Міністр морських справ УНР,
контр - адмірал

Старенька бабуся з села Малий Миньків, що під Базаром на Житомирщині, в 1923 році розповідала про останній бій української армії генерала Ю.Тютюнника з червоною кіннотою Григорія Котовського, який відбувся 17 листопада 1921 року. „Коли більшовики почали оточувати повстанців і хотіли забрати їх до неволі, – пригадувала старенька, – один із повстанців, дуже високого зросту, з округлим обличчям, відскочив убік і почав стріляти з пістоля. Я зі своєю сусідкою бачила, – продовжувала вона, – як кілька більшовиків повалилися трупом, а цей повстанець ще відбіг далі й теж упав. Не можемо напевне сказати – чи він сам себе застрелив, чи застрелили його більшовики, але коли через день я зі своєю сусідкою пішли до того місця, де він лежав, то рана була якраз над правим вухом і мав проколотий живіт, але треба гадати, що зроблено це було вже мертвому. Коли ж усіх полонених повстанців, обдертих догола і на ніч запертих у церкві, ранком на другий день повели до Базару і там нещасних розстріляли, а у містечку зробилося тихо, я й дві мої сусідки взяли вночі ряднину та рискалі, пішли до місця, де лежав цей повстанець уже без чобіт. Зняли ми з нього довгу чорну шинелю, яка вся була пошматована, та й уся одежа його була лихою, повили його в ряднину й, викопавши біля цвинтаря могилу, поховали в ній цю бідолашну людину. Шинелю його ми оце хоронимо”…
Шинеля та була морською шинеллю контр-адмірала Михайла Білинського, морського міністра УНР та командувача морської піхоти флоту української держави.
Михайло Іванович Білинський народився 17 листопада 1882 року в родині заможного селянина в селі Дробове-Барянтинське Драбівського району Черкаської області.
Після закінчення Полтавської гімназії продовжив навчання в Лазарєвському інституті східних мов.
Військову службу розпочав в 1909 році юнкером Балтійського флоту. Після закінчення Морського корпусу одержав військове звання „мічман”. В 1910 році М. Білинський звільняється в запас і розпочинає службу в системі Міністерства фінансів. Спочатку працював в Самарі, а потім його переводять в Міністерство фінансів в Санкт-Петербург. За спогадами його сучасників, в період роботи в міністерстві М. Білинський „був улюбленим і поважним товаришем” У колективі.
В 1914 році, з початком першої світової війни, Михайла Білинського мобілізують на військову службу і направляють на Балтійський флот, де він проходить службу на міноносці „Буйный”.
Восени 1916 року його підвищують у військовому званні і вже лейтенантом призначають помічником командира другого Балтійського екіпажу.
З початком революційних подій в Петрограді М.Білинський включається в активне громадське і політичне життя. Разом з лейтенантом Святославом Шрамченком він організовує Український військово-морський революційний штаб Балтійського флоту. Цей штаб організаційно об’єднав моряків-українців, які служили на Балтійському флоті, активно пропагував ідеї української автономії. З проголошенням в Києві Центральної Ради протягом другої половини 1917 року М.Білинський з однодумцями організовують 12 жовтня підняття українських національних прапорів на крейсері „Світлана”, ескадрених міноносцях „Україна”, „Гайдамак,” та планують перевести їх до складу українського Чорноморського флоту. Після перемоги більшовиків в Петрограді ці плани, звичайно, виявилися нездійсненими, викликали невдоволення петроградських демократів, і Михайлу Білинському довелося з великими труднощами повертатися на Батьківщину.
До Києва капітан 3 рангу М.Білинський прибув 20 грудня 1917 року, в час, коли там лише розпочалася робота зі створення Генерального Секретаріату Морських справ УНР. Після зустрічі з Генеральним секретарем (міністром) морських справ Дмитром Антоновичем, М.Білинському, як бойовому морському офіцеру, доручили разом з підполковником В. Савченко-Більським (колишнім командиром флотського екіпажу ЧФ у Севастополі) сформувати структуру Генерального секретаріату морських справ УНР.
З перших днів роботи Білинський виявив себе енергійним і дієвим офіцером, коло його обов’язків значно розширилося. У лютому 1918 року його, як фахівця з військово-морських питань, направляють до Берліна для обговорення питань виконання умов Брестського договору стосовно Чорноморського флоту.
У період правління гетьмана Павла Скоропадського М.Білинський виконує обов’язки заступника начальника Головної морської господарської управи Морського міністерства, а з травня по жовтень є членом української державної делегації на переговорах з укладання мирного договору з більшовицькою Росією.
Переговори проходили в Києві, російську делегацію очолили Х. Раковський та Д.Мануїльський. Однак, так звана мирна делегація більшовиків під виглядом переговорів про мир насправді організовувала антиукраїнський переворот і за допомогою місцевих комуністів формувала повстанські загони. Для цих потреб в Україну з Москви було перераховано більше 50 млн. карбованців, завозилась зброя і засилались агенти. Коли така „мирна діяльність” стала виразно явною, гетьман переговори з більшовиками розірвав, відкликав українську делегацію, а російську заарештував.Затим арештованих під чесне слово відпустили.
Ще під час роботи в комісії М.Білинський зрозумів, що більшовики відкрито готують агресію проти України, і бачив, що гетьманський уряд оперативних військових заходів в протидію їм не приймає. 16 липня 1918 року він вступає до партії соціалістів-самостійників і бере активну участь в підготовці антигетьманського повстання.
Після падіння гетьманату 26 грудня 1918 року, М.Білинського призначають Міністром морських справ в урядах В. Чехівського і С. Остапенка Директорії УНР. Заступниками М.Білинського стали контр-адмірал М. Остроградський і начальник Морського Генерального штабу капітан 1 рангу Лев Постриганєв.
Як згодом писав в еміграції соратник Михайла Білинського капітан-лейтенант Святослав Шрамченко, новопризначений міністр виявився „найвідповідальнішою постаттю з усіх осіб, що стояли на чолі морського відомства України за весь час його існування. Людина вогняної енергії, кришталевих чеснот, з доброю військовою освітою і службовим досвідом, він мав ще ту велику чесноту, що на всі справи дивився й до них підходив з огляду інтересів держави. Тобто мав широкий державний розум, якого якраз бракувало тоді багатьом провідникам інших наших відомств у їхніх, часами вузько хуторянських, підходах до державних справ”.
Михайло Білинський добре розумів, що коли союзні німецькі війська полишать територію України, за неї розгориться битва між червоною і білою Росією. Ні ті, ні другі існування Української незалежної держави не передбачали. Антанта ж, увійшовши в українські порти, в першу чергу інтернувала бойові кораблі українського флоту в Одесі і Севастополі, а військову допомогу спрямувала білій Росії. Західні держави опору в боротьбі з комуністичною загрозою в Європі вбачали в білогвардійському русі, а Україну бачили лише у складі російської імперії.
Приступивши до виконання обов’язків Морського міністра, М.Білинський спершу наказав командувачу українським флотом В.Клочковському підняти на його кораблях Військово-Морські прапори України, для чого їх було підтверджено законом УНР.
Сподіваючись лише на власні сили, М.Білинський розпочав активну законотворчу роботу щодо створення твердої правової і організаційної бази національного флоту, намагаючись таким чином за допомогою міжнародного права повернути Україні і флот і його бази.
Звісно, М.Білинський, як Морський міністр, розпочав свою діяльність не з порожнього місця. Український флот існував уже більше як півроку. Під час правління Центральної Ради та гетьмана П.Скоропадського було напрацьовано цілий ряд документів, проведена значна організаційна робота, але все це надто повільно запроваджувалося в життя.
Зважаючи, що флоту в першу чергу необхідні молоді і віддані кадри, М.Білинський наказом по морському відомству № 107 від 11 січня 1919 р. вводить в дію „Закон про гардемаринську школу” і організовує її роботу в Миколаєві, а потому і в Кам’янець-Подільському. 20 січня спеціальним законом затверджується структура Морського міністерства і Генерального штабу, створюється технічне, будівельне, гідрографічне, судове і санітарне управління. Нарешті, 25 січня вводиться в дію головний „Закон про флот”, який визначив роди сил флоту: корабельні з’єднання, повітряний флот (морську авіацію) та морську піхоту; встановив терміни служби кораблів різних типів і класів, систему бойової підготовки, театри плавання і зони відповідальності флоту.
Власне, „Закон про флот” охопив усі галузі організації флоту, систему його будівництва, експлуатації, ремонту та визначив його кількісний склад. У Миколаїв було направлено кошти на завершення будівництва нових кораблів та погашено борги перед суднобудівниками.
На підставі „Закону про флот” Директорія УНР наказом № 57/28 від 25 січня присвоїла українські назви кораблям, що будувалися в Миколаєві: дредноут „Соборна Україна”, легкі крейсери „Гетьман Богдан Хмельницький” (у часи радянської влади перейменований у „Червону Україну”), „Гетьман Петро Дорошенко” (перейменований в „Красный Кавказ”), „Гетьман Петро Сагайдачний” та „Тарас Шевченко,” ескадрені міноносці дістали назви „Київ,” „Батурин,” „Чигирин,” „Львів,” „Іван Виговський,” „Іван Сірко,” „Петро Могила,” „Іван Котляревський,“ „Кость Гордієнко,” „Мартин Небаба,” „Іван Підкова,” „Пилип Орлик,” база підводних човнів – „Дніпро” і 8 підводних човнів типу „Щука,” „Карась,” „Аг – 21,” „Аг - 26”.
Наказом Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри у лютому 1918 року Михайлу Білинському було присвоєне військове звання “контр-адмірал”.
1 лютого 1919 року флот Антанти зайняв Херсон, 2 лютого – Миколаїв, остаточно відрізавши УНР від Чорного моря. А вже 3 лютого під натиском Червоної армії уряду С. Петлюри довелося залишити Київ.
У цій надзвичайно складній військово-політичній ситуації для повернення втрачених портів і бойових кораблів М.Білинський розпочинає формувати полки морської піхоти. Відповідно до наказу Головного отамана УНР С. Петлюри №68/32 від 3 лютого і закону „Про організацію Військово-Морських Сил на побережжі Чорного моря” від 9 квітня, територія між Миколаєвом, Очаковом і Херсоном у смузі 75 верст навколо них, була проголошена Приморським фронтом, а Морський міністр – його командувачем.
Формування першого морського полку було розпочато у Вінниці, а потім, у зв’язку із відступом армії УНР, перенесено в Коломию, а далі в Броди, на Львівщину. Комплектування полку проводилося моряками, які проходили службу на Адріатичному флоті колишньої Австро-Угорщини. Ще сьогодні можна почути розповіді літніх людей в селах Снятинського, Коломийського, Косівського районів Івано-Франківської області, як мешканці Покуття збирали по селах чорні кожухи для своєї морської піхоти. Подібна ситуація повторилася у грудні 1992 року, коли в тих же містечках Верховина (Жаб’є), Косові, Кутах, Снятині, в селах Княже, Тучапи, Завалля, Попельники, Стецева, Заболотів, Залуче, Драгасимів, Іллінці, Белелуя і багатьох інших зародилося шефство над сучасними Військово-Морськими Силами України.
Але в той далекий для нас 1919 рік досвідчених моряків в Галичині виявилося замало. Тоді М.Білинський вирішив комплектувати морську піхоту сплавниками лісу ріками з Карпат. Він особисто об’їхав райони Покуття і Гуцульщини і незабаром таких „гуцульських моряків” у полку виявилася значна більшість і полк дістав назву 1-й Гуцульський полк морської піхоти.
Наступ більшовицьких військ у березні змінив політичну ситуацію в Україні і викликав відставку уряду УНР. 9 квітня в Рівному був створений новий, „лівий” уряд Мартоса, який звернувся до народу з закликом продовжити подальше будівництво соціалістичної України. Такий поворот в політиці обурив соціалістів-самостійників і республіканців. Не погоджуючись із змінами в уряді та з новою політикою, 24 квітня 1919 року М.Білинський подав у відставку і, на його прохання, був призначений командиром створюваної дивізії Морської піхоти. Обов’язки морського міністра він передав капітану 1 рангу Миколі Злобіну.
Відійшовши від міністерських справ, Михайло Білинський гартує свою дивізію, організовує її бойовий вишкіл і готує до боїв. Узгодивши з військовим секретаріатом Західно-Української Народної Республіки „Закон про зарахування до флоту громадян Наддністрянської України”, Білинський через окружні команди Української Галицької армії досить швидко завершує формування дивізії і відбуває на фронт. Фактично після відбуття контр-адмірала М.Остроградського до Бухареста Білинський став командувачем флоту УНР, до складу якого входила в той час лише морська піхота.
24 липня 1919 року в Кам’янець-Подільському М.Білинський розпочинає формувати 2-й полк морської піхоти. Його очолив поручик Іван Сич. 29 липня морські піхотинці цього полку пройшли інспекторський огляд Морського міністра, під час якого продемонстрували високі бойові і стройові навички. Після інспекції полк було включено до складу дивізії морської піхоти і направлено на фронт. Дещо пізніше в Бродах було сформовано і 3-й полк морської піхоти. З завершенням формування, дивізія морської піхоти була направлена під Волочиськ, де вступила в оборонні бої проти Червоної Армії.
Відрізана ворогами від Чорного моря та пов’язана безперервними боями на сухопутних фронтах, Директорія УНР поволі почала втрачати інтерес до флоту. Це стало причиною того, що в середині вересня 1919 року Морське міністерство було ліквідоване, а його функції передані морському управлінню загально-військового міністерства.
Весь 1919 рік дивізія морської піхоти в авангарді військ УНР брала участь у запеклих боях за визволення рідної землі. З 6 грудня 1919 року полки морської піхоти у складі військової групи генерала М.Омеляновича-Павленка розпочали героїчний визвольний похід, який увійшов в історію як 1-й зимовий похід, і дійшли до лінії Києва – Черкас. При активній підтримці населення армія УНР звільнила Вінницю і Одесу, де відновила українську флотилію. Наступ військ УНР зупинили не так вороги, як епідемія тифу у військах. За словами учасника тих подій І.Мазепи „армія жодного разу не схилила національного прапору”. Бойовим діям морських піхотинців на фронті надзвичайно високу оцінку дав командувач генерал Омелянович – Павленко, до складу армії якого входили полки морської піхоти.
Метою цього походу було намагання підтримати бойовий дух українських повстанців, підняти дух народу у боротьбі з окупантами. Цей похід став тією політичною демонстрацією, що підготувала весняний наступ українсько-польських військ проти більшовицької окупації, „пролетарські війська” яких складалися в основному з червоноармійців-корейців, китайців і інших середньоазіатських народів. 1-й зимовий похід увійшов до зарубіжних військових академічних підручників як класичний приклад військового мистецтва. У радянській військовій історії він дістав назву як похід банди петлюрівців-ворогів народу.
25 квітня 1920 року українсько-польські війська під гаслом „За вашу і нашу свободу” розпочали новий наступ на більшовицькі війська і 7 травня звільнили Київ.
При підході українських військ до Києва С.Петлюра затвердив новий склад уряду УНР в якому М. Білинському було запропоновано посаду міністра внутрішніх справ. З цього приводу він писав: „Гадаю, що це часово, гадаю, що коли ми будемо наближатися до Одеси й почуємо рідний рев нашого Синього Моря, наколи буде відокремлене Морське міністерство і я одержу в ньому відповідну посаду, – то невідкладно повернуся до попередньої праці. Зараз же обставини часу примушують мене взятися за іншу, ширшу роботу…”
Проте зайняття Києва не вирішило долю війни. З території радянської Росії в Україну були перекинуті ударні сили Червоної Армії, в тому числі і 1-а кінна армія С. Будьонного. Українсько-польські війська вимушені були відступити і зупинили ворога лише під Замостям і Варшавою, а після перейшли в наступ. Саме морська піхота М.Білинського стала під Замостям тією фортецею, яку не могли здолати війська М.Тухачевського. Під час тих боїв М.Білинський постійно знаходився в діючій армії зі своєю дивізією морської піхоти.
Та укладене поляками 9 листопада перемир’я з більшовиками кинуло українське військо напризволяще. Розстрілявши всі набої, українські дивізії з-під Проскурова і Шаргорода почали відступ і 21 листопада перейшли через р.Збруч в Галичину.
Польські союзники українську армію інтернували: раніше так вони поступили з Українською Галицькою армією. Інтернований в табори був і М. Білинський.
Перебуваючи вже в еміграції, представники уряду УНР 3 лютого 1921 року сформували в польському місті Тарнові Раду Республіки – тимчасовий орган народної влади, який очолив Іван Фещенко-Чопівський. Членом Ради Республіки став і Білинський. „В особі Михайла Білинського, – згадував пізніше генерал - хорунжий В.Савченко-Більський, – поєднувалася й відважна військова людина й невтомний партійний діяч – і це останнє його затягало, й він повсякчас поривався до партійної діяльності”.
У Тарнові М.Білинський, як член всеукраїнської Національної Ради (Ради Республіки), був призначений заступником голови Державної комісії, яка розробляла Конституцію УНР.
Михайло Білинський, як патріот свого народу, добре розумів де і коли він має бути. Він пильно стежив за грабуванням більшовиками України і доведенням її народу до штучного голодомору, бачив, як там знову ширилося масове невдоволення народу „пролетарською” владою. Зазнавши, хоч і ненадовго, щастя бути сином вільної України, її захисником і надією та не бажаючи бути вигнанцем, він відмовляється від пропозицій увійти до складу емігрантського уряду Пилипчука і зважується на останню в своєму житті спробу визволення Вітчизни.
Маршал Польщі Ю.Пілсудський, незважаючи на Ризький договір з Радянською Росією, не полишив спроб відірвати Україну від більшовиків. Та польський сейм дозволу на продовження бойових дій не давав. 21 травня 1921 року Ю. Пілсудський відвідав табір з інтернованими українськими офіцерами, віддав їм честь і вибачився перед ними: „Панове, я вас перепрошую, я Вас дуже перепрошую”. Українцям стало ясно, що більше союзників у їхній боротьбі немає. Залишилося лише спиратися на власні сили під гаслом Лесі Українки: “Хто визволиться сам – той буде вільний”.
Європа й Америка, зайняті своїми справами, байдуже дивилися, як у більшовицьких лабетах конає воля України і цвіт українського народу. У цій ситуації, майже підпільно, на території Польщі формується Українська Повстанська Армія і складається план Другого Зимового походу на Київ під командуванням генерала Юрія Тютюнника. Повстанська Армія складалася з трьох армійських груп: Волинської, Подільської і Бесарабської. Остання мала прорватися в Україну з Румунії. Армія комплектувалася винятково з загартованих у боях офіцерів і козаків, які зважилися на останню спробу порятунку своєї Вітчизни.
Другий Зимовий похід розпочався 25 жовтня. Михайло Білинський йшов у складі 1-ої бригади капітана 2 рангу М. Шрамченка Київської дивізії Головної Волинської групи, укомплектованої в основному з морських піхотинців.
Витіснена переважаючими силами більшовиків з рідної землі в еміграцію, Рада Республіки, Головне командування Української Армії уважно слідкували за ситуацією, що складалася в Україні. Захопивши українські землі, комуністична влада встановила там терор, жорстоким насильством розправлялася з населенням, яке протидіяло вивозу останнього зерна і продовольства за межі України. Протести селян жорстоко придушувалися. На Україну насувався морок небувалого в її історії голодомору. Для утримання народу в покорі в Україні було сконцентровано 75 відсотків всього особового складу Червоної Армії.
У цій, здавалося б, безнадійній ситуації для порятунку народу від голодомору і збереження честі українського війська, на вимогу тисяч українських вояків головне командування зважилося на відчайдушній вибір – визвольний похід в Україну. Українська Повстанська Армія формувалася виключно з добровольців, із тих, хто відчував у собі сили витримати надзвичайно суворий похід. Армії ставилося завдання таємно перейти кордон, прорватися до Дніпра і, користуючись настроями селян, підняти на Лівобережжі народні повстання та надати їм організованого характеру. У зв’язку з тим, що між Дніпром, Сарнами і Кам’янець-Подільським було сконцентровано 13 піших радянських дивізій, 2 окремі прикордонні дивізії, кінний корпус, окрема кінна дивізія Котовського та чисельні окремі відділи ЧОНу, ЧК і міліції, операції Повстанської Армії на Правобережжі були визнані за неможливі. Щоб врятувати Україну від марева голодомору та досягти успіху в поході, планувалося твердо стати на Дніпрі і, створивши регулярну армію, відрізати ворогові відворот до Росії. У випадку успіху й розгортання повстання, планувалося у визволених районах негайно встановлювати українську владу. Виконання цього таємного завдання доручалось Михайлу Білинському, який з морськими піхотинцями і державними урядовцями йшов в авангарді. Поряд з ним, рядовими бійцями, йшли всі колишні службовці морського міністерства.
24 жовтня Подільська група, а 4 листопада головна Волинська група перейшли польсько-радянський кордон. З перших днів похід складався надзвичайно важко. Зброї, амуніції було обмаль, запаси були відсутні, кіннота нараховувала всього кілька десятків чоловік. До того ж листопад видався сніжним й морозним і напівроздягнена армія, ще й переслідувана польською кавалерією, вийшла назустріч своєму безсмертю.
В Україні виявилося, що повстанські осередки були здебільшого знищені ЧК. Не обійшлося без зради і підступу провокаторів. Прихованість походу не вдалася, і з перших днів Повстанська Армія прокладала свій шлях на рідну землю кулею, шаблею і багнетом. Важкі бої розгорілися за Коростень, чи не найважчий їх тягар припав на морських піхотинців.
12 лютого Волинська група вступила в бій з кіннотою дивізії Г.Котовського. Підчас бою за переправу через річку Тетерів Михайло Білинський був поранений, але бою не покинув. Наступного дня Повстанська Армія, перерізавши шлях Київ – Житомир, в 20-ти градусний мороз, з боями звершила героїчний похід на 174 версти і зуміла підійти на 25 миль до Дніпра.
Радянське командування стягнуло головні сили Київського військового округу і, що б не дати розвинутись народному повстанню, кинуло на повстанців головні сили своєї кавалерії. Позбавлена маневру, в снігах, армія генерала Ю.Тютюнника змушена була зупинитися та після жорстокого бою повернути назад і пробиватися до польського кордону.
„Становище робилося нестерпним, – згадував згодом полковник Р.Рушко – ворог став напирати вже великими силами”. 17 листопада головні сили кавалерії Г.Котовського біля с. Малі Миньки Овручського повіту вдарили на Волинську групу. Ворога стримувала київська дивізія. Бій тривав 2 години. Більше 400 повстанців зі зброєю в руках загинуло, 443 – захоплено в полон. Контр-адмірал Михайло Білинський бився у єдиній лаві зі своїми бійцями. Коли вже здавалося, що атаку червоної кінноти відбито, почали закінчуватися набої. Поваливши із браунінга трьох ворогів він останню кулю пустив собі у скроню…
Факт героїчної смерті останнього командира морської піхоти флоту УНР підтверджують не лише спогади учасників Другого зимового походу, а й наказ № 2578 від 26.11.1921 р. командувача Київським військовим округом Йони Якіра, який був оголошений по всій Україні.
Коли деякі історики стверджують, що флот УНР перестав існувати з часу захоплення українських портів білогвардійцями і військами Антанти – це не зовсім вірно. Тоді, в грудні 1919 року було захоплено лише бойові кораблі. Але реально існувала і вела бойові дії дивізія морської піхоти флоту УНР.
Державний флот Української Народної Республікі перестав існувати 21 листопада 1921 року під Базаром. Там, під Базаром, в братській могилі покояться останки 359 героїв – останніх морських лицарів флоту УНР, а на сільському цвинтарі с. Малий Миньків – могила їх останнього командира і Морського міністра Михайла Білинського.
….21 листопада 1921 року 359 воїнів гордо стали біля ними ж виритої братської могили. Мовчки і спокійно слухали вирок. „Пролетарський комдив”, а насправді колишній головний басарабський рецедивіст і злодій в законі Григорій Котовський в останній раз оголосив, що тим, хто присягне служити у червоному війську і боротися з „ворогами революції”, гарантує помилування. Для споглядання запланованої зради ідеї визволення України і для остраху народу до братської могили кати зігнали селян з усіх навколишніх сіл. І тут, із шеренги приречених виступив козак і гордо заявив у відповідь: „Я, козак Степан Щербак, від себе і козаків кажу вам: ми знаємо, що нас чекає, і ми не боїмося смерті, але до вас служити не підемо, каторжани. Ми служимо лише Україні”. Потужним „Слава” ствердили 359 героїв відповідь Щербака і, обнявшись, гордо заспівали „Ще не вмерла Україна”…
Кулеметні черги втишили спів, але тут, понад залпи кулеметних вистрілів, громом впали слова морського піхотинця підполковника Митрофана Кузьменка „Катуйте, кати! Народе український! Слухай своїх вірних синів… Ти колись віддячиш за нас… Хай живе… ” І упав у могилу…
Герої Базару, герої флоту УНР не вмерли, вони не можуть вмерти, бо ідея, за яку вони поклали своє життя, вічна й безсмертна, як наша українська земля.
Михайло Білинський і його бойові побратими вибрали смерть замість зради і неволі і загинули непереможеними. Вони подали приклад безмірної відданості своєму народу і своєму військовому обов’язку.
Своїм життям вони відстояли честь української Зброї і українського Флоту. Настав час встановити історичну справедливість, віднайти і відновити могилу засновника національної морської піхоти, її героя, командувача і Морського міністра контр-адмірала Михайла Білинського. Вірю, що Михайло Білинський буде не лише почесним матросом морської піхоти Військово-Морських Сил України, а й у те, що йому, відповідно його подвигу, буде встановлено пам’ятник як на його могилі в Базарі, в Севастополі і у бригаді морської піхоти. І щорічно до річниці подвигу героїв Базару, до Дня Військово-Морських Сил України на могилу контр-адмірала Михайла Білинського та його бойових побратимів, будуть лягати живі квіти від української морської піхоти, а в Коломиї, Кам’янець-Подільському і Бродах будуть встановлені монументи на честь відродження полків української морської піхоти
Біографія Михайла Білинського, його життя є історією боротьби за волю народу. Вони мають бути широко відомими і шанованими у Військово-Морських Силах, адже трагедія Базару є біллю, а героїзм Базару – гордістю вітчизняного флоту.