Володимир ЗАБАШТАНСЬКИЙ
СТРАЖДЕННА МАТИ

Скорботна мати ішла поволі,
Туди, де зріло колосся в полі.
Несла на грудях дитя, мов птаху,
Не стало сили, лягла край шляху.
Мов стебла руки син простягає,
І хліба в мами усе благає,
Але благання свого пташати,
Уже не чує стражденна мати.
Лежить очима до неба мати,
Загасла тихо біля дитяти.
Проснися нене, проснися нене!
Дозріло жито твоє зелене.
Голодомори, голодомори,
Все до зернини взяли з комори,
Взяли з комори все до зернини,
Все до зернини в неньки й дитини.
В неньки й дитини із України.

ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК
Пам'яті матері

Колошкаю кроками темряву тиху,
Не прагну благати безжальну катиху,
Катуй мене, чорна, катуй і клени.
Катуй мене люто за правом вини,

Катуй мене, клята, обман розмети.
Куди я спішив? До якої мети?
Кого обігнать я хотів, ошукати?
Пощо нині, доле, нестерпна така ти?

Що цими рядками, немов нагаями,
Шмагаєш навідліг мене коло ями,
Що маму від мене взяла назавжди,
Катуй мене, тьмаво, катуй, не щади.

Але, якщо можна простити мене,
Прости мені, мамо, прости за одне:
Що я за життя не спромігся для тебе
Знайти оце слово, ласкаве і тепле.

А тут ще й надворі погибель достоту,
Колючіший скипень від того осоту,
Промерзла до кістки землиця тремка,
А в тебе трунонька тоненька така.

Калино, сестрице, благаю, молю,
Зігрій ти за мене там неньку мою.
У тебе ж від жару аж біле коріння,
Того твої грона - багряне горіння.

Та бризнув дзвінок телефонний у тиші,
Думки шмигонули навсебіч, як миші.
- Алло! - кажу. - Хто там? - Нікого. -
Алло!.. -
Далеко у трубці лише загуло.

Надривні, мов крики чаїні, гудки...
Печуть мене, мучать хапливі гадки.
А може, це ти звідтіля уже, нене,
Не можеш попасти на номер до мене?

Микола ТОМЕНКО
МАТИ

Сім шляхів повело від хати,
І на кожен виходить мати.

А то сяде, бува , у садочку:
"Де ж ви зараз, мої синочки?

Уже й старість у двері стука,
а ми ж хочем натішитись внуками...

Приїжджайте до рідної хати -
годі вам по світах блукати.

Вже й картоплю несила копати
і носити з городу до хати...

Батько так ще кріпиться, нічого,
тільки ноги болять в нього, ноги...

Не баріться, сини мої, діти, -
тільки й радості в нас на світі".

...Сім шляхів у одну йдуть дорогу -
в материнську тривогу...

Петро ЗАСЕНКО
У ЗЕЛЕНУ НЕДІЛЮ

Лиш тільки вона те чула,
Як хтось її мовчки кликав.
На руті край хати паслась
Ярила рожева пика.
І чула, як хтось незримий
З далекої ніч-дороги
Об тишу на ґанку витер
Натомлені босі ноги...
...Учора білила хату
Зокола і зсередини,
Довішала рушниками
Найкращі свої години.
Так тихо довкола, тихо -
Десь плакала коника скрипка.
В настільне любисток дихав,
Аж бралась росою шибка.
Лелеки стояли в гніздах,
У тишу дзьоби вмочали...
І тишею в сінях порожніх
Її трудодні мовчали.
Чомусь наче з літ дівочих
Шуміла погожа клечінь.
Бровою місяця давньо
Моргнув чорновусий вечір.
Дістала згадки зі скрині,
У пальцях думок перебрала.
Одежу трударських буднів
У водах часу перепрала.
Кохання сумні незабудки
В леваді не йшла зривати,
Згадки невеселі зв'язала
В пучечки холодної м'яти.
Себе вона там розгубила -
По ріллях, по травах, по листі...
Шаблі лепехи порубали
На росах сліди її чисті.
Край вечора чемно сиділа,
Чесала довжезні коси.
По дворищу з кіс її білих
Місячне сяйво лилося...
Лиш тільки вона те чула,
Як хтось її мовчки кликав.
На руті край хати паслась
Ярила рожева пика.
І чула, як хтось незримий
З далекої ніч-дороги
Об тишу на ?анку витер
Натомлені босі ноги...
Довкола нікого й нічого...
Невидимий і ротатий
Сам Голод скрадливо човгав,
По неї ішов до хати.
...Вінок приміряла дівочий,
Празничне квітчасте вбрання...
Із рук її стомлено-жовтих
Випала згадка остання...

Людмила СКИРДА

* * *
Запитали пташку:
- Куди ти літала, сіренька?
- У вирій, до мами.

Запитали рибку:
- Куди ти плавала, золота?
- У море, до мами.

Запитали зернятко:
- Куди ти поспішаєш, маленьке?
- У землю, до мами.

Запитали колосок:
- Куди ти тягнешся, тонюній?
- У вічність, до мами.

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО

* * *
Доброго вечора, мамо,
Доброго вечора, тату,
Ой і вечора ж мало,
Аби на розмову стати.

Стати і все згадати,
І раду свою рядити...
Ой як же нам раду дати!
Ой як далі жити?..

І знову гірка розмова,
І знову важенні думи...
Не смію вражати словом,
Занепащати сумом.

Спочиньте, кохані,
спочиньте.
Ви так натомились трудно...
А небо - як сіра овчина...
А люди... О-о-о, лю-уди!..

Спочиньте, а я політаю -
І путь мій до Росі проляже...
Я рідному нашому краю
Хоч трішечки тугу розважу.

* * *
Ти чемний, і простий,
І ніжний, і ласкавий,
В тобі добра
Не ріки - море.
Але дозволь мені почути,
Як ти з матір'ю говориш.

У тебе поклики ясні,
У тебе є мета,
Висока і прозора...
Але дозволь мені почути,
Як ти з матір'ю говориш.

Ти геній і герой,
Ти ріки повертаєш
І зсуваєш гори,
Але дозволь одне почути -
Як ти з матір'ю говориш.

Наталя КАЩУК

* * *
Ти нелегке життя прожила, моя мамо,
В мозолях твої чесні спрацьовані руки.
Скільки ти, моя рідна, не спала ночами,
Аби нас довести до ума, до науки.

Удовиная доля - душевне страждання.
Біль стискав тобі серце тугим перевеслом...
А сьогодні твоє недопите кохання
У моїх розквітаючих веснах воскресло.

І чорнозем тужавіє соками знову,
І проснуться під сонцем озимії сходи,
І розтануть в полях сніговиці покрови,
І оновлення вічне у квітні забродить.

Потім будуть в садах виноградові лози
У солодкій знемозі тулитись до тину...
Ми прийдемо удвох. І, втираючи сльози,
Ти в цей день, моя мамо, назвеш його сином.

Це ще буде. І ти, моя рідна, згадаєш,
Як забрала в нас батька воєнна розлука...
Ти нам щасної долі обом побажаєш,
Щоб, не знаючи воєн, зростали онуки.
1964

Леся КЛИМЕНКО
МОЇЙ МАТУСІ

Принесу в подарунок мрію,
Що перлинами виграє.
Тільки зараз я розумію
Материнське серце твоє.

Прислухаюся і учуся
Усьому, що порадиш ти.
Мила, рідна моя матусю,
Як до мудрості важко йти.

Скільки бур, і вагань, і злетів
На дорозі нелегкій тій...
Не зустрінеш всього в поетів,
Не побачиш у барвах мрій.

Тільки ти, єдина, розкажеш,
Як уміють лиш матері.
І заснути пізніше ляжеш,
І піднімешся до зорі.

Скільки світла у слові "мати"!
...Чую: донька мене гука,
Поспішаю її обняти,
І тривожно тремтить рука.

Незабутими диво-снами
Знов дитинство моє встає...
Лиш тепер зрозуміла, мамо,
Я велике серце твоє.
1964

Володимир ПІДПАЛИЙ
МАТЕРІ

Я твій портрет фіалками вберу -
ти ж так любила голубі фіалки.
Мене ти вчила правді і добру,
мене до праці ти привчала змалку...
Я доторкнуся до твого чола,
на ньому зморшки - й ті такі ласкаві...
Ти все дала
й нічого не взяла:
ні крихти хліба,
ні спасибі навіть...
Все те, що мав, і те, що в мене є,
Що від людей, що від землі святої,
що радістю в рядках моїх встає, -
передано в моє життя тобою...
1958

Петро ПЕРЕБИЙНІС

* * *
Картопля цвіте фіолетово.
Цілується джмелик із мальвою.

(Мама літо вишиває
фіолетовими хрестиками).

Картопля цвіте фіолетово.
Гойдається сонце на соняху.

(Мама хрестить вишиванку
фіолетовими хрестиками).

Картопля цвіте фіолетово
між мамою та Україною.

(Мама землю одягає
у святешну вишиванку
з фіолетовою маніжкою).

Картопля цвіте фіолетово.
Мамо моя,
Україно!

Дмитро ОНКОВИЧ
ГОЛОД 47-го РОКУ

На широкім тапчані було місця мало -
Мама хрестом лежала...
Жебрак - із сусіднього села сивий дід Хомко -
На порозі хрестився довго,
Наче із себе малював Бога...
Аж потім, замість "Допоможіть - чим ваша ласка",
Скаже: - Діти, рятуйте маму. -
Із своєї торбини вийняв дві картоплини і порадив словом:
- Обкладіть маму листям бузиновим -
Бузина витягне вогонь із тіла. -
І ми послухали - горобцями на кущ бузини налетіли.
Ту кожну гілочку до тіла:
До рук, до ніг, до грудей матері
Прикладали діти.
Так померлому у труну кладуть квіти...
До мами тулились листочками діти...
У хаті купа зеленого листя лежала.
Листя важко дихало, стогнало...
- О Боже, - сусідка з порога, -
І страху, і сліз очі повні, -
Принесла окраєць хліба, мов горобчика у долоні...
Окраєць біля мами поклала, води нагріла.
Теплою водою мамі очі вмила.
Сусідка на пальцях по хаті ходила.
Вона і двері за собою тихо зачинить.
І мама покаже на хліб очима:
- Діти, розділіть між собою... -
І настала важка тиша, замішана із бідою.
Було в хаті сумно-тихо, було в хаті порожньо-голо...
Маленькі діти... Розпухла мати...
І в усі вікна дивився голод.

Тамара КОЛОМІЄЦЬ
ВЕСІЛЬНА БАЛАДА 1933 РОКУ

Вже в безлюдді повнім погасала
Донечка, надія удовина.
І сама вдова її вдягала,
І сама поклала в домовину.
У візку скрипливому із двору
Дотягла насилу до могили,
Що її у цю недобру пору
Вирила, аби земля покрила.
А як дощ заструменів цівками,
Цвинтарні оплакуючи втрати,
Босими опухлими ногами
Танцювала у багнюці мати:
"Оце ж тії чоботи, що зять дав,
А за тії чоботи дочку взяв..."
Чорний-чорний та недобрий сватав
І, дивись, таки зумів узяти.
І тепер весільну перед зятем
Гірко відтанцьовувала мати:
"Чоботи, чоботи із бичка,
Чом діла не робите, як дочка?.."
Засиха на литках багнюка -
Отакі-то перед і халяви.
Босі п'яти нелюдську розпуку
Світові оглухлому жбурляли:
...дочку взяв...
...д-о-ч-к-у...

Ганна ЧУБАЧ
НІМА МОЛИТВА

День відболів.
Ніч віджурилася.
Думка на думку,
Як дошка, лягла:
Я ж на вас, мамо,
Не надивилася!
Я ж вам так мало
В житті помогла!

Вік проминув.
Я вам відснилася.
Небо сирітське,
Як віко труни:
Стежка додому
В травах згубилася,
В кожної квітки
Погляд сумний.

Літо минуло.
Осінь спинилася.
Страшно подумати:
Буде зима!
Я ж на вас, мамо,
Ще не молилася,
А вже молитва -
Німа...

МАТИ І МІСТО

Моя мати, як сяде в трамвай,
Купує квиточок зайвий,
Мовляв, як батька немає,
То най хоч побуде в уяві.
В руках - мозолів горошини,
В очах - неприхована радість,
І думка ніяк не остигне
Од перших столичних вражень.
Їй дивно і лячно в метро,
На вулиці людній - тісно.
Авто обганяють авто,
І шурхіт дратує колісний.
Під ноги - гладенький асфальт.
А мати селянської суті:
"Я завтра поїду назад,
Тут пісні такої не чути".
Веду на святковий концерт,
А мати - всміхається хитро:
"Якби цих артистів у степ,
Щоб трохи обвіяло вітром,
А то наче хорі - бліді".
І більше концерту не хоче.
Неони з вітрин голубих
Засліплюють втомлені очі.
Поїде, тамуючи щем...
Прощається довго зі мною
І сльози - гарячим дощем,
І думка - холодним сувоєм.
Бо мати - хазяйка степів:
Без простору просто зів'яне.
Їй місто приходить до снів,
Та рідним - ніколи не стане.

Леонід ТАЛАЛАЙ
СОНЯЧНИЙ ПІСОК

* * *
Сини змужнілої держави,
Ми пам'ятаєм повсякчас,
І як нас мами проводжали,
І як благословляли нас.

І не забудемо з літами,
Стежки торуючи свої:
Немає правди вище мами
І вище совісті її.

Від горя й поглядів недобрих
Вона дитину затуля,
Коли й повищає на горбик
За огорожею земля.

І щоб не сталося із нами,
У цьому світі і в сім'ї
Не буде правди вище мами
І вище совісті її.

* * *
Ти засни, моя мамо, засни,
Заспокой свої руки натруджені.
Синій місяць кватирку засклив,
В кронах вітер сирий і простуджений.
Хай тобі не присниться війна
З голодовкою, димом, блокадою,
Як біжиш через поле одна
І, мене затуляючи, падаєш...

На долівці від шиби скалки
Синювато і гостро виблискують.
До світанку чужі літаки
Безугавно гудуть над колискою...

Біля тебе сиджу і мовчу,
І відшукую слово для сповіді.
Ти співала, щоб куль я не чув,
Що ж співать, щоб не чула ти спогадів?
Ти засни, моя мамо, засни...

* * *
Одна хвилина. Так замало.
Так непомітно проліта
Одна хвилина біля мами,
Одна хвилина золота.

Ти не самотній між чужими,
На чужині - не сирота,
Бо між хвилинами твоїми
Одна хвилина золота.

Відчуєш серцем і руками,
Які хапають пустоту,
Оту хвилину біля мами,
Одну хвилину золоту.

Літа минають за літами,
Та знову пам'ять поверта
Оту хвилину біля мами,
Яка навіки золота.

Коли закінчуються драми
І підступає темнота,
Ще є хвилина біля мами,
Одна хвилина золота.

Анатолій БОРТНЯК
З РЯДКІВ ПРО МАТІР

* * *
В далекі пам'ятні роки
я їй завдав турбот немало;
я рвав штанці і сорочки, -
а мати штопала й латала.

Ті дні давним-давно пройшли,
уже і молодість минає;
тріщать надій юнацьких шви, -
а мати штопає й латає.

* * *
У маєві дитинства - рідна мати
і поле поблизу моєї хати.
Таке ж тепло, що ним зігрітий досі,
було в долонях мами і в колоссі.

Зернинам букв мене навчала мати,
а поле - букві кожного зерняти.
На сон співала мати колискову,
й наспівувало поле колоскову.

* * *
"Які тобі, друже, які тобі, брате,
щонайвеселіші пісні?" -
"Веселі пісні, що співала їх мати
мені наяву, не вві сні".

"Які тобі, друже, які тобі, брате,
з усіх найсумніші пісні?" -
"Веселі пісні, що співала їх мати
у ті, що не вернуться, дні".

Далі