командувач Військово-Морських Сил України,
віце-адмірал

Пізно вночі 7 квітня 1992 року командувач Чорноморського флоту адмірал Ігор Касатонов особисто зателефонував і віддав наказ командиру чергової по Чорноморському флоту корабельної ракетної ударної групи капітану 2 рангу Захарову: „У Кримській військово-морській базі повстали націоналісти і штурмують штаб бази в Новоозерному. Вам озброїти екіпажі стрілковою зброєю і дивізіоном зайняти оборону штабу ВМБ з боку озера Донузлав.”
Посеред ночі два ракетних катери по бойовій тривозі вискочили з бухти Вузька (м.Чорноморськ) і повним ходом направилися до озера Донузлав. Під час переходу помічник командира з роботи з особовим складом капітан 3 рангу В. Новосьолов радирував у штаб флоту: „Ми, моряки ракетчики, вірні прапору СНД, готові виконати будь-який наказ командувача”. На запроси Донузлавського рейдового посту катери КУГу не відповіли…
Години через дві в Донузлав з червоними клотиковими вогнями увійшла чергова по флоту протичовнова корабельна група. Озеро Донузлав освітилося червоними вогнями, а штаб бази й селище Новоозерне оточили з бухти кораблі а з берега танки і бронетранспортери з озброєними до зубів десантами на броні євпаторійського полку берегової оборони. Для остраху непослушного СНД гарнізону і мешканців за ніч навколо селища було врито в землю три танки і вирито окопи. БТРи з десантом роз’їзджали вулицями як таксі. У повітря ще планувалося підняти бойові вертольоти та командир Мирнівського авіаполку протичовнової авіації без письмового наказу відмовився піднімати у повітря свої бойові машини. Селищні пошта і магазини були закриті, працювала лише школа та й то всього кілька годин. Бравий євпаторійський комбриг ще намагався „взяти під охорону” Євпаторійську міську Раду, але керівнику міста Андрію Даниленку під самий ранок 8 квітня все ж таки вдалося умовити його не творити дурниць.
У ту ніч за розпорядженням командувача ЧФ на флоті було оголошено бойову тривогу, наказано прибрати трапи на борт кораблів, установити на кормі кулеметні гнізда, а штаб флоту взяли під охорону морські піхотинці з бронетехнікою.
Так істерично Чорноморський флот колишнього Союзу РСР відреагував на народження Військово-Морських Сил України і призначення командира Кримської військово-морської бази контр-адмірала Кожина Бориса Борисовича їхнім першим командувачем .
У цей день співпали дві не зовсім пов’язані між собою події, але які мали пряме і вирішальне значення для майбутнього Чорноморського флоту та для ще не існуючих Військово-Морських Сил України.
7 квітня о 17 годині 37 офіцерів управління і штабу Кримської військово-морської бази склали військову присягу на вірність українському народу. Борис Кожин у підготовці складання військової присяги Україні офіцерами свого штабу участі не брав і про призначення ритуалу і прийом присяги не знав. Приблизно в цей же час командир кримської ВМБ знаходився у кабінеті представника Президента України в м. Севастополі Івана Єрмакова, куди його доставив виконуючий обов’язки начальника військово-морського управління Головного Штабу Збройних Сил України капітан 3 рангу Ігор Тенюх. Ігор Тенюх знав Бориса Кожина по службі в Кримській ВМБ, знав про його прихильність до будівництва незалежної української держави й рекомендував його керівництву України на посаду командувача національного флоту. Після бесіди з першим заступником Голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем Борис Кожин погодився очолити майбутній український флот. Там же, в кабінеті Івана Єрмакова, йому було вручено підписаний напередодні, 6 квітня, Указ Президента України про його призначення командувачем Військово-Морських Сил України.
З цього дня бере свій початок практична робота з відродження Військово-Морських Сил України.
Борис Кожин народився 25 вересня 1944 року у Пскові. Росіянин. Його батько старшим лейтенантом брав участь у Великій Вітчизняній війні, в боях під Рівнем, Тернополем і Києвом, а після війни, в 1947 році, був репресований сталінським режимом і реабілітований лише в 1956 році. Факт репресії батька буде супроводжувати сина протягом всієї його служби на Чорноморському флоті.
Дитинство Бориса Борисовича минуло без батька, і це не могло не позначитися на психології, характері й світогляді майбутнього адмірала. У 1959 році його сім’я переїхала на постійне проживання в Україну, в місто Луцьк на Волині – колиску національно-визвольного руху України. Його мати, Надія Федорівна, походить з Підгайців на Тернопільщині, на Волині жили її родичі.
Саме життя, здається, готувало юного Бориса до випробувань в процесі історичного розвитку України.
Після закінчення середньої школи Борис Кожин працював слюсарем-інструментальником на Луцькому авторемонтному заводі, де почав активно займатися велосипедним спортом.
Результати на спортивній ниві не забарилися. Весною 1963 року Борис Кожин стає чемпіоном Волині серед юніорів, виконав нормативи кандидата в майстри спорту СРСР, а слідом, у травні місяці, став віце-чемпіоном України та завоював бронзову медаль ІІІ Всесоюзної спартакіади народів СРСР, змагання якої з велоспорту проводились у Тернополі. Тоді, весною 1963 року, Тернопіль вперше вітав Бориса Кожина, як свого героя. Поки-що спортивного.
Напевне, саме велоспорт, регулярні зайняття спортом привчили його досягати поставленої мети.
У 1963 році Борис Борисович Кожин поступає в Вище Військово-Морське училище імені М. В. Фрунзе в Ленінграді. Після успішного завершення навчання в 1968 році для подальшої служби його направляють на Чорноморський флот. Спочатку в управлінні кадрів флоту молодого і симпатичного лейтенанта направили для подальшої служби в 21-у бригаду протичовнових кораблів. Але, глибше заглянувши в його особову справу, виявили, – о, Боже!, – батько його репресований, ворог народу! То ж притьма перепризначили в бригаду охорони водного району на малий протичовновий корабель МПК-5, який уже п’ять років ржавів у безперспективному ремонті.
Борис Кожин образи не проявив і взявся доводити свої офіцерські якості службою. Незважаючи на свій мертвий корабель, успішно і достроково здавав різноманітні заліки і допуски, як у таких випадках кажуть, „рвав службу”. Його відданість флоту не могли не помітити, і через два роки командир бригади капітан 2 рангу В.Шарапов на свій страх і розсуд призначає молодого лейтенанта помічником командира протичовнового корабля ПК-365 обходячи дві посадові сходини. Корабель знаходився в бойовій готовності, виконував задачі бойового чергування.
Через кілька місяців на ПК-365, який знаходився в бойовому дозорі під Балаклавською бухтою, семафором передали команду: „Командиру капітан-лейтенанту Колесникову здати діла і обов’язки лейтенанту Кожину і шлюпкою убути в штаб Чорноморського флоту для направлення на офіцерські класи в Ленінград.”
Командирство Б. Кожина розпочалося з нових випробувань. На кораблі він залишився без офіцерів. Десь через добу на морі розігрався добрячий шторм, маленький корабель заливало водою, якорі, не в змозі стримати напір хвиль, поповзли. ПК-365 почало зносити на берегові скелі. Запустивши головні двигуни Кожин з екіпажем вперто боровся зі стихією, моряки проявили мужність і майстерність. І коли, нарешті, поступив дозвіл зайти в базу Б.Кожин впевнено водяними бурунами привів корабель у Стрілецьку бухту та ще й пришвартував його як досвідчений моряк.
Коли промоклий і просолений до нитки Борис Кожин зійшов для доповіді на пристань, там його чекали комдив та весь штаб дивізіону.
– Спасибі, синок, – обняв його командир дивізіону, - ми спереживалися тут за тебе і твій корабель. Молодець, маю надію, що ти станеш справжнім морським командиром.
Так для Бориса Кожина командирська школа розпочалася з штормових днів. Проте молодий офіцер тоді ще й припустити не міг, які шторми супроводжуватимуть його протягом всієї служби.
За перший рік командування Борисом Борисовичем його корабель вперше в бригаді оголошується відмінним. Для з’єднання ОВРа це стало чималим досягненням, адже досягти звання відмінного корабля на той час на Чорноморському флоті було на межі фізичних можливостей командира. Як заохочення Бориса Кожина направляють на вищі офіцерські класи в Ленінград. Після закінчення там навчання старшого лейтенанта Кожина призначають командиром сторожового корабля СКР-6, а згодом СКР-112, якому з часом судилося навічно увійти в історію Військово-Морських Сил України.
На цих кораблях Борис Кожин виконував завдання бойового чергування, ходив у далекі походи на бойові служби в Середземне море та в Атлантичний океан. Треба зазначити, що далекі морські походи на даних проектах кораблів були надзвичайно важкими, так як нормальних побутових умов для екіпажу, у тому числі і для командира, не передбачали. У походах Борис Кожин проявив себе досвідченим командиром, загартувався морем і набув значного морського досвіду. Завдання походів завжди виконував успішно. Молодого і досвідченого командира помітили і його, капітан-лейтенанта, призначають начальником штабу бригади кораблів охорони водного району на посаду капітана 2 рангу і достроково присвоюють військове звання „капітан 3 рангу”.
Це було надзвичайно рідкісне явище на флоті. Достроково військові звання старшим офіцерам якщо і присвоювалися, то вкрай рідко у з’єднаннях охорони водного району. В свої 33 роки Борис Борисович вступає до Військово-Морської академії і після закінчення навчання у чині капітана 2 рангу призначається на адміральську посаду начальника штабу Кримської військово-морської бази. Але цю базу ще треба було збудувати, а роботу її штабу ще організувати.
Кримська військово-морська база розгорталася у пустинному степному районі Криму і туди бажаючих служити навіть на адміральські посади було досить мало. Борис Кожин погодився. Разом із своїми колегами по службі він організовував службу, будував у степу житлові будинки, а в озері Донузлав – пристані для кораблів. Служба в КВМБ була справжнім випробуванням для будь-якого офіцера. Кожин проявив себе там талановитим організатором.
Сім разів направляли подання в Москву на присвоєння йому військового звання „контр-адмірал” і сім разів його повертали – батько був репресований! І лише в 1986 році, коли йшла перебудова, ЦК КПРС пропустив подання на Бориса Кожина і йому врешті присвоїли військове звання „контр-адмірал”.
У березні 1992 року контр-адмірала Бориса Кожина призначили командиром Кримської військово-морської бази.
У Кримській ВМБ Борис Кожин користувався доброю репутацією. Досвідчений „овровець”, пройшов всі щабелі флотської служби, завжди підтягнутий і акуратний, він ніколи не ставив себе над офіцерами, умів вислухати й прислухатися до порад підлеглих, був достатньо демократичним. Це особливо проявилося в період підготовки до Всеукраїнського Референдуму 1 грудня 1991 року. Мені, тоді керівнику групи з підготовки референдуму в Кримській ВМБ, Б.Кожин часто давав поради, виділяв транспорт, не втручався в роботу комісії. То ж і результат вийшов на славу – більше 93% особового складу одного з найбільших об’єднань флоту, а з ними і мешканці кількох великих гарнізонів-містечок, підтвердили Акт про незалежність України. Такі відсотки за незалежну Україну вразили керівництво АР Крим і наступного дня мене викликали для „розбору” в Центрвиборчком півострова. Коли я доповів про це Борису Кожину, він сказав просто: їдь і роби свою справу.
На початку січня 1992 року офіцерські збори управління і штабу бази обговорювали Указ Президента України про складання присяги на вірність українському народові. Тодішній командир бази віце-адмірал О.Фролов, виконуючи вказівки командувача флотом адмірала І. Касатонова, намагався зняти питання з обговорення і наполягав чекати рішення командування флотом. Тоді ми з капітаном 2 рангу Леонідом Корніловим поставили питання ребром: „Хто за український флот, а хто за російський?” Командир бази віце-адмірал О.Фролов підняв руку за російський, переважна більшість офіцерів, а з нами і начальник штабу контр-адмірал Борис Кожин – за український флот. З цього дня начальник штабу попав під жорсткий контроль командира бази.
Щоденні планування і перепланування роботи штабу, постійні перевірки військових частин і з’єднань на місцях на величезній території від острова Зміїний, Одеси і до Севастополя – все було кинуто на те, щоб не дати офіцерам штабу можливості зібратися разом.
У середині січня в базу з Москви надійшла телеграма-наказ Головнокомандувача ВМФ РФ адмірала флоту В. Чернавіна привести 26 січня 1992 року все молоде поповнення до присяги на вірність СНД, розуміючи її як присягу Росії. У Кримській ВМБ цю акцію особисто проводив віце-адмірал О.Фролов. Борис Кожин від неї дипломатично усунувся. В цей же день 17 бригада кораблів охорони водного району першою на флоті урочисто склала присягу на вірність українському народові, не поставивши до відома керівництво бази і флоту.
Командир бригади капітан 2 рангу Юрій Шалит добре розумів, що в ситуації, яка склалася на флоті, йому не дали б цього зробити – просто блокували б силою.
Настав непростий для Кримської ВМБ час. Юрій Шалит зі своєю бригадою кинув виклик шовіністичному тиску, який охоплював флот. І репресії не забарилися. Комбрига, незважаючи на протести штабу бази, усувають від посади і готують наказ про призначення на посаду начальника штабу бригади охорони водного району в Поті, в Грузію, якнайдалі від України. В штаб бази, в її з’єднання, почали прибувати комісії зі штабу флота з однією метою – знищити там український дух. У цій ситуації Борис Кожин, морально підтримуючи Юрія Шалита, відкрито свій вибір не проявляв. Розумів, що і його усунуть з посади, як і комбрига.
Час показав, що діяв він правильно. На початку березня Бориса Кожина призначають командиром Кримської військово-морської бази. Хто знає, як би розвивалися далі події в базі, та й на всьому флоті, коли б розпочалося відродження Військово-Морських Сил України, якби до керівництва військово-морською базою прийшли офіцери із „касатонівського” оточення. Адмірал І.Касатонов поспішав, перепочинку базі не давав. Одночасно з призначенням Кожина командиром бази на посаду його першого заступника і начальника штаба призначили капітан 1 рангу О.Цубіна, колишнього комбрига з Поті, героя боротьби з „грузинськими націоналістами”.
Деякі журналісти, які не мали ніякого відношення до тодішніх подій в Кримській базі, звинувачували згодом Бориса Кожина в нерішучості та мало не в боягузтві. Ці звинувачення не мають під собою реальних підстав. Вони лише повторюють слова колишнього заступника начальника штабу Кримської військово-морської бази капітана 1 рангу В.Гербера, який, дізнавшись про призначення Бориса Борисовича командувачем ВМС, сказав згодом на офіцерській нараді, що якби Кожин наказав – то вся база присягнула б Україні. Це,звичайно, не відповідало реаліям – в життя флоту вже було введено сценарій протидії створення Збройних Сил України і майстерно розігрувалася кримська карта з активною участю флотських офіцерів. Тож не дивно, що на запитання чого він не став у стрій і не склав присягу, як того вимагало рішення офіцерських зборів, В.Гербер... промовчав.
Якби Борис Кожин у чомусь вагався, то ніколи не погодився б очолити найнеспокійніше на флоті об’єднання, коли ніхто не відав як розгорнуться тут події не те що через місяць, а й наступного дня.
Ставши командиром, Борис Борисович повів лінію на об’єднання офіцерського колективу бази, старався не допустити конфронтації і створював ситуацію, при якій міг би бути впевнений, що його рішення і накази будуть виконані повністю.
Така лінія і така позиція простежувалася впродовж усього часу його командування Військово-Морськими Силами України. Великою мірою це було виправданим, але, слід визнати, й давало можливість антиукраїнським силам загострювати і політизувати ситуацію. І досить швидко так і сталося.
Рано – вранці, 5-го квітня, у відповідь на III з’їзд Спілки офіцерів України, що проходив у Києві, штаб Чорноморського флоту санкціонував втечу протичовнового корабля МПК-116 з майже українізованого Донузлава до Севастополя.
Помічник командира цього корабля, старший лейтенант О. Комісаров, не маючи допуску до самостійного управління кораблем, обманув екіпаж, який ще в січні присягнув Україні, та користуючись відсутністю командира на борту, вивів МПК на Севастопольський рейд.
Ранком на 5-го квітня всі засоби масової інформації Криму організовано представили МПК-116, як непереможну цитадель „третьої оборони” Севастополя від українців, а Комісарова – героєм і борцем з оплотом українського націоналізму, що звив собі гніздо в Кримській військово-морській базі.
Слідом за кораблем Борис Кожин відбув до Севастополя для розбору цього “ЧП”(надзвичайної події. – Авт.) Повернувся ввечері. Офіцери чекали командира в штабі бази. За його зовнішнім видом проглядалося, що він ще не відійшов він крутої розмови з адміралом І.Касатоновим. Сказав коротко: „Припиняємо політику. Як командир рішення буду приймати я. Готуйте збори офіцерів ”.
Збори провели вранці 7 квітня замість занять з гуманітарної підготовки. А напередодні, 6 квітня, у відділі по роботі з особовим складом готували звернення командира до офіцерського складу бази.
Про події, що розгорнулися на той час у Севастополі, в штабі бази ще не знали. Але користуючись нагодою, що командувач флотом заборонив виїзди за межі гарнізонів і таким чином відмінив відрядження офіцерів, зібравшись у мене в кабінеті ввечері 6 квітня, ми разом з капітанами 2 рангу Л.Корніловим, В.Трумпікасом, В.Бонь та капітаном 3 рангу М.Котом вирішили запропонувати офіцерам скласти військову присягу народу України 7 квітня після зборів. Другої нагоди зібрати всіх офіцерів разом ми не бачили.
У встановлений час збори відкрив заступник начальника штабу бази капітан 1 рангу В.Гербер. Сам Борис Кожин, як і начальник штабу бази капітан 1 рангу О.Цубін, на збори не прийшли. Але якщо начальник штабу закрився у кабінеті і відмовився брати участь у роботі зборів, то Бориса Кожина оперативна служба розшукати не змогла.
Пізніше він пояснював, що не прибув на збори, оскільки не хотів впливати на його рішення авторитетом командира. Можливо, це дійсно було так, можливо інакше, але тут у хід подій вмішалася сама історія.
Звернення до офіцерів, яке зачитав В. Гербер, було написано досить витіювато, але не визначало конкретної політичної позиції, кому, якому народу мали б офіцери присягти. Не знайшовши командира, збори значною більшістю голосів за нашою пропозицією звернення командира бази відхилили та прийняли рішення того ж дня скласти військову присягу на вірність українському народові після обіду в конференц-залі штабу бази.
О 16 годині дня я приніс з собою державний прапор, текст присяги і списки для прийняття присяги. 41 офіцер вишикувався у конференц-залі штабу бази. З них 37 офіцерів склали присягу, 2 офіцери від присяги Україні ухилилися чи попросту втекли а четверо взагалі не прибули. За відсутності на ритуалі командування бази офіцери довірили привести їх до присяги українському народові мені, як офіцеру, що прийняв присягу раніше.
Після завершення церемонії складання присяги, мені, як її організатору, офіцери доручено доповісти про цю подію Міністру оборони України, а капітану 2 рангу Леоніду Корнілову – командиру бази і начальнику штабу. Потім від імені офіцерів, які присягнули Україні та за їх дорученням, ми з Л. Корніловим і М. Котом написали звернулися до офіцерів флоту і це звернення доручили передавати у з’єднання телефонограмою капітану 3 рангу Михайлу Коту, який того дня виконував обов’язки старшого помічника оперативного чергового штабу бази.
Щойно телефонограма була передана у штаб 68 бригади ОВРа в Севастополь, як її зміст командиром бригади, капітаном 1 рангу Є.Орловим негайно був доведений командувачу Чорноморським флотом адміралу Ігорю Касатонову.
І ось тоді на Чорноморському флоті розігралися історичні події, які в пресі образно назвали “Кримським ГКЧП ”.
Знаходячись у Севастополі, Борис Кожин не міг ще знати про події у військово-морській базі та про присягу українському народові офіцерами управління і штабу його бази. Та це не завадило адміралу І. Касатонову на весь світ звинуватити Кожина у спробі захопити базу та в організації національного розколу військових колективів і відсторонити його від посади командира бази.
Слід зауважити, що Міністерство оборони України ще з грудня 1991 року вело активну роботу з пошуку особи командувача майбутнього українського флоту.
Пошуком кандидатур особисто займався виконуючий обов’язки начальника управління ВМС ГШ ЗС України капітан 3 рангу Ігор Тенюх. Роботу вели не лише в Севастополі, а й на інших флотах колишнього Союзу. І ніхто із адміралів, вихідців з України, згоди на призначення командувачем українського флоту не дав: просто в той час не вірили, що флот України може взагалі існувати.
Це вже пізніше, після призначення командувачем ВМС Бориса Кожина, розпочалися розмови, з’явилися публікації та інтерв’ю, в яких автори зневажливо принижували першого командувача, звинувачували його у відсутності професіоналізму, досвіду морської служби та демонстрували свою професійну зверхність над ним, чим лише підкреслювали відсутність власної національної гідності і патріотизму.
А насправді в той час свою готовність служити флоту України та підтримку молодому командувачу ВМС надали лише колишній начальник штабу ЧФ, віце-адмірал запасу Микола Клітний, який став надійним помічником і радником командувача ВМС, контр-адмірал запасу Сергій Рибак та Герой Радянського Союзу віце-адмірал у відставці Володимир Пилипенко. Інші ж адмірали, і в першу чергу на Чорноморському флоті, потупивши очі, шукали різноманітні причини для виправдання власного боягузтва і страху прийняти свідоме рішення. У їх свідомості незалежної України не існувало, вони, здавалося, боялися власної волі.
Тодішні події дійсно вимагали неабиякої принциповості й мужності. Командувач Чорноморського флоту адмірал Ігор Касатонов командувача ВМС контр-адмірала Борис Кожина не прийняв і замість обов’язкового в таких випадках привітання, оголосив, що командувати Військово-Морськими Силами України могла погодитися лише людина з ослабленим здоров’ям і хворою головою та доручив своїм ідеологічним структурам шукати на ще зовсім недавно передового адмірала компромат.
Всі офіцери та мічмани, які проти волі Касатонова склали присягу народові України, оголошувалися п’яницями і негідниками. Високі посадовці ЧФ відверто і привселюдно принижували їхню гідність, переслідували і цькували всіма доступними методами не лише їх а і їх сім’ї. Прізвища українських офіцерів, як зрадників Росії, писалися на стінах будівель, їм заборонялося входити на територію військових частин. Всі вони були зняті з житлових черг, їм не виплачувалось грошове утримання, з посад їх знімали буквально через кілька годин після присяги на вірність українському народу.
Ось лише два документи, які підтверджують ставлення на Чорноморському флоті до перших офіцерів ВМС, а з ними і до Військово-Морських Сил України.

Приказ
КОМАНДИРА ВОЙСКОВОЙ ЧАСТИ 60085
№34
14 марта 1992 года г. Севастополь

По строевой части.
На основании устного приказания командира в/части 87419 Капитана 1 ранга КОСТКИНА А.Я. приказываю:
Капитана 1 ранга ЛУПАКОВА, заместителя командира в/части 27201, находящегося в очередном отпуске за 1992 год, ведущего деятельность не связанную с выполнением обязаностей по занимаемой должности, ведущей к подрыву единоналичия, боеготовности и целостности экипажа ввереной мне части, не допускать на територию моей части.
Приказ довести до всего личного состава.

Адмірал І. Касатонов при активній підтримці віце-президента РФ Олександра Руцького і Головнокомандувача ВМФ РФ адмірала флоту Володимира Чернавіна, відкрито порушував укази Президента і чинне законодавство України з військових питань.
У цій ситуації Борис Кожин виявив достатньо мужності й оптимізму. Спершу провів прес-конференцію для засобів масової інформації, на якій оголосив, що з його призначенням розпочинається процес будівництва Військово-Морських Сил України, основу яких складуть матроси, старшини, мічмани і офіцери , які виявлять бажання служити незалежній українській державі у відповідності до її законодавства. Флот базуватиметься у портах України, а головна база ВМС – у Севастополі.
Наступного дня Борис Кожин зібрав навколо себе офіцерів севастопольського гарнізону, які раніше склали присягу українському народу і були вигнані з своїх кораблів і військових частин. Всі вони були членами Спілки офіцерів України та севастопольськими просвітянами. З того ж дня Борис Кожин став активним прихильником СОУ і у своїй службі постійно опирався на цю громадську патріотичну організацію. Завдяки наполегливості першого заступника Голови Верховної Ради України Василя Дурдинця, який з групою депутатів та генералів і офіцерів Міністерства Оборони України знаходився у Севастополі, представнику Президента України в Севастополі Івану Єрмакову, їх розмістили у залишеному військовому містечку колишнього штабу військ ППО в Севастополі. Це були: капітан 1 рангу Євген Лупаков, полковники Володимир Інділо і Григорій Гордієвський, капітани 3 рангу Олександр Клюєв, Вадим Махно, Геннадій Ситніков, Володимир Ященко, майори Віталій Рожманов і Геннадій Варіцький, капітан-лейтенант Валерій Петренко, старші лейтенанти Андрій Ільєнко, В’ячеслав Щегольков, Михайло Рудь і Володимир Онопрієнко. Старшим цієї групи офіцерів був Євген Лупаков, який мав мандат представника Міністра оборони України на Чорноморському флоті. Лупаков і доповів 9 квітня Борису Кожину про початок роботи організаційної групи при командувачі ВМС. 7 квітня, на другий день після розміщення, цю оргрупу, як зрадників Росії, за вказівкою І. Касатонова вже оточили пікети проросійських громад Севастополя.
10 квітня Борис Кожин прибув в с. Новоозерне до штабу бази. Про події, які там мали місце, він вже знав із доповіді генерал-майора Васильєва, начальника служби військ Головного Штабу Збройних Сил України, який за вказівкою В.Дурдинця побував там 8 квітня.
А там, в Кримській ВМБ, О.Цубін, який терміново був призначений командиром бази, розпорядився Б.Кожина і всіх, хто склав присягу Україні, в штаб не пускати. Спочатку озброєні офіцери-охоронці бази Б. Кожина теж не пропустили.
Проте через кілька годин О. Цубін, вийшовши з штабу, таки запросив ще вчорашнього свого командира зайти в штаб бази до свого колишнього кабінету і забрати особисті речі. Переговоривши з Цубіним, Борис Кожин домовився з ним, що офіцерів, які склали присягу українському народу, командир бази відрядить у розпорядження командувача ВМС.
Прибувши в Донузлав, Кожин якоюсь мірою ще був під впливом заяв Касатонова про розкол військових колективів тими, хто „переприсягає”. Цим, напевно, можна пояснити його різку розмову зі мною як з організатором присяги у штабі бази. Проте ставлення до нього самого як командувача ВМС ( до речі, на той час він військову присягу українському народу ще не склав), до його сім’ї досить швидко все поставило на свої місця. І Борис Борисович почав діяти рішуче. Зібравши офіцерів штабу, він оголосив, що всі бажаючі служити Україні направляються у його розпорядження і що штаб ВМС України буде знаходитись у Севастополі. Деяких офіцерів, наприклад капітанів 2 рангу К.Іванка, А.Воронюка та інших, попросив на якийсь час залишитися служити в Кримський ВМБ – „щоб не оголяти базу”.
Рано вранці 11 квітня 11 офіцерів Кримської ВМБ разом з Командувачем вирушили до Севастополя. Це були капітани 2 рангу Валентин Сутула, Владас Трумпікас, Євген Корнілов, Анатолій Приліщ, Олег Ніколаєв, Ігор Мироненко, капітани 3 рангу Михайло Кот, Віктор Палій, Леонід Рибальченко, Мирослав Мамчак, майор Олександр Дерновий.
За дні перебування Кожина в Кримській ВМБ капітан 1 рангу Євген Лупаков і капітан 2 рангу Юрій Шалит, за сприяння представника Президента України в Севастополі Івана Єрмакова та генерал-лейтенанта Д. Рудковського вже перевели перших офіцерів організаційної групи в школу прапорщиків будівельних військ, де вони розпочали облаштовуватись. У колишньому штабі військ ППО працювати було неможливо, територія цього військового містечка постійно блокувалося активістами проросійських організацій.
О 10-й годині ранку 13 квітня 1992 року Юрій Шалит вишикував у вестибулі навчального корпусу школи прапорщиків прибулих севастопольських і донузлавських офіцерів, доповів командувачу про створення орггрупи.
Борис Кожин привітав усіх з початком створення Військово-Морських Сил України і заявив: „...Президент, Верховна Рада і Міністр оборони України покладають на всіх нас надію щодо успішної роботи по будівництву Військово-Морських Сил. Буде нелегко, але буде весело. Уваги на протидію ми звертати не будемо. Україна, – продовжив командувач, – має право на флот і його буде створено нами і тими, хто неодмінно поповнить наші ряди. Історія і час підтвердять, що ми є правими. Діятимемо лише в правовому полі України й обов’язково зламаємо стару систему і збудуємо сучасний флот, служба на якому буде в радість кожному.” Так завершив свою першу коротку промову Борис Кожин.
Далі командувач ВМС просто перед строєм вирішив ряд кадрових питань – призначив своїм заступником по роботі з особовим складом капітана 1 рангу Анатолія Данілова, начальником штабу орггрупи капітана 2 рангу Юрія Шалита, а капітана 1 рангу Євгена Лупакова своїм заступником з бойової підготовки. Надалі були створені відділи за напрямками роботи орггрупи.
Створення оргрупи ВМС привело мало не до міждержавного конфлікту.У день її створення, 7 квітня, обнародовано указ президента РФ Бориса Єльцина „Про перехід Чорноморського флота під юрисдикцію Російської Федерації” та дана команда підняти на кораблях ЧФ слідуючого дня Андріївські прапори. Це була відкрита провокація проти Збройних Сил молодої України, як в цілому і проти нашої держави. До Севастополя терміново прибув перший заступник голови Верховної Ради України Василь Дурдинець, якого І. Касатонов обізвав „выжившим с ума генералом, который все забыл.” В той же день із Москви прибув В. Чернавін і по оперативному зв’язку флота наказав підняти Андріївські прапори вранці 9 квітня. 8 квітня Міністр оборони України Костянтин Морозов підписав директиву „Про формування Військово-Морських Сил України.” Як пригадував згодом Президент України Леонід Кравчук, він заявив президенту Росії в той час, що „ми будемо захищатися.” Опорою для нього в ті дні була орггрупа ВМС, бо 32-й армійський корпус в Криму жодним видом не виказував своєї позиції.
По Севастополі поповзли чутки, що командувач ЧФ буде штурмувати орггрупу ВМС своєю морською піхотою. Юрій Шалит озброїв офіцерів і організував підрозділ охорони орггрупи та зв’язок з Міністерством оборони України. Флотська проблема різко загострювалася і вийшла на рівень міждержавних відносин України з Росією. По суті у Севастополі впроваджувався сценарій 1918 року. Справою зайнялися особисто президенти двох держав і вже через два дні наклали мораторій на виконання своїх указів стосовно флоту.
Посад в орггрупі, звичайно, не було ніяких, а мораторії президентів України і Росії стосовно Чорноморського флоту від 9 квітня відтягували введення штатів і призначення офіцерів на посади, а з цим і виплату їм грошового утримання на невизначений час.Стосовно мораторію,то командувач ВМС оголосив офіцерам на нараді, що він стосується політиків а не моряків, позаяк на захист і оборону Вітчизни мораторій накласти не можна. В орггрупу ВМС, не зважаючи на мораторій, пішли люди із всіх флотів колишнього Союзу РСР. А це вже говорило про перспективу національного флоту України, яку блокувати не вдалося.
У таких умовах орггрупа розпочала свою роботу. Чи був Борис Кожин і офіцери його орггрупи готові до виконання завдань державної ваги, до створення нового окремого виду Збройних Сил та ще й в умовах жорсткого протистояння?
Звичайно, ні. Але було бажання створити флот, і всі натхненно працювали. Борис Кожин демонстрував в усьому особистий приклад. Був досить демократичним, не відділяв себе від підлеглих, жив в таких же аскетичних аскетичних умовах як і всі його офіцери. Безквартирні офіцери орггрупи були поселені у звичайну курсантську казарму. Командувач – в одну з палат курсантського лазарету. Літом 1992 року компанію йому склав народний депутат Микола Поровський, який протягом тривалого часу надавав значну організаційну допомогу українському флоту та ще письменник Степан Колесник.
Службовим автомобілем Бориса Кожин був старенький УАЗик, який йому передав начальник школи прапорщиків полковник Анатолій Вєльський. Цей автомобіль став причиною посміховиська з боку адмірала І. Касатонова над Борисом Кожиним, тому, на вимогу офіцерів орггрупи, Кожин, хоч і з неохотою, замінив його... власним автомобілем.
Командувач ВМС відмовився від квартири, яку йому пропонував Іван Єрмаков у Севастополі, і його сім’я залишалася проживати у Новоозерному, разом із сім’ями більшості офіцерів орггрупи. Коли випадали досить рідкісні вихідні, Борис Борисович завантажував офіцерами свій „жигульонок” наскільки було можливим і віз всіх до родин. Разом і поверталися. Лише восени 1992 року Міністерство оборони виділило командувачу ВМС службову „Волгу”.
З перших днів роботи орггрупи ситуація навколо неї різко політизувалася. Бориса Кожина почали звинувачувати у порушенні мораторію, в будівництві паралельних на флоті структур. Розпуску орггрупи, а потім і переведення її з Севастополя до Новоозерного вимагав Командувач ЧФ адмірал І.Касатонов, Військова Рада і офіцерські збори флоту, різноманітні проросійські політичні і громадські організації. Вони справедливо вбачали в українських моряках основу державотворчих процесів в Севастополі і в Криму та зміцненню на півострові позицій української держави.
Інколи приходиться читати, що Борис Кожин допустився мало не стратегічної помилки створивши орггрупу ВМС у Севастополі, а не в с. Новоозерному під Євпаторією. На думку цих авторів, штаб Кримської бази ЧФ та 17 бригада кораблів ОВРа могли би стати основою українського флоту ще на початку 1992 року і, таким чином, флотське питання не набуло би такої політичної гостроти та вирішилось би саме собою. До речі, адмірал І. Касатонов обіцяв Кожину в цьому допомогу. З чого б це?
Сьогодні, коли події 1992 року вже стали історичним минулим, можна впевнено стверджувати, що командувач ВМС Борис Кожин прийняв тоді єдине вірне рішення: штаб і головна база ВМС України будуть базуватися в Севастополі! Якби сталося інакше, то Чорноморський флот ділили б і до сьогодні, а Севастополь, напевно, вже давно перестав би бути українським містом.
Патріотизм і мужність військових моряків орггрупи ВМС, поступова розбудова структур українського флоту, перехід до їх лав багатьох севастопольців і кримчан зв’язали руки антидержавним силам в Севастополі і в Криму, змусили місцеву комуністичну владу, хоч і з оглядкою на Москву, але все ж таки йти в руслі політики української держави. І вже ніякі рішення Верховної Ради чи Думи Росії про статус Севастополя і флоту не змогли зламати бажання людей жити і служити Україні в Україні.
Лише наявність у Севастополі орггрупи, затим штабу і реальних сил українського флоту не дозволили розпочати територіальне розчленування України, а за ним і знищення незалежності нашого народу. Борис Кожин, ще зовсім не знаючи про історичні події минулого, не повторив помилки 1918 року, коли штаб українського флоту вивели з Севастополя до Одеси. В 1919 році це призвело до втрати Україною контролю над чорноморським узбережжям, і як наслідок, до загибелі Української Народної Республіки. Командувач ВМС повторити сценарій 1918 року не дозволив і це, напевно, є його головною заслугою перед українським народом.
Борис Кожин тримав, за спортивною термінологією, перший удар. Проти нього розгорнулася справжня морально-психологічна операція. Його відверто принижувала місцева преса, особливо старалися „Флаг Родины”, „Слава Севастополя”, „Крымская правда” та севастопольська державна регіональна телерадіокомпанія. Паркани і стіни будівель розписувалися відверто наклепницькими гаслами. „Зрадник,” „клятвовідступник” були звичайними словами в лексиконі тих, хто і слухати не хотів про український флот.В хід пускалися плітки, безцеремонно влазили в його особисте життя,ображали членів сім’ї – це далеко не всі методи, які використовувалися проти першого командувача ВМС. Борис Кожин на конфронтацію не йшов але й не уступав. Заявивши, що він „кулак Президента України на Чорному морі”, направив роботу орггрупи на активну організаційну і пропагандистську роботу. Впевнившись, що місцева преса не бажає друкувати правдиву інформацію про орггрупу, він в кінці квітня поставив завдання створити флотську газету „Флот України”, перший номер якої за активної допомоги офіцера соціально-психологічної служби Міністерства оборони України Миколи Гука таки вийшов у світ 8 червня під редакцією призваного з запасу капітана 1 рангу Юрія Тимощука. Того ж місяця було сформовано і прес-центр ВМС України, керівником якого Б. Кожин призначив капітана 2 рангу Костянтина Іванка. Прес-центр і газета стали в центрі ідеологічної і інформаційної боротьби за флот.
У липні командувач розпорядився розпочати роботу зі створення флотського телерадіоцентру „Бриз.”
Військову присягу на вірність українському народу Борис Кожин разом з особовим складом батальйону охорони і забезпечення склав 5 липня 1992 року. Ритуал приведення до присяги пройшов урочисто. На ньому були присутні група кримських журналістів та велика кількість рідних і близьких українських матросів. Ритуал присяги Україні мав великий резонанс у Севастополі і викликав протест і звинувачення Б.Кожина адміралом І.Касатоновим у порушенні мораторію щодо Чорноморського флоту.
Та орггрупа продовжувала працювати і розвиватися. Напрямки її роботи були найрізноманітніші. Поряд з розробкою проектів морської концепції, документів для уряду і Верховної Ради України, розроблялися проекти Військово-Морського і Корабельного статутів, положення, структура і штати майбутнього флоту, кораблебудівна програма і т.і.
Моряків активно підтримував Міністр оборони України генерал-полковник Костянтин Морозов і це вселяло надію на успішне вирішення флотської проблеми, яка все тугіше зав’язувалася політичним вузлом протиріч між Україною і Російською Федерацією. Остання намагалася не допустити розподілу Чорноморського флоту і створення вітчизняного флоту України. Як за сценарієм у Севастополі повторювали політичну ситуацію 1918 року. Тільки українські моряки історію подій того часу, історію боротьби за національний флот своїх попередників на початку XX століття вивчали по ходу будівництва Військово-Морських Сил України. Тож боролися за флот, виходячи з ситуації. Однак, створення орггрупи ВМС у Севастополі і стійкість команди Б.Кожина примусила політиків і військових керівників Росії сісти за стіл переговорів.
22 квітня в Одесі розпочалися перші переговори урядових делегацій України і Російської Федерації з проблеми Чорноморського флоту. Контр-адмірал Б.Кожин і адмірал І. Касатонов були включені до їхніх складів, проте російський адмірал категорично відмовився сісти за стіл переговорів поряд з Б.Кожиним. Переговори при такому ставленні російської сторони до української, звичайно, завершились безрезультатно, констатувавши лише початок самих переговорів. Ігор Касатонов тут же цинічно назвав їх „столітніми переговорами”. Все це лише сприяло зміцненню шовіністичних антиукраїнських сил та росту напруги в Севастополі.
В орггрупу продовжувала надходити небезпідставна інформація про плани її штурму морською піхотою Чорноморського флоту. Школу прапорщиків, де вона базувалася, оплели тісним кільцем патрулів, вузол зв’язку ВМС попросту глушився. У відповідь Б.Кожин та Ю.Шалит створили батальйон охорони і почали на виду різноманітних пікетників проводити навчання по організації оборони з відбиттям штурму орггрупи. Репресивні заходи командування ЧФ і спроба організувати блокаду ВМС призвели до зворотного: на ЧФ тривав стихійний процес складання присяги українському народу і перехід цілих груп матросів, мічманів і офіцерів до ВМС України. Група моряків навіть пішки прийшла з грузинського міста Очамчіра!
До штабу Чорноморського флоту почали надходити телеграми з Москви, які дозволяли розцінювати прийом присяги Україні як „измену Родине” і відповідно дозволялось „применять оружие против бандитов”. Після таких вказівок Головного штабу ВМФ на Чорноморському флоті взагалі перестали церемонитись з українцями. Призовників з України на Чорноморський флот І. Касатонов допускати заборонив, натомість розгорнувся їхній призив з Росії. З моряками, які присягали Україні жорстоко розправлялися, причому як з матросами так і з офіцерами. Як писав у своєму рапорті молодий матрос М. Заграновський, присягу СНД його примушували складати аж чотири рази, щоразу погрожуючи за відмову військовим трибуналом.
Упевнившись, що розмовами і переговорами справу будівництва Військово-Морських Сил з місця не зрушити, Б.Кожин і Ю.Шалит, який став не лише організатором роботи, а й душею орггрупи, прийняли ряд заходів. Всі, кого І.Касатонов за бажання служити Україні знімав з посад, зараховувалися в орггрупу ВМС.
З перших днів існування, орггрупа ВМС перетворилася на основний центр українського державотворення в Севастополі. Навколо неї почали концентруватися всі, ще досить слабкі, державницькі сили Севастополя. Лише за перший місяць існування в орггрупу прийшло на прийом більше 600 чоловік, її відвідали представники 69 засобів масової інформації з 25 країн світу, в тому числі з США, Японії, Канади, Франції, Італії, Росії та інших держав. Борис Кожин набирався досвіду роботи з пресою і, незважаючи на протидію ідеологічних структур Чорноморського флоту, авторитет його й орггрупи швидко зростав. На осінь 1992 року орггрупа нараховувала більше 400 офіцерів і матросів, там був сформований навіть офіцерський батальйон.
26 липня сталася подія, яка сколихнула не лише Україну, а й світову громадськість. У цей день підняв Державний прапор України і вийшов з Донузлава до Одеси сторожовий корабель СКР-112 під командуванням капітан-лейтенанта Сергія Настенка. Старшим на борту був начальник штабу бригади капітан 2 рангу Микола Жибарєв. Сторожовик, яким у молоді роки протягом п’яти літ командував Борис Кожин, став своєрідним „Потьомкіним” українського флоту і викликав справжню політичну й інформаційну бурю. Його наслідком стала Ялтинська зустріч Президентів України і Росії. Похід стався не без відома Б.Кожина і Ю.Шалита. Перехід СКР-112 адмірал І.Касатонов намагався зупинити силою, направив на його перехват корабельний загін і бойові літаки з дозволом примінити зброю. Та ніщо, ні артилерійські атаки, ні спроби піти на абордаж, ні повітряні атаки не стали завадою українським морякам служити своєму народові.Б.Кожин намагався уникнути конфлікту але позиція командувача ЧФ цього не позволяла.І лише коли у конфлікт втрутилися Міністр оборони України генерал-полковник К.Морозов та командувач одеським військовим округом генерал-лейтенант В.Радецький, погоня і переслідування СКР-112 були припинені. СКР-112 став першим бойовим кораблем українського флоту. Команда Сергія Настенка „йти вперед, не змінюючи курсу” стала гаслом молодого українського флоту.
Під впливом цих подій та Ялтинської зустрічі Президентів України і РФ 22 серпня 1992 року українські моряки святкували Першу річницю незалежності України. Місцева влада,”заради спокою”, наполягала не проводити урочистих зборів, тим більше у театрі Луначарського в центрі міста. Та Кожин не поступився принципами і збори таки провели. То було пам’ятне видовище! Палилися і шматувалися українські державні прапори, на голови українців сипались прокляття за „зраду”, – театр оточили сотні членів антиукраїнських організацій, звезених зі всього Криму, та переодягнуті військові ЧФ, які сподівалися зірвати проведення урочистостей. Учасники зборів буквально проривалися в театр, але пройшли: театр охороняли три ряди міліції! Із міста на урочистих зборах були присутні 21 чоловік (із них 5 членів сім’ї контр-адмірала Сергія Рибака ): остальними учасниками св’ята були українські військові моряки. Та і це був успіх. Антиукраїнським силам у Севастополі вперше і прилюдно було вказано, що наступає час зміцнення української влади і у флотській столиці незалежної України.
Про ситуацію навколо ВМС України Б.Кожин довів до представників Президента України в областях, які в кінці листопада проводили в Севастополі нараду. Було вирішено флоту помагати. Першими до штабу ВМС прибули представники Городенківського району Івано-Франківської області 26 грудня. Прибули пізно вночі, за ніч розгрузили продукти і зразу же відбули з Севастополя. Тому ця допомога Городенківської райдержадміністрації не набула широкого розголосу. 2 лютого до штабу ВМС прибули під державними прапорами 8 важкозавантажених КАМАЗів зі Снятинського району Івано-Франківщини.Це була справжня народна допомога! Очолили її в районі голова районної ради Михайло Буграк, інструктор держадміністрації Петро Тимчук та директор меблевого комбінату Михайло Любчин. Шефська допомога молодому українському флоту вперше добровільно збиралася в селах району, в церквах правились молебні за український флот а спільна сесія районної і міської рад в присутності 10 тисяч мешканців району прийняла рішучий протест проти переслідувань українських моряків в Севастополі та направила відповідне звернення до президентів України і Росії. Вперше на всю Україну пролунав могутній голос народу на підтримку зусиль Б.Кожина по будівництву національного флоту.
Борис Кожин високо цінував народну підтримку,особисто приймав всіх, хто прибував до штабу ВМС, і, таким чином, розривав створену навколо нього блокаду. В 1992 році над ВМС України був справжній цивільний контроль!
З 1 грудня 1992 року були вперше введені штати штабу і структур Військово-Морських Сил України. Організовувалися командування, військова рада, управління і служби штабу ВМС, почали формуватися структури флоту, тобто, вже практично стали вимальовуватися контури молодих Військово-Морських Сил України, над якими Б.Кожин зі штабом працював все літо.
У Севастополі склалася дивна ситуація. Там знаходилися два відверто конфронтуючі флоти. Національні Військово-Морські Сили України, які твердо відстоювали незалежність і право України на флот, і спільний українсько-російський Чорноморський флот, який юридично підпорядковувався Президентам України і Росії, а фактично виконував розпорядження лише міністерства оборони Росії. Чорноморський флот колишнього СРСР під радянськими прапорами згідно Ялтинських угод між Україною і Російською Федерацією юридично вважався їх спільним флотом, якому накази і розпорядження могли давати лише Президенти України і Російської Федерації. Проте командування Чорноморського флоту відверто і відкрито ігнорувало найменші вказівки з Києва і не допускало на територію флоту навіть високих державних посадових осіб з України. Під гаслом „Чорноморський флот є єдиний і неподільний” та „захисту південнх кордонів СНД” штаб Чорноморського флоту перетворився на центр антиукраїнських дій не лише в Севастополі, а й в Криму. Лише з 1 січня по 1 липня 1993 року ним було організовано і проведено в Севастополі 56 мітингів, 13 пікетувань, 15 маніфестацій проросійських організацій, більшість з яких були не санкціоновані. Ця масована психологічна атака в першу чергу направлялася на Бориса Кожина та його штаб. Спроба провести 28 лютого 1993 року перший конгрес українців Севастополя, 15-ою сесією міськради була розцінена як дестабілізація ситуації в місті і „в ім‘я збереження миру і злагоди” – заборонена.
Екіпажі кораблів, особовий склад окремих військових частин ЧФ, які в умовах силового й морально-психологічного тиску приймали рішення служити рідній державі, силою розганялися. Це мало місце 28 червня 1992 року з екіпажем морського тральщика „Сигнальщик”, 9 серпня того ж року - з особовим складом військової комендатури Севастопольського гарнізону, де дійшло до фізичного конфлікту, а в січні 1993 року таким же чином розправились над колективом 112-ої поліклініки Чорноморського флоту, яка прийняла рішення всім колективом перейти до Військово-Морських Сил України.
19 червня 1992 року контр-адмірала Бориса Кожина наказом Міністра оборони України було призначено начальником Севастопольського гарнізону. У відповідь з боку Чорноморського флоту посипалися протести, а на майдані Нахімова у Севастополі організували мітинг протесту. Фактично у тих мітингах і пікетах брали участь одні й ті ж, добре оплачувані, люди. Та управління МВС і військова прокуратура займали явно не прихильну до ВМС позицію. Навпаки, військова прокуратура ВМС і Чорноморського флоту (так тоді вона називалася) відкривала карні справи проти офіцерів з організаційної групи ВМС України за прийом присяги рідному народу з формуліровкою „за національний розкол військових колективів.” Вседозволеність і безпринципність місцевої української влади і силових структур привели до того, що офіцерські збори Чорноморського флоту і проросійські організації стали відкрито ставити питання відриву Севастополя від України і передачі його до складу Росії та створювати паралельні органи влади.
Це нарешті змусило Президента України Леоніда Кравчука з екрана Севастопольського телебачення 21 січня 1993 року заявити: „Мова йде про перехід Севастополя в іншу країну. Так ставиться питання. Тут севастопольцям треба зупинитися …територіальна цілісність держави чи статус його окремої території не являються питанням Криму.”
28 січня 1993 року командувача ЧФ адмірала Ігоря Касатонова з подання Міністерства оборони України замінив віце-адмірал Едуард Балтін, який у ставленні до ВМС продовжив політику свого попередника, уникав зустрічі і консультацій з Борисом Кожиним. Це, звичайно, ускладнювало й так не просту ситуацію, але не могло зупинити розвиток Військово-Морських Сил України.
Січень місяць у Севастополі пройшов в суцільних мітингах,офіцерських зборах ЧФ, заявах і протестах проти будівництва ВМС України. Слід зазначити, що ситуацію навколо ВМС не до кінця розуміли і в Києві. Так, 4 лютого 1993 року, до Севастополя прибув прем’єр-міністр України Леонід Кучма. Він зустрівся з керівниками міста, віце-адміралом Е.Балтіним, військовою радою ЧФ, депутатами міської ради але до моряків ВМС не зайшов. Прем’єра супроводжував і Борис Кожин та йому вдалося лише перед самим від’їздом керівника уряду представитись йому і роз’яснити ситуацію навколо ВМС України, чим, до речі, досить здивував Леоніда Кучму.
Таке відношення керівників держави у штабі ВМС розцінили далеко не однозначно; це дало причину командуванню ЧФ просто глузувати з ВМС: якщо ваші вас не признають, то ми з вами і розмовляти не будемо! Про якусь співпрацю говорити було годі. І лише приїзд до ВМС України 10 лютого Міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова, його зустрічі з офіцерами, екіпажем корабля управління „Славутич” підтвердили незмінність курсу держави на будівництво національного флоту.
Зважаючи, що процес розподілу Чорноморського флоту затягується на невизначений термін і штучно торпедується, уряд України ще у 1992 році затвердив запропонований Борисом Кожином план добудови бойових кораблів на судно-будівельних заводах України і створення на їхній базі вітчизняних Військово-Морських Сил.
В червні 1992 року орггрупа Військово-Морських Сил розпочала формування першого екіпажу корабля управління „Славутич”, добудова якого завершувалась у Миколаєві. Назву кораблю „Славутич” запропонували загальні збори орггрупи. Флотської форми одягу для екіпажу не було. На прохання поставити її з Чорноморського флоту звідти відповіли різкою відмовою. Тоді Борис Кожин розпорядився (єдиний випадок за всю історію флоту) одягнути екіпаж „Славутича” в армійську форму зі складів 32-го армійського корпусу, який базувався в Криму. Екіпаж одягли в гімнастерки, галіфе і кирзові чоботи зразка 1950-х років. Перший екіпаж „Славутича” склала група матросів, що прибула до орггрупи після присяги українському народові на Чорноморському флоті і звідки їх вигнали, група морських піхотинців, солдати 32-го армійського корпусу, які забажали служити в Військово-Морських Силах, та молоді призовники з різних областей України, яких, як українців, не прийняли служити на Чорноморський флот. Такий різнобарвний екіпаж став причиною уїдливих глузувань з Кожина і Військово-Морських Сил з боку окремих високопоставлених чинів Чорноморського флоту, в публікаціях місцевої преси та прогнозів, що Б.Кожин свій „Славутич” обов’язково втопить ще у Дніпровському лимані. „Нічого, що ми в армійській формі, – говорив командувач екіпажу в напутньому слові перед його відправкою на корабель, – історія гімнастьорки і чоботи нам простить. Але ми моряки в душі і славу козацького флоту України продовжимо. Хай глузують з нас кому хочеться, ми „Славутич” виведемо в море і обов’язково приведемо в Севастополь, і цим доведемо всім хто і чого вартий. А морську форму ми вам дістанемо”, – пообіцяв їм Борис Кожин.
А чорноморці український корабель у Миколаєві вже назвали „Приднестровье” і заселили екіпажем з Північного флоту. Прибувши до Миколаєва, українські моряки під керівництвом заступника командира „Славутича” з виховної роботи капітана 2 рангу Юрія Гаврилова та старшого помічника командира капітана 3 рангу Карена Хачатурова, з допомогою робітників заводу витіснили з корабля північноморський екіпаж, повернули кораблю належну йому назву „Славутич” і 28 липня урочисто, при великій кількості гостей і мешканців Миколаєва, підняли на кораблі Державний Прапор України. Перед цим святом екіпаж уже переодягнули в новеньку морську форму.
19 листопада КУ „Славутич”, виграючи на сонці свіжовикрашеним корпусом, появився на рейді Севастополя і запросив рейдову службу на захід у базу. Який у Севастополі зчинився переполох! Тут вже не поглузуєш з Б. Кожина, що у нього в підпорядкуванні немає і корабельної шлюпки! Великий корабель ВМС стояв на вхідних створах Севастопольської бухти.
Вісім діб командування ЧФ не давало дозволу „Славутичу” на вхід у Севастопольську бухту! І лише погроза Б.Кожина завести корабель силою, відкрила йому бонові ворота севастопольської бухти і він філігранно відшвартувався біля пристані морського вокзалу. Всі скептики й глузуни були осоромлені.
17 грудня з Одеси до Севастополя повернувся СКР-112 і пришвартувався біля „Славутича” на північній стороні севастопольської гавані. Щоб хоч якось досадити українським кораблям їм відключили подачу електроенергії з берега.
22 травня в Києві зі стапелів кораблебудівного заводу урочисто спустили на воду корвет „Луцьк”. Слід зауважити, що в цьому випадку Борис Кожин підіграв своїм землякам з Волині. Адже він не відреагував на телеграму Міністра оборони К.Морозова з проханням розглянути пропозицію перших шефів ВМС, жителів Івано-Франківщини, присвоїти кораблю назву „Покуття”, краю, де зародилося шефство на Військово-Морськими Силами України.
Військово-Морські Сили продовжували поповнюватися бойовими кораблями. У першій половині червня Борис Кожин затвердив Військово-Морський прапор і гюйс. Пропозиції щодо прапора ВМС надали старший офіцер Головного штабу ЗС України капітан 3 рангу Ігор Тенюх та офіцер соціально-психологічного управління Міністерства оборони Микола Гук. В основу своєї пропозиції вони взяли Військово-Морський прапор Української Народної Республіки 1917 – 1921 років. Гюйс орггрупа запропонувала сама – на синьому полотнищі золотий тризуб.
Вперше у Військово-Морських Силах урочисто підняли Військово-Морський прапор на десантному кораблі на повітряній подушці (ДКВП ) „Донецьк” 26 червня 1993 року. Таким чином була продовжена історія і традиції національного флоту України. З назвою цього корабля пов’язана ще одна цікава історія. Ще 24 листопада 1992 року Борис Кожин підписав наказ про формування екіпажа ДКВП „Донець”. Згідно з рішенням зборів орггрупи, затвердженого командувачем ВМС, десантні кораблі мали носити назви рік України. І першого „десантника” вирішили назвати головною річкою Донбасу. Та коли на корабельні урочистості прибула делегація Донецької області, вона заявила свої претензії Борису Кожину. Мовляв, Донець протікає територією трьох областей України, тож хто із них буде шефами корабля? Донеччани обіцяли взяти шефство над кораблем за умови, що він буде називатися „Донецьк”.
Борис Кожин, коротко порадившись з екіпажем, тут же перейменував корабель на „Донецьк” і наступного дня Військово-Морській прапор України урочисто підняли вже на ДКВП „Донецьк”.
29 березня 1993 року в Керченському виробничому об’єднані „Затока” було спушено на воду фрегат „Гетьман Сагайдачний”, а 4 липня командувач ВМС урочисто підняв на флагмані українського флоту Військово-Морський прапор України, виготовлений і доставлений земляками гетьмана Петра Сагайдачного зі Львівщини.
8 травня 1993 року указом Президента України Леоніда Кравчука командувачу ВМС Кожину Борису Борисовичу присвоєно чергове військове звання “віце-адмірал”. Цього ж дня Борис Кожин взяв участь і виступив на урочистих зборах у Києві присвячених Дню Перемоги, по завершенню яких його прийняв Президент України Леонід Кравчук. Під час бесіди Борис Кожин проінформував главу держави про ситуацію в Севастополі і доводив, що будівництво ВМС є тим засобом, який примусить російських політиків погодитись на розподіл Чорноморського флоту.
17 липня на Севастопольський рейд прибув фрегат “Гетьман Сагайдачний”. Прибув вчасно, бо Севастополь, зусиллями проросійських організацій і командування ЧФ нагадував велику якірну міну, на якій спеціально розводили багаття. Ситуацію у Севастополі, яка вже почала було поволі входити в цивілізоване русло, зірвала постанова Верховної Ради Російської Федерації “Про статус Севастополя”, якою фактично місто оголошувалося російським. Постанову підтримала і комуністична Верховна Рада АР Криму.
Не розрядила, а навпаки, загострила ситуацію навколо флоту угода, підписана президентами України та Росії 17 червня в Завідові „Про невідкладні заходи формування ВМС України і ВМФ Росії на базі Чорноморського флоту” та його розподіл в пропорції 50 на 50%. Адмірал Едуард Балтін за підтримки офіцерських зборів пішов на відкриту конфронтацію, тобто демонстрував виклик не лише віце-адміралу Борису Кожину, а й Президентові України. При підтримці командування ЧФ, прямо на міському мітингу з участю офіцерів ЧФ було вибрано народну раду міста і висунуто вимогу передати їй владу в Севастополі. В місті активістами антиукраїнських організацій почали формуватися „бойові десанти” для „підтримки” народної ради. В цей час кораблі 30-ої дивізії ЧФ розпочали навчання з мінування севастопольського зовнішнього рейду, в Севастополь терміново передислокували ракетно-артилерійські дивізіони з західного району Криму. Кількість особового складу бригади морської піхоти за три тижні виросла з 800 до 1250 чоловік, а три батальйони морських піхотинців розосередили на трьох в’їздах до Севастополя: з боку Ялти, Сімферополя і Сак. Флотський спецназ ЧФ з участю авіації розгорнув навчання зі штурму укріплень …
Адмірал Едуард Балтін демонстрував, хто в Севастополі господар, а фрегат „Гетьман Сагайдачний” п’ять діб дрейфував на зовнішньому рейді, повторюючи ситуацію з „Славутичем” і спалюючи залишки свого палива. Борис Кожин знову пригрозив увійти до бухти силою та Міністерство оборони його рішення не схвалило. І лише після тиску уряду України віце-адмірал Е. Балтін змушений був пропустити фрегат у бухту, виділивши йому стоянку без забезпечення з берега електроенергією і водою, зажадавши за це карколомну суму.
І тоді Борис Кожин виклик Балтіна прийняв. Він наказав перешвартувати фрегат на не зайняту кораблями 13-ту пристань, визначивши там йому постійну стоянку. У відповіть Е.Балтін пішов на провокацію, навічно покривши ганьбою себе і Чорноморський флот. Командувач ЧФ наказав своєму заступнику віце-адміралу О.Фролову силою видворити від пристані український фрегат. Прибувши в 30-ту дивізію, ретивий „русский” адмірал почав погрожувати командиру фрегата висадкою на його борт озброєного десанту, а коли це не допомогло, наказав порубати сокирами „Сагайдачному” швартові.
Матроси відмовились рубати швартові кінці, це зробив малорос капітан 1 рангу Віктор Шевченко. Фрегат, звичайно, залишився біля пристані, яку визначив командувач ВМС. Провокація не залякала і не зломила волю екіпажу корабля. Навпаки, порушення вічних законів морського братерства і морських традицій наяву проявило суть „слов’янського братства і братської дружби” по-російськи, про які так настирливо вбивало в голови морякам і севастопольцям командування ЧФ. Ця подія змусила замислитися над своїми діями в першу чергу самих російських офіцерів.
Та провокатори всіх мастей, за активної підтримки прес-центру ЧФ, з усіх ніг старалися ще більш загострити ситуацію, призиваючи севастопольців „вивести іноземні війська”, тобто ВМС України, з Севастополя. Конфронтація добралася і до матроських кубриків. „Прикладом” може служити ставлення в той час російських матросів до українських. Сторожовий корабель ВМС України СКР-112 стояв пришвартованим біля російського морського тральщика. Коли командир українського корабля капітан-лейтенант С. Настенко, ввечері відбував до сім’ї, російські матроси взяли за звичку кидати з верхньої палуби в українських моряків картоплею, різними металевими предметами і обзивати їх „бандерівцями” та „націоналістами”. В один з вечорів, коли командир на борту був відсутній, екіпаж СКР-112, не витримавши наруги, кинувся на російський тральщик. Українські моряки захопили його екіпаж і, загнавши всіх в один кубрик, змусили їх у знак вибачення … присідати до опівночі. Ситуацію розрядив лише терміново викликаний на борт командир СКР-112 Сергій Настенко. Були й інші випадки. Вони демонстрували, що конфронтація з майдану Нахімова вже переноситься у військові колективи обох флотів. А це вже було занадто серйозно.
Борис Кожин зажадав обсудити ситуацію в держадміністрації на її колегії. Колегія зібралася, але… рішення не прийняла, спустила все на плин часу, тобто, самоусунулася від впливу на ситуацію. Більше того, з міської ради і держадміністрації почали звучати заклики вивести ВМС України з Севастополя, як причину конфронтації. Була і заява про несумісність спільного перебування в одних бухтах українських і російських моряків. А морська піхота Чорноморського флоту на той час вже фактично перетворилася в жандармську силу в місті.
У цій ситуації командувач ВМС за узгодженням з Міністром оборони протягом ночі 29 червня 1993 року сформував у Севастополі батальйон морської піхоти ВМС, забезпечивши її необхідною бронетехнікою. Це остудило гарячі голови на Чорноморському флоті. Блокада Севастополя незабаром була знята, український батальйон морських піхотинців передислокували в с. Тилове під Севастополем. Слідом за формуванням батальйону морської піхоти Борис Кожин приступив до формування у Севастопольській базі 1-ої бригади надводних кораблів ВМС України.
5 квітня 1993 року в клубі штабу ВМС вперше святкували День Військово-Морських Сил України. З доповіддю перед офіцерами, мічманами і матросами виступив командувач ВМС. Борис Кожин відзначив, що за минулий рік український флот пройшов три найскладніших етапи свого розвитку. Період до 5-го квітня 1992 року став етапом некерованого складання військової присяги на вірність українському народу. З виходом указу Президента України від 5-го квітня 1992 року „Про невідкладні заходи з будівництва Збройних Сил” розпочався другий етап – формування ядра майбутнього флоту – організаційної групи ВМС. З 1-го грудня 1992 року, з часу введення штатів і початку будівництва флотських структур, розпочався третій етап – етап формування, власне, Військово-Морських Сил, який продовжується і завершиться з виконанням кораблебудівної програми України і розрахований на 10 років вперед. Перший рік будівництва національного флоту, відзначив Борис Кожин, став найскладнішим, але він назавжди увійде в історію України, як період звитяжного відстоювання українськими моряками права України на флот, Чорне море, врешті, на Севастополь і Крим. Перший рік формування Військово-Морських Сил заклав у фундамент українського флоту таку основу, яка дасть можливість створити незабаром сучасний флот, який надійно захищатиме морські інтереси України. На зборах Борис Кожин вперше вручив офіцерам орггрупи грамоти, як перші нагороди командувача ВМС за справу відродження ВМС України
Швидке зміцнення бойових потужностей ВМС викликало лють у багатьох, хто не бажав бачити Україну незалежною державою. У відповідь вони розхитували в Севастополі політичний шторм. Навесні 1993 року належність до ВМС України означала приналежність до політики. Бориса Кожина активно втягували в політику. А він і не заперечував. Працював надзвичайно активно, як у військовому, так і у політичному відношенні. Його прес-конференції, заяви, виступи в Севастополі та інших регіонах країни, зустрічі з численними делегаціями та гостями, які регулярно відвідували ВМС, піднімали в Україні авторитет флоту і його командувача. Причому, Б. Кожин не завжди дотримувався дипломатичного етикету, інколи рубав з плеча, говорив, що думав і ніколи не виправдувався, вимагав у прес-центра і газети „Флот України” випереджувальної інформації. Це звичайно, не всім журналістам подобалося.
За рейтингом, проведеним у березні „Фондом підтримки економічних реформ України” та науково-аналітичною фірмою „Ексор”, Борис Кожин серед державних, політичних і громадських діячів України у 1993 році посів 41 місце і 25-те серед найвпливовіших діячів у сфері зовнішньої політики. Такий рейтинг командувача являв собою і авторитет молодого українського флоту, всіх моряків ВМС, які в штормовому політичному морі виборювали не лише право України на флот, а й українську державність у Севастополі. Така висока оцінка командувача в Україні значно підняла морально-бойовий дух офіцерів українського флоту,вона визначала і авторитет флоту в державі та ще більше пристебнула командувача до політичної діяльності.
На Чорноморському флоті змінили тактику, почали активно і гучно звинувачувати Кожина в нагнітанні напруженості і конфронтації. Це було неправдою, таких підстав Кожин не давав. Навпаки, часто поступався, як це, наприклад, мало місце у випадку з військовою комендатурою севастопольського гарнізону, коли він піддався умовлянням цілої групи народних депутатів України і командування ЧФ. На керівництво держави і Міністерство оборони почали „тиснути” з Москви, мовляв, ми Ігоря Касатонова змінили, а Кожин у Севастополі залишився. Незадоволення виступами Кожина, особливо під час його перебування в Тернополі на святкуванні дня міста у вересні 1993 року, проявив і його соратник, Міністр оборони генерал-полковник Костянтин Морозов. Кожин і сам розумів, що його період будівництва Військово-Морських Сил завершується, що флоту необхідний новий лідер, необтяжений минулою конфронтацією, і став підкреслювати, що „нас, патріотів, мають у скорому часі змінити „професіонали”. І допустився тут помилки, яку сам згодом визнав. Так тривалий час виконуючий обов‘язки начальника штабу ВМС капітан 1 рангу Юрій Шалит, близький друг і заступник командувача з виховної роботи капітана 1 рангу Анатолій Данілов на посади так і не були призначені. Колишньому першому організатору орггрупи і заступнику командира дивізії підводних човнів ЧФ капітану 1 рангу Євгену Лупакову знайшлася посада… заступника начальника тилу ВМС. На високі посади штабу ВМС призначалися прибулі офіцери без достатньої перевірки мети їх прибуття та професійної підготовки. Влітку 1992 року перші члени орггрупи ВМС вперше почули від офіцерів штабу ВМС, колишніх офіцерів штабу ескадри ЧФ, принизливе „так звані патріоти”. На знак протесту звільнився в запас капітан 3 рангу Олександр Клюєв, який першим на Чорноморському флоті склав військову присягу Україні. За ним полковник Володимир Інділо.
У серпні 1993 року кілька тижнів Борис Кожин провів у Центральному шпиталі Міністерства оборони. Повернувся свіжим та здоровим і знову поринув у вир подій. На той час він більш за все нагадував героя і морського міністра УНР Михайла Білинського.
У вересні Борис Кожин на запрошення міськради з групою офіцерів і матросів перебував у Тернополі на святкуванні дня міста. Його виступи у театрі та на численних зустрічах з мешканцями Тернополя вже мали вигляд як виступи більше політичного діяча, чим воєначальника. Як воєначальник і політик, Кожин добре розумів, що для подальшого розвитку ВМС необхідна нова людина на посаді командувача. В Тернополі він про це говорив відверто. Тому, повернувшись до Севастополя, подав прохання Міністру оборони звільнити його з посади.
8 жовтня 1993 року Указом Президента України Бориса Кожина з посади командувача ВМС України було звільнено і направлено в розпорядження Міністра оборони України. Заміна в Бориса Кожина була професійна – з весни у штабі ВМС постійно перебував представник Міністра оборони України віце-адмірал Володимир Безкоровайний, колишній командувач флотилії атомних підводних крейсерів стратегічного призначення Північного флоту.
А напередодні Борис Кожин своїм наказом заснував першу нагороду ВМС: нагрудний знак – „Знак орггрупи ВМС”, яким нагородив всіх офіцерів і мічманів організаційної групи, всіх тих, хто був причетний до процесу відродження Військово-Морських Сил України. Вже незабаром ця нагорода стала реліквією ВМС та так і залишилася єдиною флотською нагородою.
Проводжали Бориса Кожина на посаду радника начальника Національної академії оборони України урочисто. „Першому завжди важко, говорилося у пам’ятній адресі Військової Ради ВМС, Вам, як першому лоцману українського флоту, випали труднощі набагато більші”.
Соратники Бориса Кожина не лукавили. Він дійсно став одним з найславетніших флотоводців сучасної України, повторивши подвиги флотоводців Української Народної Республіки.
Неймовірними зусиллями волі він зумів з нуля, на порожньому місці, в умовах жорсткої протидії закласти такі основи флоту України, які не змогли порушити ніякі політичні шторми й катаклізми. Борис Кожин із соратниками відстояв право України на флот, на Чорне море, на головну базу Військово-Морських Сил у Севастополі.
Борис Кожин вивів з заводу, а потім і в море перші бойові українські кораблі. Їх перші бойові залпи засвідчили всім, що Україна спроможна створити національний флот без опори на Чорноморський флот і успішно його будувати.
Та все ж Борис Кожин, не знаючи історії флоту України минулих часів, не міг не допускати помилок. Він і сам їх завжди визнавав. Проте, вмів учитися на них і своїми діями спромігся утримати політичну ситуацію в Севастополі в цивілізованому руслі.
За час командування Військово-Морськими Силами Борис Кожин постійно вселяв віру й ентузіазм у людей і сам був прикладом в усьому. Він об’єднав не лише моряків, а й всі державницькі сили Севастополя, створив базу для успішного функціонування української влади в Севастополі. Борис Кожин започаткував і шефство регіонів над Військово-Морськими Силами, хоч і не встиг цього достатньою мірою організувати.
Піднявши на перших кораблях Військово-Морський прапор Української Народної Республіки, Борис Кожин продовжив історичний процес розвитку національного флоту, його бойових традицій. Вважаючи Україну великою морською державою, він був прихильником могутніх Військово-Морських Сил і з цього питання досить швидко розійшовся з багатьма воєначальниками і політиками.
Радником начальника академії Борис Кожин пробув недовго. З початком 1994 року почалася підготовка до виборів у Верховну Раду України. На прохання громадських організацій Прикарпаття, Борис Кожин балотувався у народні депутати в 203-у Рожнятівському виборчому окрузі Івано-Франківської області. На виборах він, один із небагатьох кандидатів у депутати, продемонстрував „бліцкриг”: виборці обрали його до Верховної Ради України майже одностайно. Супроводжував Кожина на виборах перший співак ВМС заслужений артист України Олександр Іванов. Удвох вони об’їздили всі села цього гірського округу. „Цікаво, – дивувався лідер Руху В’ячеслав Чорновіл, – Кожин, не знаючи української мови, ходить у парадній морській формі ланами цукрових буряків, запевняє всіх, що буде відстоювати право України на флот і Севастополь і люди всі за нього стоять горою.”
У Верховній Раді Борис Борисович увійшов у фракцію Народного Руху і працював у комітеті Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони. Вдруге Борис Борисович став народним депутатом у 1998 році, пройшовши у Верховну Раду за партійними списками Руху. Обраний членом Координаційної ради Всесвітнього конгресу українців. Як народний депутат, Борис Кожин до 2003 року очолював Спілку офіцерів України і був серед депутатів-рухівців, які підписали заяву про розкол Руху. Після розколу вступив до фракції Юрія Костенка і майже постійно знаходився в рядах опозиції Верховної Ради.
У 2002 році повноваження Бориса Кожина, як народного депутата закінчилися. 25 вересня, в день свого 58-річчя, він звільнився в запас. На той час його досвід Міністерству оборони не знадобився.
Вийшовши в запас, Борис Борисович і надалі продовжив активне громадське життя. Створив і очолив Всеукраїнське об’єднання „Конгрес громадянського суспільства” який ставить своїм завданням перенесення досвіду демократичних країн Європи в Україну і заодно створює в Києві музей першого командувача ВМС України. Веде широку героїко-патріотичну роботу.
Він доволі часто буває у Військово-Морських Силах у Севастополі, де йому завжди раді. Дивно, але Борис Кожин не має державних нагород України. Його груди прикрашають лише нагороди міжнародних громадських комбатанських організацій, якими він особливо гордиться. Доля подарувала йому найбільшу нагороду – право розпочати будівництво сучасних Військово-Морських Сил та бути їхнім першим командувачем. А ще – глибоку шану українського народу, якої не мають багато з орденоносних діячів.
Біографія віце-адмірала Бориса Кожина є першою і найскладнішою сторінкою історії Військово-Морських Сил. Свій шлях, як перший флотоводець сучасного українського флоту, він пройшов з честю. Таким він назавжди залишиться в історії вітчизняних Військово-Морських Сил.