Микола ДМИТРЕНКО
СИНІВСЬКА МОЛИТВА

Молюся Вам, єдиний Боже, - Мамо.
Молитва ця і радісна й сумна
В моїй душі, немов у Божім храмі,
Вночі і вдень із ніжністю луна.

Молюся Вам і кланяюся в ноги,
Схиляю до землі своє чоло
За ваші всі чекання і тривоги,
Благословіння, віру і тепло.

Матусю люба, хай моя молитва
Любов'ю втішить серце хоч на мить,
Нехай його гаряча в грудях битва
Не ллє сльози і болем не щемить.

Молюся Вам за пісню колискову,
За ласку, карий погляд і терпець,
За усмішку Богині сонейкову
Й за те, що я молюсь, молюсь тепер...

О Мамо-ненько, цвіте яблуневий,
Не збитий громом долі і весни,
Я Вам готовий прихилити небо,
Щасливі й світлі насилати сни.

Та Ви мені шепочете: "Спасибі.
Онукам, сину, небо прихиляй,
А щире материнське диво-сниво
Не переводь на щастя, не збавляй.

Бо сни мої - одвічна туга й мука,
Турбота про дітей, про родовід,
Щоб мали ви любов і щоб розлука
Не засліпила серце вам і світ".
Молюся Вашій мудрості, Матусю,
Ясного слова чистій простоті,
До нього я душею притулюся -
До скарбу найдорожчого в житті.

Бо в нім - любов і дім, і подзвін жита,
Криниця пам'яті і віри джерело.
Бо в нім - моєї совісті молитва,
Ріка моя, і човен, і весло...

Молюся Вам, єдиний Боже, - Мамо.
Молюся, та нічого не молю:
Ні харчу, срібла-злата, ані краму...
Живіть лишень! Благаю і велю!

Бо Ви ж, Матусю, - мова України,
Бо Ви ж, Матусю, - доля трудова,
Бо Ви - натхненна пісня солов'їна,
Душа народу рідного жива.

Молюся Вам, єдиний Боже, - Мамо...
Амінь.
1991

* * *
Немає вроди над калину, -
Вродливіша лиш за калину
Моя кохана.

Троянда в світі найніжніша, -
Лише ніжніша від троянди
Душа матусі.
1991

* * *
Наближається той день,
Що Маминим зветься.
Колискових - рій пісень
У серці озветься.
Хто ж піклується про нас,
Діточок маленьких,
І щебече повсякчас:
"Ростіть здоровенькі!"?
Хто піклується про нас,
Мов та ластівиця
Кожен день і кожен час?
Мати-трудівниця!
1975

* * *
Мамине обличчя у дитинство кличе,
Із дитинства в юність поглядом веде...
Мамине обличчя сонця мені зичить,
Мамине обличчя любе й молоде...

Не старійте, мамо! - б'ю я телеграму, -
Не ховайте в зморшках тіні від років,
А огляньтесь в юність і пройдіть літами -
Світлі ваші роки, світлі і гіркі...

Сліз не треба, ненько, ми вже не маленькі -
Ваші соколята, соколи-сини...
Хочеться додому, матінко рідненька,
Перед ваші очі ранньої весни.
1976

* * *
Валили хлів старий із братом,
А поруч - свідок боязкий:
Лебідка біла, рідна хата...
Який же вік її, який?

Чи довго вікнами світитись
На схід і південь? Вже вони
Не можуть татом похвалитись, -
Не видно зблизька й здалини.

А мати миє шибку крайню
І все на двері погляда...
О свічко з воску, зачекай-но!
Така ж бо ти ще молода.

Ти ще гориш. І пісня лине
Із уст матусиних сумна -
Ні-ні, то ще не лебедина...
Ще буде, буде не одна...

Валили хлів старий із братом,
У серці - віра й гострий щем:
Лебідку білу наша мати
Живе допоки - збереже.

Живи, колиско наша, хато,
Збирай матусині пісні -
Їх ще лишилось небагато...
І лебедина при вікні...
1987

Петро КУЦЕНКО
ВЕСНЯНА МАТИ

Приземкуваті степові сади
Надихались туманів -
і поснули.
Всю ніч за Знам'янкою поїзди
Кричать -
аж на десяті села луни.

В рідненькім крапотинні дощ завис,
Мов уві сні,
і чути, як від греблі
Тече під ворухкі тумани, вниз,
Вода.
А десь вгорі, у самім небі, -

Пасуться коні.
Чорну конопать
Поскубують і тепле крапотиння,
І вже з-під їх копит чіткіше знать
Дві пасмуги широкі -
сиву й синю.

Розвиднілось
І після глухоти
Тривожної - сипнуло в душу світло.
- Моя весняна матінко, це ти?
- Це я, мій сину, -
аж в очах заквітло.

- Проходь, сідай, - крізь листя молоде
Пробився голос...
І здушило горло.
- Проходь, сідай, - одлунює з грудей,
І все -
аж одмінилося навколо.

Вузеньку стежку гілка відхиля,
Спішить і кущ бузковий відхилиться.
- Це ти, весняна матінко?
- Це я! -
Витенькує над горбиком синиця.

- І звідкіля ж прибився ти оце? -
Здригнулися вуста, налляті синню
І холодом,
й розхмарилось лице:
- А я тебе уже й не ждала, сину.

Мовчить...
І вже за мить заходить мить,
Й сльозиться вічність
у пекучій миті,
І тихо-тихо листя шелестить:
- Не встиг і ноги матері помити...

ДОРОГА ДО МАТЕРІ

Зимова дорога до матері -
Далека така і холодна.
Вже й ноги, і руки -
як ватяні,
Не зблисне зоря -
ані жодна.

І важчає з кожного поруху,
І вітер зрива одежину,
І ніби вчувається з мороку:
- Куди ж бо
так пізно ти, сину?

Ні звуку -
від білої пристані,
Ні вогника -
від полустанка,
Лиш хуга сліпа і розхристана -
Весь вечір,
всю ніч,
аж до ранку.
Лиш птах десь в заметах кричатиме,
І хтозна, триватиме доки
Зимова дорога до матері -
Крізь тугу,
крізь пам'ять,
крізь роки.

Василь ОСАДЧИЙ
КАЛЕНДАР ДЛЯ МАТЕРІ

І справді, ця земля округла, наче глобус.
Здається, матір ось проводив на автобус,
Гадав, що з димаря в нас дома в'ється дим
І мерехтять сніги під сонцем золотим.

Як мерехтять сніги, неначе із слюди!
Душа твоя снує, снує туди-сюди.
І сняться по ночах дороги провінційні,
І каркають в ушах ворони пристанційні.

Дороги заплелись одна в одну сьогодні,
Дороги ті, яких ми розплести не годні.
- Скажіть, скажіть мені, поети Василі,
Де ми сьогодні всі - у місті чи в селі?

Чи можна відділить турботу цю від болю?
Чи не нагадує земля вам бараболю
Дрібненьку - навесні, грубішу - восени?
А чи приблудні ми, чи блідні ми сини?

Дивіться, он стоїть самотня на зупинці,
В жакеті плисовім, в недорогій хустинці.
Чия ж то мати з дальнього села
Через сніги приїхала, прийшла?

Чи по тонкому йшла вона льоду
Заметами? Стоїть. Не відведу
Очей своїх. У кошику - калина.
- Невже це, мамо, ви? Моя, єдина...

Відчула - хворий син.Зібралась на автобус.
І справді, ця земля округла, наче глобус.
А дні - немов листки в старім календарі,
Де між червоних дат чекають матері.

* * *
ПО ГРУДИ В СНІГАХ МОЯ МАТИ:
їй віниччя треба в'язати,
яка б не стояла сквира.
При боці важка сокира.
Мороз пробирає до сліз.
А сніг знай січе навскіс,
а сніг із крупою - січе...
Берези гілля на плече
бере і несе складати...
ПО ГРУДИ В СНІГАХ МОЯ МАТИ.
У полі, де вітер свище,
велике горить кострище -
гривастий, летючий кінь.
Снує лиш маленька тінь
у полі тому великому,
де нікому, просто нікому
вужевку скрутить на вогні,
дубці порівнять міцні,
прокласти до гаю слід,
пісний поділить обід,
зігріть задубілі руки...
...Гойдаються чорні круки
на соснах - взялись дрімати.
ПО ГРУДИ В СНІГАХ МОЯ МАТИ.

Микола БОРОВКО
СКРИПАЛЬ І МАТИ

На призьбі вечір, мов старий скрипаль,
Осінніх днів освячує щедроти.
А мати слуха, сидячи навпроти,
Вдивляючись у пережиту даль.

Листок завис - неначе пектораль
Володарки села мого - Роботи.
На призьбі вечір, мов старий скрипаль,
Осінніх днів освячує щедроти.

Мелодія духмяна, як мигдаль.
Терпка сльозина в сяйві позолоти.
Уже себе несила побороти:
Бо сива мати - то моя печаль.
На призьбі вечір, мов старий скрипаль.

Микола БУЧКО
МАМО

Мамо,
Мушу дуже високим бути,
Щоб дотягнутись до вашої висоти -
Прощати синам і не вимагати пробачень...

Мамо,
Мушу дуже високим бути,
Щоб, наслухавшись мови ласкавої,
Не стати безмовним відлунням...

Мамо,
Мушу високим бути,
Аби за вами іти безупинно
Вашим тривожним всесвітнім безсонням...

Мамо,
Мушу високим бути,
Аби зрозуміти надії і помисли ваші:
Уміння народжувати і тяжке неуміння ховати...

Мамо,
Мушу дуже високим бути,
Аби ви не схилялися низько,
Цілуючи сина...

Іван МАЛКОВИЧ
ПІСЕНЬКА ПРО ЧЕРЕШНЮ

На черешні, що зрубана
й спалена давно,
малий хлопчик до стовбура
прихилив чоло.
Якщо добре придивиться -
можете уздріть
на сорочці проти серця
черешеньки слід.
Сорочечка білесенька,
а личко, як без;
не бий, мамо, телесика -
цей слід відпереш.
Не бий, мамо, бо уранці
за тринадцять літ
ще раз буде на кошульці
від кісточки слід;
ой, та кісточка просвердлить
сорочку тонку,
ввійде вона у серденько,
як в черешеньку...

Сива мати до стовбура
притулить чоло,
до черешні, що зрубана
й спалена давно.

Катерина ДУЖА

* * *
Жалійте маму - поки є -
стареньку, зігнуту роками.
В саду зозуленька кує
під променистими зірками.

Дзвіночки сині - дзень та дзень,
кричить сова несамовито.
Благає смерті день у день
на призьбі постать сумовита.

Давно не чула синів бас -
даремно очі притупила.
Не напекла смачних ковбас,
холодну ніч не натопила.

Стискало серце день у день.
Зозуля все перекувала.
Дзвіночки сину - дзень та дзень!
Заснула мати на Купала.

Олександр АСТАФ'ЄВ

* * *
Рідна матусю, дружино і донько,
три зодіаки, що згаснуть швидонько,
навіть коли одного ще немає -
біль мій його з-під землі вимагає.
Три зодіаки у кров мою злиті,
поки ви сяєте ще у блакиті,
дякую вам, що ви із високості
силу вливаєте в плоть мою й кості;
час настає, щоб податись за вами,
взявши на плечі всіх болів завали,
поки черв'як, спотикаючись глухо,
в череп мій влізе із вуха у вухо.
Дякую, мамо, дружино і донько,
що в цьому світі живу солодонько,
що гримочу в двері правди ногами,
кисень хапаю сухими губами,
благоговію перед калиною,
перед Славутичем і Україною,
що повноцінно страждаю й сміюся,
в світі нікого уже не боюся,
чесно вкладаючи ув одкровення
силу великого вашого ймення.

Василь ГЕРАСИМ'ЮК

* * *
Люблю мамин почерк. Слова її переповім.
Їх можна читати, шептати і не відпускати.
Не жить мені більше, у світі не жить молодім,
та нинішню радість не зможе ніхто відібрати.

Відчую розхристану днину - як материн спів.
Відчую відчахнуту гілку - заниє, як слово.
Відчую осквернену душу - з таких вона слів,
що пахнуть отавами пізніми та барвінково.

Нехай мене завтрашня днина хитає в диму
їдкого лукавства, але відібрати не зможе
цю радість від імені жінки
хоча би тому,
що нині читаю ім'я її, господи-боже...

Антоніна ЦВИД
МАТЕРІ

Я глибокі віки
на твоєму чолі перекреслю,
на губі закушу, на сльозі зашепчу, замовчу...
Я красу твою, люба,
напишу, намалюю, накреслю

на зірках, на траві, на корінні,
на струнах дощу...
Я красу твою, мила,
на сестри молодому обличчі,
на своєму крилі і на братовім дужім плечі
намалююю на листі, на юному, юному листі -
нехай світить усім, ніби зоряний шлях уночі...
Я красу твою, славна,
нестаріючу, виболю в серці
і сусідове: "Знали б, яка то красуня була!"
Ти красуня і є!
І на нього, матусю, не сердься.
Он веселка, поглянь, кольори свої всім
роздала...
Я красу твою, рідна,
напишу, намалюю, накреслю
на зірках...
на траві...
на корінні...
на струнах дощу...
Я глибокі віки
на твоєму чолі перекреслю.
На губі закушу.
На сльозі зашепчу.
Замовчу.

Іван ПРИТИКА
ХЛІБ МОЄЇ МАМИ

Роки п'ятдесяті -
Дитинства незгасний слід -
Я пам'ятаю:
Мати з печі виймає хліб,
І радість по хаті літає.

Буханців запашних шережка
Шикувалась на засланій лаві,
Босоніж у поле по стежці
Ніс косарям я хлібину смагляву.
Відтоді щиро й свято -
В пласті пережитих літ -
Я зберігаю:
Світлу пам'ять про маму і хліб.
І чоло перед ними схиляю.
Червень 1988

Далі