Дмитро ВIТЮК
Микола ГУК
Олена  ГРИННИК

Дмитро ВIТЮК
Народився 15 квiтня 1917 р. в селi Соколiвка на Подiллi. Закiнчив Вiйськову академiю хiмiчного захисту в жовтнi 1942 р. У складi ЧФ брав участь у бойових дiях. По вiйнi  служив на Чорноморському та Пiвнiчному флотах, закiнчив аспiрантуру  по спецiальностi “Неорганiчна хiмiя”. Звiльнений зi служби в званнi пiдполковника в 1960 р. Близько 20 рокiв працював науковцем в Iнститутi бiологiї пiвденних морiв Академiї наук України. Має бiля  50-и наукових публiкацiй. Надрукував  роман “Ледериновi теки” у видавництвi “Український письменник” в 1994 р.
Постiйно мешкає в Севастополi з 1954 р.

СIЛЬ НА РАНИ

Кажуть, буцiм сiль на рани
Посипать не слiд.
Мов, без того ветерани
Мають досить бiд.
Думка правильна доволi,
Проте не суцiль,
Бо такi iснують болi,
Яким треба сiль.
Руїн, болю в України
Здавна повен мiх.
На цi болi, на руїни
Не зважати - грiх.
Пам'ятайте рiднi рани,
Батькiвщини бiль...
Молодi i ветерани,
Сипте в рани сiль!
Переяславськая рана
Люта, наче звiр,
Нас гризе з часiв Богдана,
Потьмарує зiр.
В пастку до царя, як в ятiр,
Потрапляє лин.
Так завiв Украйну-Матiр
Її славний син.
Забувати таку рану
Не можна й на мить.
Її сiллю без устану
Маємо ятрить.
Або скажемо про мову.
Боже правий мiй!
Скiльки батькiвському слову
Чинять протидiй!
Щодобово, щогодинно,
В буднi, у свята
Слова нам болить невпинно
Виразка свята.
Значить, i на мовну рану
Благодiйну сiль
Сипать треба без устану
День i нiч всуцiль.
Ще нестерпнiшая рана -
Згуртування брак.
Нас гнiтить од Тамерлана
По сей день, мов рак.
Збиткiв безлiч, шкоди море,
Тьму-теменну мук
Маємо собi на горе
Од незгiдних рук...
Перелiченi три рани,
Певне, головнi.
Але є iще кайдани,
Iншi, похiднi.
Їх також потрiбно знати,
Жодних не минуть.
Старi станем забувати -
Нових завдадуть.
Тому сипте сiль на рани!
Не тамуйте бiль,
Що причинюють тирани!
Сипте в рани сiль!

ВЕЧIРНIЙ ДЗВIН
(за Томасом Муром)

Вечiрнiй дзвiн, вечiрнiй дзвiн!
Без лiку дум наводить вiн.
Про мiй далекий милий край,
Що я вважав колись за рай.
Але зазнавши в нiм образ,
Прослухав дзвiн в останнiй раз.
Минулися щасливi днi,
Про них лиш спогади однi.
Вже багатьох нема в живих,
Завчасу вмерлих, молодих.
Їм теплi вiтри не шумлять.
I рiднi дзвони не дзвенять.
Лежать вони в землi сирiй,
Там, де холодний вiтровiй.
Невдовзi знаю: i мене
Лиха їх доля не мине.
Поки живу, прийми уклiн,
Вечiрнiй дзвiн, вечiрнiй дзвiн!
 

МIСТОК ЧЕРЕЗ РIЧЕНЬКУ

Мiсток через рiченьку,
Через журну Кiльчень...
Далеко-далеченько
Вiд мене на сей день.
Лиш пам'ять нас зближає
Чимало довгих лiт,
Мiсточка оновляє
В душi, у серцi слiд...
Мiсток через рiченьку,
Позаду рiдних клунь,
Близесенько-близесенько
Вiн був у нашу юнь.
Ряснi купала коси
Лоза бiля мiстка,
I скрапували роси
З вербового листка.

3 мiсточка того першi
Усмiшки ти менi,
Коли я ставив вершi,
Послала веснянi,
А потiм лiто цiле
Ми по турботах дня
У небо звечорiле
Дивилися з мiстка.

I слухали побiжно,
Як коник десь сюрчить,
Як неугавно й нiжно
Водиця жербонить,
Думки дубiв поважних
Про сиву давнину,
Травичок нерозважних
Плiтки про новину.

З мiсточка проводжали
Ми Сонечко за пруг,
Уранцi схiд стрiчали -
Полум'янився луг.
Ставало так утiшно,
Так хороше нам вдвох,
Що, думалось, навiчно
Послав нам щастя Бог...

Та нелюди-злодiї
Розпочали вiйну,
Мене воєннi дiї
Шпурнули в далину.
Не близько вiд Кiльченi
Плелись мої шляхи.
Мав мук я повнi жменi,
Поневiрянь - мiхи.

В годину, що найважча,
Вже на межi буття
З'явилася Найкраща,
Вернула до життя.
Душа моя вiдтодi
Належала вже їй,
I думать стало годi
Про мiст той - твiй i мiй.

Затим Її не стало...
Не знаю я де Ти.
Зосталось, мабуть, мало
Життя шляхами йти...
Щодень то бiльше суму
Я нинi зазнаю,
Все далi й далi в думу
Заглиблююсь свою...

Мiсток через рiченьку,
Через журну Кiльчень...
Далеко-далеченько
Вiд мене на сей день.
Лиш пам'ять нас зближає
Чимало довгих лiт
Мiсточка оновляє
В душi, у серцi слiд...

БIЛАЯ НИТКА

Бiлая нитка
на чорнiм сукнi
Неначе стежина рiллею.
"Тебе, знать, чекає
в твоїй сторонi
Бiлявка з турбою своєю", -
Сказала сусiдка,
а я промовчав,
Та нитку не зняв
iз штанини.
Лиш крадькома
в її бiк поглядав
З надiєю щопiвхвилини.

Ткав пiсню перестук вагонних колiс,
Бентежнiй пiдспiвував думi.
I потяг невтомно
у даль мене нiс,
Частинку в загальному струмi.

Бiлая нитка на чорнiм сукнi,
Чи досить ти нинi правдива?
Чи вiрна усе ще Бiлявка менi?
Постiйна вона чи мiнлива?

Питаюсь, а поїзд iде та iде
Все далi,
все далi, все далi...
I хочеться вiрить,
що радiсть гряде,
Що мiсця
не стане печалi.

Бiлая нитка
на чорнiм сукнi,
Ти наче
стежина рiллею.
Чекає, чекає
мене в далинi
Бiлявка. Вмираю за нею!

МОЛОДЯТАМ

Вам кохатись-любитися вiчно!
Без кохання женитись - калiчно.
Як калiчна рука без пальця,
Без бiлкiв чи жовткiв яйця,
Голова чоловiча без думи,
Гаманець без належної суми,
Ну i жiнка, звичайно, без вроди
Та ще одяг за межами моди.
То ж цурайтесь калiцтва в будь -чому!
Любов, згода, мир вашому дому!
Бо цi троє, засвiдчити мушу,
Саме те, що звеличує душу.

НОКТЮРН

Нiч. Нiхто нiчим не грюка,
Фосфорує ноктилюка*,
     Чути шерех хвиль.
Коло мiсяця щербате
Хмаровиннячко кошлате
     Тне нiчну кадриль.

Постоять над морем пiзно,
Коли тихо, не завiзно,
     Любо в самотi.
Ждати-ждати-дочекати,
Поки розпочнуть спiвати
    Струни золотi.
З далей космосу високих,
Iз пучин морських глибоких
    Чи з нетрiв душi
Заструмує альт Орфея,
Пролунає пiсня-фея,
Зрине у глушi.

Сповнить серце почуттями,
Розум пiдштовхне до тями -
    Прагну сам спiвать.
I не треба бiльш нiчого:
То єства торкнулась мого
    Божа благодать.

Нiч. Нiхто нiчим не грюка,
В морi свiтить ноктилюка,
    Чути шерех хвиль...

*Ноктилюка - мiкроскопiчнi планктоннi
 органiзми. Пiд час масового розмноження
 зумовлюють фосфоричне свiтiння моря.

ЖИВУТЬ НА МАЛЬТI КОЗАКИ

За рубежами батькiвщини
Приємно стрiти землякiв...
В далечинi од України
Натрапив я на козакiв.
I де б ви думали? На Мальтi,
Скелястiм островi морськiм,
З його мозаїками в смальтi,
З пiсками в сяйвi золотiм.
Там орден рицарсько-духовний
В середньовiччi мiцно став.
Вiн був хазяїн Мальти повний,
Хрест командорський процвiтав.
З тих пiр багато що змiнилось.
I влада в iнших вже руках...
Втiм, є таке, що залишилось
Старим, як в рицарських роках.
Стримлять на Мальтi й досi вежi,
Собори, грiзних стiн зубцi,
У чорнiй, мов круки, одежi
Монашки ходять i ченцi.
Та понад все юрба туристiв.
Їй служить тут усе пiдряд -
Вiд бiдних вуличних артистiв
До пишних храмiв i палат.
Якось i я до Ла - Валетти
Прийшов на бiлiм кораблi.
У морi думав: “Сушо, де ти!?”
Опiсля качки по землi
Пройти хотiлось. Без розбору
Був мiй по вулицях похiд.
Раптово давнього собору
Перед собою бачу вхiд.
Зайшов. Приємнiсть прохолоди,
Пахучий ладановий дим...
Тут зачиналися походи,
Яких жадав од Мальти Рим.
В численних завитках барокко
Зображенi святi, раби.
Внизу ж пiд плитами глибоко
Колишнiх владарiв гроби.
Є чари в величi соборiв,
Що мiстять  концентрат вiкiв!
Зал обiйшов я аж до хорiв
Пiд спiв незримих спiвакiв.
Признаюся, напiвбайдуже
Розглядував ряди скульптур.
Зненацька щось знайоме дуже
Привидiлось в однiй з фiгур.
Наблизивсь. Мармурова группа:
Високий та багатий трон,
З якого поглядає тупо
Пихатий рицарський патрон.
Проте, щоб виглядав вiн гiдно,
Щоб перед ним глядач нiмiв,
Той трон згромаджено догiдно
На плечi дужих двох рабiв.
Раб злiва - житель африканський,
Добича орденських вояк,
А той, що справа - син  слов'янський,
Країни нашої козак.
В невiльнiй парi негр i бiлий.
Напружилася м'язiв сталь,
Козачий погляд гострий, смiлий,
В очах у чорного печаль...
Потiм в музеї, що при храмi,
Я бачив Рубенсом козак
На всю стiну, в добротнiй рамi! -
Зображений був теж отак,
Як цей, що разом - вiн та чорний -
На плечах держать пишний трон:
Козацькi вуса, рух моторний,
Чуб - запорозький еталон...
Вiн не один, iз земляками
Своїми на чужiй землi.
Зi скованими всi руками.
Хазяїн поруч, у чалмi,
Поштиво гнеться у поклонi -
Работорговець iз татар, -
До серця притулив долонi,
Вихвалює живий товар...
Бiля полотен та скульптури
Я довго думав, чом же так
Славетним дiячем культури
Як раб трактується козак?
Козак, ми знаємо, жив вiльно,
Козак був гордий чоловiк.
Та Рубенс тему не свавiльно
Обрав у той жорстокий вiк.
Його замовники багатi
Все марили, щоб Бог привiв,
Аби в козацькiй кожнiй хатi
Вирощували їм рабiв.
Iз тим замовленням у згодi
Зображувались козаки
В кайданах - раб тобi та й годi!
Скульптурi з храму завдяки,
Завдяки Рубенса картону
До розуму мого дiйшли
Шляхи, якими до Сен - Джону,
Траплялось, пращури iшли
Мої. Можливо, також вашi...
Тяжка спiткала їх пора:
Гiркот не поминули чашi
Селяни з Бугу, з-за Днiпра,
З Чернiгiвщини та Подiлля,
З Полтавщини, з Галичини...
Запеклих ворогiв свавiлля
Не раз їх до далечини
Гонило з рiдної оселi,
Вiд щастя вiльного труда.
Дiвчата... парубки веселi...
В ясир їх хижая орда
Хапала, щоб продать в Галатi,
На Мальтi.., скрiзь, де був базар.
Красунi, козаки чубатi,
Коштовний надто був товар.
Минулось... Нинi не в натурi,
Як у середнiї вiки -
В малюнках гожих, у скульптурi
Живуть на Мальтi козаки.

Вiн не один, iз земляками
Своїми на чужiй землi.
Зi скованими всi руками.
Хазяїн поруч, у чалмi,
Поштиво гнеться у поклонi -
Работорговець iз татар, -
До серця притулив долонi,
Вихвалює живий товар...
Бiля полотен та скульптури
Я довго думав, чом же так
Славетним дiячем культури
Як раб трактується козак?
Козак, ми знаємо, жив вiльно,
Козак був гордий чоловiк.
Та Рубенс тему не свавiльно
Обрав у той жорстокий вiк.
Його замовники багатi
Все марили, щоб Бог привiв,
Аби в козацькiй кожнiй хатi
Вирощували їм рабiв.
Iз тим замовленням у згодi
Зображувались козаки
В кайданах - раб тобi та й годi!
Скульптурi з храму завдяки,
Завдяки Рубенса картону
До розуму мого дiйшли
Шляхи, якими до Сен - Джону,
Траплялось, пращури iшли
Мої. Можливо, також вашi...
Тяжка спiткала їх пора:
Гiркот не поминули чашi
Селяни з Бугу, з-за Днiпра,
З Чернiгiвщини та Подiлля,
З Полтавщини, з Галичини...
Запеклих ворогiв свавiлля
Не раз їх до далечини
Гонило з рiдної оселi,
Вiд щастя вiльного труда.
Дiвчата... парубки веселi...
В ясир їх хижая орда
Хапала, щоб продать в Галатi,
На Мальтi.., скрiзь, де був базар.
Красунi, козаки чубатi,
Коштовний надто був товар.
Минулось... Нинi не в натурi,
Як у середнiї вiки -
В малюнках гожих, у скульптурi
Живуть на Мальтi козаки.

КОК - “ПОДОЛЯНИН”

“Что за хохляцкие  привычки
назвать вдруг сырниками  спички,
Свеклу всем смыслам вопреки
Переиначить в буряки!
Что за нелепейшая штука -
Твердить  “цыбуля” вместо лука!
И вообще хохлы с приветом -
Болеют суверенитетом.
Ни газа нет, ни нефти нет -
Какой тут суверенитет?!
От Белокаменной уйдете,
В момент очутитесь в болоте!”.
Так просторiкував наш кок,
А ще  спогорда додавав,
Що паспорта вiн сторiнок
“Отнюдь” поганити не дав.
Нi тризубцем - серпа замiна,
Анi словечком “Україна”.
Хто слухав кока i мовчав,
Хто щось йому вiдповiдав,
Iнший ваги не надавав,
Вважав, гучить пусте барило...
Аж раптом в морi заштормило
Видать, розгнiвався Нептун.
I ми в французький порт Iрун
Зайшли перечекать негоду,
Не вiдаючи про пригоду,
Яка там у найближчий час
Спiткати мала кока й нас,
Пригода дуже характерна.
Якi укинеш в землю зерна,
Такi й поспiють в урожай.
Що сiятимеш, те й збирай.
Це мовиться алегорично.
В порту французькому практично
Ми вбачили, як принцип цей
Спрацьовує серед людей.
Мiж рiзних кораблiв загалу
Провiв нас лоцман до причалу,
Де кнехти, наче аркебузи.
I, розумiється, французи
Питаються: “Ви iз Одеси -
Якi ж у вас тут iнтереси?”
Вiдповiдаємо: “По фрахту”.
А я додав: “У мою вахту
Бiскай став дуже хвилюватись.
Шторм вимусив зайти, сховатись”.
- Ви руссiон чи, може, нiмцi?
Вiдказуємо: “Українцi.
У нас своя тепер держава!”
- О, українцi - iнша справа!
Французи миттю прояснiли,
Ожвавились, загомонiли:
- Ми, мiль пардон, до руссiон
За нинiшнi дiла їх в Чечнi
Не друзi, як колись, сердечнi,
А маємо претензiон!
I плюнув та розтер ногою.
А другий показав собою,
Мов руссiон за комiр брав,
Та ще й колiном в зад пiддав...

Вiдтак пускали нас у мiсто -
Товарiв заваль, дуже чисто, -
Гуртом ходили й поодинцi...
Ми всi там стали українцi!
Ба, навiть кок наш - псковитянин -
Боживсь, що вiн є подолянин.
Це не “цыбуля вместо лука”,
А, бачся, зовсiм iнша штука.

ЧИ ВАРТ БУЛО ПЛЕСКАТИ?

     Слова Леонiда Кучми про можливiсть
     надання росiйськiй мовi статусу офiцiйної,
     сказанi пiд час iнаугурацiї, частина депутатiв
     Верховної Ради зустрiла оплесками.

Чому плескали депутати?
Не всi, на щастя, нi, не всi.
Та тiльки майже пiвпалати!
А, може, бiльше?.. Носiї
Народу дум теоретично,
Його одвiчних сподiвань,
Ним обранi, мабуть, практично,
Байдужi до його бажань.
Однi, свою забувши мову,
Засвоїли так-сяк чужу.
Такi “не дедовскому слову, -
Одверто кажуть, - я служу.
Зачем мне, взрослым, браться снова
Учиться, от чего отвык,
Когда есть прочная основа -
Объединяющий язык?!”
А другiї - не українцi,
З етнiчних вихiдцi меншин,
Однак в країнi не чужинцi,
Також за офiцiйний чин
“Всеобщего”, який вiками
З собою нiс сваволю, гнiт...
Лише недавнiми роками
Немов притишив хижий лiт.
Останнє уважає прикрим
I той, i iнший холощiй.
Мене там не було, я б крикнув:
“Та схаменiться ви мерщiй!
Невже так прагнете ви, першi,
Рабами i надалi буть?
А другi? Сунете у вершi,
В сiльця отi, що ними путь
До волi гнанiй Українi
Обсаджували не один
Буремний вiк - те ж роблять нинi -
Iз дружнiх буцiмто причин.
Я на екранi бачив: вдячно
В урочистий, бентежний мент
Словам, що, може, необачно
Промовив другий президент,
Аплодували депутати.
Ще вiдгук оплескiв не стих.
Чи варто ж їм було плескати?
Подумать має кожен з них.
 

НА КОЛИШНIМ ЛЕТОВИЩI

На колишнiм летовищi викопали став.
Пiлот до водосховища пiдiйшов i став.
Уявив злiтнi дорiжки, гуркiт лiтака -
Тут на це нiщо i трiшки вже не натяка.
Пригадав, як вилiтали у тяжкi бої,
А назад не всi вертали, далебi, не всi...
Хлопцiв пригадав веселих,
що лежать в степах,
По мiстах, дорогах, селах
їх священний прах...
Над колишнiм летовищем водна каламуть
I рибалок збiговище - коропи клюють!
“Дай Бог людям, щоб вловили, -
зичить ветеран, -
Юшки доброї зварили немалий казан.
Духовитої iз сiллю, з ситих коропiв,
Як варили на дозвiллi опiсля боїв
Запорожцi по ставочках, плавнях, комишах,
I гуляли у шиночках ворогам на страх!”
На колишнiм летовищi повноводний став.
“Бо маємо становище, коли мир настав.
Мир настав i Україна - вiльна сторона.
Жданая вiками змiна сталась: ось вона,
Не чужа - Своя Держава! - прошептав вояк,-
За СВОЯ вовiки слава, та чи справдi так?
Чи, бува, не одурили знов пiдступно нас?
Видимiсть лише вчинили... у  який-то раз?
Чи не рано з летовища утворили став?
Мо, ще будуть бойовища?” - сам себе питав.
Очi спрямував до неба, подумав, сказав:
“Нi, летовища не треба, нехай буде став!
До державностi най ляже не насилля шлях.
Щира праця його вкаже, а не кровi жах.
Вирушають най обранцi у буремну путь -
Не у вечерi, то вранцi розуму дiйдуть”.
Над колишнiм летовищем котить хвилю став,
Пiлот над водосховищем в задумi стояв.
 

УКРАЇНСЬКIЙ ПIСНI

Пiсне рiдна, щиромовна,
Пiсне українця,
Злотом слова, спiву повна
По самiї вiнця!

Споконвiк тебе плекають
I мiста, i села,
Бо й журливую кохають,
I ту, що весела.

Вiд дитячої колиски,
Вiд люлення мами
Ти, як ложка бiля миски,
Повсякчас iз нами.

Смуток, тугу розвiваєш
Лихої години,
Живу радiсть окриляєш
Погожої днини.

Ти не завдавала зроду
Бiдаковi болю,
Закликала до походу,
До борнi за волю.
А тодi, коли жалiбна
Путь людинi слалась,
Все одно була потрiбна,
З живими лишалась.

Пiсне рiдна, щиромовна,
Пiсне українця,
Злотом слова, спiву повна
По самiї вiнця!
Споконвiк тебе плекають
I мiста, i села,
Бо й журливую кохають,
I ту, що весела.
 

АБЕТКА УКРАЇНСЬКОГО ДОШКIЛЬНЯТИ

Алла любить вишивати,
А Андрiйко малювати.

Бiлить землю снiг зимою
Бiлою вкрива габою.

Вова вiршики складає,
Вiра вголос їх читає.

Гриб до гриба - козубенька,
Гарний  борщик зварить ненька.

?ави, що зберуться в зграю,
?елготять. Про що - не знаю.

Дарця мамi помагає,
Дуже добре замiтає.

Еллi вiз iз мiста татко
Електронне звiренятко.

Єва тиха, невеличка,
Є ще меньшенька сестричка.

Женя дуже славний хлопчик,
Жвавий, буцiмто горобчик.

Зiна вельми посмутнiла:
Загубилась ляля Нiла.

И - це буква виняткова,
И не починає слова.

Iгор грушкою стрясає,
Iнна грушi пiдбирає.

Ївга чула, що ведмедi
Їздять на велосипедi.

Йорш утнув недобру штуку,
Йосипа вколов у руку.

Кобзарi пiснi спiвають,
Кобзи їм допомагають.

Лесю хочеться лiтати,
Льотчиком бажає стати.

Мрiя дiвчинки Марусi -
Мати по сережцi в вусi.

Настя добру має вдачу:
Не сварливу, не ледачу.

Оля вранцi пiдгортає
Огiрочки, поливає.

Пави ходять величавi -
Птахи гордi та яскравi.

Ромi нинi не до жарту:
Рiк мине - сiдай за парту.

Соловейко на калинi
Спiва щиро Українi.

Танi любо бiля хати
Тупотiти - танцювати.

Уля-мама Генi-сину
У гайку збира малину.

Федiр веслами веслує,
Фрося за стерном: кермує.

Христя на бандурi грає,
Хист музичний, кажуть, має.

Цап до кiз прийшов раненько,
Цiлий день спiвав тоненько.

Червонiють спiлi вишнi -
Чепурнi, солодкi, пишнi.

Шура встала ранком рано,
Шию вимила старанно.

Щука хижа, як акула,
Що набачила - ковтнула.

Юля догляда рослини:
Юку, мальву, двi калини.

Яблунi облитi цвiтом,
Яблук буде досить лiтом.

Є ще буква “М'який знак”.
Вона пишеться отак: Ь.
 

ПIВНI

Ку-ку-рiку! Ку-ку-рi!..
У Настусинiм дворi
Посварились пiвнi,
Когутики на порi,
Звитяжнiї, гнiвнi.
I чи двору їм на двох
Видалося мало,
Чи то iншого в обох
Чого бракувало.
Тiльки кожен з другим мiг
Битись цiлу днину...
Пiр'я сипалось, мов снiг
В зимню хуртовину.
Чи їм вавки не болять,
Чи не шкода пiр'я?
Чом гамселять i гатять -
Гвалт на все подвiр'я?
- Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку!
Пiвнi чубляться одвiку,
В них нуртує сила, -
Мама пояснила.
Заперечила Настуся:
- Коли б'ються, я боюся.
Тож послухайте мене,
Пiвнi, помирiться!
Пожалiйте хоч себе,
Бiльше не сварiться!
Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку!
I не чубтеся!..Довiку!
 

СОПIЛКА

Ця сопiлочка з калини
Чернiвецька, з Буковини.
Вона грає i гуде,
Пiсню прялочки пряде.
Шелестить листком тополi,
Жебонить струмочком в полi,
То запрошує до танку.
То, мов пташка на свiтанку,
Потiша безжурним  свистом.
То розсиплеться намистом,
Застрекоче, наче коник,
Зателенькає, мов дзвоник.
I весела, i гучна,
I лагiдна, i журна...
Нi  до кого не байдужа,
Всiм подобається дуже.
Бо не марно на калинi
Виростала в Буковинi.
 

Микола ГУК

Народився 13 травня 1960 року в селi Лiшня Дрогобицького району Львiвської областi. Закiнчив факультет журналiстики Львiвського вищого вiйськового училища. З 1983 року проходить службу в Севастополi. Капiтан II рангу. Член Спiлки офiцерiв України. Голова Севастопольського мiського товариства “Просвiта” iменi Тараса Шевченка, редактор газети “Дзвiн Севастополя”.

***
Я мушу йти?
Упали загартованi,
Не стало сили,
Хтось назад зове...
Життя, що поле замiноване -
Ось-ось рвоне.

Я мушу йти.
Збудить в собi оркестри,
Пiдняти тих,
Що стали небуттям,
Бо цi живi iнакше не воскреснуть
Для боротьби за волю i життя.

Я мушу йти!
Ступати, хоч поволi...
Коли пiдмога
По слiдах прийде -
Змалює дим у небi обрис долi,
На крок один вiльнiший шлях буде.

Я йду.

***
Нема нiчого гiрше, нiж чекати
Того, що було, що вже не прийде
I цiлий вiк себе карати
За що весь свiт давно простив тебе.
 

ПIСНЯ

Гей-но до гурту, в кого ще є сила,
Хто вiру не втратив в Вiтчизну свою.
Кличе Вкраїна запроданством вкрита,
Стати за край свiй, за правду святу.
Гей, не журiться, що нас дуже мало, -
Стануть герої у нашi ряди.
Нацiї честь, її совiсть i слава
З тими, хто першими йде до борьби.
Гей, грають сурми, шикуйся до бою!
Край наш знедолений лицарiв жде.
Разом здобудем народу свободу,
Нiколи, нiколи нiхто з нас не вмре.
 

НАД “КОБЗАРЕМ”

“Обнiмiтеся ж брати...”
А ти, Тарасе, не моли
I не благай
Козацький край.
Якi ж бо ми тобi брати -
Ми западенцi й схiдняки,
Однi за Кравчука,
Другi сторонники Кучми,
А третi тягнуть до Москви...
I не бiда,
Що в нас немає другого Днiпра.
Днiпра нема - є Колима,
Є Магадан i Соловки...
I ми
Такi ж, як i були -
“Раби, пiднiжки, грязь Москви”.
То ж не благай i не моли...
Та й хто ж бо ти?
 

МОЛИТВА БАТЬКIВСЬКА

Як ми Рiздво зiйдемось святкувати
I вся родина сяде до стола,
Увiйде з “дiдом” батько мiй до хати,
Святу молитву всiм нам прочита

      Молитва батькiвська
      завжди зi мною,
      Встаю уранцi чи лягаю спать -
      Я прошу в Бога доброго здоров'я
      Моєму батьку й довго вiкувать.

В селi у кожнiй скажуть вам оселi,
Що в мого батька руки золотi,
Його наука -  мозолi та стернi -
Веде мене крiзь бурi у життi.

У людськiй шанi i людськiй любовi
Святе i чисте батькове iм'я
I прошу в Бога щиро допомоги
Нести собою батькове життя.
 

МАМИНI РУЖI

Де б я не був, спiшу на ту дорогу,
Що ще з дитинства пахне полином,
I бiля мого отчого порогу
Мене зустрiнуть ружi пiд вiкном.

Цвiтуть у мами ружi коло хати,
Цвiтуть з дитинства i до сивих скронь,
I кожну ружу хочу цiлувати -
У руж тих запах маминих долонь.

Зазнала мати горя i нестаткiв,
Копiйка кожна була дорога,
Але найкращу грядку бiля хатки
Для руж моя матуся берегла.

Сивенькiй мамi важко вже вставати -
Тремтить рука, болить її усе,
Але матуся хоче ще побачить,
Як пiд вiконцем ружа розцвiте.

Цвiтуть у мами ружi коло хати,
Цвiтуть з дитинства i до сивих скронь,
I кожну ружу хочу цiлувати -
У руж тих запах маминих долонь.

ЛЮБА МАМО, РIДНЕНЬКА НЕНЕ

Люба мамо, рiдненька нене!
Не пестили нас Вашi слова -
Ви учили нас бути сталевими,
Щоб бiда нас зiгнуть не могла.

Ви учили нас жити по честi,
Вiрить в Бога, не брати чуже,
Як любити - то рiднi черешнi.
Знати, хто ми i звiдки ми є.

Та наука - не з книг була читана,
Та наука - вiйна, заслання.
Учить кожна свята павутинка,
Кожна зморшка святого чола.

I не звиклий до ласки i нiжностi,
Не хилюся, тримаю вiтри.
На колiнах молюсь лиш до Вiчностi -
Боже, Маму мою бережи!

***
Красивi очi - щастя в них втопитись.
I ти пiрнув, i ледь не згинув ти:
Зрадлива мiлина могла убити -
Вродливе плесо мертвої води...

***
Метро закрили, тролейбуси стали,
Смiялися з мене всю нiч лiхтарi -
Вони тебе обцiлували,
А я не смiв...

***
Не пишу листи.
Люблю читати.
Не всi.
У тiм листi
Душа стала на чати
Бiля другої
Близької душi.
 

Забудь мене, не муч себе даремно
Немає донкiхотiв на землi
I я як всi - звичайний i буденний,
Не марю дульцинеєю собi
Кажу: Забудь! - самому не забути.
Кажу: Прощай! - а серце завмира...
Нiколи ти не взнаєш, що за муки
Конають, не добравшись до пера.
 

НЕ ЗАБУВАЙ

Не забувай, що я тебе люблю,
А нi на цьому, нi на тому свiтi,
Галактика в безмежностi засвiтить
Вiд мого серця ще одну зорю.
В моєму серцi стiльки є вогню -
Його вiки не зможуть загасити...
Як бiлi квiти будуть путь стелити -
Не забувай, що я тебе люблю.
 

Олена  ГРИННИК

Народилася на Вiнничинi. Закiнчила Київський державний Iнститут Культури. За фахом - бiблiотекар-бiблiограф. З 1990 року проживає в Севастополi. Три роки працювала в Управлiннi виховної роботи Вiйськово-Морських Сил України. З 1996 року працює в Українському Культурно-Iнформацiйному Центрi завiдуючою бiблiотекою.

***
Боже Всевишнiй, моя Україно...
Ви завжди воєдино
У моїй душi.
Як Христа розпинали,
Україна стогнала
У тяжкому ярмi.
Вiрних Божому сину
Синiв України
До в'язницi вели,
Щоб i Бога прокляли,
Щоб навколiшки стали,
Вiк рабами були.
Замiсть Правди й Любовi -
Рiки людської кровi
I облуда брехнi.
Беззаконня творили,
Рiдний край розорили
Нечестивцi отi.
Та Христос воскресає,
Волю благословляє,
Слава Божа сiя!
В Бога вiрою сильна
Оживе й Україна,
Люба ненько моя!
Вся надiя - на Бога:
Вiн щасливу дорогу
Допоможе знайти,
Незалежну, єдину
Збереже Україну
Вiд страшної бiди.

Якщо ми - Божi дiти,
Нам Святi Заповiти
Пам'ятать з роду в рiд.
Розправляючи крила,
Набирається сили
Древнiй наш родовiд.
Хай очистяться рiки,
Згине нечисть навiки
У священннiм бою!
Знов усмiшка засяє,
Знов пiснi заспiвають
В нашiм любiм краю.
Слово Боже лунає,
Ми Христа прославляєм
Та Його Благодать.
З нами Бог Триєдиний,
I стоїть за Вкраїну
Вся небесная рать!
 

CАД ШУМИТЬ

Вузлуватi руки бачу, мов живими,
Що життєву нитку спряли не одну.
Мамо рiдна! Твоїми очима
Дивлюся у свого серця  глибину.

Чи не вiдступилась у великiм?..
Проти совiстi своєї не пiшла?..
Вмiла ти лише добро творити,
Чесно й просто на землi жила.

Сiяла i жала, буряки сапала,
Хлiб ясний, мов сонце, залюбки пекла.
Шила ти i пряла, а пора настала -
З гiднiстю у вiчнiсть вiдiйшла.

Замiсть себе залишила дочок,
П'ять синiв зростила: як дуби!
А тобою плеканий садочок
Про життя продовжене шумить...
 

ДОРОГА

Попереду лежать кiлометри,
Що ведуть мене в рiдне село,
Сiре небо на хмари роздерте,
Снiгом поле i шлях замело.
Що, дорого, мене не впiзнала?
Шлеш назустрiч злим вiтром привiт?
Пригадай, як менi дарувала
Сонце в небi i соняхiв цвiт,
Стиглим колосом зiр милувала,
Пiсню радостi звала в полiт.

Як стомлюсь, ягiдьми пригощала,
Заховавши пiд зеленню вiт.
То легенько з-пiд нiг утiкала,
Наближаючи рiдний порiг.
То, бувало, бездушно чiпляла
Чорноземовi гирi до нiг.
Холод, спеку, дощi, - все приймаю
Як дарунки. I вдячна без меж,
Що мене кожен раз обновляєш,
Що для роздумiв щедро даєш
Вiсiмнадцять кiлометрiв - досить!
Розступiться, вiтри! Я iду,
По знайомiй крокую дорозi,
З рiдним полем розмову веду.
 

КЛИЧУТЬ НАС МОРЯ

Нам завжди свiтять рiднi маяки,
У навчаннях морських i походах
Гартуються, мужнiють моряки -
Захисники Вiтчизни i народу.
 Приспiв:
  Небесний щит над нами,
  I кличуть нас моря.
  Свiти над кораблями,
  Провiдна ясна зоря!
Хоча вiйськовий флот наш молодий,
Запорожцiв ми славу не зроним!
В душi морськiй - обов'язок святий,
Свободу й честь Держави обороним!
 Приспiв.
Чекайте нас, коханi, дорогi:
З вами зустрiчi прагнем серцями,
Вклонитись рiднiй матiнцi своїй,
Вiдчути рiдну землю пiд ногами.
 Приспiв.
Через моря - за мир i за прогрес
Прапори України несемо,
За дружбу українських ВМС
З флотами Чорноморського басейну.
 Приспiв.
 

МАТРОСЬКI НОЧI

Мрiї молодих - крилатi,
Через вiнця хвиля йде.
Сниться батькiвськая хата
I дiвчина, котра жде.
 Приспiв:
 Матроськi ночi спогадами повнi,
 Бажає серце вiрить i любить.
 Матроськi ночi - глибина бездонна,
 Далекий берег вогником манить.
В морi вечiр темно-синiй,
Заспокоїлась вода,
Мiсяць зоряну хустину
Знов на плечi накида.
 Приспiв.
Смуток-нiч розвiє вiтром,
Зiйде вранiшня зоря.
Грай же, море, сонця свiтлом,
Флотську дружбу прославляй!
 Приспiв.

***
А море нас до себе кличе,
Спiва улюбленi пiснi...
Здається, чаєчка кигиче
По-українському менi...
 

ВЕСНЯНЕ

Весняно груди пiднiмає
У вiльнiм диханнi земля,
Радiє, плаче i спiває
Душа оновлена моя.
Пухнастi котики вербовi,
Туркоче пара голубiв...
Прийшла, прийшла пора любовi!
Струмок веселий продзвенiв.
Як несподiваний дарунок,
Промiнчик сонця золотий,
Яскравий цвiт, зелене руно,
Небесний купол голубий...
Все нiби  вперше, зiр лелiє,
I неповторна кожна мить...
Хто розгадає, хто зумiє
Менi це диво пояснить?!

***
Менi весна з'явилася журбою,
Сипнула снiгом замiсть блискавиць...
Безтямно серце плаче за тобою,
Та гордiсть не дозволить впасти ниць.
Хоч твердить розум: одречись любовi.
Даремно все: хороший, та не твiй!
Нi! Вiдчайдушно серце знову
Вже в котрий раз виходить на двобiй!
 

ФЕНIКС

Нехай тебе не потривожить
Оця закоханiсть моя,
Насамперед лише хороше,
Прекрасне бачу в людях я.
Хай потiм - бiль розчарування,
Полин несправджених надiй...
Все ж закохаюсь без вагання
Та без жалю, на поклик мрiй.
Тодi я знов переживаю
печаль, i радiсть, i любов...
Тодi я - фенiкс, що згорає,
Щоб з попелу зродитись знов!
 

ЧУЖI СЛIДИ

Йдеш, опустивши в землю очi,
В чужi стежини i слiди...
Ти, може, вiдгадати хочеш,
Чиї вони й ведуть куди?
А хто в твої слiди ступає,
Не помiчаєш, далебi,
Нi неба, зеленi розмаю, -
Ти просто замкнений в собi.
... Буває, на душi - темнiше ночi,
Та прийде ранок, пам'ятай!
Коли ж зорять назустрiч очi,
Своїх очей не опускай!

До змісту збірки