Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
Чотирнадцять столиць України
Короткі нариси з її історії

ЗМІСТ

На початку цивілізації
ТРИПІЛЛЯ — столиця Пра-України
Землі, води й міста східних слов’ян
Україна як назва землі й держави
КИЇВ — столиця України-Руси
КИЇВ — столиця князя Олега
КИЇВ — столиця князя Ігоря
КИЇВ — столиця княгині Ольги
КИЇВ — столиця князя Святослава
КИЇВ — столиця князя Володимира Великого
КИЇВ — столиця князя Ярослава Мудрого
КИЇВ — столиця князя Володимира Мономаха
КИЇВ — столиця князя Мстислава-Федора-Гаральда
КИЇВ — столиця князя Юрія Довгорукого
ГАЛИЧ — столиця князя Романа
ГАЛИЧ, ХОЛМ — столиці князя Данила Галицького
Острів ХОРТИЦЯ — столиця Запорізької Січі. Князь Дмитро Вишневецький-Байда
ЗАПОРІЗЬКА СІЧ — столиця гетьманів Христофора Косинського, Григорія Лободи, Матвія Шаули. Гетьман Северин Наливайко
КИЇВ — столиця гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного
ЗАПОРІЗЬКА СІЧ — столиця гетьманів Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Павлюка, Якова Остряниці, Дмитра Гуні, Карпа Скидана
ЧИГИРИН — столиця гетьмана Богдана Хмельницького
ЧИГИРИН — столиця гетьмана Івана Виговського
ЧИГИРИН — столиця гетьмана Павла Тетері
ГАДЯЧ — столиця гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького
ЧИГИРИН — столиця гетьмана Петра Дорошенка
НЕМИРІВ — столиця гетьмана Юрія Хмельницького
БАТУРИН — столиця гетьмана Дем’яна Многогрішного
БАТУРИН — столиця гетьмана Івана Самойловича
БАТУРИН — столиця гетьмана Івана Мазепи
БЕНДЕРИ — столиця гетьмана Пилипа Орлика на еміграції
ГЛУХІВ — столиця гетьмана Івана Скоропадського
ГЛУХІВ — столиця наказного гетьмана Павла Полуботка
ГЛУХІВ — столиця гетьмана Данила Апостола
ГЛУХІВ — столиця гетьмана Кирила Розумовського
КИЇВ — столиця Центральної Ради. Президент Михайло Грушевський
КИЇВ — столиця гетьмана Павла Скоропадського
КИЇВ — столиця Директорії
ЛЬВІВ — столиця Західноукраїнської Народної Республіки. Президент Євген Петрушевич
ХАРКІВ — столиця більшовицької України
КИЇВ — столиця більшовицької України
ХУСТ — столиця Республіки Карпато-України. Президент Августин Волошин
ЛЬВІВ — столиця Української Незалежної держави
КИЇВ — столиця вільної України

НА ПОЧАТКУ цивілізації

Де та рука чи голос, що показали би нам й сказали: ось саме тут. Ось саме звідси, від цього часу ми почали свій крок, а той первовічний простір, де вперше ступили ми, в моторошно непрогляднім майбутньому стане зватися Україною? Скільки нам років, століть, тисячоліть? Де той початок, від якого взялися і ми, і наші сусіди — народи Європи, і все нині суще людство? Було це 600 000 років тому. Обкута льодовиками, мовчки й похмуро оберталася наша Земля навколо Сонця і їй, здавалося, не світило ніщо живе. Та ось за 400 000 років поспіль дрімучі льоди підтали і там, де з’явилася суша, з’явилися перші трави, перші ліси, перші звірі і перші ми — люди. Перших людей на Землі було жалюгідно мало. Вони тремтіли від страху й аби не потрапити на ікла звіроті, мусили взяти в руки ломаки. Тими ж дрючками вони здобували собі й харчі. Коли ж іще через 100 000 років первісний чоловік приручив вогонь, то бідне його життя трохи повеселішало. Тепер він міг не лише зварити їжу, а й підняти над головою палаючий смолоскип, щоби освітити доцільність свого буття, а ще, освітивши вогнем над собою небо, через певний час побачити Бога...
На світанку свого життя люди бродили чередами. В пошуках їстівних коренів, насіння та меду вони тинялися від океану до океану — Індійського, Тихого та Атлантичного — й через кілька тисячоліть заселили всі континенти, зокрема і Австралію. Перші людські стоянки виникли в X тисячолітті до н. е. До людини прийшли собака, свиня й овечка — охорона, їжа та вовняний одяг. Затим людина додумалася взяти в руки мотику, щоби дряпати нею землю й сіяти в ґрунт зерно. Праця біля землі зробила людину людиною. Наслідком тому стало третє тисячоліття до н. е., коли в долинах великих рік Тигру й Євфрату, Інду, Нілу та Хуанхе виникли великі культури-цивілізації: Месопотамська, Індійська, Єгипетська та Китайська. Згодом до них, пізніше, через два тисячоліття, приєдналася Грецька. А що ж Україна? Що у нас було в ті часи, коли на Землі постали перші чотири, а потім і п’ята цивілізації?

ТРИПІЛЛЯ — столиця Пра-України

З IV по І тисячоліття до н. е. в Україні розквітла перша в Європі цивілізація, що має назву Трипільська. Назва її пішла від назви села, яке лежить вниз по Дніпру недалеко від Києва. Та старожитна людність Пра-України орала волами землю, засівала зерном й кам’яними серпами жала. Від Донецького кряжу до Словаччини, від навершя Дніпра до Чорного моря жили ті люди. Священними в них були дім і сім’я. Чоловіки обожнювали жінок. До нас дійшли глиняні фігурки Жінки-Діви, Жінки-Матері, яким у живіт було вкладено пшеничне зерно. Трипільці молилися Сонцю і малювали його на стінах будинків. Вони першими на Землі приборкали коня і винайшли колесо. Трипільське колесо покотилося від берегів Дніпра до Китаю, Індії та Єгипту. Воно скоротило людству видимий світ і зробило його зрозумілішим.
Тим часом час не стояв. Наприкінці І тисячоліття до н. е. в Європі з’явився якийсь невідомий народ, що завоював трипільців, хоча й сам був поглинутий їхньою культурою. А з глибокої жовтої Азії, з її безмірних степів розпочався велетенський рух племен і народів. Першим на їхньому прямуванні опинилося причорноморське Трипілля. На початку І тисячоліття до н. е. сюди прийшли кіммерійці з Ірану. В VII столітті до н. е. тут заснували свої колонії греки. Водночас з греками з’являються скити, що також прийшли з Ірану. За ними — сармати. За сарматами з гір Кавказу — алани (теперішні осетини). У III столітті вже н. е. германські племена готів завойовують трипільські землі між Південним Бугом й Дунаєм. У 375 році н. е. з Азії знову присунули тюрко-монгольські племена — цим разом гунів. За ними — авари, а з верхньої Волги — болгари. Потім — хозари. За хозарами — угри (мадяри). Тоді — печеніги. Тоді — половці... Кіммерійці, греки, скити, сармати, алани, готи, гуни, авари, болгари, хозари, угри, печеніги, половці — тринадцять народів упродовж тисячоліття пробули на нашій землі нашими сусідами. І всі вони, безперечно, лишили в нашій історії слід.

ЗЕМЛІ, ВОДИ й МІСТА східних слов’ян

Нащадків трипільців греки називали антами, державою антів, що проіснувала три століття — від кінця IV до початку VII н. е. Анти — це ті ж східні слов’яни. Вони обіймали землі, що й стародавні трипільці, і де зараз на них живемо теперішні ми — ми їхнє пряме продовження. Племена східних слов’ян мешкали серед лісів і лугів, на берегах рік та озер, й любили їх понад усе. Все, що живило їхнє життя, було для них радісним і безмежно щасливим. Вони завжди були гарно одягнені, ситі, сильні й сміливі, мали багато дітей, спільних богів й говорили спільною для усіх мовою. Першу писемну звістку про них нам подають візантійські письменники IV століття н. е. Зокрема, візантійський історик Йордан пише, як анти побили готів, хоча готи і взяли в полон їхнього князя Божа разом з синами та 70 старійшинами. Довго й запекло билися слов’янські дружини-оружники з аварами та хозарами, що були впали на їхні землі. А землі слов’ян лежали з обох берегів Дніпра, Десни, Сейму й Сули, підступали на північ до Оки і до Сожу, на заході йшли за Карпатські гори й Північний Буг. На півдні вони омивалися Чорним морем, куди втікали Дністер та Південний Буг. Кожне плем’я мало своє ім’я і називалися вони так: поляни з головним містом Київ; сіверяни з головними містами Новгород-Сіверський, Чернігів, Переяслав, Любеч; полочани — Полоцьк; кривичі — Смоленськ; древляни — Коростень; волиняни — Луцьк, Новгород; суличі над Сулою; сколи над Ворсклою (тепер річка Ворскла); полтви над Полтвою; дреговичі жили на Прип’яті; радимичі й в’ятичі — на Сожі й Оці; тиверці — на Дністрі; на Південному Бузі — уличі; білі хорвати й карпи — в Карпатах й Галичині. Маючи спільні землі, єдиних богів і одну на всіх мову, слов’янські племена в четвертому столітті н. е. утворили націю, що вже за їхнього часу стала зватися українцями, а їхня земля — Україною.

УКРАЇНА як назва землі й держави

Поняття «Україна» дуже старе. Походить воно від стародавнього слов’янського слова «кра», що означає «край», «вкраїна», «україна», «земля, що окремішньо вирізняється з-поміж інших земель». Слово «кра» вказує на державу, що має свої межі, свої кордони і пограниччя. Це слово в його первісному значенні живе до сих пір в сербів, словенів, словаків, чехів, боснійців, долматів, хорватів. Поняття «Україна» як таке — назва суто людська, народна. Вона автономно проіснувала кілька тисячоліть аж поки в дев’ятому столітті не стала Україною-Руссю. Одні історики твердять, що «Русь» пішла від річок Рось, Росава, Роска, а інші — від шведських вікінгів, які також звалися руссю. Тепер відносно того, як, трактуючи Україну, називають і за що її мають наші північні сусіди — росіяни. Україну вони називають «окраиной», «околицей России» й підспідно мають її за свою територію. Дивного в цьому нічого нема, адже будь-яка імперія — капіталістична, фашистська чи царсько-більшовицько-російська, загарбуючи чужі землі, вважає їх або ж своєю «окраиной», або ж «исконно», «исторически» своїми. Україна-Русь і її народ вже були державою й нацією з кількавіковим досвідом, тоді як Росії, як нації і держави, ще не було і в помині. До 1713 року вона була відома — і так її називала Європа — як Московія або Татарія. В 1713 році цар Петро І привласнив з України-Руси її другу частку і відтоді Росія стала називатися Росією — вкраденим з України-Руси її історичним ім’ям. Важко назвати країну, яка би, подібно Україні, пережила те, що пережила вона. За більше ніж півтисячолітнє своє поневолення (1340 — 1991 рр.), в тих безперервних збройних навалах на повне знищення, приниження її національної гідності, оббріхування й мордування її народу, Україна, мабуть, єдина в світі держава, яка все це витерпіла й перенесла, і не лише вижила, але й своїм іменем дала людству приклад, аби воно в доцільності свого існування не мало сумніву.

КИЇВ — столиця України-Руси

П’ять століть — від дев’ятого по тринадцяте — проіснувала держава Україна-Русь, а Київ як столиця і на майбутні віки лишився її головним осередком. У пору розквіту України-Руси Київ був величезним містом-мегаполісом. У 1018 році, як пише тодішній німецький хроніст Тітмар, Київ мав 8 торговиць, 400 церков і населення «без числа». Правдиво, що в ньому мешкало 100 тисяч чоловік і на його площах стояли не лише княжі палаци, але й кам’яниці купців з Єгипту, Сирії, Арабського халіфату, Кавказу, Італії, Скандинавії, Польщі й Угорщини. Розташувавшись посередині дніпрового водного шляху «з варяг у греки», Київ став світовим ринком торгівлі. Кияни та їхні князі жили багато. Та, народжені від вільних дідів і прадідів, понад усе вони цінували волю. Припущення про те, що в V столітті н. е. основоположниками Києва було троє братів Кий, Щек та Хорив, і що Київ названий по імені старшого брата Кия, все-таки припущенням й залишається. Незаперечне інше: на монетах скитських боспорських царів (а це V століття до н. е.) є зображення царського жезла, що по-скитському звався кий. Пізніше зображення цього ж скитського царського кия перейшло на монети й печатки київських князів і означало воно «місто верховної влади країни та її символу Кия». Отже, Кий, Київ — це Головний, Єдиний, Той, що стоїть над усіма. Вінчало цей жезл триконечне навершя, яке стало нашим національним гербом і яке ми тепер називаємо «тризубом». Насправді ж це символ триєдності, Триєдиної сили, Трійці — поєднання Правогню, Праводи й зеленого Древа Життя. Так само як і в назві «Дніпро» поєдналися імена богів Дана та Істера, Київ-Трійця-Дніпро — ось воно те, що із темних глибин віків веде нас по сей день.

КИЇВ — столиця князя Олега (882-912)

У середині IX століття з півночі, через Балтійське море, а потім вниз по Дніпру човнами спустилися невідомі киянам ватаги людей, що звалися руссю. Це були шведські вікінги, перед тим вже відомі своїми наскоками на береги Англії, Франції та Сицилії, Ісландії та Гренландії. Ймовірно, що саме вони відкрили й Америку. Тепер, завітавши до Києва й оцінивши його блискуче розташування, добре озброєні, метиковані і рішучі, вони захопили київський княжий стіл, переженилися на киянках, а їхні ватажки Аскольд, потім Дір почали князювати. Невдовзі їхній одноплемінник Олег повбивав їх і став князювати сам. Перше, чим він зайнявся — переформував київське військо; з безладного зробив його дисциплінованим та рухливим, одягнув його в шоломи та кольчуги й озброїв двосічними мечами. Затим приборкав інші, непокірні Києву слов’янські племена й пішов на хозар. Побивши на Каспійському морі хозар, він зважився на великий і небезпечний похід через Чорне море на Візантійську імперію (907 р.). Коли греки побачили, як київський князь уже палить передмістя їхньої столиці — Царгороду, вони уклали між собою, Візантією й Київською Руссю, договір. За цим договором греки зобов’язувались утримувати Олегове військо й купців з Руси впродовж 6 місяців їхнього перебування в Царгороді, на час повернення їх додому забезпечити їх вітрилами, кітвами та харчами. Зобов’язувалася Візантія платити Русі контрибуцію, а також право безмитної торгівлі купців з України-Руси на теренах Східної Римської імперії. Цей україно-візантійський договір — перший документ, який свідчить про вихід України-Руси на історичне поле нарівні з іншими державами. Греки підписалися під цим договором, а князь Олег зі своїми русичами присяглися над ним іменем Перуна та Велеса й поклали на землю мечі.

КИЇВ — столиця князя Ігоря (913-945)

Наступник Олега, цей київський князь, відзначався непомірною жадобою до владарювання й багатств. У Києві він сидів мало, а те й робив, що увесь час кудись з військом ходив; то воював із союзниками Олега — південними слов’янськими племенами уличами і тиверцями, то приєднував землі між Дністром і Дунаєм до Києва; ходив на Каспійське море, дістався аж до Баку, набрав здобичі та, повертаючись через Північний Кавказ, зіткнувся з місцевими племенами, втратив усе награбоване й половину дружинників і прийшов додому порожняком. Затим ходив за Азовське море на печенігів, де знову добряче награбував та по дорозі додому знову все втратив. Так само Ігор захотів твердо стати на Чорному морі, але тут Візантія підмовила проти нього тих самих печенігів. Розізлившись на Візантію, сівши на лодії, він через Чорне море поплив походом на неї.

Похід був невдалий — греки застосували проти Ігоря «грецький вогонь» — вибухові снаряди, спалили його флотилію і він ледве живий безславно дістався додому. Оговтавшись та зібравши в Києві нове військо, він знову рушив на Візантію. Та греки знову побили Ігоря, уклали з ним невтішний для нього договір, за яким він змушений був відмовитися від володінь на Чорному морі, а також у гирлі Дніпра та ще й зобов’язався Візантію захищати. Безславно князь Ігор і загинув: зібравши данину із древлян і вже їдучи з нею до Києва, йому здалося, що він недосить зібрав, що древляни не додали йому хутра, воску та меду. Він повернувся назад до головного міста Коростеня, де розгнівані древляни убили його.

КИЇВ — столиця княгині Ольги (945-964)

Статна, спокійна, надзвичайно мила собою вдова князя Ігоря княгиня Ольга правила Україною 20 років. Йшла середина X століття, розквіт Середньовіччя, коли дві тодішні імперії — Візантійська, Костянтина Порфирородного й Німецька Оттона І — не випускали із рук меча. Розуміючи, посеред яких двох вогнів знаходиться її країна, княгиня Ольга робила усе, аби стосунки між Київською Руссю і тими двома велетами вирішувалися не війнами, а дипломатією. Вона іде з візитом до Царгороду, до імператора Костянтина, що хотів мати її за жінку. Там вона просить його бути її хрещеним батьком й приймає християнство. Після того, коли мова знову зайшла про одруження, Ольга відповіла Візантійському василевсу, що християнська віра не дозволяє хрещеному батькові одружуватися на хрещеній дочці. «Породичавшись» таким чином з Візантією, вона засилає послів до Оттона І з миром і добросусідством. Сама ж, не злазячи з воза чи саней, проїжджає тисячі кілометрів своєю державою — від Середнього Дніпра, Росі, Сули, Десни, Прип’яті до Новгорода і Пскова, будує нові села й міста, упорядковує збір данини, встановлює норми податків — «устави», «уроки», «броки», «дані»,— аби дружинники не забирали в людей все до останнього хутра, а й лишали мирянам на безбідний прожиток. Віднині данина ділилася на три частини: дві третини везли до Києва, а третю — на Вишгород, де Ольга жила. При княгині Ользі Україна-Русь розквітла ще більше. Поховати себе княгиня Ольга заповідала без тризни, по-християнськи. Православний світ вважає княгиню Ольгу святою.

КИЇВ — столиця князя Святослава (964-972)

Син княгині Ольги, один з найвидатніших особистостей Київської держави, запальний 22-річний красень-князь Святослав увібрав у себе якості, які би зробили честь будь-кому із найдостойніших людей не лише його часу. Точніше і вичерпніше, як про нього сказав літопис, не скажеш: «...він почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як леопард і багато воював. Не возив з собою возів, ні казана, ані варив м’яса, тільки порізавши тоненько конину чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстелював на спання підклад (що був під сідлом), а в голови сідло, — такі ж були і вояки його. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: "Іду на вас!"» Де і куди Святослав лише не ходив: і на косогів, ясів, що жили тоді на Кавказі; на порти хозарські, відкривши тим самим шлях для Русі по Волзі до перських, арабських міст; ходив на Подоння; на Оку до в’ятичів, аби платили данину Русі; ходив за Дунай на могутнє царство болгар і побив його; дійшов до Балкан, аж поки не завівся із Візантією і пішов на Царгород. Спершу греки відкупилися від нього фантастичною даниною. А вдруге, взнавши, що в Святослава всього 10 тисяч війська, зібрали 100-тисяч- не військо своє й рушили на нього самі. Та не дивлячись на перевагу в чисельності, тодішній візантійський імператор Цимісхій все ще боявся непереможного Святослава і уклав з ним мир. Святослав повернув до Києва, куди саме тоді підійшли печеніги. Підстерігши його біля дніпровських порогів, печеніги і вбили його, а їхній хакан Куря з Святославового черепа зробив собі золоту урочисту чашу. А для нас, записаний візантійським істориком, лишився його портрет: «Він був середнього зросту, кремезний і сильний, ніс мав короткий, сині очі, густі брови; бороду мав голену, довгі вуса і на голові чуб; виглядав суворо, був убраний зовсім просто і нічим не визначався з-поміж інших воїнів, тільки чистіша була на нім полотняна сорочка, а єдиною окрасою був золотий ковток у вусі. Поговорив трохи з цісарем, сидячи в човні, й поїхав».

КИЇВ — столиця князя Володимира Великого (980-1015)

У князя Святослава, коли він загинув, лишилося троє синів: Ярополк, Олег та один позашлюбний від ключниці Малуші — Володимир. Ще за життя, Святослав поміж ними країну вже поділив: Київ віддав Ярополкові, Овруч — Олегу, а Володимиру — Новгород. За намовленням одного із воєвод Ярополк убив Олега. Взнавши про братовбивство, Володимир утік з Новгорода до варягів збирати військо. Ярополк став князювати одноосібно. Тим часом, зібравши варягів, Володимир рушив на Ярополка, убив його й став на чолі держави, що налічувала близько 20-ти величезних земель, на яких жили не лише слов’яни, але й тюркські та угро-фінські племена. Лишаючи поза увагою всенародні віча і вже будучи православним сам, князь Володимир береться за хрещення своєї держави. Спочатку він вибирав між ісламом та християнством, але з політичних міркувань бути ближчим до Візантії та ще й оженившись на сестрі візантійського імператора Анні й повінчавшись з нею у Корсуні (нинішній Севастополь), обирає християнство. Хрещення України-Руси відбувалося жорстоко. Почалося воно у Києві. Спочатку Володимирові християнізовані дружинники, попаливши киянам хати, підпаливши їхні молільні язичницькі капища, повбивавши волхвів і порубавши священні гаї, знищивши правічну слов’янську писемність, що звалася «резами», пороздягали й позаганяли киян в притоку Дніпра річку Почайну, почали їх бити, тоді, як візантійські священики над їхніми головами махали кадильницями і хрестами. Так, у 988 році почалося знищення тисячолітньої, дохристиянської культури України-Руси, яка звалася й називається досі язичницькою...
Як і княгиню Ольгу, князя Володимира православна церква зачислила до лику святих.

КИЇВ — столиця князя Ярослава Мудрого (1019-1054)

Князь Володимир Великий помер у 1015 році. Кожному з дванадцятьох своїх синів він дав по князівству ще при житті, а старшому Ярополку — Київ. Після смерті батька, аби заволодіти державою особисто, Ярополк почав вбивати своїх братів. Так, він зарізав ще зовсім юних Бориса та Гліба, за що народ прозвав його «Окаянним», Бориса і Гліба церква причислила до лику святих. Тоді ж один із братів Ярополка новгородський князь Ярослав пішов на нього війною й розбив його. Тим часом на Ярослава пішов війною інший його брат Мстислав, що князював у Тьмутаракані. Війна тривала три роки аж поки брати не уклали мир: за Ярославом лишилися землі від правобережжя Дніпра на захід, а Мстиславу — на схід. У 1036 році після смерті Мстислава Ярослав сів у Києві. Час його князювання — це найвищий розквіт Київської держави. За його правління обшири України-Руси простяглися від Балтійського моря до Чорного і до Кавказу, від Дону і до Карпатських гір — більше 800 тис. кв. км мала тоді українська держава. Князя Ярослава називали ще «тестем Європи» — його жінка була шведською принцесою; польський король тримав його сестру; іншу сестру — візантійський імператор; троє його синів оженилися на європейських принцесах; три доньки були угорською, норвезькою та французькою королевами. Вперше за історію православ’я київським митрополитом він призначив не грека, а українця — звали його Іларіоном. Це він, князь Ярослав, розбудував Київ — збудував золотоверхий храм Київської Софії (1037 р.), позолотив бані усім 400 київським церквам, спорудив Золоті ворота; з його легкої руки чернець Антоній заснував Києво-Печерську лавру (1051 р.). Це він, князь Ярослав, написав звід законів Руська Правда — своєрідну першу в Україні і в світі конституцію, яка вперше визначала права людини. Це в нього була одна з найбільших у тодішньому світі бібліотека, за що і прозвали його Мудрим. Помер князь Ярослав 20 лютого 1054 року у Вишгороді. Було йому 76 років. Кияни привезли його саньми у Київ і поховали в Софійському соборі у білій мармуровій домовині. У цій домовині Ярослав Мудрий лежить й дотепер, у наші дні.

КИЇВ — столиця князя Володимира Мономаха (1113-1125)

Так само як і князь Володимир, князь Ярослав Мудрий поділив державу поміж своїми синами. Чи хоч здогадувався тоді старий князь Ярослав, що ділячи так Україну, він уже кидає її в смертельне провалля самознищення й бездержавності майже на тисячоліття, на цілих 937 років — від 1054-го по 1991-й? Страшно і моторошно подумати. Тим часом в його синів пішли діти свої, у тих — свої, покоління за поколінням, і князями і княжатами аж закишіло. І кожен із них почав рвати Україну собі. Брат звівся на брата, батько на сина, а син на батька. Заздрощам, люті і зненависті не було меж. Єдиним винятком у тому кривавому князівському шабаші був Ярославів онук, син його сина Всеволода і дочки візантійського імператора Мономаха цесарівни Анастасії. Переяславський, а потім великокиївський князь, він, починаючи з 13-літнього віку, ще при князюванні батька, не злазив з коня і не випускав з рук меча. Сам-один самотужки, маючи лише невелике військо, він бився з половцями, що орда за ордою лізли і лізли й пустошили Україну. 83 битви мав Мономах з половецькими ханами Боняком, Курею, Тугором, Сирчаном та Отроком. І коли у 1111 році, все-таки умовивши князів про допомогу, на березі Сіверського Дінця він половців погромив, кияни, зустрічаючи його в Києві, цілували йому руки. Слава про Мономахову перемогу, як зазначає літописець, докотилася «до греків, угрів, ляхів і чехів й до Риму». Та, мабуть, найвизначнішим вчинком Володимира Мономаха став його твір «Повчання дітям», що його він написав на схилі віку. Цей його твір став великим передвісником світової доби Відродження.

КИЇВ — столиця князя Мстислава-Федора-Гаральда (1125-1132)

Князь Володимир Мономах був одружений з дочкою англійського короля Гаральда II принцесою Гітою. їхній син Мстислав-Федір-Гаральд, що став князювати після батька, останній з великих київських князів, який іще намагався втримати в своїх руках цілісність України-Руси, що вже люто розвалювалася на окремі удільні князівства. Разом з тим міжнародне обличчя Київської держави було ще високим. Водами і дорогами, на кораблях, конях і верблюдах цілий рік безперервно Україна вела торгівлю з країнами Сходу і Заходу. Її торговельні й державні зв’язки зі світом були і широкі, і сильні. Ось, наприклад, з ким мав державно-родинні зв’язки той самий Мстислав-Федір-Гаральд. Сам він був одружений з шведською принцесою Христиною. Двоє його дочок видалися: одна — за короля Оботритів, датського принца Канута II, а друга — за норвезького короля Сігурда II. Після смерті датського принца вона одружилася з королем Данії Еріком-Емуном. Син Еріка-Емуна і дочки Мстислава став одним із найвидатніших датських королів, і в урядовій генеалогії королів Данії, укладеній у XII ст., родичання з Київською династією ставилося на почесне місце. Мстиславова дочка Ірина була заміжньою за грецьким царевичем Андроніком, а четверта — Єфросинія — за угорським королем Гейзою II; син Ізяслав мав за дружину польську князівну, а другий син, Святополк, тримав дочку німецького короля Оттона II. Все це було дуже добре, а от у внутрішньому політичному господарстві України-Руси йшлося на катастрофу. З усіх удільних князівств до престольного Києва вже блискало і гриміло на ураган, що вже ось-ось збирався забушувати і підірвати, видерти державу з коренем. Чорні дні для України-Руси стояли не за горами. Вони вже летіли з швидкістю пущеної з лука стріли... Тим часом, як і його батько князь Володимир Мономах, Мстислав-Федір-Гаральд рік у рік бився з половцями, бився потужно, за що прозвали його Великим, а коли помер, церква причислила його до ряду святих.

КИЇВ — столиця князя Юрія Довгорукого (1154-1157)

У 1154 році київським князем став Юрій, прозваний «Довгі Руки» — сьомий син Володимира Мономаха від його другої жінки-половчанки. Перед тим як сісти у Києві, Юрій Довгорукий князював на півночі Київської держави у верхів’ї Волги у Суздалі, де недалеко від неї у 1147 році заснував Москву. Як і більшість дрібних удільних князів, Довгорукий мріяв про великокняжий київський стіл. Після смерті великого київського князя Мстислава, коли п’ять попідряд князів, воюючи між собою, один за одним поперемінно займали Київ (двоє із них по року, а один лише 11 днів), Юрій Довгорукий, закликавши на підмогу половців, все-таки прибрав Київ до своїх рук. Пихатого, грубого, самолюбивого, кияни його не шанували. За час свого дворічного князювання він двічі ганебно мусив з Києва утікати, і лише за третім разом, привівши половців знову, він знову Київ здобув і вмер. Тут на Довгорукому можна було б поставити крапку, якби не його син Андрій, прозваний Боголюбським від назви села Боголюбове, де був його княжий осідок. Андрій Боголюбський, як і колись його батько, був Суздальським князем й так само, як і його невдаха-батько, прагнув і ненавидів Київ. У 1169 році він рушив з військом на нього, і так його пограбував, попалив й зруйнував, що такого не зробив навіть хан Батий зі своєю татаро-монгольською ордою. Ось як про це записав літописець: «...і Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому ні звідки: церкви горіли, християн повбивано, інших брали в неволю... в церквах обдирали ікони, забирали книги, ризи, і дзвони всі позабирали...». До всього Андрій Боголюбський прихопив із собою із Вишгорода й ікону Божої Матері, що стала називатися Володимирською й тепер знаходиться у Москві. Убили Андрія Боголюбського самі ж його піддані у Володимирі-на-Клязьмі, місті, яке він проголосив своєю столицею... Ось у такий спосіб на півночі Київської Русі виникала нова політична сила, яка згодом стане зватися Московським князівством, потім Московським царством, аз 1713 року — Росією.

ГАЛИЧ — столиця князя Романа (1199-1205)

Проіснувавши 250 років — з IX до XII століття, — одна з найбільших світових держав Київська Русь розпалася на окремі князівства. Подібні долі мали всі світові імперії, зокрема Римська (проіснувала 600 років) чи Каролінгська Карла Великого (100 років). Українські удільні князі, звільнившись з-під влади Києва, нарешті почали насолоджуватися владою на місцях. Так як і раніше, вони продовжували один одному заздрити, дрібніти в думках і вчинках, і далі плодити дітей-княженят. У величезній, іще до вчора могутній країні, раптом настала тиша, як після похорону. Та не зовсім і ненадовго. На заході України потужно й стрімко почало набирати силу Галицько-Волинське князівство зі столицею в Галичі на чолі з князем Романом. Галицько-Волинське князівство — це була та нова політична сила, яка продовжила державне життя України-Руси і, завдяки князю Роману, сама стала державою, що проіснувала більше аніж 100 років. Сівши на княжий стіл, водночас воюючи з половцями і Литвою, що зазіхали на Галичину, Роман взявся за своїх галицьких бояр. Маючи незмірні багатства, власні війська і всі урядові посади, вони мали князя за ніщо. Підтриманий міщанами, князь Роман бояр переміг: одних стратив, інших порозганяв по інших країнах. У 1203 році він об’єднує Галичину з Волинню. Далі він б’є своїх суперників князів суздальських, а одного із них, князя Рюрика, постриг у ченці. Князь Роман заволодів усією Правобічною Україною разом з Києвом. Тепер його держава простягається від Дніпра до Карпат, вона стає цільною та могутньою, як дзвін. Він знову іде в походи на половців і погромлює їх. Римський папа Інокентій III прислав до нього послів, аби князь Роман перейшов на католицьку віру. Князь Роман не зламав своєї православної віри, і знову йде не війну з польським князем Лєшком, де потрапляє в засідку й гине. Його дружина Ганна зосталася з двома малими дітьми на руках: князеві Данилу було З роки, а його братові Васильку — один.

ГАЛИЧ, ХОЛМ — столиці князя Данила Галицького (1205-1264)

Скориставшись загибеллю князя Романа, в Галич знов повернулися бояри. Рятуючись, Ганна мусила з дітьми втікати, і ще 40 років ця одна з найвидатніших жінок України разом з синами вела проти бояр війну. Нарешті, після перемоги над ними під Ярославом, князь Данило княжий Галич собі повернув. Тим часом в Україну прийшла біда: у 1240 році татаро-монгольські орди Батия повалили Київ, попалили дотла князівство Данила й пішли далі на захід. У 1241 році хан Батий розбив польсько-німецькі війська в Нижній Сілезії, завоював Україну, Болгарію, Моравію, Сербію, Хорватію, надумав іти на Римську імперію та роздумав і повернув на Волгу назад, до своєї столиці Бату-Сараю, де і помер. Погромлені татаро-монголами удільні князі їдуть «на поклон» до нового хана Берке. їде й Данило. Хан Берке приймає його, дає золоту пайцзу недоторканності й відпускає додому живим. Повернувшись до Галича, Данило нишком починає готуватися до оборони: він обносить валами Луцьк і Стіжок, Володимир і Кременець, Галич і Львів — нове місто, яке він збудував і назвав ім’ям свого сина. Боячись повторного татаро-монгольського вторгнення, він замирюється з угорським королем й листується з папою римським Інокентієм IV, сподіваючись, що той допоможе здійснити хрестовий похід проти татар. Замість військової допомоги пана прислав Данилу королівську корону, й папські легати коронували його. Тим часом хан Берке взнає про оборонні приготування Данила й, погрожуючи новою навалою, наказує йому зрівняти вали з землею. Князь Данило змушений був підкоритися і, аби подалі від небезпеки, переносить столицю з Галича на північ у ліси, де закладає нову столицю і називає її Холм (тепер вона називається Хелмом і належить до Польщі). У 1264 році князь-король помирає — цей один із найдостойніших князів у нашій історії.

Острів ХОРТИЦЯ — столиця Запорізької Січі. Князь Дмитро Вишневецький-Байда (1556-1564)

80 років — від 1240-го до 1320-го — Україна пробула під монголо-татарами. У 1340 році її почала захоплювати сильна і войовнича Литва. В 1363 році на річці Сниводі, на пограниччі Київщини, Волині й Поділля, литовський князь Ольгерд побив Золоту Орду, що згодом розпалася на окремі ханства, зокрема й Кримське (Кримське ханство в Криму з 1449 року). Невдовзі Польща підім’яла під себе свою партнершу Литву й загарбала Україну одноосібно. Українські князі позбулися державних прав. Українське національне життя було загнане в яму: з заходу його став розпинати нетерпимий до православ’я польський католицизм; з півночі, відриваючи одну за другою українські землі, наповзало Московське князівство; зі сходу й півдня, рік у рік женучи у ясир безборонний український люд, набігали з Криму татари, а з моря — турки. Ось у таких «обіймах» опинилася Україна в середині XVI століття. Йшлося до національного знищення. Повертало на небуття. Український народ відчув, що поки не пізно треба рятуватися, рятуватися власними силами, і він, як єдину оборону собі і спасіння, дав козаків, дав Запорізьку Січ. Ту саму Запорізьку Січ, що за 219 років свого історичного життя, воюючи на всі боки, зберегла Україну, і чия завидна слава прогриміла на Азію та Європу. Засновником цього неповторного в історії козацького товариства був кременецький князь Дмитро Вишневецький, прозваний у народі Байдою (Байда — безпечний чоловік). Та цей чоловік далеко не був безпечним: великий розум й духовна сила правили ним все життя. У 1556 році в Пониззі Дніпра на острові Хортиця Вишневецький об’єднав ватаги молодого українського люду, добре озброїв його й повів на татарів і турків. Били їх козаки блискавично й нещадно, і коли в одному з боїв пораненого Вишневецького турки взяли в полон й повезли в Туреччину, то, як передає вже легенда, почепили його за ребро на гак. А перед тим, аби бути таким хоробрим, як він, з’їли його серце — серце першого козацького гетьмана України Дмитра Вишневецького-Байди.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ — столиця гетьманів Христофора Косинського (1591-1593), Григорія Лободи (1596), Матвія Шаули (1596). Гетьман Северин Наливайко (1596)

Тим часом після страти Вишневецького-Байди в Туреччині (1564 р.) Польща далі жиріла на Україні. Польські магнати й покатоличені багаті українські роди окупували всі українські землі. Урядники, а з ними ксьондзи та єзуїти обплели Україну так, що вона, здавалося, більше не ворухнеться. Дійшло до того, що за вбитого українського селянина чи ремісника польський шляхтич сплачував до казни 20 копійок, і все кінчалося. Один з польських вельмож на ім’я Лащ, що 236 разів був засуджений за звірства над селянами, пошив собі одежу із винесених на нього судових справ і у такій «судовій» одежі гонорово їздив й ходив... Зайнятий своїми турко-європейськими справами польський коронний уряд на молоду Запорізьку Січ не звертав уваги. Йому навіть не снилося, що саме від ударів Запорізької Січі, а не від Туреччини чи Європи, через 60 років поспіль його наймогутніша в тодішньому світі Річ Посполита захитається й затремтить. Та це ще буде попереду, за часу Богдана Хмельницького, а поки що йшов 1591 рік. Саме у цьому році із Січі по Польщі вперше й впалило: гетьман Христофор Косинський з загоном у дві тисячі козаків, громлячи шляхту, пройшов пів-України. Вслід за вбитим Косинським загорілося повстання гетьманів Лободи та Шаули. Тоді ж проти Польщі виступив й Северин Наливайко. Випускник Острозької академії в Острозі, улюбленець найбагатшої людини в Європі, «некоронованого короля» православного князя Василя-Костянтина Острозького, що, до речі, видрукував у власній друкарні першу серед слов’янства Біблію (1581 р.), Северин Наливайко покинув князя і з чотирма тисячами покозачених селян завдав Польщі такого хльосту, що вона була змушена кинути проти нього регулярну армію на чолі з найбільшим своїм головнокомандувачем Жолкевським. Два роки підряд бився Наливайко за Україну та її православну віру. Його стратили у Варшаві. Ненависть до України в шляхти була така, що, як повідомляє легенда, Наливайка посадили у мідний бик і в тому бику на вогнищі запекли.

КИЇВ — столиця гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1616-1622)

Шістнадцяте століття закінчилося розправою Польщі над чотирма попідряд українськими повстаннями і стратою Наливайка. Польща дужче сіла на Україну, хоча від татарських набігів українського люду не боронила: кожне третє село було сплюндроване, а селяни уведені в Крим на продаж. Та помста не барилася. Легкий на воді, невловимий козацький флот — чайки — з’являється й потрясає береги Криму й Туреччини. Козаки здобувають Перекоп, Варну, Ізмаїл, Кілію, Акерман, Синоп, палять Мізевну та Архіоку — передмістя турецької столиці Стамбула.
У 1616 році гетьманом Запорізької Січі козаки обрали випускника Острозької Академії Петра Конашевича-Сагайдачного. З ними він здобуває татарську фортецю Кафу — світовий ринок торгівлі українськими невільниками. Повернувшися з Криму, Сагайдачний веде козаків на Москву, зваживши на прохання польського королевича Владислава, що прагнув московської корони. Сагайдачний розбив московське військо й підійшов під стіни Кремля. Та побачивши нерішучість королевича, забрав козаків додому. Не пориваючи з Польщею, Сагайдачний відновлює в Україні ієрархію православної церкви. Таємно від короля він запросив до Києва єрусалимського патріарха Теофана і той висвятив на митрополита Йова Борецького та п’ятьох священиків на єпископів. Католицька Польща заскреготіла зубами, та займалося на війну з Туреччиною, і Сагайдачний був ще Польщі потрібний. Тим часом він робить ще один крок: разом із Запорізькою Січчю записався до Київського Богоявленського братства: український народ та його церква віднині стали під оборону козацьких шабель. Завдяки Сагайдачному Україна і козаки стали єдиним тілом. У війні з Туреччиною Польща зазнала поразки. Король знову просить про поміч. 3 41 500 козаків Сагайдачний іде під Хотин, де завдає удару 150-тисячній турецькій армії й рятує Польщу від розгрому. Смертельно поранений отруєною стрілою, він складає заповіт про відписання своїх особистих коштів на Львівське й Київське братства, а також на монастирі й церкви. 10 квітня 1622 року у віці 45 років Сагайдачний помирає у Києві.

ЗАПОРІЗЬКА СІЧ — столиця гетьманів Марка Жмайла, Тараса Трясила, Івана Сулими, Павла Павлюка, Якова Остряниці, Дмитра Гуні, Карпа Скидана

Час від 1622 року (року смерті Петра Сагайдачного) до 1648-го (року повстання Богдана Хмельницького) пройшов в Україні гостро. Реєстрові козаки, ті, що були на утриманні польської казни та жили по селах й містах, і козаки-запорожці, що, окрім волі, не мали нічого, поглядали один на другого скоса. Реєстрові ставилися до Польщі терпимо, а запорожці — відкрито вороже. Наступники Сагайдачного гетьмани Олефір Голуб та Михайло Дорошенко, опинившись поміж двома козацькими стінами, прогетьманували недовго — всього по два роки. Ще одного пропольського реєстрового гетьмана Грицька Чорного (1629 р.) запорожці викрали й стратили на Січі. Тим часом в Європі йшла Тридцятилітня війна, в якій Австрія, Іспанія й Річ Посполита вели боротьбу проти Франції, Швеції й Данії. Європейські володарі з обох таборів звернулися до Запорізької Січі про допомогу. Окремі козацькі загони за добру плату поїхали в Західну Європу і добре там воювали на обидва фронти. Цісар і королі не могли ними нахвалитися.
У 1627 році архімандритом, а згодом й митрополитом Києво-Печерської лаври був обраний тридцятилітній Петро Могила. Оборонець православної віри, він став не лише опікуном і фундатором об’єднаних шкіл Києво-Печерської лаври та Київського братства (майбутня Києво-Могилянська академія), але й послом України до Польщі, де відстоював честь поневоленої православної церкви і України. Та Польща нічого не хотіла бачити й чути. Для неї була тільки вона, була и лише зверхність над усіма! Польський коронний гетьман Конецпольський тільки про те й говорив, як він ненавидить «хлопську кров». І він її проливав. Він придушив повстання Марка Жмайла (1625 р.), Тараса Трясила (1630 р.), Івана Сулими (1637 р.), Павла Павлюка (1637 р.), Якова Остряниці, Дмитра Гуні, Карпа Скидана (всі — 1638 р.). Сім повстань за 13 років! Україна закипала. Йшлося на велику грозу. Ім’я тій грозі буде Богдан Хмельницький.

ЧИГИРИН — столиця гетьмана Богдана Хмельницького (1648-1657)

«Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорізьких, скоритель фортець і антихриста...» — так починався лист англійського політичного діяча Олівера Кромвеля, що вітав Хмельницького з першими днями державного народження України. Йшов 1654 рік. Виснажена шестилітньою війною, досі ніким непоборна Польща знаходилася в потрясінні. Ледве дихала й Україна. З 5-мільйонного українського народу мільйон загинув. Невідворотним роком для Польщі став 1648 рік, коли під гетьманською булавою Хмельницького рушили проти неї полки запорізьких козаків, а згодом селян та міщан. Битви і перемоги Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями й Збаражем над наймогутнішою тогочасною країною приголомшили Європу: такого ще не бувало, щоби увесь народ, від молодого й старого, підвівся на битву за свою гідність і незалежність. Рятуючи державу від козацького наступу, король оголосив тотальну мобілізацію. Обидві армії — польська та українська — знову зійшлися одна з другою, цього разу під Берестечком. Перевага була на боці Хмельницького, та зрада його союзника татарського хана принесла успіх польському королю, хоча козацька армія не лише себе зберегла, але й у наступні роки зупинила польські походи під Білою Церквою, Жванцем і розгромила під Батогом на Поділлі. Головної мети — здобути Україні незалежність — Хмельницький досяг. Аби закріпити життя держави, він почав шукати союзів та спілок з Туреччиною, Швецією, Молдавією, Валахією, Семигородом, Московським царством. У 1654 році він заключив військовий союз з Москвою, за яким Україна залишала за собою, зокрема, свою зовнішню й внутрішню самостійність. Здобута під проводом Хмельницького державність України продовжувалася іще 60 років, до поразки гетьмана Мазепи під Полтавою у 1709 році. В 1657 році у віці 62 років Богдан Хмельницький помер. Поховали його недалеко від тодішньої столиці України Чигирина в рідному Суботові біля церкви. Згодом, коли Польща знову захопила Правобережну Україну, польський генерал Чарнецький викинув кістки великого гетьмана з могили.

ЧИГИРИН — столиця гетьмана Івана Виговського (1657-1659)

Блискучий дипломат, поліглот і військовий талант, міністр закордонних справ в уряді Богдана Хмельницького, Іван Остапович Виговський гетьманом України став не відразу. Коли Хмельницький ще жив, свої надії, як на гетьманського наступника, він покладав на старшого сина Тимоша. Тиміш на війні рано загинув, лишився молодший, Юрко, 16-літній дивний юнак, що не хотів нічого — ні влади, ні молодої, створеної батьком, держави. Але, шануючи батька, козацька старшина гетьманом Юрка проголосила. Через місяць він відмовився від булави. Тоді на Генеральній Раді в присутності іноземних послів, козаків, духовенства й міщан гетьманом України було названо Івана Виговського. На ту пору добровільний союзник — московський цар потихеньку вже почав до України підкрадатися. З першого часу своєї влади Виговський зробив опертя на українську еліту — козацьку старшину та на замирення з Польщею. Запорізькі козаки на чолі з кошовим отаманом Барабашем, а з ними й полтавський полковник Пушкар, що сам мріяв про булаву, підняли проти Виговського бунт, що закінчився перемогою гетьмана, хоча 50 тисяч українців у тій братовбивчій війні полягло. Далі, відчуваючи тиск і хижацтво Москви, Виговський у місті Гадячі разом з польськими послами складає угоду про федерацію України, Польщі й Литви. Він закладає підвалини суверенного українського Руського князівства, що водночас з Польщею та Литвою мало стати рівноправним членом Речі Посполитої. Взнавши про те, Москва кинула на Україну 150-тисячну армію. Битва відбулася під Конотопом, де російські війська були розгромлені вщент. Москву охопила паніка, цар надумав з Кремля тікати. Та Виговський на Москву не пішов, бо в Україні проти нього знову почались заворушення промосковських полковників. Виговський кладе булаву, їде до Польщі, де за доносом полковника Тетері поляки його розстріляли. Гетьманом Правобережної України старшина знову обирає Юрія Хмельницького. На Лівобережній Україні, що перебувала під московським царем, було обрано гетьманом Якова Сомка. Тим часом Юрій Хмельницький знову відмовляється від гетьманства і йде в монастир. Гетьманом на Правобережжі стає Павло Тетеря. Таким чином, Україна розділилася на дві частини по обидва боки Дніпра. Настав її найстрашніший час — доба Руїни.

ЧИГИРИН — столиця гетьмана Павла Тетері (1663-1665)

По страті поляками гетьмана Івана Виговського та після другого зречення булави Юрієм Хмельницьким, гетьманом Правобережної України в Чигирині було обрано прихильника Польщі Павла Тетерю. Гетьманом Лівобережної України, вірним московському цареві, хоча Москва й не довіряла йому, залишався Яків Сомко. Третьою силою була Запорізька Січ на чолі з кошовим Іваном Брюховецьким. Між Сомком, Брюховецьким та ніжинським полковником Золотаренком почалася боротьба за гетьманську булаву Лівобережної України. Рядові козаки, що прийшли з Брюховецьким, стали бити козацьку старшину та заможних людей, що були за Сомка й Золотаренка. Все вирішили московські війська, які взяли сторону Брюховецького. Сомка й Золотаренка та кількох козацьких старшин було страчено. Решту повезли під конвоєм у Москву. Ставши гетьманом Лівобережжя, Брюховецький всі козацькі посади замінив своїми прихильниками і став на поріг війни зі своїми братами — українцями Правобережної України. Та його випередив Тетеря. Так само, як і Брюховецький, себелюбивий, хворий на жадобу до влади, Тетеря підмовив польського короля Яна Казимира на захоплення Лівобережжя. Польщі було того й треба — і її війська разом з козаками Тетері перейшли Дніпро. Грабуючи все навколо, підпалюючи хати та б’ючи людей, вони дійшли до Глухова. Та Глухова не здобули, мусили вертатись назад, бо за спиною в них — Тетері і короля — на Правобережжі, одне за другим загорілись селянські повстання, що ненавиділи не лише поляків, але й Тетерю. Польські жовніри, татари й Тетерині козаки всі свої невдачі і лють стали виміщати на повсталому люді. Татарам було дозволено брати в ясир стільки селян, скільки зможуть погнати з собою в Крим. Польський генерал Чарнецький, той, що викинув кістки Богдана Хмельницького в Суботові з домовини, село Ставище на Київщині вирізав до ноги. Він, зокрема, писав королю: «Вся Україна вирішила вмирати, а не піддатися полякам». Та незабаром, зрештою, польські війська зазнали поразки від Брюховецького, а Тетерю розбив селянський ватажок Дрозденко. Тетеря зрікся булави, втік до Польщі, прийняв католицтво й ганебно зійшов з політичного кону України.

ГАДЯЧ — столиця гетьмана Лівобережної України Івана Брюховецького (1663-1668)

Ставленик козацьких низів, голоти, Іван Брюховецький, ставши гетьманом Лівобережної України, поїхав на поклін до Москви. З почетом у 500 чоловік, він, облобизавши цареву руку, виклав програму, за яку Москва відразу ж зробила його боярином, дала соболів, а коли попросив дати в подружжя іще й яку-небудь «московську дівку», дала йому й дівку — княгиню Долгорукову. Повернувшись додому, в Гадяцьку резиденцію, Брюховецький заходжується свою й московську програму виконувати. Вони полягали в тому, що віднині податки з селян та міщан збирає не козацька адміністрація, а Москва; до царської казни переходять і всі українські прибутки від іноземної торгівлі; у великі і малі українські міста вводяться царські війська з воєводами; все українське населення, окрім козаків, переходить під управу московських воєвод... Брюховецького зненавидів не лише простий люд, але і його поплічники. Та й він тепер бачив, яким золотим потоком в Москву з України потекли і гроші, і хліб, і мед, і як московські стрільці, писарі та збирачі податків своїми дикунськими звичками обходяться з українським людом. Та нищівний удар для Брюховецького як для гетьмана прийшов з білоруського села Андрусів: там, поза його спиною, Москва і Польща підписали угоду про розподіл України: Правобережжя відходило до Польщі, а Лівобережжя з Києвом — до Москви. Москва та Польща розрізали український народ по-живому. Україна спалахнула, як порох. Закипіли повстання. Селяни й міщани почали бити московські війська й гнати їх пріч. Брюховецький все зрозумів, і аби втриматися самому, вирішує порвати з Москвою й просити турецького султана взяти його під свій протекторат. На ту страшну пору гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, розгромивши польські війська під Брацлавом та щоб звільнити її й з-під Москви, іде походом на лівий берег, на Брюховецького. Довідавшись про те, козаки-голота Брюховецького вбивають його і проголошують Дорошенка гетьманом усієї України.

ЧИГИРИН — столиця гетьмана Петра Дорошенка (1665-1676)

У 1665 році на Генеральній Раді в Чигирині гетьманом Правобережної України був обраний онук гетьмана Михайла Дорошенка Петро Дорошенко. Він поставив собі мету — відвоювати Україну з-під Польщі, об’єднати її і повернути українському народові як державу. На той час в Україні було два гетьмани. Один — з правого боку Дніпра — він, Дорошенко, другий — з лівого, Брюховецький, що вже повводив московські війська в міста. В пониззі Дніпра, за порогами власним життям жила Запорізька Січ. Усе, що нависало над Україною ззовні та кипіло вдома, виглядало зловісно. Почав Дорошенко з війни проти новоявлених гетьманів Опари та Дрозденка. Тим часом давні взаємні вороги Польща й Московське царство уклали договір, за яким Правобережна Україна підпадала під Польщу, а Лівобережна з Києвом — під Москву. Тепер Дорошенку доводилося мати справу не з одною державою-хижаком, а з двома. З 20 тисячами козаків він ударив спершу по Польщі, розгромив її військо під Брацлавом, потім пішов на Лівобережжя, порозганяв московські гарнізони, повалив Брюховецького, згодом іще одного скороспілого гетьмана Суховія і став гетьманом усієї України. Український народ вітав Дорошенка — люди в церквах за нього молились. Дорошенко знав, що Польща з Московією Україну задушать, і він почав шукати військових союзників. Він звернувся до Бранденбурзького курфюста Вільгельма, турецького султана і до волзького повстанця Степана Разіна. Султан відгукнувся, взяв Україну під свій протекторат, оголосив Польщі війну й заодно з кримським ханом вступив на Поділля в українські землі. Опинившись на боці турків, Дорошенко знову розбив польські війська та поставленого Польщею гетьмана Правобережної України Ханенка. Незабаром Польща й Туреччина помирилися, і Дорошенко залишився один. А турки й татари почали грабувати й палити зайняте ними Поділля так, що люди, тікаючи в ліси, яри і печери, Дорошенка проклинали. Оточений в Чигирині московськими військами та козаками нового Лівобережного гетьмана Самойловича, Дорошенко склав булаву і був вивезений на північ Московії у заслання.

НЕМИРІВ — столиця гетьмана Юрія Хмельницького (1657, 1659-1668, 1677-1681)

У Богдана Хмельницького було п’ятеро дітей: три сини і дві дочки. Меншого сина забив до смерті польський шляхтич Чаплинський, коли у відсутність Хмельницького напав на його хутір Суботів. Старший Тиміш, обдарований полководець, на якого Хмельницький дивився як на майбутнього гетьмана, загинув молодим на війні. Хмельницький помер, булаву взяв 16-літній Юрій — нелюдимий, слабодухий хлопчина, що прогетьманував лише місяць, зіслався на молодість й передав владу Івану Виговському. Після дворічного гетьманування Виговського козацька старшина вдруге обрала Юрія. Під тиском Москви Юрій підписав сфальсифіковані нею статті Переяславської угоди 1654 року, за якими державність України підрубувалася під корінь: царські війська вводилися в Київ та в усі великі міста; українському уряду заборонялося мати стосунки з іншими країнами; обирати гетьманів лише з дозволу царя. Москва пішла війною на Польщу, і Юрій мусив іти разом з нею. Та битися з поляками він не став, уклав з ними мир, тоді як московські війська зазнали розгрому, як у свій час від Виговського під Конотопом. Правобережна Україна стала за союз з Польщею, Лівобережна — на бік Москви. Опинившись в такому становищі, Юрій Хмельницький склав булаву, пішов у монастир, постригся в ченці й, прийнявши ім’я Гедеона, став архимандритом. Затим поляки заслали його у Пруссію, в фортецю Мальброк. Після звільнення він потрапив у полон до татарів; ті передали його туркам, а турки посадили в свою в’язницю, де він просидів шість років. Потім звільнили його і вже утретє проголосили гетьманом України. Разом з їхньою армією він вступив в Україну. Своєю резиденцією Юрій обрав Немирів. З турко-татарською армією він обложив батьківську столицю Чигирин, де там вже стояли московські війська та козаки гетьмана Самойловича. Після страшних руйнувань він Чигирин здобув. Коли ж нещасний Юрій Хмельницький став непотрібний туркам, вони стратили його у 1681 році.

БАТУРИН — столиця гетьмана Дем’яна Многогрішного (1669-1672)

Коштом неймовірних зусиль і крові гетьман Петро Дорошенко об’єднавтаки Україну. Правобережна й Лівобережна її половини на якийсь час стали єдиним тілом. Та час був непевний: з заходу знову збиралась війною Польща, і Дорошенко в Чигирині готувався до оборони. З півночі на Лівобережжя, де Дорошенко лишив чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного наказним гетьманом, нависали московські війська. Сил у Многогрішного було небагато, а допомогти йому Дорошенко не міг. Архієпископ Чернігівський Лазар Баранович, знаючи, яку наругу над краєм можуть принести московіти, став умовляти Многогрішного піддатись цареві, і Многогрішний піддався. Завдяки цьому Москва проголосила його гетьманом Лівобережжя, щоби знову розколоти Україну надвоє. Так воно й сталося. Дорошенко не визнав гетьманом Многогрішного, а той, з тепер поблажливим ставленням до нього царя, уклав з Московським царством угоду, за якою воно визнавало Лівобережну Україну як окрему автономію: число українського війська встановлювалося 30 тисяч; московські воєводи зі своїми гарнізонами залишалися лише в Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі; московські воєводи не мали права втручатися в гетьманські справи та суд; податки від населення мали іти лише до гетьманської скарбниці; в Москву гетьман мав право посилати своїх депутатів, які би відстоювали його інтереси. Відтепер, маючи перепочинок від війн, Многогрішний взявся налагоджувати в себе порядок. Зокрема, сам призначав полковників, сотників та урядовців, наклав податок на старшину і духовенство. За недовгий час його гетьманування Лівобережна Україна отримала спокій, а з ним й добробут. Невдоволена його самовладдям старшина стала писати на Многогрішного доноси царю, що він, мовляв, не пориває зв’язків з Дорошенком і хоче перейти під владу Туреччини. Цього для Москви було досить: Многогрішного арештували, закували в кайдани, повезли в Москву, де після тортур він був засланий на вічну каторгу до Сибіру.

БАТУРИН — столиця гетьмана Івана Самойловича (1672-1687)

Після засланого московським царем на каторгу до Сибіру гетьмана Лівобережної України Дем’яна Многогрішного гетьманом Лівобережжя став Іван Самойлович — син священика, високоосвічений випускник Києво-Могилянської академії. Згодом він прийняв булаву іще й від загнаного в глухий кут гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка і став гетьманом усієї України. Свою гетьманську державу Самойлович почав вдосконалювати створенням і вихованням молодої національної аристократії. Зокрема, він заснував Інститут бунчукових товаришів, де проходили адміністративний та військовий вишкіл сини козацької старшини; він створив Раду Старшин — дорадчий орган при гетьмані Генеральної старшини та полковників. Самойлович був проти миру з Польщею, бо під нею тоді знаходилися українські землі — Галичина, Підляшшя, Підгір’я, Волинь й Поділля. Хоч і підлеглий царя, Самойлович державу свою будував. Тим часом Москва і Польща вже вкотре уклали мир, цим разом «вічний», і знову вже вкотре розділили межи собою Україну навпіл. Довідавшись про це, Самойлович висловив польському королю гнівний протест, а Москву назвав «дурною Москвою». Тоді ж (1685 р.) сталася ще подія: московська патріархія узурпувала церковну автономію України, що вже сім століть належала царгородському патріархату. Царгородський патріарх на це згоди не дав. Тоді московські посли в Стамбулі обдарували турецького візира соболями і той примусив патріарха згодитися. Так була порвана ще одна з найголовніших засад державності України — церковна. Почався завойовницький похід Москви на Крим. Самойлович, аби не оточити себе звідусіль московськими володіннями, був проти цього походу, та разом зі 150 тисячами царських стрільців і своїми 50 тисячами козаків мусив іти. Татари підпалили степ, і московські війська в ганьбі повернули назад. В провалі цього походу і як таємного союзника Криму й Туреччини, Москва звинуватила гетьмана Самойловича. А ще його звинуватили в підступності до Москви і за намір створити свою незалежну державу. Арештованого, його, як і гетьмана Многогрішного, було заслано до Сибіру.

БАТУРИН — столиця гетьмана Івана Мазепи (1687-1709)

«Я кличу всемогучого Бога в свідки, що не ради високих почестей, а для вас усіх, для всього народу українського — хочу я за поміччю Бога так чинити, щоб ви з жінками і рідний край не загинули. Коли ж я це роблю ради приватних інтересів, то нехай поб’є мою душу і тіло Бог». Так, таємно від усіх, лише при єдиному свідкові — своєму Генеральному писарю Пилипі Орлику поклявся на Біблії сімдесятилітній гетьман України Іван Мазепа перед тим, як виступити проти московського царя Петра І, проти самовладдя Москви на Україні; Мазепа, якому склали хвалу і шану не лише тодішні країни Європи, але й такі великі таланти, як Байрон, Гюго, Верне, Буланже, Дефо, Ференц Ліст; Мазепа, чиє ім’я стоїть в першому ряду найвидатніших політиків світу. Битва між Мазепою і царем Петром І — це була битва між Україною і Московським царством, між поневоленими і поневолювачами. Поразка Мазепи і шведського короля Карла XII відібрала в України свободу і вільний розвиток. Цар Петро І залив Україну кров’ю. Столицю Мазепи Батурин Петро І знищив дотла. Все населення, як жінок, дітей й немовлят, було вирізано поголовно, до жодної живої душі. Від блискучої гетьманської столиці залишилися чорні руїни, калюжі крові і гори трупів. Ті козаки, що живими потрапили в полон, були замордовані, і їхні тіла, розіп’яті на хрестах, поставлені на плоти і пущені плисти рікою Сеймом, далі Десною, а потім ще далі Дніпром, аби вся Україна бачила і тремтіла.
Український народ від таких вчинків царя Петра І пройняло жахом. За свою двотисячолітню історію Україна надивилася на багато чого, але такого вона ще не бачила. Вже було видно обриси кривавої російської імперії, що розбухатиме на силі. Московська імперія творилася вогнем і мечем. Вогнем і мечем вона завойовувала народи і племена, лицемірно проголошуючи нібито добровільне до неї приєднання. Полтавську битву Мазепа програв, але своїм прикладом він ствердив потяг людства до свободи, а ідею державності України врятував від загибелі. Знеславлений, оббріханий, підданий анафемі усима російськими царями і царями радянської влади, він належить до найкращих синів людства і України. Благородне ім’я Івана Мазепи — це ім’я гідності нашого народу, його історичної повноцінності і здоров’я.

БЕНДЕРИ — столиця гетьмана Пилипа Орлика на еміграції (1710-1742)

Після поразки під Полтавою Мазепа і Карл XII разом з військами знайшли пристановище в Молдові, що була тоді під владою турецького султана. На вимогу Петра І видати йому Мазепу султан відмовив. Карл XII чекав прибуття нових вояків зі Швеції, аби знову дати бій Петру І. 21 вересня 1709 року в молдовському місті Бендери сімдесятилітній Іван Мазепа помер. Гетьманом України на вигнанні став Генеральний писар Пилип Орлик. Тоді ж Пилип Орлик перед козаками проголосив Конституцію України — відбувся акт всесвітнього значення, бо це була одна із найперших конституцій у світі. В ній проголошувався державний суверенітет України та встановлення козацького парламенту. Гарантом незалежності України виступив Карл XII. Після переговорів Карла XII з султаном Туреччина оповістила Московію про війну. Карл XII виробив план, за яким з допомогою турецької и польської армій, кримського хана, запорожців та козаків Пилипа Орлика він намірювався зустрітися з Петром І під Києвом. 3 16 тисячами козаків, 6 тисячами поляків й татарами кримського хана Орлик розпочав похід в Україну. Йдучи Правобережжям, він здобував місто за містом, козацькі полки, що ташувалися там, визнавали його за гетьмана й переходили на його бік. Та Білої Церкви Орлик не взяв і повернув назад у Бендери. Цар Петро І пішов у протинаступ. Біля ріки Прут його оточили турки, шведи та козаки Пилипа Орлика. І лише велике золото, яким Петро І підкупив турецького головнокомандувача, врятувало від полону особисто його та його армію. З поразкою і ганьбою він відступив і, відступаючи, знову залив Україну кров’ю та придушив терором. Відрізаний від України, Пилип Орлик разом зі своїм сином, французьким генералом, повним маршалом Франції, графом, членом Королівської ради, Григорієм впродовж всього життя ставили питання про суверенність України при всіх європейських дворах, але даремно. Європа уже тоді почала боятися людожерної Російської імперії. Гетьман на вигнанні, автор першої Конституції України, Пилип Орлик вільною Україну не побачив, та все, що він для неї робив і зробив, підносить його ім’я як одного із найвеличніших і безсмертних синів нашого народу.

ГЛУХІВ — столиця гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722)

Двоголовий орел Московської імперії вже не боючись стояв над Україною і пильнував, щоб не з’явився новий Петро Дорошенко чи новий Мазепа. Після поразки Мазепи під Полтавою Рада старшин під наглядом царя Петра І обрала гетьманом шістдесятилітнього стародубського полковника Івана Скоропадського. При всій послушливості царю Скоропадський виявився людиною заповзятою і патріотом. Та все що би він, як гетьман, не робив, все Петром І та його воєводами зводилося нанівець. Скоропадський просив царя, аби в українських селах і містах московські війська не оббирали людей — даремно; просив, аби над козаками мала зверхність козацька старшина, а не московські офіцери — марно; просив, аби гарматний арсенал, що був забраний москалями в Батурині, був повернений українським військам — без відповіді. Обминаючи гетьмана, на полкові і сотенні посади Петро І призначав своїх росіян, німців та сербів. Ту козацьку старшину, що була на боці Мазепи і якій обіцяв амністію, він забив у кайдани, заслав до Сибіру, а майно і маєтки позабирав. Україна стала бідніти. Селяни принишкли, а козаки, яких московська влада мала за звичайних чорноробів, підупали духом. Тисячі козаків були вивезені у фінські болота на будування нової Петрової столиці Санкт-Петербурга, на конання Ладозького та Волго-Донського каналів. Там вони і загинули, а хто не загинув — прийшли додому хворими і каліками. Разом з Петровими військами козаки змушені були йти на завоювання Кавказу і Персії — звідти вони й не повернулися. Цар Петро І почав переселяти в Україну російських селян-кріпаків — кріпацтва в Україні не було ніколи. Він заборонив книгодрукування українською мовою, наказав переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження, запровадив цензуру, пограбував монастирські бібліотеки, з Києво-Могилянської академії переманив десятки видатних богословів, письменників, вчених, заборонив в Україні будувати кам’яні будівлі — камінь пішов на побудову Санкт-Петербурга, реквізував туди ж з України коней та реманент. Видав указ про створення при гетьмані для нагляду за ним і за Україною спеціальну Малоросійську колегію. Не перенісши всього цього, Скоропадський тяжко захворів і вмер.

ГЛУХІВ — столиця наказного гетьмана Павла Полуботка (1722-1724)

Впродовж всього свого царювання Петро І боявся України і ненавидів її. Він боявся її вільного духу, а ненавидів, бо загальна культура України — від селянина, козака, священика, не кажучи вже про полковника чи гетьмана — не йшла з Москвою ні в яке порівняння. Ще за часу Богдана Хмельницького більшість царських бояр не вміли ні читати, ні писати. Безграмотним був навіть Московський патріарх Іоаким, колишній солдат, «понеже человек служивый и жил в глухой деревне, и заяцы ловил, а у церкви в редкий день бывал». Цей патріарх палив українські книжки і на церковнім Соборі наклав на них «проклятство й анафему, не точію сугубо и трегубо, но и многогубо». Ще в 1653 році, проїжджаючи Україною, арабський мандрівник Павло Алепський писав: «по всій козацькій землі всі чоловіки грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок уміють читати й знають порядок церковних служб та церковні співи; священики навчають сиріт і не дають їм тинятися по вулицях неуками. А дітей у них більше ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти». Через те і не дивно, що самого Петра І вчив українець Симеон Полоцький. Українці заснували першу в Росії академію. Вони дали росіянам правопис, граматику та буквар. Підручники закону Божого для них були створені українцями — це катехизис Лаврентія Зизанія, Петра Могили, Феофана Прокоповича, що був також засновником нової московської літератури, так званого класицизму. Українці були митрополитами, архієпископами, єпископами, ігуменами по всій Росії. Російські посли за кордоном — від Пекіна, Стамбула і до Парижа — були, як правило, українці, бо знали мови. Сама ж Москва тільки й марила про русифікацію України. Хто не був москалем — на тих Москва дивилася з презирством і зверхністю. Вона робила все для знищення автономії України. В Петропавлівській фортеці Петро І знищив і наказного гетьмана України Павла Полуботка, що був обраний після Івана Скоропадського і що повстав проти призначеної Петром І Малоросійської колегії, яка узурповувала владу гетьмана та донищувала українську державність.

ГЛУХІВ — столиця гетьмана Данила Апостола (1727-1734)

Прихильник Мазепи, миргородський полковник Данило Апостол мав 70 років, коли його разом з козацькою старшиною та наказним гетьманом Павлом Полуботком цар Петро І ув’язнив у Петропавлівську фортецю в Санкт-Петербурзі. Після загибелі у тій фортеці Полуботка Данила Апостола і старшину випустили на волю, лишивши замість них їхніх синів закладниками. Сини сіли закладниками, а батьки поїхали в Україну додому. Ставши гетьманом України, старий Апостол відразу ж новому царю Петру II заявив про права України, за які стояли його гетьмани-попередники. На це Апостол отримав з Москви «Решительные пункты», в яких про колишній Переяславський договір 1654 року навіть не згадувалося, зате все в них писалося про фактичне знищення влади гетьмана та державності України. Та Апостол не розгубився. Не зважаючи на майбутні наслідки, він узявся за роботу: домігся переобрання промосковської Генеральної старшини та полковників. Гадяцьким полковником став видатний історик Григорій Грабянка, а полковником у Лубнах — молодий гетьманич, один із синів Апостола Петро, що залишив нам спогади про той час, написані французькою мовою. Аби обмежити росіян, що прибирали до рук українські полотняні, скляні, селітряні, суконні, паперові та залізообробні підприємства і не платили податків, Апостол уклав «Звід» законів. Царському уряду він подав документ, щоб товарам з Китаю, Індії, Персії було дозволено йти через Україну транзитом, а також зняти з чумаків заборону торгувати з іншими країнами прядивом, шкірами, воском та лоєм, і аби вони їздили не з московськими паспортами, а з українськими. Данило Апостол домігся підпорядкування Києва не Москві, а Гетьманщині. За кілька років гетьманування Апостола Україна знов ожила. Люди, як і колись, знову стали заможними. Повернулися на Гетьманщину навіть запорізькі козаки, що після зруйнування Петром І Чортомлицької Січі жили у вигнанні на землі кримського хана. Та до цієї події Данило Апостол трохи не дожив — 17 січня 1734 року у своїй столиці Глухові він помер.

ГЛУХІВ — столиця гетьмана Кирила Розумовського (1750-1764)

Ще молодою царівною дочці Петра І Єлизаветі сподобався козак з України Олекса Розумовський. Він був співаком у придворному імператорському хорі — за гарний голос його привезли в капелу з Чернігівщини, з села Лемеші. Єлизавета полюбила його, а коли стала царицею, взяла із ним морганитичний шлюб (шлюб царської особи з особою нецарського роду). Олексій Розумовський зайняв найвище становище в державі. В нього був ще й молодший брат Кирило. Розумовський забрав його з Лемешів до Санкт-Петербурга, послав вчитися до Італії, Франції та Німеччини, а коли Кирило повернувся, то став президентом Російської академії наук. У віці 22 років за велінням цариці на Старшинській раді у Глухові Кирило Розумовський був обраний гетьманом України. Ось яку характеристику дає гетьмануванню Кирила Розумовського видатний український історик Олександр Оглоблин: «То була епоха, що з повним правом може бути названа ім’ям Розумовського. Це була доба останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави... буяння національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури та мистецтва. Має статична постать останнього гетьмана Старої України... який поводився як справжній володар, його грандіозний план відновити українську столицю в Батурині, проект заснувати там перший університет на Україні, утворення поважного кола української патріотичної інтелігенції — все це було відповіддю давньої Гетьманської України на ту навалу московського імперіалізму, яка невблаганно сунула на Україну, загрожуючи її державній автономії і кінець-кінцем — існуванню української нації та її культури». Гетьманування Кирила Розумовського називали «золотою осінню» автономії України.

КИЇВ — столиця Центральної Ради (1917-1918). Президент Михайло Грушевський (1917-1918)

Після останнього гетьмана Старої України Кирила Розумовського окупація України Росією продовжувалася ще 153 роки — від 1764 до 1917 року. У 1917 році російський царський режим розвалився: під проводом Леніна там здійснилася революція. Україна рвонулася до свободи. В Києві зібрався Національний конгрес, де було створено Центральну Раду на чолі з письменником Володимиром Винниченком та військовим міністром Симоном Петлюрою. Президентом України став всесвітньо відомий український історик Михайло Грушевський. Разом з тим, побоюючись Москви, Центральна Рада засвідчила про невідокремлення України від Росії. В своїй національній політиці Центральна Рада відразу ж допустилася кількох помилок, що згодом і вирішили її майбутню долю. Перше, що зробила вона, так це відмовилася від своєї ж національної армії, мовляв, революція в Україні не потребує регулярних військ. Ад’ютант царя Миколи II, українець, генерал Павло Скоропадський запропонував молодому українському уряду українізований корпус, який заприсягнувся Україні, — йому Центральною Радою було відмовлено. В розпорядженні Центральної Ради залишилося лише кілька військових загонів. Обіцяну селянам землю Центральна Рада дати не спромоглася. Націоналізовані нею поміщицькі землі викликали в поміщиків зненависть. Тим часом як росіяни, що жили в Україні, українську державність сприйняли вкрай вороже. Російські робітники на київському заводі «Арсенал» підняли повстання. Ленін кинув на Україну війська. Проти них виступили кілька загонів Петлюри та 300 київських гімназистів, які були знищені росіянами. Центральна Рада нарешті видала універсал про відмежування від Росії, проголосила про самостійність Української Народної Республіки і звернулася за військовою допомогою до Німеччини. Тим часом у Київ вступили більшовики й розпочали терор. Затим прийшли німці. Після тритижневого сидіння у Києві більшовики повтікали, а німці на Центральну Раду наклали заборону і вона впала.

КИЇВ — столиця гетьмана Павла Скоропадського (1918)

Після падіння Центральної Ради в Києві зібрався Хліборобський Конгрес, на якому 29 квітня 1918 року гетьманом України був обраний представник української аристократії, праправнук гетьмана Івана Скоропадського, царський генерал Павло Скоропадський. Німецькі окупаційні війська, що були тоді в Києві, у вибори не втручалися. Після виборів на Скоропадського та його уряд відразу ж налетів шквал політичних партій, яким в ті часи не було числа. Російські терористи зробили кілька замахів, аби його вбити і повалити незалежну Україну. Та впевнено і зовні спокійно, маючи сильну волю й державний розум, Скоропадський почав будувати українську державу. За сім з половиною місяців свого гетьманування він встиг зав’язати дипломатичні стосунки з 12 країнами Європи та створити хоча й невелику, але українську армію і Чорноморський флот.

Скоропадський проголосив приватну власність на землю, встановив державний бюджет і тверду валюту, підняв зірвані залізниці, відкрив 2 університети, 150 україномовних гімназій, випустив кілька мільйонів підручників, заснував Національний архів, Український театр драми та опери, Державну капелу, Державний симфонічний оркестр, створив Академію наук. Він заснував міністерство сповідань: «В самостійній державі має бути і самостійна церква. Це не лише церковна, але й національна наша необхідність. Українська Церква має бути автокефальною». Тим часом українські соціалістичні й демократичні сили, що були до Скоропадського в опозиції, об’єдналися в Український національний союз, вступили в зносини з більшовиками й підняли збройне повстання. Повстання проти Скоропадського й окупаційних німців охопили пів- України. Київ капітулював. Скоропадський зрікся влади і виїхав на еміграцію. Під проводом Володимира Винниченка і Симона Петлюри нова українська влада під назвою Директорія вступила в Київ і знову, замість Гетьманату, проголосила Українську Народну Республіку.

КИЇВ — столиця Директорії (1918-1919)

Після повалення і виїзду в еміграцію Скоропадського в Київ вступив новий уряд — Директорія на чолі з її Головою письменником Володимиром Винниченком та головнокомандувачем повстанськими військами Симоном Петлюрою. Становище України було страшне. З півночі на Україну наступали червоні більшовики. З південного сходу — білоросійська армія генерала Денікіна. Південь України окупувала Антанта — французи. Західну Україну — Галичину — захопила Польща. Всередині України, де стояли німецькі й австрійські війська і які за угодою країн Антанти мали охороняти Україну від більшовиків, почали розкладатися й чекати лише наказу про евакуацію. Шість армій — українська, армія Антанти, білогвардійська, більшовицька, польська, анархістська армія Нестора Махна закрутилися в Україні в одному смертному смерчі. Голодні загони більшовиків «хрестовим походом по хліб», як сказав їхній Ленін, ринулися на Київ. Директорія мусила столицю покинути, бо та 100-тисячна армія, що в неї була до сих пір, пішла в села додому — селянам набридла війна, і вони розійшлися по хатах. Ті ж 25 тисяч вояків, які ще лишилися, були майже небоєздатні — їх косив тиф. Уряд Винниченка й нечисленні війська Петлюри відступили у Вінницю. Повстанські отамани Зелений, Ангел, Соколовський, Григор’єв, Тютюнник, що досі були на боці Директорії, перекинулися до більшовиків. Після кількох поразок Директорія перебралася до Кам’янця-Подільського. Винниченко подав у відставку. Влада перейшла до Петлюри. Більшовики натискали. Петлюра відступив до Проскурова, де в його уряд увійшов представник Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич, який мав свою Галицьку армію. Та попри все катастрофа над Директорією продовжувала нависати. Та знову ж таки попри все Директорія, при всій трагічності її семимісячного існування, запишеться в історію України літерами, що їм немає ціни: перед тим у Києві 22 січня 1919 року вона проголосила акт про возз’єднання Східної України із Західною. Це означало, що український народ знову став у свої історичні береги, що після тяжкої довговікової розлуки Київ і Львів, хоча й на кривавому не з їхньої вини полі, але нарешті зустрілися і обнялися.

ЛЬВІВ — столиця Західноукраїнської Народної Республіки. Президент Євген Петрушевич (1918-1919)

Так само як і Російська, Австро-Угорська імперія в першій світовій війні зазнала поразки й почала розпадатися. Загарбана Австро-Угорщиною Західна Україна вирвалася на волю. 13 листопада 1918 року українськими партіями, що дійшли згоди про спільні дії, у Львові була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка, на яку відразу ж накинулася Польща. На поміч Польщі Антанта прислала 6 сформованих у Франції польських дивізій. Українська Галицька армія, що переважно складалася з сільських юнаків, а з нею і уряд президента Республіки Євгена Петрушевича були змушені відступити до Станіслава. Знесилений в боях Петлюра з Проскурова покликав Петрушевича на допомогу. Молода, дисциплінована Галицька армія з’єдналася з військами Східної України і вони разом здобули над більшовиками кілька перемог. Розвиваючи успіх, Петлюра і Петрушевич вирішили спочатку звільнити від більшовиків Київ, а вже потім від Польщі — Львів. Влітку 1919 року вони Київ взяли. У той саме час до Києва підступила білоросійська армія Денікіна, і українська армія, аби не руйнувати столицю, відійшли до Житомира. Там вони опинилися в «чотирикутнику смерті» — зі сходу їх атакували білогвардійці, з півночі — більшовики, а з заходу й півдня на них чатували польська армія і румунська. А ще почалася страшна епідемія тифу. З 35 тисяч бійців у Петлюри боєздатними лишилося 3 тисячі. В Галицькій армії з 50 тисяч — 4. Аби не перемерзли останні, галицький генерал Тарнавський перевів їх до білоросійської армії за умови, що білогвардійці не воюватимуть проти українців. Петлюра зі своїми хворими вояками змушений був податися до Польщі. Президент Петрушевич виїхав до Відня і там сформував уряд на вигнанні. Країни Антанти ухвалили розподіл України між чотирма державами. Західна Україна відійшла до Польщі, Закарпаття — до Чехо-Словаччини, Буковина — до Румунії. Левову частину території України окупувала більшовицька Росія.

ХАРКІВ — столиця більшовицької України (1919-1934)

Підтримані Леніним і Червоною армією, яка на той час вже налічувала 1,5 млн. солдатів, у 1919 році більшовики після перших невдалих двох спроб нарешті захопили владу у Києві втретє. Та зважаючи на могутні українські національні сили у Києві, вони перенесли столицю до робітничого Харкова, і таким чином з грудня 1919 року по серпень 1934 року Харків став столицею більшовицької України. Саме за цей період правління більшовиків український народ заплатив страшну ціну. Більшовики завжди нехтували людьми. Вони людей зневажали і ненавиділи. Особливо ненавидів Україну їхній вождь Сталін. За прагнення України до самостійності, за стремління господарювати самій на своїй землі Сталін був ладен стерти Україну з лиця землі. І в значній мірі йому це вдалося — під виглядом боротьби з українським націоналізмом, у 1932—33 роках більшовики організували в Україні штучний голод. До Росії, де голоду не було, на прокормління величезної армії, на тьму партійних і радянських чиновників та активістів, на легіони працівників органів безпеки в українського селянина було підметено все до зернини. Люди почали їсти траву, котів і собак. З 30 млн. тодішнього населення України 9 млн людей померли від голоду. Аби ніхто із приречених на голод і смерть не міг з України виїхати, її кордони навкруг оточили солдати. Разом з тим з України в Сибір вивезли кілька сотень тисяч селян, що не хотіли іти в колгоспи. їх оголосили куркулями, позабирали корів, коней, овець, землю й хати. Вони були оголошені ворогами народу. За логікою більшовиків виходило, що увесь український народ став своїм власним ворогом. Ті, хто чудом залишились живими, були загнані у колгоспи. Налиті водкою, пухлі, з роздутими животами, вони будували комунізм. Сталін і очолювані ним більшовики свого домоглися — один із найбільших і працьовитих, заможних народів Європи — народ український — був доведений до голодної могили. Так зійшла й продовжувала сіяти зоря більшовицької влади над Україною, а з нею і над усіма народами Радянського Союзу. «Весна народів» розпочалася.

КИЇВ — столиця більшовицької України (1934-1941)

Розправившись з українським селянством, Сталін завдав удару по українській інтелігенції. Головним приводом в її знищенні та терору був так званий український буржуазний націоналізм на нібито прихований спротив радянській владі. Так само сотні і тисячі українських вчених, учителів, лікарів, агрономів та інженерів звинувачено як шпигунів зарубіжних країн й засуджено кого до розстрілу, а кого до ув’язнення в концтабори. Ще коли більшовицькою столицею України був Харків, сталінські органи безпеки вигадали антирадянську Спілку Визволення України (СВУ) і під ЇЇ маркою заслали чи розстріляли майже всю Всеукраїнську академію наук, священиків та вище духовенство Української автокефальної церкви, поетів, прозаїків, драматургів, акторів та режисерів. Страх і доноси паралізували людей. Найстрашнішими для них стали ночі, бо представники органів приходили й забирали свої жертви вночі, прямо з ліжка, і вели їх у безвість, ім’я якій було — ворог народу. Своєю увагою не обминув Сталін і тих вірних ідеям соціалізму та комунізму більшовиків, що разом з Леніним й з ним починали революцію — майже всі вони були страчені. Був страчений майже увесь склад Центрального Комітету і Політбюро ЦК КП(б)У, які по черзі очолювали сталінські партійні емісари Каганович, Постишев, Косіор та Хрущов. За винятком прем’єр-міністра Любченка — він застрілився сам — було розстріляно 17 міністрів уряду України. В Україні, як і в усьому Радянському Союзі, був знищений майже увесь генералітет, а з ним і тисячі кадрових офіцерів. Товариш Сталін говорив правду: «Жити, товариші, стало краще, жити стало веселіше». А поза тим друга світова війна стояла вже на порозі. Вона не забарилася й почалася. Встеляючи землю мільйонами загиблих солдатів, Червона армія відступала. 19 вересня 1941 року німці зайняли Київ.

ХУСТ — столиця Республіки Карпато-України (15 березня 1939 р.). Президент Августин Волошин (15 березня 1939 р.)

Західна земля Київської Русі, що тоді і тепер називається Закарпатською Україною, прийняла християнство тоді, коли й Київська Русь — у другій половині X століття. Межуючи з Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Румунією, час від часу Закарпаття підпадало під їхню владу. Одними з перших його окупували мадяри і, мадяризуючи закарпатських українців, не визнавали за ними ніяких прав. У 1849 році, коли ті ж мадяри повстали проти поневолення їх Австрією, а Росія, союзниця Австрії, прийшла придушувати мадярське повстання, — Росія принесла в Закарпаття москвофільство — схиляння перед Москвою. Насадивши його, Москва під виглядом захисту закарпатських українців від мадяр, хотіла підрубати національне коріння закарпатців і таким чином за межами своєї імперії мати серед них свій імперський вплив. А оскільки закарпатські українці називали себе ще й іншим ім’ям — русинами, що звучало ніби російське «русский», то Москва, незважаючи на видиму розбіжність в культурі, мові й звичаях, і аби підпорядкувати Закарпаття собі, зайнялася пропагандою, що закарпатці окремий від України народ. Після першої світової війни, коли Австро-Угорська та Російська імперії розвалилися, 7-мільйонне населення Західної України — Галичина, Буковина, Закарпаття — опинилося під владою Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини. Порівняно з Польщею і Румунією, що проводили для українців відверту політику національного гноблення, Чехо-Словаччина до українців Закарпатської України поставилася терпимо. Відкрилися українські школи й гімназії, з’явилося товариство Просвіта, члени якого, особливо вчителі і студенти, понесли людям рідне їм слово. У 1938 році гітлерівська Німеччина забрала в чехів частину земель, уряд Чехо-Словаччини захитався, і 11 жовтня 1938 року Закарпаття проголосило самоврядування, яке очолив юрист Августин Волошин. Тоді ж перед постійною загрозою нападу Угорщини в Хусті була створена військова організація Карпатська Січ, яка налічувала 5 тисяч вояків. 15 березня 1939 року уряд Волошина проголосив незалежну Республіку Карпато-України. В край вступили угорські війська — і після страшної, нерівної битви з ними вояків Карпатської Січі, проіснувавши всього кілька годин, Республіка Карпато-Україна впала. Та об’єднання Закарпатської України з Україною Великою все-таки відбулося — воно здійснилося 20 листопада 1944 року.

ЛЬВІВ — столиця Української Незалежної Держави (30 червня 1941р.).
КИЇВ — столиця вільної України

1 вересня 1939 року почалася друга світова війна. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу, а сталінський Радянський Союз окупував Західну Україну. Всі створені західними українцями політичні й культурні організації були заборонені. Організація Українських Націоналістів (ОУН) перейшла в підпілля. Радянська влада заборонила викладання в школах релігії, створила колгоспи, чим відразу ж відвернула від себе селян. Почалися арешти. За 13 місяців радянської влади в Західній Україні більшовики вагонами для худоби вивезли у Сибір 400 тисяч людей. 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Західну Україну, а через недовгий час і всю Україну окупували німці. Під проводом Степана Бандери ОУН вийшла з підпілля і, підтримана митрополитом Шептицьким, 30 червня 1941 року у Львові проголосила Українську Незалежну Державу, прем’єр-міністром якої став Ярослав Стецько. Гестапо арештувало Бандеру, Стецька, їхній уряд і кинуло до в’язниці. ОУН знову пішла в підпілля. Опір німецькій окупації, а пізніше і повторній більшовицькій, ОУН взяла на себе. У 1941 році на Волині під керівництвом Тараса Боровця-Бульби була сформована перша військова українська частина, що потім стала Українською Повстанською Армією (УПА) на чолі з Романом Шухевичем. В декларації УПА говорилося: «Українська Повстанська Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу. Ми проти російського комуно-більшовизму і проти німецького націонал-соціалізму». Одна на увесь світ, без найменшої допомоги від інших держав, покладаючись лише на допомогу власного народу, 40-тисячна Українська Повстанська Армія до 1944 року воювала з німцями, а з 1944-го до 1954-го — з більшовиками. Приречена на загибель, б’ючись з двома колосальними світовими імперіями — гітлерівською і сталінською — національна армія українського народу наблизила те, до чого йшов український народ впродовж шести з половиною століть — до 24 серпня 1991 року, коли у Києві голосом Верховної Ради Україна проголосила свою незалежність і стала вільною.
Віднині, від 24 серпня 1991 року, Київ — столиця вільної Української держави.

Обращайтесь в типографию "Бизнес Стиль" - www.tbstyle.ru - лидер среди типографий Москвы!

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ