Ішов 1608 рік. У Криму, як би сьогодні сказали, йшла „передвиборча кампанія”. Один з кандидатів на ханський престол Салетмет-Гірей, оповідає історик Б.Сушинський, в основу своєї передвиборчої програми поклав тезу про те, що як тільки він стане ханом, то в Криму і в Стамбулі забудуть, що колись існувала Запорозька Січ з українськими козаками, що перенесе свою ставку мало не в Київ, а Крим заповнить бранцями з України, як бочку оселедцями. І процвітатиме Крим на світовій торгівлі рабами, і перетвориться в райський сад.
Ну зовсім схоже на те, як прісної пам’яті Ю. Мєшков зовсім недавно обіцяв заповнити всі кримські криниці, яри і потічки російською нафтою, а всю пусту тару – газом, як лишень його оберуть президентом Криму.
Як поставили в Москві на Мєшкова, так чотири століття тому назад в Стамбулі зробили ставку на Салетмет-Гірея, – султан визнав його ханом. Що ж, визнав, той визнав…
Хани в Криму мінялися, як гетьмани на Січі. Причому ж тут вибори хана до запорожців? Їм то все одно було, хто з ханів сидить в Бахчисараї.
А вся справа в тому, що Запорозька Січ як лицарський орден мала свої писані і неписані закони, кодекс козацької честі і гідності.
Кодекс козацької честі не дозволяв жодному козаку терпіти чи спостерігати за намаганнями будь-кого принизити чи насміхатися над січовим лицарством. А тут, як доповіла козацька розвідка, татарський принц принародно нахвалявся залити дніпровськими водами Січ та позрізати запорожцям їхні оселедці.
Тож запорожцям аж зачесалося „подивитись” на молодого хана-хвалька та спитати, яким то чином він збирається знищити Січ, чого нікому ще не вдавалося. Чекали-чекали хана у гості, і як описує академік Богдан Сушинський, прийшли до кошового, яким на той час був Михайло Найманович, та й питають: „Скільки можна чекати хана? На цілий світ похвалився, а тепер вдає, що нічого такого й не мовилось?”
На Січовій раді ухвалили: готувати морський похід до Козлова (Євпаторії). Бо саме туди у скорому часі мав прибути новий хан приймати присягу своїх підданих.
Січові „синоптики”, старі діди, звірившись по сонцю, місяцю, зірках і ломотах у своїх старих кістках, запевнили кошового в сприятливій для походу погоді і спокійному для цього морі.
Посадивши на чайки три тисячі козаків, флотилія Наймановича стрімко спустилась Дніпром в море. Але, як це часто буває і зараз, козацькі „синоптики” помилились.
Як лише Тендрівська коса сховалась за горизонтом, знялася буря і розпочався великий шторм. Козацькі чайки повели нерівну боротьбу з морською стихією; їх заливало водою, зривало бочки з порохом і провізією. Козацька ескадра втратила бойовий порядок, чайки почало розносити морем. У цій ситуації кошовий підняв сигнал повертатися на Тендру.
На веслах сиділи досвідчені козаки, тому чайкам вдалося-таки дістатися берега.
Повитягавши чайки на берег та відпочивши після шторму, козаки вирішили змінити план свого походу. У зв’язку з тим, що час вже був згаяний, і хана в Козлові вони вже могли не застати та що дари ханові уже десь везли до Бахчисарая, вирішили на раді, що трофеїв – „козацького хліба” – залишилось там зовсім мало. Порадившись, козацьке коло пристало на пропозицію кошового вдарити на Перекоп.
Перед початком бойового рейду Михайло Найманович звернувся до свого флоту з промовою. Згадавши бойові традиції рідного коша, героїчні подвиги своїх попередників, кошовий нагадав побратимам, що на них з надією дивиться Україна, а зі страхом – Крим. „Ми не можемо осоромитися, – завершив виступ кошовий, – бо інакше нас розцінять як таких, що йшли провчити хвалька і самі серед хвальків опинилися”.
Ця промова кошового отамана і сьогодні є класичним прикладом агітації для флотських командирів і організаторів виховної роботи.
Честь і гідність для українських моряків ніколи не були пустим звуком. Козаки, зачувши що їм грозить, – ні, не смерть і не татарський полон, а ганьба і сором перед ханом - хвальком – тут же заприсяглися на шаблях зрівняти Перекоп з землею. При цьому вони цілком справедливо покладалися на бойовий досвід свого отамана, який щасливо водив їх у походи шостий рік поспіль.
Як тільки звечоріло, чайки були спущені на воду і взяли курс до Перекопу.
Із ранковою зорею, заховавши чайки в очереті, козацький морський десант розпочав висадку на кримський берег. Проте напасти на татарську фортецю зненацька не вдалося. З Кизи-Кермена та інших татарських постів звістка про вихід козаків в море дійшла до Перекопу раніше самих козаків.
Перекопський мурза, що сам не раз водив свою орду плюндрувати українські землі, був не меншим хвальком ніж його хан. Зневажаючи козаків, вирішив розбити їхній десант своєю чисельною артилерією під стінами Перекопу. Тому й наказав зняти гармати з фортечних мурів, вистроїв їх в степу у фронт, а своїх кіннотників спішив і розмістив піхотою позаду.
Татари були вправними воїнами, але лише на конях. Піхотинці були з них слабкі, і ще гірші – артилеристи-гармаші.
Михайло Найманович розділив свою морську піхоту на 3 полки і з трьох сторін підійшов до лінії фронту. Це змусило татар з самого початку бою міняти диспозицію гармат, що в свою чергу дозволило козакам підійти на рушничний залп. Після першого густого козацького залпу мало хто з турецьких гармашів уцілів. До рукопашного бою не дійшло, бо татари, покидавши свої гармати, повтікали за фортечні стіни.
Перекопська фортеця мала грізний вигляд, але виявилося, що грізні стіни були викладені з глини. Найманович розвернув захоплені гармати і вже по обіді фортечного муру не стало, стіни перетворилися на купу глини.
Надвечір козаки вже були господарями в Перекопі і захопили самого мурзу – намісника хана. Козакам пощастило визволити ще й кілька сотень бранців та, окрім гармат, взяти інші багаті трофеї.
Забравши звільнених бранців і полоненого мурзу з трофеями, Найманович успішно повернувся на Січ.
Так завершився цей незвичайний похід. А що ж хан Салетмет-Гірей? Погнався ордою за Наймановичем голити, як грозився козакам, оселедці та топити Січ у Дніпрі? Хан спромігся лише на скаргу королю на Наймановича. Козаки, як прознали згодом про це, – від реготу курені валилися.
Але на цьому історія згадуваного походу не завершилась. На Січі Михайло Найманович почав складати плани, як краще використати для Коша полоненого мурзу. Спочатку була думка віддати його Криму за добрий викуп. Але комусь із козаків прийшла в голову ідея подарувати мурзу королю у Варшаві. І не просто так, а прямо на сеймі, що незабаром мав зібратись для вирішення козацького питання. За мурзу, сподівалися, король виплатить їм гроші і не пошкодує сукна, якого Варшава не поставляла козакам уже котрий рік. Та й не лише Варшава, а вся Європа побачить козацькі старання. Так і порішили.
За мурзою доглядали справно, щоб живим і здоровим доставити до Варшави. Незабаром Найманович з мурзою в супроводі козацького загону вирушили на сейм до Варшави. Та вийшов з того великий курйоз про який довго згадували на Січі. та й в столиці Польщі тоже.
На сейм, як виявилося, прибуло й посольство кримського хана. І прибуло раніше Наймановича з мурзою. У визначений день посол виступив перед сенаторами. Страшно нарікав на козаків: чинять кривду і морем, і землею, відбирають невільників і беруть полон, мирний Крим і Оттоманська Порта не мають спокою від козаків. Посол звинувачував і погрожував Польщі, вимагав негайної кари запорожцям.
Король і сенатори, приховуючи задоволення від того, що знайшлась таки сила, що зуміла „засунути їжака в ординські шкіряні штани”, заперечували і виправдовували козаків. Вони ж бо, як слухняні піддані, без дозволу короля не посміли б і подумати, а не те що йти походом на дружній Польщі Крим. А якщо якийсь човен з розбишаками морська хвиля і прибила до Тарханкута, то це ще не означає, що вони є підданими короля і послані самим кошовим отаманом.
І треба ж, саме в час розпалу політичної дискусії сам кошовий отаман саморучно приводить на сейм полоненого мурзу – ось він, мовляв, мурза, що плюндрує наші землі, а ось ми, молодці, що його спіймали.
І стався величезний політичний конфуз! Польський король, побагровівши від люті, наказав мурзу віддати послові і при цьому пригрозив „баніцією” козакам та самому кошовому. Послові пообіцяли приструнити козаків так, що вони назавжди забудуть, де знаходиться і Крим, і Чорне море.
Довелося Наймановичу повертатись на Січ без сукна і польських грошей. Довго кошовий кусав свого вуса: як-то воно вийшло, що так невчасно сунувся у Варшаву з цим мурзою? І викупу не взяв, і мурзу прийшлося віддати...
Від’їжджаючи з Варшави, обіцяв полякам наступного разу привезти самого хана. Отаким курйозом завершився цей морський похід кошового Наймановича. Та це не засмутило ні самого кошового, ні його козаків. Бо по поверненні з Варшави Найманович проголосив новий морський похід. Пройшовши кримськими берегами до Балаклави включно, Найманович все-таки провчив хана-хвалька, як насміхатися над українськими козаками.
А це, за кодексом козацької честі, була значна і вагома справа. Михайло Найманович ще деякий час був кошовим при гетьмані Петрі Сагайдачному і зробив вагомий внесок у виконання гетьманських планів. Він був і назавжди залишається талановитим і видатним флотоводцем, морським лицарем козацького флоту України.