101

О, ледача Музо, яким же буде твоє спокутування
За твоє нехтування правдою, розфарбоване красою?
Істина і краса залежать від мого коханого,
І ти також залежиш від цього і завдяки цьому возвеличуєшся.
Відповідай, Музо, чи не скажеш ти випадково:
«Істина не потребує перекручування, маючи свій постійний колір;
Красі не потрібен колір, щоб замазати красу правди;
Але найкраще є найкращим, якщо його піддавати змішуванню»?
Оскільки йому не потрібна похвала, чи будеш ти зберігати мовчання?
Не виправдовуй цим мовчання, так як в тобі міститься те,
Що допоможе йому пережити позолочену могилу
І бути уславленим ще протягом багатьох віків.
І тоді виконай свій обов’язок, Музо; я навчу тебе, як
Зробити так, щоб він навіть через великий проміжок часу виглядав так само, як він виглядає і зараз.

101

Дрімлива Музо! Часу більш не гай. 
Не слід Красу і Правду забувати.
Моїм чуттям своє натхнення дай,
І світ тобі почне аплодувати. 

Мені ти, може, відповідь даси,
Що Правди в слові не було й немає
І що не треба пензля для Краси,
Вона себе сама очам являє.  

Мій друг в Красі і Правді, мов зірки.
Все ж не мовчи; ти маєш хист і силу
Зробити так, щоб він долав віки
І пережив позлочену могилу.

Щоб він був вічно юним, як і нині,
Обов’язок свій виконай, богине!

102

Моє кохання посилюється, хоч і здається більш слабким;
Я кохаю тебе не менше, хоч і на вигляд видається, що моє кохання стало слабшим;
Та любов, що стає предметом продажу, і її високу оцінку
Язик володаря проголошує повсюди.
Наше кохання було ще молодим і тільки-но проживало свою весну,
Коли я за традицією вітав її своїми піснями,
Немов Філомела, що співає на початку літа,
Але зупиняє свою сопілку із настанням більш зрілих днів:
І справа не в тому, що літо тепер менш приємне,
Ніж коли її скорботні пісні змушували ніч припинитися,
А в тому, що ця дика музика обтяжує кожний сук,
І радощі, ставши звичайним явищем, втрачають їхню милу втіху.
Тож, як і вона, я іноді притримую язика,
Оскільки я не наважився б надокучувати тобі своєю піснею.

102

Приховую чуттів садок квітковий,
І хай вони утаєні ростуть.
Любов на показ - горщик ярмарковий,
Що торгаші за безцінь продають.

Зорю кохання я не міг не славить;
Лилася ніжність з кожного рядка…
Так соловей нам ночі в травні красить,
А з ягодою зрілою змовка.

Ніч влітку теж п’янка і світять зорі.
Чом солов’я тоді не чути спів?
Бо він не хоче у загальнім хорі
Розтанути між сотень голосів.

Світ - літній гай, де кожен щось співає.
Я - соловей; ось був - і вже немає.

103

На жаль, яку ж убогість породжує моя Муза,
Котра має такий потенціал для того, щоб блиснути,
При тому, що гола тема більш цінна,
Ніж тоді, коли вона, окрім того, доповнюється ще й моїми уславленнями!
О, не вини мене, якщо я більше не можу писати!
Поглянь у своє дзеркало, і там з’явиться обличчя,
Що цілковито перевершує мою тупу уяву,
Роблячи мої рядки неясними і знеславлюючи мене.
Чи не було б тоді гріхом намагання поліпшити,
Зіпсувати предмет, що й до того був прекрасним?
Адже у моїх віршів немає жодної іншої мети,
Ніж розповідати про твої чесноти та обдарування;
І більше, значно більше, ніж може умістити мій вірш,
Показує тобі твоє дзеркало, коли ти дивишся у нього.

103

Моя вже Муза блиску не дарує.
Думок сум’яття, серденько щемить!
Уява зраджує і слів бракує,
Коли берусь твій образ відтворить.

Не ображайся на моє мовчання.
Глянь в дзеркало (воно - мій захисник)
І сам побачиш: марні намагання
В словах явити світові твій лик.

Хіба не гріх - природу прикрашати?
У слова врода - вроди не знайти.
Красу твою я прагнув змалювати,
Але, як бачиш, не досяг мети.

Точніше, тонше, ніж перо моє,
Тебе змалює дзеркало твоє.

104

Для мене, прекрасний друже, ти ніколи не постарішаєш,
Оскільки, яким ти був, коли я вперше побачив твої очі,
Такою твоя краса залишилась і тепер, як видається мені.                    
Холод трьох зим
Струсив з лісів красу трьох літ,
Три прекрасні весни обернулися на три осені
У ході зміни пор року, що їх я спостерігав.
Аромати трьох квітнів згоріли у трьох спекотних червнях,
З тих пір, як я побачив тебе вперше, а ти й досі такий молодий.
Ах, і все ж твоя краса, немов стрілка циферблату,
Нишком відхиляється від своєї цифри, а її рух геть непомітний;
Так і твоє миле обличчя, що, як мені здається, залишається і досі незмінним,
Насправді змінюється, і мій зір, можливо, оманюється;
Боячись цього, почуй це, ненароджене сторіччя,
Перш ніж ти народився, краса літа померла.

104

В моїх очах ти не зазнаєш змін.
Від дня, коли ми стрілися з тобою,
Сніги холодні трьох безжальних зим
Три теплих літа вкрили сивиною.

Вже тричі сад зелений весняний
Ставав садком осіннім пожовтілим, -
Ти ж, всупереч стихіям, друже мій,
Лишаєшся і свіжим, і вродливим.

Та все ж, на жаль, годинниковий бій,
А ще хід стрілок, оку непомітний,
Підказують, що Час несе й тобі
Невідворотні прикрі переміни.

Боюся Майбуття і так благаю:
Являйся тільки літом, що минає!

105

Нехай моя любов не буде названа ідолопоклонством,
Так само нехай і мій коханий не видасться ідолом,
Оскільки мої пісні та хвали однаково призначені
Одному, в них ідеться про одне й те саме, лишаються незмінними.
Добрий мій коханий сьогодні, добрий завтра,
Завжди постійний у небаченій досконалості;
Тому ж бо мій вірш, ув’язнений у постійності,
Висловлюючи одне, не бере до уваги розмаїття.
«Прекрасний, добрий та істинний» - це усі мої аргументи,
«Прекрасний, добрий та істинний», - висловлюю це іншими словами,
І на цю переміну й витрачається моя уява,
Три теми в одній - який це дає чудовий потенціал.
«Прекрасний, добрий та істинний» - часто ці якості існували окремо одна від одної,
І до цього часу всі три з них ніколи не вміщувалися в одній людині.

105

Ні не вбачайте погана в мені;
Кого люблю - кумиром не назву,
Хоча про нього всі мої пісні,
Для нього дбаю стежку світову.

Як був він добрий - так і нині є.
Красивий був - красивий і тепер.
Я - соняшник, він - сонечко моє,
І я тягнусь за ним до вишніх сфер.

«Красивий», «добрий», «світлий» - все це він.
«Красивий», «добрий», «світлий» - в трьох словах
Уся моя поезія жива
І щирих почуттів нестримний плин.

До тебе світ такого ще не знав;
Ти всі чесноти разом об’єднав.

106

Коли у літописах витраченого часу
Я  бачу описи найпрекрасніших істот
І прекрасну стару риму, що створює красу,
Уславлюючи мертвих дам та прекрасних лицарів,
Тоді у сяйві найкращих проявів дорогоцінної краси -
Рук, ніг, вуст, очей, брів -
Я бачу, що їхнє древнє перо не висловило б
Все ж тієї краси, якою ти володієш зараз.
Тож усі їхні уславлення - лише пророцтва
Нашого нинішнього часу, і всі вони - твій праобраз;
І хоча вони споглядали тебе пророчими очима,
У них не було достатньо майстерності, щоб описати усі твої цноти;
Адже ми, ті, хто зараз споглядає сьогодення,
Маємо очі, щоб дивуватись, та у нас немає язика, щоб воздати хвалу.

106

Коли читаю в літописних зводах
Балади про героїв тогочасних
І бачу, як уславлювали вроду
Прекрасних дам і лицарів відважних, -

Я відчуваю: древності поети
Бажали якнайкраще відтворити
Вуста і очі, брови і ланіти… -
Щоб то були усі твої прикмети.

Тож всі вони лише пророкували,
Що наші дні прикрасиш ти собою,
От тільки їм таланту бракувало
В рядки укласти твій чарівний прояв.

Милуєш зір наш, та чи ми готові
Твій дивний образ передати в слові?

107

Ані мої власні страхи, ані пророча душа
Широкого світу, що мріє про майбутнє,
Не можуть утримати в оренді любов мою,
Котрій суджено стати жертвою призначеної смерті. 
Смертний місяць пережив своє затемнення
І засмучені авгури сміються над власним пророцтвом,
Те, ще було невизначеним, тепер увінчується короною,
І мир проголошує оливи на нескінченний строк.
Тепер, завдяки краплям цього найцілющішого  часу,
Моя любов виглядає свіжою, і Смерть мені підкоряється,
Оскільки, їй наперекір, я житиму в цих убогих віршах,
Доки вона зловісно бере гору над мовчазними племенами.
І моя творчість стане твоїм пам’ятником,
Тоді як надгробні плити та мідні пам’ятники тиранів зотліють.

107

І страх мій, і пророчі віщування
Усіх знавців сузір’їв і зірок
Не вкажуть день, коли моє кохання
Під знаком долі вичерпає строк.

Був темним місяць, нині - засвітився;
Авгурам смішно від своїх об’яв;
Оливою зелений пагорб вкрився,
І голуб миру в небі закружляв.

Світ - мов бальзам, і Смерть мені підвласна.
Любов - п’янка, вірші - душевний плин.
Тож хай Вона панує повсякчасно
Над натовпом бездушним і німим.  

Ти поза смертю у моїх віршах.
Тиранам - забуття і вічний прах.

108

Що є такого у мозку, чого б не змогло відобразити чорнило,
З присвяченого тобі, чого б не зобразив мій вірний дух?
Що нового можна сказати, що нового записати такого,
Що змогло б висловити мою любов, або ж твою дорогоцінну цноту?
Нічого, милий хлопчику; та все ж, немов святі молитви,
Я мушу щодня казати одне і те саме,
Не вважаючи нічого старого старим, наприклад, те, що ти мій, а я - твій,
Так само, як коли я вперше благословив твоє світле ім’я.
Так, щоб вічна любов у її свіжому образі
Не вкривалася пилом та не зазнавала ран від старіння
І так само не поступалася місцем неминучим зморшкам,
Але навіки зробила б давнину своєю слугою,
Знаходячи свіжу втіху від кохання там,
Де через час та зовнішній вигляд воно могло б видатися мертвим.

108

Чи є щось не відтворене у слові,
Що б у тобі мій дух не розпізнав?
Що ще додам до нашої любові,
Як твою цноту ще не величав?

Все сказано, одначе - як молитву
«Ти - мій, я - твій» повторюю щодня
І славлю серцем мить блаженну, світлу,
Коли благословив твоє ім’я.

Нас узяла під оберег свій Вічність;
Вона не дасть нам старітись в журбі,
Не помічає зморщок на обличчі
І Час підпорядковує собі.

Ні вік, ні вид Любов не визначає,
Вона свою до серця стежку має.

109

О, не кажи ніколи, що я був невірний у серці,
Хоча твоя відсутність, здається, послабила моє полум’я.
Для мене було б легше покинути себе,
Та не душу свою, що у твоїх грудях перебуває:
Це домівка кохання мого. Якщо я блукав,
Подібно до того, хто мандрує, я повертаюся знову,
Якраз вчасно, і час не змінює мене,
Так що я сам приношу воду, аби змити мої плями.
Ніколи не вір, хоча у натурі моїй і правили
Усі слабості, що беруть в осаду усіх тих, у чиїх жилах тече кров,
Що вона могла б настільки абсурдно легко бути заплямованою,
І перетворити усі твої сукупні цноти на ніщо;
Я називаю цей широкий всесвіт нічим,
Крім тебе, трояндо моя; адже ти для мене - все.

109

Що я невірний серцем - не кажи,
Хоч ревнощі розлука й провокує;
На чужині я сам собі чужий,
Моя ж душа твій кожен вдих святкує.

Увесь ти - дім, ім’я йому - Любов;
До тебе я, де б не блукав світами,
Очищеним вертаюсь знов і знов,
Із себе змивши всі гріховні плями.

Не вір нікому, попри всі плітки,
Що я шукав тілесної відради;
Ти - джерело моєї чистоти,
В коханні я не знаю слова «зрадив».

У світі цім, де так багато зла,
Ти - медоносна квітка, я - бджола.

110

Нажаль, це правда: я бував і тут, і там,
І став блазнем для всіх,
Спотворював думки свої, продавав задешево те, що є найдорожчим для мене,
І скоював старі гріхи через нові прихильності.
Істинна правда в тому, що я дивився на вірність
З підозрою й з подивом: але, присягаюсяусім, зазначеним вище,
Ці відходи надали моєму серцю юність,
І найгірші мої оповідання довели тобі, що моя  любов до тебе - найщиріша.
Тепер, коли все закінчено, володій тим, що не має кінця:
Мій апетит я більше не підсилюватиму,
Щоб не випробовувати за нових обставин старого друга,
Бога кохання, у котрого я в полоні.
Тож, привітай мене, прийми мене, там для мене рай -
У своєму щирому та безмірно люблячому серці.

110

На жаль, це так: де б в світі не бував,
Поводився, мов блазень той на площі,
Бентежив ум, за безцінь продавав
Все, що вважав в житті за найдорожче.

Це правда, що я правди уникав,
Але не марне слухав кров гарячу, -
У мить блаженну дух мій просіяв,
З тих пір лише тебе я серцем бачу.

Тобі служу, мов скрипка скрипалю,
Світ перейшовши грубий і зрадливий;
Душі твоїй вже не завдам жалю,
Мій бог в любові, лагідний і щирий.

У твоїх грудях міститься мій рай,
Прийми мене і серцем привітай.

111

О, заради мене свари Фортуну,
Богиню, котра винна в моїх шкідливих вчинках,
Що не забезпечила моє життя нічим кращим,
Ніж публічні засоби, що породжують публічну поведінку.
Звідси виходить, що моє ім’я отримує клеймо,
І тоді майже миттєво моя природа підпорядковується 
Тому, серед чого вона працює, немов рука фарбаря.
Пожалій же мене тоді і побажай, щоб я відновився,
У той  час як я, немов терплячий пацієнт, буду пити
Оцтове зілля від моєї сильної інфекції;
Жодну гіркоту я не вважатиму гіркою,
Або ж подвійною карою задля виправлення виправленого.
Жалій мене тоді, любий друже, і я запевняю тебе,
Що навіть твого співчуття достатньо, щоб вилікувати мене.

111

Мою ти Долю, друже, насвари
За суєтність, страждання і хвороби,
За грубощі і за нещирість гри -
Увесь тягар публічної особи.

Цей світ затаврував моє ім’я.
Отак фарбар не може плями змити.
Жалій мене і побажай, щоб я
Зумів душі цвітіння відновити.

Я буду мов слухняний пацієнт
Пігулки і настоянки ковтати,
Гіркоту за гіркоту не вважати,
Аби недуг цей вивести ущент.

Твоя любов і щире співчуття
Мене спасуть від самозабуття.

112

Твоя любов та жалість згладжують відбиток,
Що його вульгарний скандал затаврував на моєму чолі,
Адже що за справа мені до того, хто відгукується про тебе добре або погано,
Якщо ти облагороджуєш погане у мені, і допускаєш те, що добре?
Ти - весь мій світ, і я мушу докладати зусиль,
Щоб довідатися з твоїх вуст про мої ганебні та схвальні сторони;
Ніхто інший для мене, і так само я ні для кого іншого серед живих,
Не може змінити мого сприйняття доброго або ж поганого.
У настільки глибоку безодню я кидаю усі клопоти
Щодо голосів інших, котрі виголошують, що моє гадюче відчуття
Закрите для думок критиків та підлесників.
Поглянь, як я розпоряджаюся своєю зневагою:
Ти настільки сильно вкоренився у моїх намірах,
Що усі у цьому світі, окрім тебе, видаються мені мертвими.

112

Ти милістю загладив слід тавра,
Що світ мені поставив на чоло;
Тепер я ласку п’ю з твого добра
І не страшить мене суспільне зло.

Ти цілий світ для мене замінив
І став суддею всіх моїх діянь,
Для інших вхід до серця я закрив
Від їхньої хули і вихвалянь.

Всі клопоти в безодню повкидав
І з легкістю, неначе мудрий змій,
Думки громади чути перестав,
А лише чую ніжний голос твій.

В мені ти проявився як ніколи,
А все довкіл - безкрає дике поле.

113

З тих пір, як я тебе покинув, мої очі - у моїй душі,
А ті, що скеровують мене у русі,
Перестали виконувати свою функцію, і я частково осліп,
І на вигляд вони ніби зрячі, але насправді - сліпі; 
Адже вони не відображають у душі образи
Пташки, квітки або ж форми, на яких вони фокусуються:
У їхніх швидких об’єктах душа не приймає участі;
Ані їх власне бачення не здатне втримати того, що опиняється в межах зору:
Адже якщо вони бачать найніжніше та найгрубіше,
Найпрекрасніше або ж найпотворніше створіння,
Гору чи то море, день чи ніч,
Чи то ворона, чи то голуба, вони приписують їм твої риси.
Нездатна вмістити більше, будучи заповнена тобою,
Моя дійсно вірна душа робить мої очі невірними.

113

В час розставання зір в душі топлю,
Щоб оглядати образ твій живий;
При цьому стежку обрану гублю,
В очах туман, немовби я сліпий.

На цій землі усе, що бачу я:
Квітневий луг, чи птаха, чи сідло.., -
Не здатна втримати душа моя,
Як сон, що був, а ніби й не було.

І груба, і більш вишукана річ:
Старезний крук і голуб-молодик,
Великі гори, море, день і ніч -
Задивленим очам несуть твій лик.

Хай втрачу зір, а з ним земну красу, -
Я цілий світ в душі своїй несу.

114

А може моя душа, коронована тобою,
Упивається чумою королів, цими лестощами?
Або ж я скажу, що мої очі кажуть правду,
І що любов твоя навчила їх цій алхімії,
Щоб робити з чудовиськ та огидних речей,
Таких херувимів, на яких схожий ти, такий милий,
Роблячи усе погане досконалим, найкращим,
Настільки ж швидко, наскільки вони опиняються у їхніх променях?
О, вірним є перший варіант: причина тому - лестощі у моєму зорі,
І моя велична душа впивається нею справді королівським чином;
Мої очі добре знають, що їй дає насолоду,
І готують чашу за смаком.
Якщо вона міститиме отруту, це буде меншим гріхом,
Оскільки мої очі люблять цей напій і починають пити його першими.

114

Душа, що коронована тобою,
Напій п’є царський із солодких снів.
Невже ти очі звабив ворожбою
І дивної алхімії навчив,

Щоб я в потворі бачив херувима -
Тебе, мій зоресяйний, вірний друг,
Щоб все недосконале раптом зримо
Довершеним являлося навкруг?

«Моя душа, - майнула мисль пророча, -
Все ж лестощів жадає, як владар,
А зір, мов чаша, їй дає охоче,
Без міри пити бажаний нектар».

Напій той зцілює? чи може отруїти?
Немає значення. Вже зір не зупинити.

115

Ті строки, котрі я писав раніше, брешуть -
Навіть ті, в яких було сказано, що я не можу кохати тебе ще більш палко;
Хоча тоді мій розум не знав причини того, чому
Моє полум’я, що палахкотіло на повну силу, мусило б потім розгорітися сильніше.
Але слід врахувати Час, чиї мільйонні випадковості
Вкрадаються до клятв та змінюють накази королів,
Заплямовують найсвятішу красу, притуплюють найгостріші наміри,
І скеровують сильні душі на зміну речей -
Ах, чому ж тоді, боячись тиранії Часу,
Я не можу  навіть  сказати: «Тепер я люблю тебе сильніше за все»,
Коли я був певний у цьому поза всякими сумнівами,
Коронуючи прийдешнє та сумніваючись в усьому іншому?
Любов - це дитина: тому я не міг так сказати,
Надаючи повний ріст тому, що й досі росте.

115

Не вір тим віршам, де тобі писав:
«Я в почуттях своїх досяг межі».
Я щирий був тоді, бо ще не знав,
Що більший є вогонь в моїй душі.

Нам випадковість змінює життя,
Ламає звичай, зраджує любов,
Красу потворить, нищить почуття
І устрої руйнує до основ.

Пробач мені, що боячись Часу,
Не вірив я у свій сердечний зліт.
Тепер в душі своїй любов несу
Таку, яку не знав ще білий світ.

Любов - дитя, зростає безупинно.
Все відійде, лише Вона нетлінна.

116

Не дозволяй мені шлюбу правдивих душ
Чинити перешкоди; та любов не є любов’ю,
Котра змінюється тоді, коли знаходить зміни,
Або ж підкорюється обставинам і усувається зі шляху.
О ні, це навічно закріплена мірка,
Що звернена до бур, але ніколи не похитнеться;
Для всякого подорожуючого човна це зірка,
Чия цінність невідома, навіть беручи до уваги її висоту.
Любов - це не блазень Часу, хоча її ароматні, немов троянда, губи та щоки
Потрапляють під помах кривого серпа Часу;
Любов не змінюється за його короткі дні та години,
Але зберігається навіть до Судного дня.
Якщо це помилка, і мені це зможуть довести,
Тоді, виходить, що я ніколи не писав і жодна людина не кохала.

116

Хай дві душі кохаються. Завади
Не буде їм моєї, бо люблю.
Любов несу, без огляду на зраду,
Як найціннішу знахідку свою.

З Любов’ю загубитись неможливо,
Вона для мене зірка і маяк;
То ж знаю я: здолаю путь щасливо,
Немов досвідчений гартований моряк.

Любов - не лялька тлінна і бездушна,
Якою потішаються роки.
Любов - як небо, радісно і слушно
Для нас нестиме світло крізь віки.

Хто б не сказав, що я не щирий в слові,
Я відповім: «Ти ще не знав Любові».

117

Звинувачуй мене так: що я зневажив усе,
Чим мусив би відплатити за твої великі заслуги,
Забував закликати до твого найдорожчого кохання,
До якого всі кайдани прив’язують мене все міцніше та міцніше день за днем;
Що я часто був з невідомими мені людьми
І віддавав часові твоє власне дорогоцінне право на мене;
Що я підставляв вітрило усім вітрам,
Котрі відносили мене якнайдалі від тебе.
Запиши як мою норовливість, так і помилки,
І до беззаперечних доказів додай здогадки;
Нехай я потраплю під твоє несхвалення,
Але не стріляй у мене своєю ненавистю, що прокинулася;
Адже моя апеляція свідчить, що я справді намагався довести
Постійність та чесноту твого кохання.

117

Суди мене за те, що зневажав
Твою прихильність і не слав відплати,
А ще за те, що не посмів сказати,
Як ти в мені, мов сонце, засіяв.

Суди мене! Я часто обкрадав
Даровані нам дні для спілкування,
І, ніби раб лукавого бажання,
Усім вітрам свій парус підставляв.

Я хочу, щоб ти в зошит записав
Мої гріхи і прояви сваволі
І вирок виніс у правдивім слові,
Але стрілою гніву не карав.

Я виправданий. Бо якщо ти судиш -
Це доказ, що мене ти вірно любиш.

118

Подібно до того, як для загострення апетиту,
Ми гострими сумішами спонукаємо наше піднебіння, -
А щоб запобігти невидимим недугам,
Ми занедужуємо, щоб уникнути хвороби, коли ми одужаємо:
Так само, наситившись твоєю красою, котра ніколи не приїсться,
Я став додавати до своєї їжі гіркі соуси,
І, вже пересичений благополуччям, знаходив певну пристойність
У тому, щоб захворіти до того, ніж у цьому виникне справжня необхідність.
Так і тактика у коханні - передбачати
Ті хвороби, котрих немає, - призвела до виникнення справжніх вад,
І довела здоровий стан до хвороби,
Що, належачи до добра, бажав лікуватися лихим.
Але з того випадку я дізнаюсь наступне, і вважаю урок вірним:
Ліки лише отруюють того, хто настільки захворів тобою.

118

Властиво нам, щоб апетит збудити,
У страву гостру суміш додавати;
А щоб страшній хворобі запобігти,
Ми беремося тіло очищати, -

Отак і я до ласощів любові
Гіркого зілля підливав чимало;
Гадав, що цим запобігаю хворі,
А вийшло, що вона мене здолала.

Подібним чином не зміцнив кохання -
Бажав я квітів, а діставсь коріння;
Тепер шукаю засіб лікування,
Щоб смак відчути пізнього прозріння.

Урок життєвий цей засвоїв сповна:
Тебе любити - річ невиліковна.

119

Яке зілля зі сліз Сирен я пив,
Одержане з перегінних посудин, смердючих всередині, неначе пекло,
Додаючи страхи до надій, а надії до страхів,
І все одно програючи, коли я бачив себе переможцем!
Яких же жахливих помилок припустилося моє серце,
Відчуваючи себе блаженним, ніж будь-коли!
Як же мої очі вилазили з орбіт
Через сум’яття, спричинене цією гарячкою, яка зводить з розуму!
О перевага шкоди! Тепер я дійсно бачу,
Що зло робить краще ще кращим,
А зруйноване кохання, коли воно відбудовується наново,
Стає ще прекраснішим, ніж було спочатку, сильнішим та набагато більш величним.
Так що я повертаюся до свого джерела задоволення,
І отримую, скоюючи шкоду, втричі більше, ніж я витратив.

119

Із сліз сирен я зілля перепив
Огидного, мов з казанів пекельних.
Надію світлу страхами бруднив
І сад садив серед пісків пустельних.

А як бездумно гріх на серце брав,
Пускаючись у вир шалених танців!
За це страждав, аж очі витріщав
Від корчів у жахливій лихоманці.

Я дякую за все своїм гріхам,
Інакше б не прийшло моє прозріння
І та любов, що розіп’яв я сам,
В мені б не зазоріла воскресінням.

Не марними були мої страждання -
Віднині воду п’ю з джерел Кохання.

120

Те, що ти колись був недобрим, тепер сприяє мені,
І через те горе, що я тоді відчув,
Я мусив би неодмінно зігнутися  під тягарем гріхів,
Хіба що мої нерви були б зроблені з міді або ж кованого заліза.
Адже якщо тебе приголомшила моя немилість,
Як і  твоя - мене, то ти пережив пекельний час,
А я, тиран, не спромігся
Зважити, як я колись постраждав через твої злочини.
О, якби наша ніч горя могла б пам’ятати
Моє найглибше відчуття того, якого удару завдає справжнє горе,
І негайно тобі, як ти тоді мені, запропонувати
Скромний бальзам, що заліковує поранені груди!
Але це твоє зловживання тепер стає платнею;
Моє викуповує тебе, а твоє мусить викупити мене.

120

На твою зраду зраду учинив;
Шукав рятунку, а знайшов печалі.
Тепер ходжу зігнутий від гріхів,
Бо моє серце не з міцної сталі.

Якщо страждаєш, як терзався я, -
Проходиш ти свої пекельні кола.
Твої ж образи всі душа моя
До згадки не бере уже ніколи.

Хай ніч душі народить світло нам.
Хай, що було, ніколи вже не буде.
А ми з тобою вип’ємо бальзам,
Який від ран загоїть наші груди.

Я впевнений: взаємне покаяння
Нам знов поверне віру у кохання.

121

Краще бути підлим, аніж підлим вважатися,
Коли, тоді як ти не такий, тобі дорікають, немов би ти такий,
І втрачається належне задоволення, яке вважається таким
Не нашими почуттями, а поглядами інших.
Адже навіщо повинні чужі, фальшиві, зрадливі очі
Вітати мою грайливу кров?
Але чому мої слабкості вишукують шпигуни, слабші за мене,
Котрі за власною волею вважають поганим те, що я вважаю добрим?
Ні, я - той, ким я є, і вони, таким чином,
Зважаючи на мої недоліки, розглядають свої;
Я можу бути прямим у своєму норові, а інші можуть бути скривленими;  
Не варто показувати свої вчинки через їхні думки,
Якщо тільки вони не підтримують цього ствердження зла:
Що всі люди мають вади і керуються своєю хибністю.

121

Негідним краще бути, ніж вважатись
Низьким і підлим ув очах чужих.
О, сумно як! Несила сперечатись
Із цілим військом недругів моїх.

Все думаю: чому нещирі люди
Злословити беруться суть мою
І те пускають в коло пересудів,
Що я в цім світі над усе люблю?

Я - не вони, і вже напевне знаю,
Що в їхніх душах правда не живе;
Іду життям і путь прямий долаю,
В кривому ж оці все пряме - криве.

Їм мудрості ніколи не дістатись:
Якщо є гріх, то поруч десь і святість.

122

Твій дар, твої скрижалі  - у моєму мозку,
Заповнені письменами тривалої пам’яті,
Що переживе ці марні рядки
Через усі часові кордони, навіть довічно;
Або ж, принаймні, настільки ж, наскільки вистачить
Можливостей мозку та серця щодо підтримання життя,
Доки кожен з них не віддасть руйнівному забуттю свою частину
Тебе, пам’ять про тебе ніколи не буде втрачена.
Те бідне вмістилище не змогло б охопити так багато,
Мені не потрібні жодні рахунки, щоб підрахувати твоє кохання;
Тому я віддав їх,
Щоб довіритись тим скрижалям, котрі якнайповніше вміщають тебе:
Залишивши цей додаток як згадку про тебе,
Я визнав би, що я схильний забувати.

122

Твій дар, щоденник, в пам’яті моїй,
Як той скарбничий, пильно стережу,
Не на папері - в серці бережу
Усі безцінні спогади твої.

Допоки серце б’ється, кров снує,
Допоки світ цей бачити дано, -
Читатиму, немов Святе Письмо,
Що ти любив, що я для тебе є.

Свої нотатки - зібрання років -
Залиш собі, я далі понесу
Твоїх думок відвертість і красу
І полум’яність щирих почуттів.

Усе святе, що в цьому світі маю,
Лиш внутрішньому оку довіряю.

123

Ні, Часе! Ти не хвастатимешся з приводу того, що я змінююсь:
Твої піраміди, побудовані з дужчою силою,
Для мене не є чимось новим або дивним;
Вони - лише вбрання раніше побаченого.
Наш строк життя - короткий, тож ми захоплюємося
Тим старим, що ти нам усукаєш, 
І ми радше даємо йому нове народження за нашим бажанням,
Ніж думаємо, що чули від когось іншого.
Твоїм записам і тобі я кидаю виклик,
Не дивуючись ані сьогоденню, ані минулому,
Адже і твої записи, і те, що ми бачимо, брешуть,
І все це відбувається більше або менше через твій тривалий поспіх.
У цьому я присягаюся, і так буде навіки:
Я буду вірним, незважаючи на твою косу та на тебе самого.

123

Ти владен, Часе, мій змінити вид;
Невидиме тобі не підлягає.
Ти скрізь назводив нових пірамід,
Але стара їх сутність велич має.

Тривке життя, то ж все, що нам дано,
Сприймаємо, як творення нового;
Насправді - ми найкраще беремо
Від проявів одвічного старого.

Квапливий Часе, виклик мій прийми.
Усе, що робиш ти, я зву маною.
Будуй, руйнуй, повергни, підійми, -
Ти все ж не маєш влади наді мною.

Ти тіло, Часе, можеш зруйнувати,
Душі тобі моєї не дістати.

124

Якби моя дорогоцінна любов була народжена лише ситуацією,
Вона, як незаконнонароджена дитина Долі, могла залишитись без батька,
Будучи об’єктом кохання Часу, або ж Ненависті Часу,
Бур’ян серед бур’яну, або квітами, що їх збирають з іншими квітами.
Ні, вона виникла далеко не випадково;
Вона не страждає від усміхненої пишноти, не падає
Під ударами невдоволення, що звертає в рабство,
До якого наші образи закликає спокусливий Час;
Вона не боїться Політики, цієї єретички,
Котра здає в найми короткі години,
Але одна веде величну політику,
Так, що вона не росте від тепла і не затоплюється зливами.
За свідків цього я закликаю блазнів Часу,
Котрі помирають заради добра, а жили заради злочину.

124

Моя Любов живе не сиротою,
Щасливу долю їй Творець дарив;
І Час її не виплекав травою
Ні між троянд, ні поміж бур’янів.

О ні! Моя Любов - не випадковість;
Віддалена від злетів і падінь,
Вона цвіте в той час, коли жорстокість
Гарцює скрізь під бубни потрясінь.

Не куплена політиком зрадливим,
Який не знає слова «чистота».
Не боячись ні спеки, ані зливи,
Любов моя в душі моїй зроста.

Невже відкрию, що в душі несу,
Розбещеному блазневі Часу?

125

Чи мало б це для мене якесь значення, якби я носив балдахін,
Своїм зовнішнім виглядом віддаючи шану матеріальному світові,
Або ж закладав великі основи для вічності,
Котра виявляється коротшою за руйнування або розпад?
Хіба я не бачив мешканців зовнішності та люб’язності,
Котрі втрачали все, та навіть більше, сплачуючи зависоку орендну платню
За витончені солодощі, відмовившись від простого смаку,
Жалюгідних у процвітанні, що витрачають життя на споглядання себе?
Ні, нехай я буду слухняним відносно твого серця,
І прийми моє підношення, нехай убоге, проте вільне,
Що не пов’язане із секундами, не знає хитрування,
Але пропонує взаємну данину, тільки я - в обмін на тебе.
Геть звідси, підкупний інформаторе! Вірна душа,
Коли їй висувають звинувачення, - якнайменше у твоїй владі. 

125

Навіщо мені слава показна,
Щоб балдахін носили над душею,
Якщо вже Вічність, свідчать письмена,
І та, либонь, позначена межею?

Я бачив найбагатших із мужів,
Які в цім світі бучно жирували,
А потім смак життя, пишноту днів,
Впливовість, славу - все умить втрачали.

Я у житті бажаю одного:
Жертовно, щиро лиш тобі служити.
Впусти мене до серденька свого,
Щоб нам удвох блаженства сад садити.

Тобі мене вже, Світе, не зловити,
Я від спокус твоїх зумів себе звільнити.

126

О ти, мій милий хлопче, той, хто під своїм контролем
Тримає непостійне дзеркало Часу, його серп, годинник;
Той, хто в’янучи - зростає, і при тому демонструє
В’янення твоїх коханців, по мірі того, як твоя солодкість зростає.
Якщо Природа - володарка руйнування,
По мірі того, як ти рухаєшся вперед, все одно буде відтягувати тебе назад,
То це значить, що вона береже тебе з тією метою, щоб її майстерність
Змогла б зганити час та вбити огидні хвилини.
Та все ж бійся її, о, ти, улюбленцю її насолоди,
Вона може затримати, проте все одно не здатна втримати її скарб!
Їй, нехай навіть із затримкою, доведеться звітувати за рахунками,
А її сплата за рахунками полягає у тому, щоб передати тебе Часові.

126

Мій хлопчику, мій Купідон крилатий,
Зумів Часу ти силу подолати!
Цвітеш собі, а всі, хто є з тобою,
Давно уже покрились сивиною.

Тебе Природа любить і понині,
Лишаючи у юному цвітінні;
Вона хвилинам не дає проходу,
Щоб зберегти твою чарівну вроду.

Цвіти, зростай, одначе пам’ятай,
Що і природна сила має край.
Хай згодом, світлим днем, твою красу,
Вона безжально здасть до рук Часу.

127

У старі часи чорний колір не вважався світлим,
Або ж, навіть якщо так і було, то він не носив ім’я краси;
Але тепер чорний колір - законний нащадок краси,
А краса паплюжиться соромом незаконнонароджених нащадків:
Адже з тих пір, як кожна рука присвоювала силу Природи,
Роблячи огидне прекрасним за допомогою фальшивого запозиченого лику мистецтва,
Мила краса не має імені, ані святого притулку,
Але зганьблена, а якщо й ні, то живе у безчесті.
Тому очі моєї володарки чорні, немов ворон,
Її брови вбрані так само, немов вони у траурі
За тими, котрі не були народжені красивими, але не мають нестатку у красі,
Обмовляючи створення фальшивою оцінкою;
І все ж, вони так журяться, їхня скорбота їм так пасує,
Що кожен язик промовляє, що краса повинна мати саме такий вигляд.

127

Колись все чорне світ вважав низьким,
Потворним протиставленням краси;
Тепер, коли змінилися часи,
Став колір ночі в моді провідним.

Людське лице - природний благовіст -
Ховати почали під шаром фарб,
Спотворюючи свій безцінний скарб,
Як маскарадний вуличний артист.

Смаглявка та, яку я покохав,
І брови, й очі смолянисті має;
Мов у жалобі, з сумом поглядає
На всіх, хто свою вроду заховав.

Прекрасна ти і в час, коли сумна,
Душі моєї квітка чарівна.

128

Як часто, коли ти, моя музико, граєш,
На цій благословенній деревині, рух котрої вилучає звуки
Завдяки твоїм милим пальцям, коли ти ніжно управляєш
Гнучкою гармонією, що бентежить мій слух, -
Я заздрю тим клавішам, що спритно підстрибують,
Щоб поцілувати ніжну внутрішню сторону твоєї руки,
Доки мої бідолашні губи, що повинні були б пожинати цей врожай,
Від сміливості деревини червоніють при тобі!
Заради того, щоб їх так легко торкались, вони ладні були б змінити своє становище
І помінялися б місцями з тими танцюючими  щебінками,
На яких твої пальці розгулювали ніжною ходою,
Роблячи мертву деревину більш блаженною, ніж живі губи.
Оскільки нахабні клавіші такі щасливі в цьому,
Віддай їм свої пальці, а мені - твої губи, щоб цілувати їх.

128

Коли ти, о моя музико, граєш
І з клавікорду вилучаєш звук, -
Ти пальцями не клавішів торкаєш,
То я п’ю ніжність із чарівних рук.

О, клавіші! Як вас не ревнувати?
Стою зніяковілий осторонь.
Це не вони, я маю цілувати
Твою тендітну лагідну долонь.

Я ладен обмінятися місцями
З грайливими ладами без вагань,
Щоб рухом вуст тобі зіграти гами:
Це над бажання всіх моїх бажань!

Даруй їм пальці, я не буду проти,
Мені ж дай губ твоїх відчути дотик.

129

Розтрата духу у марнотратстві сорому -
Ось що є хтивість у дії, а до того, як вона вступить в дію, хтивість
Є клятвопорушною, вбивчою, кривавою, сповненою вини,
Дикою, надмірною, грубою, жорстокою, не гідною довіри,
Насолода від якої настає не раніше, ніж ненависть, що виникає одразу,
На котру полюють без усіляких на те причин, і як  тільки отримують,
Без усіляких на те причин ненавидять, немов наживку, яку заковтнули,
Закладену навмисне задля того, щоб звести з розуму того, хто її заковтне;
Вона божевільна як у прагненні, так і у володінні;
Вона надмірна, отримавши, отримуючи і прагнучи отримати насолоду, -
Щаслива під час випробовування, а після випробування надзвичайно скорботна;
До того - обіцяння радості, після того - мрія.
Все це світ чудово знає, і все ж ніхто не знає точно,
Як уникнути того раю, що веде чоловіків до пекла.

129

Душі мізерність, сорому відсутність -
Ось пристрасті врожай. Засів такий:
Лукавство, ґонор, нетерпимість, лютість,
І тіло - насолоди жеретій.

Полює хтивий зі смаком, грайливо.
Мить торжества - і вже не до смаку.
Є розуміння: сталось щось жахливе -
Не ти ловець, ти - жертва на гачку.

В бажанні досягти і володіти
Все вперемішку: радість, відчай, страх;
Це божевілля - так на світі жити,
Суцільна ніч і марення у снах.

Тілесний рай хто б в світі не шукав,
До пекла неодмінно потрапляв.

130

Очі моєї володарки геть не схожі на сонце;
Корал - набагато червоніший, ніж її червоні губи;
Якщо сніг білий, то чому її груди сірувато-коричневого кольору;
Якщо волосся - це дріт, то на її голові росте чорний дріт.
Я бачив дамаські троянди, червоні та білі,
Але жодних таких троянд я не бачу на її щоках,
І деякі пахощі надають набагато більше радості,
Ніж подих, що смородом віє від моєї володарки.
Я люблю слухати, як вона говорить, і все ж я добре знаю,
Що у музики набагато приємніший звук.
Я визнаю, що я ніколи не бачив ходу богині -
Моя ж володарка, коли йде, ступає по землі.
І все ж, присягаюся Небесами, я думаю, що моя любов настільки ж рідкісна, наскільки рідкісна
Будь-яка жінка, яку вона оббрехала з допомогою брехливих порівнянь.

130

В очах її блиск сонця не знайти,
І губи в неї - не корал червоний,
Волосся чорне - пружні завитки,
А перса - не як сніг у день морозний.

Дамаських руж я бачив дивний сад.
Троянд не бачу на щоках у неї.
Приємніший парфумів аромат,
Ніж подих у обраниці моєї.

«Солодкоспіва» дівчину всі звуть,
Все ж музика солодша і ніжніша.
Богині, кажуть, ходять, мов пливуть;
Вона землею ходить і не більше.

Краси б не втратила нітрохи, запевняю,
Якби тебе з богинею зрівняв я.

131

Ти така ж деспотична - при тому, якою ти є,
Як ті, кого їхні прикраси роблять гордовитими та жорстокими;
Оскільки ти добре знаєш, що для мого ніжного серця, котре кохає сліпо,
Ти - найпрекрасніший та найдорогоцінніший діамант.
Усе ж, чесне слово, дехто з тих, хто бачать тебе, кажуть,
Що твоє обличчя не здатне викликати стогони кохання;
Сказати, що вони помиляються, я не насмілююся,
Хоча в собі самому в цьому я присягаюся.
І щоб підтвердити, що те, в чому я присягаюся, - не брехня,
Тисяча стогонів при одній думці про твоє обличчя,
Один за іншим свідчать,
Що твоя чорнота прекрасніша за усе в моєму судженні.
Ні в чому ти не є чорною, окрім як у своїх вчинках,
І звідси, я вважаю, й походить це лихослов’я про тебе. 

131

Ти деспотка, як кожна із красунь,
І у житті сповідуєш свавольність;
А я тебе в душі своїй несу,
Неначе найпрекраснішу коштовність.

Я часто чув, що твій смаглявий лик
Не має чар, щоб серце ізсушити.
Хай гомонять, а я, мов садівник,
Своїх чуттів плекаю диво-квіти.

Зітхаю кожний раз на самоті,
Коли твій образ дивний спогадаю.
Твоїм образам всупереч, в житті
Лише тебе я віддано кохаю.

Свою смуглявість не вважай за ваду,
Тебе чорнить за ґонор твій громада.

132

Твої очі я люблю, і вони, немов жаліючи мене,
Знаючи, що твоє серце катує мене зневагою,
Вбралися в чорне і немовби ставши коханими у жалобі,
Дивляться на мій біль з чарівним співчуттям.
І справді, ранкове небесне сонце
Не красить так сірі щоки сходу,
І так само та повна зірка, що супроводжує настання вечора,
Не робить і половини тієї честі неяскравому заходу,
Ніж ті два скорботні ока пасують твоєму обличчю.
О, нехай же тоді так само твоєму серцю личить
Оплакувати мене, оскільки оплакування прикрашає тебе
І вдягає подібним чином твою жалість.
Тоді я присягнуся, що сама краса є чорною,
І всі ті, кому не вистачає твого кольору обличчя, є огидними.

132

Кохаю твої очі за печаль,
За співчуття у час мого відчаю;
Коли від тебе милості не маю,
Вони мені дарують щирий жаль.

Ласкаве сонце в ранішній імлі
Не так яскраво красить щоки сходу,
І срібний місяць - світоч небозводу -
Не так оздобить інший бік землі, -

Як чорні очі твій чарівний лик.
Хай всю тебе огорне відповідність,
Щоб серцем ти мені являла милість,
Щоб ти була не крига, а квітник!

Тоді я присягну: красиве - чорне,
Як твої очі й серце благородне.

133

Нехай буде проклято те серце, котре змушує моє серце стогнати,
За ту глибоку рану, що її воно завдає моєму другові та мені!
Хіба недостатньо мучити мене одного,
А необхідно, щоб рабом рабства став би ще й мій милий друг?
Мене у мене ж відібрали твої жорстокі очі,
А моє друге «я» поглинуло тебе ще більше;
Я позбавлений його, самого себе і тебе -
Це потрійні тортури, що їх необхідно ось так припинити:
Замкни моє серце у сталевій в’язниці твоїх грудей,
Але потім дозволь серцю мого бідного друга викупити моє бідне серце;
Хто б не тримав мене у полоні, нехай моє серце буде його сторожем,
Ти не можеш лишатися холодною  в моєму серці.
І все ж ти будеш чинити саме так; адже я, ув’язнений в тобі,
Мимоволі є твоїм, а також твоїм є усе, наявне в мені.

133

Душі зрадливій, що так серце ранить
Моє і друга, шлю я свій прокльон.
Хай їй вдалося дух мій заарканить,
Його навіщо брати в свій полон?

Твій владний зір привласнив мою волю,
І друга відібрала в мене ти.
Вас втративши, себе, під знаком долі
Потрійну кару змушений пройти.

Зроби мене заручником смиренним.
Його, благаю, мучить перестань!
Я хочу бути сторожем недремним,
Щоб друга захистити від страждань.

Все ж він страждатиме і волі не діждеться,
Адже я в’язень твій, а він - в моєму серці.

134

Тож тепер я визнав, що він твій,
А я сам є заручником твоєї волі;
Я відмовлюся від прав на себе, так, щоб іншого мене
Ти  повернула, щоб він все одно був моєю розрадою.
Але ані ти цього не зробиш, ані він не буде вільним,
Оскільки ти жадібна, а він добрий;
Він став підписуватись за мене як гарант
Під тим борговим зобов’язанням, що так само швидко його зв’язує.
Статут своєї краси ти візьмеш,
Ти, мов лихвар, котрий пускає в обіг усе, що може принести прибуток,
І подаєш до суду на друга, котрий став боржником заради мене;
Тож я втрачаю його, оскільки ти жорстоко зловживаєш мною.
Його я втратив; ти володієш як ним, так і мною:
Він платить сповна, і все ж я не є вільним.

134

Тепер він - твій; це визнати готовий,
Як те, що я під зверхністю твоєю;
Даруй одне: щоб мій двійник духовний
В житті лишався втіхою моєю.

Відмовиш ти. Він не шукає волі.
Він щедрий, ти ж душею невситима.
«Заручника» і «Владарки» - дві ролі
Ви граєте і зримо, і незримо.

Свою красу ти в борг мені давала,
Як той лихвар, що хоче статки мати,
А потім друга враз причарувала
І змусила борги мої вертати.

Хоча мій друг усе тобі сплатив,
Невольника я статус не змінив.

135 

Нехай інші жінки здійснюють бажання - у тебе є твій Уілл,
І ще один Уілл на додачу, а також Уілл у надлишку.
Більш ніж достатньо мене, того, хто постійно дошкуляє тобі,
Таким чином роблячи внесок у твоє солодке бажання.
Невже ти, чиє бажання велике та просторе,
Жодного разу не вирішиш сховати моє бажання в своєму?
Чи буде бажання в інших видаватися тобі справді прекрасним,
А моє бажання не сяятиме твоїм люб’язним сприйняттям?
Море - це суцільна вода, і все ж воно приймає дощ,
І, при своєму статку, додає до своїх запасів;
Так і ти, багата Уіллом, додай до свого Уілла
Одне моє бажання, щоб твій великий Уілл став ще більшим.
Нехай злостивість не вб’є жодних прекрасних прохачів;
Думай про всіх, як про одного, і включи мене до цього одного Уілла.

135

Життєве щастя в здійсненні бажання.
Ти - бажана, з тобою поруч - Вілл,
Жагучий Вілл, що прагне поєднання
На ниві долі наших душ і тіл.

Скажи, пестлива, чом не підпускаєш
Мене до лона неземних утіх?
Чому не з Віллом постіль зігріваєш? 
Чим гірший я од красенів палких?

Води у морі незліченна сила,
Однак воно вбирає дар дощів.
Прийми ж і ти, укохана, од Вілла
Мого воління повінь почуттів.

Тож змилуйся, позбав мене страждань:
Хай буду я серед твоїх бажань.

136

Якщо твоя душа дорікне тобі в тому, що я підходжу так близько,
Поклянися своїй сліпій душі, що я був твоїм Уіллом,
А бажання, яке знає твоя душа, прийняте тобою;
В цій мірі, заради кохання, кохана моя, задовольни моє любовне клопотання.
Уілл заповнить скарбницю твого кохання,
Так, заповни її бажаннями, і моє буде одним з них.
Стосовно значущих речей ми з легкістю доводимо,
Що у складі числа один вважається нічим;
І нехай тоді в цьому числі я залишусь неврахованим,
Хоча в описі твого достатку я мушу бути один.
Вважай мене нічим, якщо це тебе задовольнить, тільки вважай,
Що це ніщо - це я, є чимось милим для тебе.
Зроби тільки ім’я моє своїм коханим, і кохай його завжди,
І тоді ти кохатимеш мене, оскільки моє ім’я - Уілл.

136

Душі своїй, що знать мене не хоче,
Скажи: Уілл - це «воля» і «бажання»,
І доведи, що треба вам охоче
Моє задовольнити домагання.

Твоїх чуттів поповнить Вілл скарбницю
Одним солодким здійсненням воління.
Зернину хто не сприйме за дрібницю
У сховищі з відбірного насіння?

Все ж ти до інших тягнешся душею,
Хоч мала бути лиш з одним зі мною.
Тож зви мене дрібничкою своєю,
Але такою, що живе тобою.

Ім’я моє носи у серці, мила,
Хоч цим втамуй палке бажання Вілла.

137

Ти сліпий дурень, Кохання, що ж ти робиш з моїми очима
Такого, що вони дивляться, проте не бачать того, що бачать?
Вони знають, що таке краса, бачать, де вона,
Однак те, що є найкращим, видається найгіршим.
Якщо очам, зіпсованим занадто упередженими поглядами,
Присуджено долею пришвартуватися у тій бухті, де проїжджають усі чоловіки,
Тоді чому з невірності очей ти викувала гаки,
До яких прив’язаний здоровий глузд мого серця?
Чому моє серце має вважати окремою ділянкою те,
Що, як воно знає, і так є доступним усьому світові?
Або чому мої очі, бачачи це, кажуть, що цього нема,
З метою прикрити прекрасною вірністю таке огидне обличчя?
У речах насправді вірних, моє серце та очі помилялися,
І тепер їх передано цій оманливій чумі.

137

Сліпа Любов душі наперекір
Світ видимий і знаний викривляє,
І через те затьмарений мій зір
Брудне і чисте вже не розрізняє.

До гавані прикуто погляд мій,
Де іншим ти очам даєш притулок.
Покинути не в силах берег твій,
Хоч серцю вкрай немилий почастунок.

Як може серце вуличний кабак
Сприймати, наче закуток у саді?
Як можуть очі помилятись так,
Щоб відданість розгледіти у зраді?

Для серця, для очей і для ума
Сліпа Любов - оманлива чума.

138

Коли моя любов присягається, що вона зроблена з правди,
Я справді вірю їй, хоча знаю, що вона бреше,
Що вона може вважати мене якимось ненавченим юнаком,
Не мудрованим у фальшивих тонкощах світу.
Таким чином, марнолюбно гадаючи, що вона вважає мене юним,
Хоча вона і знає, що ті мої дні, що були найкращими, минули,
Я щиро вірю її брехливому язикові,
І щира правда придушується обома сторонами.
Але чому ж вона не каже, що вона невірна,
І чому ж я не кажу, що я старий?
О, найкраще вбрання кохання полягає у видимій довірі,
А закохана старість не полюбляє, коли називають її вік.
Тож я брешу їй, а вона - мені,
І у своїх вадах брехня нам лестить.

138

Коли вона у вірності клянеться, -
Не маю віри, хоч кажу їй «так».
Коханій це наївністю здається;
Для неї я - «замріяний юнак».

Люб’язність чемна тішить мою душу,
Хоч їй відомий лік моїх років.
Взаємною брехнею, визнать мушу,
Втрачаємо ми щирість почуттів.

Чому її не викрию у зраді?
Чом гру веду у прояв сліпоти?
Тому, що я обманюватись радий,
Щоб не зазнати туги самоти.

Готовий я, щоб втримати кохану,
До лестощів вдаватись і обману.

139

О, не закликай мене виправдовувати образу,
Котру твоя жорстокість накладає на моє серце;
Не рань мене своїм оком, але краще своїм язиком,
Використовуй владу владно, і не вбивай мене обманом.
Скажи мені, що ти любиш когось іншого, але у мене на очах,
Любе серце, не смій дивитись своїм оком вбік.
Що за потреба тобі ранити хитрістю, коли твоя могутність
Більша, ніж мій пригнічений захист може витримати?
Дозволь мені вибачити тебе: «Ах, моє кохання чудово знає,
Що її прекрасні погляди були моїми ворогами,
І тому від мого обличчя вона відвертає моїх ворогів,
Щоб вони могли скеровувати свої рани ще комусь».
Та все ж не роби так, оскільки я майже вбитий,
Вбий мене відразу поглядом, і позбав мене болю.

139

Твоїм гріхам немає виправдань.
До скону вже носитиму образу.
Лукавим оком серденька не рань,
А словом правди вбий мене одразу.

Скажи відверто: «Іншого люблю»,
Від мене не ховай свій погляд милий.
І не хитруй… накажеш - відступлю,
В коханні вірний, в ревності - безсилий.

Можливо, ти, жаліючи мене,
Навмисне карі очі відвертаєш,
А душі інших чарівним вогнем,
Віч-на-віч стрівши, миттю спопеляєш?

О, не щади! Від твоїх дивних чар
Я смерть прийму, як найцінніший дар!

140

Будь настільки ж мудра, наскільки ти жорстока; не утискай
Моє мовчазне терпіння завеликим презирством,
А то, чого доброго, мій сором не позичить мені слів, а слова викажуть
Характер мого болю, що потребує співчуття.
Якби я міг навчити тебе розуму, то було б краще,
Хоч і не любити, любове моя, і все ж казати мені, що кохаєш;
Так дратівливі хворі, коли наближається їхня смерть,
Не знають жодних новин від своїх терапевтів, крім того, що вони здорові.
Адже якщо я раптом впаду у відчай, я можу збожеволіти,
І у своєму божевіллі сказати про тебе щось погане,
А в наш час цей хибний світ став настільки поганим,
Що божевільним обмовникам вірять божевільні вуха.
Щоб зі мною не було такого, і щоб тебе не було обмовлено, -
Скеровуй свій погляд прямо на мене, хай навіть твоє серце промахується. 

140

Розумна будь в жорстокості своїй,
Не утискай зневагою терпіння,
Щоб я, допоки бранець мовчазний,
Не спалахнув гнівливим відгомінням.

Було б доречним, якби ти мені
Сказала, хай нещиро, що кохаєш;
Так хворому на смертному одрі
Життя в здоров’ї лікар обіцяє.

Від розпачу із розуму зійду
І, Боже збав, почну тебе ганьбити.
Цей хибний світ, не маючи стиду,
Уже готовий нас обох судити.

Щоб світ мовчав, любов’ю показною
Зі мною будь, хоч серцем не зі мною.

141

Слово честі, я не кохаю тебе своїми очима,
Оскільки вони помічають у тобі тисячі недоліків,
Але моє серце кохає те, що вони зневажають,
Воно, наперекір очам, раде бути засліпленим коханням.
Мої вуха не раді звучанню твого голосу,
А моє ніжне відчуття не схильне до твоїх низьких дотиків,
Ані смак, ані запах не бажають бути запрошеними
На будь-яке чуттєве свято з тобою наодинці.
Але ані мої п’ять розумових здібностей, ані п’ять чуттів не можуть
Переконати одне нерозумне серце не служити тобі,
Тій, яка залишає безвладним образ чоловіка,
Рабом та жалюгідним прислужником твого гордовитого серця.
В своїй чумі я вважаю за свій здобуток тільки те,
Що вона змушує мене грішити і призначає мені покарання.

141

Мій зір не зачарований тобою -
Являєш ти розбещену красу.
А серцем сліпо, віддано, з любов’ю,
Наперекір очам, тебе несу.

Для слуху голос твій не є приємним;
Твій аромат, цілунки, дотик рук
Не збуджують в мені вогонь блаженний
Для свята ніжних таємничих злук.    

Ні п’ять чуттів, ні розум мій недремний
Не можуть серцю ясно довести,
Що є воно твоїм рабом смиренним,
І хрест слуги я змушений нести.

Все ж благом є моїм чума кохання,
Бо ти мій гріх, і суд, і покарання.

142

Любов - мій гріх, а твоя дорогоцінна чеснота -  ненависть,
Ненависть до мого гріха, заснованого на грішному коханні.
Але порівняй мій стан з твоїм,
І ти виявиш, що воно не заслуговує на докір,
Або навіть якщо й заслуговує, то не з твоїх вуст,
Котрі зганьбили своє багряне оздоблення
І запечатували фальшиві зв’язки кохання так само часто, як і мої,
Крадучи у законних володарів інших ліжок їхню орендну платню.
Нехай буде законним те, що я тебе кохаю, так само як ти любиш тих,
Кого твої очі добиваються так само, як і мої настирливо домагаються тебе;
Укоріни у своєму серці жалість, щоб коли вона зростатиме,
Твоя жалість могла б заслужити, щоб її пожаліли.
Якщо ти прагнеш отримати те, що сама приховуєш,
За твоїм власним прикладом тобі в цьому може бути відмовлено.

142

Любов - мій гріх; твоя чеснота - осуд
Моїм гріхам у прояві чуттів.
Свої гріхи візьми на чесний розсуд -
Умить на милість ти обернеш гнів.

Не мають прав робити дорікання
Вуста, які споганили свій цвіт
На ложі зради світлого кохання;
Від них і я несу на серці слід.

Люблю тебе і серденьком горнуся.
Кохайся з іншим, тільки пам’ятай:
Щоб світ до тебе жалем відгукнувся,
В своєму серці щирий жаль плекай.

Так повелось: що сієш - те і жнеш.
Сій співчуття, то співчуття й знайдеш.

143

Поглянь, як дбайлива домогосподарка біжить, щоб упіймати
Одного з пернатих створінь, котре втекло,
Залишає своє дитя і  прудко мчить
Навздогін за тим, що вона прагне втримати,
У той час, як її залишене без уваги дитя женеться за нею,
Плаче, намагаючись упіймати ту, чий клопіт  полягає
У переслідуванні того, що летить перед її обличчям,
Без уваги на невдоволення її бідної дитини, -
Так ти біжиш за тим, що летіть від тебе геть,
У той час, як я, твоя дитина, женуся за тобою далеко позаду;
Але якщо ти упіймаєш свою надію, повернися до мене
І виконай роль матері - поцілуй мене, будь доброю.
Так я молитимусь, щоб у тебе був свій Уілл,
Якщо ти повернешся і втихомириш мій гучний плач.

143

Буває, що дбайлива господиня
Зарюмсане лишає дитинча
І за курчам ганяється подвір’ям,
Щоб швидше упіймати втікача.

Дитина хоче маму наздогнати,
Силкуючись вхопити за поділ,
Та їй поки що не до пахоляти,
Її ув очах - пташиний помах крил.

Так ти біжиш за втікачем звабливим;
Я десь позаду плачу, як дитя.
О, повернись! Зроби мене щасливим.
Цілунком ніжним втіш моє життя.

Хай Бог твій шлях в житті оберігає.
І пам’ятай: тебе твій Вілл чекає!

144

Два кохання є у мене, що дають мені втіху та відчай,
Що немов двоє духів, і досі вселяють у мене думки про себе:
Кращий янгол - це чоловік, справжній красень,
Гірший дух - це жінка, розфарбована злом.
Щоб швидко відправити мене у пекло, моя зла жінка
Переманює мого кращого янгола з мого боку на свій,
І хотіла б розбещити мого святого, щоб він став дияволом,
Спокушаючи його чистоту своєю чорновою гординею.
І якби навіть мій янгол перетворився на демона,
Я міг би запідозрити це, але не сказати про це прямо,
Але оскільки вони обидва віддалені від мене і є друзями одне одному,
Я здогадуюсь, що один ангел перебуває у пеклі другого.
І все ж я ніколи не дізнаюсь, а житиму в сумніві,
Доки мій поганий янгол не вижене вогнем мого доброго янгола з пекла.

144

В душі двох духів чую відголосся -
Печаль і радість, ніби два крила:
Дух світлий - це юнак ясноволосий,
Дух темний - жінка - провідниця зла.

Бажаючи мене звести у пекло,
Дух темний святість зваблює на гріх,
Диявола із янгола запекло
Вона творить снагою чар своїх.

Так це чи ні, я певності не маю;
Та якщо дах один слугує їм,
Здогадуюсь, що янгол мій спізнає
Пекельний смуток в колі вогнянім.

На правду світло лиш тоді проллю,
Коли мій янгол вийде із вогню.

145

Ті губи, що зробила власна рука Кохання,
Видихнули звук, що прорікав: «Я ненавиджу»,
Мені, тому, хто тужив за нею;
Але коли вона побачила мій печальний стан,
Одразу ж у її серце прийшло милосердя,
Сварячи той язик, котрий, завжди будучи милим,
Був використаний для того, щоб оголосити ніжний вирок,
І навчила його так вітатися по-новому:
Фразу «Я ненавиджу» вона змінила за допомогою закінчення,
Що прослідувало за ним, як тендітний день
Приходить за ніччю, котра, немов злий дух,
З небес мчить у пекло.
Фразу «Я ненавиджу» вона відділила від ненависті
І врятувала моє життя, сказавши: «не тебе».

145

Із вуст коханої незвично грубо
«Ненавиджу» шугнуло, наче птах.
Мені було те, як цілунок згубний.
Помітивши печаль в моїх очах,

Вона умить змінила гнів на милість
І знову ніжні звуки полились,
В яких я чув і відданість, і щирість,
Й нового привітання світлу мисль.

«Ненавиджу» закінчила додатком,
Що коштує усіх магічних чар;
Так темна ніч за мить перед світанком
Злим духом з неба падає в Тартар.

«Ненавиджу, та не тебе!» - сказала
І з ніжністю мене поцілувала.

146

Бідна душа, центр моєї грішної землі,
Ці бунтівні сили, у які ти наряджена;
Чому ти марнієш зсередини і зазнаєш нестачі,
Малюючи свої зовнішні стіни, платячи за ошатність таку високу ціну? 
Чому таким високим коштом, маючи таку короткострокову оренду,
Ти сплачуєш за свій маєток, що занепадає?
Щоб хробаки, нащадки твого надлишку,
З’їли те, на що ти витрачалась? Чи в цьому кінець тіла?
Тоді, душе, живи за рахунок втрат свого слуги,
І нехай це занепадання поповнює твої запаси;
Купи небесні строки, продавши тлінні години;
Будь насичена зсередини, вже не будучи багатою зовні;
Тож ти будеш годуватися за рахунок Смерті, що годується за рахунок людей,
А коли Смерть помре, то ніхто не буде помирати.

146

Душе моя, чому в буремній силі
Вбираєш ти усі гріхи земні?
Чому твій храм зсередини змарнілий
І лише ззовні стіни розписні?

Чи кошт не завеликий за маєток,
В оренду взятий, сплачуєш щораз?
Хіба не для черви твій осередок
Бенкетом справжнім стане в певний час?

Душе моя, нехай слуга збиткує,
А ти нарощуй світлий спадок свій.
Не тлінне - вічне хай господарює,
Зсередини, не ззовні багатій!

Смерть - ніч. Стань світлою, як день,
То й смерть тобі не стрінеться ніде.

147

Моя любов - немов лихоманка, все одно прагне
До того, що ще дужче вигодовує недуг,
Годуючись тим, що запобігає недугу,
Щоб догоджати непевному хворобливому апетитові.
Мій розум - лікар мого кохання, ?
Сердитий через те, що його рецептів не дотримуються,
Покинув мене, і я, у відчаї, тепер можу стверджувати,
Що бажання, котре відкидає медицину - є смертю.
Я не піддаюся лікуванню, тепер розум вже невиліковний;
І шалений, збожеволівший від нескінченного неспокою,
Мої думки та мовлення - подібні думкам та мовленню божевільного,
Далекі від правди та даремно висловлювані.
Адже я поклявся, що ти прекрасна, і думав, що ти світла,
А ти чорна, немов пекло, та темна, немов ніч.

147

Моя любов, неначе лихоманка,
Роздмухує пожарище бажань,
Хворобу множить кожна забаганка
Від незабутніх перших частувань.

Узявся Розум Серце лікувати,
Відчувши марність - швидко охолов.
Без розуму чуттів не подолати,
Так пристрасть нам труїть гарячу кров.

Я майже божевільний; від нестями
Й неспокою я зцілення не жду.
За маренням, за хибними думками
Вже з правдою не житиму в ладу.

Я клявся: ти зоря моя незгасна,
А вийшло - ніч глуха і передчасна.

148

Як жаль мені! Що то за очі любов вклала до моєї голови,
Котрі жодним чином не відповідають їхньому справжньому призначенню?
Або ж, навіть якщо вони і відповідають, куди утік мій здоровий глузд,
Що вважає хибним те, що вони бачать правильним?
Якщо прекрасним є те, що мої хибні очі люблять до нестями,
То що має на увазі світ, кажучи, що це не так? 
Якщо це не так, то любов ясно свідчить,
Що очі кохання не такі вірні, як очі всіх людей; ні,
Як це може бути? Та і як можуть очі кохання бути вірними,
Якщо вони настільки занапащені спогляданням та слізьми?
Тоді немає нічого дивного в тому, що я помиляюсь у своєму погляді:
Адже і саме сонце не бачить, доки не розхмаряться небеса.
О, хитре кохання! Слізьми ти засліплюєш мене,
Щоб очі, бачачи ясно, не відшукали твої огидні недоліки.

148

Я від Любові очі в дар отримав,
Які так хибно бачать суть речей.
Чи то мій розум все сприймає зриме
Усупереч з правдивістю очей?

Те, що мені вбачається прекрасним,
Світ називає підлим і низьким;
Якщо це так, - нехай Любов завчасно
Мене прилюдно визнає сліпим.

Закоханий, чи розпізнаю правду
Крізь поволоку журної сльози?
І сонце в небі плаче безпорадно
До повного закінчення грози.

Любове, знаєш ти, чому я плачу:
Щоб я твій гріх за слізьми не побачив.

149

Хіба ти можеш, о жорстока, сказати, що я тебе не люблю,
Коли я, проти своєї волі, з тобою заодно?
Хіба я не думаю про тебе, коли забуваю
Про самого себе, в усьому будучи тираном заради тебе?
Кого я називаю своїм другом з тих, хто ненавидить тебе?
Перед ким я прислужуюся з тих, кого ти не схвалюєш?
Малого того, якщо ти сердишся на мене, хіба я не витрачаю
Помсту на самого себе з негайним стогоном?
Яку з чеснот я поважаю у собі,
Котра є настільки гордовитою, що зневажає мою службу тобі,
Коли все найкраще в мені вклоняється твоїм недолікам,
Підкоряючись рухові твоїх очей?
Одначе, любове моя, продовжуй ненавидіти мене, оскільки я знаю тепер твій характер:
Ти любиш тих, хто здатний бачити, а я - сліпий.

149

Жорстока, не кажи, що не кохаю,
Коли я попри все живу тобою
І так слухняно голову схиляю
Перед твоєю владною рукою.

Чи я дружу з твоїми ворогами?
Чи їм складати оди спокусився?
Хіба за гнів твій і за всі догани
Я відчаєм своїм собі не мстився?

Що запишу з чеснот на свій рахунок,
Щоб мав я право відректись служіння
І не прийняти вдячно, мов дарунок,
Очей твоїх примхливе повеління?

Жорстока будь, характер знаю твій:
Ти любиш зрячих, я - повік сліпий.

150

О, від якої вищої сили ти отримала свою могутність -
За допомогою недоліків правити моїм серцем,
Примушувати мене брехати моєму вірному зорові,
І присягатися у тому, що яскраве світло не прикрашає день?
Звідки ти отримала це вміння робити лихі речі привабливими,
Так що й у найгірших твоїх вчинках
Присутня така сила та упевнене мистецтво,
Що в моїй душі найгірше в тобі перевершує усе найкраще в інших?
Хто навчив тебе, як змусити мене кохати тебе тим більше,
Чим більше я бачу і чую те, що мало б слугувати обґрунтованою підставою для ненависті?
О, хоч я люблю те, що інші ненавидять,
Ти не повинна разом з іншими ненавидіти мій стан.
Якщо твоя негідність викликала кохання в мені,
То я ще більш гідний бути твоїм коханим.

150

З яких джерел у тебе міць і сила,
Що ти мій дух взяла у свій полон,
А ще мій зір умить заворожила,
Щоб день ясний для мене був, мов сон?

Який чаклун тебе навчив мистецтву
Привабливим робити кожен гріх?
Твій прояв зла одразу ж видається
Прекраснішим з усіх чеснот людських.

Хто дав тобі ключа від мого серця?
Невже любити сліпо - жереб мій?
Хай наді мною Доля так сміється,
А ти мене хоч трохи пожалій.

Якщо я полюбив твої пороки,
Не зневажай, зроби назустріч кроки.

151

Любов занадто молода, щоб знати, що таке сумління,
І все ж, хто не знає того, що сумління народжується з кохання?
Тож, мила шахрайко, не засуджуй занадто мій гріх,
Якщо, звісно, мила, не хочеш виявитися винною у моїх гріхах,
Адже, коли ти зраджуєш мені, я справді зраджую
Благородну частину мене на користь змови грубого тіла:
Моя душа каже моєму тілу, що воно може
Тріумфувати у коханні; шмат плоті не чекає подальших аргументів,
Але, піднімаючись при згадуванні твого імені, вказує на тебе
Як на свій звитяжний трофей. Горда своєю пишнотою,
Він радий бути твоїм бідним слугою -
Стояти за тебе в твоїх справах, падати біля тебе.
Не вважай нестачею сумління те, що я називаю
«Любов’ю» ту, заради дорогоцінного кохання котрої я підіймаюся і падаю.

151

Закохані не відають сумління,
Хоча сумління - то дитя Кохання.
Спокуснице моя, з твого насіння
Моїх гріхів незвідане буяння.

Ти зраджуєш мені - я йду на зраду,
Неначе звір, що прагне парування;
Душа не чинить тілові заваду,
Тож плоть смакує мить тріумфування.

Тебе почувши, плоть моя слухняно
Здіймається, немов солдат до бою;
Вона готова день у день старанно
Рабом вставати й падати з тобою.

Лиш той в Любові звідає сумління,
Хто пережив і злети, і падіння.

152

Ти знаєш, що, кохаючи тебе, я порушував клятви,
Але ти двічі порушувала клятви, поклявшись у коханні до мене:
Дією порушила свою шлюбну обітницю і порвала нову вірність,
Присягнувши у новій ненависті, після того як вже несла нове кохання.
Але чому через порушення двох клятв я звинувачую тебе,
У той час як я порушив двадцять? Я - найбільший клятвопорушник,
Адже всі мої обітниці - це клятви, у яких я приписував тобі те, чого в тебе нема,
І вся моя щира віра в тебе загублена,
Адже я щиро присягався в твоїй щирій доброті,
Клявся у твоєму коханні, твоїй вірності, твоїй постійності,
І, щоб освітлити тебе, давав очам сліпоти,
Або змушував їх заперечувати те, що вони бачать -
Адже я присягався в тому, що ти світла, і тим більше давали неправдиві свідчення очі,
Коли вони  присягалися наперекір істині у такій бридкій брехні.

152

На жаль, своє кохання зрадив я.
Ти зважилась вже двічі на перелюб.
На ложі зрад обітниця твоя;
Тепер ти з іншим, я для тебе - нелюб.

Та все ж на роль судді не маю прав;
Не два - разів зо двадцять рушив клятву
І грішний тим, що серцю довіряв.
Невже за це отримую відплату?

Я вірив, що у щирій доброті
І вірності умієш ти кохати.
Я барви брав з палітри сліпоти,
А зір привчивсь від правди відвертати.

Божився я, що ти, мов сонце, світла,
І так з брехнею звикся непомітно.

153

Купідон відклав свій факел і заснув.
Діва-служниця Діани виявила цю перевагу
І  швидко занурила його вогонь, який запалює кохання,
У холодне джерело при долині,
Котре позичило у цього святого вогню Кохання
Вічно животворне тепло, яке збереглося назавжди,
І перетворився на киплячі ванни, котрі, як і досі переконуються люди, ?
Стали чудовими ліками від незвичайних хвороб.
Але, коли від очей моєї пані факел Кохання запалахкотів знову,
Хлопчик задля потреби випробування торкнувся моїх грудей;
Я, занедужавши від цього, жадав отримати допомогу  від купання
І поспішив туди - зажурений, засмучений гість, -
Але не знайшов зцілення: води, котрі могли б зцілити мене, містяться
Там, де Купідон отримав новий вогонь, - в очах моєї коханої.

153

Коли Амур дрімав серед дібров,
Відклавши факел, - німфа-жартівниця
Той смолоскип, що збуджує любов,
Занурила у воду-студеницю.

Святий вогонь Кохання в джерелі
Створив купіль цілющу, неостудну;
Звідтоді диво щедрої землі
Завжди слугує немічному люду.

Вогонь Кохання знов Амур здобув
Від зірочок очей моєї пані
І факелом грудей моїх торкнув,
Щоб я шукав рятунку в тій купальні!

Не вийду зціленим з чарівного ключа -
Знайду рятунок у твоїх очах.

154

Маленький бог Кохання одного разу спав,
Поклавши біля себе свій факел, який запалює серця,
У той час, як гурт німф, котрі присяглися вести цнотливе життя,
Пробігали прудконогою ходою повз нього; але своєю дівочою рукою
Найпрекрасніша жриця підняла цей вогонь,
Котрий зігрів до цього незчисленні легіони сердець, -
А генерал гарячої пристрасті
Продовжував спати, роззброєний цнотливою дівочою рукою.
Цей факел вона занурила у прохолодне джерело поблизу,
Котре від полум’я Кохання прийняло вічне тепло,
Поширюючись у воді і стаючи ліками зцілення
Для недужих людей; але я, раб своєї пані,
Прийшов туди, щоб зцілитися, і ось що я тим довів:
Вогонь кохання нагріває воду, але вода не вистуджує кохання.

Кінець.

154

Якось Амур заснув, відклавши факел
З вогнем жагучим для сердець людських,
А німфи (кожна світла, наче ангел)
Знайшли знаряддя в травах лугових.

Запал, що не дає серцям спокою,
Найстарша німфа миттю підняла,
Чим генерала пристрасті змогла
Роззброїти дівочою рукою.

Ледь смолоскип вона жбурнула в воду -
Ураз завирувало джерело,
І з тих часів панує в нім тепло,
Цілюще в силі, як сама природа.

Ні, не вода - вогонь мене врятує,
Той, що в очах коханої панує.

Кінець.