Борис ГРІНЧЕНКО
МАТЕРІ

Ти надо мною в темні ночі
Ніколи не стуляла очі,
І сповивала, і кохала,
Мене малого доглядала,
Малому виглядала долю
Й благала бога, щоб ніколи
Не довелось мені на світі
Із лихом, з горем вкупі жити;
І все кохання, що палало
У тебе в серці і не знало
На кого вилитись, - вповні
Ти віддала його мені.
В журбі життя ти доживаєш,
А все ти долі виглядаєш
Мені, і мною ти живеш,
І днів ясних в бездоллі ждеш.
1880

Іван МАНЖУРА
МАТИ

С.В.Єгоровій

Велике слово "рідна мати"!
І горе дітям, котрим знати
Його ізмалку не далось.
Ростуть вони, мов на чужині,
Хиріють серцем в самотині,
Їм не хвата усе чогось.

Їм не хвата веселих тих
Хвилин, щасливих та святих,
Коли, натішившись, дитина
Біжить, утомлена, й в коліна
Ховає личенько у неньки,
Та просе ласки, а рідненька
Почне казати, що хотіла
Зробити відьма із Івасем,
Як він на дуба одховався,
Та як забрали його гуси;
Або обідець як бабусі
Носила в темний ліс, на лихо,
Червона Шапонька, - та стиха
Маленьке пестить, обніма,
Аж поки те не задріма.

Чужа ж рука, хоча й жіноча,
І щира ласка добра отча
Тепла того їм не дадуть,
І душі їх, сирітством стріті,
Хоч як були б добром налиті,
Розкішно вже не процвітуть.
1889

Павло ГРАБОВСЬКИЙ
ДО МАТЕРІ
Муз. М.Левицького

Мамо-голубко! Прийди подивися,
Сина від мук захисти!
Болі зі споду душі піднялися,
Що вже несила нести.

Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,
Стогнеш сама у журбі;
Хай я в неволі конаю та плачу -
Важче незмірно тобі.

Бачити більше тебе я не буду:
Не дорікай, а прости,
Та від людського неправого суду
Сина свого захисти!

* * *

Вийшла з хати стара мати,
З матір'ю дитина:
Драний брилик на голівці,
На плечах - куцина.

Поминули село рідне,
Плаче бідна мати:
Син-коханець подавсь в найми -
На хліб заробляти.

Обняла його, цілує
Та пита з журбою:
"Чи побачусь, милий синку,
Ще хоч раз з тобою?"

"Годі, мамо, побиватись, -
Каже син, - об чому?

Пороблюся - бог поможе -
Та й вернусь додому".

Попросив благословення,
Поплівсь по дорозі...
А матуся все дивилась
Та ковтала сльози.
1898

Іван ФРАНКО

* * *
Тямлю як нині: малим ще хлопчиною
В мамині пісні заслухувавсь я,
Пісні ті стали красою єдиною
Бідного мого, тяжкого життя...

Мамо, голубко! Зарана в могилі
Праця й недуга зложили тебе,
Пісня ж твоя в невмираючій силі
В мойому серці ясніє, живе!

"Синку, кріпися! - мені ти твердила. -
Адже ж не паном родився ти, чей!
Праця, що в гріб мене вчасно вложила,
Та лиш тебе доведе до людей".

Правда, матусю! Спасибі за раду!
Я її правди не раз досвідив.
Праця дала до життя мні принаду,
Ціль дала, щоб в манівцях не блудив.

* * *
Матінко моя ріднесенька!
В нещасний час, у годину лиху
Ти породила мене на світ!

Чи в тяжкім грісі ти почала мене,
Чи прокляв мене в твоїм лоні хто,
Чи лиш доля отак надо мною смієсь?

Не дала ти мені чарівної краси,
Не дала мені сили, щоб стіни валить,
Не дала мені роду почесного.

Ти пустила мене сиротою у світ
Та дала ще мені три недолі в наділ,
Три недолі важкі, невідступнії.

Що одна недоля - то серце м'яке,
То співацькеє серце вразливеє,
На красу, на добро податливе.

А що друга недоля - то хлопський рід,
То погорджений рід, замурований світ,
То затроєний хліб, безславний гріб.

А що третя недоля - то горда душа,
Що нікого не впустить до свого нутра,
Мов запертий огонь, сама в собі згора.

Матінко моя ріднесенька!
Не тужи ти за мною, не плач в самоті,
Не клени, як почуєш, що я зробив!

Не сумуй, що прийдеться самій доживать,
Що прийдеться самій у гріб лягать,
Що не буде кому очей затулить!

Не клени своє бідне, безсиле дитя!
Доки міг, то я тяг сю тачку життя,
Та тепер я зламався і збився з пуття!

Я не можу, не можу спинити того,
Що, мов чорная хмара, на мене йде,
Що, мов буря, здалека шумить-гуде!

Я не хочу на світі завадою буть,
Я не хочу вдуріть і живцем озвіріть, -
Радше темную ніч, аніж світло зустріть!
1896

Уляна КРАВЧЕНКО

* * *
Співай, ненько, тихесенько,
Як давно співала,
коли мене, моя нене,
до сну колисала,
коли пісні тужливої
чародійна сила
на твоєї доні очі
любий сон зводила.

Співай, ненько, тихесенько,
бо сон утікає,
не сплять очі, серце в'яне,
душа умліває.
Твоїй доні змеркли зорі,
сонечко стемніло,
втихла пташка, дрібне зілля
головку схилило.

Ой ще зілля піднесеться
вранці під росою, -
та твоєї доні доля
пішла за водою.
Годі, ненько! Вже серденько
не найде відради,
поки живе, не забуде
тяженької зради!

Співай, ненько, тихесенько,
як давно співала,
коли мене маленькою
до сну колисала!..
1884

ДНІПРОВА ЧАЙКА
МАТИ ТА ДОЧКА

- Що ти все думаєш, нене коханая?
Чого сумуєш всяк час?
Глянь: сивина од журби ненастанної
В чорній косі повилась.

Ну ж бо, повідай про долю невірную,
З донькою все розділи, -
Радо візьму твою ношу незмірную,
Дарма, що сили малі!

- Доню, глянь краще: весна розцвітається -
Саме твоя це пора,
Онде вся челядь твоя дожидається,
Кинь мене - я вже стара.

Про долю згублену думу таємную
Годі, мовчи, не питай,
Смутками, скаргами, сповіддю темною
Чистого серця не край.

І без того-бо лукавая доленька
Всіх засіда на віку,

Так не розпитуйся, любая доненько, -
Не розгадаєш гірку.

Ох, і тебе, моя чистая горлице,
Не пожаліє лиха...
О, заступи, пресвята богородице,
Визволь з недолі-гріха!...

Олександр ОЛЕСЬ
МОЇЙ МАТЕРІ

Мати, мати! не журися,
Не сумуй, не проклинай...
Я і сам ходжу, як смуток,
З серцем змученим украй...

Ой нащо ж малу дитину
Доручала ти степам?
Над степами сяє сонце,
І вітри літають там.

Сонце звало мене в небо,
В море неба від землі,
І про край якийсь розкішний
Клекотали журавлі.

Темні вихори крутились.
Бились з горами вітри, -
Сам я бачив, як гриміли
Сірі камені в яри.

А квітки в траві пахтіли,
Степ як море хвилювавсь.
І до мене цілий всесвіт, -
Мати, - всесвіт усміхавсь!

І зробившись рідним братом
Вітру, простору і трав,
Кидав я нудну роботу
І в зелений степ тікав...

Не клени, о рідна мати, -
Я і сам себе клену...
Вмер би радо, так сама ти,
Знаю, ляжеш у труну.

Плачеш?.. в груди б'єш, конаєш...
Я конаю, мати, й сам...
Ой... нащо ж... малу дитину
Доручала... ти... степам...
1908

МОЇЙ МАТЕРІ

Приснилося, що я вернувсь додому...
Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,
Сміються в сонці золотому
Річки, і села, і поля.

Ось-ось прийду до хатоньки моєї,
Де мати жде мене й не жде,
Я скрикну "Матінко!" до неї,
Вона на груди упаде.

І будуть литись теплих сліз потоки,
І в них бринітимуть слова:
"Я ждала, ждала цілі роки
І в'яла, сохла, як трава..."

Іду зеленою межею
Кругом хвилюються жита,
І в'ється щастя над душею -
І на плечі нема хреста...

Прокинувсь в морі раювання
І все збагнув - і похолов...

Іду дорогою вигнання,
І по сліду моєму - кров.
1926

Микола ВОРОНИЙ
ЛЕГЕНДА

Дівчину вродливу юнак покохав,
Дорожче від неї в світі не мав, -
Ой леле! - у світі не мав.

І клявся, божився, що любить її
Над сонце, над місяць, над зорі ясні, -
Ой леле! - над зорі ясні.

"Тебе я кохаю. За тебе умру...
Віддам за кохання і неньку стару! -
Ой леле! - і неньку стару!"

Та мила його не боялась гріха:
Була, як гадюка, зрадлива, лиха, -
Ой леле! - зрадлива, лиха.

Всміхнулась лукаво і каже йому:
"Не вірю, козаче, коханню твому, -
Ой леле! - коханню твому.

Як справді кохаєш, як вірний єси,
Мені серце неньки живе принеси! -
Ой леле! - живе принеси!"

Юнак мов стерявся: не їв і не спав,
Три дні і три ночі він десь пропадав, -
Ой леле! - він десь пропадав.

І стався опівночі лютий злочин:
Мов кат, витяв серце у матері син...-
Ой леле! - у матері син...

І знову до милої, з серцем в руках,
Побіг, і скажений гонив його жах, -
Ой леле! - гонив його жах,

Ось-ось добігає, не чуючи ніг...
Та раптом спіткнувся і впав на поріг,
Ой леле! - і впав на поріг.

І серденько неньчине кров'ю стекло,
І ніжно від жалю воно прорекло...-
Ой леле! воно прорекло...

Востаннє озвалось до сина в ту мить:
"Ой любий, ти впав... Чи тебе не болить? -
Ой леле! - тебе не болить?"
1905

Пилип КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ
СТАРІЙ МАТУСІ - З-ЗА ҐРАТ

Мамо-голубко!.. Не треба журитись, -
бачите, я не журюсь.
Змалку не вмів я додолу хилитись,
то і тепер не схилюсь.
Що мені може зробити неволя?
Що заподіє тюрма?
Хай насміялася зрадниця доля -
плакать, журитись - дарма!
Бачите? Суму-журби я не знаю,
все, що впадає, терплю,
тим що на волі я спільників маю,
тим що борню я люблю.
Доля багато мені наділила, -
сором було б нарікать...
Будем же, мамо, надіятись сміло,
Волі та сонечка ждать.
1910

Микола ХВИЛЬОВИЙ

* * *
Не шкодуй, моя мила мати,
Що я степ рясний залишив -
Я говірку свою кострубату
Заплітаю в русявий кужіль .

Подивись в мої очі прозірні -
Журавлинії там ягідки:
Твойому заповіту я вірний.
Як і завжди, вихревий, меткий.

Ледве ранок тремтячий, рожевий
Заголити темряву підскоче,
Я, як сонце безкрайо веселе,
На завод положу свої очі.

Не шкодуй, моя мила мати,
Твоїм серцем я всіх наділив,
Подивися на ранок мій радо
Після грому і зоряних злив.

Спиридон ЧЕРКАСЕНКО
МАТИ

Як дивно се!.. На чужині,
Де гаснуть сили й почуття
В чаду порожнього життя,
Ти в снах з'являєшся мені
І грієш серденько нужденне,
Моя хороша, люба Нене!

Ах, не розбийте їх!.. Сі сни,
Мої маріння казкові
З тобою пишні і нові,
Як усміх сонця і весни, -
Радий я довго, вічно спати,
Щоб образ твій, о рідна Мати,
Збудив гадки дитячих літ,
Невинні сльози, срібний сміх,
Безжурний рій думок малих -
Святий рясний рожевий квіт!
То дайте ж їм прийти хоч снами -
Дарункам сим моєї Мами!

Я з ними духом відновлюсь
І в пеклі брудів і зневір
Знов закохаюсь в сяйво зір,
Води цілющої нап'юсь
І стану знов душею ясний,
Як образ Матері прекрасний.
1920

Далі