головний командир портів Чорного і Азовського морів, командувач морськими силами Чорного моря,
контр-адмірал

Це був нечуваний раніше і, ймовірно, єдиний і до сих пір випадок флотської історії: в період жорстокого протиборства російського і німецько-турецького флотів в роки Першої світової війни, новозбудований підводний човен „Краб,” не пройшовши всіх заводських випробувань, вийшов… у бойовий похід на постановку мін не куди-небудь, а в самому гирлі Босфору.
Виконати це особливе завдання було доручено начальнику Підводної бригади Чорного моря капітану 1 рангу В’ячеславу Клочковському.
В’ячеслав Євгенович Клочковський народився 16 лютого 1873 року у Санкт-Петербурзі в польській дворянській родині римо-католицького віросповідання.
У 1893 році закінчив гімназію у Вільні і тогож року поступив на юридичний факультет Варшавського університету. 17 квітня 1894 року взяв участь в демонстрації на честь Яна Кілінського і в сутичці студентів з поліцією.За це був виключений з університету і висланий в Росію до Ярославля. Там продовжив навчання в Демидівськім юридичнім ліцеї, який закінчив у 1898 році. Та морська романтика не давала спокою юнаку і він у квітні того ж року домігся зарахування юнкером на флот. Через рік, у жовтні 1899 року, після здачі відповідних іспитів йому присвоюють перше офіцерське звання „мічман” і призначають штурманським офіцером на Балтійський флот.
В 1900 – 1901 роках, лейтенантом, В. Клочковський у складі російського загону, за сучасним визначенням – міжнародного корпусу миротворчих сил, був направлений у Китай під час подій, які увійшли в історію як „боксерське” повстання. В 1902 році за миротворчу діяльність В. Клочковського нагородили бронзовою медаллю „В пам’ять про події в Китаї 1900 -1901 р.р.” Після повернення з Китаю продовжує службу на Балтиці.
В 1905 році штурманським офіцером 1 розряду крейсера „Адмірал Нахімов” В. Клочковського зараховують до складу 2-ої Тихоокеанської ескадри адмірала Рождєствєнського. У складі екіпажа крейсера він взяв участь у поході російської ескадри з Кронштадту навколо Африки на Далекий Схід та в Цусімській битві з японським флотом у травні 1905 року. Наслідки цієї битви відомі: російська ескадра була розгромлена повністю.
Під час бою В’ячеслав Клочковський проявив високу мужність і героїзм і бився до останньої можливості. Йому вдалося вижити у цьому бойовищі але пораненим, він потрапив до японського полону. В 1906 році повернувся на Батьківщину і продовжив флотську службу.
За проявлену доблесть у Цусімському бою в 1906 році В’ячеслава Клочковського нагородили орденом святого Володимира 4-го ступеню з мечами і бантом, а в 1907 році – світло-бронзовою медаллю в пам’ять російсько-японської війни 1904 – 1905 років та темно-бронзовою медаллю за похід ескадри на Далекий Схід.
Цусімська трагедія все-таки дала поштовх для розвитку російського флоту. Російський флот починає переозброюватися, формується новий рід сил – підводний флот. В’ячеслав Клочковський вирішує змінити свою військову спеціальність. Його вабить новизна підводного флоту і він подає рапорт з проханням про зачислення на курси підводного плавання. Закінчивши їх, в 1907 році направляється на Чорноморський флот командиром підводного човна „Пєскарь”.
За освоєння нової техніки і зразкову службу В. Клочковському в 1908 році достроково присвоєно військове звання „капітан - лейтенант”, а в 1909 році його призначають командиром нового підводного човна „Окунь”.
У 1909 році він – старший офіцер навчального судна підплаву “Хабаровськ,” а в кінці того ж року – начальник загону підводних човнів у Чорному морі. Як бачимо, В. Клочковського як одного із найдосвідчених офіцерів флоту призначали на посади, які необхідно було освоювати вперше, де треба було налагоджувати службу нового роду сил флоту. 10 квітня 1911 року йому присвоєно військове звання „капітан 2 рангу” і нагороджено орденом Станіслава ІІ ступеню. Його мундир прикрасив ще й орден Анни ІІ ступеню, яким його було нагороджено в 1912 році.
У 1911 роках В. Клочковського призначають заступником командира загону підводних човнів, а в 1913 році – командиром цього дивізіону підводних човнів Балтійського флоту
В 1911 та в 1914 роках В’ячеслав Клочковський командує послідовно посильним судном „Бакан”, транспортом „Хабаровськ” та ескадреним міноносцем „Страшный”. Перед початком Першої світової війни досвідченого підводника повертають на підводні сили флоту і призначають начальником створеної Підводної бригади Чорного моря.
На початку війни у цій бригаді нараховувалося лише 4 підводних човни. Та, незважаючи на свою малу чисельність, бойове використання підводних човнів було доволі інтенсивним. Босфор, болгарське, румунське побережжя стали постійною зоною їх бойових дій. Підводні човни знищували ворожі транспорти, зривали морські перевезення противника, несли бойове чергування в районі Босфору, вели протиборство з турецько-німецькими підводними силами.
На початку 1915 року Підводна бригада поповнилася новим підводним човном „Краб”, збудованим миколаївськими корабелами. „Краб” був не простим підводним човном, це був перший у світі підводний загороджувач – постановник мін. Новизна проекту стала причиною його довгого виходу з заводу. Та невдачі флоту у війні змусили командування перевести „Краб” до Севастополя з цілим рядом конструктивних недоліків. Війна внесла свої корективи і його включили до бойового складу флоту.
Командувач Морськими Силами Чорного моря адмірал Андрій Ебергард прийняв рішення перевірити бойові можливості „Краба” постановкою мін… в гирлі Босфору, на лінії між маяками Анатолі-Фенер і Румілі-Фенер. Організатором походу і старшим на борту був начальник бригади капітан 1 рангу В’ячеслав Клочковський.
27 червня 1915 року „Краб” вийшов на дистанцію 85 миль від Босфору. В.Клочковський прийняв рішення провести підводну постановку мін у вечірніх сутінках.
Після обіду команди розпочали зарядку акумуляторних батарей гасовими моторами, як тоді називали дизелі. При зануренні виявилося, що човен втрачає плавучість по кормі. Довелося спливати і міняти прокладки горловини диференційної цистерни. Повторно занурившись, виявили ще один конструкторський недолік – при диферентуванні неможливо перекачувати воду із однієї диферентцистерни в іншу. Складалася аварійна ситуація. Для її запобігання довелося винурювати з глибини на поверхню моря при великій небезпеці бути виявленими турецькими сторожовими службами. Для забезпечення плавучості човна В.Клочковський наказав воду з рубки спускати шпігатами в трюм а звідти брандспойтами викачувати її за борт.
Втративши час на усунення конструктивних недоліків, Клочковський вимушений був віддати наказ на занурення з гарячими моторами. О 19 годині вечора з перископної глибини він виявив турецький сторожовий катер в 10 кабельтових від „Краба”. Намагаючись виконати головну задачу, він віддав наказ зануритись на глибину 65 футів (20 м) і в 20 год. 15 хв. в 13,7 кабельтових від маяка Румелі-Фенер „Краб” розпочав постановку мін.
Екіпаж працював у надзвичайно важких умовах. Човен був недосконалим. Гарячі гасові мотори разом з електромоторами виділяли великі випари гасу і масла. Екіпаж душився газами, індивідуальних захисних засобів тоді ще не існувало. Сам В. Клочковський ледве тримався на ногах, а тут ще при постановці останньої міни, „Краб” торкнувся дна та зачепив якийсь мінреп (трос для утримання міни на певній глибині). Спливали з великим диферентом на ніс, з небезпекою заплутати троси на гвинти та бути виявленим у безпосередній близькості від турецького берега. Та все ж „Краб” піднявся на поверхню моря. Матросів з електромеханічної бойової частини виносили на повітря майже на руках. Давши відпочити екіпажу та провітривши відсіки човна В.Клочковський повів „Краб” до Севастополя. Перший похід виявився щасливим – „Краба” з турецького берега не примітили.
Бойове завдання було виконане. Незабаром на виставлених мінах підірвалися ряд німецьких транспортів і крейсер „Бреслау”. Лише тоді німці вияснили, що міни виставлені підводним човном! Це стало для них повною несподіванкою.
За постановку у Босфорі мінних загороджень і випробування підводного човна „Краб” капітан 1 рангу В’ячеслав Клочковський був нагороджений орденом Святого Володимира ІІІ ступеню з мечами.
У червні 1916 року для підвищення надійності мінної блокади протоки, бригаді Клочковського було поставлене „особливе” завдання: виставити у Босфорі додаткове мінне загородження і замкнути протоку. Для його виконання у море вийшов загін підводних човнів у складі „Краба”, „Нерпи”, „Тюленя” і „Кита”. Старшим походу було призначено капітана 1 рангу В. Клочковського, який знаходився на борту „Краба”. Ввечері 18 червня підводний загороджувач „Краб” на бойовому фарватері Босфору виставив „ланцюгом” 2 лінії по 30 мін кожна і успішно повернувся в головну базу. За виконання цього „особливого завдання” В. Клочковський був нагороджений іменною золотою Георгіївською зброєю.
У наступні місяці підводні човні несли бойове чергування під Босфором, вели боротьбу з ворожими транспортами, для чого вступали з ними навіть в артилерійські дуелі.
Початок 1917 року на Чорноморському флоті характеризувався згортанням бойових операцій та переходом сторін, що воювали до „стратегічної оборони”. Виходи підводних човнів в море не планувалися, більшість з них були направлені на ремонт.
Флот переживав ті ж часи, що й імперія, яка котилася до свого логічного кінця. Після лютневих подій в Петрограді на Чорноморський флот почали прибувати різноманітні комісари і політичні емісари, організовувалися групи і організації політичних рухів. Після падіння самодержавства цей процес набув стихійного характеру.
У цей час В. Клочковський очолив рух за єднання матросів, солдат і офіцерів на основі нових взаємовідносин і дисципліни в новій демократичній республіці та створив товариство поляків у Севастополі. З проголошенням Центральної Ради в Києві ці рухи стали прихильними до українських національно-патріотичних організацій. Клочковського обирають до „Центрофлоту”. Бойовий офіцер, ветеран і учасник трьох війн стає авторитетною особою на флоті і в Севастополі.
18 липня 1917 року наказом по армії і флоту йому присвоєно військове звання „контр-адмірал”.
Протягом літа цього ж року під впливом пропаганди більшовиків і анархістів багато солдатів і матросів почали роз’їзджати по домівках у самовільні відпустки. Особливої стихійності вони набули в берегових батареях та в артилерійській фортеці. То ж для розслідування незаконних відпусток солдат цієї фортеці була створена спеціальна флотська комісія, головою якої командувач ЧФ контр-адмірал О. Нємітц 11 серпня призначив В’ячеслава Клочковського. Та зупинити процес розпаду на флоті навряд чи було тоді можливим.
Серед цієї руїни, що зростала на флоті, рух за створення флоту української держави був найздоровішим. В.Клочковський активно підтримував і пропагував його у своїй бригаді. Переважна більшість підводників твердо підтримувала свого бойового командира. Це особливо проявилося у квітні 1918 року, коли екіпажі підводних човнів його бригади відмовилися виконувати наказ Раднаркому радянської Росії йти на загибель до Новоросійська і підняли українські державні прапори. Не дозволили підводники вивезти і майно своєї бригади.
В’ячеслав Клочковський, окрім української, польської і російської мов, вільно володів ще й німецькою та англійською. Його знання іноземних мов, як і дипломатичні здібності, стали в нагоді флоту під час підходу німецьких військ до Севастополя. 29 квітня він очолив делегацію „Центрофлоту” і міської думи Севастополя на переговорах з командувачем німецьких військ у Криму генералом фон Кошем. Переговори були не прості, адже німецьке командування не мало довіри до флоту, який, на їхню думку, „активно боровся проти німецьких і українських військ”, окремі кораблі і військові частини якого виконували не закони і міждержавні договори, а програми політичних партій.
А події у Севастополі розвивалися калейдоскопічно. 29 квітня майже весь флот підняв українські прапори. 30 квітня 19 бойових кораблів покинули Севастополь, а 1 травня під музику до міста увійшли німецькі війська.
Проголошення німцями 4 травня бойових кораблів під українськими прапорами тимчасово полоненими, викликало конфлікт між українським командуванням в Севастополі і німецьким генералом фон Кошем. Севастополь і флот стали причиною підвищеної напруги у взаємовідносинах України не лише з Москвою, а й з Німеччиною. З цього приводу Павло Скоропадський відмовився призначати до Берліна військово-морського аташе України.
Шукаючи вихід із ситуації, гетьман П.Скоропадський 10 червня замість прямолінійного Михайла Остроградського призначив тимчасовим командувачем флоту і представником свого уряду в Криму й в Севастополі більш дипломатичного В’ячеслава Клочковського. Одночасно Клочковський залишився на посаді начальника Підводної бригади, яка у повному складі була зарахована до українського флоту.
Таким чином, поряд з командуванням флотом В’ячеслав Клочковський став і першим українським підводником, командиром Підводної бригади, яку сам створив перед війною і особисто водив у бойові походи.
Маємо всі підстави стверджувати, що історія і бойові традиції українських підводників розпочинаються задовго до періоду отримання підводного човна „Запоріжжя” в 1997 році. Вони беруть свій початок з часу прибуття В’ячеслава Клочковського на Чорне море, ще до Першої світової війни.
Контр-адміралу Клочковському вдалося порозумітися з генералом фон Кошем, роз’яснити німецькому командуванню ситуацію на флоті. Ставши представником гетьмана, Клочковський підпорядкував собі всі сили флоту, що базувалися в Криму, відновив принцип єдиноначалія і зайнявся організацією служби. Незабаром німці на кораблях, екіпажі яких В’ячеслав Клочковський зараховував на службу в український флот, відмовилися піднімати свої прапори, зняли варту і поступово передали їх в підпорядкування українського штабу.
На кораблях почали знову формуватися екіпажі, організовується їх ремонт і забезпечення, виплачується грошове утримання особовому складу. В Севастополі почало налагоджуватися нормальне життя. Через деякий час були відремонтовані есмінці „Счастливый,” „Капитан Сакен,” „Зоркий,” підводний човен „Гагара”. Україна виглядала оазисом серед кривавого терору, який більшовики розв’язали на теренах колишньої російської імперії.
23 жовтня військово-морський аташе Німеччини в Україні віце-адмірал А.Гопман запросив до себе В’ячеслава Клочковського. Як представнику уряду і Морського міністерства держави він оголосив, що німецьке командування вирішило остаточно передати Україні Чорноморський флот і вручив йому порядок і особливі правила його передачі.
З цього приводу 8 листопада на спеціальній нараді в Одесі, на якій були присутні: від України – контр-адмірал В’ячеслав Клочковський, від більшовицької Росії – капітан 1 рангу Тіхмєнєв, від білої Росії – капітан 1 рангу Ніщенко, А.Гопман оголосив, що Чорноморський флот в портах України передається українській державі, так як радянська Росія свою частину флоту добровільно затопила під Новоросійськом.
Таким чином питання розподілу і вирішення державної приналежності флоту було вирішено.
12 листопада до складу українського флоту приймається передана німцями Мозирська (Пінська) річна флотилія.
Та військово-політична ситуація змінилася не на користь України. 15-го листопада Туреччина капітулювала, і 16 листопада в Чорне море увійшла об’єднана ескадра Антанти: 10 лінкорів, 9 крейсерів, 12 міноносців, 1 протичовновий корабель з загоном десантних і допоміжних суден.
22 листопада А. Гопман поставив питання про негайне підняття на переданих Україні кораблях Чорноморського флоту Військово-Морських прапорів України.
В’ячеслав Клочковський запросив дозволу гетьмана Павла Скоропадського. Гетьман, який ще 14 листопада проголосив Федеративне об’єднання України з небільшовицькою Росією, наказав Військово-Морські прапори України... не піднімати. Гетьман того ж дня отримав телеграму з Відня від князя Фірстенберга і консула Енно, що Антанта визнає уряд гетьмана і, що її війська ідуть в Україну як „друзі народу” і підтримають лише його, гетьмана Павла Скоропадського, уряд і ніякий інший. Західні держави бачили Україну у складі „єдіной і нєделімой” то ж визнавали автономію, а не незалежність України. Тому гетьман, опинившись в ізоляції і розраховуючи на підтримку західних держав, не дав дозволу підняти на українському флоті національні Військово-Морські прапори.
Коли кораблі „друзів народу” появилися на зовнішніх рейдах Севастополя і Одеси, командувачу українського флоту не залишалося іншого виходу, як віддати наказ підняти на щоглах українських кораблів Андріївські прапори. Як військовий, В’ячеслав Клочковський не міг не виконати волю керівника держави – Андріївські прапори були в руслі нової зовнішньої політики гетьмана. Але не всі кораблі підняли Андріївські прапори. В Одесі з українськими прапорами залишилися підводні човни і крейсер „Гетьман Сагайдачний”. Цей крейсер не підкорився волі французького командування і на рейді Одеси дав бій ескадрі Антанти, під час якого і загинув, але Військово-Морського прапору України не спустив. Не спустили національні прапори і підводники. Користуючись підтримкою британців, вони так і залишилися стояти в Одесі під Українськими прапорами до повної окупації України більшовиками.
24 листопада ескадра Антанти окупувала Севастополь а через два дні – Одесу.
14 грудня, внаслідок повстання в Києві, гетьманський уряд було повалено. З соціалістами В.Винниченком і С.Петлюрою, які очолили Директорію УНР, Антанта справу мати не хотіла і зробила ставку на білий рух в Росії, на Денікіна, який, у свою чергу, бачив майбутню Росію в кордонах колишньої імперії. „Малоросії” у нього було відведено місце провінційної губернії.
А Чорноморському флоту не допомогли і Андріївські прапори. Після падіння гетьманського уряду на щоглах його кораблів замайоріли британські, французькі і грецькі прапори а командування флотом перейшло до їх рук.
В’ячеславу Клочковському знайшли посаду коменданта Північного порту у Севастополі, хоча в уряді С.Петлюри він формально числився командувачем флоту до середини 1919 року.
Спроби Симона Петлюри допомогти морякам і підійти до Одеси дістали рішучий спротив Антанти. Командувач її флотом у Чорному морі англійський адмірал Де-Робек рішуче оголосив Петлюрі, що не допустить його загони ближче 10 миль від Одеси, для чого в нього вже приготований головний калібр лінкора „Мальборо” і загін міноносців.
Війська Антанти повелися до українського флоту як справжні завойовники: що не змогли забрати – втопили і підірвали. Це був другий після більшовиків фатальний удар по Чорноморському флоту, після якого він фактично перестав існувати. Але остаточно його знищили союзники Антанти білогвардійці Врангеля.
Втративши всі надії на відродження українського флоту, контр-адмірал В’ячеслав Клочковський у березні 1919 року повертається до Польщі і поступає на службу до польського флоту.
Польська держава власний флот лише створювала то ж досвід бойового і досвідченого офіцера їй вкрай був необхідний. 20 квітня тогож року В.Клочковського призначають заступником начальника департаменту Морських справ. Але у з’вязку з направленням його представником Польської Республіки на Мирну конференцію до Парижу, посаду він не обійняв. У червні тогож року представляє польський флот на конгресі Морської ліги Європи у Парижі. В 1921 році спеціальним наказом вже Вацлав Клочковський оголошується контр-адміралом польського флоту.
З серпня 1919 до 1922 року В.Клочковський являється повноважним військовим аташе у посольстві Республіки Польщі в Лондоні і погоджує справи розподілу і ремонту німецьких есмінців та займається пошуком можливостей будівництва легких кораблів для захисту польського узбережжя. В 1922 році Вацлав Клочковський призначається заступником командувача Військового флоту Республіки Польща.З грудня 1924 року очолював технічну комісію по прийому замовлених у Франції підводних човнів класу „Вовк”. 19 травня 1925 року у зв’язку з так званою „мінною аферою” звільняється в запас. Проте, вже 25 травня його призначають радником польського посла в Парижі з технічних питань будівництва підводних човнів. У 1927 році В.Клочковський повертається до Війська Польського і з 17 березня до 30 вересня 1927 року командує дивізією в Торуні в чині бригадного генерала.
Вийшов у відставку в 1928 році. Одружений не був. Помер у Варшаві 5 січня 1930 року і похований в Повшзках. За період служби у Війську Польському нагороджений орденами Полонія Рестітута III ступеню, Почесного Легіону IY класу та Комбатанським Хрестом.
Контр-адмірал В’ячеслав Євгенович Клочковський є видатним українським військовим діячем. Його службова біографія – це історія боротьби за національний флот. Талантом військового керівника, своїм дипломатичним хистом він у надто складній військово-політичній ситуації початку ХХ століття домігся створення військового флот Української держави. І лише нерозважлива політика керманичів як України, так і держав Антанти, привела до його загибелі.
В’ячеслав Клочковський є й видатним підводником свого часу, творцем підводних сил Чорноморського флоту. Його бойовий досвід, досвід будівництва Підводної бригади сьогодні мав би стати прикладом для підводників сучасних Військово-Морських Сил, які відроджують справу життя В’ячеслава Клочковського. Він заслужив право, щоб новозбудований підводний човен українського флоту носив його ім’я. Ми можемо гордитися тим, що в історії флоту України є це славне ім’я, біографією та бойовими здобутками якого міг би пишатися флот будь-якої держави. До його могили на день Військово-Морських Сил України мали би лягати живі квіти від українських моряків.
Контр-адмірал В.Клочковський стояв біля витоків створення військово-морських сил двох держав. Своєю службою на флотах України і Польщі він став вічним прикладом для українських моряків по зміцненні дружби і бойового братерства між Військово-Морськими Силами України і Польщі.
Навіть після поразки національної революції в Україні він ніколи не втрачав віри, що національний флот України таки буде створено. Його самовіддана ратна служба зобов’язує нас завжди йти поруч і твердо стояти на сторожі волі і незалежності наших народів – сусідів.