Реляція генерал-аншефа Олександра Суворова фельдмаршалу Г. Потьомкіну була короткою і лаконічною: „Ура! Светлейший князь. У нас шебека 18-пуш. (пушечна. – Авт.), корабль – 60 пуш., не палит, окружен. Адмиральский корабль – 70 пуш. Спустил свой флаг. Наши на нем”.
Оце суто суворівське „наши на нем” дало змогу імперським історикам на довгі роки відібрати звитяжну перемогу козацького флоту України над ескадрою турецького адмірала Ескі-Гасана і приписати її Суворову.
Проте отим „нашим”, що примусив О.Суворова 17 червня 1788 р. захоплено писати „ура”, був український флотоводець Антон Головатий, який після важкого поранення кошового отамана Сидора Білого командував заключним етапом бою під Очаковом.
Постать Антона Головатого в історії козацького флоту України є насправді легендарною. Доля розпорядилася так, що йому, єдиному серед флотоводців України, довелося пережити і гучну славу Січі, і трагедію її повторного зруйнування, відроджувати Військо Запорозьке під імператорським орлом та здобувати з ним славні перемоги на суші й морі, і, нарешті, після остаточного звільнення від османської експансії рідного Причорномор’я, вести своїх „извечных победителей над неприятелем” в чужі землі, на Кубань, і там заново стати біля витоків створення Кубанського козачого війська.
Народився Антон Андрійович Головатий в 1744 році у козацькій старшинській родині. Батько зміг дати сину непогану для того часу освіту, проте вважав, що завершити її син зможе лише на Січі, на козацькій службі.
Тож юного Антона в його неповні 13 років, записують до Кущівського куреня Підпільненської Січі. Тут з 1757 року, з навчання у січовій старшинській школі і розпочалося сходження Антона Головатого непростими щаблями козацької кар’єри.
Антон виявив неабиякі здібності як у військовій справі, так і в інших науках. Він володів літературним хистом, писав вірші й пісні, гарно сам їх співав і добре грав на бандурі. Його голосом і піснями чарувалися царські вельможі, та й сама Катерина ІІ не раз просила Головатого зіграти їй на бандурі.
Високий, стрункий і вродливий, володіючи неабиякою силою і військовою виправкою, Антон Головатий досить рано, всього в неповні 20 років, обирається курінним отаманом, а в двадцять – військовим писарем коша з рангом полкового старшини.
У 1764 році Антон Головатий у складі військової делегації від Січі був на коронації Катерини ІІ. Там і був уперше представлений молодій цариці, співав для неї і був нагороджений пам’ятною срібною медаллю.
Катерина ІІ, сівши на престол, розпочала безперервні війни, воюючи майже зі всіма своїми сусідами. Участь запорожців у цих війнах була постійною.
Вперше участь у бойових діях Антон Головатий взяв у війні з Туреччиною в 1769 році. Та все-таки найбільше Головатого вабили Дніпро і море. Добре вивчивши морську справу та досвід морських походів своїх попередників, він вважався на Січі добрим моряком, якому віщували велике майбутнє.
Як один з найдосвідченіших козаків, він у чині наказного отамана брав участь у знаменитому поході полковника Третяка на Очаків та в не менш знаменитому поході на Дунай Якова Сідловського у квітні 1771 року. В тім поході Головатий вів „Журнал військових дій”, складав лоцію району плавання і надзвичайно уславився відвагою і військовою майстерністю в бою з турецькою ескадрою під Тульчею. Авторитет і слава молодого військового писаря, як бойового морського командира, почали зростати надзвичайно швидко. Чи не про нього співається у відомій пісні: „Запорозький писарю, ти порохом пропах, добре знає почерк твій сам султан!”?
Після війни, як ми добре знаємо, Катерина ІІ без будь-якого погодження з Військом Запорозьким розпочала активно розселяти сербів, німців і росіян на козацьких землях („Вольностях Війська Запорозького”). У зв’язку з цим деякі полковники козацьких паланок почали силою зброї зганяти зі своїх земель непрошених колонізаторів. Останніх активно підтримували російські регулярні війська, і стало доходити до збройних сутичок з козаками.
Щоб не допустити збройного конфлікту та мирно вирішити цю справу, кошовий отаман Петро Калнишевський в 1774 році знову послав до Петербурга козацьку делегацію до складу якої направив і Антона Головатого.
Імператриця прийняла Антона Головатого, слухала його бандуру і, щоби заспокоїти козаків, пообіцяла вирішити питання по-справедливому. Та не встигли козаки, радіючи, повернутися на Січ, як побачили, що Катерина ІІ щедро роздарює їхні землі своїм фаворитам, „по-справедливому” позбавляючи запорожців власності, рідної землі і волі. Це страшно обурило козаків.
У цій ситуації проблему, що силою нав’язувалася козакам, кошовий отаман П.Калнишевський ще намагався вирішити дипломатично і знову послав до Петербурга своїх кращих дипломатів – Антона Головатого з Сидором Білим. Пів року вони оббивали пороги високих вельмож. Завершилось це тим, що Катерина ІІ у квітні 1775 року звеліла роззброїти українське козацтво та позбавити його земель, а Січ за „провини” назавжди ліквідувати. Провина ж була в тому, що запорожці не хотіли добровільно віддавати чужинцям рідної землі! Не допомогли козакам і проекти А. Головатого реформувати Січ на зразок Війська Донського, які він представляв „всемілостівєйшей”. До речі, саме проект Головатого реформувати Січ старі січовики розцінили як спробу зламати січові традиції та замах на їхні споконвічні права і довго не могли забути цього своєму військовому писарю.
Руйнування Січі було сприйнято в Україні як ганебний акт зради. В столиці імперії ж цю подію святкували як свою велику військову і політичну перемогу. 3 серпня 1775 року Катерина ІІ спеціальним маніфестом проголосила, що „Сеч Запорожская вконец уже разрушена с истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков…”
Перебуваючи в Санкт-Петербурзі, А. Головатий нічого не знав про те, що діялося на Січі. Прибувши до фельдмаршала Г. Потьомкіна з черговим клопотанням про Січ, у відповідь на привітання він почув: „Всьому кінець! Пропала ваша Січ!” Головатий, не тямлячи себе, зі слізьми на очах спересердя вигукнув: „Коли ж Січ пропала, то пропали і Ви, Ваша світлість!” Потьомкін так гримнув на Головатого, що він, як пригадував пізніше, подумав було уже, що його негайно відправлять на шибеницю або до Сибіру. Але Григорій Потьомкін умилостивився і дозволив Антону Головатому з Сидором Білим повернутися додому.
З якими думками вони поверталися зі столиці, можна лише гадати, але фактом є те, що, побачивши руїни Січі, обидва вирішили застрілитися з пістолетів. І вже зарядили їх і почали читати молитву, та Антон Головатий відрадив Білого від самогубства, вважаючи його безчесним для запорожців вчинком.
А в Україні, на землях Війська Запорозького, генерал-поручик П.Текелій уже вершив царську „зичливість і ласку”. Українські козаки переслідувалися і піддавалися репресіям. Хто не втік за Дунай і не бажав надівати ярмо кріпацтва – сотнями виселялися на північ і за Урал. Антона Головатого ця доля обминула. Його добре знав Григорій Потьомкін, ще раніше за звитягу в боях йому було „даровано” російське дворянство і чин капітана російської армії. Тож після руйнування Січі його лише звільнили зі служби і він зайнявся своїм господарством, права на яке його не позбавили.
На звільненій від українців землі колонізатори заповзято поселяли німців, греків, албанців, сербів, росіян з центральних губерній імперії. За даними, опублікованими в журналі „Кієвская старіна” (1885 р., № 4), лише в Катеринославському повіті роздано російським поміщикам 438 тисяч десятин козацької землі. Генерал-прокурору сенату князю Вяземському, що написав указ про руйнування Січі, даровано 200 тисяч десятин, князю Прозоровському – 100 тисяч, князю Потьомкіну – 150 тисяч, усім з пільгами на податки на 10 років і т. ін.
Дарували всім, хто бажав селитись в Україні, безкоштовно, з пільгами, але лише не українцям. І перетворилась Україна в Новоросійську губернію. Тепер нас запевняють, що так історично склалося!
Господарством Антон Головатий займався недовго. Восени 1787 року йому разом з С. Білим вдалося умовити Г.Потьомкіна створити „Військо вірних козаків”, і вже 22 січня 1788 року на козацькій раді його обирають військовим суддею новоствореного козацького війська.
Отже, він став другою особою після кошового отамана. До його обов’язків входило організовувати роботу старшини, вести переговори, бути радником отамана, залагоджувати непорозуміння між підрозділами і козаками, заміщати кошового отамана у поході, якщо така потреба виникала.
І така потреба виникла, як ми знаємо, досить скоро. 17 червня 1788 року в бою під Очаковом був смертельно поранений кошовий отаман Сидір Білий, і Антон Головатий взяв управління боєм на себе.
Подібного бою морська історія ще не знала! В сильний вітер і шторм козацькі чайки не лише буксирували скампавеї з десантом, а й успішно штурмували ворожі кораблі. Козаки билися, як колись у часи Сагайдачного і Сулими! Ескі-Гасан не дорахувався після цього бою шести лінійних кораблів, двох фрегатів та сімох малих суден; втрати турецького адмірала склали близько шести тисяч чоловік. Козацькі чайки виявились ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів!
Про одержану перемогу генерал-фельдмаршал князь Григорій Потьомкін писав в реляції 19 червня 1788 року у столицю: „Флот капітан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 віддалися...30 суден розбиті...Між кораблями знищені капітан-пашинський та віце-адміральський, у полон взято людей з 3000, побито не менше... Ця перемога одержана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами, яких побудовано до 200, ... легкість і моторність (їх) така, що ворожий корабель тільки встигав їх побачити, а вони уже той оточують... Встановлено, що вони незрівнянно більше загибелі ворожому флоту вчиняти можуть, аніж великі військові кораблі – як це в останній поразці турецького флоту насправді й виявилося. Цими суднами переважно управляють запорожці ... ”
Це був тріумф флотоводця Антона Головатого. Слава його під Кінбурном і Очаковом не поступається славі переможців під Чесмою!
Тож знаймо і пишаймося тим, що під нашим Військово-морським прапором здобуті славні й героїчні перемоги наших предків над противником.
Після перемоги під Очаковом „Військо вірних козаків” було перейменоване в Чорноморське козацьке військо і, відповідно, козацьку флотилію стали називати Чорноморською козацькою флотилією. Її назва і була перенесена на весь флот, який з тих пір став називатися Чорноморським флотом.
Потьомкін вимагав від Суворова взяти Очаків. Та зробити це було не просто. Туреччина серйозно підготувалася до війни і на підступах до Очакова створила ряд сильних оборонних рубежів. У Бузькому лимані такими були турецькі селища Аджидол і Яскі, які не давали можливості сухопутним військам Суворова взяти в облогу Очаків. Тоді Г. Потьомкін доручив це завдання Антону Головатому.
„Раз не можна вдень, то візьмемо вночі,” – запевнив фельдмаршала Головатий. Так і зробив. Нічним рейдом по Бузькому лиману козацька ескадра під ранок вдарила на Аджидол і Яскі і до ранку над ними вже розвивалася козацька біла корогва з синім хрестом.
У цій блискавичній операції Антон Головатий знову виявив свої кращі військові здібності талановитого флотоводця.
Падіння двох турецьких селищ дало змогу О. Суворову в липні розпочати штурм Очакова. Та штурм цієї фортеці затягнувся до глибокої осені. Перед Очаковом, на острові Березань, стояла потужна турецька артилерійська батарея, яка перетворила острів, а з ним і Очаків, на непохитну твердиню.
Кілька разів О. Суворов намагався взяти острів, але щоразу турецький гарнізон, захищаючись, завдавав йому поразки. Тоді генерал-аншеф разом з принцом Нассау-Зігеном взялися писати скарги до Петербурга, звинувачуючи в своїх невдачах Потьомкіна.
Відсторонивши іноземного принца від посади командира флотилії, Потьомкін викликав Головатого і доручив йому розібратися з непокірним островом. Для виконання завдання Головатий організував розвідку за островом і в скорому часі виявив, що турецький гарнізон час від часу відправляється за провіантом з острова до Очакова.
7 листопада 1788 року, вистеживши, що частина гарнізону з острова Березань відбула до Очакова за провіантом, А. Головатий на чайках з 800 козаками серед білого дня направився до острова з боку його високих, скелястих берегів. Турецька батарея відкрила вогонь, але козаки досить швидко увійшли під прикриття скель і, знявши з чайок фальконети, атакували батарею.
В окопах знаходилася лише артилерійська обслуга, тож козаки, вибивши її з позицій, захопили батарею. Частина турецького гарнізону, відступивши, закрилася у фортеці посеред острова.
Антон Головатий швидко розвернув турецьку батарею і почав рушити нею фортечні стіни. Турецький комендант острова паша Осман, побачивши, що до острова підходять ще і скампавеї з козацьким десантом на борту, здав острів Головатому.
На Березані козаки Головатого захопили 11 турецьких знамен, 21 гармату, багато зброї та боєприпасів, а також звільнили з полону 25 своїх побратимів, серед яких був полковий старшина і кілька отаманів, захоплених турками під час бою в лимані.
Отак Антон Головатий навчив і Г. Потьомкіна, і О. Суворова, як треба воювати!
Залишивши на Березані козацький гарнізон, Антон Головатий з полоненим пашою і ключами від острова відплив до берега з доповіддю головнокомандувачу про здобуту перемогу. За виявлені мужність і героїзм при взятті острова фельдмаршал Г.Потьомкін особисто нагородив Антона Головатого своїм власним орденом Святого Георгія!
Після падіння Очакова 6 грудня 1788 року А. Головатий перебазував козацький кіш за наказом Потьомкіна з Васильківського урочища в гирло нинішньої річки Березанки, що в Миколаївській області. Таким чином фельдмаршал намагався закріпити за собою щойно відбиті у турків українські землі.
У травні 1779 року в боях з турецькою армією під Бендерами одержав тяжке поранення кошовий отаман Захарій Чепіга, що змусило його передати військові клейноди коша Антону Головатому.
З цього часу наказний отаман флотилії і військовий суддя коша на тривалий час стає командиром Чорноморського козачого війська: пішого, кінноти та флотилії і підпорядковується безпосередньо генералу де Рібасу.
Розвиваючи успіх, князь Г. Потьомкін головний удар своїх військ спрямував до гирла Дунаю. Для забезпечення успіху своїх дій у серпні 1789 року він наказав А. Головатому взяти Хаджибей, нинішню Одесу, де знаходилася турецька фортеця.
У розпорядженні Головатого були три кінних козацьких полки полковника Кіндрата Табанця, флотилія та приданий батальйон російської піхоти.
Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея, і після нетривалого, але запеклого штурму Головатий із суші й моря фортецю взяв. Козаки билися з надзвичайною хоробрістю, про що Потьомкін постійно доповідав у столицю. Проте це не завадило головну вулицю Одеси назвати Дерібасівською, а про Антона Головатого зовсім забути. І лише нещодавно в Одесі відкрито пам’ятник українському флотоводцю.
А далі бойовий шлях Головатого проліг до Акермана, нинішнього Білгород-Дністровського – українського порту ще княжих часів. Атаки з моря і суші фортеця не витримала, і незабаром над її грізною головною вежею замайоріли козацькі корогви.
Взагалі в ході цієї війни флотилія А. Головатого відзначалася надзвичайною активністю. Не встигли ще козацькі фальконети охолонути після штурму Акермана, як А. Головатий на 50 чайках з 2298 козаками прорвався Дністром до самої Тягині (сучасні Бендери). Цю фортецю тривалий час штурмували російські й козацькі війська Михайла Кутузова та кошового Захарія Чепіги, але так і не змогли її взяти.
Бойовій удачі Головатого можна лише позаздрити! В час, коли козаки Захарія Чепіги штурмували фортецю з суші, флот Головатого атакою з ріки змусив коменданта Бендер спустити свій прапор і здатися. Козацька флотилія вирішила успіх бою!
Слід зазначити, що військове мистецтво і подвиги А. Головатого в операціях при взятті Хаджибея, Акермана і Бендер не залишилися не поміченими. За клопотанням Григорія Потьомкіна козацького полковника було нагороджено чином полковника російської армії.
Із Бендер флотилія Головатого повертається до Хаджибея і розпочинає бойові дії з блокування турецьких сполучень на Дунаї, робить вагомий внесок під час штурму турецьких фортець Тулча, Усакча і Кілія.
Чорноморська козача флотилія була головною ударною силою всього російського флоту. Вона завжди знаходилася в авангарді й першою розпочинала бій. Антон Головатий прекрасно налагодив взаємодію свого десанту з сухопутними козацькими полками Захарія Чепіги та військами Михайла Кутузова, що і стало основою їхнього успіху.
На початку зими 1790 року розпочалася знаменита операція російських військ під командуванням О. Суворова з штурму Ізмаїла. Хід цієї операції теж повністю викривлений у нашій історії.
Маючи перед очима приклад Бендер, О. Суворов випросив у Потьомкіна всю Лиманську гребну флотилію де Рібаса, яку наказав зосередити в Сулині. Турки були завбачливі й передбачили можливість такої ситуації, тому вирішили раз і назавжди покінчити з козацьким флотом під час його переходу морем.
Біля Хаджибея з’явився весь турецький флот у складі 14 лінійних кораблів, 8 фрегатів і 23 суден з наміром взяти у Головатого реванш за Очаків і Кінбурн. Та турецький намір не вдався. Стоянку їхнього флоту виявила севастопольська ескадра контр-адмірала Федора Ушакова.
Захоплений зненацька Федором Ушаковим турецький флот під час шестигодинного бою зазнав відчутної поразки і був розсіяний по морю. Флагманський корабель „Капуданія” адмірала Сеїд-бея загорівся і вибухнув, а сам турецький адмірал дістався Ушакову в бранці.
Після цієї битви генерал де Рібас віддав наказ козацькій флотилії розпочати бойові дії під Ізмаїлом.
Початок операції розпочався з того, що козаки-чорноморці А. Головатого першими прибули під стіни Ізмаїла і піддали їх масованому обстрілу з гармат. Та під стінами фортеці на Дунаї знаходились і кораблі турецького флоту.
У двох морських битвах – біля острова Верхні Чатапи та вище Ізмаїла – козаки потопили турецькі кораблі й позбавили гарнізон Ізмаїла підтримки флотом і можливості доставляти підкріплення з турецького берега Дунаю.
Одержавши перевагу в ініціативі та розвиваючи успіх, полковник А.Головатий з ходу атакував фортецю Табія і, після кровопролитного бою взяв її штурмом. У бій козаків він вів особисто.
Використовуючи отриману оперативну перевагу і, користуючись розгубленістю противника, Головатий атакував і важку турецьку батарею, яка прикривала Ізмаїл з боку Дунаю. І взяв її! Турки, розуміючи, що козаки фактично здобули ключі від фортеці, провели контратаку великими силами і змусили козаків зі значними втратами залишити батарейні редути та відступити на острів Сулин.
Якби під час цього бою де Рібас чи О. Суворов, які холоднокровно спостерігали за його ходом, атакували фортецю з суші, її доля була б вирішена в той же день. А так Ізмаїл, хоч і відрізаний козацькою флотилією від Дунаю, залишився незламним.
О. Суворов лише остався задоволеним діями чорноморської козачої флотилії, яка створила переможну ситуацію й повторила розвиток операції під Очаковом.
За порадою кошового отамана Захарія Чепіги Суворов призначив штурм Ізмаїла на ранок 11 грудня 1790 р., до падіння густих туманів. З ранковою зорею десантом з острова Сулин флотилія А. Головатого першою розпочала штурм, вдаривши на турецькі батареї і змусила їх замовкнути. На 8 годину ранку козаки знову взяли турецькі редути й укріплення з боку Дунаю, і доки сухопутні війська О. Суворова штурмували стіни, вдерлися до фортеці.
На її вулицях чорноморців атакував відбірний корпус яничар під командуванням самого кримського хана Каплан-Гірея. Оточені яничари билися з відвагою приречених. Бій був жорстокий, ніхто нікого не жалів. Переважаючими силами яничари почали тіснити козаків. Та в цей вирішальний час бою, поспів на допомогу Михайло Кутузов зі своїми гренадерами і опір яничар було зломлено.
Останній кримський хан Каплан-Гірей разом зі своїми п’ятьма синами загинув у цьому бою. Морські піхотинці Головатого захопили 26 ворожих знамен! Ці військові трофеї цінуються найвище, бо означають військову доблесть і звитягу.
За штурм Ізмаїла Антона Головатого було нагороджено орденом Святого Володимира, а всіх козаків – срібною медаллю „За отменную храбрость при взятии Измаила Декабря 11 дня 1790”, яка носилася на георгіївській стрічці.
У бою за Ізмаїл загинуло 24 козацьких старшини (офіцерів) і 388 козаків. Про їхню славу і героїзм у народі складено багато пісень. В одній із них співається:
Від Килії до Ізмаїла покопані шанці,
Ой вирубали турки новоординців у середу вранці.
А Чорноморці, храбрі запорожці, через Дунай переїздили,
Вони тую проклятую Змаїлівську орду з батареї збили.
Та історична слава у цій кривавій битві повністю була віддана генерал-аншефу Олександру Суворову і російським „чудо-богатирям”. Офіційна російська і радянська пропаганда й історіографія участь українських військ і флоту у визволенні Причорномор’я принципово замовчували, хоча добре знали, що більшість полків отих „чудо-богатирів” комплектувалися українцями та в Україні.
З падінням Ізмаїла війна для флотилії А. Головатого не завершилася. 28 червня 1791 року вона з моря активно підтримувала війська генерала Рєпніна й брала участь у штурмі Мачина. При штурмі фортеці та міста чорноморці знову виявили мужність і героїзм, як і під Ізмаїлом.
Це була остання операція Чорноморської козачої флотилії. 31 червня 1791 року в Галаці був підписаний мир. Кордони між Портою і Росією встановлювалися по Дністру. Українські козаки поверталися з війни сповненими надій, що обіцянки фельдмаршала князя Г. Потьомкіна надати їм для проживання визволені ними же землі між Бугом і Дністром будуть виконані. З його дозволу на тих землях вже навіть поселилися 1759 запорозьких сімей в 25 великих селищах. Та ці надії виявилися марними, особливо після смерті Г. Потьомкіна 5 жовтня 1791 року.
Віроломність Російської імперії щодо українського народу не знає меж. „Матінка-цариця” Катерина II повелася з запорожцями-чорноморськими козаками по-єзуїтськи. Тим, хто добув імперії нові землі, місця на рідній землі не знайшлося. Їх просто депортували за межі України!
Указом від 30 жовтня 1792 року чорноморським козакам для проживання були визначені землі на Таманському півострові на Кубані. Такою була „царицина зарплата” – це все, чого домігся Антон Головатий на особистому прийомі у Катерини ІІ.
Заплакали по Україні жінки і діти, гірко заспівали бойові козаки: „Поселився москаль вдома, виганяє з хати, як нам бідним чорноморцям на Кубані жити?” Та ніхто не рахувався з ними, з пролитою козацькою кров’ю, з їхніми подвигами на війні. Ще до виходу указу Катерини ІІ генерал-аншеф Каховський 21 травня наказав адміралу Мордвінову терміново переправити Чорноморську козачу флотилію на Кубань. Тих, хто не хотів переселятися, чекало кріпацтво. І хто ж їх кріпачив? Генерал де Рібас, поет Державін, граф Безбородько, Глінка і багато інших царських вельмож, що сараною сунули на українські землі.
Збирались ще не закріпачені козаки в Акермані і Очакові, звідти козацька флотилія під командуванням полковника Павла Білого вийшла в свій останній морський похід, у вигнання, на Кубань.
Прибула вона в Темрюк 25 серпня. Там рівно через 100 років в пам’ять про цю подію спорудили пам’ятник запорожцям, які своєю шаблею і кров’ю опанували дикі кубанські степи.
Антон Головатий вів на Кубань сімейних козаків із Слободзеї суходолом через Дон. Із 12622 козаків дійшло на Кубань лише 8200, не рахуючи членів сімей.
Прибувши на нове місце поселення і розселившись 38 куренями, козаки заснували там Кубанське козацьке військо. У 1794 році заклали Єкатеринодар, нинішній Краснодар, як столицю кубанського війська.
Досить швидко, через рік, вони зрозуміли, для чого їм „даровано” кубанські землі і що означає „царицина зарплата”. В 1795 році кошовому отаману Захарію Чепізі було наказано направити козацький полк на придушення повстання в Польщі, а в 1796 році – на так звану Персидську війну для завоювання Азербайджану. Як і раніше, на нову війну імператорський уряд першими кинув українців.
У цей похід Антон Головатий вирушив на чолі флотилії і двох піших полків уже в чині кошового отамана і російського чину бригадира.
Отже, можемо вважати флотилію А.Головатого першою російською Каспійською флотилією а Антона Головатого її першим командиром. Особливих боїв на Кавказі козаки не вели. Їх, зазвичай, кидали на різного роду військові роботи. Але біда до козацького корпусу Головатого прийшла з іншого боку. Зміна клімату, незвичні обставини життя та хвороби стали косити козацькі ряди гірше ворогів. Коли козацькі полки і флотилію переправили до Баку, з’явилася епідемія чуми. Сотні козаків вмирали, чимало їх втекло до „царя грузинського”. Захворів і сам Антон Головатий.
Через виснаження й хворобу, бригадир і кошовий отаман Чорноморського козацького війська Антон Головатий помер на 53-ому році життя 28 січня 1797 року.
Козаки доставили тіло свого флотоводця в Катеринодар, де урочисто поховали у місцевій церкві.
Ім'я Антона Головатого оспіване в багатьох піснях в Україні, його згадував у своїх віршах і листах Тарас Шевченко. У Краснодарі є вулиця Антона Головатого, але з російської військової історії його ім’я викреслене протягом віків. Залишились лише народні перекази, які кубанські козаки передають із покоління в покоління.
Антон Головатий є останнім флотоводцем Доби козацького флоту України. І свій бойовий шлях він пройшов блискуче, не знаючи в бою поразок, зумів відродити зруйнований козацький флот і його бойову славу. Він був хоробрим воїном і талановитим флотоводцем та дипломатом.
Незважаючи на обставини, Головатий твердо і послідовно відстоював історичні права козацького війська України, намагаючись зберегти його для народу, використовуючи для цього всі свої різноманітні здібності.
Антон Головатий завершив добу козацького флоту України і завершив так же героїчно, як її розпочав Байда-Вишневецький за три століття до нього.
Життя і бойова діяльність Головатого збіглися в часі, коли дві могутні імперії зійшлися в битві за українські землі. І в цих, здавалося би, безнадійних умовах Головатий зумів відродити і підняти на такий рівень морську славу України, яка, незважаючи на депортацію козацького флоту з рідних портів, вже не вмре ніколи.
Це врешті і мав на увазі Шевченко, який у першому виданні „Кобзаря” написав:
„Наш завзятий Головатий не вмре, не загине:
От де, люде, наша слава, Слава України”.
Тож є справедливість у тому, що прославлений в боях Антоном Головатим Військово-морський прапор козацького флоту України через 200 років був проголошений Військово-морським прапором незалежної України.
Антон Головатий для українських моряків є прикладом безмежної відданості рідному народу, справі захисту рідної землі й вірності національному флоту.