Микола ЛУКІВ

* * *
Матері залишаються з нами
І тоді, коли їх нема,
Коли чорна земля і дрімуча пітьма
Пролягає між ними і нами.

Все життя їх - святе для нас.
Біль утрати сумління палить...
Матері переходять в пам'ять -
Не лишають до смерті нас.

БАЛАДА ПРО ОДНЕ ЗАПІЗНЕННЯ

Ех, талан - гіркий полин,
Туга удовина.
Був у мами син один,
Золота дитина.
Доглядала як могла,
Рук не покладала.
А подався із села,
В гості виглядала.
Але син не поспішав
Їхати додому.
Жив собі й не сумував,
-Добре молодому!
Ні кола, ані двора,
Ні дітей, ні жінки.
Від Амуру до Дніпра
Воленька, та й тільки.
Та сумна балада ця:
Не діждалась мама.
Наздогнала молодця
Вістка-телеграма.

Він зібгав її в кулак,
Ледве стримав сльози.
І поніс його літак
Крізь сніги й морози.
Увійшов у рідний дім:
Люди, плач, родина.
І постала перед ним
Чорна домовина.
Він незграбно шапку зняв,
Він схилив коліна,
Він невтішно заридав,
Як мала дитина.
Але що тепер плачі,
Совісті докори!
Він посивів уночі
У думках і горі.
І померла тільки з ним
Та його провина...
Був у мами син один,
Золота дитина.

МАТЕРІ
Муз. В.Гришка

За все, що маю, дякую тобі,
За все, що маю і що буду мати.
Ночами сняться зорі голубі.
І вишні білі на причілку хати. Двічі
Немов пилинку світ мене крутив.
Ловив я мрію і метку, й високу.
Пробач мені, що тяжко завинив
-Лишив тебе на старість одиноку. Двічі
Та й що я знав, коли із дому йшов,
Хіба я міг в ту пору зрозуміти,
Яка святиня - мамина любов,
Яка то мука, яки лишають діти? Двічі
Аж отепер, коли я батько сам
І час прийшов стрічать і проводжати,
Я знаю ціну тим святим сльозам,
Які тобі судилося спізнати. Двічі
Тому і сняться зорі голубі
І вишні білі на причілку хати.
Тому й спішу подякувать тобі
За все, що маю і що буду мати. Двічі

Щоліта дітям ягодами годить,
Хоча вони не дякують за те.

Приспів:
Мамо! Мамо! Вічна і кохана.
Ви пробачте, що був неуважний.
Знаю, ви молилися за мене
Дні і ночі, сива моя нене.

Живе старенька мати у господі,
Невтомні руки, серце золоте.
Щодня і дітям, і онукам годить,
Хоч рідко хто з них дякує за те.

Приспів.

Ну що ж, про вдячність забувають люди,
Душа сліпа у щасті, а проте
Вони прозріють, але пізно буде -
Черешня всохне, мати - одцвіте...

Приспів.

Світлана ЙОВЕНКО

* * *
Мамо, як добре, що в тебе дочка - не ангел:
не безборонна, не без'язика, не бездоганна.
Що б я робила в ярому цьому світі?
Світ - не квітник.
Ангелам місце -
між квітів.

Мамо, як добре, що я на землі - лиш гостя!
Любий мені - аж до страху! - цей простір!
Добре, що птиця,
що в небо звідси,
що - не овечка!
Добре, що - день, що, як жар, яскриться,
і ще - не вечір...
Мамо, як добре, що ти мені дарувала
все, чого в небутті мені бракувало:
світ цей коханий -
вітальні й прощальні шати,
силу кохати,
вміння прощатись,
змогу - прощати.

Галина ТУРЕЛИК

* * *
Спи, мамо, спи - у тебе на чолі
ще не розгладилися думи учорашні.
Як мало в пориваннях якнайкращих
ми б значили без тебе на землі!

Спи, мамо, спи. Червоні ковалі,
тебе не сміють рано розбудити.
Спокійно й осінь нагинає віти
ранетами до теплої землі.

Спи, мамо, спи, бо вижалася нива
і зелено життя почала знову.
Хай буде тиша ранку незрадлива
на двох людей замріяну розмову...

Володимир ВИХРУЩ
СОНЦЕ МАТЕРИНСЬКОГО ОБЛИЧЧЯ

Люблю Поділля, і стрімкі Карпати,
І юності усміхнену красу,
А першу пісню, що співала мати,
Через літа я гордо пронесу.

Бо пісня ця людей любити вчила,
В ній блиск роси, проміння молоде.
Вона, як чародійна дивна сила,
Крізь полум'я життя мене веде.
Коли скує, буває, душу туга
І світ здається лезами вогню,
В моєму серці визріва напруга:
Я материнську пісню жебоню.

О, скільки ще світами мандрувати,
Стрічати радість і журбу доріг!..
Але без пісні, що співала мати,
Я навіть дня прожити би не зміг.

Ніна ГНАТЮК
ВЕЧІРНІЙ ДІАЛОГ

- Поїдем у місто, - кажу я матері. -
Самій тобі жити нема вже сили.

- Я виросла тут. Тут мені й помирати.
На кого покину батьківські могили?

- У місті не треба у грубі палити,
Не треба носити ні воду, ні дрова.

- А як тоді, дочко, на світі жити?
Чи я без роботи буду здорова?

- Поїдем. У мене аж три кімнати.
Та й в них не затримуюсь я ніколи.

- У тебе квартира, а в мене - хата.
У тебе вазони, а в мене - поле.

Михайло ШЕВЧЕНКО
СЛЬОЗА ДО МАТЕРІ

Птах наздогнав мене.
Я поспішав до мами.
Авто хрипіло із останніх сил -
На мамин сон летів.
Дороги стало мало -
Лід забілів в очах
І передсмертний пил.
Птах розірвав мені
Сорочку.
Свіжі рани
Ще тріпотіли,
Як легкий кумач.
А він подав води
Й промовив: рано, рано...
До мами встигнемо,
Лише заплач.

Ні, схлипу не було,
Сльоза проборознила
З очей -
на скроні два криві сліди.
І раптом під грудьми
Розтало і занило.
Я очі розклепив -
Немов зірвав льоди.

Я все в житті пізнав -
Пружавну міць металу,
Бензину люту силу заводну.
Та тільки з птахом ми
До мами долітали
За мить одну,
Лише за мить одну.

Тому і сняться їй
Не шлях чи залізниця.
Як іскри сипоне
Із попелу вночі,
Виходить мама й наслухає птицю,
Бо птиця їй
По-нашому ячить.

ПОРТРЕТИ З УЯВИ
Матері

Пробилася дорога в холодах,
Гукнула прямо з отчого порога.
Стрічає мама із портрета строго
І величаво - що то молода!

Коли ж це так - не щедро на слова?
Еге ж, вгадаю. Бачиться по всьому -
На полі, в ланці. Літо тридцять сьоме.
Стахановка якраз і ланкова.

А це пізніш. Блідий мадонни лик,
В крайках зіниць тривога підколодна.
Якраз тоді вродився він, голодний, -
Мій повоєнний сорок сьомий рік.

А тут оце проводила. Зима...
А це - вночі, як на лихе приснився.
А тут з прощальним словом "повернися".
А це - уже посивіла сама.

А ось якраз співають півні треті...
Все менше строгих ліній на портреті.
То штрих сльози, то болю слід ламкий.
І раптом, розчахнувши свіжу раму,
Мені на груди головою мама
Упала: а діждалася-таки!

З городу - з бадилинком вбігла прямо:
- Час не портретний, і не к часу рама.
Весна - картоплю кинути спіши -
Рідні, далеким родичам, сусідам,
Собі (поміж півнями і обідом),
А потім прислухайся до душі, -
Сказала тихо. І замкнулась рама.
І тиша похлинулася німа.
Весна. Біжу в город. В роботі мама,
У раму мамі ніколи.
Нема!

Леонід ГОРЛАЧ
МАТИ ЗА ТИНОМ

Мати за тином тинькує стіну.
Дихає глина жива золотава,
просто у зелень тонку весняну
входить вчорашня осіння отава.

Матінко рідна! Заходить чужа
осінь у весни твої нелукаві,
косу неклепану точить іржа,
і перестоюють трави гіркаві.

Як без осмути забути я міг
те, що мені нарікала природа -
цей за городами давній обліг,
хату оцю в узголів'ї города;

це провесніле вологе тепло,
вихудлі вишні і яблуні пишні,
озеро дальнє, прозоре, як скло,
трави й отави пахучі колишні?..

В інше життя я пішов. Не верну
давні надії і давні омани.
...Мати за тином тинькує стіну,
наче мені забинтовує рани.

Віктор БАРАНОВ
ДОЛОНІ МАМИНИХ РУК

Дивлюся на твої долоні, мамо,
й читаю наймудрішу книгу з книг,
що в світі цім багато є доріг,
а вибрати я з них одну лиш маю.

Що рук людських і душ людських чеснота
звіряється вагою колоска,
що завжди шанувалось у віках
одне із найскромніших слів - робота.

Що є любов, а ще ненависть є:
любов єднає віддалі безмірні,
живе єдиним подихом довіри,
а на любов ненависть повстає.

Що є добро і тінь страшна біди:
біду бори, долай круту розпуку,
а для добра подай людині руку
і яблуню край шляху посади.

Іду до тебе, мамо, на урок
і з слова дізнаюсь неголосного,
що на землі немає більш святого,
ніж сину дати сил на перший крок.

Хоч скільки б я доріг пройти устиг
чи мозолів нажити встиг чимало -
я до твоїх долонь вертаюсь, мамо,
читати наймудрішу книгу з книг.

Галина ТАРАСЮК
РАННІЙ ПОРТРЕТ МАТЕРІ.
ПІЗНЯ ПОКУТА

Ми ніколи не святкували маминого дня народження.
А мама, було, зітхнуть:
- Ніхто ж не знає точної дати,
а так, приблизно та навмання.
Казали мама мої, що в двадцятому,
либонь, у лютому, будного дня...
Ми ніколи не святкували маминого дня народження.

А мама, було, рукою махнуть:
- Та чи до того було... Що тоді
робилося!
Так світом трусило, аж село гуло.
А церква згоріла, метрика згубилася,
чи, може, і зовсім її не було...
Ми ніколи не святкували маминого дня народження.

А мама, було, плечима здвигнуть:
- Хіба до того... стільки ж роботи,
а коли робота, то яка гульня!
Якби ж то вродитись на врочисте свято,
а то... не знати і якого дня...

Тепер, коли зацвітає у небі перший сніг,
коли спалахує з дива рожевого перша мореля,
коли благословляється поле першим колосом,
я кажу дітям: "Сьогодні день народження вашої бабусі".
Лиш... привітати нікого.

ФОТО МАТЕРІ
НА ГРАНІ НЕБА І ЗЕМЛІ

Трави не прим'явши, не збивши роси -
так ходить землею добро й милосердя,
у тернях печалі, в лілеях краси;

Не скаламутивши вод і чуттів -
так лагідно ходить землею терпіння,
так ллє благовіщення світло безтінне,
так злагода ходить в людському гурті;

Пташок не злякавши і тихих розмов
при свічах зелених акацій і вишень -
так ходить землею сумління всевишнє,

до вього земного небесна любов,
так, як Ви ходили, Мамо.

У Вас не було недругів,
навіть роботу, що люто
не давала Вам продихнути,
Ви пестили ніжним: "Роботонька".

Ви не знали годиноньки чистої,
а це стоїте собі празниково і не бачите,
як валом котять поклонитися Вам у ноги
незміряні бурякові гони, яким ви кланялися
цілий свій вік,
як стеляться низько жита, картоплі і соняхи,
як сокоче куріпкою жовтоока суріпка,
як оксамитить зелений бас рапс,
як припадають до рук, як зазирають у вічі
ваші зелені діти...
...Так стоїть праця на власному святі.
На грані землі і неба.
Ой мамочко-мамо!

Володимир ФЕДИНИШИНЕЦЬ
МАМИНІ РУЖІ

1
Мамка ружі мовчки саджала.
Мамка ружі в життя виряджала.
Мамка ружі з дороги чекала.
Ще й водицею-студеницею
Ціле літечко-літепло
Поливала.
Ну, а ружі росли-розквітали
І до мамки голівки схиляли.
Ну, а мамка дивилася-дивувалася,
Як ми чесно між ружами гралися:
Не ламали їх, лиш нахиляли
І докупи голівки стуляли -
Свої та ружині...

2
Черлених руж - на весь довкруж!
Се моя мамка ружі сіє.
Ану ж, красу її не руш,
А най красивою сивіє!

Не руш її красу, ану ж!
Най не сивіє - ружі сіє!
Від руж черлений мій довкруж.
І він посивіти не сміє.

Ану ж, красу мою не руш!
Городець з ружами - пасія...
Довкруж - черлених красних руж!
А моя мамка - сіє... сіє...

Най не сивіє! День зорів,
Як мужні ружі на довкружжі.
Я щось про ружі говорив,
А мамка висівала ружі...

Андрій ЯРМУЛЬСЬКИЙ
МАТИ

Невеличкі, серцем перечуті -
Скільки в кожнім ласки і турботи...
З ними легше вчитись в інституті,
З ними легше труднощі бороти.

І сьогодні знову лист: "Синочку,
Як твоє здоров'я? Чи не хворий?
Скоро вишлю шерстяну сорочку,
Бо стає вже холодно надворі".

Пролетять ще два годочки, сину,
Розпахне життя тобі широти...
Пишеш, любий: "З радістю полину",
Але віють і вітри напроти...

...Може, десь мене чекають бурі,
Може, грози стрінуть над полями,
Може, хтось безжалісно одурить, -
Не зіб'юсь, не зупинюся, мамо.

І піду не битими шляхами, -
Цілини в житті ще так багато.
Борозну глибоку хочу, мамо,
Всім життям для щастя проорати.

...Не забуду взяти у дорогу
Щедру ласку серця дорогого -
Теплу-теплу шерстяну сорочку,
Невеличкі мамині листочки.

АВЕ МАРІЯ

Мамо, о мамо! - во ім'я Марії, -
Мамо, ти звешся Марією теж, -
Мамо моя, як я схоплений мрією,
Як я лечу ! -
ти за мною простеж...
Мамо, лечу я удалеч і вгору,
Щоб долетіти до тебе колись.
Мамо, за мене крізь радість і горе
В імені,
мамо,
своєму
святись!

Щоб долетів я,
вітрами зітертий,
Усміхом - бачиш - не успіхом зміг.
Співом щемлюсь Робертіно Лоретті -
Щемом своїм прориваюсь до всіх.

Мамо моя, доторкнутися мрію
До високосної
до висоти.
Аве Марія...
аве Марія...
- Сину, на рідний поріг прилети!

Петро ШВЕЦЬ
ЯК МИ ЖИВЕМО? ЧИ ТАК, ЯК ТРЕБА?

Як ми живемо? Чи так, як треба?
Як ми ставимось до матерів, сини?
Нахапалися зірок із неба,
Та лишили душі в сатани.

А які статечні ми й розумні.
Повсідалися за материнський стіл.
Як на матір нам дивитись сумно.
Мамо, мамо, незагойний біль.

Патріархальная пошано, лежебоко,
Де поділась ти серед сучасних дат?
За столом сини. А мати - збоку:
Дивиться, як п'ють вони, їдять.
Крутять носом наші бюрократи,
Як згадає хтось старовину.
Бо т о д і була в пошані МАТИ.
Шанували лиш її одну.

Все було ц е р к о в н о, мудро, поки
Ми зцуралися прадавніх свят...
За столом сини. А мати - збоку,
Дивиться, як п'ють вони, їдять.

Микола ПШЕНИЧНИЙ
У ГОСТЯХ

Моя мама проста, як пісня:
То весела, а то - сумна.
Їй у місті, говорить, тісно,
Бо роботоньки тут нема.

Грядки смішать її балконні
(Не гудиння, а проводи).
Не іржуть в надвечір'ї коні,
Лиш постогнують поїзди...

Ні, їй зовсім у нас не тісно,
Трикімнатка - хіба ж мала?..
Моя мама - неначе пісня,
Що запрошена із села.

Наталка МАТЮХ
ЖОРЖИНИ

В селі моя мати жоржини викопує,
Оті, що до вікон сміялись колись.
Вечірній наш двір в фіолетовім кольорі,
Неначе допіру закінчений лист.

Спинилася осінь на ?анку високому,
Кленовим пером пише сповідь нову...
А вишні роздягнені плачуть від сорому
Слізьми голосними на тиху траву.

Коріння заплуталось в нені між пальцями
(Жоржинам забаглося ласки, тепла)...
Ледь зойкає стежка з-під жовтого панцира,
Вже місячна повінь згори потекла.

Фарбуються тіні у колір ожиновий.
П'янким чебрецем пахне промінь зорі.
І мати моя, ніби сива жоржина,
Цвіте біля стежки в осіннім дворі.

Володимир КАЧКАН
ДО МАТЕРІ

Спішу в село, спішу до мами...
Марія Павленко

"Мама,
мама,
мама..." -
перший скрик дитяти.
"Де ти, рідна нене?" -
свищуть поїзди.
Коли йдеш в дорогу
з маминої хати,
ніжне слово "мама"
матері скажи.
Не встидайсь, що сльози
затремтять на віях,
і не бійсь, що в горлі
згусток защемить,
хоч до свого щастя
мчатимеш в надіях, -
пригорни до себе
матір хоч на мить.
Поцілуй ті руки,
що згойдали долю,
з твоїх плечей зняли
ваготи біди,
не спіши з порога. -
не чини їй болю,
постій коло хвіртки,
а відтак - іди.
І виймай з валізки
вишиту сорочку
не лише у свята, -
в будні гіркоти,
як в душі задзвонить:
"Рідний мій синочку!...",
то не гай хвилини, -
до неї лети.
І коли не зможуть літаки літати,
і як попсуються навіть поїзди,
пам'ятай щоденно: коли кличе мати,
син не має права вчуть,
та не прийти.

Далі