 |
|
 |
|
|
СОНЕТИ ПАНА ШЕКСПІРА
(в перекладі Олександра Виженка)
№ 51
Thus can my love excuse the slow offence
Of my dull bearer when from thee I speed:
From where thou art why should I haste me thence?
Till I return of posting is no need.
O what excuse will my poor beast then find,
When swift extremity can seem but slow?
Then should I spur though mounted on the wind,
In winged speed no motion shall I know:
Then can no horse with my desire keep pace,
Therefore desire, (of perfect'st love being made)
Shall neigh (no dull flesh) in his fiery race,
But love, for love, thus shall excuse my jade:
Since from thee going, he went wilful-slow,
Towards thee I'll run, and give him leave to go. |
51
Таким чином, моя любов може пробачити повільну ходу
Мого лінивого коня, що несе мене геть від тебе:
Бо навіщо ж мені поспішати звідти, де зараз ти?
Допоки не повернуся я, у поспіху немає потреби.
О, яке ж тоді виправдання знайде моя бідна тварина,
Якщо жвава швидкість може видатися повільною, коли він повезе мене зворотним шляхом?
Навіть якби я пришпорив вітер, їдучи на ньому,
Я не зміг би відчути руху навіть у крилатій швидкості,
І жоден кінь не зможе задовольнити мене швидкістю,
Тож і бажання (навіть те, яке складене з найщирішого кохання)
Заірже, неначе кінь, і помчить до тебе.
Та моє кохання заради кохання стане виправданням моїм для мого коника:
Оскільки, везучи мене від тебе, він їхав дуже повільно,
То на зворотній дорозі я помчу до тебе, а його відпущу. |
51
Любов сердечна все і вся прощає,
Як я свого коня за в’ялий хід.
Він не біжить, і я не поспішаю;
Ти нині - захід, а мені - на схід.
Повільності коню не подарую,
Як повезе до рідних берегів;
Навзаводи не піде - залютую
І не щадитиму його боків.
Моя жага вітри всі обганяє
У вихорі любовного вогню.
Гайну до тебе, скучивши без краю,
І так скажу неквапному коню:
Дрібцюй собі, міси дорожню глину,
А я вперед соколиком полину! |
№ 52
So am I as the rich whose blessed key
Can bring him to his sweet up-locked treasure,
The which he will not every hour survey,
For blunting the fine point of seldom pleasure.
Therefore are feasts so solemn and so rare,
Since, seldom coming in that long year set,
Like stones of worth they thinly placed are,
Or captain jewels in the carcanet.
So is the time that keeps you as my chest,
Or as the wardrobe which the robe doth hide,
To make some special instant special-blest,
By new unfolding his imprisoned pride.
Blessed are you whose worthiness gives scope,
Being had, to triumph, being lacked, to hope. |
52
Тож я, немов багатій, чий благословенний ключ
Може привести його до його заповітного замкненого скарбу,
Який він не стане споглядати кожну годину,
Щоб не притлумляти прекрасні моменти рідкісного задоволення.
Тому ж бо свята такі урочисті і настільки рідкісні,
Оскільки, випадаючи так рідко у довготривалому році,
Вони розміщені подібно до коштовного каміння
Або ж цінних брильянтів у намисті.
Так само й час, що зберігає тебе, немов скриня моя,
Або шафа, що ховає у собі одяг,
Щоб якусь особливу мить зробити особливо блаженною,
Знову відкриваючи його ув’язнений предмет гордості.
Благословенний ти, чия гідність дозволяє мені коли вона доступна мені - радіти,
А коли я позбавлений її - сподіватися. |
52
Я мов багач, чий ключ благословенний
Дарує вхід до скарбу кожну мить,
Та він, щоб не згубити смак чуттєвий,
До схованки обачно не частить.
Адже й свята жадані, урочисті
Нечасто до гуляння кличуть нас,
Тому й значні, як перла у намисті,
І рідкісні, як чарівний алмаз.
Так само й Час тебе оберігає,
Мов скриня діаманти осяйні,
І сповна моє серце звеселяє,
Коли дарує нам блаженні дні.
Зі мною ти - і це вже справжнє свято.
Без тебе - в буднях зустрічі чекати. |
№ 53
What is your substance, whereof are you made,
That millions of strange shadows on you tend,
Since every one hath, every one, one shade,
And you but one, can every shadow lend?
Describe Adonis, and the counterfeit
Is poorly imitated after you;
On Helen's cheek all art of beauty set,
And you in Grecian tires are painted new;
Speak of the spring, and foison of the year:
The one doth shadow of your beauty show,
The other as your bounty doth appear,
And you in every blessed shape we know.
In all external grace you have some part,
But you like none, none you, for constant heart. |
53
Що ж то за речовина, з якої ти зроблений,
Коли до тебе схильні мільйони тіней,
Адже у кожного створіння лише одна тінь,
У той час, як ти, єдиний, можеш давати в борг будь-чию тінь?
Опиши Адоніса, проте порівняно з тобою
Він постане жалюгідною підробкою тебе;
Передай на щоці Олени Прекрасної усі можливі прояви краси,
І ось знову вийде, що насправді це ти у грецькому одязі.
Говори про весну та пору врожаю цього року,
І одна з них видасться тінню твоєї краси,
А інша - постане твоєю щедрістю,
У будь-якій благословенній формі ми впізнаємо тебе.
У будь-якій зовнішній красі певна частка належить тобі,
Проте ти, як ніхто інший, як ніхто крім тебе, вірний серцем своїм. |
53
Дай відповідь: у чім твій феномен?
Від кого ти отримав дар безцінний?
Є стільки тіней, скільки і імен,
А ти один плодиш мільйони тіней!
Адоніса до огляду візьми;
Він - відбиття твоїх очей і лика!
Єлени грецької портрет яви -
І знову ти, її - лише туніка.
Твої дві тіні - осінь і весна;
Одна несе твою красу в суцвітті,
А друга - щедрість. Сила провідна
Твоя панує, де не глянь, у світі.
Ти - скрізь, де бачу прояв чудотворний,
І тільки серцем вірним - неповторний. |
№ 54
O how much more doth beauty beauteous seem
By that sweet ornament which truth doth give!
The rose looks fair, but fairer we it deem
For that sweet odour which doth in it live.
The canker blooms have full as deep a dye
As the perfumed tincture of the roses,
Hang on such thorns, and play as wantonly,
When summer's breath their masked buds discloses;
But, for their virtue only is their show,
They live unwooed, and unrespected fade;
Die to themselves. Sweet roses do not so,
Of their sweet deaths are sweetest odours made:
And so of you, beauteous and lovely youth,
When that shall vade, my verse distills your truth. |
54
О, наскільки ж прекраснішою видається краса
Завдяки тому милому оздобленню, що його надає тобі вірність!
Троянда виглядає прекрасно, але ще більш прекраснішою видається вона нам
Завдяки тому солодкому аромату, що живе у ній.
У квітів шипшини настільки ж густе забарвлення,
Наскільки ароматний колорит мають троянди;
Вони висять на тих самих колючках і тремтять так само грайливо,
Коли дихання літа відкриває їхні замасковані бутони;
Та їхня гідність полягає лише у їхньому вигляді,
Вони живуть, не знаючи уваги, і в’януть безславно,
І помирають, проживши життя лише для себе. Солодкі троянди геть інакші,
З їх солодкої смерті народжуються найсолодші аромати.
І те саме стосується й тебе, прекрасний і милий юначе,
Коли краса і зачарування минуть, вірш збереже істину про тебе. |
54
Твоя краса ще більше тішить нас,
Все завдяки твоїй красі душевній.
Так і троянду у цвітіння час
Ми любимо за аромат приємний.
Шипшина теж яскравий має цвіт,
Троянді не поступиться красою:
Є шпичаки, той самий колорит,
Впивається і сонцем, і росою.
Шипшина вся назовні, і тому
Безрадісно десь зазнає змертвіння.
Троянди смерть нагадує весну,
Їй суджене духмяне воскресіння!
Коли утратиш ти цвітіння зриме,
Мій вірш твою духмяність берегтиме. |
№ 55
Not marble nor the gilded monuments
Of princes shall outlive this powerful rhyme,
But you shall shine more bright in these contents
Than unswept stone, besmeared with sluttish time.
When wasteful war shall statues overturn,
And broils root out the work of masonry,
Nor Mars his sword, nor war's quick fire shall burn:
The living record of your memory.
'Gainst death, and all-oblivious enmity
Shall you pace forth; your praise shall still find room,
Even in the eyes of all posterity
That wear this world out to the ending doom.
So, till the judgment that yourself arise,
You live in this, and dwell in lovers' eyes. |
55
Ані мармур, ані позолочені пам’ятники
Принців, що виготовлені з нього, не переживуть цих могутніх віршів,
А от ти в них сяятимеш ще яскравіше,
Ніж невідшліфоване каміння, засмальцьоване нечистоплотним часом.
Коли марнотратна війна переверне статуї,
А боротьба викорінить всю працю каменярів,
Тоді ані бог війни Марс своїм мечем, ані швидкий вогонь війни не спалять
Живий запис пам’яті про тебе.
Незважаючи на смерть та забуття ворожнечі,
Ти жваво рухатимешся уперед; твоя слава ще знайде місце у світі
Навіть в очах усіх нащадків,
Котрі виснажуватимуть цей світ до самого його кінця.
Тож допоки не настане час Страшного Суду, коли ти сам воскреснеш,
Ти житимеш у цих віршах та в очах закоханих у тебе. |
55
Царів надгробки, бюстів білий мармур
Переживе натхненний мій сонет.
І ти в нім будеш вічно юний, ярий -
Не те, що вкритий цвіллю постамент.
Війна нищівна все довкола палить,
Руйнує все, що возвела рука.
Та не під силу їй розбити й вразить
Моїх катренів жодного рядка.
На зло злобі, наперекір сконанню
Ти крізь віки ітимеш в сяйві дня
І будеш славен ти - моє переконання! -
Аж поки не зупиниться Земля!
В серцях, в піснях живи до Суду,
Доки Син Божий всіх нас не пробудить. |
№ 56
Sweet love, renew thy force, be it not said
Thy edge should blunter be than appetite,
Which but today by feeding is allayed,
Tomorrow sharpened in his former might.
So love be thou, although today thou fill
Thy hungry eyes, even till they wink with fulness,
To-morrow see again, and do not kill
The spirit of love, with a perpetual dulness:
Let this sad interim like the ocean be
Which parts the shore, where two contracted new
Come daily to the banks, that when they see:
Return of love, more blest may be the view;
Or call it winter, which being full of care,
Makes summer's welcome, thrice more wished, more rare. |
56
Солодке кохання, понови свою силу, нехай навіть і не кажуть,
Що ти маєш бути не така гостра, як твій апетит,
Що сьогодні хоч і вгамовується завдяки годуванню,
Та завтра він посилюється до свого попереднього рівня.
Такою ж будь і ти, любове: хоч ти сьогодні і насичуєш
Свої голодні очі до того, що вони починають злипатися від ситності,
Завтра споглядай знову і не вбивай
Того духу кохання вічною нудьгою.
Нехай цей сумний період буде неначе океан,
Котрий розділяє берега, на які новоодружені
Щоденно приходять, щоб коли вони побачать
Повернення Кохання, видовище могло бути ще благословеннішим;
Або ж назви це зимою, що, будучи сповнена клопоту,
Робить літо таким бажаним, утричі більш бажанішим, рідкіснішим. |
56
Моя Любове, сили понови,
Щоб не сказали: апетит гостріший,
Який, хоч як харчами вдовольни,
Він знов попросить їсти чимскоріше.
Хоча сьогодні був палкий бенкет
Очей, що упилися вкрай красою,
Моя Любове, не спиняй світ лет
І крилець духу не в’яжи нудьгою!
Мов океан, розлуку розглядай,
Що молодят розвів між берегами,
То й буде кожна зустріч, наче рай
З небесними блаженними дарами.
Або як зиму: чим вона лютіша,
Тим тепле літо втричі нам миліше. |
№ 57
Being your slave what should I do but tend,
Upon the hours and times of your desire?
I have no precious time at all to spend,
Nor services to do till you require.
Nor dare I chide the world-without-end hour
Whilst I (my sovereign) watch the clock for you,
Nor think the bitterness of absence sour
When you have bid your servant once adieu.
Nor dare I question with my jealous thought
Where you may be, or your affairs suppose,
But like a sad slave stay and think of nought
Save where you are, how happy you make those.
So true a fool is love that in your will,
(Though you do any thing) he thinks no ill. |
57
Якщо так сталося, що я твій раб, то що ж мені тоді лишається робити,
Як не надавати увагу годинами твоєму бажанню?
Час для мене не є дорогоцінним, мені нема на що його витрачати,
І немає служби для мене, поки мої послуги тобі не знадобляться.
Так само я не наважуюся сварити години, що тягнуться нескінченно довго,
Допоки я, (мій володарю), дивлюся на годинник і чекаю на тебе
Або ж не думаю про гіркоту того часу, коли ти не зі мною,
Коли ти відіслав свого слугу зі своїх очей.
Так само я не наважуюся піддавати сумніву своїми ревнивими думками,
Де ти зараз можеш перебувати, або ж припускати, що ти зараз можеш робити,
Проте, як сумний раб, я можу тільки чекати та думати ні про що інше,
Як про те, якими щасливими ти робиш тих, хто зараз поруч з тобою.
Любов настільки нерозумна, що у твоїй волі
(Хоч би що ти не робив) нічого поганого вона не побачить. |
57
Так сталося, я - раб твій і живу
Лише для того, щоб тобі служити.
Найбільше щастя - стежку світову
З тобою самовіддано ділити.
Я не кляну неквапний часомір,
Коли на тебе змушений чекати.
Ти - в серці, у душі плекаю мир
Між «Прощавай» і «Дай тебе обняти!»
В умі думок ревнивих не таю.
Припущення січуть, мов гостра криця.
Слухняний раб, смиренно визнаю:
Щасливий той, з ким зараз ти у спілці.
В коханні я сповідую довіру,
Легку, як пух, і головне - безмірну. |
№ 58
That god forbid, that made me first your slave,
I should in thought control your times of pleasure,
Or at your hand th' account of hours to crave,
Being your vassal bound to stay your leisure.
O let me suffer (being at your beck)
Th' imprisoned absence of your liberty,
And patience tame to sufferance bide each check,
Without accusing you of injury.
Be where you list, your charter is so strong
That you yourself may privilege your time
To what you will, to you it doth belong
Yourself to pardon of self-doing crime.
I am to wait, though waiting so be hell,
Not blame your pleasure, be it ill or well. |
58
Хай не дозволить того Господь, який зробив мене твоїм рабом,
Щоб я в думках тримав під контролем час, який тобі відведений для задоволення,
Або вимагав від тебе звіту про ці години дозвілля,
При цьому будучи твоїм васалом і зобов’язаним чекати, коли у тебе знайдеться вільний час для мене.
О, так дозволь же мені страждати, готовому прийти за твоїм покликом,
Неначе в ув’язненні, коли поряд немає тебе і твоєї вольності,
І терпіння, приручене стражданням, витримує кожну відмову,
Не звинувачуючи тебе у завдаванні мені рани.
Будь там, де захочеш, адже твої привілеї - настільки вагомі,
Що ти сам вільний розпоряджатися твоїм часом, витрачаючи його
На те, що захочеш; адже тобі належить право
Пробачати себе за власноруч скоєні гріхи.
А мені лишається чекати, хоча й очікування для мене - немов пекло,
Не засуджуючи тебе за твої розваги, неважливо, чи вони погані, чи добрі. |
58
Хай Бог не дасть мені контролювати
(У мислях навіть) світ твоїх забав.
Слуга не може в пана вимагати,
Щоб той про свої вчинки звітував.
Мого життя єдиний постановник,
Хоч клич мене, а хоч даруй відказ, -
Усе прийму… мій дух - мій оборонник,
Без докору за жодну із образ.
Де хочеш будь! Чини свою управу.
Час розливай у кубки своїх втіх.
Бо знаєш ти, тобі це дане право -
Собі самому вибачати гріх.
Увесь мій спадок - віра і чекання,
А ще душа, готова до єднання. |
№ 59
If there be nothing new, but that which is
Hath been before, how are our brains beguiled,
Which labouring for invention bear amis
The second burthen of a former child!
O that record could with a backward look,
Even of five hundred courses of the sun,
Show me your image in some antique book,
Since mind at first in character was done,
That I might see what the old world could say
To this composed wonder of your frame:
Whether we are mended, or whether better they,
Or whether revolution be the same.
O sure I am the wits of former days
To subjects worse have given admiring praise. |
59
Якщо немає нічого нового, а те, що існує,
Існувало і раніше, наскільки ж помиляється наш розум,
Котрий в творчих муках дає
Друге народження колишній дитині!
О, якби цей запис, споглядаючи минуле,
Хоч і за п’ятсот переходів сонця,
Показав би мені твоє зображення у якійсь прадавній книзі,
Написаній, як тільки думки було вперше передано письмовими символами,
Щоб міг я побачити, що може сказати старий світ
Про це диво - склад твоєї будови:
Чи то нас було вдосконалено, чи то вони були кращі,
Або ж ця круговерть триватиме і далі.
О, я впевнений у тому, що уми попередніх днів
Із захопленням славили й гірші предмети. |
59
Якщо наш світ старого відбиття,
А наше око не підлегле зміні, -
Виходить, ми даруємо життя
Уже давно народженій дитині!
Якби в архіві розділу дійти,
Де сонце зріли п’ять століть тому,
І в старій книзі образ твій знайти,
Який красою бавив старину, -
Я б знав тоді, що й Кліо повіла
Нам про твою божественну будову.
Тож - майстер я? Чи й в прадідів була
Окриленість і витонченість слова?
Одначе, певен: в ті часи далечі
Уславлювали й менш вагомі речі. |
№ 60
Like as the waves make towards the pebbled shore,
So do our minutes hasten to their end,
Each changing place with that which goes before,
In sequent toil all forwards do contend.
Nativity once in the main of light,
Crawls to maturity, wherewith being crowned,
Crooked eclipses 'gainst his glory fight,
And Time that gave, doth now his gift confound.
Time doth transfix the flourish set on youth,
And delves the parallels in beauty's brow,
Feeds on the rarities of nature's truth,
And nothing stands but for his scythe to mow.
And yet to times in hope my verse shall stand
Praising thy worth, despite his cruel hand. |
60
Подібно до того, як хвилі прямують до скелястого берега,
Так само і наші хвилини поспішають до свого завершення,
Кожна з них міняється місцями зі своєю попередницею,
У послідовній штурханині всі вони проштовхуються уперед.
Як тільки людина народжується,
Вона починає повзти до зрілості, де її увінчують короною,
На шляху до свого шляхетного бою вона починає потроху горбитись,
А потім Час, що подарував цей дар (життя), його руйнує.
Час пронизує пишне вбрання юності
І ставить карби на чолі краси,
Він харчується тими делікатесними природної правди,
І ніхто не мине Його удару косою, буде скошений, немов сніп.
Та все ж вірш мій, я сподіваюсь, житиме віками,
Прославляючи твою цінність, незважаючи на жорстоку руку Часу. |
60
Хвилини, наче хвилі-самогубці,
В минуле поспішають стрімголов.
Їх зупинить, утримати укупці
Не здатні ні молитва, ні любов.
Хвилини кожній долі є мірилом.
Народжене яскраво йде у зріст;
Час добіжить - і вже душа дозріла
У Вічності шукає інший зміст.
Час-повелитель юності дарує
Наснаги сік і сили через край,
І Він же, взявши серп, жнива лаштує…
«Сій і коси» - увесь його звичай.
Та все ж красу твою від тої косовиці
Мої врятують строфи-рятівниці. |
№ 61
Is it thy will thy image should keep open
My heavy eyelids to the weary night?
Dost thou desire my slumbers should be broken,
While shadows like to thee do mock my sight?
Is it thy spirit that thou send'st from thee
So far from home into my deeds to pry,
To find out shames and idle hours in me,
The scope and tenure of thy jealousy?
O no, thy love, though much, is not so great,
It is my love that keeps mine eye awake,
Mine own true love that doth my rest defeat,
To play the watchman ever for thy sake.
For thee watch I, whilst thou dost wake elsewhere,
From me far off, with others all too near. |
61
Чи це з твоєї волі твій образ не дає стулитися
Моїм важким повікам у цю стомливу ніч?
Чи то ти бажаєш, щоб мій сон було порушено,
У той час, як тіні, подібні до тебе, дратують мій зір?
Чи то твій дух, що був посланий тобою,
Щоб поцікавитися моїми вчинками,
Щоб дізнатися про мої соромні діяння та години відпочинку,
Та з ревністю безмежною викривати їх?
О ні! Хоч твоєї любові і багато, та вона не така велична,
Щоб позбавити мене сну - це заслуга мого кохання,
Моя власна справжня любов, що порушує мій відпочинок,
Зробивши мене твоїм охоронцем заради тебе назавжди.
За тобою наглядаю я, поки ти прокидаєшся десь в іншому місці,
Далеко від мене, занадто близько до інших. |
61
Чекаю сну. Чи не з твоєї волі
Твій образ не дає зімкнуть очей?
Чи ти бажаєш, щоб я був у колі
На тебе схожих звабливих тіней?
Чи то душа твоя пустилась в мандри,
Долаючи вночі неблизьку путь,
Щоб свідчити можливий прояв зради
І ревністю до мене спалахнуть?
О, ні! Твоя любов тих чар не має,
Щоб я не міг за ніч стулити вій.
Це я - чаклун! І серце сну не знає,
Бо ти у нім, а я - твій вартовий.
Допоки будемо ми порізно лягати,
Я мушу твої сни оберігати. |
№ 62
Sin of self-love possesseth all mine eye,
And all my soul, and all my every part;
And for this sin there is no remedy,
It is so grounded inward in my heart.
Methinks no face so gracious is as mine,
No shape so true, no truth of such account,
And for my self mine own worth do define,
As I all other in all worths surmount.
But when my glass shows me myself indeed,
Beated and chopped with tanned antiquity,
Mine own self-love quite contrary I read;
Self so self-loving were iniquity.
'Tis thee (my self) that for my self I praise,
Painting my age with beauty of thy days. |
62
Гріх себелюбності володіє зором моїм,
А також і душею моєю, і усім мною тотожно;
І від цього гріха нема спасіння,
Бо він настільки укорінився у серці моєму.
Мені здається, що ні у кого немає настільки благодатного обличчя, як у мене;
Настільки витонченої форми, такої небаченої краси;
Що ж до мене, я сам визначаю свою цінність,
Адже усіх інших за всіма цнотами я перевершую.
Проте коли моє дзеркало показує мені, яким я є насправді,
Побитий та пошматований задубілою старістю,
Тоді геть інакше я дивлюся на цю себелюбність;
Так любити себе було б жахливо.
Це тебе (цебто, себе) я вихваляю в собі,
Розфарбовуючи свою старість красою твоїх днів. |
62
Я - мов Нарцис, кохаю до нестями
Всього себе. То є найбільший гріх.
Де лікаря шукати під зірками,
Щоб цей недуг здолати допоміг?
Мені здається, що моє обличчя
Чарівне й світле, як сама весна;
Душа і тіло сповнені величчя,
І сам я - незрівняна дивина.
Лиш дзеркало немов зі сну вертає:
У зморшках весь, без блиску у очах -
Чи старість милуванню підлягає?
Така любов до себе - просто жах!
Твоєю квітну юністю й красою,
Вік сивий розмальовую тобою. |
№ 63
Against my love shall be as I am now,
With Time's injurious hand crushed and o'erworn;
When hours have drained his blood and filled his brow
With lines and wrinkles; when his youthful morn
Hath travelled on to age's steepy night,
And all those beauties whereof now he's king
Are vanishing, or vanished out of sight,
Stealing away the treasure of his spring:
For such a time do I now fortify
Against confounding age's cruel knife,
That he shall never cut from memory
My sweet love's beauty, though my lover's life.
His beauty shall in these black lines be seen,
And they shall live, and he in them still green. |
63
До того часу, коли мій коханий стане, як і я, -
Знищений рукою Часу та престарілий;
Коли години висушать його кров, а чоло сповнять
Лініями та зморшками, а ранок його молодості поволі
Вирушить у путь до ночі старості, що стрімко наближається,
І всі ті красоти, котрими він зараз володіє,
Котрі зникають з виду або ж уже зникли,
Крадучи скарб його весни, -
Я будую захист від цієї пори
Проти безжалісного ножа Часу,
Щоб він ніколи не вирізав з пам’яті
Красу мого коханого, а також і життя його.
Його красу можна буде побачити у цих чорних рядках, -
І вони житимуть, і він буде жити в них вічно молодим. |
63
О тій порі, коли коханий мій,
Як нині я, зазнає кривд від Часу,
Коли від старості уже не буде спасу,
А тілом мовби пройде суховій;
Коли йому на серці ніч впаде,
Весна в душі затихне і змарніє,
Квіт сподівань і зоресяйні мрії
Не зашумлять, мов листя молоде, -
Я вбережу його від забуття,
Серпам Часу пошарпати не давши,
Ім’я у Книгу Пам’яті вписавши,
Щоб він і після смерті мав життя.
Його красі в рядочках чорних жити
І молодість довічно не губити! |
№ 64
When I have seen by Time's fell hand defaced
The rich-proud cost of outworn buried age;
When sometime lofty towers I see down-rased,
And brass eternal slave to mortal rage;
When I have seen the hungry ocean gain
Advantage on the kingdom of the shore,
And the firm soil win of the watery main,
Increasing store with loss, and loss with store.
When I have seen such interchange of state,
Or state it self confounded, to decay,
Ruin hath taught me thus to ruminate:
That Time will come and take my love away.
This thought is as a death, which cannot choose
But weep to have that which it fears to lose. |
64
Коли я побачив, як люта рука Часу спотворює
Те, що було багатством та гордістю виснаженого, похованого століття;
Коли я бачу, як башти, що колись були надзвичайно високі, руйнуються вщент,
А бронза стає вічним рабом смертельної люті;
Коли я бачу, як голодний океан здобуває
Перевагу над королівством суші,
А непохитна земля перемагає скупчення вод,
Збільшуючи свої надбання за рахунок втрат, а втрати за рахунок надбань;
Коли я бачу таку зміну станів
Або ж як найбільш піднесений стан руйнується до самих підвалин, -
То це руйнування змушує мене замислитись
Про те, що Час прийде і забере моє кохання від мене.
Ця думка подібна до смерті, й іншого вибору не лишається,
Окрім як ридати над тим, що маєш, але боїшся втратити.
|
64
Коли я бачу, як Часу правиця
Безжально нищить надбання століть:
Руйнує башти, храми і дзвіниці,
Вогнем пече зеленкувату мідь;
Коли я бачу, як вода і суша
Ведуть війну на звіданій межі:
Стихії б’ються, одна одну крушать…
Війна реальна - хибні рубежі;
Коли я бачу, як міста зростають,
Щоб потім під землею мати схов, -
З душі самої думка виринає:
Час десь іде вже й по мою любов.
Убивча думка! Що робити? Плачу,
Бо найсвятіше неминуче втрачу! |
№ 65
Since brass, nor stone, nor earth, nor boundless sea,
But sad mortality o'ersways their power,
How with this rage shall beauty hold a plea,
Whose action is no stronger than a flower?
O how shall summer's honey breath hold out
Against the wrackful siege of batt'ring days,
When rocks impregnable are not so stout,
Nor gates of steel so strong but Time decays?
O fearful meditation! Where alack,
Shall Time's best jewel from Time's chest lie hid?
Or what strong hand can hold his swift foot back,
Or who his spoil of beauty can forbid?
O none, unless this miracle have might,
That in black ink my love may still shine bright. |
65
Оскільки ані бронза, ані каміння, ані земля, ані безкрає море
Не здатні протистояти своєю силою смертності,
То як же супроти такої сили подавати прохання до суду красі,
Якщо її дії не сильніші за квітку?
О, як же тоді витримати медовому диханню літа
Руйнівну осаду нищівних днів,
Коли навіть невразливі скелі виявляються не настільки товстими
І ворота зі сталі виявляються не такими міцними, щоб запобігти знищення Часом?
О, які лякливі роздуми! То де ж, ой, леле,
Та скринька, де може найкращий ювелірний витвір Часу від Нього сховатися?
Або ж чия сильна рука зможе утримати Його прудкі ноги,
Або хто може заборонити Йому псувати красу?
О, ніхто! Хіба що у дива вистачить сил для того,
Щоб моє кохання все одно сяяло безперестанку в чорному чорнилі. |
65
Земля і море у руці Часу;
Залізо й камінь - все зазнає збитку.
Тож як тоді відстояти красу,
Якщо вона тендітніша за квітку?
Як втримати медовий цвіт степів,
Якщо вітри зимові обступають?
Міцна фортеця, й ту шторми віків
Руїною для ока залишають.
Все думаю: чом я не чарівник?
Я б зберігав красу в магічнім колі,
Щоб Час - цілого світу руйнівник -
Не смів чіпати світлої любові!
Поет закоханий і вірш - хіба не диво!
Любов - алмаз, магічний круг - чорнило. |
№ 66
Tired with all these for restful death I cry:
As to behold desert a beggar born,
And needy nothing trimmed in jollity,
And purest faith unhappily forsworn,
And gilded honour shamefully misplaced,
And maiden virtue rudely strumpeted,
And right perfection wrongfully disgraced,
And strength by limping sway disabled,
And art made tongue-tied by authority,
And folly (doctor-like) controlling skill,
And simple truth miscalled simplicity,
And captive good attending captain ill:
Tired with all these, from these would I be gone,
Save that to die, I leave my love alone. |
66
Втомившись від усього цього, я кричу заспокійливій смерті:
Бачачи шляхетність уродженим жебраком,
І злиденного нікчему, вбраного урочисто,
І найщирішу віру, якої зі смутком зреклися,
І позолочені почесті, які зганьбили тим, що їх надають недостойним,
І дівочу цноту, що її було жорстоко піддано нарузі,
І справжню досконалість, котру було несправедливо зневажено,
І сила, котру хитке керування звело нанівець,
І мистецтво, що йому влада зв’язала язика,
І безрозсудність, що з виглядом генія керує майстерністю,
І просту правдивість, що її помилково назвали простотою,
І полонене добро, що прислуговує керівному злу:
Втомившись від усього цього, я б це покинув,
Утім, я не стану так робити, адже, померши, я залишу своє кохання в самотності. |
66
Гукаю смерть, вже бачити несила
Шляхетність у лахмітті жебрака,
І віру, що невинність одурила,
І блуд у масці мудрого царка,
І слави хрест на шиї у тирана,
І цвіт дівочий, відданий на глум,
І генія на службі в шарлатана,
І муки тіла від отруйних дум,
І неука, який в пророки мітить,
І цензора всіх творчих починань,
І тих, кому незнане слово «милість»,
І Правду, що Неправді платить дань.
Хоч гірко як, не варто помирати,
Любов свою самотньою лишати. |
№ 67
Ah wherefore with infection should he live,
And with his presence grace impiety,
That sin by him advantage should achieve,
And lace it self with his society?
Why should false painting imitate his cheek,
And steal dead seeming of his living hue?
Why should poor beauty indirectly seek
Roses of shadow, since his rose is true?
Why should he live, now nature bankrupt is,
Beggared of blood to blush through lively veins,
For she hath no exchequer now but his,
And proud of many, lives upon his gains?
O him she stores, to show what wealth she had,
In days long since, before these last so bad. |
67
Ах, чому ж йому доводиться жити з цим пороком
І своєю присутністю скрашувати безчесність,
Щоб цей гріх завдяки йому здобув перевагу
І прив’язався до його суспільства?
Чому фальшива фарба має наслідувати його щоку
І красти мертву подобу у його живого кольору обличчя?
Чому збідніла краса повинна побічно уподібнюватися
Трояндам, якщо його троянда справжня?
Навіщо йому жити зараз, коли Природа є банкрутом,
Збідніла на кров, яка могла б текти живими венами,
Адже у Неї немає іншого скарбника, крім Неї,
І пишаючись багатьма творіннями, Вона живе саме на його статки?
О, Вона береже його, щоб показати багатство, яким Вона володіла
З прадавніх часів до нинішнього, настільки поганого. |
67
Ти свідком є розтлінності людської,
Безчестю жити в слові даючи;
Тому і гріх цікавиться тобою,
До серця підбираючи ключі.
Навіщо фальші кольори правдиві?
Навіщо масці цвіт твого лиця?
Навіщо сіяти на штучній ниві
Сердечні зерна справжнього митця?
Ти став творцем в часи, коли Природа
Духовність вже не в силах відродить,
І тільки твоя постать благородна
Їй сил дає красу землі плодить.
Ти явлений, щоб кожен міг побачить,
Що світ наш мав і що з тобою втратить. |
№ 68
Thus is his cheek the map of days outworn,
When beauty lived and died as flowers do now,
Before these bastard signs of fair were born,
Or durst inhabit on a living brow;
Before the golden tresses of the dead,
The right of sepulchres, were shorn away,
To live a second life on second head;
Ere beauty's dead fleece made another gay:
In him those holy antique hours are seen,
Without all ornament, it self and true,
Making no summer of another's green,
Robbing no old to dress his beauty new;
And him as for a map doth Nature store,
To show false Art what beauty was of yore. |
68
Отже, щока його - це мапа минулих днів,
Коли краса жила і помирала, як зараз квітнуть і в’януть квіти,
Перш ніж ці незаконнонароджені символи краси народилися
Або ж насмілилися втілитися у живій людині;
До того, як золотаві коси мертвих - привілей могил -
Зістригали й забирали просто з гробниць
З тим, щоб вони прожили друге життя на іншій голові;
Таким чином, руно волосся мертвої людини давало радість іншій:
У ньому можна побачити ті святі прадавні часи
Без будь-яких прикрас, такими, якими вони і є насправді,
Не створюючи літа з чиєїсь молодості,
Не крадучи старої сукні, щоб вдягнути його красу у нове вбрання;
І його Природа береже, немов мапу,
Щоб показати фальшивому Мистецтву, якою була у давнину краса. |
68
Твоє лице - свічадо давнини,
Коли краса буяла первозданна,
Коли Природи дочки і сини
Не знали про білила і рум’яна.
Коли ніхто не лазив до гробниць,
Щоб жовті коси у мерців зрізати
І, поробивши буклі з тих косиць,
Своє живе волосся покривати.
Ти, тільки ти - носій старих часів,
Без крадених прикрас, живий, рухливий,
Просвітлений від власних промінців,
Без шику і манірності - манливий.
Природа вчить, що - безлад, а що - лад.
Ти - справжній, решта світу - маскарад.
|
№ 69
Those parts of thee that the world's eye doth view
Want nothing that the thought of hearts can mend;
All tongues (the voice of souls) give thee that due,
Uttering bare truth, even so as foes commend,
Thy outward thus with outward praise is crowned,
But those same tongues that give thee so thine own,
In other accents do this praise confound
By seeing farther than the eye hath shown.
They look into the beauty of thy mind,
And that in guess they measure by thy deeds;
Then churls their thoughts (although their eyes were kind)
To thy fair flower add the rank smell of weeds:
But why thy odour matcheth not thy show,
The soil is this, that thou dost common grow. |
69
Тим частинам тебе, котрі споглядає око світу,
Має вдосталь того, що можуть побажати сердечні думи;
Усі язики віддають тобі в цьому належне,
Вимовляючи голу правду, і навіть вороги схвально відгукуються про тебе.
Тож твоя зовнішність увінчана зовнішньою хвалою,
Проте ті самі язики, що віддають тобі таким чином належне тобі,
Іншими словами цю похвалу руйнують,
Дивлячись далі, ніж показує око.
Вони дивляться на красу твоєї душі,
І у здогадках вимірюють її твоїми вчинками;
А потім, у своїх думках, нечеми (хоча їхні очі й добрі)
До твоєї прекрасної квітки додають сморід бур’янів.
Але причина того, чому твій аромат не відповідає твоєму вигляду,
Полягає в тому, що ти ростеш у ґрунті, який доступний загалу. |
69
Той, хто узрів тебе на власні очі,
Твою природну відчуває суть;
І вороги, і друзі - всі охоче
Твоїй красі належне віддають.
Так ясно все: ти - світоч, світ - люстерце.
Та ось біда: коли той самий люд
Дає очам твоє читати серце, -
Довкіл уже лунає інший суд.
Так душу відокремивши від тіла
(Котилися плітки, мов сніжний ком),
Як ту троянду, що під небом зріла,
Зухвало порівняли з бур’яном.
Твою довершеність не визнають тому,
Що ти ростеш посеред «бур’яну».
|
№ 70
That thou art blamed shall not be thy defect,
For slander's mark was ever yet the fair;
The ornament of beauty is suspect,
A crow that flies in heaven's sweetest air.
So thou be good, slander doth but approve
Thy worth the greater being wooed of time,
For canker vice the sweetest buds doth love,
And thou present'st a pure unstained prime.
Thou hast passed by the ambush of young days,
Either not assailed, or victor being charged,
Yet this thy praise cannot be so thy praise
To tie up envy, evermore enlarged:
If some suspect of ill masked not thy show,
Then thou alone kingdoms of hearts shouldst owe. |
70
Те, що тебе звинувачують - ще не є свідченням твоїх недоліків,
Адже ознакою наклепу завжди була наявність краси;
Оздобленням краси - підозра,
Ворона, що літає у запашному повітрі раю.
Так що, якщо ти хороший, то наклепники лише підтвердять;
Твоя цінність стає тим більшою, коли спокушується Часом,
Адже всероз’їдаючий порок полюбляє наймиліші бруньки,
А ти ж - чистий незаплямований першоцвіт.
Ти пройшов повз засідку днів молодості,
Або не зазнавши їхнього нападу, або ж вийшовши з бійки з ними переможцем,
Та хоч це і додає тобі слави, цього недостатньо,
Щоб приструнити заздрість, що все росте.
Якби підозра у злі не надягала б маску на твою красу,
Тоді лише ти один мав би правити королівствами сердець. |
70
Вродливому ганьба в усі часи.
Однак плітки чеснот не відбирають.
Підозри - то супутники краси,
Немов ворони небом пролітають.
Не любить заздрість щирості єства.
На чисту сутність кривда зазіхає.
Так пуп’янок приваблює черва,
Твою ж красу Едемській дух вінчає.
Юначе поле ти пройшов своє,
Усіх ловців лишивши поза краєм.
Хоча тобі це слави додає,
Не забувай, що заздрість не зникає.
В гріхах підозру звівши нанівець,
Ти став би королем усіх сердець. |
№ 71
No longer mourn for me when I am dead
Than you shall hear the surly sullen bell
Give warning to the world that I am fled
From this vile world with vilest worms to dwell;
Nay if you read this line, remember not
The hand that writ it, for I love you so
That I in your sweet thoughts would be forgot,
If thinking on me then should make you woe.
O if (I say) you look upon this verse,
When I (perhaps) compounded am with clay,
Do not so much as my poor name rehearse,
But let your love even with my life decay.
Lest the wise world should look into your moan,
And mock you with me after I am gone. |
71
Коли я помру, оплакуй мене не довше,
Ніж чутимеш похмурий сумний дзвін,
Який попереджує світ, що я пішов
З цього жахливого світу, щоб мешкати разом з хробаками.
Ні, навіть якщо прочитаєш ці рядки, не згадуй
Ту руку, котра їх написала, адже я так тебе кохаю,
Що був би радий зникнути з твоїх солодких думок,
Якщо думки про мене завдають тобі болю.
Або ж, кажу я, якщо ти поглянеш на ці рядки,
Коли я, можливо, вже змішаюсь із глиною,
Не згадуй навіть мого бідолашного імені,
А дозволь твоєму коханню занепасти разом із моїм життям,
Щоб мудрий світ не побачив твого плачу,
І не висміяв тебе через мене, коли я відійду. |
71
Коли умру, сумуй і плач, допоки
Довкіл нестиме вість жалобний дзвін,
Що я, цей світ покинувши жорстокий,
Подався в царство, де панує тлін.
Як прочитаєш ці рядки, благаю,
Забудь про руку, що писала їх.
Забудь мене! Бо, хай хоч як кохаю, -
Твоїх не вартий спогадів сумних.
У дні, коли я стану вже землею,
Мій вірш не згадуй і моє ім’я.
Даруй мені: з кончиною моєю
Хай піде в вічність і любов твоя.
Не хочу я, щоб твій сердечний сум
Було безжально віддано на глум. |
№ 72
O lest the world should task you to recite
What merit lived in me that you should love,
After my death (dear love) forget me quite;
For you in me can nothing worthy prove,
Unless you would devise some virtuous lie
To do more for me than mine own desert,
And hang more praise upon deceased I
Than niggard truth would willingly impart:
O lest your true love may seem false in this,
That you for love speak well of me untrue,
My name be buried where my body is,
And live no more to shame nor me, nor you:
For I am shamed by that which I bring forth,
And so should you, to love things nothing worth. |
72
О, щоб світ не змусив тебе розповідати,
Які гідності жили в мені, що були до серця тобі,
Після смерті моєї, коханий мій, тихо забудь про мене;
Адже ти не зможеш довести, що в мені було хоч щось гідне,
Хіба що вигадаєш якусь доброчесну брехню,
Щоб зробити для мене більше, ніж я заслуговую,
І воздати ще більшу шану мені мертвому,
Ніж та, що її охоче воздала б скнара-правда.
О, щоб твоя справжня любов не видалася фальшивою
Через те, що ти, кохаючи, говориш про мене неправду,
Нехай ім’я моє буде поховане там же, де й тіло,
І більше не житиме, щоб не безчестити ані мене, ані тебе:
Адже я соромлюся того, чому даю життя у цьому світі,
І так само й тобі має бути соромно за любов до нікчемних речей. |
72
Лиш відійду, тебе почнуть питати:
Чим я твоє кохання заслужив?
То ж, любий мій, насмілюся прохати,
Забудь мене, немовби я не жив.
І що ти зможеш людям розповісти,
Окрім казок про мудрого митця?
Хоч що кажи, а Правди благовісти
Заглушать голос лживого слівця.
Щоб сад душі не виглядав фальшиво,
Щоб ти з брехнею сорому не знав, -
Моє ім’я залиш разом із тілом
На цвинтарі, під оберегом трав.
Як я соромлюсь почуттів таємних,
Так ти соромся всіх речей нікчемних. |
№ 73
That time of year thou mayst in me behold
When yellow leaves, or none, or few do hang
Upon those boughs which shake against the cold,
Bare ruined choirs, where late the sweet birds sang.
In me thou seest the twilight of such day
As after sunset fadeth in the west,
Which by and by black night doth take away,
Death's second self, that seals up all in rest.
In me thou seest the glowing of such fire
That on the ashes of his youth doth lie,
As the death-bed, whereon it must expire,
Consumed with that which it was nourished by.
This thou perceiv'st, which makes thy love more strong,
To love that well which thou must leave ere long. |
73
Ти бачиш у мені ту пору року,
Коли пожовкле листя або вже лежить долі, або ж кілька листків ще висять
На тих гілках, що трусяться від холоду,
Оголених, зруйнованих хорах, де нещодавно співали милі пташки.
У мені ти бачиш сутінки такого дня,
Що після заходу сонця блякне на заході,
Його поволі забирає темна ніч -
Друге уособлення смерті, що все запечатує у спокої.
У мені ти бачиш світіння такого вогню,
Що покоїться на згарищі своєї юності,
Немов на смертному ложі, де йому суджено згаснути,
Поглиненим тим, що його живило.
Ти це осягаєш, і це зміцнює твоє кохання ще більше,
Змушуючи любити те, що ти надовго мусиш полишити тут. |
73
Я - втілення осінньої пори,
Я - сад холодний і осиротілий,
Де ще недавно спів лунав щасливий,
А нині лиш висвистують вітри.
Я наче день, що ідучи до сну,
Втрачає сонця райдужне віяло,
А темна ніч, як смерті покривало,
У неба відбирає світлину.
Я мов чарівне жевріння вогню
Того багаття, що мене живило,
Розпалювало серце, душу гріло,
Та, як не жаль, згасання не спиню.
Ти бачиш все. Допоки я не згас,
Зростай в любові, що єднає нас. |
№ 74
But be contented when that fell arrest
Without all bail shall carry me away,
My life hath in this line some interest,
Which for memorial still with thee shall stay.
When thou reviewest this, thou dost review
The very part was consecrate to thee:
The earth can have but earth, which is his due;
My spirit is thine the better part of me.
So then thou hast but lost the dregs of life,
The prey of worms, my body being dead,
The coward conquest of a wretch's knife,
Too base of thee to be remembered:
The worth of that, is that which it contains,
And that is this, and this with thee remains. |
74
Утім, будь вдоволеним: коли під несправедливий арешт
Мене буде взято без права викупу,
Моє життя певною частиною втілюється в цих рядках,
Котрі, як пам’ять, залишаться з тобою.
Коли ти їх переглядаєш, то ти переглядаєш
І ту частину, що присвячена тобі:
Земля може отримати лише землю, що їй належна;
Мій же дух - твій, краща частина мене.
Тоді ти втратиш лише осад життя,
Моє тіло померло і стало жертвою хробаків,
Боягузливого завоювання ножа негідника,
І це надто примітивно, щоб бути у пам’яті твоїй.
Цінність цього вірша лише в його змісті,
А це - саме те, що лишається з тобою. |
74
Коли мене спровадять під арешт
За присудом до вічного покою, -
Відкинь журбу! З тобою мій сонет
Залишиться, просякнутий любов’ю.
Усі мої рядочки-журавлі
З твоїх джерел цілющих пили воду.
Мій тлінний прах я заповів землі,
Мій дух - тобі я віддаю в угоду.
Ти матимеш найкраще у мені,
А долю тіла, що земля поглине,
Хай відають надгробки кам’яні
І непривітні стіни домовини.
Все видиме, на жаль, зазнає змін.
Лише невидиме не може взяти тлін. |
№ 75
So are you to my thoughts as food to life,
Or as sweet-seasoned showers are to the ground;
And for the peace of you I hold such strife
As 'twixt a miser and his wealth is found:
Now proud as an enjoyer, and anon
Doubting the filching age will steal his treasure;
Now counting best to be with you alone,
Then bettered that the world may see my pleasure:
Sometime all full with feasting on your sight,
And by and by clean starved for a look;
Possessing or pursuing no delight
Save what is had, or must from you be took.
Thus do I pine and surfeit day by day,
Or gluttoning on all, or all away. |
75
Тож для думок моїх ти - немов їжа для життя
Або ж як вчасні освіжаючі дощі для землі;
І заради такого твого втихомирення я веду таку суперечку,
Подібну до тої, що відбувається між скнарою та його багатством:
Зараз він пишається, насолоджується ним, а потім
Боїться, що злодій-вік поцупить його скарб.
Для мене найкраще - бути з тобою наодинці,
І краще нехай світ бачить мою радість:
Іноді насичуюсь, споглядаючи тебе,
А поволі знов відчуваю голод за твоїм поглядом;
Не маючи, та й не шукаючи радості,
Збережу те, що маю або ж мушу взяти від тебе.
І так я марнію та віддаюся крайнощам день за днем,
Або бучно бенкетую, або ж позбавлений усього. |
75
Я у своїх думках живу тобою;
Так сад радіє зливі дощовій,
Так зголоднілий тішиться їдою,
Так скарбом переймається скупій.
То гордий я, що скарб мені належить,
То хочу, щоб він інших потішав,
То думаю: крадій за мною стежить,
То сльози ллю: немов банкрутом став.
Від погляду твого, бува, сп’янію;
Наситившись, його шукаю знов.
Бажати більшого? О, ні!, не смію.
Я маю скарб. Ім’я йому - Любов!
Секрет Любові містить мій сонет;
Це: спрага й голод, свято і бенкет. |
№ 76
Why is my verse so barren of new pride?
So far from variation or quick change?
Why with the time do I not glance aside
To new-found methods, and to compounds strange?
Why write I still all one, ever the same,
And keep invention in a noted weed,
That every word doth almost tell my name,
Showing their birth, and where they did proceed?
O know sweet love I always write of you,
And you and love are still my argument;
So all my best is dressing old words new,
Spending again what is already spent:
For as the sun is daily new and old,
So is my love still telling what is told. |
76
Так чому ж мої вірші настільки позбавлені нової пишноти?
Чому вони настільки далекі від варіювання та швидких перемін?
Чому разом з часом я не звертаю уваги
На нововинайдені методи та дивні сполуки?
Чому пишу я одне й те саме, завжди однакове,
І продовжую відображати винаходи у видатному одязі
Так, що кожне слово майже називає моє ім’я,
Виставляючи на показ своє народження і наміри?
О, знай, кохання моє, я завжди пишу про тебе
І моїми темами й досі лишаються ти і кохання;
Так що найкраще, що я можу зробити - це одягнути старі слова по-новому,
Знов витрачаючи те, що і так вже витрачено:
Оскільки так само, як сонце щодня оновлюється та старішає,
Так і кохання моє досі каже те, що вже сказано. |
76
Вірші мої пишнотою не сяють,
Як більшість з новоявлених творінь.
Я не з митців, які у форми грають,
А зміст плетуть з оманливих прозрінь.
Пишу завжди, йдучи на поклик серця,
Рядки вбираю в одяг простоти,
Кажу про те, що лиш мені дається
З колодязя моєї правоти.
Поет закоханий - моя сповідна тема.
Любов і ти - як два крила життя.
Моя робота - славити натхненно
Знайомим словом нові почуття.
Живу, як сонце, що оновлюється зранку,
Тому любов моя нагадує світанки. |
№ 77
Thy glass will show thee how thy beauties wear,
Thy dial how thy precious minutes waste,
These vacant leaves thy mind's imprint will bear,
And of this book, this learning mayst thou taste:
The wrinkles which thy glass will truly show
Of mouthed graves will give thee memory;
Thou by thy dial's shady stealth mayst know,
Time's thievish progress to eternity;
Look what thy memory cannot contain
Commit to these waste blanks, and thou shalt find
Those children nursed, delivered from thy brain,
To take a new acquaintance of thy mind.
These offices, so oft as thou wilt look,
Shall profit thee, and much enrich thy book. |
77
Твоє дзеркало покаже тобі, як зношується твоя краса,
А твій циферблат - як ти даремно витрачаєш свої дорогоцінні хвилини;
Чисті листи паперу нестимуть на собі відбиток твоєї душі,
І з цієї книжки ти можеш скуштувати це вчення:
Ті зморшки, що їх правдиво покаже твоє дзеркало,
Нагадають тобі про горбки могил;
Ти за таємною ходою часу дізнаєшся,
Що він крадькома просувається до вічності.
Поглянь на те, що не зможе втримати твоя пам'ять,
І довір ці знання цим порожнім аркушам, і тоді ти знайдеш
Вигодуваними цих дітей, що народилися у мозку твоєму,
І заново вони будуть ним пройдені.
Дзеркало і годинник, чим частіше ти будеш на них дивитися,
Підуть тобі на користь і збагатять твою книгу. |
77
Твоє старіння дзеркало покаже,
Змарновані години - часомір.
Нотатник, наче друг, тобі розкаже
З ким воював та як плекав свій мир.
Свічадо чітко зморшки відбиває,
Так схожі на отвори домовин.
Бій дзиґаря тривожно натякає,
Що Час-ріка не припиняє плин.
На пам’ять покладатися не треба.
Стань літописцем всіх своїх діянь.
Думки, як діти, як свята потреба
Шукати шлях до мудрих починань.
Бо усвідомлення душі несе прозріння
І позбавляє страху перед тлінням. |
№ 78
So oft have I invoked thee for my Muse,
And found such fair assistance in my verse,
As every alien pen hath got my use,
And under thee their poesy disperse.
Thine eyes, that taught the dumb on high to sing,
And heavy ignorance aloft to fly,
Have added feathers to the learned's wing
And given grace a double majesty.
Yet be most proud of that which I compile,
Whose influence is thine, and born of thee:
In others' works thou dost but mend the style,
And arts with thy sweet graces graced be;
But thou art all my art, and dost advance
As high as learning, my rude ignorance. |
78
Так часто закликав я тебе як свою Музу
І отримував таку щиру допомогу для своїх віршів,
Що кожне чуже перо присвоїло мій звичай
І, використовуючи тебе, поширює свою поезію.
Твої очі, що навчили німого співати на повний голос,
А важке невігластво - літати у височині,
І додали пір’їн до крил вчених,
І надали витонченості подвійної величі.
І все ж пишайся найбільше тим, що складаю я,
Тим, що цей вплив - твій, народжується в тобі:
В інших роботах ти змінюєш лише стиль,
І мистецтва нехай будуть увінчані твоєю витонченістю;
Проте ти - все моє мистецтво, і ти підвищуєш
Моє грубе невігластво до вчення. |
78
Моя ти Музо, світоч всіх сонетів!
Щасливий я, що цей звичай завів.
Тепер радію: більшість із поетів
Ти надихаєш на сердечний спів.
Твій зір німому голос повертає,
Невігласу прояснює думки,
Ученим горизонти відкриває,
Творцям дає наснагу на роки.
Тебе я славлю, славлять тебе інші.
Та є різниця. Ти - моє життя;
А світові тому лиш наймиліший,
Бо збуджуєш красою почуття.
Любов до тебе - ось мій п’єдестал.
Я був невіглас, нині - майстром став. |
№ 79
Whilst I alone did call upon thy aid,
My verse alone had all thy gentle grace,
But now my gracious numbers are decayed,
And my sick muse doth give an other place.
I grant (sweet love) thy lovely argument
Deserves the travail of a worthier pen,
Yet what of thee thy poet doth invent
He robs thee of, and pays it thee again:
He lends thee virtue, and he stole that word
From thy behaviour; beauty doth he give,
And found it in thy cheek; he can afford
No praise to thee, but what in thee doth live.
Then thank him not for that which he doth say,
Since what he owes thee, thou thy self dost pay. |
79
Допоки я один кликав тебе на допомогу,
Мої вірші увібрали усю твою ніжну грацію,
Проте зараз мої витончені рядки занепали
І моя хвора Муза поступилася місцем іншій.
Я вважаю, кохання моє, що твій милий аргумент
Вартий роботи більш гідного пера,
І все ж, незалежно від того, що про тебе напише твій поет,
Він обкрадає тебе, і знову повертає тобі вкрадене:
Він позичає в тебе цноту, і він вкрав це слово
У твоєї поведінки; а краси він додає тобі,
Знайшовши її в обличчі твоєму; він не може дозволити собі
Жодної хвали на твою адресу, крім тієї, що в тебе насправді є.
Тож не дякуй йому за його слова,
Оскільки те, що він заборгував тобі, сплачуєш ти сам. |
79
Я статус мав єдиного співця,
Хто славив твою грацію і вроду.
Аж ось живу в передчутті кінця,
Бо інші вже беруть тебе у моду.
Слова не йдуть з душі, не йде сюжет.
Потрібен геній - генія відчути.
Але який би там не був поет,
Він візьме в тебе, щоб тобі вернути.
Хвалитиме чесноти - це твоє;
Красу змалює, дуги брів окреслить -
Від себе він додати щось своє
Ніяк не зможе. Все тобі належить!
Митцеві не віддячуй похвалою.
За твір йому ти вже сплатив собою. |
№ 80
O how I faint when I of you do write,
Knowing a better spirit doth use your name,
And in the praise thereof spends all his might,
To make me tongue-tied speaking of your fame.
But since your worth (wide as the ocean is)
The humble as the proudest sail doth bear,
My saucy bark (inferior far to his)
On your broad main doth wilfully appear.
Your shallowest help will hold me up afloat,
Whilst he upon your soundless deep doth ride,
Or (being wrecked) I am a worthless boat,
He of tall building, and of goodly pride.
Then if he thrive and I be cast away,
The worst was this: my love was my decay. |
80
О, як же я занепадаю духом, коли я пишу про тебе,
Знаючи, що кращий поет використовує твоє ім’я,
І на цю хвалу витрачає усі свої сили,
Щоб позбавити мене мови, коли я оповідаю про твою славу.
Проте оскільки твоя цінність така ж широка, як і океан,
Несе і скромний, і найпихатіший парусник;
Мій зухвалий човен, набагато гірший за той корабель,
Що умисно стоїть на твоєму шляху.
Твоя найменша допомога триматиме мене на плаву,
Допоки він подорожує по твоїх безшумних глибинах;
Або ж, зазнавши краху, я стану негідним човном,
А він залишиться величним і пишним кораблем.
Тоді, якщо він цвістиме, а я буду від нього відсторонений,
То це для мене буде найгіршим: моє кохання стало моїм занепадом. |
80
Втрачаю мужність, дух занепадає,
Бо знаю я, що кращий є поет,
Який тебе віршами прославляє
Потужніше, ніж скромний мій сонет.
Чеснотами ти ширший океану;
Поети в нім - немовби кораблі.
Змагатися з фрегатом я не стану,
Однак човном подамся від землі.
Люб’язністю триматимусь твоєю
На хвилях над безоднею води.
Відвернешся - я буду за межею
Вітрильника величної ходи.
Не переймаюсь програшем у слові.
Боюся хвиль нещадної любові. |
№ 81
Or I shall live your epitaph to make,
Or you survive when I in earth am rotten,
From hence your memory death cannot take,
Although in me each part will be forgotten.
Your name from hence immortal life shall have,
Though I (once gone) to all the world must die;
The earth can yield me but a common grave,
When you entombed in men's eyes shall lie:
Your monument shall be my gentle verse,
Which eyes not yet created shall o'er-read,
And tongues to be, your being shall rehearse,
When all the breathers of this world are dead;
You still shall live (such virtue hath my pen)
Where breath most breathes, even in the mouths of men. |
81
Або я залишуся серед живих для того, щоб написати тобі епітафію,
Або ж ти житимеш, коли я гнитиму в землі,
Звідси смерть не може забрати пам’ять про тебе,
Хоч про мене забудуть геть усі.
Твоє ім’я звідси отримає безсмертне життя;
Хоч я, відійшовши один раз, муситиму померти для всього світу.
Земля може виділити мені лише звичайну могилу,
Коли ти лежатимеш, похований у гробниці людських очей;
Твоїм пам’ятником стане мій ніжний вірш,
Котрий перечитуватимуть ще не створені очі,
А язики, яким суджено жити, будуть заново оповідати про твоє живе єство,
В той час як усі живі істоти в цьому світі помруть;
Ти й далі житимеш (ось якою силою наділене моє перо)
Там, де живе людське дихання, - у вустах людей. |
81
І ти, і я в зірковій коловерті -
Ми мусимо колись піти з життя.
Ім’я твоє не підлягає смерті,
Моє ж зі мною піде в небуття.
В твоє безсмертя переллю всю силу,
Щоб дух мій не терзався в Небесах;
І буде так: мені - земна могила,
Тобі - гробниця у людських очах.
Твій п’єдестал - мої рядки крилаті,
Що в майбуття твій образ понесуть
Очам ще ненароджених нащадків,
Коли вже всі сучасники умруть.
Пророча вість звучить в моїх словах:
Ти житимеш у світу на вустах. |
№ 82
I grant thou wert not married to my Muse,
And therefore mayst without attaint o'erlook
The dedicated words which writers use
Of their fair subject, blessing every book.
Thou art as fair in knowledge as in hue,
Finding thy worth a limit past my praise,
And therefore art enforced to seek anew
Some fresher stamp of the time-bettering days.
And do so love; yet when they have devised
What strained touches rhetoric can lend,
Thou, truly fair, wert truly sympathized,
In true plain words, by thy true-telling friend;
And their gross painting might be better used,
Where cheeks need blood, in thee it is abused. |
82
Я визнаю, що ти не був одружений з моєю Музою,
І тому можеш переглядати без ганьби для себе
Слова присвяти, що їх використовують письменники,
Стосовно їхніх прекрасних предметів, благословляючи кожну книгу.
Ти настільки ж прекрасний розумом, наскільки й зовнішністю,
Твою гідність не здатні передати мої похвали,
І тому ти змушений знову шукати
Якусь свіжішу хвалу цих удосконалених днів.
І зроби так, любове моя; так все ж, доки вони вигадували,
Які неприродні штрихи може дати риторика,
Тобі, справді красивому, насправді симпатизував
Правдивий друг правдивими словами;
А їх густу фарбу краще використовувати там,
Де щокам не вистачає крові; коли ж ідеться про тебе, це - образа. |
82
Ти мою Музу під вінець не вів,
Тож не соромся лестощі приймати
Від новоявлених творителів віршів,
Які так люблять оди і присвяти.
Ти досконалий ззовні і з нутра,
І хоч ні в чому я не помилився, -
Шукаєш скрізь володаря пера,
Щоб він тебе хвалити заходився.
Шукай, і хай риторики знавець
Твій тішить слух барвистими словами.
Я виграю від того як співець
З простими і правдивими чуттями.
Наносять фарби на бліде обличчя.
Тобі все штучне аж ніяк не личить. |
№ 83
I never saw that you did painting need,
And therefore to your fair no painting set;
I found (or thought I found) you did exceed,
That barren tender of a poet's debt:
And therefore have I slept in your report,
That you your self being extant well might show
How far a modern quill doth come too short,
Speaking of worth, what worth in you doth grow.
This silence for my sin you did impute,
Which shall be most my glory, being dumb,
For I impair not beauty being mute,
When others would give life, and bring a tomb.
There lives more life in one of your fair eyes
Than both your poets can in praise devise. |
83
Я ніколи не бачив, щоб тобі був потрібний портрет,
Тож я жодним чином не поприкрашував твою красу;
Я виявив (або думав, що виявив), що ти перевершуєш
Ті жалюгідні засоби, якими поет оплачує борг:
І тому я спав, славлячи тебе,
Адже ти сам, живучи, можеш наочно продемонструвати,
Наскільки сучасне перо не здатне впоратися
З описом цінностей, тих цінностей, що ростуть у тобі.
Це мовчання ти ставиш мені за провину,
Для мене буде найвищою честю німувати,
Оскільки коли я беззвучний, я не псую красу,
У той час як інші хотіли б принести їй життя, а натомість - приносять смерть.
У кожному з твоїх прекрасних очей більше життя,
Ніж його можуть винайти обидва твої поети, славлячи тебе. |
83
Не бачив я, щоб щось ти прикрашав,
Тому й писав про тебе щиро, просто;
І бачить Бог, я серцем відчував,
Що ти не потребуєш красномовства.
Я був за крок і мовчки лицезрів
Твоїх чеснот довершеність яскраву,
Яка не потребує тих творців,
Що це життя вбачають як виставу.
Мені мовчання ставиш ти за гріх.
Чи я скажу щось краще за Природу?
Хоч як суди - не стану серед тих,
Хто медом слів лише потворить вроду.
Ще не прийшов у світ такий Орфей,
Щоб зміг уславити красу твоїх очей. |
№ 84
Who is it that says most, which can say more
Than this rich praise, that you alone, are you?
In whose confine immured is the store
Which should example where your equal grew?
Lean penury within that pen doth dwell
That to his subject lends not some small glory,
But he that writes of you, if he can tell
That you are you, so dignifies his story:
Let him but copy what in you is writ,
Not making worse what nature made so clear,
And such a counterpart shall fame his wit,
Making his style admired every where.
You to your beauteous blessings add a curse,
Being fond on praise, which makes your praises worse. |
84
Хто ж той, хто промовляє найкраще? Той, хто може сказати щось більше
За цю дорогоцінну хвалу, що ти один є тим,
У кому ув’язнене ціле розмаїття прекрасних якостей,
Що мають стати прикладом для твого зростаючого однолітка?
Убогістю сповнене те перо,
Що не додає своєму предмету слави,
Але додає її той, хто пише про тебе, якщо він може розповісти
Що ти - це ти, таким чином звеличує свою історію.
Нехай він лише скопіює те, що написане в тобі,
Це не погіршує того, що природа роз’яснила так чітко,
І такий двійник зробить відомим його розум
Настільки, що його стилем захоплюватимуться всюди.
Ти до своїх благословенств краси додаєш прокляття
Тим, що любиш хвалу, що робить возвеличення тебе гіршим. |
84
Чи хто хвалу придумає ще кращу
За щире порівняння: ти - є ти?
Скарбницю красивішу й ще багатшу,
Як не шукай, у світі не знайти!
Того поета я назву убогим,
Хто не дає сюжету розцвісти;
Та кожен буде славен перед Богом,
Чиє перо засвідчить: «Ти - є ти!»
Хай той, хто пише, скопіює гарно
Відтворене Природою в тобі, -
Так свою працю не зведе намарне,
А тільки слави він додасть собі.
Хвала тобі краси не додає;
Природа ж тільки суще визнає. |
№ 85
My tongue-tied Muse in manners holds her still,
While comments of your praise richly compiled,
Reserve their character with golden quill
And precious phrase by all the Muses filed.
I think good thoughts, whilst other write good words,
And like unlettered clerk still cry ‘Amen’,
To every hymn that able spirit affords
In polished form of well refined pen.
Hearing you praised, I say 'Tis so, 'tis true’,
And to the most of praise add something more;
But that is in my thought, whose love to you
(Though words come hindmost) holds his rank before.
Then others for the breath of words respect,
Me for my dumb thoughts, speaking in effect. |
85
Моя Муза, у якої зв’язаний язик, через ввічливість не каже нічого,
У той час, як хвалебні промови на твою адресу, пишно складені,
Відбиваються у письменах золотим пером,
А дорогоцінні фрази, що воно записує, диктують усі Музи.
У мені проминають добрі думки, у той час як інші пишуть гарні слова,
І, немов неосвічений священик, я все вигукую: «Амінь!»
Кожному гімну, що його вилучає кожен з духів
У вишуканій формі витонченим пером.
Чуючи, як тебе славлять, я кажу: «Це так, це правда»,
І до найбільшої з похвал додаю ще дещо;
Але це - у моїх думках, де моя любов до тебе
Стоїть на першому місці, хоча слова приходять останніми.
Тож інших поважай за подих слів,
А мене - за мої німі думки, що насправді говорять. |
85
Моя сердечна Муза в німоті,
Тоді як інші гучно промовляють
І піснетворців пера золоті
Твою красу юначу вихваляють.
Я все мовчу, немов від дужих чар:
Язик німіє, дух занепадає…
Лише «Амінь!», мов неук-паламар,
Вигукую, як оду хтось читає.
А подумки кричу: «Живі вірші!
Він є такий! Але чи вам відомо,
Що я люблю? що він в моїй душі?
І що про це я не скажу нікому?!»
За слово, за талант цінуй творців,
Мене ж - за почуття без слів. |
№ 86
Was it the proud full sail of his great verse,
Bound for the prize of (all too precious) you,
That did my ripe thoughts in my brain inhearse,
Making their tomb the womb wherein they grew?
Was it his spirit, by spirits taught to write
Above a mortal pitch, that struck me dead?
No, neither he, nor his compeers by night
Giving him aid, my verse astonished.
He nor that affable familiar ghost
Which nightly gulls him with intelligence,
As victors of my silence cannot boast;
I was not sick of any fear from thence;
But when your countenance filled up his line,
Then lacked I matter, that enfeebled mine. |
86
Чи то гордовитий парус його величного вірша,
Що прямував до найдорогоціннішого у світі - тебе,
Поховав рясні думки у моєму мозку,
Перетворюючи на могилу те черево, де вони росли?
Чи то була його душа, котру інші души навчили писати
Так, як жоден смертний не зміг би, що просто позбавляє мене мови?
Ні, ані він, ані його нічні товариші,
Допомагаючи йому, не вразили мій вірш.
Ані він, ані його привітний знайомий дух,
Котрий щоночі наповнює його знаннями,
Не можуть похвалитися моїм мовчанням, немов переможці;
Я не ослабнув від страху перед жодним з них;
Але коли твій вираз обличчя сповнив його рядки,
Тоді я був позбавлений предмету, і це послабило мої вірші. |
86
«Чи віршів то його шумлять вітрила
В бажанні твоє серце підкорить?» -
Так мозок мій на склеп перетворила
Ця думка, здатна й душу отруїть.
«Чи то душа його із рук Евтерпи
Отримала у спадок дар співця,
А мій забрала?..» - Біль пече нестерпний!
Невже в мені поет дійшов кінця?
Кажу тобі: ні твій співець натхненний,
Ні Музи, що окрилюють його,
Не здатні страх навіяти на мене
І дух вмертвити бачення мого.
Він розпочав твій образ вихваляти,
Лиш це мене примушує мовчати. |
№ 87
Farewell! thou art too dear for my possessing,
And like enough thou know'st thy estimate:
The charter of thy worth gives thee releasing;
My bonds in thee are all determinate.
For how do I hold thee but by thy granting,
And for that riches where is my deserving?
The cause of this fair gift in me is wanting,
And so my patent back again is swerving.
Thy self thou gav'st, thy own worth then not knowing,
Or me to whom thou gav'st it, else mistaking,
So thy great gift upon misprision growing,
Comes home again, on better judgement making.
Thus have I had thee as a dream doth flatter,
In sleep a king, but waking no such matter. |
87
Прощавай! Ти занадто дорогий для того, щоб я володів тобою,
І ти, цілком вірогідно, достатньо добре знаєш свою ціну:
Привілей твоєї цінності дає тобі свободу;
А мої права на тебе обмежені,
Адже як ще я можу володіти тобою, як не з твого дозволу,
І чим заслуговую я на подібне багатство?
Підстав для такого щедрого дарунку у мені немає,
І таким чином мій патент відходить назад.
Ти сам себе дарував, не знаючи тоді своєї цінності,
Або ж, помиляючись у мені - у тому, кому ти дарував себе;
Отже, твій великий дар, перерісши таку недооцінку,
Знов повертається назад, прийшовши до кращого судження.
Так я володів тобою, немов у приємному сні,
І уві сні я був королем, але, коли прокидався, переконувався, що це не так. |
87
Прощай! Ти є занадто дорогий.
Собі ти, безсумнівно, знаєш ціну,
Тому зроби скоріше вибір свій,
Я змушений прийняти переміну.
Сказати «мій» без дозволу твого
Безцінного я жодних прав не маю;
Усе твоє, що серце зберегло,
З подякую за дружбу повертаю.
Що думав ти, коли себе дарив?
Із мене ж бо цінитель вкрай поганий.
Візьми назад дари минулих днів,
Будь іншому, достойному, жаданий.
Сон і реальність не зв’яжу ніяк:
Вві сні я - цар, прокинуся - жебрак. |
№ 88
When thou shalt be disposed to set me light,
And place my merit in the eye of scorn,
Upon thy side, against my self I'll fight,
And prove thee virtuous, though thou art forsworn:
With mine own weakness being best acquainted,
Upon thy part I can set down a story
Of faults concealed, wherein I am attainted,
That thou in losing me, shalt win much glory;
And I by this will be a gainer too,
For bending all my loving thoughts on thee,
The injuries that to my self I do,
Doing thee vantage, double-vantage me.
Such is my love, to thee I so belong,
That for thy right my self will bear all wrong. |
88
Коли ти будеш схильний принизити мене
І виставити мої гідності об’єктом для глузування,
Я пристану на твій бік і битимусь проти самого себе,
І доведу, що ти - доброчесний, як би люди тебе не ганили;
Якнайкраще знаючи свої слабкості,
Виступаючи на твоєму боці, я можу розповісти
Про ті гріхи, що приховані в моєму житті, які мають владу наді мною,
Так, щоб розпрощавшись зі мною, ти отримав схвалення більшості людей.
Таким чином і я опинюсь у виграші,
Адже коли я зосереджую усі свої думки про кохання на тобі,
Усі ті рани, що їх я завдаю собі сам,
Йдуть мені на користь вдвічі більше, коли вони йдуть на користь тобі.
Таке моє кохання, я настільки належу тобі,
Що задля того, щоб зберегти твою праведність, понесу на собі всі твої гріхи. |
88
Якщо до мене - страшно уявити! -
Ти станеш раптом грубим і злостивим,
Допоможу тобі себе ганьбити
І зрадника назву благочестивим.
Всі слабкості свої я добре знаю,
То й зможу людям просто пояснити,
Чим я твої чесноти затіняю,
А ще - чому не здатен я дружити.
І в грі такій поразки не зазнаю,
Адже ти в серці світлом оповитий.
Якщо ж в добрі тобі це посприяє,
Мені удвічі буде легше жити.
Кохаючи, чого іще бажати,
Як спокій твій і честь оберігати. |
№ 89
Say that thou didst forsake me for some fault,
And I will comment upon that offence;
Speak of my lameness, and I straight will halt:
Against thy reasons making no defence.
Thou canst not (love) disgrace me half so ill,
To set a form upon desired change,
As I'll my self disgrace, knowing thy will,
I will acquaintance strangle and look strange,
Be absent from thy walks and in my tongue
Thy sweet beloved name no more shall dwell,
Lest I (too much profane) should do it wronk,
And haply of our old acquaintance tell.
For thee, against my self I'll vow debate,
For I must ne'er love him whom thou dost hate. |
89
Скажи, що ти покинув мене через якусь образу,
І я сам засуджу цей злочин;
Говори про мою кульгавість, і я одразу почну шкутильгати,
Жодним чином не захищаючись проти твоїх аргументів.
Ти не можеш ганити мене, любове моя, і вполовину так жорстоко,
Щоб надати необхідну форму жаданій переміні,
Ніж я сам ганитиму себе, знаючи твою волю:
Я приховаю знайомство з тобою і буду дивитися на тебе, немов сторонній,
Не буватиму у тих місцях, де буваєш ти, і більше своїм язиком
Не вимовлю імені коханого,
Щоб я, (занадто неосвічений) не зробив помилку
І випадково не розповів, що ми - давні знайомі.
Заради тебе я присягаюся, що сперечатимусь із самим собою,
Адже я мушу ніколи не любити того, кого ненавидиш ти. |
89
Постав мені в провину: «Він лукавить!» -
Бог відає - тобі не заперечу;
Зазнач у колі друзів: «Він кульгавий!» -
І я тягтиму ногу, як старечу.
Не зможеш ти так ганити, мій любий,
Мене, як я себе, відверто, жорстко;
Замкну в глибинах серця прояв чулий,
А стрінемось - не викажу знайомства.
Ще більше обіцяю - не бувати
У тих місцях, де ми удвох ходили,
Та імені твого не вимовляти,
Щоб хтось сказав: «Вони колись дружили».
З самим собою я боротись мушу,
Як з кожним, хто твою бентежить душу. |
№ 90
Then hate me when thou wilt, if ever, now
Now while the world is bent my deeds to cross,
join with the spite of fortune, make me bow,
And do not drop in for an after-loss.
Ah do not, when my heart hath 'scaped this sorrow,
Come in the rearward of a conquered woe;
Give not a windy night a rainy morrow,
To linger out a purposed overthrow.
If thou wilt leave me, do not leave me last,
When other petty griefs have done their spite,
But in the onset come, so shall I taste
At first the very worst of fortune's might;
And other strains of woe, which now seem woe,
Compared with loss of thee, will not seem so. |
90
То що ж, ненавидь мене, якщо забажаєш, але краще зараз,
Зараз, доки світ схильний критикувати мене за мої вчинки,
Об’єднайся зі злобою Фортуни, змусь мене вклонитися
І не відвідуй мене більше після прощання.
О ні, коли моє серце уникне цього суму,
Не приходь в ар’єргарді здоланого горя,
Не давай дощовій ночі вітряного ранку,
Щоб відтягнути ту смерть, що судиться мені.
Якщо ти хочеш покинути мене, не покидай мене у останню чергу,
Коли інші незначні прикрості завдадуть свого болю,
Але прийди, коли почнеться наступ; тоді я відчую
Одразу найгірший прояв сили Фортуни;
Й інші прикрості, що зараз видаються горем,
Не здаватимуться такими, порівняно з втратою тебе. |
90
Ненавидиш - часу свого не гай,
З жорстоким світом в силі об’єднайся,
Рукою Долі біль мені завдай,
Та душу мучити не повертайся.
Не повертайся, як останній грім,
Коли здолаю муку розставання.
Хай ніч тяжка не стане днем сумним,
Щоб віддалилась мить мого сконання.
Покинь мене - не відкладай відхід,
Допоки серце менших кривд зазнає;
Стань першою, найгіршою із бід
Фортуни, що мене не помічає.
Не переважать прикрості біди:
Без тебе залишитись назавжди. |
№ 91
Some glory in their birth, some in their skill,
Some in their wealth, some in their body's force,
Some in their garments though new-fangled ill,
Some in their hawks and hounds, some in their horse;
And every humour hath his adjunct pleasure,
Wherein it finds a joy above the rest;
But these particulars are not my measure:
All these I better in one general best.
Thy love is better than high birth to me,
Richer than wealth, prouder than garments' cost,
Of more delight than hawks and horses be;
And having thee, of all men's pride I boast:
Wretched in this alone, that thou mayst take,
All this away, and me most wretched make. |
91
Хтось пишається своїм походженням, дехто - своїми вміннями,
Дехто - своїм багатством, дехто - силою свого тіла,
Дехто - своїм одягом, хоч би яким він і був безглуздим,
Дехто - своїми яструбами і гончими, дехто - своїми кіньми;
І всяк знаходить розраду у своєму об’єкті,
В якому криється найвища радість;
Але такі частковості - не моя міра:
Все це разом перевершую я.
Твоя любов для мене краща за шляхетне походження,
Багатша за багатство, величніша, ніж розкішні дорогі вбрання,
Дарує більше радості, ніж соколи та коні;
І, маючи тебе, я хвалюся тим, що в мене є всі пишноти, якими може володіти чоловік;
Одинокий і нещасний від того, що ти можеш забрати
Все це і зробити мене найбільшим нещасливцем. |
91
Хто рід свій славить, хто - своє знання,
Хто - тіла міць, хто - силу гаманця,
Хто - зброю старовинну і вбрання,
Хто - сокола, хто - статність жеребця.
Розрада тішить кожного своя,
Свій інтерес… Я іншого дійшов:
Єдине, чим живе душа моя -
Земна Любов - основа всіх основ.
Мудрець сказав: «Все суєта суєт»…
Турніри, лови, гроші і герби…
Знання того, що ти у мене є, -
Замінює всі світові скарби.
І в той же час в душі панує страх,
Бо ключ від скарбу у твоїх руках. |
№ 92
But do thy worst to steal thy self away,
For term of life thou art assured mine,
And life no longer than thy love will stay,
For it depends upon that love of thine.
Then need I not to fear the worst of wrongs,
When in the least of them my life hath end;
I see, a better state to me belongs
Than that, which on thy humour doth depend.
Thou canst not vex me with inconstant mind,
Since that my life on thy revolt doth lie.
O what a happy title do I find,
Happy to have thy love, happy to die!
But what's so blessed-fair that fears no blot?
Thou mayst be false, and yet I know it not. |
92
Але зроби найгірше, вкради себе у мене,
Адже ти на все життя гарантовано мій,
І життя триватиме не довше, ніж твоє кохання до мене,
Адже воно залежить від твоєї любові.
Отже, мені не потрібно боятися найгіршого з лих,
Коли моє життя завершиться у найменшому з них;
Я бачу, що моє становище набагато краще,
Ніж те, що залежить від твого настрою.
Ти не здатний засмутити мене непостійністю твоєї душі,
Бо ж від цих змін залежить моє життя.
О який же я щасливий,
Що ти мене кохаєш, щасливий померти!
Та чи є щось настільки благословенно прекрасне, що не боїться плями?
Ти можеш бути невірним, а я про це й не знатиму. |
92
Вкради себе у мене, віддались, -
Ти все-таки залишишся зі мною.
Я житиму в любові, як колись,
Смерть прийде лиш з твоєю нелюбов’ю.
Від примх твоїх, образ і дорікань
Отримав я жадану незалежність
І смерті не боюся посягань,
Вона ж бо є мій вихід у безмежність.
Роби що хочеш, тільки пам’ятай
Душі моєї провідне прозріння:
Даруй мені хоч пекло, а хоч рай -
Я все-одно отримую спасіння.
Чи є любов, яка б не мала плями?
Питання це не ставлю поміж нами. |
№ 93
So shall I live, supposing thou art true,
Like a deceived husband, so love's face,
May still seem love to me, though altered new;
Thy looks with me, thy heart in other place:
For there can live no hatred in thine eye,
Therefore in that I cannot know thy change.
In many's looks, the false heart's history
Is writ in moods and frowns and wrinkles strange.
But heaven in thy creation did decree
That in thy face sweet love should ever dwell;
Whate'er thy thoughts, or thy heart's workings be,
Thy looks should nothing thence, but sweetness tell.
How like Eve's apple doth thy beauty grow,
If thy sweet virtue answer not thy show! |
93
Так я і житиму, вважаючи, що ти вірний,
Немов обманутий чоловік; так обличчя любові
Все ще може видаватися мені любов’ю, хоч воно й змінилося;
Твоя зовнішність зі мною, а твоє серце в іншому місці:
Адже у твоїх очах не може жити ненависть,
І, відповідно, по них я не можу дізнатися про зміни у тобі.
У зовнішності багатьох людей історія невірного серця
Написана у настроях, дивних гримасах та зморшках,
Але при створенні тебе небо постановило,
Щоб у твоєму обличчі завжди мешкала краса;
Якими б не були думки або рухи твого серця,
Твій вигляд повинен виражати тільки солодкість.
Наскільки ж подібно до яблука Єви росте краса твоя,
Якщо твоя мила чеснота не відповідає твоєму вигляду! |
93
«Зі мною вірний ти», - себе вмовляю
І так жену я роздуми сумні.
Вся суть твоя ласкавість вилучає,
А серце десь блукає вдалині.
В твоїх очах той самий блиск привітний.
Чому ж так тяжко? В світі є знавці,
Що бачать тих, хто зрадою сповитий,
По міміці і зморшкам на лиці.
Твої чуття покриті таїною;
То є всесильне рішення Творця,
Щоб лик твій завжди вигравав красою
І ласкою обігрівав серця.
Ти - плід, що Єва піднесла Адаму,
Допоки серця не відкриєш браму. |
№ 94
They that have power to hurt, and will do none,
That do not do the thing, they most do show,
Who moving others, are themselves as stone,
Unmoved, cold, and to temptation slow ?
They rightly do inherit heaven's graces,
And husband nature's riches from expense;
Tibey are the lords and owners of their faces,
Others, but stewards of their excellence.
The summer's flower is to the summer sweet,
Though to it self, it only live and die,
But if that flower with base infection meet,
The basest weed outbraves his dignity:
For sweetest things turn sourest by their deeds;
Lilies that fester smell far worse than weeds. |
94
Ті, хто мають силу заподіювати болю, але не зроблять так,
Котрі не роблять того, що можна було б очікувати від них за зовнішністю,
Котрі, рухаючи інших, самі залишаються, немов камінь,
Непорушними, холодними, і непіддатливими спокусі -
Вони за правом наслідують грацію небес
І вберігають від розтрати скарби природи;
Вони - пани й власники своїх облич,
Тоді як інші - лише розпорядники їхньої досконалості.
Літня квітка мила сонцю,
Хоча сама по собі вона просто живе та помирає,
Проте якщо ця квітка зіткнеться з простою хворобою,
То найпростіший бур’ян здолає її гідність;
Адже наймиліші речі іноді виявляються найгіркішими за своїми вчинками:
Наприклад, як лілії, які, загниваючи, поширюють запах набагато гірший, ніж бур’ян. |
94
При владі хто, а сам - взірець добра:
Без люті править, люд не ображає;
Хто проти зла постав, немов гора,
І ближніх лиш на світле надихає;
Хто є провідником небесних знань,
Скарбів земних оберігач вогненний, -
Той буде мати безліч славних звань
І послідовників загін численний.
Ласкавим літом лілія в саду,
Немов сп’яніла, вість несе духмяну;
Та тільки-но в ній проросте недуг,
Вона запахне смородом бур’яну.
Уранці царський цвіт, а прийде вечір -
Лілею, мов бур’ян, жбурнуть до печі. |
№ 95
How sweet and lovely dost thou make the shame
Which like a canker in the fragrant rose,
Doth spot the beauty of thy budding name!
O in what sweets dost thou thy sins enclose!
That tongue that tells the story of thy days
(Making lascivious comments on thy sport)
Cannot dispraise, but in a kind of praise,
Naming thy name, blesses an ill report.
O what a mansion have those vices got
Which for their habitation chose out thee,
Where beauty's veil doth cover every blot,
And all things turns to fair, that eyes can see!
Take heed (dear heart) of this large privilege:
The hardest knife ill-used doth lose his edge. |
95
Наскільки ж милими і прекрасними ти робиш ганебні речі,
Що, немов червоточина в ароматній троянді,
Справді плямують красу твого імені, що тільки-тільки розквітає!
О, в які ж прикраси ти вбираєш свої гріхи!
Той язик, що оповідає історію твоїх днів,
(Роблячи похітливі коментування з приводу твоїх розваг),
Не може знеславити тебе інакшим чином, як тільки уславлюючи тебе,
Оскільки згадування твого імені робить благословенням несхвальний відгук.
О, який особняк мають ті пороки,
Що обрали тебе за свою обитель,
Там, де покривало краси прикриває кожну пляму
І всі речі перетворюються на казку, доступну для споглядання очима!
Бережи, любе серце моє, цей великий привілей:
Адже навіть найміцніший ніж втрачає свою гостроту за умови недбалого використання. |
95
Приховуєш від ока вчинки хтиві,
Як черв’яка троянди пелюстки;
О, як майстерно у житті бурхливім
Маскуєш ти усі свої гріхи!
Твої розваги взято до обмови
Злорікими… Та тільки що з того!
Ганьба стає миттєво славословом
При згадуванні імені твого.
Ти - мов театр - притулок для пороку,
Що казку демонструє глядачам,
Де темне - за кулісами із шовку,
Де світле відкривається очам.
У грі з людьми не загуби талант;
Від зловживань затупиться й булат. |
№ 96
Some say thy fault is youth, some wantonness,
Some say thy grace is youth and gentle sport;
Both grace and faults are loved of more and less:
Thou mak'st faults graces, that to thee resort.
As on the finger of a throned queen
The basest jewel will be well esteemed,
So are those errors that in thee are seen
To truths translated, and for true things deemed.
How many lambs might the stern wolf betray,
If like a lamb he could his looks translate!
How many gazers mightst thou lead away,
if thou wouldst use the strength of all thy state!
But do not so; I love thee in such sort,
As thou being mine, mine is thy good report. |
96
Дехто каже, що твоя провина - у твоїй юності, дехто - у розпусті,
Дехто каже, що твоя доброчесність - у юності та у благородних розвагах.
Твої недоліки та достоїнства люблять люди як високого, так і низького ґатунку;
Ти робиш пороки чеснотами, що оселяються в тобі.
Немов той найпростіший камінь,
Що буде високо оцінений на пальці у королеви,
Так і ті недоліки, що їх вбачають у тобі,
Перетворюються на достоїнства і вважаються за істину.
Скільки ж ягнят зміг би обдурити зголоднілий вовк,
Якби він міг міняти свою зовнішність на зовнішність ягняти!
Скільки спостерігачів ти міг би завести засобою,
Якби використав усю силу твого становища!
Та не роби так: я люблю тебе таким чином,
Що коли ти мій, то добрий відгук про тебе стає добрим відгуком про мене. |
96
Одним твій гріх - розпуста, іншим - юність.
Для когось ти - пороків переможець…
Однак усі тобі являють любість:
Торгаш, митець, вояк і царедворець.
Ніколи не повірю, що камінчик
В каблучці королеви є фальшивим;
Так порухом чарівним, таємничим
Твій кожний вчинок робиться правдивим.
Вовк зголоднілий у овечій шкурі
Ягня невинне здатен одурити;
Ти міг би завдяки своїй натурі
Сердець чимало в світі спокусити.
О, не лукав! Ми зв’язані любов’ю.
Тому й ганьбу я понесу з тобою. |
№ 97
How like a winter hath my absence been
From thee, the pleasure of the fleeting year!
What freezings have I felt, what dark days seen!
What old December's bareness everywhere!
And yet this time removed was summer's time,
The teeming autumn big with rich increase,
Bearing the wanton burden of the prime,
Like widowed wombs after their lords' decease:
Yet this abundant issue seemed to me
But hope of orphans, and unfathered fruit,
For summer and his pleasures wait on thee,
And thou away, the very birds are mute;
Or if they sing, 'tis with so dull a cheer,
That leaves look pale, dreading the winter's near. |
97
Наскільки подібною до зими була моя розлука
З тобою, радосте року, що минає!
Який мороз я відчував, які темні дні бачив!
Яка оголеність старого грудня панувала усюди!
А все ж цей час розлуки був літньою порою,
Рясною осінню, багатою на знатний врожай,
Що несе важку ношу весни,
Немов овдовіле черево після смерті господаря;
І все ж цей багатий врожай видався мені
Не більш ніж надією сиріт та плодом без батьківства,
Адже на тебе чекають літо та його насолоди,
А коли ти далеко, навіть птахи замовкають,
Або ж, якщо навітьвони співають, то вилучають такі сумні звуки,
Що листя виглядає блідим, бо вони бояться, що вже скоро настане зима. |
97
Немов зима, коли ти десь далеко,
Спливає час, а я усе один;
Як холодно, як темно, як нелегко
В оточенні грудневих хуртовин!
Пустилось літо в мандри за журбою.
Врожайна осінь увійшла в права;
Вона була запліднена весною,
А нині є - вагітна удова.
Дари ланів, немов сиріт, сприймаю,
Що не під дахом - попід небом сплять.
Без тебе влітку радощів не маю;
Без тебе і птахи в саду мовчать.
Лиш пугач озивається з пітьми
І лист тремтить в передчутті зими. |
№ 98
From you have I been absent in the spring,
When proud-pied April (dressed in all his trim)
Hath put a spirit of youth in every thing,
That heavy Saturn laughed and leaped with him.
Yet nor the lays of birds, nor the sweet smell
Of different flowers in odour and in hue,
Could make me any summer's story tell,
Or from their proud lap pluck them where they grew:
Nor did I wonder at the lily's white,
Nor praise the deep vermilion in the rose;
They were but sweet, but figures of delight,
Drawn after you, you pattern of all those.
Yet seemed it winter still, and, you away,
As with your shadow I with these did play. |
98
З тобою у розлуці був я навесні,
Коли гордовито-строкатий квітень (вбраний у всі свої шати)
Вдихнув у все дух юності,
Так, що важкий Сатурн сміявся і стрибав разом з ним.
І все ж ані трелі птахів, ані солодкі пахощі
Квітів, що відрізняються пахощами та цвітом,
Не змогли змусити мене розповісти будь-яку з історій літа
Або ж зірвати їх з тієї прекрасної ущелини, де вони росли;
Так само я не дивувався білому кольорові лілії
І не славив яскраво-червоний колір троянди;
Вони були лише милими, лише джерелом радості,
Намальовані за твоєю подобою, а ти був зразком для них усіх.
І все одно здавалося, що все ще панувала зима, і коли ти був далеко,
Як і з твоєю тінню, я бавився з ними. |
98
Була весна. Ти путь обрав новий,
Коли грайливий Квітень шум здійняв
Так, що й Сатурн, незграбний і важкий,
Йому всміхнувся і затанцював.
Але ні квітів цвіт, ані пташки,
Що хором славили духмяний луг, -
Мене не надихнули на казки,
Не зцілили мій занепалий дух.
Не славив я ні пурпуру троянд,
Ні стрункість білих лілій чарівних;
Усі вони - лиш копія твоя,
А ти є - світоч всіх думок моїх.
Весняний день без тебе - хуга зимня;
Явись мені - і зникнуть сновидіння. |
№ 99
The forward violet thus did I chide:
Sweet thief, whence didst thou steal thy sweet that smells,
If not from my love's breath? The purple pride
Which on thy soft check for complexion dwells,
In my love's veins thou hast too grossly dyed.’
The lily I condemned for thy hand,
And buds of marjoram had stol'n thy hair;
The roses fearfully on thorns did stand,
One blushing shame, another white despair;
A third, nor red nor white, had stol'n of both,
And to his robbery had annexed thy breath,
But for his theft in pride of all his growth
A vengeful canker eat him up to death.
More flowers I noted, yet I none could see,
But sweet, or colour it had stol'n from thee. |
99
Ранню фіалку так я ганив:
«Мила злодійко, звідки ж ти вкрала свої настільки солодкі аромати,
Як не з дихання мого кохання? Пурпурну пиху,
Що мешкає на м’яких щоках твого обличчя,
Ти занадто згустила у венах мого коханого».
Лілію я ганив за те, що вона обікрала твою руку,
А квітки майорану поцупили твоє волосся.
Троянди боязко стояли, немов на шпичках,
Одна з них вкрилася рум’янцем сорому, а інша - побілішала від відчаю,
А третя, ані червона, ані біла - вкрала в обох,
І до її крадіжки додала ще й дихання твоє,
Але за її крадіжку в гордовитості усього її зростання, мстивий хробак поїсть її до смерті.
Я помічав й інші квіти, але не зміг побачити жодну,
Адже кожна з них вкрала в тебе або солодкий аромат, або ж колір. |
99
Я часто дорікав фіалкам раннім,
Які садок наш любий уквітчали:
«Красу, пахучість, пелюстки рум’яні -
Ви у мого коханого украли».
Лілея, мов рука твоя - тендітна;
Ось майоран, він вкрав твоє волосся;
Дві ружі: зарум’янена і зблідла,
Їм лик чарівний до душі прийшовся.
Ось третя ружа, ця - рожево-біла:
Вона украла подих твій медовий;
Та вже її занепадає сила,
Їй черв за тебе мститися готовий.
Так ясно бачу: квіти - крадії
Вбираються в принадності твої. |
№ 100
Where art thou, Muse that thou forget'st so long,
To speak of that which gives thee all thy might?
Spend'st thou thy fury on some worthless song,
Darkening thy power to lend base subjects light?
Return forgetful Muse, and straight redeem
In gentle numbers time so idly spent;
Sing to the ear that doth thy lays esteem
And gives thy pen both skill and argument.
Rise resty Muse, my love's sweet face survey,
If time have any wrinkle graven there;
If any, be a satire to decay,
And make time's spoils despised everywhere.
Give my love fame faster than Time wastes life;
So thou prevent'st his scythe and crooked knife. |
100
То де ж ти, Музо, якщо ти так надовго забуваєш
Говорити про те, що дає тобі всю твою могутність?
Чи ти витрачаєш увесь свій запал на якусь нікчемну пісню,
Затемняючи свою силу, щоб подарувати світло простим людям?
Повернись, забудькувата Музо, і одразу ж надолуж
Час, що його так багато було витрачено на лінощі за допомогою благородних строф;
Співай тому вухові, що цінує твої пісні,
І надає твоєму перу вміння, і задаєйому тему.
Встань, ледача Музо, вивчи лице мого коханого,
Чи не вирізьбив Час на ньому зморщок;
Якщо так, то стань сатирою супроти в’янення
І зроби так, щоб здобич Часу усюди б зневажали.
Дай славу моєму коханню швидше, ніж Час зводить нанівець життя;
Так ти зупиниш його косу та кривий ніж. |
100
Озвися, Музо! Ти хіба забула,
Що слід тобі нетлінне прославляти?
Чи може, ти собі знайшла притулок,
Де звикли лиш мізерним забавлятись?
Прокинься, Музо! Швидше повертайся
До тих майстрів, що знаються на слові,
І щирими піснями сповідайся
На полі Вічності під супровід Любові!
Прокинься й озирни лице кохане:
Якщо помітиш зморшку - прояв Часу,
З поетом будь - допоки сили стане! -
Краси земної непохитним спасом.
Услав моє кохання чимскоріш:
Так ти зупиниш Часу гострий ніж. |
Далі
|
 |
 |
|
 |
|
Просвіта
