Ліна КОСТЕНКО

* * *
Я додому пишу нечасто,
хоч забралась в таку далечінь.
Заважає мені то щастя,
то розваги, то просто лінь.
Мамо моя, не сумуй...

Щиру правду тобі скажу -
до неправди душа не лежить:
я ніколи в житті не тужу,
бо не маю від чого тужить.
Мамо моя, повір...

Що не день - то радість нова.
Що не будень - то майже свято.
Що не слово - то щирі слова,
бо у мене друзів багато.
Мамо моя, не тужи...

Не спіткнуся на жодній з доріг,
не зазнаю в житті образи...
Як вернуся на рідний поріг -
чи впізнаєш мене відразу?
Мамо моя, не плач...
1957

Василь КОЛОДІЙ
МАТЕРІ

Павутиння бабиного літа
Наче парус у блакитнім небі,
Ронить осінь багрянцеві квіти,
Застеля стежки усі до тебе.

Вже з городів, певно, ви зібрали,
На загату склали картоплиння,
Та й тепер ще клопоту немало
В тебе, мамо, в дні ці журавлині.

Вийдеш, як бувало, за ворота,
Виженеш качки на оболоню.
Як же ти змінилася! Турбота
Посріблила невблаганно скроні.

Спинишся, задумою повита,
І, зачувши у підхмар'ї клекіт,
Давні весни, молодість прожиту
Проводжаєш у шляхи далекі...

Про сліди загублені солдата
Щось шепоче журно яворина.
Валиться старенька наша хата -
Нелегка ти, доле удовина...

Десь і син твій... Видно, ще не скоро
Поміч дасть рукам твоїм робочим.
Знову стрінеш ти мене з докором,
Що листів писати я не хочу,

Що забув, як чорнобривці квітнуть,
Як шепочуть верби понад ставом
І сьогодні, в осінь непривітну,
Тихо плачуть листям золотавим...

Стужа років гне тебе додолу,
І я знову не засну до ранку,
Бачу, йдеш за мервою1 на поле,
Одягнувши вицвіkу катанку.

А на тебе дома жде малеча,
Треба ж їм хоч юшечки зварити...
Ти за двох несла тягар на плечах
По землі, окопами поритій.

Нас тоді ти, як могла, ростила.
Не дала у скруті нам пропасти.
Мамо, мамо, - глянь, які в нас крила,
Ми на них у світ несемо щастя.

Але спогад все хвилює душу.
Там усі думки мої й тривоги,
Де крізь хвищу дні мої пастуші
Йшли по стернях, наколовши ноги.

Ні, я й досі не забув нічого.
Ще вернуся під вишневі зорі,
В синю тишу краю дорогого,
І про все ми, рідна, поговорим.

Буде радість у новій світлиці,
І до тебе пригорнуся знов я
І води із нашої криниці
Вип'ю, як в дитинстві, на здоров'я.

І, снагу відчувши, пісню поля
Я нестиму по крутих дорогах,
Щоб тебе не обминала доля,
Щоб не знала більше ти тривоги.

То дарма, що йде до тебе осінь, -
Ще тобі, матусю, не старіти.
Це ж у тебе, певно, на волоссі
Павутиння бабиного літа...
1957

Василь ДІДЕНКО
МАТИ

І народила. Й сповила. І слово
Навчила мовити. І напуття
Дала мені, щоб я своє життя
Не збур'янив, а скрасив колосково.

Матусенько! Мої вже старости
Заводять нині про сумне й веселе.
Пливуть згадки. І хтось говорить: "Леле!
Невже це справді посивіла ти?"
То все пусте, що вороття не буде
Літам, які вже зникли вдалині.
Про тебе той ніколи не забуде,

Кого ти по стежках і по стерні
Проносила й казала: "Бачте, люди,
Мале, а вже всміхається мені".
1961

Василь СИМОНЕНКО
ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА
Мріють крилами з туману лебеді рожеві,
Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,
Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,
Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,
Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,
Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилами і рожевим пір'ям,
Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмільні смеркання мавки чорноброві
Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені
Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Весна 1962

ЛИСТ
Знов листа мені прислала мати,
Невеличкий лист - на кілька слів.
Пише рідна, що навколо хати
Наш садок вишневий забілів.

Наче вчора бігав я до школи
І садив ті вишеньки малі,
А тепер гудуть над ними бджоли
І поважні пустуни-джмелі.

Слів таких і треба небагато,
Та вони, як весняні пісні,
Принесли в гуртожиток в кімнату
Теплі-теплі спогади мені.
1954

* * *
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше приголубив
Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми! -
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!
16.ХІ.1962

Микола ПОДОЛЯН
ГОСТИНА У МАТЕРІ
Пригощає мати медом, і вином,
І напоєм з липового цвіту.
Ластівки під мамине вікно
Позліталися з усього світу.
Сива мамо,
Ластівко моя,
Пригубіть і ви медку хоч краплю.
Заспіваю вам за солов'я,
Бо коли до вас я ще потраплю.
На ослоні кухлик з молоком
Та хлібина свіжа - щойно з печі.
Сидимо в хатині під вікном,
Хустка прикрива похилі плечі.
Замалий обом великий світ
І солодкий полуничний ранок...
Скільки ж це минуло,
Скільки літ,
Як дорослим я ступив на ґанок?!
Сидимо край столу знов удвох.
Скільки літ!
Не нажились і досі.
Гей, обоє вже срібноволосі,
Тільки серце з серцем: тьох та тьох...
Та очей жаринки ще горять.
Знову рідну хату залишати.
"Ластівки чекають ластів'ят,
А тебе коли мені чекати?"
- Зачекайте, мамо,
Через рік
Прилечу я знову соловейком.
Хто ж бо винин, що в буремний вік
Народились ми обоє, ненько?!
Пригубімо меду і вина,
Вип'єм чаю з липового цвіту...
Ластівки злітають з-під вікна,
Кличуть і мене у повінь світу.

Микола РУДЕНКО
МАТЕРІ
1
Туман і дощ. А сіль болотна
Рубці натерті роз'їда.
В болоті оборона ротна,
В окопі хлюпає вода.

Та спогади про тебе, нене,
Живили краплями тепла.
Я радий був, що біля мене
В ту ніч ти, мамо, не була.

На ранок випала пороша,
Холодна, мокра і густа.
Тоді вусатий листоноша
Мені приніс твого листа.

І я у ті хвилини трудні
Збагнув, що материнський біль
Не легший за окопні будні -
Їдкіший, ніж болотна сіль.

2
За вікнами шумує злива,
Вітрів і грому перегук.
Ти зводишся, похила й сива,
І падає шитво із рук.

Ти поправляєш окуляри,
Ще змалку пам'ятні мені,
А блискавка з нічної хмари
Гойдає тіні на стіні.

За вікнами шумує злива,
Гуркоче неугавно грім,
А ти, спокійна і щаслива,
Над ліжком хилишся моїм,

Бо захлиналась від ударів
Над ними не така гроза...
На склі стареньких окулярів
Застигла радісна сльоза.
1947

МАТИ
1
Клумаки випадають з натруджених рук.
Хто піддасть їх на плечі у вирі
людському?..
Ти босоніж торкаєш розпечений брук,
Так ти ходиш в віках по вугіллі жаркому.

За ворота виходять дебелі сини, -
І сліди замітає за ними пороша.
Материнської мови забудуть вони:
Вже та мова для них - нехороша...

Бригадири щоранку обходять двори.
Лиш в неділю є воля городець скопати.
Трактори...
Управління...
Директори...
А годуються люди з твоєї лопати.

Десь вимахують крани високих споруд,
Ти ж заснеш восени при нетопленій печі.
І стотисячний хор оспіває твій труд, -
Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі.

2
Вам треба пісню про колгоспні руки?..
Ось лиш пером зненацька пошкребусь.
А там, дивись, уже ідуть онуки
Виховувати совість у бабусь.

Вони ростуть, мов лісова травиця,
Немов пирій у житньому рядку:
Сто обліковців на твою правицю,
На кожен палець -
по керівнику.

І кожен щедрі обіцянки стеле,
І оплески не знають жодних доз...
І канцелярський млин повітря меле,
Розмахуючи крилами відозв.

А ти викашлюєш старечі груди
І кажеш в ніч невидимим синам:
- От бач, виходять наші дітки в люди.
Дай бог їм щастя більшого, ніж нам.

На них тепер нейлони й чорнобурки,
І возять їх машини -
не вози...
Всі трудодні твої - лише для курки.
А бур'янець під тином -
для кози.

І часом очі робляться сумними,
І сумніви тяжкі в полон беруть:
- О боже праведний! Що буде з ними,
Коли сільські бабусі перемруть?..

Дмитро ПАВЛИЧКО
ДВА КОЛЬОРИ
Муз. О.Білаша
Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними,
Червоними і чорними нитками.

Приспів:
Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне - то любов, а чорне - то журба.

Мене водило в безвісті життя,
Та я вертався на свої пороги.
Переплелись, як мамине шиття,
Мої сумні і радісні,
Мої сумні і радісні дороги.

Приспів.

Мені війнула в очі сивина,
Та я нічого не везу додому,
Лиш згорточок старого полотна
І вишите моє життя,
І вишите моє життя на ньому.

Приспів.

* * *
В тій хаті, де не був ти відтогідь,
Вона одна коло вікна стоїть -
Твоя молитва й пісня колискова,
Вся повна світла, як сльоза воскова.

Вона стоїть і думає про те,
Що скоро сніг стежину замете,
Колодязь блисне дзеркалами льоду -
І важко буде їй ходить по воду.

Вона стоїть і думає про те,
Що яблунею скоро зацвіте
На цвинтарі коло самої брами, -
І важко буде їй поміж хрестами.

Вона тебе не жде, а ти з'явись,
Та оддаля вікнові поклонись, -
В тій шибці, де ряхтить юга осіння,
Зосталося від матері проміння.

Борис ОЛІЙНИК
ПІСНЯ ПРО МАТІР
Посіяла людству літа свої літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.

- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою - злетіли увись рушники.
"Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

СИВА ЛАСТІВКА
Мамо, вечір догоря,
Вигляда тебе роса,
Тільки ти, немов зоря,
Даленієш в небеса,
Даленієш, як за віями сльоза.

Ти від лютої зими
Затуляла нас крильми,
Прихилялася
Теплим леготом.
Задивлялася білим лебедем,
Дивом-казкою
За віконечком, -
Сива ластівко,
Сиве сонечко.

Сад вишневий на порі,
Повернулись журавлі.
А мені, як до зорі,
Долітати на крилі
Все до тебе, як до вічної зорі.
Там, де ти колись ішла,
Тиха стежка зацвіла
Вечоровою матіолою,
Житом-долею
Світанковою,
Дивом-казкою,
Юним соняхом, -
Сива ластівко,
Сиве сонечко...

МАТИ СІЯЛА СОН
Мати сіяла сон
під моїм під вікном,
А вродив соняшник.
І тепер: хоч буран, хоч бур'ян чи туман,
А мені - сонячно.

Мати сіяла льон
під моїм під вікном,
А зійшло полотно.
І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,
А я йду все одно.

Мати сіяла сніг,
щоб він м'яко - до ніг,
А вродило зілля.
І хоч січень січе, а мені за плечем
Журавлі журавлять.

Мати сіяла хміль,
щоб дівчат звідусіль
Станом я знаджував,
А вони, як на сміх, проминали усі,
Все ж одна - зважилась.

Мати вибрала льон.
І вино вже давно
Хмільно так хмелиться.
І з-під крил журавлиних
мені під вікно
Листопад стелиться.
Тільки квітом своїм
при моєму вікні
Не опав соняшник.
Я несу його в світ,
щоб не тільки мені,
Щоб і вам - сонячно.

Іван ДРАЧ
МАТЕРІ ВІД БЛУДНОГО СИНА
Суть поезії - повернути людським
словам їх первісне, тобто найчистіше
і найвагоміше значення.
Поль Елюар
Ну як мені впасти до ніг твоїх босих
Крізь стогін гундосих зачумлених слів?!
Ти ходиш по вічних задуманих росах,
А я тебе, мамо, і досі не стрів...

Я - блідний мізинок твій. Світу ж багато -
Мене ти пустила в далекі світи.
Повір, я не збавлюсь на долю пихату.
Та скільки ж мені ще іти та іти...

Що мовиш? Та й сили ж мені доручила
Твоя всепрощаюча чесна рука!
Боюсь я, що зломить мене моя сила,
Така ж вона буйна, могутня й терпка.

Такі ж маю крила, що й краю не маю,
Таке ж моє небо, аж дике в бровах...
Та віриш мені ти - ту віру безкраю
Я на ніч усюди кладу в головах!

Свій клекіт стосонцевий, клекіт свободний
Морозом іронії взявсь пропекти,
Я дуже прискіпливий, злий і холодний -
Я вперше до тебе звернувся на "ти"...

Що мовиш? Куди ж мені, мамо, без тебе,
Та тільки ж до тебе іти ще та йти,
Іти як до неба, до вічного неба, -
Я ж вперше до тебе звернувся на "ти"...

СНИ МАТЕРІ В МІСТІ

Ніч яка місячна, ясная, зоряна,
Видно, хоч голки збирай...
Коли згоряють ночі місячні,
А ніч і місячна сліпа,
Коли навколо голок тисячі
Під світлом місяця-серпа,

Я бачу матір, як з кімнати
Вона виходить на балкон
І нумо жати чи сапати...
Йде місяць-сапка в її сон.

Віс обсапає тротуари,
Усі асфальти, всі мости,
Обгортує всі снива й чари
Від темноти до ясноти,

Щоб все росло, що народилось,
Щоб все незрощене зросло,
Аж поки сонячне світило
Веселе виплесне весло.

А на світанку йде в кімнату
І ставить сапку - хтозна-де!
І котить казку влохату
Клубком гарячим до грудей.

Втирая внучці ніжні соплі,
Та ж туга висне, мов мана,
Вже й я стаю, мов корч картоплі,
І обгорта мене вона...

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ
ОПІСЛЯ ВІЙНИ

Сумні без батька двоє діток цих.
На пагорбах, на вицвілім стернищі,
Одне пасе козу, друге пасе корову,
А мати із сапою день при дні
На буряках. На школу, і одежу,
Та на харчі вже гроші заробляє
Й поволі старіє щовечора сама...
Вони ж собі обоєнько-удвох
Тихенько граються та сваряться тихенько...
Я вже забув, як звати їхню маму.
Якщо ж і не забув - то що із того? -
І цинкове відро на лишайчастій лаві,
Та їх обох темнавих в темноті,
Одне до одного притулених в дрімоті.
Їх не забув я. Не забув сапи,
Що їх обсапує для школи та одежі,
Та для харчів, та й більше ні для чого...
Я вже забув, як звати їхню маму...

Її ім'ям мій освітився світ.

Василь СТУС

* * *
Господи, гніву пречистого
прошу - не май за зле.
Де не стоятиму - вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.

Дмитро ЛУЦЕНКО
А МАТИ ХОДИТЬ НА КУРГАН
Муз. А.Пашкевича

Коли весною зацвіте
Трава в палаючих серпанках,
В степ на курган крутий іде (2)
Старенька, зморена журавка.

В далеких обріях пливуть
Біляві марева туманів,
А їй здається, ніби йдуть (2)
Сини - журавлики кохані.

Стомили крилонька вони,
В курган лягли спочить
від грому,
Та вірить мати, що сини (2)
Колись повернуться додому.

Туман, як болі давніх ран,
Літами журно пропливає,
А мати ходить на курган, (2)
Синів ще й досі виглядає.

СИНІВСЬКА ПІСНЯ

Уночі мені приснилась мати,
І до ранку я заснуть не міг.
Яблуня ввижалась коло хати,
незабутній батьківський поріг.

Крізь шляхи пекельної розлуки,
довгі і натруджені літа
мати простяга зашерхлі руки,
знову нас до серця пригорта.

Розлетілись і сини, і дочки
по світах, мов сизі голуби.
Тоскно з полотняної сорочки
проглядає заполоч журби.

А вона вечірньою порою
йде у сподіваннях до воріт.
Може, й діти вже не за горою
душу поспішають їй зігріть.

Гомонять сполохані тополі,
я, мов птах, до матері лечу.
Всі її невиплакані болі
вогняною спрагою печуть.

А дорога стелиться, як лиштва,
небо тріпотить в моїх очах.
Жайвори далекого дитинства
линуть з материнського плеча.

ХАТА МОЯ, БІЛА ХАТА
Муз. А.Пашкевича

Хата моя, біла хата,
Рідна моя сторона.
Пахне любисток і м'ята,
Мальви цвітуть край вікна.

Хата моя, біла хата,
Казко тепла й доброти,
Стежка від тебе хрещата
В'ється в далекі світи.

В хаті спокійно й затишно.
Вечір заходить в сім'ю.
Мати задумливо й ніжно
Гладить голівку мою.

Мамо, чого зажурились?
Дайте тепло ваших рук.

В хаті на згадку лишились
Болі й тривоги розлук.

Хата моя, біла хата
В мріях як сон виплива,
В мареві даль волохата
Мальви й любисток хова.

В'ється дорога далека
В хату крізь синю парчу.
Мамо, до вас, як лелека,
В горі і щасті лечу.

Хата моя, біла хата
В білому світі одна.
Пахне любисток і м'ята
Мальви цвітуть край вікна.

МАТЕРИНСЬКА ЛЮБОВ
Муз.І.Шамо

Мати колихала дитинча.
Серце билось в радості й тривозі.
Сонячний промінчик, як зайча,
Бавивсь біля неї на підлозі.
Сад квітками в вікна заглядав,
Пестився до матері й дитини.
Мамо, мамо, я б усе віддав,
Лиш вернути б знов твої сивини.
Змалку, як над тишею дібров
Сіре небо грозами заблиска,
Вірність материнська і любов
Пильно берегла нас у колисках.
Досить мала з нами сліз і мук,
Досить віддала здоров'я й сили.
Щедрість материнських добрих рук
Ми ще у житті не оцінили.
Роки одцвітають, як сади,
З юністю прощаються хлоп'ята.
Завжди нас від горя і біди
Серцем прикриває рідна мати.
Ти не шкодувала теплоти,
Скропленої ніжністю людською.
Не будіть же, звихрені світи,
Тиші материнського спокою.

МАМИНА ВИШНЯ
Муз.А.Пашкевича

Знову наснилось дитинство
Тепле, як гарна весна.
Вишня вдяглася в намисто,
Мама щаслива й сумна.
Там за село проводжала
Долю мою молоду...
Щиро мені щебетала
Мамина вишня в саду.
Вдаль голубими вітрами
Весни за обрій пливли.
Раннім туманом у мами
Коси, як дим, зацвіли.
Мати в тривогах вінчала
Щастя жадане й біду...
Радо мене зустрічала
Мамина вишня в саду.
Здавна близьке й сокровенне
Все там, аж терпне душа.
Начебто й мама до мене
Стежкою в сад поспіша.
Знов, як бувало, до столу
Кличе, лиш в хату зайду...
Ронить зацвіток додолу
Мамина вишня в саду.
Пісня любові й дитинства
В серці бринить, як струна.
Наче священна молитва
З рідного краю луна.
Та не порадує літо
Душу мою молоду...
Плаче тепер білим цвітом
Мамина вишня в саду.

Далі