Дмитро Володимирович Антонович, напевно, єдиний в історії флоту України керівник військово-морського відомства, що став ним майже випадково. А точніше, керівником флотського міністерства Д. Антонович став завдяки своєму членству в соціал-демократичній партії та революційним подіям початку ХХ століття.
Дмитро Антонович ніколи не був не те що морським офіцером, а й ніколи не служив у війську, військового звання не мав, а на бойових кораблях і суднах Чорноморського флоту побував уже заступником міністра військових справ Української Народної Республіки.
Народився Дмитро Володимирович Антонович 2 листопада 1877 року, вірогідно, на Харківщині в родині видатного українського історика, професора Київського університету Володимира Антоновича.
Юнаком навчався на філологічному факультеті Харківського університету. Вихований патріотом рідної землі, Дмитро Антонович з студентських років (з 1899 р.), включився в активне політичне життя. В січні 1900 р. він організував Харківську групу Революційної Української партії (РУП), а 11 лютого в Харкові разом з П. Андрієвським, М. Русовим і Л. Матієвичем виступив засновником РУП, яка об‘єднувала організації на Центральних, Південних і Східних землях.
Програмою молодого Д. Антоновича (партійний псевдонім „Муха”) стало гасло, проголошене М. Міхновським на Шевченківських святах у Полтаві й Харкові в березні 1900 р. „одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу,” а найбільшою політичною метою – вимога „повернення нам прав, визначених конституцією 1654 р. з поширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії”.
Діяти Д.Антоновичу доводилось в підпіллі, в умовах реакції царського самодержавства і жорстокого переслідування українського національно-визвольного руху.
У грудні 1902 року Д. Антонович стає одним з керівників Центрального комітету РУП, а в 1903 році разом з Володимиром Винниченком входить до закордонного комітету партії, який розмістився у Львові.
Поряд з революційною діяльністю, Дмитро Антонович ґрунтовно вивчає історію, мистецтвознавство, історію мистецтва. Активно співпрацює з цілою низкою видань. З 1902 по 1905 р. він редагує партійні газети „Гасло” (м. Чернівці) та „Воля” (м. Львів), а з 1912 року викладає історію мистецтва в Київській мистецькій школі.
У 1917 році, в час падіння царського самодержавства, Дмитро Антонович знаходиться у вирі національно-визвольного руху в Україні, стає активним прихильником створення Центральної Ради як органу української представницької влади.
17 березня 1917 року Дмитро Антонович обирається товаришем (заступником) Голови Центральної Ради, яким став відомий політик і видатний вчений Михайло Грушевський, що повернувся в Україну із заслання.
Після проголошення Центральною Радою 7 листопада 1917 року Української Народної Республіки Д. Антонович знаходиться серед тих, хто визначав найголовніші політичні принципи будівництва молодої Української держави.
Як соратник по партії секретаря (міністра) Генерального секретаріату (уряду УНР) Симона Петлюри та як історик, Д. Антонович активно займається питаннями військового будівництва, створення української армії і флоту.
На той час на Чорноморському флоті український рух розвивався стихійно. Зв’язку з Києвом фактично не існувало та й соціалістична Центральна Рада, граючись в соціалістичні гасла братства народів та братерські почуття російського пролетаріату до українського, не вважала військову проблему першочерговою.
Чорноморський флот тих часів, особливо в Севастополі, представляв собою політичний вулик. У Севастополі вільно агітували представники Балтійського флоту, організацій більшовиків, есерів, монархістів з Петрограду й Москви. В травні 1917 в Севастополі побував і військовий Міністр Тимчасового уряду Росії О.Керенський. Його численні зустрічі з екіпажами кораблів і мешканцями Севастополя лише додали впевненості антиукраїнським силам, які під різними партійними програмами, особливо інтернаціоналізму, бачили Україну лише колоніальною територією в російських кордонах.
Опорою українського руху у Севастополі стало культурне товариство „Кобзар”, а потім створена на його основі „Українська Чорноморська громада”, яку очолили директор жіночої гімназії В’ячеслав Лащенко та матрос М.Пащенко.
Громада створила ряд секцій, головними з яких були військова і агітаційно- пропагандистська. Поволі почали налагоджуватися зв’язки з Києвом. Проте, як згадує учасник тих подій С. Шрамченко, Центральна Рада, що нездужала на „соціалістичний синдром”, не тільки не помагала розвиткові здорового національного-державницького руху на Чорноморському флоті, а й своїми діями у більшості його ослаблювала. Замість прийняття мір на партійних з‘їздах дискутувалися лише можливості їх вирішення.
Проте у жовтні 1917 року генеральний Секретаріат на вимогу Симона Петлюри для вивчення чи, вірніше, для з’ясування питань, пов’язаних з можливостями підпорядкування Чорноморського флоту уряду УНР, все-таки направив Дмитра Антоновича на Чорноморський флот. Об’їхавши Чорноморські порти від Туапсе і Новоросійська до Одеси, він почав переконувати Центральну Раду що без Севастополя Український Чорноморський флот не зможе існувати і що необхідно виправити помилку ІІІ Універсалу – Таврія без Криму.
Зустрівшись на флоті з членами українських громад, командами кораблів та побувавши на них, Д. Антонович повернувся до Києва з впевненістю скорого вирішення флотської проблеми. Оптимізму додала його тепла зустріч з моряками, які вбачали в ньому стійкого революціонера, твердого поборника волі і свободи українського народу, патріота України.
Активна діяльність Українського військового комітету у Севастополі активізувала процеси українізації флоту. 12 жовтня 1917 року екіпаж міноносця „Завидный” підняв Український державний прапор і відмовився його спускати. В цей же день українські стяги прикрасили всі кораблі і порти флоту, на стеньгах було піднято сигнали: „Хай живе вільна Україна!”. Це була реакція на звістку з Балтики про українізацію там крейсера „Светлана”. У цій ситуації командуючий ЧФ адмірал Немітц змушений був погодитися на призначення на флот українського комісара Центральної Ради. Ним став капітан 2 рангу Акімов.
Прибувши до Севастополя, він розмістився у приміщенні Української Чорноморської громади, яка знаходилася в колишньому будинку „Уніон Банку”. 11 листопада в його присутності український прапор підняв крейсер “Пам’ять Меркурія”.
Досить красномовно, з відчуттям, що на Чорноморському флоті РФ з 1917 року абсолютно нічого не змінилося, тодішню ситуацію на флоті описано в історичній книзі „Черноморский флот России”, випущеній в світ У 2002 році під редакцією недавнього командувача ЧФ РФ, „друга ВМС України” адмірала В.Комоєдова: „Особенно большой вред наносили украинские буржуазные националисты, возглавляемые Центральной Радой. Им удалось создать довольно сильные националистические организации на ряде кораблей. Под предлогом „украинизации” Центральная Рада пыталась захватить Черноморский флот и использовать его в своих контрреволюционных целях.
…Эта идея националистов провалилась, но их раскольническая деятельность не прекращалась.”
І то вірно! Краще було втопити бойові кораблі флоту (що і зробили!), чим передати флот „братам-слов‘янам”, в любові до яких клялися триста літ.
Українізація флоту не залишилася поза увагою Петрограда. Морський міністр Росії телеграфував 17 жовтня до Києва. Він звинуватив Центральну Раду в сепаратизмі і вимагав спустити підняті українські прапори і повернути на мачти кораблів Андріївські, російські прапори. Одночасно на флот хлинули різноманітні агітатори, проте з однією метою – не дати українізувати Чорноморський флот. У цій ситуації Центральна Рада почала гаяти час. Залишення Севастополя поза увагою столиці України було політичною помилкою колишнього уряду УНР, якою не забарились скористатися поборники „нєдєлімой”. Ситуація, що склалася внаслідок більшовицької антиукраїнської пропаганди у Севастополі звела нанівець авторитет офіцерів та командування флотом. Акімов, як офіцер, хоч і добився підняття державних прапорів УНР на цілому ряді кораблів, протистояти шаленій великодержавній більшовицькій пропаганді, особливо балтійських матросів, не зміг.
Витрачався історично дорогий час, який з кожним днем ослаблював український національний рух на флоті. До того ж, у Києві не розуміли, що події у Севастополі 1917 року значно відрізнялися від ситуації в Одесі, Херсоні і Миколаєві.
Та, зважаючи на все, Дмитро Антонович був налаштований оптимістично і намагався взяти ситуацію під контроль. Після його повернення з Миколаєва та доповіді Генеральному Секретаріату про стан справ на флоті 22 грудня було створено Секретаріат морських справ УНР, а його Генеральним секретарем призначено Дмитра Антоновича, людину, яка за С. Шрамченком, була „цивільна, може й переповнена добрими бажаннями, але в морських справах цілковито безпорадна. Іншої особи Центральна Рада знайти не могла, бо це мусив бути партієць-соціаліст”.
9 січня 1918 року Секретаріат морських справ було перетворено у Міністерство морських справ УНР і, таким чином, Д. Антонович став першим Морським міністром Української держави.
Робота Морського міністерства розпочиналася у надзвичайно важкій ситуації. Не вистачало досвіду, знань і підготовлених кадрів, на території країни більшовицькими військами вже велись бойові дії.
Проте Дмитру Антоновичу і в цій ситуації вдалося в короткий строк підготувати „Закон про Український державний флот”, який Центральна Рада схвалила 14 січня 1918 року. Це був документ надзвичайної державної і історичної ваги.
В ст. 1 проголошувалось, що Російський Чорноморський флот, військовий і транспортний, проголошується флотом Української Народної Республіки і виконує обов‘язки охорони побережжя і торгівлі на Чорному і Азовському морях. Стаття 4 визначала, що УНР переймає на себе всі зобов’язання російського уряду щодо утримання флоту і портів.
Закон вимагав: всім кораблям і суднам з часу проголошення закону підняти українські прапори.
Д.Антонович, як історик, виконуючи обов’язки Генерального секретаря з морських справ, вжив заходів для затвердження як державної, так і флотської символіки. „Тоді ж державного гербу затверджено не було, - пригадував пізніше він у своїх спогадах про міністерство, - і я скористався цим щоб в інтересах, головним чином естетичних, провести як державний герб знак князя Володимира, так званий тризуб”. Д. Антонович за прикладом європейських країн опрацював і проект військово-морського прапора, який 14 січня 1918 року був затверджений тимчасовим законом про флот УНР як „прапор українського військового флоту – полотнище о двох – блакитного і жовтого – кольорів. У кряжі блакитного кольору історичний золотий тризуб з білим внутрішнім полем у ньому”.
Вже в наш час, в 1995 році, за ініціативи тодішнього командувача ВМС України віце-адмірала Володимира Безкоровайного цей прапор ,лише без тризуба у кряжі, було затверджено гюйсом кораблів ВМС України.
Проте, незважаючи на велику вагу і значення прийнятих законів, Центральна Рада у другій частині закону про флот не змогла відійти від своїх ідей і, скасувавши обов‘язкову військову службу, проголосила добровільний набір по міліцейській, за місцем проживання, системі. Окрім того, закон було оголошено лише через 2 місяці, 13 березня 1918 року.
Але було вже пізно. Більшовицьким, антиукраїнським силам за весь цей час вдалося перетворити Севастополь в „Кронштадт юга” і залучити збаламучених чорноморських моряків до кривавого банкету банд Муравйова в Києві.
14 березня 1918 року Дмитро Антонович з поста Міністра морських справ подав у відставку.
У кінці грудня 1918 року, після обрання Ради народних міністрів Директорії УНР, Дмитро Антонович призначається міністром мистецтва в уряді Володимира Чехівського, а потім направляється головою дипломатичної місії Української Народної Республіки в Париж і Рим.
Після поразки УНР і перемоги радянської влади в Україні Д.Антонович перебуває в еміграції і з 1923 року і до своєї смерті у 1945 році проживає у Празі. Як історик і філолог, він брав активну участь у створенні Українського Вільного університету у Відні і Празі, ректором якого являвся з 1928-го по 1930-й та з 1937 по 1938 роки.
У Празі він займався ґрунтовною науковою роботою. Його перу належать численні праці з історії, історії мистецтва, філології. В Празі ним було створено історико-філологічне товариство та Музей визвольної боротьби України, беззмінним керівником яких він являвся до кінця своїх днів.
Похоронений Д.Антонович у Празі.
Дмитро Володимирович Антонович жив у період жорсткого протиборства ідеологій, розвалу імперій, розподілу впливу великих держав у світі та їхньої боротьби за Україну.
В його біографії немає морських походів і участі в морських битвах, він не водив ескадри в океани і далекі моря. Та це не применшує його заслуг перед національним флотом України.
Створенням морського відомства Дмитро Антонович проголосив всьому світові, що Україна є великою морською державою з багатою морською історією. Своєю діяльністю на посту морського міністра Д. Антонович довів до свідомості всіх, що українці, як морська нація, мають право на власний флот, за який вони будуть боротися. І оформив це юридично і бездоганно. Як військовий політик, він відчайдушно боровся за флот, був одним з небагатьох тодішніх політиків, які розуміли, що без власного флоту боротьба українців за визволення буде приреченою. Це головна його заслуга перед Збройними Силами України.
Діяльність Дмитра Антоновича на посту морського міністра, його успіхи та невдачі дозволили у схожій військово-політичній ситуації 1991-1992 років не повторити помилок минулого і створити Військово-Морські Сили незалежної України.
Його, хоч і коротка діяльність як першого морського міністра України, ще чекає ґрунтовного дослідження. Але й сьогодні з упевненістю можна стверджувати, що Дмитро Антонович навічно увійшов в історію флоту України. І було б цілком справедливо, якби ім’я першого морського міністра України носило на борту одне з військових чи цивільних суден флоту України, створенню якого він присвятив своє життя. Його ім’я має бути широко відомим і шанованим у середовищі всіх українських моряків.