Андрій МАЛИШКО
ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

МАТИ

Чорна хмара вкриває півнеба з дніпрового краю,
Димом віють долини. Спадає остання роса.
Ти виходиш одна, одинока, можливо, я знаю,
Там, де хмара пливе і останній промінчик згаса.

Ти кого ж виглядаєш на кручі найвищій ізрану?
Проса б курям дала. Походила б собі по двору.
Я одразу пізнав би й сорочку грубу, полотняну,
І потерту керсетку, й тернову хустину стару.
Дуже холодно, мамо, не правда? А чоботи збиті,
Руки, бачу, замерзли, ні свити, ані кожушка...
Обіцяв я купити. - Ну що ти, одна я на світі?
Он молодшим купи, а старому зима неважка.

Так і шкрьобала в збитенцях. Мала четверту онуку,
Колискову турчала, агукала. Як там вони?
На високій горі піднімаєш обвітрену руку,
І вуста твої шепчуть:
- Сини мої, де ви, сини?

Колисала їх, бавила, мала щоночі мороки,
У турботі, у забавці. Хто ще згадає об тім?
Постаріла сама. Натрудилась за дні і за роки.
Почалася війна. - Так що, мамо, прощайте. Ходім.

Та й пішли в тридцять сьому.

Під Києвом дальня долина
Вся окопами копана, в вибухах небо рясне,
Ну а мати, звичайно, як мати у кожного сина:
Сяде їсти - не їсть, а приляже - ніяк не засне.

Щонайстаршого просиш:
- Заглянь до батьківської хати. -
Середульшого кличеш - у сурми суремить зима;
І не клич наймолодшого, рідна заплакана мати,
Я летів би, як птаха, так сили злетіти нема.

Ти у сонця спитай. Бачиш сонце звелося над полем,
І зникають сніги, і на бурю гудуть дерева,
Щоб синам дати звістку, хлоп'ятам твоїм смаглочолим,
Многострадна моя, синьоока, змарніла, жива!

Поклонися Дніпру, гостював він у морі недавно,
Пошукав би дітей твоїх, радість приніс немалу.
І стоїш ти одна, посивіла, стара Ярославно,
На дніпровськім лужку, на трипільському древнім
валу.

МАТЕРИНСЬКА

Бувало, мати, Ївга Базилиха -
До неї й досі спогадом лечу, -
В зимовий вечір заспіває стиха
І доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,
У щиру пісню переллє сама
І перемріє, погойда колиску
І до вервечок руку підійма.

Та де ж ти брала незвичайне слово
І спокою цілюще джерело?
Ішли дощі, цвіли мої діброви,
І ранок бив загонисте крило,

Як синя птиця. Мати моя, мати,
Стара голубко в сяйві сивини...
Пройшло тих літ не мало, не багато,
І де вони, малі твої сини?

Устане день, - він сонцем все забризка, -
Увійде гість, огляне все один:
Санчата в сінцях, плетена колиска -
П'ятьох синів забава і спочин.

А вже вони пішли чи полетіли,
Казок і мрій сердечні слухачі.
У тебе ж вечір. І звичайне діло:
Сурова нитка в'ється уночі.

Одне бажання, помисли єдині:
- Тепер синам не западеться путь. -
Я знаю, що навіки і віднині
Мені очей старечих не забуть,

Подвір'я тихе і дідівську хату,
Казок дніпрових золоті мости,
Тебе, маленьку, рідну, сивувату,
Дано навіки в серці пронести.

МАТИ

Під димне маєво руде
Вдивлялася з турботою.
- А мій Іванко з вами йде?
Іде, іде з піхотою.

Вставала мати в ранній час,
Брела стежками млистими.
- А мій Іванко тут між вас?
- Отам іде з танкістами.

До бойових брела застав,
Де сонце сяло русенько.
- А мій Іванко не відстав?
- Ні, ні, іде, матусенько...

Хоч він уже не знав доріг
В пороховому сутежі,
Хоч він упав, як з боєм біг,
Під артнальотом в Лютежі;

Не пив води, не чув трави,
Не дихав під загравою,
Русявий чубчик голови
Уже зростав отавою.

А їй здається із приміт,
Що він іде, агукає,
І десять літ, і двадцять літ
У рідну шибку стукає...

* * *
Мамо, я хочу поговорити з вами
У вашім житті і в вашій смерті,
Як ви колись перейшли полями,
Нас беручи на долонечки вперті.

Ось я бачу ті очі синії,
Пальці відчую завжди вузлуваті.
Б'ється мороз в посивілому інеї,
Мерзнуть шибки у Малишковій хаті.

Он він сидить - не хитрюга мій батько,
Пару чобіт все тачає в базарики.
Тихий і чесний, звичайно - багатько,
Крапля олії, сухар до сухарика.

Крапля олії та ложка кулешику,
Хліба крихтина - й за неї турбота.
- Їж, мій Андрійку, та їж, мій Олешику,
Їжте, дитята, бо завтра робота.

Може, він чобіт продасть для почину,
Сонце над ним стане радістю прошите,
Мати ж останню продасть спідничину
Нам на штани, на букварики й зошити.

І поведе нас до саду доріжкою,
І подарує глевтяник на подив,
І посміхнеться такою посмішкою,
Що я в житті вже ніде не знаходив.

Ту, що в житті, наче ластівка з громом,
Хлопця в дорогу проводила з хати:
- Чом ти, сину, не став агрономом,
Нащо ті вірші почав ти писати?
І задивлялась у зморшках тривожна:
- Де той малий, що пішов без тривоги?

Я б тобі хліба приніс, якщо можна,
Я б тобі пісню приніс, якщо можна.
Мамо, до тебе немає дороги.

Пісню б оту, де ті очі дівочі
Сяють і ріки шепочуть з гаями
(В'ється в Ревуцького аж до півночі,
В Майбороди виліта солов'ями)
Пісню б оту...

А я пісню не рушу,
Тільки вклонюся дорогам і нивам,
Тільки візьму вашу ласку і душу,
Може, від того я стану щасливим.

Там, де синь-Дунай,
Там, де зелен гай,
А вже серця мого трудного,
Мамо, не займай.
В'ються пташки крила,
Де твоя могила,
Тільки слідочок
З-під білих ніжочок,
А де мати походила.

* * *
Мати моя полотна наткала,
Прийшла, всі доріжки позастеляла,
Та позамітала, немов на свята,
Та молока налила в горнята,
Квасу на борщик в зелений горщик,
Сонця наткала до тихих зморщок.
Підвела Дніпро під вікно зелене,
Сіла, всміхнулась, зорить на мене,
Вся перетруджена, сухенька, як гріночка.
- Мамо, матусю, я ж ваша сторіночка.
Може, вам пити, може, вам їсти?
Мамо, матусю, я ж ваше вістря.
Може, хто серце вам перев'ялив?
Може, здоров'ячка збив чи вмалив? -
Ні, не скаржиться, посміхається,
Голову змити мені збирається.
Все поробила, збулась мороки,
Встала. Пішла десь за вічні строки.

Любов ЗАБАШТА
ЄДИНА

Над материнською судьбою
Не виростають кураї.
Вона завжди, завжди з тобою,
І ти також люби її.

Хай згадка буде, ніби свято,
Що є на світі та, одна,
Твоя єдина, рідна мати,
Що із народом нас єдна.

Вона живе, і ти щасливий,
Бо мав свій дім, свою сім'ю,
І дім веселий, гамірливий,
І добру молодість свою.

І мав колиску яворову,
Твого дитинства добрий знак,
І ту розмову калинову,
Яку не купиш за п'ятак...

Ніхто в житті вже так не буде
Твій сон і спокій берегти,
Ти вже давно пішов між люди,
Та не забудь єдину ти.

Вона давно вже постаріла,
Лиш фото діток на стіні,
Сидить, немов голубка біла,
Одна при пізньому вогні.

І їй не спиться, не лежиться,
А ти їй вісточку подай,
Вона пречитса голубиця,
І ти її не забувай.

Бо то є мати, рідна мати,
Ти син її - не судія,
Вона живе, і ти багатий -
В ній рід і молодість твоя.

* * *

Мати чеше косу мені.
Сонце грає на ній золотаво...
Біля нашого тихого ставу
Мати чеше косу мені...

Потім стьожку у неї впліта,
Потім сльози течуть по щоці,
Наче марно прожиті літа,
Що вона віддала їх дочці.

- Мамо, мамо! Чом сльози, скажіть?
Ваші очі іще ж голубі! -
А матуся над ставом стоїть,
Як верба, похилившись в журбі.

Мати косу чеше дочці,
Срібні сльози течуть по щоці,
А на хвилях Удай-ріки
Лебеді, мов її роки.

МАТИ

Пішли на битву з ворогами
Її орли, її сини,
А мати жде на них роками,
А може, вернуться вони.

Один поліг у Сталінграді,
Там, де Мамаєвий курган,
А моряка десь поховало
Балтійське море-океан.

Найменший впав біля Дунаю:
Прийшли медалі й ордени...
А мати все їх виглядає,
Коли ж повернуться сини.

Закам'яніла край дороги...
А може, скульптори різцем
Вже висікли той профіль строгий,
Скорботне матері лице.

МАТЕРІ ПОЕТА

Ти уміла ходить лиш босоніж по рідній землі,
По стежках-моріжках і порепаній чорній ріллі,
По лугах дніпрових, де трава до плечей дістає,
Де промчалось колись босоноге дитинство твоє.

Ти ростила синів і їм пісню у серце дала,
І в одного із них самоцвітом вона зацвіла.
Тебе Київ прийняв, наче матір шановну свою,
Що і слово, і спів ще з дитинства дала солов'ю.

Лиш на день до синка, а душа уже рветься туди,
Де шумлять пшениці і куди ще не йдуть поїзди,
Де немарно колись ти купала в любистку синів
І звучав по ночах української матері спів.

Ти босоніж ідеш по міському камінню одна,
Пустотливий вітрець твій розшитий рукав напина.
І питають цікаві: - Чом, бабусю, ви боса йдете? -
І великая мати їм суворо говорить на те:

- Я босоніж іду, щоб цю землю завжди відчувать,
Щоб за неї боліть, і боротись до смерті, й страждать.
Я босоніж іду, щоб землі дорогої тепло,
Наче струмінь палкий, прямо в серце до мене текло,
Щоб довіку мене зігрівало святе відчуття,
Що лиш рідна земля може дати нам силу життя.

Валентина МАЛИШКО

* * *
Мамо, мамо, мені вже немало,
Та для тебе я все - дитина...
Чому ж я не можу, мамо,
Уткнутись тобі в коліна,
Сльозами полегшити душу,
Почути слова розради...
Я сильною бути мушу,
Я мушу свій біль тамувати.
Чогось мені в світі мало.
...Упасти б тобі в коліна,
Приглянься до мене, мамо,
Я й справді ще зовсім дитина...

Михайло СТЕЛЬМАХ
МАТЕРІ

Не питай, моя мати, чи довго
у гостях пробуду у тебе, -
Кінь при брамі стоїть, висох піт на сідлі.
Рибі добре у синім Славуті,
а соколу - в ясному небі,
А солдату - в походах трудних на землі.

Не питай, рідна мати, із шляху якого
мене виглядати,
І очей не тумань, стоячи на горбі.
Прийде час - всі дороги на світі
повернуть у край наш крилатий
На печаль ворогам, на утіху тобі.

Не тужи, сива мати, що кінь
спотикнувся на правую ногу -
Наколола копит пересохла стерня,
А як тупіт зачуєш, не йди - вибігай
зустрічать на дорогу
Чи мене на коні, чи самого коня.
1941

Олекса ЮЩЕНКО
МАТЕРИНЕ СОНЦЕ
Матері своїй Горпині Іванівні Ющенко

Я бачу сонце скільки років -
І захід, і зеніт, і схід.
Від сонячних дзвінких потоків
Віки палає небозвід.
Лиш сонце гляне чарівливе -
І враз по всій землі моїй
Неспинні, невмолимі зливи
Квіток рясних в красі живій.
Ген воронцю іскристі зорі,
Широкий бриль соняшників...
В промінні - сонячному морі -
Купається земля батьків.

О, скільки літ я сонце бачу,
Але збагнув лише тепер,
Де силу, пристрасну, гарячу
Бере, щоб промінь не завмер;

Щоб кожен промінь вік струною
Звучав і серце веселив,
Щоб над рясною далиною
Бринів завжди, сміявсь між нив;

Щоб чарував із високості
Віки майбутні молоді...
Недавно їздив я у гості
В село, до матері. Тоді
Мені побачить пощастило
У матері в руках ключі
До загадки... Це ж засвітило,
Зійшло те сонце у печі!

Воно вставати не хотіло,
Ще "Гімн>> мовчав у тишині,
Просилось в матері несміло
І очі зводило сумні.

Невтомні руки материні...
Удосвіта внесли дровець,
І жар гарячої калини
Розсіяв перший промінець,

І сонце грілось, веселіло,
Теплінь калинову п'ючи...
А мати далі ревно, вміло
Годує сонце у печі...

І от воно, не лиш від жару,
А від сердечного тепла,
Полинуло, пробило хмару
І посміхнулось до села.

І посміхнулося до нені
Моєї рідної... І я
Слова привіту чув священні, -
Їх мати мовила моя.

За річкою, над осокою,
Без болі сходило, без мук,
Всією радістю людською,
А тільки - з материних рук.

І чутно над землею тому:
- Не спіть! Я з матір'ю іду! -
І відганяло з віч утому,
Життя вславляючи ходу.

Котилось потім понад гаєм
І оберталось в хліб чи цвіт...
Щедрот від нього скільки маєм,
Тому вклонивсь йому весь світ.

Йому до всіх багато діла,
І посміхається до всіх,
А матері, що розбудила,
Найперший промінець і сміх.

Тож розмаїтим цвітом райдуг,
Соняшниками у степах,
Піснями-думами про Байду
Весь простір сонячний запах.

Воно все вище йшло, котилось, -
В зеніт дороги немалі, -

І радістю життя світилось,
Лягало хлібом на столі...

О серце матері недремне!
Ти зводишся, ідеш в світи,
Ти грієш землю недаремно.
Усіх любов'ю просвіти;

Любов'ю до життя і мрії,
До сонцеликої землі.
Любов ота серця зігріє
І віджене дрібні жалі.

Відчуєш, друже мій, утому,
То вірний знак - давно вже слід
До матері прийти додому,
Де вперше бачив сонця схід.

Воно вже ген понад рікою
Здіймає променистий лук...
Всією радістю людською
Із материних сходить рук!
1963

Олександр ПІДСУХА
МАТИ

Чемодани впаковані. Взято квиток.
Я збираюсь летіти в заморські краї.
І прийшли попрощатися друзі мої.
Та чомусь мені мати не йде із думок.
Телеграма у дім! В серце звістка як ніж!
Що робити мені? Зачекай, чужино!
У село! У село! У село чимскоріш!
Хоч і пізно уже. Все одно.
Ось хатина. І люди ідуть до двора.
Онде дядько Василь. А у хаті плачі.
Вечоріє. В вікно зазира дітвора.
- От і все, - каже дядько, -
Сьогодні вночі...
Ще ж учора співала ось тут на грядках
(Як минаю подвір'я, то завжди спиня),
У біленькій хустині, з сапою в руках.
Все робила сама до останнього дня.
Це я знаю. Хотів же забрати з села,
Щоб жила при мені, щоб у місті жила.
І нарешті забрав. Та скінчилась зима:
- Сину, чом не везеш? Бо поїду сама. -
Я не хочу везти, відмовляю, прошу.
- Люди сіють уже. Я без діла сиджу. -
Ще ж учора робила. Так всеньке життя.
Ще учора співала. Й нема вороття.
Рвися, серце моє, від скорботи й жалю!
Лиш одного б хотів, про одне лиш молю,
Щоб, як мати, - не гнутися в горі-біді,
Щоб, як мати, - із піснею впасти в труді.

Іван САВИЧ
МАТИ

Чуєте, хто там? З дороги!
Мати іде молода,
Очі від щастя вологі,
Горда і рівна хода.
Гляньте, яка величава,
Скільки надії в очах!
Сина, як щастя, як славу,
В люди несе на руках.
Ні, їй немає зупину,
Їй поступається все,
Гляньте: майбутню Людину
Радісна мати несе.
Скільки у серці любові!
Квітне для неї земля!
Чуєте - тихше розмови!
Спить на руках немовля.
1957

Василь ЮХИМОВИЧ
НЕНЕ МОЯ

Нене моя, дорога моя мамо,
Доле моя пильноока.
Знову зима закурила снігами,
Гори громадить високі.
Віхті холодні ховає під стріху,
Кутає в біле загату.
Мерзлий листочок на гілці горіха
Б'ється, мов проситься в хату.
Вдосвіта встанеш ти, вийдеш у сіни -
Стежки нема до криниці.
Човпаєш, рідна, в снігу по коліна,
Хукаєш знов в рукавиці...
Сива, на яблуню в інеї схожа...
Здумаю - біг би провідать!
В грудях болить, що в цю мить я не можу
Стежки за тебе прокидать.
Встану з-за столу, іду на роботу -
Біль не втихає під серцем:
Я ж не спішив тобі дров наколоти,
Збігать по воду з відерцем.
Нині ж з-за хмари б дістав тобі сонце,
Руки диханням грів, нене,
Ті, що в тріскун в крижаній ополонці
Прали сорочку для мене.
Скільки благав я у мене пожити!
Жду, виглядаю - не видко...
Хто ж вам поможе, як треба щось шити,
В голку просилити нитку?..
"Ні, не покину своєї оселі,
Вік доживатиму, сину.
Тут, де ростила, зимою і літом
Буду вас всіх виглядати.."
Пізно життя научає любити
Тебе, сивіюча мати.
Міру твоєї любові лиш дітям
Можуть сини передати.
1954

Далі