Заступник Міністра оборони – командувач Військово-Морських Сил України,
віце-адмірал

У Сєвєроморську, в головній базі Північного флоту Військово-Морського флоту Російської Федерації йшло засідання військової ради флоту. Його проводив головнокомандувач ВМФ Росії, Герой Радянського Союзу, адмірал флоту Володимир Чернавін, який нещодавно повернувся з Севастополя. Відчувалося, що головком ще не відійшов від чорноморського політичного напруження. Після короткого вступного слова В.Чернавін, демонструючи присутнім адміралам газету „Флот України”, в’їдливо заявив, що в Севастополі різні там хохли претендують на Чорноморський флот. Скажіть, патетично звернувся адмірал флоту до аудиторії, коли хохли на чім-небудь плавали, коли і який був у них флот? Вони здатні бути лише старшинами і матросами, а тут флоту забажали. Аудиторія мовчала …
Командувач флотилією атомних підводних крейсерів стратегічного призначення віце-адмірал Володимир Безкоровайний обвів поглядом присутніх. Половина з них була українцями, командирами, начальниками штабів великих флотських об’єднань і з’єднань, з величезним досвідом океанських походів. Та всі вони сором’язливо, дехто з рум’янцем на щоках потупили очі в робочі зошити, робили вид, що уважно слухають великодержавну промову головкому…
А хто ж тоді я – „різний там хохол” чи українець, командувач флотилією, і чого Росія має право на флот, а рідну Україну грубо позбавляють цього права? – не давала спокою думка. Рішення прийшло само собою : на стіл головкому ліг рапорт з вимогою перевести до Збройних Сил України.
Володимир Герасимович Безкоровайний народився 16 серпня 1944 року в місті Умані Черкаської області. Після закінчення середньої школи поступив у Каспійське вище Військово-морське училище імені С.М.Кірова, після закінчення якого в 1967 році був направлений для подальшої служби на Північний флот. Службу проходив на посадах командира електронавігаційної групи, командира штурманської бойової частини та помічника командира атомного підводного човна.
У 1973 – 1974 роках навчався на командирських класах ВМФ у Ленінграді. Після навчання був призначений на посаду старшого помічника командира, а з 1977 року – командиром ракетного атомного підводного крейсера стратегічного призначення. З 1982-го по 1984 роки навчався у Військово-морській академії в Москві і, після закінчення навчання, був призначений на посаду начальника штабу дивізії ракетних атомних підводних крейсерів стратегічного призначення, командиром якої був контр-адмірал Едуард Балтін. Через 10 років доля зведе їх знов, але вже у Севастополі – командувачами флотів України і Росії. Від їхніх взаємин великою мірою будуть залежати україно-російські міждержавні взаємовідносини.
У липні 1984 року Володимир Безкоровайний призначається командиром дивізії атомних підводних човнів стратегічного призначення. Командуючи дивізією, активно займається воєнно-науковою роботою, досліджує і розробляє нові способи використання ракетних підводних крейсерів. Свої наукові розробки В.Безкоровайний успішно підтверджує на практиці, за що був нагороджений золотою медаллю Академії наук СРСР.
В липні 1988 року контр-адмірала Володимира Герасимовича Безкоровайного призначають начальником штабу – заступником командувача флотилії атомних підводних човнів стратегічного призначення Північного флоту, а рівно через два роки – командувачем флотилії. В 1992 році йому присвоїли військове звання „віце-адмірал”.
У 1992 році практичні дії командувача Чорноморським флотом адмірала Ігоря Касатонова почали створювати загрозу обороні молодої України: Чорноморський флот, знаходячись на території України не підкорявся волі держави. Фактично це військове об’єднання поводило себе як колоніальні війська і провокувало постійне ускладнення взаємовідносин з Росією. Для приведення ситуації в Севастополі в правове поле України, Президент України Леонід Кравчук поставив завдання Міністерству оборони розпочати пошук особи на посаду командувача Чорноморським флотом. Це завдання було покладено на головне управління ВМС Головного штабу ЗС України. З цього приводу офіцери цього управління капітан 3 рангу Ігор Тенюх та капітан 1 рангу Валентин Польовий вийшли на зв’язок з віце-адміралом Володимиром Безкоровайним і від імені Міністра оборони України запропонували йому очолити Чорноморський флот. Володимир Герасимович погодився, про що було проінформовано Міністра оборони і Президента України. Відповідно до Ялтинських угод, призначення командувача Чорноморським флотом мало відбутися спільним указом Президентів України і Російської Федерації. Та Міністерство оборони РФ різко виступило проти кандидатури В.Безкоровайного, вбачаючи в ньому саме того адмірала, який досить швидко зможе ввести ситуацію навколо Чорноморського флоту в правове поле України. Тоді зник би могутній важель військово-політичного тиску на Україну. А допустити такого багато хто в Москві не міг.
Час спливав, флотська ситуація ускладнювалася, а командувач Чорноморським флотом адмірал І.Касатонов залишався на посаді і користувався повною підтримкою керівництва Російської Федерації.
Тоді заступник Міністра оборони України по кадрах – начальник управління кадрів Збройних Сил України генерал-лейтенант Олександр Ігнатенко запропонував на посаду командувача Чорноморським Флотом віце-адмірала Едуарда Балтіна, свого однокласника з Військової академії Генерального штабу Збройних Сил СРСР імені К.Ворошилова. Ця кандидатура була запропонована російській стороні, яка швидко погодилась, і спільним рішенням Президентів України і Російської Федерації, начальник кафедри оперативного мистецтва ВМФ академії Генштабу ЗС РФ віце-адмірал Едуард Балтін 15 січня 1993 року був призначений командувачем Чорноморським флотом. Таким чином, Міністерство оборони України саме породило продовження і поглиблення конфронтації Чорноморського флоту з… самим Міністерством оборони України.
А Володимир Безкоровайний залишився на посаді командувача флотилії Північного флоту в Росії. В червні 1993 року він завершив навчання у Військовій академії Генерального штабу ЗС РФ і захистив кандидатську дисертацію з оперативного мистецтва ВМФ. Таким чином, він став одним із найбільш підготовлених і найталановитіших адміралів російського ВМФ. Його згода служити Україні була особливо несподіваною для керівництва ВМФ РФ, а згодом розцінена як „зрада інтересів Росії”.
В червні 1993 року віце-адмірал Володимир Безкоровайний здав справи командувача флотилією і в липні прибув до Києва. Після зустрічі з Міністром оборони України генерал-полковником Костянтином Морозом, був зарахований до Збройних Сил України і призначений представником Міністерства оборони у Військово-Морських Силах України.
Прибуття в липні Володимира Безкоровайного до Севастополя значно підняло престиж і вагомість штабу Військово-Морських Сил. В їхньому складі почали з’являтися адмірали, чиїм досвідом і знаннями нехтувати було неможливо.
8 жовтня 1993 року Указом Президента України віце-адмірал Володимир Безкоровайний призначається командувачем Військово-Морських Сил України.
Урочисто провівши Бориса Кожина до нового місця служби, новий командувач рішуче взявся за нелегку справу будівництва Військово-Морських Сил. Їх ще належало створити. У спадщину від Бориса Кожина Володимиру Безкоровайному дісталася лише основа флоту, яку складали штаб ВМС, укомплектований менше ніж на половину, корабельне з’єднання із 4 кораблів та кілька окремих військових частин. Попереду була важка і виснажлива робота.
У Севастополі квартири у віце-адмірала Безкоровайного не було. З цієї причини його дружина тривалий час ще залишалася в Сєвєроморську і там колишні друзі по службі чоловіка, створили їй нестерпні умови проживання. Це, звичайно, додало йому труднощів у службі і переживань за сім’ю, якій навіть у центральному органі Міністерства оборони Росії газеті „Красная звезда” погрожували розправою.
Першими кроками віце-адмірала В.Безкоровайного було припинення політизації штабу ВМС, організація його професійної роботи і спроба змінити взаємостосунки з Чорноморським флотом з конфронтації на співпрацю.
Командувач ВМС був в однаковій мірі вимогливий як до себе, так і до підлеглих, вимагав чіткої роботи створюваних флотських структур і повної самовіддачі офіцерів. Незважаючи на політичну невизначеність Чорноморського флоту, ВМС України продовжували розвиватися. 21 листопада до Севастополя вперше увійшов збудований на київському суднобудівному заводі „Ленінська кузня” корвет „Луцьк”. 12 лютого 1994 року в присутності Міністра оборони генерала армії України Віталія Радецького на „Луцьку” урочисто підняли Військово-Морський прапор України. Разом з командувачем ВМС, Міністр оборони активно взявся за вирішення флотської проблеми, яка знову почала набирати політичного характеру і антиукраїнської направленості.
Плідної співпраці ВМС з Чорноморським флотом не виходило. Оптимістичні результати першої зустрічі командувачів ВМС і ЧФ досить швидко Е.Балтіним були знехтувані.
Початок новому витку напруженості у Севастополі поклало вбивство 15 грудня 1993 року начальника прес-центра ЧФ, капітана 1 рангу Андрія Лазєбнікова, в якому командування ЧФ, наживаючи політичний капітал, безпідставно звинуватило українську сторону.
Розпалювання пристрастей навколо смерті офіцера було лише початком провокацій і безпрецедентного обману громадськості та особового складу флоту. Балтін не лише наслідував приклад І.Касатонова, а й старався випередити свого попередника в боротьбі з ВМС і Україною.
Вечеринка на дачі з президентом Криму Юрієм Мєшковим, що закінчилася пораненням Балтіна з іменного пістолета, затримка за порушення правил дорожного руху службового автомобіля з дружиною органами ДАІ, як і другі випадки бурхливого життя командувача, видавалися для широкої громадськості прес-центром ЧФ як прояви підриву „єдності ЧФ” націоналістами з ВМС України.
У другій половині грудня 1993 року командувач ЧФ направив озброєних військовослужбовців бригади ремкораблів з завданням захопити морську інженерну службу Миколаївського і Одеського гарнізонів, офіцери і службовці яких заявили про своє бажання служити і працювати у ВМС України. ВМС України стали на захист цих військових колективів.
В лютому 1994 року склали присягу на вірність українському народу військовослужбовці управління госпітальної бази і госпіталю ЧФ в місті Миколаєві. Природне бажання людей служити своєму народові у командування ЧФ викликало шквал політичних заяв та звинувачень на адресу ВМС. Під здійнятий галас Чорноморський флот успішно розграбовувався, ряд боєздатних кораблів переводилися на інші флоти, військове майно зі складів або продавалося комерційним структурам, або вивозилося в російські порти. Так, без будь-якого погодження, на Балтійський флот були переведені унікальний експериментальний підводний човен „БС-555” і пошуково-рятувальне судно „Ямал,” на Північний флот – новий підводний човен „Варшав’янка,” в Анапу перегнало і там законсервовано вісім гелікоптерів, вивезено в Росію 90 універсальних електричних торпед із срібними акумуляторами, знищено радіотехнічні пости на о.Зміїний та на Тендровській косі, за борги Болгарії передано два підводних човни, ПЕС „Кубань,” ГС-239, СХ-7, продано 17 транспортерів для перевозки поранених на базі УАЗ, оздоровчий табір”Дельфін” в м.Миколаєві, 7 бронзових корабельних гвинтів, 5 нових автомобілів УАЗ, тренажер морської піхоти „Кальмар,” зруйновано містечко 375-ї ракетно-технічної бази в Балаклаві. Цей список можно було б ще довго продовжувати. Намагання командувача ВМС покласти цьому край розцінювалися як розпалювання конфронтації між флотами і із Києва почали поступати телеграми з вимогою до В. Безкоровайного не йти на загострення стосунків з ЧФ.
Дії командування ЧФ у взаємовідношеннях з командуванням ВМС стали набирати не лише провокаційного, а й відверто ворожого характеру. 1 лютого газеті „Кримська правда” командувач українсько-російського ЧФ Е.Балтін відверто заявив, що розглядає в Україні її Військово-Морські Сили, як „флот іноземної держави”, а дещо пізніше в інтерв’ю телеканалу ГРТ (Москва) заявив буквально наступне: „Господин Президент Украины. Налоги не платил и платить не буду, даже если мне прикажут из Москвы”. А ЧФ продовжував фінансуватися значною мірою Україною. Так, житлове будівництво на той час нею фінансувалося на 75 відсотків від його вартості, грошове утримання чорноморці одержували теж з української казни..
У березні будівельне управління ЧФ здавало в експлуатацію більше 600 квартир. Командувач ВМС поставив питання про розподіл житла відповідно до кількості безквартирних у ВМС і на ЧФ. Військово-Морським Силам належало у такому випадку більше 140 квартир. Командування ЧФ спочатку погодилось на 117, потім кількість квартир для українських моряків зменшили до 55, а коли п’ятдесяти п’яти офіцерам севастопольського гарнізону вже були виписані ордери на житло, Е. Балтін відмовився взагалі виділяти квартири для українських моряків.
Володимир Безкоровайний дозволив офіцерам ВМС вселитися у розподілені їм квартири. Поки йшли переговори і вмовляння цивілізовано вирішити питання, житловий будинок на вулиці генерала Хрюкіна, 20б, в якому раніше було розподілено 45 квартир для українських військовослужбовців, уже грабувався відкрито: виносили сантехніку, зривали лінолеум, розбивали вікна. В.Безкоровайний розпорядився виділити охорону з чотирьох матросів та 8 офіцерів, що отримали там житло.
Тоді Е.Балтін пішов на провокацію, небачену в Севастополі з моменту його заснування, і направив на штурм будинку 60 озброєних холодною зброєю морських піхотинців. Чотири українських матроси і вісім офіцерів мужньо відбивали натиск російських вояків і таки відстояли будинок. До речі, п’ять квартир того будинку, розподілених для військовослужбовців ЧФ, за ними так і залишились.
Цей конфлікт широко висвітлювала севастопольська державна телерадіокомпанія. Протягом тижня показували мешканцям Севастополя будинок, „захоплений націоналістами з ВМСУ”, чим фактично спровокувала конфлікт офіцерів ВМС з місцевим населенням, у більшості з ветеранами. Житловий конфлікт звів взаємні стосунки В.Безкоровайного з Е.Балтіним практично нанівець. Затим МЗС РФ направив Україні ноту протесту, а слідом нашій державі зупинили подачу газу. Таким чином флотську проблему почали використовувати і в міждержавній політиці. Та на цьому конфліктні ситуації не скінчилися.
6 квітня, на прохання одеської міськдержадміністрації, на святкування 50-річчя визволення Одеси від німецько-фашистських загарбників, з Севастополя до Одеси вийшов корабель управління „Славутич”. На його борту знаходився і взвод морських піхотинців, які, за сценарієм свята, мали на стадіоні демонструвати одеситам прийоми рукопашного бою. Та командувач ЧФ віце-адмірал Е.Балтін вніс свої корективи і до цього свята.
8 квітня командир 1-ої бригади надводних кораблів ВМС капітан 2 рангу Микола Жибарєв, старший на борту “Славутича”, доповів командувачу ВМС, що в одеському порту спішно завантажується на гідрографічне судно ЧФ „Челєкєн” знята з об’єктів одеського морського порту радіонавігаційна апаратура. Гідрографічне судно стояло в порту під Андріївським прапором і готувалося до переходу в Севастополь. Володимир Безкоровайний теж знаходився в Одесі і доповів Міністру оборони про серйозну провокацію командування ЧФ, дії якого повністю позбавляли безпеку плавання у Північно-Західній частині Чорного моря. Для попередження незаконного вивозу цінного майна, на пристані було виставлено охорону з морських піхотинців ВМС, а для переговорів на ГС „Челєкєн” командувач направив капітана 2 рангу Миколу Жибарєва і старшого морського начальника в Одесі капітана 1 рангу В.Орлова. Подальші події розвивалися непередбачено. Українських офіцерів на судні заарештували, а за наказом з Севастополя одеську пристань зайняв взвод озброєних автоматників 318 дивізіону ЧФ, розташованого в Одесі. Матросам, більшість яких були українці, наказали стріляти без попередження… в беззбройних українців. Під прикриттям автоматників команда „Челєкєна” випустила українських офіцерів і, обрубавши собі швартові канати, все ж таки вийшла в море. Це вже було подібно на відкритий бандитизм – вимога прикордонників застопорити машини була проігнорована і прикордонні катери почали лише супроводжувати російське судно. У штаб ЧФ з Одеси пішли телеграми, що В.Безкоровайний намагається там захопити російське судно. Із Севастополя звільнювати „Челєкєн” віце-адмірал Е.Балтін направив корабельну ударну групу ЧФ. У відповідь за наказом Міністра оборони України в повітря було піднято чотири штурмові літаки СУ-15, які повернулися на аеродром після того, як КУГ ЧФ ліг на зворотній курс. Ввечері 9 квітня „Челєкєн” все ж таки прибув до Севастополя, морські прикордонники наказ про затримку судна-порушника не виконали.
В Одесі в ці дні віце-адмірал Володимир Безкоровайний у повній мірі проявив свій характер і силу волі. У відповідь на збройну провокацію він 10 квітня блокував українськими моряками і особовим складом болградського гарнізону 318-й дивізіон. І в лічені хвилини цей дивізіон був обеззброєний, а його командування, майже все п’яне, за провокацію збройного конфлікту заарештовано. Активними помічниками командувача ВМС в Одесі були капітани 2 рангу Вадим Махно і Ігор Кабаненко, які обеззброїли вузол зв’язку і штаб дивізіону. Коли, здавалося, п’яні російські вояки були вже приведені до порядку а їх зброя здана і закрита у сховища, на територію дивізіону ЧФ прибув підрозділ спецназу одеського полку Міністерства внутрішніх справ України. Російськомовний начальник штабу цього полку, що очолював загін, як виявилося, прибув на допомогу морякам ЧФ і спробував витіснити з Одеси моряків ВМС України. Лише рішуча і безкомпромісна позиція капітана 2 рангу Вадима Махна і його підлеглих заставила одеських „правозахисників” повернутися до своїх казарм.
Наступного дня, 11 квітня, на базі цього дивізіону та інших колишніх військових частин ЧФ в Одесі, Миколаєві, Херсоні, Ізмаїлі і Очакові був сформований Західний морський район Військово-Морських Сил України, командиром якого було призначено капітана 1 рангу Дмитра Українця.
Навколо подій в Одесі ідеологічні структури Росії розгорнули справжній ажіотаж. „Красная звезда” та „Флаг Родины” на своїх шпальтах почали шельмування командувача ВМС, звинувативши його в... порушенні принципів морського братерства та виставляючи героями справжніх ініціаторів збройного конфлікту. Мало того, за словами Дмитра Українця, тодішній мер Одеси пан Чернега звинуватив його і командувача ВМС у захопленні... „російських територій в Одесі...”. Так високі державні чиновники відстоювали інтереси держави і так розуміли суть проблеми Чорноморського флоту!
Події в Одесі змусили Президентів України і Росії провести чергову зустріч 15 квітня в Москві. Під час переговорів Леоніда Кравчука і Бориса Єльцина було прийнято Угоду про поетапне врегулювання проблеми Чорноморського флоту.
Та ця угода істотно не позначилася на розв’язанні проблеми флоту і розподілу його інфраструктури та кораблів. Вона не зменшувала труднощів у будівництві національного флоту. Крім того, на командувача і штаб ВМС були покладені завдання підготовки документів для переговорного процесу з флотської проблеми, що забирало багато сил і часу. Та, як пригадував згодом Володимир Герасимович, не брати участі в дипломатичних зусиллях керівництва України штаб ВМС не міг, бо ніхто інший тоді не був спроможний виконати цю роботу.
Однак, попри всі труднощі командувача, відсутності в нього достатніх засобів і людей, будівництво ВМС крок за кроком просувалося незалежно від ситуації на Чорноморському флоті.
У березні були підняті з руїн і введені в експлуатацію радіонавігаційні станції та гідрографічне устаткування Одеського і Миколаївського гідрографічних районів, почали діяти маяки, кораблі ВМС стали планово відпрацьовувати завдання бойової підготовки.
Далі Володимир Безкоровайний спрямував зусилля штабу ВМС на розвиток міжнародних контактів молодого флоту України. Визнання на міжнародному рівні ВМС України змусило б, на його думку, прискорити рішення щодо Чорноморського флоту, як врешті і сталося.
У ситуації, коли відверто вороже ставлення командування ЧФ до ВМС України підтримувалося московськими політиками, міжнародне співробітництво українського флоту означало би вимушений відхід ЧФ від конфронтацій до співпраці. Створення Західного військово-морського району відкривало можливості для організації міжнародного співробітництва Військово-Морських сил і виведення їх з штучної міжнародної ізоляції. Так Одеса на багато років стала головним портом ВМС, який став приймати візити іноземних військових кораблів.
Першим офіційним міжнародним контактом ВМС України став офіційний візит загону кораблів ВМС Болгарії до Одеси, який відбувся з 11 по 14 травня 1994 року.
Важливе значення для подальшої організації міжнародного співробітництва ВМС мали зустрічі Володимира Безкоровайного з заступником Головнокомандувача Союзних Збройних сил НАТО в Південній Європі генералом Антоніо Мілані, послами США – Вільямом Міллером, Великої Британії – Саймоном Гімансом та Італії – Вітторіо Сурдота й іншими дипломатами. Наслідком цих зустрічей стало запрошення ВМС взяти участь у св’яткуванні 50-річчя висадки союзного Нормандського десанту, на свято „Армада свободи”, у французькому порту Руан.
Завдання на перший далекий морський похід командувач поставив фрегату „Гетьман Сагайдачний” під командуванням капітана 3 рангу Сергія Настенка. Командиром походу було призначено першого заступника начальника штабу ВМС капітана 1 рангу Юрія Шалита.
26 червня „Гетьман Сагайдачний” вийшов з севастопольської бухти і взяв курс на Босфор. У Франції він мав представляти світу нову велику європейську морську державу – Україну. Готували корабель до походу в умовах тотального дефіциту всім світом, але найбільшу допомогу надали шефи Львівської і Тернопільської областей.
Проводжаючи екіпаж, віце-адмірал Володимир Безкоровайний зробив особливий наголос на його історичному значенні для держави, для ВМС та їхнього майбутнього, зазначив, що найменша невдача в поході в умовах жорсткої боротьби за флот негайно буде перетворена на зброю проти України і її флоту.
Багато чого з плану походу „Гетьман Сагайдачний” в Руан належало виконати вперше в історії ВМС України. Прохід проток Босфор, Дарданелли і Гібралтар, вихід в Середземне море і Атлантику, похід навколо берегів Європи, плавання по ріці Сена – все це було вперше. На тих морських широтах Військово-Морського прапору України ще ніхто ніколи не бачив. Першим був і офіційний візит українського корабля у Францію й участь його у святі, в якому були задіяні кораблі багатьох флотів світу. „Гетьман Сагайдачний” відкривав для українського флоту вікно у світ. Все це накладало на українських моряків особливу, історичного значення відповідальність.
З прибуттям „Гетьмана Сагайдачного” до Руану туди прибув і командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний. Його участь у святкових заходах в Руані і Гаврі значно сприяли підняттю престижу українського флоту. Світ, який у Руані представляли тридцять іноземних флотів з різних кінців світу, вперше зустрівся з українськими військовими моряками і переконався, що Україна, незважаючи на протидію, впевнено будує сучасний і боєздатний флот, спроможний захищати національні інтереси.
„Гетьман Сагайдачний” у Руані став одним з найпопулярніших кораблів, його відвідали більше 10 тисяч гостей. Після завершення свята „Армада свободи” на зворотному шляху до берегів Батьківщини „Гетьман Сагайдачний” провів успішні навчання з французьким вертольотоносцем „Жанна Д’арк”.
7 серпня перший далекий морський похід флагману ВМС фрегата “Гетьман Сагайдачний” успішно завершився. Як згодом зазначив Володимир Безкоровайний, він відкрив новий етап становлення українського флоту.
Після цього походу віце-адмірал Володимир Безкоровайний змінив гюйс корабля. Синє полотнище з золотим тризубом було замінене на Державний прапор України. Причиною заміни, за твердженням самого Володимира Герасимовича, була відсутність можливості налагодити їх виробництво, а саморобні гюйси досить швидко втрачали свій вигляд на сонці і вітрі. Перебуваючи у Франції, командувач ВМС взяв приклад з французького флоту – у них гюйсом служив державний прапор Франції. У Безкоровайного Державних прапорів України було достатньо, шефи з областей доставляли їх у достатній кількості і високої якості. Так Державний прапор України став корабельним гюйсом Військово-Морських Сил і продовжив традицію Державного флоту УНР: у 1918 році Державний прапор УНР був затверджений Військово-Морським прапором флоту УНР.
Естафету участі у міжнародних навчаннях у нього перейняли корвет „Луцьк” та корабель управління „Славутич”, які, відповідно, з 25 по 27 липня та з 17 по 31 жовтня успішно виконали завдання міжнародних миротворчих навчань „Бриз-94” в Болгарії та „Морський партнер-94” в Румунії. Це вже було міжнародним визнанням українського флоту.
Значну увагу приділяв командувач інформаційно-пропагандистському забезпеченню будівництва національного флоту, вбачаючи в цій роботі основу забезпечення стабільності в регіоні. Об’єктивне і оперативне висвітлення процесу будівництва національного флоту,проблеми розподілу ЧФ в той час виходили на рівень важливих державних завдань. З призначенням на посаду заступника командувача ВМС по роботі з особовим складом колишнього заступника командувача флотилії Тихоокеанського флоту капітана1 рангу Віталія Литвиненка значно піднявся професіоналізм ідеологічних структур ВМС України. Більше уваги і практичної допомоги стало надаватися флотським журналістам і засобам масової інформації, які почали більш активно впливати на регіон базування флоту.
Швидке зростання міжнародного авторитету ВМС України не залишилося без уваги антиукраїнських сил в Криму та в Севастополі: обраний у січні 1995 року президентом Криму Юрій Мєшков, а згодом і Верховна Рада АР Крим, очолювана Юрієм Цековим, прийняли ряд заяв з виводу ВМС України з півострова. 23 серпня позачергова сесія севастопольської міськради з ініціативи її голови Віктора Семьонова прийняла антизаконне популістське рішення про визнання російського правового статусу міста Севастополя. На додаток до цього, напередодні святкування Дня незалежності, голова Верховної Ради України Олександр Мороз, зійшовши з фрегата „Гетьман Сагайдачний”, заявив, що якби він вирішував питання флоту – то „віддав би флот повністю Росії без всяких компенсацій”.
Все це, звичайно, лягало важким тягарем на морально-психологічний стан українських моряків, але не настільки, щоб послабити їхнє бажання відродити і зміцнити національний флот України. Призначення головою української урядової делегації на переговорах з проблем флоту віце-прем’єра Євгена Марчука свідчило, що виконавча влада України буде твердо відстоювати морські інтереси держави.
Будівництво ВМС України відбувалося в умовах відсутності найнеобхіднішого, при значних затримках навіть грошового утримання військовослужбовцям, яке і так значно поступалось грошовому утриманню військовослужбовців Чорноморського флоту. Здавалося, що моряків спеціально кинули на виживання. Багато офіцерів, зневірившись у майбутньому ВМС, звільнились в запас. На їх заміну командувач ВМС прийняв рішення перевести на флот значну кількість армійських офіцерів, які розпочали перепідготовку прямо на призначених посадах. Вихід чи розформування ВМС, чого так добивалися в Севастополі, значив би для України втрату міста і початок її територіального розчленування. Тому командувач ВМС приймав різноманітні і неординарні заходи щодо зміцнення флоту.
У цій складній ситуації Володимир Безкоровайний звернувся за допомогою до народу. Шефська допомога ВМС України, в основному матеріальна, ще не була достатньо організованою, проте надавалася Військово-Морським Силам окремими областями і районами ще з грудня 1992 року. Та флоту, вважав командувач, більшою мірою потрібна була моральна підтримка морякам не лише з Західної України і Запоріжжя, а всього народу України, і в першу чергу необхідна була правова база шефства над флотом.
Зусилля командувача і штабу ВМС з організації шефства над флотом отримали підтримку і правове підґрунтя в Указі Президента України від 7 жовтня 1994 року „Про організацію шефства над кораблями Військово-Морських Сил”. Цей указ став юридичною базою організації шефської роботи на всі наступні роки. Указ про шефство узагальнив проведену роботу з всенародної підтримки ВМС і поставив шефство над флотом у ряд загальнонаціональних завдань.
6 грудня 1994 року, в День Збройних Сил України, Володимир Безкоровайний провів у Севастополі першу конференцію Військової ради ВМС з керівниками областей і регіонів України з практичного виконання Указу Президента України „Про шефство над кораблями Військово-Морських Сил”.
На конференцію прибули керівники всіх областей України. Не було лише представників влади Севастополя, АР Крим та Закарпатської області. Останні не прибули через непогоду. Місцева влада – просто проігнорувала. Після проведеної конференції у штабі ВМС було створено відділ з координації шефських зв’язків. За кожним кораблем і військовою частиною було закріплено конкретне місто, район чи область, назначені представники штабу ВМС в областях. І незабаром допомога районів стала більш відчутною і направлялася на вирішення найскладніших матеріальних проблем ВМС.
Розбудова Військово-Морських Сил просувалася вперед, хоча командувачу доводилося переборювати величезні труднощі. Вони в першу чергу були пов’язані з переговорним процесом по Чорноморському флоту.
Російська сторона вперто вимагала виводу штабу і взагалі ВМС України з Севастополя. Командувач ВМС зазначав, що вивід штабу ВМС з Севастополя на практиці означатиме втрату міста для України, що саме ВМС України, сім’ї українських моряків змусили місцеву владу, хоч і зі скрипом, рухатись у напрямку політики Києва.
Та провокації і цинічні заяви командування ЧФ та російських громад залишалися нормою їх спілкування з ВМС України. Так, напередодні Дня Перемоги командувач ЧФ, віце-адмірал Е.Балтін заявив, що українські моряки, „як зрадники”, не мають морального права віддавати почесті героям Великої Вітчизняної війни. 9 травня 1995 року під час військового параду, коли колона українських моряків проходила повз трибуну, командувач ЧФ разом з членами Військової ради ЧФ провокаційно зійшли з трибуни, продемонструвавши таким чином відкриту зневагу до держави, на території якої знаходились. В.Безкоровайний залишився на трибуні лише з своїми заступниками. На тому ж параді активісти антиукраїнських общин намагалися українських моряків закидати яйцями. А під час спільного святкування дня ВМФ у липні місяці офіцери ЧФ взагалі не пропустили віце-адмірала Безкоровайного на святкову трибуну і цей конфлікт викликав відповідну заяву МЗС України.
При таких взаємостосунках ЧФ з ВМС йшла підготовка до зустрічі президентів України і Росії, на якій планувалося вирішити питання розподілу ЧФ і підписати договір про дружбу і співробітництво України з Російською Федерацією. Командувач і штаб ВМС у ці дні працювали надзвичайно напружено.
Вихідних днів практично не було, відпрацьовувалися і обґрунтовувалися різні варіанти і різні проекти документів з розподілу Чорноморського флоту. Наслідком цієї роботи стала „Угода між Російською Федерацією і Україною по Чорноморському флоту”, підписана Борисом Єльциним і Леонідом Кучмою 9 травня в Сочі. Угода визначала, що ЧФ РФ і ВМС України базуються окремо і визначала параметри розподілу ЧФ: відповідно 81,7 і 18,3 відсотки його корабельного складу.
Та підписана угода, як і попередня, проблем командувачу не зменшила. Використовуючи термін „окреме базування”, командування ЧФ, московські політики та місцеві російські патріоти знову поставили питання виводу штабу ВМС з Севастополя. Питання постало достатньо гостро і дехто у Міністерстві оборони вже був готовий з цим погодитися: висувалися пропозиції штаб ВМС перевести до Києва. Це стало причиною конфлікту віце-адмірала Володимира Безкоровайного з Міністром оборони Валерієм Шмаровим, внаслідок якого командувач ВМС подав рапорт про свою відставку.
Конфлікт залагодив Президент України Леонід Кучма. Перебуваючи у Севастополі 22 серпня, Президент України заявив, що „штаб ВМС має бути у Севастополі – із цього треба виходити в першу чергу, а далі – з воєнної доктрини, причому з умовою: як краще зробити нашому флоту... Нам всім хочеться мати флот, який би не соромно було назвати флотом...”
Росія, хоч і претендувала на багато, але втримати й те, що мала, вже не могла. Чорноморський флот, який більше нагадував військово-політичного монстра чим військове стратегічне об’єднання, розвалювався і скорочувався незалежно від бажання його командувача і російських громад Севастополя. Скорочувалися і просто покидалися цілі гарнізони. Наказом Командувача ВМС для їх прийому до складу ВМС була створена спеціальна комісія, яку очолив контр-адмірал Микола Костров. З 14 по 17 березня 1995 року до складу ВМС були прийняті Ізмаїльський і Очаківський гарнізони, а з 7 грудня розпочався прийом ще 140 об’єктів ЧФ. Це була не проста робота. Командувач і штаб ВМС вимушені були приймати фактично розграбовані кораблі, військові містечка, техніку й майно, приймати те, що ще залишилось і могло бути використаним для потреб будівництва ВМС – іншої можливості вони не мали.
27 березня 1996-го року стало святом для всіх Військово-Морських Сил України. Цього дня під керівництвом командувача ВМС України, віце-адмірала Володимира Безкоровайного, були урочисто підняті Військово-Морські прапори України на кораблях колишньої Кримської військово-морської бази. На свято прибули численні гості з областей України, а ввечері небо над озером Донузлав освітив святковий салют. Після церемонії підняття прапорів, на прес-конференції, Володимир Герасимович підкреслив надзвичайно велике значення цієї події для подальшого розвитку національного флоту й окреслив майбутні контури Військово-Морських Сил.
8 травня 1996 року віце-адмірал Володимир Безкоровайний після введення інституту заступників Міністра оборони призначається заступником Міністра оборони – командувачем Військово-Морських Сил України і членом колегії Міністерства оборони України.
1996-й рік став вирішальним і водночас завершальним у будівництві національного флоту. Це був рік першого п’ятиріччя незалежності України і військові моряки у відповідь на всенародну допомогу готувалися до першого ювілею своєї країни. Окреслюючи завдання Військово-Морським Силам на цей рік, віце-адмірал Володимир Безкоровайний, незважаючи на складні політичні умови та штучно створену проблему Чорноморського флоту, поставив завдання розірвати залежність українського політичного життя від „проблеми Севастополя”.
Як ніхто інший, він розумів, що проблема розподілу Чорноморського флоту була створена як інструмент утримання Криму і Севастополя у сфері російського впливу і, поєднана з платежами за газ і нафту, легко переносилася на всю Україну. Військово-Морські Сили необхідно було вивести з політики. Зробити це було не просто, флотська проблема була козирною картою багатьох політичних сил в Росії, чимало бажаючих використати її для власних політичних цілей було і в Україні.
У 1996 році, як і в минулі роки, Військово-Морські Сили самі собі визначали завдання на рік, які згодом затверджувалися начальником Генерального штабу Збройних Сил України.
Головним завданням на 1996 рік віце-адмірал Володимир Безкоровайний визначив завершення етапу будівництва Військово-Морських Сил як виду Збройних Сил, незалежно від того, як надалі відбуватиметься процес врегулювання проблеми Чорноморського флоту. Це мали продемонструвати перші загально-флотські оперативно-тактичні навчання, що дістали назву „Море-96”, а широка участь ВМС у програмі НАТО „Партнерство заради миру” мала визначити міжнародне значення українського флоту.
Таким чином Військово-Морські Сили демонстрували Президенту, уряду і народу України свою спроможність виконувати завдання за призначенням, а Україна одержувала можливість заявити у світі про спроможність створити національний флот власними силами. В такому разі проблема розподілу Чорноморського флоту втрачала політичну значимість і перетворювалася на другорядну військово-технічну задачу, виводилася з політики і україно-російських міжнародних відносин. Зі зникненням проблеми флоту, зникала і проблема Севастополя.
У квітні 1996 року Володимир Безкоровайний підписав директиву про підготовку навчань „Море - 96”. Рішення про проведення навчань і у Києві, і в Севастополі було розцінено по-різному. Чимало скептиків знайшлося і у штабі ВМС – частина офіцерів вважала план Безкоровайного фантастичною витівкою.
Заради справедливості слід зазначити, що підстави для таких думок мали реальну основу. Наприклад великий десантний корабель „Костянтин Ольшанський” представляв собою груду металу: 280 його електродвигунів було викрадено, система вентиляції, дві з трьох рефрижераторних станцій, обидва головних двигуни, система залпового вогню були виведені з ладу, допоміжні котли зруйновані, шпиль і брашпиль зовсім були відсутні, як і технічна документація на всі корабельні механізми. Обіцянки російських адміралів повернути викрадене і замінити несправне так і залишилися обіцянками. Не кращими були й інші „передані” Чорноморським Флотом кораблі та судна. За радянськими технічними мірками такі кораблі не підлягали ремонту взагалі!
Але то були радянські мірки. У Військово-Морських Силах, і особливо у віце-адмірала Володимира Безкоровайного, вони були іншими. Коли багато хто у Севастополі і в Криму злорадно очікував фіаско планів Безкоровайного, штаб ВМС і новостворені з’єднання взялися за важку працю. Відступати було нікуди, а поспішати було треба – часу лишалось обмаль.
Приклад показав сам командувач флотом. Він особисто відвідав всі області України і залучив до виконання своїх планів шефів, судноремонтників, кораблебудівників, металургів – у Міністерства оборони коштів на відновлення кораблів не було! Офіцери, мічмани, старшини і матроси, цивільні працівники працювали з ентузіазмом. У багатьох випадках запасні частини купувалися за останні купони з убогих сімейних бюджетів військових моряків. Надавали допомогу і батьки матросів строкової служби.
І сталося те, що було сплановано – термін підготовки сил флоту до навчань було витримано. 25 липня бойові кораблі, підрозділи і особовий склад ВМС були у повній готовності до перших в своїй історії навчань.
Перші в історії національного флоту оперативно-тактичні навчання „Море-96” почалися 30 липня під керівництвом заступника Міністра оборони – командувача ВМС України віце-адмірала Володимира Безкоровайного. Протягом двох днів з’єднання і кораблі виконали в морі всі підготовчі бойові навчання і вправи.
1 серпня на переході морем на борт флагмана ВМС фрегата „Гетьман Сагайдачний” прибув Верховний Головнокомандувач Збройних Сил – Президент України Леонід Кучма. Навчання розпочалися відразу. В них вперше в історії Військово-Морських Сил брало участь більше 10 кораблів і суден, 2,5 тисячі чоловік особового складу, морська піхота і морська авіація. У ході навчань українські моряки успішно виконали низку протичовнових задач, відбивали атаки повітряного противника, супроводжували конвої, самі проводили ракетні атаки, вели бій за висадку десанту.
На завершальному етапі кораблі-учасники навчань пройшли в парадному строю перед Президентом України. Леонід Кучма дав високу оцінку проведеним навчанням. „Шлях будівництва ВМС України вибрано правильно, флот створено і він уже спроможний гарантувати безпеку держави,” – заявив на борту фрегата „Гетьман Сагайдачний” Президент України і підкреслив, що становлення Військово-Морських Сил України за своїм значенням дорівнює вступу України до Ради Європи і прийняттю Конституції держави.
Це була перемога! Перемога українських моряків – політична і моральна. Перемога, отримана у важкій тривалій боротьбі за флот! А на її закріплення, на прохання військових моряків, Президент України своїм указом визначив 1 серпня – Днем Військово-Морських Сил України.
Професійне свято українського флоту народилося в морі. З цього приводу на підсумковій прес-конференції після завершення навчань віце-адмірал Володимир Безкоровайний зазначив, що питання визначення Дня Військово-Морських Сил ставилося вже тривалий час і пропонувалися різні дати з нашого історичного минулого. Та Військова Рада і, в першу чергу сам Володимир Герасимович, не особливо обтяжуючись минулим, бажали не вигадувати свято, а створити його своєю працею. Свято українського флоту – створене важкою працею всього особового складу і відтепер, зазначив командувач, воно назавжди увійшло в нашу історію: 1-е серпня щорічно буде відзначатися як День Військо-Морських Сил України, як професійне свято всіх тих, хто пов’язав своє життя з морем.
Та все-таки 1 серпня має і глибоке історичне підґрунтя. В дні, коли проходили перші навчання ВМС України „Море-96”, історія в 1692 році зафіксувала першу перемогу козацького флоту України. Ця дата теж розглядалася як День українського флоту. Флотські журналісти ще 1 серпня 1995 року організували на телеканалі УТ-1 відповідну телепередачу, в якій заявили, що саме 1 серпня вважають своїм професійним святом. В штабі, управлінні виховної роботи ВМС хотіли бачити за професійним святом військових моряків не лише сучасну історію, а й вікові морські традиції нашого народу. Цю позицію активно відстоював заступник командувача ВМС з виховної роботи капітан 1 рангу Віталій Литвиненко. Саме він доводив цю позицію адміністрації Президента України та Міністерству оборони. Врешті так і сталося.
Так успішно переплелися сива історія козацького флоту й історія сучасного флоту України. Ратний подвиг перших козацьких ескадр у боротьбі за право вільно жити на рідній землі поєднався з ратним подвигом сучасних українських моряків і їхньою боротьбою за право нашого народу на флот і Чорне море.
День Військово-Морських Сил України став символом морської слави і звитяги всіх поколінь українців.
Після завершення навчань „Море-96” Військово-Морські Сили відразу ж розпочали підготовку до міжнародних навчань за програмою НАТО „Партнерство заради миру”. З 12 по 30 серпня рота морської піхоти ВМС взяла участь у навчаннях „Кооператив-Оспрей – 96” на базі морської піхоти США в Кемп-Леджуні. В них взяли участь підрозділи з 19 країн світу. Для ВМС України вони стали першими міжнародними миротворчими навчаннями з таким великим представництвом інших країн. Рівень підготовки українських морських піхотинців високо оцінив командувач Об’єднання Сил НАТО на Атлантиці генерал Джон Шихан.
До літа 1996 року український флот став одним з найактивнішим учасником цієї програми НАТО. Починаючи з 1993 року, фрегат „Гетьман Сагайдачний”, корвет „Луцьк”, корабель управління „Славутич” стали постійними учасниками міжнародних навчань „Бриз” і „Класика”. З квітня 1994 року почала виходити в море і морська піхота ВМС. Ще навесні під керівництвом В. Безкоровайного штаб ВМС розробив і направив Головнокомандувачу ОВМС НАТО на Середземному морі „Концепцію” і план проведення першого українського міжнародного навчання „Сі Бриз” та спланував похід загону кораблів ВМС з морською піхотою на борту до берегів США.
Віце-адмірал Володимир Безкоровайний постійно підкреслював, що в умовах жорсткої економічної кризи в Україні та протидії з боку Чорноморського флоту програма „Партнерство заради миру” стає єдиною можливістю українського флоту для професійного росту і навчання особового складу. Вона ж визначала і наш еволюційний шлях вступу до НАТО. Активна участь ВМС у програмі „Партнерство заради миру”, часто підкреслював Безкоровайний, є посильним внеском моряків у майбутню інтеграцію нашої держави до Європи і, за допомогою НАТО, в першу чергу США, наш флот отримує можливість удосконалювати бойову підготовку, запозичити досвід колег і, як кінцевий результат, стати дійсно боєздатним видом Збройних Сил України.
В похід до Сполучених Штатів Америки віце-адмірал В. Безкоровайний визначив загін кораблів у складі фрегата „Гетьман Сагайдачний” та великого десантного корабля „Костянтин Ольшанський”. Командиром походу був призначений досвідчений моряк перший заступник начальника штабу ВМС капітан 1 рангу Володимир Кузьмін.
Це був перший в історії України похід українських кораблів через Атлантичний океан. Ніколи до того Військово-Морський прапор України не майорів у широтах західної півкулі. Похід загону кораблів ВМС до берегів США став надзвичайно важливим іспитом на професіоналізм для молодого українського флоту і мав на меті увінчати політичну перемогу українського народу в складному і важкому протистоянні за флот і Севастополь. Це добре розуміли в регіонах України і допомагали морякам у підготовці походу всім можливим, незважаючи на відсутність коштів і економічну кризу у державі. Врешті підготовка до походу ВДК „Костянтин Ольшанський” є яскравим свідченням всенародної підтримки ВМС України. Суднобудівники Херсона, робітники Харкова, Дніпропетровська і Каховки, жителі Львівщини і Тернопільщини здійснили трудовий подвиг – за три місяці корабель був відроджений і підготовлений до походу!
15 серпня, через два тижні після завершення навчань „Море-96”, фрегат „Гетьман Сагайдачний” і великий десантний корабель „Костянтин Ольшанський” з ротою морської піхоти на борту вийшли з Севастополя і взяли курс до берегів США. Океанський похід загону українських кораблів змінив ситуацію в Севастополі. Одні проводжали кораблі з гордістю, другі – з заздрістю: кораблі ЧФ давно вже в море не виходили.
25 серпня, залишивши за кормою Чорне, Егейське і Середземне моря та протоку Гібралтар, загін українських бойових кораблів вперше в історії незалежної України вийшов в Атлантичний океан. Шлях через океан видався непростим. Посеред океану українським морякам довелося зустрітися з тропічним ураганом „Едвард”. У штормових умовах наші моряки продемонстрували високу професійність, стійкість і витримку і, як наслідок, визнання свого професіоналізму у американських моряків.
А в Севастополі недруги українського флоту глузували і чекали часу, коли українські кораблі почнуть тонути в океані й... організовували чергові провокації.
11 вересня, пройшовши 6000 миль, загін українських бойових кораблів прибув до військово-морської бази США Норфолк. Затим до США прибув і заступник Міністра оборони – командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний.
Американські моряки, жителі Норфолка і штату Вірджинія, українська діаспора в США протягом тижня надзвичайно тепло приймали українських моряків.
18 вересня 1996 року візит українських моряків до США завершився. Кораблі вийшли в море і взяли курс до рідних берегів. Під час походу вони двічі нанесли візити в порти Гібралтар і Понта-Дельгада (Азорські острови), взяли участь у низці навчань з кораблями ВМС США, Франції й Італії, успішно двічі перетнули океан, 5 морів і три протоки. На базі експедиційних сил морської піхоти США в Кемп-Леджуні рота морської піхоти ВМС України взяла участь в американо-українських навчаннях „Осінні союзники-2”. Загалом, протягом 64-х діб походу загін українських кораблів, подолавши більше 12 тисяч морських миль, успішно виконав всі планові завдання.
Цей похід довів усім, що українські моряки спроможні виконувати завдання будь-якої складності, що український флот вийшов на міжнародну арену співпраці і здатний виконати завдання із захисту морських інтересів держави. Це був вінець зусиль особового складу ВМС, зусиль народу і їхня спільна політична перемога в боротьбі за Україну як морську державу.
Та не все складалося так добре. Успіхи Військово-Морських Сил, які протягом року вийшли на міжнародну арену і стали вагомим військово-дипломатичним аргументом України, не припали до смаку багатьом політикам. Появились критики українського флоту, які не бачили сенсу у міжнародній співпраці ВМС і морських походах, а вбачали лише даремну трату державних коштів. Із середовища Чорноморського флоту, який буквально розвалювався біля пристаней, не переставали звинувачувати ВМС у політичній діяльності, у прагненні підірвати слов’янську єдність та „єдінство ЧФ”. У пресі та з різного рівня трибун доводили, що ВМС не є організованим та забезпеченим самодостатнім військовим організмом. Щодня ідеологічна машина переконувала широку громадськість, що лише ЧФ у змозі гарантувати безпеку Росії й України з моря, а Україні потрібні лише кораблі прибережного плавання, тобто, „човниковий”, потішний флот.
Знайшлися критики, як в штабі ВМС, так і в Міністерстві оборони. Ритм та напруженість у роботі, задані віце-адміралом В.Безкоровайним, не подобалися багатьом і з його оточення. Почалися скарги, що не так і не такий флот будуємо, не таку тактику вибираємо. Відчувалося, що у командувача ВМС не складаються стосунки з призначеним 11 липня 1996 року Міністром оборони України генерал-лейтенантом Олександром Кузьмуком.
У час, коли Військово-Морські Сили напружували всі свої сили на підготовку навчань „Море-96” та далеких морських походів, на флот почали прибувати інспекції з Адміністрації Президента та Міністерства оборони України. Почали шукати недоліки в роботі, яких вистачало – ВМС зводили з нуля і вони були позбавлені фактично всього того, що мали сухопутні війська. „Ми хоч і бідні, зате національно свідомі,” – любив повторювати Володимир Герасимович. Та патріотизм і відданість ідеї створення національного флоту почали падати в ціні. Під час інспекцій особливо старалися шукати недоліки Генеральна військова інспекція Адміністрації Президента України та Головна інспекція Міністерства оборони України, у складі якої був і контр-адмірал Михайло Єжель, колишній заступник В.Безкоровайного з озброєння і судноремонту.
Перед початком роботи інспекцій, упереджуючи обурення військових моряків, особовому складу Військово-Морських Сил виплатили заборгованість з грошового утримання за все літо. Керівника Генеральної інспекції при Президентові України пана Губенка успіхи ВМС не цікавили, то ж шукали винятково недоліки. Їх треба було знайти і їх натхненно шукали – відчувалося, що інспекції мали політичний характер, пов’язаний з проблемою розподілу ЧФ. Винними у флотській проблемі мали стати самі українські моряки, які, незважаючи на всі труднощі і перешкоди, таки просували будівництво національного флоту, а результатами бойової підготовкою почали перевершувати Чорноморський флот.
Незадоволення принциповістю В.Безкоровайного з’явилося в урядових колах ще в червні 1996 року. Так, 24 – 25 червня в Севастополі проходили чергові переговори по Чорноморському флоту. Напередодні переговорів віце-адміралу Безкоровайному зателефонував Президент України Леонід Кучма і поставив завдання піти на певні поступки російським вимогам, але вони не повинні були зачіпати національні інтереси України. Завдання було непростим, фактично в тих умовах його виконати було неможливо. Керівник російської делегації адмірал Ігор Касатонов стояв на позиціях, погодитися з якими Володимир Безкоровайний не міг і де робити поступати було неможливо: російська сторона вимагала визнати Севастополь головною базою російського ЧФ і погодитися з виводом ВМС України з Севастополя. Переговори делегацій тривали два дні й завершились безрезультатно. Завдання Президента лишилося не реалізованим і на наступному раунді переговорів.
Тоді Президенту доповіли, що у проблемі ЧФ винні… самі моряки, які не хочуть домовлятися і в першу чергу сам командувач ВМСУ. А щоб довести їхню непрофесійність і вину, на флот направили низку інспекцій. У провину командуванню й штабу ВМС було поставлено навіть те, у чому вони на вимогу уряду йшли на значні уступки ЧФ, наприклад, прийняття до складу ВМС розграбованої ракетно-артилерійської бригади та кораблів Кримської ВМБ.
Військовим морякам ВМС стало ясно, що жертвою невирішеності флотської проблеми стане заступник Міністра оборони – командувач Військово-Морських Сил України віце-адмірал Володимир Безкоровайний.
...Вранці 18 жовтня 1996 року загін українських бойових кораблів, завершивши перший в історії ВМС трансатлантичний похід, увійшов до севастопольської бухти. Фрегат „Гетьман Сагайдачний” і великий десантний корабель „Костянтин Ольшанський” один за одним пришвартувалися біля пристані морського вокзалу.
Зустрічала учасників історичного походу українська громада Севастополя як героїв, всі були безмежно щасливі, всі відчували свою причетність до справді історичної події. Чекали на Міністра оборони України, який у той час проводив у Сімферополі в штабі 32-го армійського корпусу командно-штабні навчання. Та Олександр Кузьмук до Севастополя не поспішав.
Командувач ВМС віце-адмірал Володимир Безкоровайний вишикував на пристані екіпажі кораблів і морських піхотинців, зачитав поздоровлення учасникам походу від Президента України і надзвичайно тепло привітав і поздоровив присутніх і моряків флоту з успішним завершенням першого в історії України трансатлантичного походу кораблів ВМС.
„Святий і непорушний принцип єдності народу і флоту, – зазначив командувач, – допоміг виконати те, що спочатку здавалося неймовірним. Похід твердо закріпив статус Військово-Морських Сил України як реальної військової сили незалежної України і став її історією, продемонстрував світу Україну як велику морську державу.”
Після завершення імпровізованого мітингу я запитав командувача: чого на урочистій зустрічі кораблів відсутній Міністр оборони? Володимир Герасимович відповів запитанням на запитання: „Чого запитуєш, коли сам знаєш відповідь?” І додав роздратовано: – „тут треба добре слово сказати чи хоч подякувати людям за їхню ратну працю в поході, а добре слово говорити не хочеться...” Ніхто з українських моряків за похід так і не був нагороджений Міністром оборони.
Повернувшись до штабу ВМС віце-адмірал Володимир Безкоровайний подав рапорт Міністру оборони про свою відставку. Він вважав свою місію вичерпаною: флот України створено, випробувано морем і океаном, здобуто широкий міжнародний авторитет. Надалі флотську естафету мав продовжувати інший командувач.
Та українських моряків дивувало і бентежило те, що міжнародна громадськість краще усвідомлювала історичне значення будівництва ВМС України, значення першого океанського походу, ніж це розуміли на Батьківщині.
З того дня, коли Міністр оборони знехтував тривалою і виснажливою працею військових моряків, він у значній мірі втратив свій авторитет на флоті. І хоча в подальшому Олександр Кузьмук часто бував у Севастополі, виходив на кораблях ВМС у море і постійно наголошував, що він „завжди з моряками”, щирої довіри більшості моряків до нього вже не було.
Володимира Безкоровайного доволі часто звинувачують в утилізації влітку 1996 року героїчного СКР-112. Це дійсно так, абсолютна більшість моряків хотіла бачити СКР-112 майбутнім музеєм Військово-Морських Сил. У Севастополі члени „Просвіти” і Спілки офіцерів України навіть створили комітет із захисту СКР-112 і направили Міністру оборони десятки звернень і заяв громадськості, але все марно. З Міністерства оборони поступило розпорядження утилізувати корабель. Володимир Безкоровайний посилав сторожовик на утилізацію на Чорну річку з неохотою і з важким серцем. Та проявлена дисциплінованість оцінена не була.
22 жовтня колегія Міністерства оборони України розглянула підсумки роботи інспекцій у Військово-Морських Силах. Заслуховували командування ВМС. На засіданні колегії, крім Володимира Безкоровайного, подали рапорти на звільнення з посад начальник штабу – перший заступник командувача ВМС контр-адмірал Микола Костров і заступник командувача ВМС контр-адмірал Олексій Риженко.
28 жовтня 1996 року указом Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України – Президента України Леоніда Кучми Володимир Герасимович Безкоровайний з посади заступника Міністра оборони – командувача Військово-Морських Сил України був звільнений і направлений у розпорядження Міністра оборони. Одночасно він був виведений і зі складу колегії Міністерства оборони України.
Незабаром його призначили помічником Міністра оборони, в компетенцію якого входили питання розподілу Чорноморського флоту і будівництва Військово-Морських Сил. У квітні 1997 року як помічник Міністра оборони, Володимир Безкоровайний брав участь у проведенні перших ракетних стрільб ракетно-артилерійської бригади берегової оборони ВМС.
У серпні 1998 року віце-адмірал В.Безкоровайний звільнився у відставку. Проживає в Києві, де організовував і очолив київську організацію Морської партії України, займається активною громадською і літературною роботою.
Член-кореспондент Академії інженерних наук. За період служби в 1977 році нагороджений орденом „За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР”, 8 медалями і відзнаками Міністерства оборони України „Іменна вогнепальна зброя ” до дня свого 50-річчя у 1994 році та іменною холодною зброєю при виході у відставку в 1998 році.
Віце-адмірал Володимир Герасимович Безкоровайний народився під щасливою зіркою. Доля й історія прирекла саме йому створити Військово-Морські Сили України як вид Збройних Сил, очолити їх у найскладніший період їхнього будівництва, згуртувати у реальну військову силу, вивести в море й океан та забезпечити їм міжнародне визнання. Він гідно продовжив справу свого попередника віце-адмірала Бориса Кожина і своєю службою, професіоналізмом, відданістю рідному народу і талантом флотоводця вписав яскраві сторінки в історію національного флоту.
Ім’я Володимира Безкоровайного стоїть в одному ряду із славетними флотоводцями України: Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Павла Головатого, адміралів Андрія Покровського і Михайла Остроградського. Він назавжди залишиться в історії Військово-Морських Сил Збройних Сил України як адмірал, що створив і вивів в море національний флот України, як адмірал, що об’єднав древню і сучасну морську історію нашої країни і продемонстрував сучасному світові Україну, як велику морську державу.