Політика імператриці Катерини ІІ стосовно України відзначалася витонченим цинізмом. Присипляючи пильність запорожців, вихваляючи їх за звитяжні подвиги, карбуючи для них срібні й золоті медалі, вона водночас доручила своєму офіційному придворному „російському” історику, німцю полковнику Герарду Міллеру „науково довести”, що Січ з її козаками взагалі не має права на існування. Міллер ніколи не був і не бачив у вічі Січі й самої України. Але, сповнений нестримної злоби кріпосника й окупанта, у двох записках імператриці „Міркування про запорожців” і „Коротка виписка про малоросійський народ і запорожців” „науково” довів, що колиска волі і свободи українського народу є не що інше, як „політична потвора”, „зборище злодіїв і розбійників”, має „несамовите управління” і „злодійський умисел”, з чого він і дійшов висновку, що Січ „не має права на існування”. Отак, не більше, не менше! Так ось писалися чужинцями і пишеться ще і сьогодні наша історія, й історія національного флоту в тому числі.
Проте в народі про зруйнування Січі в 1775 році склали пісню: „Зруйнували Запорожжя – колись буде треба”.
І дійсно, не минуло і восьми років, як Санкт-Петербурзькому двору знову знадобилися запорозькі козаки зі своїм флотом. Скасувавши Військо Запорозьке та не зумівши втримати козаків у російському підданстві, Потьомкін досить швидко збагнув свою помилку. Вже 31 жовтня 1776 року він доповідав Катерині ІІ про факт безоборонності півдня Росії. Щоб оборонитися від імовірного нападу Туреччини, за його підрахунками, російське військо мало б налічувати 9 гусарських, 6 пікінерських, 2 козацьких полки та мати флот на морі. А цього всього не було. У 1781 – 1783 роках відбулося ще й повстання кримських татар. А хто краще знав турецько-татарську тактику, найуспішніше воював з ними? Тож малоросійський губернатор князь Г. Потьомкін на свій розсуд розіслав по запорозьких землях заклики до колишніх козаків, щоби вони збиралися в Херсоні, де з них будуть зібрані військові загони.
Запорожці, що сильно вразило князя, збиралися неохоче. Та й російські поміщики, в тому числі і сам Потьомкін, відпускати всіх покріпачених козаків особливої охоти не виявляли. Зібралося козаків всього близько однієї тисячі. Та це не завадило Потьомкіну призначити їм отаманом колишнього військового осавула Сидора Білого, а помічником йому – колишнього суддю Війська Запорозького Антона Головатого.
Повстання татар у Криму в скорому часі російськими військами було придушене. 8 лютого 1783 року Катерина ІІ обнародувала маніфест „О принятие полуострова Крыма... под российскую державу”, причиною чого, на її думку, стали татарські „неспособности ... ко вкушению плодов таковой свободы”.
Потьомкін всіляко заохочував запорожців повернутися до війська і таки залишив на військовій службі тисячний загін Сидора Білого. 6 квітня він зумів умовити Катерину ІІ взяти козаків на військову службу і офіційним указом затвердити „Військо вірних козаків” хоч із забороною згадувати слово ”запорожські”. Під такою назвою було відроджено Військо Запорозьке, і головна заслуга у його відродженні належить Сидору Гнатовичу Білому.
Сидір Білий народився у 1716 році в старовинній козацькій родині на території сучасної Херсонщини. В молоді роки навчався у Києво-Могилянській академії після чого подався на Січ. Вступив до запорозького товариства юнаком, навчався в січовій школі старшин. Через виняткові здібності його ще в молоді роки обрали на посаду військового осавула.
В цьому чині Сидір Білий брав участь у багатьох морських і сухопутних походах на Дунай і в Крим. В цих походах зростав його авторитет і досвід як козацького командира і як моряка.
Протягом 60-х років XVII ст. він неодноразово виконував особисті доручення кошового отамана Петра Калнишевського. Оскільки освічений, розумний і відважний осавул завжди відстоював інтереси січового товариства, то користувався на Січі великою популярністю і повагою.
Сидір Білий був добре відомий і в Санкт-Петербурзі. Вперше він побував там в складі козацького посольства на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським у січні 1762 року на коронації Катерини ІІ. Імператриця приязно тоді зустріла козацьку делегацію і, як одного з небагатьох найдоблесніших своїх офіцерів, нагородила Сидора Білого золотою медаллю зі своїм портретом та дарувала йому дворянське звання.
Повернувшись на Січ після завершення російсько-турецької війни восени 1774 року, Сидір Білий вдруге у складі козацької депутації направляється до Петербурга. На цей раз він віз імператриці „чолобитну” кошового про захист запорозьких прав та про повернення відібраних у коша козацьких земель.
Пів року оббивали пороги і покої височайших вельмож Сидір Білий разом з Антоном Головатим, та все марно. Доля Січі вже була вирішена 23 квітня 1775 року на так званій Раді при височайшім Дворі, куди Білого і Головатого й близько не допустили.
Коли руйнували Січ, Сидора Білого там не було, він знаходився в Санкт-Петербурзі. Прибувши на Січ, бойовий осавул побачив на місці колишньої неприступної козацької фортеці лише руїни і розриті окопи.
Тут треба віддати належне генерал-губернатору Малоросії, фельдмаршалу князю Г. Потьомкіну, який не дозволив руйнатору Січі генералу Текелію репресувати Сидора Білого після його повернення в Україну. За наказом Потьомкіна, Білого, як бойового козацького офіцера і дворянина, було звільнено зі служби у чині майора російської армії, „височайше” наділено українською ж землею і призначено керівником Новоселицького „уєзда” під Херсоном. У 1776 році Потьомкіну здалося, що досить вже козакам керувати на козацькій землі, і він замінив його на тому „уєзді” російським офіцером. Тоді майор Сидір Білий зайнявся скотарством, побудував млин, будинок, словом зайнявся господарством та громадською діяльністю. У 1786 році Сидір Білий ще протягом півроку займав посаду дворянського голови Херсонського повіту.
Про цей період життя Сидора Білого історики пишуть по-різному. Одні за те, що не пішов з більшістю козаків на Задунайську Січ, звинувачують його мало не в зраді, інші – що із-за золотого „патретика” цариці і чина майора запродався імператриці. Та правда, здається, в іншому.
Освічений і розважливий, Сидір Білий добре розумівся в політиці й у розстановці тогочасних політичних і військових сил. Він, як ніхто іншій, розумів, що зберегти Січ в імперії в її історичному вигляді вже стало неможливим тому вважав, що національне козацьке військо і флот необхідно відроджувати на рідній землі, яка буде постійно поповнювати їх свіжими силами. Тому не пішов за Дунай, тому при першій нагоді почав створювати „Військо вірних козаків” і козацький флот, хоч і під імператорським орлом.
На той час у Херсоні для майбутнього Чорноморського флоту вже організовувалося будівництво нового покоління великих вітрильних кораблів – корветів, фрегатів та лінійних. Будувалися кораблі для козацького флоту і на Хортиці. Сидір Білий з колишніми запорожцями брав у будівництві флоту найактивнішу участь, займався комплектуванням екіпажів та їхньою підготовкою. „А матросов на Черноморский флот набирать из крестьян полуденной Малоросии как извечных мореходов и победителей над неприятелем”, – вимагав у своїх реляціях князь Потьомкін.
Включення Криму до складу Російської імперії в Туреччині розцінили як грубе порушення Куйчук-Кайнарджийського договору. Турецький уряд направив у Чорне море ескадру з 25 потужних вітрильних кораблів. Назрівала війна, яка вимагала флоту.
Ліс для будівництва кораблів у Херсон сплавлявся Дніпром з Брянська. Тому кораблі будувалися з сирого дерева. Збудовану з такого матеріалу Дніпровську ескадру на початку 1783 року Катерина II наказала Потьомкіну терміново передислокувати в Крим, в Ахтіарську гавань, тобто в сучасний Севастополь. Переведеному із Балтики командиру Азовської флотилії контр-адміралу Федору Клокачову було приписано направити туди ж Азовську флотилію. У князя Потьомкіна адміралів з досвідом плавання в Дніпровсько-Чорноморському регіоні не було. Тож, щоб виконати „повеление матушки-царицы”, йому довелось довірити перший похід новозбудованої імператорської Дніпровської флотилії „великого моря” козацькому отаману і майору одночасно Сидору Білому, в командирських здібностях якого Потьомкін не сумнівався.
Сидір Білий із завданням справився блискуче. Вранці 1 травня 1783 року 16 великих вітрильних кораблів Дніпровської флотилії увійшли в Ахтіарську гавань і стали на якорях у теперішній Севастопольській головній бухті. Наступного дня, 2 травня, по обіді в бухту ввійшла Азовська флотилія ставшого вже віце-адміралом Ф. Клокачова. За козацьким звичаєм Сидір Білий вітав побратимів з Дону гарматним салютом, а потім бенкетом на своєму флагманському кораблі.
Протягом тижня Сидір Білий знайомив Клокачова з кораблями Дніпровської флотилії та з районом плавання, Ахтіарською бухтою та Кримом взагалі.
Говорячи про цю подію, слід особливо зауважити, що вона ретельно і дбайливо замовчувалася: намалювали велику картину, як не С. Білий, а генерал О. Суворов і адмірал Ф. Ушаков з картами в руках зустрічають величезну армаду Клокачова.
Цю картину і сьогодні можна побачити в Музеї Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі. А Сидір Білий мовби випарувався з історії. Мабуть, історики російського флоту забули заглянути в автобіографію генералісимуса, в якій він сам записав, що навесні 1783 року „… рыл Кубань до Черного моря в смежность Каспийского...” та приводив у Єйську до присяги Джамбулуцьку і Едичкульску орди, а потім прийняв Владимирську дивізію. Ну а молодий Ф. Ушаков був у той час лише капітаном-бригадиром у ескадрі того ж Клокачова, тобто командував всього кількома кораблями. Та це ще не все. У 2000 році у Севастополі помпезно на набережній Артбухти відкрито великий пам'ятний знак-стовб на честь факту першого прибуття до Севастопольської бухти російського флоту під командуванням Ф. Клокачова.
І хоча будівництво цього знаку носило, як і все у Севастополі, не історичний, а політичний характер, можемо сьогодні скласти щиру подяку авторам цього проекту. Бо дійсно, як написано в Святім Письмі – „не відали, що творять”; чи, як за В. Черномирдіним, – „хотіли як краще, а вийшло як завжди”.
Споруджений у Севастополі пам'ятний знак на честь віце-адмірала Ф. Клокачова якнайкраще доводить істину – російська (Азовська) флотилія дійсно прийшла до Севастопольської бухти. Вперше, але після української (Дніпровської) флотилії, яку Сидір Білий привів із Херсона раніше. Споруджений знак підтверджує, що у травні 1783 року об'єднаний Чорноморський флот складався з української (збудованої в Херсоні) і російської (збудованої у Брянську) флотилій. Бракує лише пам'ятного знака Дніпровській флотилії Сидора Білого, що з часом, вважаю, буде поправлено. Тож цілком закономірно, що рівно через 214 років об'єднаний флот знову розділився на національні, український та російський флоти.
Але повернемося до Сидора Білого. Передавши Дніпровську флотилію віце-адміралу Ф. Клокачову, на вимогу князя Потьомкіна він повернувся до Херсона, де очолив Лиманську гребну флотилію „малого моря”, яку ще треба було збудувати. Становище з флотом було важким.
Державний канцлер імперії Олександр Безбородько описував: „чтобы встретить турецкую эскадру из 25 кораблей, выставленных Портой на Черное море, имеется только 10 судов наполовину сгнивших: они были построены из плохого материала; флот из весельных галер, на который рассчитывали, совсем не существует: Мордвинов, которому было поручено это дело, думал только о том, чтобы набить свои карманы,.. на восстановление флота требуется девять миллионов, но не знают, откуда взять эти деньги...” Кошти знайшли, грабуючи Україну і нові, „приобретенные”, землі.
Лиманська гребна флотилія до 1787 року була збудована. Складалася вона із двох ескадр – традиційних козацьких чайок (одна з них знайдена водолазами і установлена в музеї на о.Хортиця в 1999 році) і скампавеїв (бригантин, одна із яких влітку 2003 року знайдена затопленою біля Хортиці), що призначалися для тарану великих кораблів і висадки десанту.
Потьомкін повеселішав – флот будується, і у 1787 році під час подорожі Катерини II до Криму, звелів Сидору Білому з загоном козаків супроводжувати царський почет, демонструючи при цьому цариці козацьку виправку. В Кременчуці Сидору Білому вдалося пробитися до цариці й особисто вручити їй „прошеніє” про відновлення українського козацького війська. Катерина була в настрої, задоволена козаками і пообіцяла „прошеніє” вірних їй козаків задовольнити. І задовольнила! Наказала Потьомкіну призначити командиром Лиманської флотилії німця, французького моряка принца Нассау-Зігена, якого взяла на російську службу і який надзвичайно сподобався їй під час подорожі Україною.
Сидір Білий в чині підполковника став командувати лише ескадрою запорозьких чайок. У грудні 1787 року за наказом Г. Потьомкіна українські козаки перейшли з Прогноїв до Васильківського урочища в гирлі Дніпра, де заклали військовий кіш (Васильківську Січ).
На військовій раді кошовим отаманом обрали Сидора Білого, а ще обрали старшину і 38 курінних отаманів „як одвіку водилося у Запорозькому Військові”.
27 лютого генерал-аншеф О. Суворов, якого щойно було призначено командиром корпусу в армію Потьомкіна, прислав „вірного Запорозького Війська отаману кошовому Білому” пожалувані царицею військові клейноди: велику білу з синім хрестом корогву, кілька менших корогв куреням, булаву, бунчук і перначі.
Ця корогва (прапор) стала основою сучасного Військово-морського прапора України, якому виповнилось вже 215 років.
13 травня Потьомкін надіслав Білому ще й печатку, але написаного на ній слова „Запорозького” не було. Катерина II заборонила вживати це слово, щоб, бува, в Україні не подумали, що відроджується історичне Запорозьке Військо Низове. Проте Суворов на застереження цариці не зважав і всюди називав запорожців „Запорозьким військом вірних козаків”.
Розуміючи, яке значення мають для війська і народу юридично затверджені клейноди, Сидір Білий на коші зустрічав клейноди дуже урочисто. На урочистому засіданні військової ради клейноди освятили, провели молебень зі всім кошем, салютували з гармат. Прочитавши всі грамоти і документи на ордени Потьомкіна, направили йому козацькі подарунки й обрали почесним гетьманом.
Як колись Петро Калнишевський, що в цей час закований в кайдани сидів ув’язнений у сирій ямі Соловецького монастиря, так тепер Сидір Білий щиро вірив, що вірною службою і пролитою в боях козацькою кров’ю можна заслужити в колонізаторів право вільного життя на рідній землі.
Та кінця цього імперського шоу „з вірними козаками” Сидору Білому бачити не судилося.
7 вересня 1787 року розпочалася чергова російсько-турецька війна. В цій війні запорожці, як і в минулих війнах, мали бути авангардом російської армії. Трагедія їх полягала в тому, що тепер вони мали битися, окрім турецького флоту, ще й із запорожцями - задунайцями, які входили до складу турецьких військ.
І зустріч їх в бою не забарилася. В кінці вересня 1787 року турецьке командування вирішило захопити Кінбурнську фортецю, в якій знаходився Суворов зі своїм корпусом. Бій був жорстоким. На оточену фортецю турки кидали десант за десантом. Російські війська спливали кров’ю, сам Суворов був важко поранений, але бою не покидав. 1 жовтня на допомогу корпусу яничар турки направили майже 4 тисячі козаків Задунайської Січі. Побачивши свіжий десант, Суворов запросив допомоги Лиманської флотилії.
Ескадра Сидора Білого вийшла назустріч ворожому десанту, але, побачивши в чайках своїх братів-запорожців, домовилися з ними не воювати і, пострілявши для вигляду з гармат, козацькі ескадри повернулися кожна до своїх берегів: Сидір Білий – до Суворова, а задунайці – до Очакова. Фактична відмова задунайських козаків від штурму позицій російських військ дозволила Суворову разом з пішими козаками скинути яничар в лиман, чим і завершилась оборона Кінбурна.
Після невдалого штурму Кінбурна зі Стамбула на підмогу туркам в Очаків незабаром прибула ескадра із 50 кораблів на чолі з капудан-пашею Ескі-Гасаном.
Турецький флотоводець знав, що негода в морі фактично вивела з ладу російський флот „великого моря” – севастопольську ескадру контр-адмірала
М. Войновича. Тому вирішив основний удар направити на Лиманську флотилію і, таким чином знищити Чорноморський флот. Лиманській флотилії довелось зустрітися віч-на-віч з цілим турецьким флотом.
Рано-вранці 21 травня турецькі кораблі вийшли на рейд Васильківської Січі і розпочали інтенсивний обстріл коша. Запорожці якраз відбували молебень і не спішили, турки не наближалися, а їхні ядра з далекої дистанції шкоди флотилії не чинили. Після молебню Сидір Білий посадив козаків на весла і, вишикувавшись бойовим порядком, розпочав атаку турецьких кораблів. Та Гасан-паша бою не прийняв і відвів свою ескадру до Очакова.
Це була, так би мовити, проба сил. І сил нерівних. У складі турецької ескадри нараховувалося 10 лінійних кораблів, 6 фрегатів більше 40 менших кораблів. У козаків – лише чайки і скампавеї.
Та більша маневреність козацьких чайок ніж трьохпалубних фрегатів і визначила перевагу козацького флоту у великій битві, що сталася у Дніпровському лимані 7 червня. Гасан-паша повів на Лиманську флотилію аж 57 своїх грізних бойо¬вих кораблів. У цій битві козаки знову нагадали світові про звитяжну українську морську славу!
Під час сильного вітру на веслах зі спущеними вітрилами, взявши на буксир неповороткі скампавеї, Сидір Білий атакував турецький флот. У цьому бою турки втратили три лінійних кораблі і змушені були відступити в Очаків. Вся слава здобутої перемоги припала запорозькій ескадрі!
17 червня у лимані поблизу Очакова спалахнув новий морський бій. Кілька кораблів Ескі-Гасана, маневруючи на мілководді, сіли на мілину. Лиманська флотилія сміливо їх атакувала. Від дії знаменитих козацьких „мін” в повітря злетіло шість турецьких фрегатів, три лінійних кораблі та біля десятка сандалів. Берегові батареї Суворова не дозволяли турецькому флоту організувати бойовий ордер, що змусило турецький флот втікати від козацької флотилії у відкрите море. Проте і запорожці, хоч і виграли битву, понесли втрати. Під час абордажних боїв загинуло 18 козаків, в полон потрапило 235 козаків, картеччю було смертельно поранено і кошового отамана Сидора Білого.
Після бою козаки доставили пораненого Сидора Білого в Кінбурнську фортецю. Для його лікування О. Суворов, вражений козацькою звитягою у морському бою, надіслав своїх кращих лікарів. Та це не допомогло кошовому. Помер Сидір Білий 20 червня 1788 року у віці 72 років.
Поховали свого отамана козаки за старим запорозьким звичаєм – під гарматну пальбу – в Олександрівській церкві Кінбурнської фортеці.
На похоронах, коли відспівували славетного кошового, поряд з його труною з непокритими головами стояли Олександр Суворов, Антон Головатий і контр-адмірал Павло Джонс, славетний „Чорний корсар”, засновник Військово-Морських Сил Сполучених Штатів Америки, що знаходився на російській службі і на той час командував вітрильною ескадрою Лиманської флотилії. Шотландський адмірал і запорозький кошовий щиро поважали один одного.
5-го жовтня 1855 року могилу Сидора Білого потривожили чужинці. Під час Кримської війни англійські десантники, зайнявши Кінбурн, зняли з могили Сидора Білого могильну чавунну плиту. Можливо, і сьогодні з її металу у Великій Британії виливають вищу нагороду за хоробрість „Хрест Вікторії”.
...Промайнули десятиліття і віки, протягом яких козацький флот України було знищено остаточно. Знищивши флот, колонізатори робили все, щоб знищити його славу і саму згадку про нього, про його героїв. Тож про Сидора Білого в офіційній історії не згадувалося зовсім. Навіть у виданій нещодавно, в 2002 р., у Сімферополі історичній книзі „Черноморский флот России” не шукайте, бо не знайдете про нього бодай слова. Про автора першої перемоги Чорноморського флоту над турецьким флотом немає і згадки. Навпаки, все, що пов’язує історію Чорноморського флоту з українськими моряками описане з неприхованою злобою.
Та настав час повернути ім’я та героїчну біографію козацького флотоводця історії Військово-Морських Сил України. Ще в 1992 році екіпаж сторожового корабля СКР-112 після переходу з Донузлава до Одеси виступив з клопотанням перед Міністром оброни України присвоїти ім’я Сидора Білого своєму кораблю. Цьому не судилося збутися. Але збудеться неодмінно.
Сьогодні настав час віднайти і відновити могилу славного флотоводця України і встановити на Кінбурн¬ській косі, як і у Севастополі, пам’ятний знак на честь того, хто вперше і першим привів флот в гавань сучасного українського Севастополя. І це буде справедливо до того, хто невеликими чайками перемагав 3 – 4-палубні лінійні кораблі, хто поклав своє життя на вівтар служіння рідному народу, його Збройним Силам.
У час, коли, здавалося, Україна була колонізована повністю, Сидір Білий зумів відродити козацький флот, а з ним – надію на визволення народу. Ця надія жила протягом 300 років і в 1992 році відродилася Військово-Морськими Силами Збройних Сил України.