Михайло ДРАЙ-ХМАРА
МАТИ

I
На чолі вінчик паперовий
і хрест вощаний у руках.
Не усміхнуться чорні брови,
хоч квітне усміх на устах.

В журбі васильки й рута-м'ята.
Задумавсь ладан в синіх снах,
і сумно-сумно пташенята
квилять у неї в головах.

II
Убогий цвинтар і ворота, -
та як побачить, як обнять?
Встрягають ніжки у болото:
весніє - журавлі летять.

Не розлучила матір з сином
і невблаганно-люта смерть -
і він розцвів над нею крином,
любов'ю сповнений ущерть.
1921

Максим РИЛЬСЬКИЙ

* * *
Мамо, сива мамо,
Муко ти моя!
В'ється перед нами
Шлях, немов змія.
І тобі здається -
Навіть і шипить...
А поглянь: несеться,
Піниться, кипить.
Тільки син твій - сивий,
А такий малий, -
Хвилі білогривій
Досі був чужий.
Темними ночами
Совісті пита...
Мамо, добра мамо,
Що за самота!
Скільки червоточин,
Скільки ролі й лжі...
Мамо! Може, й злочин
На моїй душі!
Тільки не в курчатах
І не в молоці
Снів моїх проклятих
Сходяться кінці.
Глянь, понад полями
Як дими встають...
Мамо, тепла мамо!
Люди, люди йдуть!
1923

МАТИ

Ти ідеш, пренепорочна,
З немовлятком зголоднілим
У безкрайньому просторі,
В сніговиці, по степу.
Тільки вітер, тільки ворон
Вам показують дорогу,
І сльоза на віях мерзне,
І дитя твоє мовчить.

Хату - чорною марою,
Серце - пусткою страшною,
Трупом - брата із сестрою
Залишили вороги.
Чом же хата знов біліє,
Серце б'ється у надії,
Мертві встали, як живії,
Повні мстивої жаги?

Ти ідеш, пренепорочна,
Перелогами, лугами
І дитину зогріваєш
Теплим подихом своїм, -
І воно пищить, маленьке,
Прокидається, дрібненьке,
І грудей шукає рідних
Рухом ручки вселюдським.

"Ой, полинь же, вітре-брате,
Другу-мужеві сказати:
Хай ламає зілля кляте
На прабатьківських полях!
Ще й коневі вороному,
Що вертаємось додому
Крізь замети, крізь утому,
Що віщує кару злому,
Смерть лихому ворон-птах!

Буре, птице-сніговице!
Підійми мене на крила,
Хай моя воскресне сила,
Щоб я милого зустріла
На порозі молода,
Щоб малятко-немовлятко
Прошептало перше: "Татко",
Щоб вернулось, як орлятко,
До орлиного гнізда.
Я не спала, не дрімала,
Лиш єдину знала думку
У роботі безутомній,
Лиш в один дивилась бік -
Де Іван мій, де талан мій
Білим тілом, духом смілим
Захищає нашу хату,
Братню хату захищає
Від напасників-шулік".

Ти ідеш, пренепорочна,
Тінь Шевченкова з тобою
Світить путь у бездорожжі,
Одволожує уста.
Сонце глянуло із хмари,
Наших месників удари -
Грізний грім людської кари -
Ти почула, пресвята.

У сніжистім видноколі
Рідні видяться тополі,
І ряди гарматних колій
Славлять славу всім живим.

Усміхнулось немовлятко,
Дитинятко, пташенятко:
Близько, близько, близько татко,
Рідний дім і рідний дим!
1944

Павло ТИЧИНА
ОСІНЬ ТАКА МИЛА...

Осінь така мила,
осінь
славна.
Осінь матусі їсти несе:
борщик у горщику,
кашка у жменьці,
скибка у пазусі,
грушки в хвартушку.

Осінь така мила,
осінь
славна.
Прийде, поставить: - Мамо,
спите? -

Підведуться мати:
- Це ти, моя доню?
- Я ішла все лісом,
дуб мене за хустку,
він хотів догнати,
борщик однять!

Осінь така мила,
осінь славна.
- Мамо, мамусю, чом
не їсте? -

Бистро подивились
очі матусі,
зсунулось тіло,
звісилась рука...

Осінь така мила,
осінь
славна:
- Мамо, мамусю, чом не їсте?
1921

Василь ЧУМАК

* * *
Сьогодні ходив на могилу матусі:
ще мріє барвінок під снігом,
ще лози схилившися, - лози
у тузі,
ще тихо,

а з бані блакитної
промене-шовком
всі плями, всі тіні зітерті.
- Матусю! Чекати лишилось
недовго:
весною - умерти,

прийти до коханої, любої нені
надовго, назавжди, довіку,
принести їй пролісок. Пролісок
жмені -
без ліку.
[1917-1919]

Валер'ян ПОЛІЩУК
МАТИ

На війні був син найстарший -
Згинув у бою.
Другий ліг в борні за волю
В могилу свою.

У полон попався третій,
Та всесвітній кат
Розстріляв і трупа кинув
Десь у рів лежать.

Без діток.... Одна на світі,
Серце повне мук.
Та гляди, заклятий враже,
Підростає внук!
1920

Володимир СОСЮРА

* * *
Не плач, матусю, не ридай
і не губи в снігах надії.
Як білий цвіт сади покриє,
я повернусь у рідний край.

В піснях дзвенітимуть панелі
на святі звільнених людей.
І сльози на моїй шинелі
розквітнуть од твоїх очей.

До сонця здійметься калина,
в ярки збіжить з водою сніг,
і брат сестру, і мати сина
притиснуть до грудей своїх.
1942

Микола ТАРНОВСЬКИЙ
МОЯ МАТИ

I
Схрещені руки, як дороги...
Мліють коліна, мліють ноги;
Очі угору ще - до бога...
Це моя мати - мати вбога!

Тіні снуються - чорні тіні...
Згадую хату, вікна, стіни;
Згадую двері, ті пороги,
Куди ходили бідні ноги...

Згадую, як вона ридала, -
А в серці мріяла і ждала;
Як очі втомлені (ой нене!)
Вперто звернула так на мене!

II
Пройшли роки - і дні, й години...
Загляньте, люди, в домовину:
Схрещені руки, як дороги, -
Це моя мати, мати вбога!

Ніяк сказати я не можу,
Чи тут, чи там я руки зложу.
Схрещені руки, як дороги...
Мліють коліна, мліють ноги!..

Згадую, як вона ридала, -
І в серці мріяла та ждала...
А нині - чую на чужині:
Схрещені руки в домовині!
1925

Терень МАСЕНКО
ПАМ'ЯТІ МОЄЇ МАТЕРІ

Там, де лягло Чорномор'я без меж
В білому осені злоті, -
Ти, моя мати, обніжком ідеш,
Рідна, висока в скорботі.

Як ти пройшла із безхмарним чолом
Боса - по стернях і росах?
Де ти лежиш у траві за селом
В тихих вишневих Глодосах?

Скільки за вік ти зв'язала снопів,
Скільки посіяла жита!
Нині лежиш ти в мовчанні степів,
Небом холодним укрита.

Ось я в далекі поїхав краї, -
Й тут серед темної ночі
Сняться натруджені руки твої,
Сині зажурені очі;

Наче я знов на гарячих снопах
Плачу під спів жайворінка...
Тихо проходить в херсонських степах
Мати моя українка.
1932

Василь МИСИК
МАТИ
Аркадію Казці

Всиха садок. Щоліта, щозими
Гілки гниють і падають сами
З покірним хрустом. Тішились під ними
Щороку діти іграми шумними,
І, ягоди зриваючи з гілок,
Прозорий колихали холодок,
І мружились під сонечком. І мати
Про себе мислять: "Тільки й погуляти,
Поки малі, а виростуть - коли?"
Взяли лопату, весело пішли
Дітей гукнуть:
- Не час тепер сидіти,
Ідіть робить!...-
Та десь безпечно діти
Всі розбрелись - хто в місто,
хто в село, -
І ні одне лопати не взяло.
І цілі дні, важку забувши втому,
Трудились мати у саду пустому,
Вагою літ пригнуті до землі.
А вітер десь народжувавсь у млі,
Вставав, і віяв волею новою,
І так шумів прижовклою травою,
Що матері крізь той веселий шум
Багато снилось тихих, світлих дум:
Своя зелена виділась могилка,
А тут садок - і в ньому кожна гілка
Звисає важко... В темний холодок
Біжать од хати діти: до гілок
Жадливо тягнуться із сміхом, скоком -
І щоки мурзають солодким соком.
1925

Іван ГОНЧАРЕНКО
МАТЕРІ

Кожний вечір я тебе питаю
і шукаю відповіді я:
- Чом в труді важкому одцвітає
і краса, і молодість твоя?
В вечори засніжені для кого
ти сидиш за прядкою одна?...
Чуєш-бо,
для сина молодого
ясно, що не треба полотна.
Чуєш-бо,
ти дай хоч перед смертю
відпочить натомленим рукам,
що навчились працювати вперто,
на чужих робити за шматка -
доки серце стомлене не стало...
А помреш,
тоді твоїм трудом
вкриють руки -
білим покривалом,
вкриють люди
білим полотном.
1927

Іван СТЕПАНЮК
МАТЕРІ

Холодно, холодно, холодно.
Суне туманами з піль, -
Хто її душу пригорне,
Хто заколише біль?

Буйні вітри стоголосими
Сурмами трублять вночі,
Думи на чоло покосами
Й шуми сльотяних дощів.

Шкода - згадав я далекую
Смутку країну та сліз, -
Злиднями молодість виплекав,
З пущами-нетрями зріс.

Там десь укритий фольварками
Холмський широкий простір;
Там десь матуся заплакана
Ходить по дрова під бір.

Вечором присмерки сірії
З гадками в хату сумні,
Вітри під вікнами звірами
Й в комині свищуть пісні.

Мамо, старенькими кроками
Довистягаєш життя.
Скруто надією - дотиком -
Сотні терпінь на устах.

Сумно, самотньо й холодно,
Суне туманами з піль.
Хто тебе, мамо, пригорне
І заколише твій біль?
1928

Петро ДОРОШКО
МАБУТЬ, МРІЯЛОСЬ...

Мабуть, мріялось, мабуть, снилось
Вдавні матері добрій моїй,
Що, як виросту, - буду щасливий,
У пошані, в повазі людській,

Що до праці буду охочий
І в багатому убранні,
Найвродливіша дівчина схоче
Буть супутницею мені.

Мабуть, брала мене на руки
І гадала - зросту і їй
Привезу дорогі подарунки
Із далеких заморських країв.

Дарувала мені свої сили
І збиралась чекати роки.
Милувалася, і носила,
І торкалась губами щоки.

В сад виносила в ранки погожі,
Зогрівала в холодний час.
І голубила так, як може
Тільки мати голубити нас.

Ось і сповнились, люба мати,
Давні мрії і сни твої.
Праця є до душі. Мандрувати
Кличуть ближні і дальні краї.

Щирі друзі є, хлопці й дівчата,
І дорога в житті пряма.
Тільки жаль, моя люба мати,
Тільки жаль, що тебе нема.
1936

Богдан ЛЕПКИЙ
СТРІЛЕЦЬ ДО МАТЕРІ

Мамо моя! За час, за годину,
Свиснуть кулі, заграють гармати.
Може, вийду цілий, може, згину -
Хочу твоє опрощення мати.

Ти не гнівайся, рідна, на мене,
Що пішов, не простившись з тобою.
Подивись, яке листя зелене!
Прийде буря й понесе геть з собою.

Я не годен був, мамо, дивитись,
На твій жаль і на слези керваві,
І не годен був в хаті лишитись,
Коли другі боролися в славі.

Била північ... Місяць... ясно, як в днину,
Ах, як тяжко було вийти з хати!..
Мамо! кулі! Чи верну, чи згину,
Хочу твоє опрощення мати.

ВДОВА

Була у нас в селі одна вдова,
А в неї двох синів, соколів два.

Бувало, бідна ночі не доспить.
Піклується, плекає їх, учить.

І виросли такі парубчаки,
Здорові, гарні, мов два дубчаки.

До книжки перші, перші до робіт,
Найкращі хлопці на цілий повіт.

Любили маму, а вона на їх
Дивилася, щаслива. Щастя - гріх!

Прийшла війна, пішли її сини.
Розвіялися удовині сни.

Як мряка на полях, як вишні цвіт,
Осталася сама на старість літ.

Не видержала мати.
Щось її попсулося у бідній голові.

Ні хати не пильнує, ні двора.
Тільки селом снується, як мара.

І зазирає пильно в кожний кут,
І шепче сумно: - Ні, нема їх тут.

Вони, мабуть, у лісі, ген аж там,
Я їх знайду, не дам синів, не дам!

І ніби птах, зірветься і жене,
Не знає, що синів не дожене.

Бо їх війна несе, як гураган,
Там, де нема нічо, крім болю й ран...

Не було ї не раз днів два і три,
А тут дощі такі, такі вітри,

Що Бог один лиш знає, як вона
Не згибіла у полі де одна,

Що не пропала марно серед гір
(Мабуть, таких боїться навіть звір,

І смерть боїться, чи щадить коси -
Не забирає, хоч її проси).

Вертається. Така вам, що мабуть,
Куди то кращих до труни кладуть,

Лиш тії очі, ніби свічки дві,
Ніби у полі огники блудні.

Уста ж неначе шепчуть молитви:
- Моїх синів чи не стрічали ви?

Моїх синів, моїх, моїх, моїх! -
І розрегочеться. Пекельний сміх!..

Чимало горя в світі я видав,
Чимало й сам в життю його зазнав,

Чимало всяких бачив я страхіть -
А від сміху того мене млоїть.

Мабуть, такими не рида слізьми
Ніхто, як мати з болю за дітьми.

Та що й казать! Немає в мене слів
На ті терпіння, що народ терпів.

Оповідання моє лиш слова,
А дійсність, гляньте, - сива голова!

А дійсність - в серці рана незгійна.
Це все вона, це все вона - війна!

Далі