контр-адміралами В. Клочковським та С. Бурлєєм з 30 квітня організували на „Геор¬гии Победоносце” штаб украї¬нського флоту і взялися впоряд¬ковувати флотське життя.
Незважаючи на присутність німців, життя у Севастополі почало поступово входити в спок¬ійне русло. Запрацював порт. З перших днів свого правління геть¬ман і його уряд приділяли Сева¬стополю і флоту належну увагу. 21 травня, крім того, що він головний командир в Севастополі, М.Остроградський призначаєть¬ся ще і головою представництва гетьманського уряду у Севасто¬полі і в Криму. В його повнова¬ження входило налагодження мирного життя на півострові, ко¬мандування головною базою флоту та організація співпраці з німецьким командуванням. На початку червня наказом геть¬мана Михайлу Остроградському присвоюється військове звання контр-адмірал.
Та все ж таки М. Остро¬градський як бойовий коман¬дир, кораблі якого в роки Пер¬шої світової війни були грозою для німецького флоту в Чорному морі, не міг погодитися з зая¬вою німецького генерала фон Коша, що всі кораблі флоту оголошуються, хоч і тимчасово, але полоненими. Та ще й спустити пе¬ред ким – перед вчорашніми ворогами, а сьогоднішніми со¬юзниками, з такими неймовірними труднощами піднятий дер¬жавний прапор своєї країни?
Остроградський не допус¬тив німецького військово-морського аташе, голову Морсь¬кої технічної комісії німців контр-адмірала А. Гопмана до управл¬іння флотом, залишивши йому лише військово-дипломатичні функції, і наказав піднімати німецький прапор лише поряд з українським.
Прямий і рішучий характер, принципова позиція контр-адм¬ірала М. Остроградського у відстоюванні інтересів націо¬нального флоту, намагання збе¬регти флот в управлінні украї¬нського уряду викликали конфлікт з генералом фон Кошем, який все поглиблювався. У великій мірі цьому сприяли і особливості характеру як фон Коша, так і М. Остроградського.
Першою іскрою, що пролягла між ними, стала відмова М.Остроградського нанести візит фон Кошу в Сімферополь. Вважаючи себе господарем флоту і Криму, він чекав на візит командувача німецькими окупаційними військами генерала фон Коша до себе в Севастополь. Це образило німецького генерала.
В протиріччя вимогам німців М. Остроградський дає теле¬граму коменданту порту в Керчі з вимогою до демобілізаційної комісії приступити до передачі суден їхнім власникам і заборо¬няє їх плавання під німецькими прапорами.
Німці починають сперечати¬ся з ним відносно прапорів і зі свого боку забороняють друку¬вати в пресі накази М. Остро¬градського.
Одержавши телеграму з Поті і Батумі, що там, у Грузії, зібра¬лись українські біженці, відпові¬дно, чотири і одна тисяча, Ост¬роградський взявся організува¬ти їхнє повернення в Україну флотськими транспортами. Німці не допустили їх виходу в море.
Морська технічна комісія А. Гопмана виявила в Сухарній балці велику кількість вибухівки, зброї та різних флотських при¬пасів і вирішила їх привласнити як оплату витрат Німеччини в Україні. М. Остроградський не допускає привласнення німцями і вивозу цього майна до Німеччи¬ни. Потім подає рішучий про¬тест в Київ на свавілля німець¬ких солдатів, які почали відби¬рати особисте майно у порто¬вих робітників.
Наприкінці травня німці виріши¬ли провести ремонт у Севасто¬полі свого дредноута „Гебен". Для цього найняли близько 600 докових робітників. М. Остроградський клопоти з ремонту „Гебена” залишив самим німцям, у результаті чого в севасто¬польському доці залишилося працювати лише 140 робітників. Генерал фон Кош почав скаржи¬тися гетьману на непоступливо¬го українського адмірала.
Про ситуацію, що склалася у взаєминах з німецьким коман¬дуванням, М. Остроградський доповів гетьману. Павло Скоро¬падський вирішив не загострю¬вати стосунки з німцями і 10.06.1918 замість Остро¬градського своїм представни¬ком у Севастополі і в Криму при¬значив більш дипломатичного контр-адмірала В'ячеслава Клочковського, командира дивізії підводних човнів.
29 липня Михайло Остро¬градський звільняється з поса¬ди коменданта Севастопольсь¬кої фортеці, здає справи голови Георгієвської комісії і призна¬чається начальником 2-ї брига¬ди лінійних кораблів на посаду, яка не вимагала постійних кон¬тактів з німецьким командуван¬ням.
У грудні 1918 року до влади в Україні приходить Директорія, яка відновлює Українську Народ¬ну Республіку. 25 грудня морсь¬ким міністром призначається Михайло Білинський. Своїм то¬варишем (заступником) він зап¬рошує Михайла Остроградсько¬го.
Морське міністерство під керівництвом М. Білинського і М. Остроградського, як згаду¬вав учасник тих подій С. Шрамченко, було найдієвішим з усіх попередніх міністерств. 20 січня 1919 року схвалюється закон про штати центральних установ Морського міністерства, а 25 січня – закон про флот, яким Директорія України перебрала на себе утримання всього Чор¬номорського флоту, виділивши для цього 100 мільйонів карбо¬ванців. Запроваджуються війсь¬кові статути. 11 січня створюєть¬ся гардемаринська школа в Миколаєві, для функціонування якої виділяється два мільйони кар¬бованців. Урядом виділяється ще 20 мільйонів карбованців для розрахунку з робітниками мико¬лаївських суднобудівних заводів „Наваль” і „Руссуд”. Чисельність особового складу флоту новим законом було визначено в 12,5 тисяч матросів і 800 офіцерів.
Тим часом події в Україні стають драматичними. Зі сходу наступали більшовики, Крим і Севастополь зайняли білогвардійські війська А. Денікіна, в українські порти увійшла ескадра Антанти. В Одесі став¬ся збройний конфлікт українсь¬ких військ з французами. У бою з „союзною” ескадрою загинув легкий крейсер „Гетьман Сагай¬дачний”. Плани формування на¬ціонального флоту України спільними зусиллями більшо¬виків і країн Антанти були зірвані. Війська України вимушено відступили на територію Західної України, яка знаходилася вже під владою Польщі.
В Директорії УНР розуміли, що без відродження українського державного флоту повернути південні українські землі буде неможливо, а для того похід українського війська планувався спочатку на Одесу, а звідтіль, після організації там військового і торгового флоту, на Київ. Уряд УНР намагався забезпечити Україні морські шляхи, як головний канал зовнішньої допомоги змученому тривалою війною і окупаціями сусідів українському народові.
Та для цього необхідна була рішуча, вольова, досвідчена і віддана українській державі людина, авторитетний моряк. Наказом по Директорії УНР 17 квітня 1920 року Симон Петлюра призначив контр-адмірала Михайла Остроградського „Головним начальником Чорноморського флоту та Заступником Військового Міністра по справах Військового та Торговельного Мореплавання.” Одночасно з наказом про призначення, Симон Петлюра затвердив М.Остроградському „Повновласть”, тобто його повноваження і обов’язки. П’ять пунктів цього документа вказують, що, крім командувача флотом, уряд УНР призначав Остроградського ще й „представником Української Республіки на півдні України по справах Воєнного та Торговельного мореплавання.” У межах своєї посади йому доручалося разом з послами УНР, а також особисто входити з заявами до окремих міністерств, утворити при дипломатичних місіях УНР в Румунії, Болгарії, Туреччини воєнно-морські секції (аташе. – Авт.), затверджувати та розв’язувати договори з найму, оренди, купівлі, продажу та ремонту різних плавзасобів, утворювати Демобілізаційні комісії та мобілізовувати з дозволу Уряду торговельні судна. „Повновласть” давала широкі повноваження начальнику флоту. Після звільнення Києва українськими військами 7 травня М.Остроградський свої зусилля направляє на відродження бойової сили флоту.
Своїми першими наказами він заново створює Дніпровську флотилію зі штабом у Києві. Але Чорноморським флотом уже командували англійці і французи, які спільно з білогвардійцями довершували його руйнування.
Втрата державного флоту в Одесі і Криму стала наслідком нехтування Головним отаманом С.Петлюрою пропозицій штабу М.Остроградського головні сили українсько-польського наступу спрямувати на Одесу, в якій знаходився французький флот – союзник поляків. Це не дало змоги організувати допомогу українській армії від іноземних держав та розпочати звільнення півдня України, а також залучити до звільнення України від більшовиків велику кількість національно-свідомих моряків-чорноморців. Підводні човни в Одесі на той час ще стояли під українським Військово-Морським прапором.
Та дорогий час було втрачено. Більшовики, стягнувши з Росії свої основні сили, почали витісняти українську армію з України. У цій ситуації М.Остроградський свої зусилля направляє на переговори зі штабом армії Антанти, який знаходився в Румунії. Для зв’язку Головної Воєнно-Морської управи (на той час виконувала функції штабу флоту) в травні 1920 року в Румунію направляється мічман Борис Остроградський, офіцер штабу Дніпровської воєнної флотилії. Йому командувач поставив завдання довести до керівництва армій західних держав необхідність допомоги українській армії як головній силі, що стояла на шляху більшовизму в Європу, а також вимогу уряду скорішої передачі Україні інтернованих в українських портах кораблів і суден колишнього Чорноморського флоту.
Та Антанта, і в першу чергу Франція, ставку у боротьбі з більшовизмом робила на білий рух у Росії. Це змінило загальну військову ситуацію в Україні не на користь українській справі. Більшовики, стягнувши в Україну свіжі сили з Росії, почали витісняти українсько-польську армію. Для порятунку становища на початку осені 1920 року в Бухарест прибув і сам Михайло Остроградський.
З Бухареста М. Остро¬градський намагається вести переговори з представниками адмірала Врангеля, що замінив генерала Денікіна в Криму. Він навіть мав намір для цього при¬їхати з Бухареста до Севастопо¬ля. Проте, як свідчить знайдений лист С. Петлюри до голови місії України в Румунії К. Моцієвича від 27 жовтня 1920 року, го¬ловний отаман військ УНР забо¬ронив М. Остроградському їхати в Крим: „...ясла до корів не ходять. Поїздка до Криму... може пошкодити справі”.
У листопаді 1920 року Чер¬вона Армія витіснила українсь¬ко-польські війська з України. Процес українського державот¬ворення було зупинено остаточно.
Контр-адмірал Михайло Остроградський вимушений був залишитися в еміграції в Румунії. Перша світова війна, постійне перебування на вістрі драматичних подій 1917 – 1920 років підточили його здо¬ров'я. Помер видатний украї¬нський моряк і флотоводець у Бухаресті 30 жовтня 1923 року. Похований у Бухаресті.
Пам'ять про славного бойового адмірала українсь¬кого флоту, який в історично складний і драматичний пері¬од нашої історії твердо став на захист волі і свободи рідно¬го народу у Військово-Морських Силах України має бути щиро шанованою, а його вірна служба Батьківщині – широко відомою на флоті.
Адмірал Михайло Остро¬градський є гордістю не лише нашого флоту, а й нашої країни в цілому як великої морської держави. Справі створення на¬ціонального флоту української держави, відродження морсь¬кої слави козацького флоту Ук¬раїни він присвятив себе без остатку. Своєю службою і відда¬ністю народу Михайло Остро¬градський вписав героїчну сто¬рінку в історію національного флоту, став прикладом для кож¬ного українського моряка. Па¬м'ять про нього житиме у Військово-Морських Силах Ук¬раїни доти, доки шумітимуть хвилі Чорного моря. І було б справедливо, якби ім'я цього адмірала носив на борту один з бойових кораблів вітчизняного флоту, для відродження яко¬го він боровся і працював до останнього свого дня.