Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

СОНЕТИ ПАНА ШЕКСПІРА
(в перекладі Олександра Виженка)

ПЕРЕДМОВА

В 90-ті роки, у своїй першій україномовній поетичній збірці «Крилатий вовк» я звітував:

Усі мої пісні без недомовок.
Нема в них ні лукавства, ні чвання.
Врожай із слів зібрав і дав їм толок.
Свій хліб кладу на рушничок буття.

Аж ось року 2013-го звітую вам, мої співвітчизники-одномовці, про те, що мені вистачило сил і творчого натхнення завершити роботу над перекладом сонетів Вільяма Шекспіра.

Я здолав цей копіткий марафон майже за рік, а стежку до мовної ріки Шекспіра мені люб’язно погодився прокласти мій син Артем - професійний перекладач. Його підрядковий переклад вияскрив мені чуттєві відтінки душевних переживань великого Вілла, його світобачення, глибину і мудрість. Певен, що підрядковий переклад Артема Виженка послугує основою для плідної праці над сонетами Шекспіра ще не одного українського поета, стане у пригоді діячам театру.

Як поет, драматург і актор (Мельпомені слугую вже понад 30 літ), раніше я входив до творчого храму Шекспіра-поета, Шекспіра-драматурга через двері інших митців (російськомовних, україномовних), але якось мені конче зажадалося відкрити свого Шекспіра. У кожному його слові я шукав зміст живої неповторної душі, який (і це правда!) майже неможливо висловити словами.

Припустимо, я відчуваю природну сутність Вільяма, але це лише мої відчуття. І вони так і залишаться назавжди моїми. Але я вдячний Шекспіру за спілкування, за дароване натхнення, за слово, яким я говорив і про свою сутність також.

Погляньмо ще так. Кожний сонет Шекспіра - його сповідь. Якщо я виступаю в ролі співтворця, це означає, що я беру щось із себе, зі свого життєвого досвіду, зі своєї сердечної скарбнички, і це вже стає моєю сповіддю. Шекспір говорить про любов, я теж вживаю слово «любов», але це воднораз і моя любов, мій власний досвід любові.

Про синхронізацію двох душ, споріднених дружбою (любов’ю), про сердечні відчуття від радості спілкування влучно сказав Шекспір у 76-ому сонеті:

Пишу завжди, йдучи на поклик серця,
Рядки вбираю в одяг простоти,
Кажу про те, що лиш мені дається
З колодязя моєї правоти.

Поет закоханий - моя сповідна тема.
Любов і ти - як два крила життя.
Моя робота - славити натхненно
Знайомим словом нові почуття.

Так, я - поет. Коли я подивився на творчу спадщину Шекспіра з позиції перекладача, він миттєво став для мене першоджерелом, Космосом, неповторним Словом.

Я читав сонети Шекспіра, як щирі душевні замальовки, і малював словами картини мого сердечного відгуку. Це немов бесіда з людиною, яку стрів на дорозі Долі, в котрій відчув глибоку спорідненість і з якою здружився до скону своїх днів. Кожен день на полі Шекспіра я не розпочинав праці, не відчувши його духовну присутність.

О, як мені зрозумілі його втрати і надбання, помилки і прагнення досягти зрілої мудрості!
Коли він каже:

На жаль, це так: де б в світі не бував,
Поводився, мов блазень той на площі,
Бентежив ум, за безцінь продавав
Все, що вважав в житті за найдорожче.
(Сонет 110-й)

-я кажу собі: так було і зі мною!

Шекспір, який постає з Часом на прю, відстоюючи красу, який бачить людину, як музику, - мій близнюк!

Шекспіра, який відкрив для себе, що душа не має межі вдосконалення, а Любов, якщо вона йде вглиб серця, - стає безмежною і сп’янілою від блаженства, - мій духовний брат. Бо і я всього себе віддав служінню Любові в цьому незатишному, хитлявому світі, і не помилився.

Вважаю: поетові немає сенсу гадати, яка історична особа переховується під прізвищем Шекспір; а ще хто він - його таємничий юний Друг, і хто та загадкова Смуглява дама, котру кохає поет; а ще: в якому році він почав писати сонети, і в якому році завершив, і чи правильний порядок розміщення сонетів?

Шановний читачу! Я зробив спробу донести сонети Шекспіра, що подарували мені величезну насолоду, які - переконаний! - ти розділиш зі мною, і, беручи той чи інший сонет, сприйматимеш його, наче ароматну квітку, яка подарує тобі незабутній солодкий нектар спорідненості.

Останнє, що слід зазначити: в основу підрядкового перекладу мого сина, а також і моїх сонетів, покладено традиційне тлумачення шекспірознавців, яке зосереджене на тому, що сонети з 1-го по 126-ий присвячені ясноволосому юнакові (Другу), а сонети з 127-го по 152-ий - кароокій вродливій жінці (Смуглявій Дамі).

З повагою
Олександр ВИЖЕНКО

THE SONNETS OF MISTER SHAKESPEARE
підрядковий переклад
Артема Виженка
СОНЕТИ ПАНА ШЕКСПІРА
в перекладі
Олександра ВИЖЕНКА
№ 1
From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thy self thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament,
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content,
And tender churl mak'st waste in niggarding:
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.		 1
До створінь найпрекрасніших наша жага зростає,
І завдяки цьому краса троянди не вмирає.
Проте коли більш зріла з часом все ж зів’яне,
Пам’ять про неї далі понесе ніжний нащадок:
Та хоч ти пов’язаний з вогнем карих очей,
Живиш полум’я паливом свого єства,
Голод приносячи туди, де достаток був,
Сам собі ворог, попри всю свою солодкість.
Зараз ти - світу свіжий витвір,
Та тільки вісник святкової весни,
У власній бруньці ховаєш свою суть,
І, тендітний скнара, що у скупості марнотратиш.
Світ пожалій, інакше, ненаситний, він
з’їсть належне тобі,
Перш ніж зустріч з могилою настане.

1
Виводить свій танок жага нестримна,
Тому й краса троянди не зникає;
Старе зів’яне, й миттю неодмінно
Батьківську вроду діти переймають.

А ти, мій друже, що очима граєш
Лише в багатті власної краси?
Вогню буяння, ти хіба не знаєш,
Доїсть дрівця і зникне у росі?

Ти є окраса медвяного цвіту,
Природи витвір в свіжому вбранні,
Чому ж не прагнеш єдності зі світом,
Як пролісок, як пташка навесні?

Не будь скнарою, світ сприймай зраділо,
Допоки не візьме тебе могила!
№ 2
When forty winters shall besiege thy brow,
And dig deep trenches in thy beauty's field,
Thy youth's proud livery so gazed on now
Will be a tattered weed of small worth held:
Then being asked, where all thy beauty lies,
Where all the treasure of thy lusty days,
To say within thine own deep sunken eyes
Were an all-eating shame, and thriftless praise.
How much more praise deserved thy beauty's use,
If thou couldst answer 'This fair child of mine
Shall sum my count, and make my old excuse',
Proving his beauty by succession thine.
This were to be new made when thou art old,
And see thy blood warm when thou feel'st it cold.		 2
Коли сорок зим візьмуть в облогу твоє чоло
І вириють глибокі траншеї на полі твоєї краси,
Гордовите вбрання твоєї юності, котре тепер так приваблює погляд,
Всі будуть вважати лахміттям;
Тоді, якщо тебе спитають, де вся твоя краса,
Де все багатство квітучих днів,
Сказати, що воно в твоїх глибоко запалих очах,
Було б пекучим соромом і порожньою хвальбою.
Наскільки схвальнішим було б використання твоєї краси,
Якби ти міг відповісти: «Це моє прекрасне дитя
Підіб’є підсумки моїм рахункам і стане виправданням моєї старості», -
Довівши його схожість з тобою, що його краса - це твій спадок.
Це було б немовби знову стати молодим, коли ти старий,
І побачити свою кров гарячою, коли ти відчуваєш, що в тобі вона холодна.

2
Ледь сорок зим лице тобі й чоло
Поріжуть хуртовинами писань,
Твоє вбрання, що з юності цвіло,
Обернеться на лахмани страждань.

Тебе спитають: «Чом ти так зачах?
Де мед подів своїх духмяних днів?» -
Невже зухвало скажеш: «Ув очах
Моїх… Погляньте… мед на самім дні».

Тебе назвали б мудрим, якби ти
Дитям чарівним світ наш уквітчав.
Цінує Бог над все такі скарби,
То й ти б від Нього милості зазнав.

Нащадок молодість родителю вертає,
Старече тіло й душу зігріває.
№ 3
Look in thy glass and tell the face thou viewest,
Now is the time that face should form another,
Whose fresh repair if now thou not renewest,
Thou dost beguile the world, unbless some mother.
For where is she so fair whose uneared womb
Disdains the tillage of thy husbandry?
Or who is he so fond will be the tomb
Of his self-love to stop posterity?
Thou art thy mother's glass and she in thee
Calls back the lovely April of her prime;
So thou through windows of thine age shalt see,
Despite of wrinkles this thy golden time.
But if thou live remembered not to be,
Die single, and thine image dies with thee.		 3
Поглянь у твоє дзеркало і скажи обличчю, котре бачиш:
Зараз саме час цьому обличчю створити нове,
Чиє свіже оновлення, якщо ти зараз не здійсниш,
Ти обдуриш світ, позбавиш благословення якусь матір.
Бо де ж та, настільки світла, чиє неторкане лоно
Зневажить оранку твоєї чоловічої відповідності?
Або ж хто він, якого так полюбить могила
За його любов до себе, і через те не давши потомства?
Ти сам - дзеркало своєї матері, і вона в тобі
Знову надихає квітень твоїх славний кращих літ,
Щоб ти крізь вікна свого похилого віку побачив,
Не зважаючи на зморшки, що це твоя золота пора.
Та якщо ти живеш, бажаючи, щоб тебе не згадували,
Помри нежонатим, і твій образ помре з тобою.

3
До тебе люстро річ свою веде:
«Вродливцю, сотвори собі нащадка.
Не зробиш так - життя своє зведеш
Наперекір Небесному порядку.

Невже чаклунки, думаєш, нема,
Щоб вам удвох на третє ворожити?
Чи ти зібравсь, - на жаль, і так бува, -
Лише могили лоно окропити?

Твоє свічадо - матір, то ж вона
Тобі безхмарі дні твої вертає.
Крізь вікна квітня й в старості весна
До тебе завжди радо завітає».

Якщо ж собі бажаєш забуття,
Піди одинаком з цього життя.
№ 4
Unthrifty loveliness, why dost thou spend,
Upon thy self thy beauty's legacy?
Nature's bequest gives nothing, but doth lend,
And being frank she lends to those are free:
Then beauteous niggard why dost thou abuse
The bounteous largess given thee to give?
Profitless usurer why dost thou use
So great a sum of sums yet canst not live?
For having traffic with thy self alone,
Thou of thy self thy sweet self dost deceive:
Then how when nature calls thee to be gone,
What acceptable audit canst thou leave?
Thy unused beauty must be tombed with thee,
Which used lives th' executor to be.		 4
Навіщо ж так марнотратно витрачаєш
На себе спадок своєї краси?
У спадок Природа не дає нічого, дає лише в борг,
І, кажучи по правді, Вона позичає лише тим, хто щедрий;
Іще, прекрасний скупар, навіщо ти витрачаєш так безмірно
Ту добру красу, даровану тобі, щоб ти її дарував?
Лихвар, який не вміє здобути для себе зиску, навіщо ж ти розтринькуєш
Такі незліченні багатства, щоб тобі не вистачало на життя?
Ведучи торгівлю із самим собою,
Ти сам себе таким чином солодко дуриш;
І коли Природа звелить тобі відійти в інший світ,
Який прийнятний звіт ти зможеш по собі залишити?
Твоя невикористана краса має бути похована разом з тобою,
А врода, яку використали за життя, втілиться в твого душоприказника.

4
Привабливий мотяго днів ясних,
Чому не бережеш багатий спадок?
Природа рясно сипле лиш для тих,
Хто повсякчасно дбає про віддарок.

Поводишся, як скнара і крутій,
Ховаючи належне передачі.
Не сіючи, що скажеш по порі,
Коли скінчаться пиріжки ледачі?

Чи то сівач бездарний, чи лихвар -
Так чи інакше стрінуться з бідою.
А ти, підлеглий Небу господар,
Чим одзвітуєш судною порою?

Краса безплідна - тлін і суєта.
Краса запліднена - нев’янучі жита.
№ 5
Those hours, that with gentle work did frame
The lovely gaze where every eye doth dwell
Will play the tyrants to the very same,
And that unfair which fairly doth excel;
For never-resting time leads summer on
To hideous winter and confounds him there,
Sap checked with frost and lusty leaves quite gone,
Beauty o'er-snowed and bareness every where:
Then were not summer's distillation left
A liquid prisoner pent in walls of glass,
Beauty's effect with beauty were bereft,
Nor it nor no remembrance what it was.
But flowers distilled though they with winter meet,
Leese but their show; their substance still lives sweet.		 5
Час, що своєю тендітною працею створив
Чарівний образ, на якому зупиняються погляди,
Поставиться до нього ж як тиран
І те, що зараз вражає красою, втратить її.
Адже безупинний Час веде літо
До підступної зими, де занапастить його:
В деревах сік змерзне і зникне листя соковите,
Красу сніг приховає, довкола пануватиме порожнеча.
Тоді, якщо есенція літа не була збережена
В якості рідкого в’язня в полоні скла,
Сила краси із нею разом зникає,
Не залишиться ні її, ні спогадів про неї:
Але ті квіти, які збережені у вигляді есенції, після зустрічі з зимою
Хоча і втратили свій зовнішній вигляд,
Їхня солодка сутність все ще жива.

5
Час-чарівник у творчому екстазі
Утілює в життя нові казки.
І він же, згодом, наче у образі,
Геть нищить все на крихітні друзки.

Час швидкоплинний золотаве Літо
Здає під владу лютої Зими;
Завії швидко листя соковите
Поб’ють і вкриють смутком сивини.

Якщо духмяність Літа не замкнути
Обачливо у кришталі ладу, -
Ніколи вже краси не роздобути
Ні за горами, ні в своїм саду.

Душі, що встигла той нектар зібрати,
Страху і болю від Зими не знати.
№ 6
Then let not winter's ragged hand deface
In thee thy summer ere thou be distilled:
Make sweet some vial; treasure thou some place
With beauty's treasure ere it be self-killed.
That use is not forbidden usury
Which happies those that pay the willing loan;
That's for thy self to breed another thee,
Or ten times happier be it ten for one;
Ten times thy self were happier than thou art,
If ten of thine ten times refigured thee:
Then what could death do if thou shouldst depart,
Leaving thee living in posterity?
Be not self-willed, for thou art much too fair
To be death's conquest and make worms thine heir.		 6
Тож не дозволь руці зими, що вдягнута в лахміття,
Знищити літо, що у душі твоїй:
Наповни есенцією з квітів флакон, немов у скарбницю, збери у нього квіти,
Перш ніж помре, загине скарб краси.
Подібний вжиток не забороняється,
Бо радість дає тому, хто сплачує заставу;
Ти вправі породити другого себе,
Та вдесятеро стати щасливішим, якщо відсоток буде десять до одного.
Ти в десять разів примножиш своє щастя,
Якщо десять нащадків десять разів відтворять тебе;
То що ж бо смерті залишиться тоді робити,
Як не залишити тебе й надалі жити в нащадках?
Не гордуй тим, що ти настільки вродливий,
Інакше смерть зробить хробака твоїм нащадком.

6
Так будь свідомим і Зимі не дай
Життєвий цвіт морозами скувати.
У пляшці сік цілющий заховай
І бережи, як плід вагітна мати.

Зиск матимеш - куди тим лихварям! -
Якщо послужиш Божому Початку;
А ставши батьком десятьом синам, -
Удесятеро збільшиш свої статки.

Сини ж онуками примножать рід,
Так благодать тобі загляне в вічі.
Величні кроки «батько», «дід», «прадід»…
Тобі відкриють стежечку у Вічність.

Хто збагатиться дітьми на віку -
Отцем не стане гниді й гробаку.
№ 7
Lo in the orient when the gracious light
Lifts up his burning head, each under eye
Doth homage to his new-appearing sight,
Serving with looks his sacred majesty;
And having climbed the steep-up heavenly hill,
Resembling strong youth in his middle age,
Yet mortal looks adore his beauty still,
Attending on his golden pilgrimage:
But when from highmost pitch with weary car,
Like feeble age he reeleth from the day,
The eyes (fore duteous) now converted are
From his low tract and look another way:
So thou, thy self out-going in thy noon,
Unlooked on diest unless thou get a son.		 7
Поглянь на схід, коли прекрасне світило
Підіймає свою палаючу голову, поставши перед зорами всіх тих,
Хто присягає на вірність новоявленому видовищу,
Поглядами обдарувавши його святу величність,
І воно, зійшовши на високий небесний пагорб,
Нагадує дужого юнака в самому розквіті сил,
А погляди смертних, що звернуті до нього, все ще сповнені захоплення,
Супроводжуючи його золотисту ходу;
Але потім, коли сонце досягає найвищого піку в уже втомленій колісниці
І, як посивілий старець, віддалиться від сущого дня,
Його віддані шанувальники відведуть очі
Од його ходи і вже будуть дивитися в інший бік.
Так і ти пам’ятай, коли сам переходитимеш середину свого півдня:
Помреш, і нікому буде про тебе подбати, якщо не матимеш сина.

7
Поглянь на схід, коли ласкава Сила
Несе очам ранкове торжество,
І славимо ми Сонця лик - Ярила,
Вбачаючи у ньому божество.

О, як він легко на узгір’я сходить -
Усіх гараздів ладний заводій!
А щедрий же… з самого небозводу
Все сипле й сипле зерна золоті!

А станеться… коли згори, змарнілий,
У ніч пірнути велет поспішить, -
Його ніхто вже зором не поцілить,
Щоб мить блаженну серцем пригубить.

Цінуй життя, бо й ти підеш у Вічність;
Залиш себе у сині, чоловіче.
№ 8
Music to hear, why hear'st thou music sadly?
Sweets with sweets war not, joy delights in joy:
Why lov'st thou that which thou receiv'st not gladly,
Or else receiv'st with pleasure thine annoy?
If the true concord of well-tuned sounds,
By unions married, do offend thine ear,
They do but sweetly chide thee, who confounds
In singleness the parts that thou shouldst bear;
Mark how one string sweet husband to another,
Strikes each in each by mutual ordering;
Resembling sire, and child and happy mother,
Who, all in one, one pleasing note do sing;
Whose speechless song being many, seeming one,
Sings this to thee, 'Thou single wilt prove none'.		 8
Ти - музика, до котрої дослухаються, чого ж вона видається тобі сумною?
Солодке не йде війною проти солодкого, радість поєднується з радістю:
Чого ж любиш те, що не додає тобі радості,
Або, ще гірше, з радістю приймаєш те, що тобі набридає?
Якщо істинне співзвуччя гармонійних звуків
Людей, що вже поєдналися в шлюбі, ображає твій слух,
Вони, хоч і м’яко, проте все ж шлють тобі докір, оскільки ти
У своїй одинокості проклинаєш те, що мав би прийняти.
Поміть, як одна струна, що є коханим чоловіком для сусідньої струни,
Бринять одна за одною у взаємному порядку;
Вони нагадують таким чином отця, дитину та щасливу матір,
І вони єдиним акордом творять приємну для слуху мелодію;
Їхня мовчазна мелодія, що звучить у співзвуччі, як голос однієї людини,
Закликає до тебе: «Твоя одинокість - шлях у нікуди».

8
Ти - музика, але чому сумна?
Кажу тобі: де радість - там любов!
Чом хліб їси із прілого зерна
Й охоче п’єш нудьгу, що труїть кров?

Якщо твій слух дратують ладні звуки
Подружніх пар, - це варто дорікань.
Одинаком, жахаючись сполуки,
Так ти пливеш до берега зітхань.

Ти, мов струна. Одна струна - сирітка.
А є музика невимовних змін
Зі струнами священного зажитку;
Ім’я тим струнам: батько, мати, син.

Життя є вироком Незримого Судді:
«Як ти один, ти - булька на воді!»
№ 9
Is it for fear to wet a widow's eye,
That thou consum'st thy self in single life?
Ah, if thou issueless shalt hap to die,
The world will wail thee like a makeless wife;
The world will be thy widow and still weep
That thou no form of thee hast left behind,
When every private widow well may keep
By children's eyes, her husband's shape in mind:
Look what an unthrift in the world doth spend
Shifts but his place, for still the world enjoys it;
But beauty's waste hath in the world an end,
And kept unused the user so destroys it.
No love toward others in that bosom sits
That on himself such murd'rous shame commits.		 9
Чи не тому, що боїшся оросити очі вдови слізьми,
Ти самого себе замкнув в одинокому житті?
О! Якщо ти помреш бездітним,
То світ оплакуватиме тебе, немов невтішна вдова;
Світ буде твоєю вдовою і все одно ридатиме ридма,
Що ти пішов і не полишив по собі жодного твого втілення,
Тоді як кожна вдова, маючи дитину,
За її подобою могла б зберегти в пам’яті образ її чоловіка.
Поглянь, як ти, не знаючи розумної межі, витрачаєш те, що даровано світом,
Але воно лише переходить з місця на місце, і світ і досі задовольняється цим.
Одначе будь-яка краса в цім світі виснажується,
І той, хто не використовує снагу краси, таким чином знищує її.
У тому серці немає любові до інших людей,
Яке за власною волею здійснює такий вбивчий і безсоромний вчинок.

9
Невже плачу боїшся удовиці,
Що сам собі одрізав шлях єднання?
Сконай лише на полі Одиниці -
Весь світ застогне болем вдовування.

Та що там світ - ридатимуть зорини
За втраченим зерном твого єства.
Щодо жінок… щодень в очах дитини
Небіжчика побачить удова.

Благам людини, знай, не занепасти;
Скарб одного - набуток десятьох.
А дай красі безплідною пропасти -
Її навік замкне могильний мох.

На інших той любові не проллє,
Хто серце обезкровлює своє.
№ 10
For shame deny that thou bear'st love to any,
Who for thy self art so unprovident.
Grant if thou wilt, thou art beloved of many,
But that thou none lov'st is most evident:
For thou art so possessed with murderous hate,
That 'gainst thy self thou stick'st not to conspire,
Seeking that beauteous roof to ruinate
Which to repair should be thy chief desire.
O change thy thought, that I may change my mind:
Shall hate be fairer lodged than gentle love?
Be as thy presence is gracious and kind,
Or to thy self at least kind-hearted prove:
Make thee another self for love of me,
That beauty still may live in thine or thee.		 10
Який сором! - заперечувати, що ти несеш у собі кохання до когось,
Хто так само небайдужий до тебе.
Якщо хочеш, пишайся тим, що тебе люблять багато людей,
Та все ж очевидним є те, що ти нікого не любиш;
Адже ти настільки одержимий вбивчою ненавистю,
Що навіть сам проти себе плетеш змову,
Прагнучи віднайти той прекрасний дім, який можна зруйнувати,
В той час, як найголовнішим твоїм бажанням мало б бути його відновлення.
О, зміни думки свої, тоді, можливо, і я зміню свою думку!
Невже ненависті буде відведено краще місце у тобі, аніж ніжному коханню?
Будь, допоки живеш, милосердним і добрим до людей
Або ж постався хоча б до самого себе з добросердям:
Створи ж свою подобу заради мого кохання,
Щоб твоя краса могла б жити в твоїх дітях або в тобі.

10
Любов’ю твоє серце не палає -
Остуда всім закоханим у тебе.
Дай відповідь, не тільки я питаю,
Чому кохання ти женеш від себе?

Чому в тобі й довкола лиш руїни?
Чому злобливість ставиш над усе?
Твій храм душі - вмістилище безцінне -
До пекла демон згуби понесе.

Отямся, друже, серцю дай спокою!
З нутра свого красою засвітись!
Неси добро у світ, щоб ми з тобою,
Як давні друзі, ніжно обнялись!

Благаю, стань, мов райдужний розмай,
Красу свою - нащадкам передай!
№ 11
As fast as thou shalt wane so fast thou grow'st
In one of thine, from that which thou departest;
And that fresh blood which youngly thou bestow'st,
Thou mayst call thine, when thou from youth convertest.
Herein lives wisdom, beauty, and increase;
Without this folly, age, and cold decay:
If all were minded so, the times should cease
And threescore year would make the world away:
Let those whom nature hath not made for store,
Harsh, featureless, and rude, barrenly perish:
Look whom she best endowed, she gave thee more;
Which bounteous gift thou shouldst in bounty cherish:
She carved thee for her seal, and meant thereby,
Thou shouldst print more, not let that copy die.		 11
Ти зростатимеш так само швидко, як і в’янутимеш,
В одному з твоїх нащадків,
І ту свіжу кров, котру ти подаруєш в молоді літа,
Ти зможеш назвати своєю, коли станеш старим,
Адже в цьому - мудрість, краса і розріст;
Без цього - необачність, старіння та холодний розпад.
Якби всі були налаштовані на розпад, то час зупинився б
І за шістдесят років світ пропав би.
Хай же той, хто не був створений Природою для зберігання життя -
Жорстокий, безвиразний та грубий, - помре бездітним;
Але тим, кого Вона обдарувала найліпше, вона й дала найбільше,
І той щедрий дарунок, який тобі дано з безмежною турботою, ти повинен цінувати й берегти.
Вона створила тебе майстерно, за своїм образом і подобою, при тому маючи на увазі,
Що ти мусиш помножити його, не дозволити цьому образу померти.

11
Що розцвіте - зав’яне неодмінно,
Не забувай. На злеті літ своїх
Подумай про свою квітучу зміну -
Наступників, кровинок осяйних.

У передачі - суть, одвічні чари.
Без передачі - ґвалтівний розпад.
За спин розплоду нас чекала б кара -
Могильний морок літ за шістдесят.

Хай гине той, кого сама Природа
Викреслює зі списків часових.
Ти ж обраний Природою за вроду
Для прояву стосунків родових.

Ти і Природа - як одна монета.
Гляди ж не кинь її у річку Лету.
№ 12
When I do count the clock that tells the time,
And see the brave day sunk in hideous night;
When I behold the violet past prime,
And sable curls all silvered o'er with white;
When lofty trees I see barren of leaves,
Which erst from heat did canopy the herd,
And summer's green all girded up in sheaves,
Borne on the bier with white and bristly beard,
Then of thy beauty do I question make,
That thou among the wastes of time must go,
Since sweets and beauties do themselves forsake
And die as fast as they see others grow;
And nothing 'gainst Time's scythe can make defence
Save breed, to brave him when he takes thee hence.

12

Коли я рахую, як годинник відлічує Час,
І бачу, як хоробрий день поглинає підступна ніч;
Коли я дивлюсь, як в’яне фіалка
І як сивішають шерстинки на шкурі соболя, стаючи сріблясто-білими;
Коли бачу я високі голі дерева з опалим листям,
Які давали притулок від спеки стадам,
І зелень літа, пов’язану в снопи,
Котрі везуть на возах, і колосся стирчить, немов білі бороди,
Тоді я замислююсь, що може статися з твоєю красою,
Адже ти також приречений на старіння,
І все красиве і миле відходить у небуття,
Помирає так само швидко, як щось нове зростає.
Ніщо не може захистити від коси Часу,
Отже, народи нащадків, щоб вони, прийшовши в цей світ, сміливо зайняли твоє місце по часі своєму.

12

У час, як день вінчається з минулим,
Як в’яне квітка - чи була весна?,
Як чуб - ознака, що літа майнули -
Покриє, наче сріблом, сивина;

У час, як дубняки постануть голі,
А землю вкриють жовті килими,
А ще, як хліб жнивар збере на полі,
Готуючись до лютої зими, -

Я визнаю: адже й твоя подоба
Загальному закону підляга.
Усе живе, на жаль, іде до гробу,
І день за днем втрачається снага.

Серп Часу тільки той перемагає,
Хто по собі нащадка залишає.
№ 13
O that you were your self; but, love, you are
No longer yours, than you your self here live;
Against this coming end you should prepare,
And your sweet semblance to some other give:
So should that beauty which you hold in lease
Find no determination; then you were
Your self again after your self's decease,
When your sweet issue your sweet form should bear.
Who lets so fair a house fall to decay,
Which husbandry in honour might uphold
Against the stormy gusts of winter's day
And barren rage of death's eternal cold?
O, none but unthrift. Dear my love, you know,
You had a father: let your son say so.

13

О, якби ти був самим собою! Проте, моя любове, ти
Не належатимеш собі довше, ніж житимеш на світі;
Треба тобі готуватися до кінця, який поступово наближається,
І свою милу подобу передати комусь іншому,
Щоб краса, яку дано тобі в оренду,
Не мала зупину; тоді ти був би
Знову самим собою, навіть після своєї кончини,
Коли твій чарівний нащадок понесе твій милий образ.
Хто дозволить такому прекрасному дому занепасти,
Хто з благочестивих мужів не постане
Супроти сурових штормів зимових днів
Та несамовитої люті одвічного холоду смерті?
Ніхто, крім пройдисвіта! Любий мій, ти знаєш,
У тебе був батько; нехай твій син скаже те саме.

13

Не потурай надуманій подобі,
Поки живеш, лишайся сам собою!
Щоб смерть перемогти, зостав по собі
Того, з ким будеш ти одною кров’ю.

Як мудро все! В оренду від Природи
Отримав ти красу і стать для того,
Щоб витвором божественної вроди
Сплатити Їй і вже не мати боргу.

Чи хтось дозволить занепасти дому,
Який зміцняти треба проти хуги,
Щоб не піддатись вітру руйнівному
Тривалої морозної потуги? –

Так чинять непутні. Чи ти б того хотів?
Син батька дбалого, стань батьком для синів!
№ 14
Not from the stars do I my judgement pluck,
And yet methinks I have Astronomy,
But not to tell of good or evil luck,
Of plagues, of dearths, or seasons' quality;
Nor can I fortune to brief minutes tell,
Pointing to each his thunder, rain and wind,
Or say with princes if it shall go well
By oft predict that I in heaven find:
But from thine eyes my knowledge I derive,
And constant stars, in them I read such art
As truth and beauty shall together thrive
If from thyself, to store thou wouldst convert:
Or else of thee this I prognosticate,
Thy end is truth's and beauty's doom and date.

14

Не від зірок я об’явлення черпаю,
Та все ж, мені здається, я знаю астрономію,
Хоч не настільки добре, щоб провіщати злу і добру долю,
Прихід чуми та смерті від голоду, і те, як проявлять себе пори року;
Також не можу провіщати, що буде найближчим часом
І передбачити кожній людині, коли з нею станеться біда,
Або ж казати принцам, чи все в них буде добре,
За тими знаменнями, які я бачу на небі.
Проте з твоїх очей я черпаю свої знання,
Постійні зорі в них спостерігаю, які кажуть,
Що правда і краса будуть процвітати разом,
Якщо ти обереш шлях самозбереження.
Інакше ось що тобі провіщаю:
Твоїм вінцем стане побачення краси і правди з могилою.

14

Не від сузір’їв судження мої.
Хоч я планетник – не берусь гадати
Про розбрат, війни, голод, врожаї,
Якої і коли біди чекати.

Тлумачити не стану хід зірок
На кожен день для кожної людини.
І не скажу царям, мов той пророк,
Які на них чекають переміни.

І тільки зірочки твоїх очей
Мені дають підставу провіщати:
У зорянім садку своїх дітей
Ти завжди будеш радо процвітати.

Не збагатишся дітьми – діло ясне:
Твоя планида западе і згасне.
№ 15
When I consider every thing that grows
Holds in perfection but a little moment,
That this huge stage presenteth nought but shows
Whereon the stars in secret influence comment;
When I perceive that men as plants increase,
Cheered and checked even by the self-same sky,
Vaunt in their youthful sap, at height decrease,
And wear their brave state out of memory:
Then the conceit of this inconstant stay
Sets you most rich in youth before my sight,
Where wasteful time debateth with decay
To change your day of youth to sullied night,
And all in war with Time for love of you,
As he takes from you, I engraft you new.

15

Коли я розмірковую, що все, що росте,
Залишається досконалим лише на коротку мить,
Що все, що постає на цій величезній сцені, - лише ілюзія,
Яка супроводжується невловимим впливом зірок;
Коли я осягаю, що люди ростуть так само, як і рослини,
З турботою та під наглядом того ж таки Неба,
І всі як один вихваляються з молодечим ґонором, та на зламі висоти починається занепад,
А потім їхній прояв хоробрості геть вивітрюється з пам’яті;
І тоді твоє шанобливе ставлення до визначеної непостійності моменту
Робить тебе в моїх очах найбагатшим проявом юності,
Де руйнівний Час сперечається з Розпадом,
Намагаючись перетворити день твоєї юності на змарнілу ніч;
І весь у битві з Часом за твою любов,
Коли Він відніматиме її від тебе, я обдарую тебе нею знову.

15

Так чітко бачу: паросток зерна
Стоїть у колосі короткий строк.
Світ – сцена, де вистрибує мана
Під сурми яро сяючих зірок.

Людина-колос, - як тут не крути, -
Небесний задум втілює в життя;
Іде у зріст, а потім з висоти
Дозрілих літ летить у небуття.

У роздумах про тривкість, друже мій,
Твій образ, наче мед, очима п’ю,
Бо знаю я, що Дядько-Тлін гнівний
Чатує вже на молодість твою.

Та він не в силах збити тебе з ніг.
Мої вірші - твій вірний оберіг.

№ 16
But wherefore do not you a mightier way
Make war upon this bloody tyrant Time?
And fortify your self in your decay
With means more blessed than my barren rhyme?
Now stand you on the top of happy hours,
And many maiden gardens, yet unset,
With virtuous wish would bear you living flowers,
Much liker than your painted counterfeit:
So should the lines of life that life repair
Which this, Time's pencil or my pupil pen
Neither in inward worth nor outward fair
Can make you live your self in eyes of men:
To give away yourself, keeps yourself still,
And you must live drawn by your own sweet skill.

16

Так чому ж ти, зібравши сили,
Не змагаєшся з цим кровавим тираном на ім’я Час
І не зміцнюєш себе наперекір старінню
Тими засобами, що більш благословенні, ніж мої марні римування?
Зараз ти стоїш на вершині щасливої пори,
І сади багатьох дівчат, ще незайманих,
З благочестивим бажанням розмістили б у собі твої живі квіти
Більш охоче, ніж твою розмальовану підробку.
Так само і риси життя, що опікують твою сутність,
Виходячи з-під олівця Часу або ж з мого учнівського пензля,
Ані в зовнішньому, ані у внутрішньому сенсі
Не зможуть довести оточенню, що ти є справді ти.
Віддаючи себе, ти себе зберігаєш
І так ти мусиш жити, керований своїми власними щирими навичками.

16

Чом силоньки ти не збереш свої,
Щоб з Тліном віч-на-віч на бій постати,
Життя свого зміцнити ручаї -
Це більш дієво, аніж вірш плекати.

Згори, на злеті молодечих літ,
Оглянь садки паняночок цнотливих,
Готових породити тобі цвіт -
Не збірку рим, а діточок вродливих.

Діянь твоїх не зможуть відтворить
Ні пензель Часу, ні митця перо;
Тобі дано діла свої вершить,
Душі і тіла множачи добро.

Даруй себе - отримаєш нетлінні
Своїх синів мальовані картини.
№ 17
Who will believe my verse in time to come
If it were filled with your most high deserts?
Though yet heaven knows it is but as a tomb
Which hides your life, and shows not half your parts.
If I could write the beauty of your eyes,
And in fresh numbers number all your graces,
The age to come would say ‘This poet lies;
Such heavenly touches ne'er touched earthly faces’.
So should my papers (yellowed with their age)
Be scorned, like old men of less truth than tongue,
And your true rights be termed a poet's rage,
And stretched metre of an antique song:
But were some child of yours alive that time,
You should live twice, in it and in my rhyme.

17

В майбутньому хто повірить моїм віршам,
Якщо вони були сповнені твоєю найвищою гідністю?
Хоча, відає небо, що це - неначе могила,
Що ховає твоє життя і навіть наполовину не показує твоїх якостей.
Якби я міг викласти у письмовій формі красу твоїх очей
І в свіжих проявах перерахувати всі твої чари,
То у наступному сторіччі сказали б: «Цей поет бреше,
Бо настільки Божественна краса ніколи ще не торкалася лиця жодної людини».
Тому, можливо, що мої нотатки (вже пожовклі від віку)
Були б осміяні, неначе старці, котрі більше верзуть верзиці, аніж говорять правду,
І те, що належить тобі по праву, назвали б неприборканою уявою поета
Або ж пишним складом античної пісні.
Одначе якщо доживе до тієї пори хтось із твоїх дітей,
То будеш ти двічі живий: у ньому, а також у моєму вірші.

17

В майбутньому, лиш за моїм сонетом,
Чи хтось повірить у твою цнотливість?
За строфами, як за родинним склепом,
Щит для очей - панує таємничість.

Поглянь ще так: зумій я описати
Красу очей твоїх, статуру, вроду:
«Поете, - скажуть, - годі вам брехати.
Земля таких мужів не мала зроду».

І осміють листок мій пожовтілий,
«Казкар» - мені навісять ярличок,
Або, ще гірше, скажуть: «Він нещирий,
Як лис старий з Езопових байок».

Якби в ті дні твій син щасливо жив,
То б світові красу твою явив.
№ 18
Shall I compare thee to a summer's day?
Thou art more lovely and more temperate:
Rough winds do shake the darling buds of May,
And summer's lease hath all too short a date;
Sometime too hot the eye of heaven shines,
And often is his gold complexion dimmed;
And every fair from fair sometime declines,
By chance or nature's changing course untrimmed:
But thy eternal summer shall not fade,
Nor lose possession of that fair thou ow'st,
Nor shall death brag thou wand'rest in his shade,
When in eternal lines to time thou grow'st.
So long as men can breathe or eyes can see,
So long lives this, and this gives life to thee.

18

Чи порівняти мені тебе з літнім днем?
Але ж ти значно красивіший і більш помірний:
Різкі вітри шарпають милі бруньки Травня,
І строк, на який літо орендує природу, надто короткий;
Іноді небесне око сяє занадто гаряче,
Іноді його золота будова затемнюється,
А іноді світле перестає бути світлим,
Волею випадку або ж природи стаючи неохайним:
Та твоє вічне літо не поблякне,
Ти не втратиш тієї краси, якою володієш,
І так само й Смерть не буде вихвалятися, що ти ходиш в Її тіні,
Коли ти з часом зростатимеш у цих вічних рядках,
Допоки люди дихають, допоки очі бачать,
До тих пір живе і це (творіння моє), і це дарує життя тобі.

18

Чи з літнім днем тебе зрівняю?
О, ні! Ти значно лагідніший.
Травневий цвіт гроза збиває,
Спливає літо чимскоріше.

Буває сонце нещадиме;
Бува, що небо сіре, мляве.
Так зрозуміло все, так зримо:
Наш світ незатишний, хитлявий.

Тобі ж пророчу я цвітіння,
Твоєму літу не змарніти.
І Смерть тебе не вкриє тінню,
Бо ти у слові будеш жити.

Допоки світ стоїть, допоки душі зріють,
Твоя краса і вірш мій не зотліють.
№ 19
Devouring Time, blunt thou the lion's paws,
And make the earth devour her own sweet brood;
Pluck the keen teeth from the fierce tiger's jaws,
And burn the long-lived phoenix in her blood;
Make glad and sorry seasons as thou fleet'st,
And do whate'er thou wilt, swift-footed Time,
To the wide world and all her fading sweets;
But I forbid thee one most heinous crime:
O! carve not with thy hours my love's fair brow,
Nor draw no lines there with thine antique pen;
Him in thy course untainted do allow
For beauty's pattern to succeeding men.
Yet, do thy worst old Time: despite thy wrong,
My love shall in my verse ever live young.

19

Ненажерливий Часе, посточуй левові кігті
І змусь навіть землю до того, щоб вона підточувала своїх милих дітей;
Видери гострі зуби зі щелепи несамовитого тигра,
І спали невмирущого Фенікса у його крові;
І викликай радість та смуток в міру того, як пропливаєш мимо,
І твори все, що хочеш, швидконогий Часе,
З широким світом та усіма його тлінними насолодами;
Але я забороняю тобі скоювати один, наймерзенніший, злочин:
О, не викарбовуй години на чолі мого милого,
А також не лишай на ньому рядків своїм прадавнім пером;
Дозволяю тобі залишити його незаплямованим,
Щоб перейшла краса до чоловіка-наступника.
А втім, зроби найгірше, що тільки можеш, старий Часе: не зважаючи на твої злочинства,
Мій коханий залишиться таким же юним у моїх віршах.

19

У лева, Часе, пазурі посточуй,
Шли по землі хвороби морові,
Візьми і тигру ікла повкорочуй,
І Фенікса спали в його крові.

Сій влітку град, топи сніги зимою,
Сміх крий плачем, веселе і сумне
Топчи своєю пружною ногою,
Гуляй, жируй, молю лиш про одне:

Різцем в лице коханого не ринь,
Зустрівши, заховай свій обладунок;
Залиш взірцем для нових поколінь
Його подоби дивний візерунок!

А втім, затям, його красі, о Часе,
Сонет мій ставлю захистком і спасом.
№ 20
A woman's face with nature's own hand painted
Hast thou the master mistress of my passion;
A woman's gentle heart, but not acquainted
With shifting change, as is false women's fashion;
An eye more bright than theirs, less false in rolling,
Gilding the object whereupon it gazeth;
A man in hue, all hues in his controlling,
Which steals men's eyes and women's souls amazeth.
And for a woman wert thou first created,
Till Nature as she wrought thee, fell a-doting,
And by addition me of thee defeated,
By adding one thing to my purpose nothing.
But since she prick’d thee out for women's pleasure,
Mine be thy love and thy love's use their treasure.

20

Жіноче обличчя, намальоване власною рукою Природи,
Маєш ти, володар-володарко моєї пристрасті;
Жіноче ніжне серце, котрому невідомі
Зміни постійні, неначе у фальшивій жіночій манері;
Очі яскравіші, ніж у них, і не такі нещирі, коли висловлюють симпатію,
Освітлюючи золотом того, на кого дивляться;
Чоловік з красою, з усім, що підкорило всю красу світу,
Чия краса приковує погляди чоловіків і захоплює душі жінок.
І на початку ти був жінкою,
Допоки Природа, творячи тебе, безнадійно в тебе закохалася,
А на додаток Природа відібрала тебе у мене,
Додавши дещо, в чому я не бачу сенсу.
Однак з тих пір, як вона призначила тебе для жіночої втіхи,
Нехай твоя любов стане моєю, а твоє кохання буде жіночим скарбом.

20

Лик жінки ти отримав від Природи,
О пане й пані всіх моїх думок.
Дівоче серце маєш в грудях… ні, не горде
І не оманливе, як більшість із жінок.

Очима ніжними, блакиттю неземною
Захоплюєш, чаруєш, вабиш зір.
Ти всіх мужів затьмарюєш красою,
А для жіноцтва - маг, чаклун, кумир.

Тебе Природа жінкою творила,
Та жар палючий раптом просіяв, -
Взяла й майстерно дещо доточила,
І ти, як я, мужчиною постав.

Тож порівно діли свої скарби:
Дівчат кохай, мене - люби.
№ 21
So is it not with me as with that Muse,
Stirred by a painted beauty to his verse,
Who heaven itself for ornament doth use,
And every fair with his fair doth rehearse,
Making a couplement of proud compare
With sun and moon, with earth and sea's rich gems,
With April's first-born flowers, and all things rare
That heaven's air in this huge rondure hems.
O let me, true in love, but truly write,
And then believe me, my love is as fair
As any mother's child, though not so bright
As those gold candles fixed in heaven's air:
Let them say more that like of hearsay well,
I will not praise that purpose not to sell.

21

Це радше стосується не мене, а того поета,
Музу котрого надихає на вірші розмальована краса,
Котрий закликає на допомогу небеса, щоб описати всю красу
І красу будь-яку ототожнює із красою своєї коханої людини,
Роблячи у комплементі пишне порівняння
З сонцем та місяцем, з коштовним камінням землі та моря,
З першими квітневими квітами і всіма рідкісними речами,
Котрі сповнюють солодкістю повітря цього неосяжного світу.
Тож дозволь мені, справді закоханому, бути так само вірним і своїм віршам,
А потім, повір мені, моя любов така ж світла,
Як і в будь-якої іншої дитини кожної матері, хоч і не така яскрава,
Як свічки-зірки, що застигли на небі:
І нехай усі пліткарі кажуть що завгодно,
Я не буду хвалити те, що я не продаю.

21

Я з Музою щиріший у чуттях,
Ніж віршомаз, для кого зброя - ода,
Хто думкою ширяє по світах,
Щоб оспівати жінки хист і вроду.

Красу дівочу не зрівняю я
З квітневим цвітом, перлами, морями,
Ні з сонечком, ні з треллю солов’я,
Ані з веселкою понад садами.

Живу й пишу, як серденько велить.
Моя любов немов душа дитини,
Ласкава, світла, все ж не палахтить,
Як в небесах задивлені зорини.

Своє натхнення, що там не речіть,
Не розміняю на блискучі бринькачі.
№ 22
My glass shall not persuade me I am old,
So long as youth and thou are of one date,
But when in thee time's furrows I behold,
Then look I death my days should expiate:
For all that beauty that doth cover thee
Is but the seemly raiment of my heart,
Which in thy breast doth live, as thine in me.
How can I then be elder than thou art?
O! therefore, love, be of thyself so wary
As I not for myself, but for thee will,
Bearing thy heart, which I will keep so chary
As tender nurse her babe from faring ill:
Presume not on thy heart when mine is slain;
Thou gav'st me thine not to give back again.

22

Моє дзеркало не переконає мене в тому, що я старий,
Допоки ти одного віку з юністю;
Та коли я побачу на твоєму обличчі зморшки, що їх залишив Час,
Тоді я очікуватиму, що Смерть підіб’є підсумок моїм дням:
Адже уся твоя краса -
Це оздоблення серця мого,
Що живе у твоїх грудях, як і твоє живе у моїх грудях,
То як же тоді я можу бути старший від тебе?
Тож, коханий, дбай про себе з такою ж
Турботою та дбайливістю, з якою це роблю я, не заради себе, а заради твоєї волі,
Несучи твоє серце, що я буду оберігати з турботою та обережністю,
Як дбайлива няня, що оберігає дитя від хвороб.
Не розраховуй заявити права на своє серце, коли моє помре,
Адже ти віддав його мені, щоб ніколи не повернути його.

22

Не вірю дзеркалу, що каже: ти - сухар,
Допоки юність у тобі живе і грає.
Якщо ж лиця твого торкнеться смертний жар,
Тоді й мене хай Смерть до себе забирає.

Твою красу душею п’ю, як трунок з трав.
Два серця здавна скріплені любов’ю;
Ти взяв моє, мені своє віддав,
Відтак ми вдвох - ровесники з тобою!

Тож бережи себе від злісних чар,
Бо й я од себе лихо відганяю,
І серденько твоє - безцінний дар,
Як нянечка дитя, оберігаю.

Знай, голубе, на ниві двох сердець:
Одне помре - і другому кінець.
№ 23
As an unperfect actor on the stage,
Who with his fear is put beside his part,
Or some fierce thing replete with too much rage,
Whose strength's abundance weakens his own heart;
So I, for fear of trust, forget to say
The perfect ceremony of love's rite,
And in mine own love's strength seem to decay,
O'ercharged with burthen of mine own love's might:
O let my looks be then the eloquence
And dumb presagers of my speaking breast,
Who plead for love, and look for recompense,
More than that tongue that more hath more expressed.
O learn to read what silent love hath writ:
To hear with eyes belongs to love's fine wit.

23

Немов актор, що погано вивчив свою роль,
Що наляканий і не може згадати слова,
Або ж якийсь дикий звір, сповнений люті,
Прилив сил котрого послаблює його власне серце;
Так само і я, не довіряючи собі, забуваю сказати:
Досконалі формули ритуалу кохання,
І в мені сила мого кохання немов в’яне,
Перевантажена його власною міццю.
О! Нехай же про все скаже погляд мій,
І німі пророки мого серця,
Що благають про кохання, сподіваються на погляд навзаєм
Так яскраво, як це не зміг би зробити язик!
О! Навчись же читати, що написало мовчазне кохання:
Чути очима - ось у чому делікатна дотепність любові.

23

Актор, бува, схвильований, змарнілий,
Слова забуде, стане і стоїть,
Буває, звір реве оскаженіло,
А потім ляже й жалібно скавчить, -

Отак і я мовчу сором’язливо,
Не в змозі висловить моїх чуттів.
Якась незрима, надпотужна сила
Висмоктує із мене душу слів.

О, придивися! Погляд мій підкаже,
Чом не вуста, а серце гомонить,
Виразні очі і без слів розкажуть,
Що я живу тобою кожну мить.

Не покладай на вуха сподівання.
Очима слухати - ось благо для кохання.
№ 24
Mine eye hath played the painter and hath steeled
Thy beauty's form in table of my heart;
My body is the frame wherein 'tis held,
And perspective that is best painter's art.
For through the painter must you see his skill
To find where your true image pictured lies,
Which in my bosom's shop is hanging still,
That hath his windows glazed with thine eyes.
Now see what good turns eyes for eyes have done:
Mine eyes have drawn thy shape, and thine for me
Are windows to my breast, where-through the sun
Delights to peep, to gaze therein on thee.
Yet eyes this cunning want to grace their art,
They draw but what they see, know not the heart.

24

Моє око немов би було художником і закарбувало
Твою красу на полотні серця мого;
Моє тіло огортає твою красу, немов рама картину,
І кут зору - майстерність найкращого художника.
Адже крізь художника треба бачити його вміння,
Щоб розпізнати, де ж насправді заховано справжній закарбований образ,
І цей твій образ намальований мною у майстерні мого серця,
У котрому віконця - це твої очі.
Тепер же поглянь, як очі обмінялися теплими чуттями:
Мої очі намалювали твій образ, а твої -
Це віконця у моє серце-майстерню, крізь яке сонечко
Так радісно пробивається промінчиками, проглядає, споглядаючи тебе;
Та очі, хоч які б майстерні вони не були, не можуть передати захоплення від цього витвору,
Адже вони малюють те, що бачать, не знаючи, що діється на серці.

24

Мій зір ясний, як той маляр умілий,
На серденьку твій образ відтворив.
Красу твою убрав у рамку тіла -
Граційний крок до нових перспектив.

Ти мій талант зумієш оцінити
Крізь вікна-зорі поглядом ясним.
Молю, оглянь мою майстерню світлу
Грудей, натхнених виразом твоїм.

Велике диво - оком доглядати
Душі твоєї промені ясні,
І жити далі, і напевне знати,
Що ти себе сприймаєш у мені.

Про жаль один скажу лиш принагідно:
За оком серця витворів не видно.

№ 25
Let those who are in favour with their stars
Of public honour and proud titles boast,
Whilst I, whom fortune of such triumph bars,
Unlooked for joy in that I honour most.
Great princes' favourites their fair leaves spread
But as the marigold at the sun's eye,
And in themselves their pride lies buried,
For at a frown they in their glory die.
The painful warrior famoused for fight,
After a thousand victories once foiled,
Is from the book of honour razed quite,
And all the rest forgot for which he toiled:
Then happy I that love and am beloved
Where I may not remove nor be removed.

25

Нехай же ті, до кого прихильні їхні зірки,
Вихваляються суспільною славою та гордовитими титулами,
В той час як я, той, кого доля позбавила такої слави,
Залишаюся непомічений тим щастям, яке ціную понад усе.
Фаворити тих, хто утримує владу, розкидають своє зелене листя, граючи з долею,
Немов ті нагідки у світлі сонця,
І в той самий час їхня слава прихована в них самих,
Адже тільки-но принц спохмурніє хоч трохи, вони помирають у своїй славі.
Зранений воїн, відомий завдяки своїм битвам,
Котрий після тисяч перемог один раз зазнав поразки,
Остаточно викреслюється з книги честі,
І забувається все інше, заради чого він тяжко працював:
Тоді я стаю щасливий від того, що кохаю й що мене кохають навзаєм,
Там, звідки ані я не піду, ані будь-хто інший не зможе вигнати мене.

25

Радійте всі, кому прихильні зорі
Відкрили шлях до титулів і слави.
Не з вами я. Мене блаженна Доля
Призначила для іншої відправи.

Мов соняшник від променів світила,
Пне носа вгору ставленик вельможі;
Ось тільки милість зверхника примхлива -
Гроза і грім зміняють дні погожі.

І переможцю тисячі баталій
Достатньо раз бойовище програти,
Щоб бути проклятим царем безжально
І десь забутим вік довікувати.

Я - лицар серця, дякувати Долі;
Я жив, живу і житиму в любові!
№ 26
Lord of my love, to whom in vassalage
Thy merit hath my duty strongly knit,
To thee I send this written ambassage
To witness duty, not to show my wit;
Duty so great, which wit so poor as mine
May make seem bare, in wanting words to show it;
But that I hope some good conceit of thine
In thy soul's thought, all naked, will bestow it,
Till whatsoever star that guides my moving
Points on me graciously with fair aspect,
And puts apparel on my tottered loving,
To show me worthy of thy sweet respect:
Then may I dare to boast how I do love thee,
Till then, not show my head where thou mayst prove me.

26

Володарю мого кохання, від кого я перебуваю у васальній залежності,
Через твою гідність я служу тобі беззаперечно,
Тобі я посилаю це письмове послання,
Щоб засвідчити свою відданість, а не показати свою дотепність;
Це такий великий обов’язок, що мій бідний розум,
Намагаючись передати його, може видатися безглуздим та бідним,
Та все ж я сподіваюся, що твоє винахідливе натхнення
Глибоко в твоєму серці, відкрите, вкриє його;
Допоки зірка, що скеровує моє життя,
Пестить мене своїми променями, несучи добру долю,
І одягає мою хитку любов,
Щоб показати, що я гідний твого кохання і уваги:
Лише коли я всього цього досягну, я зможу вихвалятися тим, що я тебе кохаю,
До цього ж не уникаю тих сфер, де ти міг випробовувати мене.

26

Владарю серденька мого якнайдобріший,
Я, садівник твоїх чеснот-садів,
До тебе шлю послання чимскоріше -
Душевний звіт, не збірку пишних слів.

Моє об’явлення, як Ноєва голубка;
Чуття оголені - сам не берусь збагнуть.
Все ж сподіваюсь, ти душею хутко
Їх успадкуєш і вбереш у суть.

Я вчусь любити. Мудро, благородно
Красу чуттів плекає вчитель-Час,
І вірю: згодом зірка шляховодна
На стежці Долі поєднає нас.

Лише тим днем освідчусь у коханні,
А до тих пір прибережу зізнання.
№ 27
Weary with toil, I haste me to my bed,
The dear respose for limbs with travel tired,
But then begins a journey in my head,
To work my mind, when body's work's expired;
For then my thoughts (from far where I abide)
Intend a zealous pilgrimage to thee,
And keep my drooping eyelids open wide,
Looking on darkness which the blind do see;
Save that my soul's imaginary sight
Presents thy shadow to my sightless view,
Which, like a jewel (hung in ghastly night),
Makes black night beauteous, and her old face new.
Lo thus, by day my limbs, by night my mind,
For thee, and for myself, no quiet find.

27

Втомившись від важкого мандрування, поспішаю до свого ложа,
Де члени тіла можуть солодко відпочити після стомлюючої подорожі,
Але тоді починається подорож у моїх думках до тебе,
У яку вирушає розум, коли закінчилась фізична праця;
Адже тоді мої думки - з тієї далечини, де я зараз перебуваю -
Ревно вирушають у паломництво до тебе,
Відганяючи сон від налитих важкістю повік,
І я вдивляюсь очима в темряву, немов сліпий;
Спираюся лише на внутрішній зір своєї уяви,
Котрий малює образ твоєї тіні моєму сліпому погляду,
Що немов дорогоцінний камінь, завислий у темряві ночі,
Знов надає темній ночі краси, омолоджуючи її старе обличчя.
Тож поглянь! Удень - моє тіло, а вночі - мій розум
Заради тебе та заради мене не знають спокою.

27

Путь подолавши, стомлений, бажаю
В м’якому ліжку сили відновить,
Аж ні - думки у мандри вирушають,
І тіло знемага, й душа не спить.

Думки мої, немовби пілігрими,
Усе тебе шукають по світах.
Якби ж я міг, гайнув би слід за ними
Крізь ніч сліпу і темряву в очах.

Одне спасіння - серце очі має;
Яке ж то диво - явлення твоє!
У серці ти, мов самоцвіт, палаєш,
І ніч ласкавим світлом виграє.

Бач, душечко, нема мені спокою,
Вдень і вночі я у думках з тобою.
№ 28
How can I then return in happy plight
That am debarred the benefit of rest?
When day's oppression is not eased by night,
But day by night and night by day oppressed;
And each (though enemies to either's reign)
Do in consent shake hands to torture me,
The one by toil, the other to complain
How far I toil, still farther off from thee.
I tell the day, to please him thou art bright,
And dost him grace when clouds do blot the heaven;
So flatter I the swart-complexioned night,
When sparkling stars twire not thou gild'st the even:
But day doth daily draw my sorrows longer,
And night doth nightly make grief's length seem stronger.

28

Як же повернутись мені щасливим з попередньої подорожі,
Коли я взагалі позбавлений блага відпочинку?
Коли навіть ніч не полегшує гноблення дня,
І вдень, і вночі відчуваю їхній гніт;
Хоч день і ніч щодо влади один одного є ворогами, в цьому
Вони, потискаючи руки, укладають перемир’я, щоб мучити мене,
День - клопотом, а ніч - скаргами на денний клопіт.
Яку ж далеку відстань треба подолати мені, щоб зустрітися з тобою!
І я кажу дню, щоб підлеститись до нього, що ти яскравий
І що ти виявляєш до нього люб’язність, роблячи йому послугу, коли хмари затулять рай;
Так само улещую я смагляву ніч,
Стверджуючи, що коли не блищать зірки, ти сяєш не менш яскраво ніж вони.
Але кожен день постійно продовжує мій смуток,
А ніч постійно робить силу горя ще більшою.

28

Моя утома - непоборна річ;
Немає сну - немає і спокою.
Дня тягарів не послабляє Ніч,
А Ніч, як День, гнітить мене журбою.

Хоч День і Ніч не друзі - вороги,
Взялися вдвох, щоб дух мій доконати:
День - клопотом, Ніч - збудженням жаги
Тебе над все перед очима мати.

В облозі я, в моїй уяві - ти,
Мучителям своїм складаю оди;
Дню зичу світло поночі нести,
А Ночі - щоб не знала сонцесходу.

Та День щодня цькує мене без міри,
А Ніч щоночі додає зневіри.
№ 29
When in disgrace with Fortune and men's eyes,
I all alone beweep my outcast state,
And trouble deaf heaven with my bootless cries,
And look upon myself, and curse my fate,
Wishing me like to one more rich in hope,
Featured like him, like him with friends possessed,
Desiring this man's art, and that man's scope,
With what I most enjoy contented least;
Yet in these thoughts my self almost despising,
Haply I think on thee, and then my state
(Like to the lark at break of day arising
From sullen earth) sings hymns at heaven's gate;
For thy sweet love rememb’red such wealth brings
That then I scorn to change my state with kings.

29

Коли я не у немилості у долі та людей,
Лиш я один тоді оплакую свій статус вигнанця,
І турбую глухі небеса даремними криками,
І дивлюся на самого себе, і проклинаю таку свою долю,
Бажаючи стати подібним до того, хто багатий надією,
Виглядати, як він, та ще й, подібно до нього, мати друзів,
Жадаючи мати ті вміння, якими цей чоловік володіє, його можливістю дій,
І те, що мало б давати мені найбільше радості, дає мені найменше відради;
Розмірковуючи так, я майже сповнююсь зневаги до себе,
Раптом в моїх думках виринаєш ти, і тоді мій стан,
Немов той жайворонок, здіймається до сонця на зорі дня
З гнітючої землі, співає гімни у небесних воріт;
Адже згадка про твоє кохання навіває такий солодкий стан,
Що, навіть якби мені запропонували б віддати це в обмін на королівський статус, я б відмовився.

29

В немилості у Долі і братів,
Віддавна хліб вигнанця споживаю,
Кроплю слізьми намисто сірих днів
І Небу за мовчання докоряю.

Так жадібно, як може лиш скупий,
Бажаю в помислах егоїстичних
З чужих набутків мати статок свій,
Щоб світ казав: «Він щасний і успішний!»

Кляну себе за думи навісні,
Та тільки-но твій світлий лик згадаю,
Мов з піднебесся жайвір навесні,
Свій гімн любові серцем оглашаю.

Мою любов, красиву, ніжну, чисту,
Не проміняю я на ціле королівство.
№ 30
When to the sessions of sweet silent thought
I summon up remembrance of things past,
I sigh the lack of many a thing I sought,
And with old woes new wail my dear time's waste:
Then can I drown an eye (unused to flow)
For precious friends hid in death's dateless night,
And weep afresh love's long since cancelled woe,
And moan the expense of many a vanished sight;
Then can I grieve at grievances foregone,
And heavily from woe to woe tell o'er
The sad account of fore-bemoaned moan,
Which I new pay as if not paid before:
But if the while I think on thee (dear friend)
All losses are restored, and sorrows end.

30

Коли відбуваються судові засідання солодких мовчазних думок,
Я закликаю в якості свідка спогади про минуле,
Зітхаю, шкодуючи про відсутність тих багатьох речей, що їх я так шукав,
І до старих ран минулого додається оплакування марнотратства мого дорогоцінного часу:
І тоді мої очі, що рідко плачуть, затоплюють сльози
За дорогоцінними друзями, котрих сховала нескінченна ніч смерті,
І знову плакатиму через рани кохання, що вже давно зажили,
І стогнатиму через втрату тих ресурсів, що мав;
Потім оплачу рахунок усіх тих лих,
Що їх було завдано мені, одне за одним,
За які я сплачую знов,
Неначе я раніше не платив.
Та якщо водночас з цим подумаю про тебе, милий друже,
То всі мої втрати миттєво компенсуються, а печалі минають.

30

Коли на розсуд мовчазних думок
Я викликаю спогад про минуле,
Із жалем бачу втрачений садок
Моїх надій, чим тішив серце чуле.

Змокріли очі (рідко так бува);
І плачу я за втраченим коханням,
За друзями, яких уже нема,
За всім, що не позначене вертанням.

Де б не бував, мене стрічали скрізь
Біда і горе… не злічити болю.
Платити за вже сплачене колись -
Така, мабуть, Небес сувора воля.

В тяжкі хвилини, лиш тебе згадаю -
Усі скорботи, мов туман, зникають.

№ 31
Thy bosom is endeared with all hearts,
Which I by lacking have supposed dead,
And there reigns Love and all Love's loving parts,
And all those friends which I thought buried.
How many a holy and obsequious tear
Hath dear religious love stol'n from mine eye,
As interest of the dead, which now appear
But things removed that hidden in thee lie!
Thou art the grave where buried love doth live,
Hung with the trophies of my lovers gone,
Who all their parts of me to thee did give;
That due of many, now is thine alone.
Their images I loved, I view in thee,
And thou (all they) hast all the all of me.

31

Твоє серце змушені полюбити всі серця,
Які я, будучи позбавленим їх, вважав мертвими;
І там править Купідон, і всі складові кохання,
І всі ті друзі, котрі, як я вважав, вже поховані.
Скільки ж священних та догідливих сліз
З моїх очей вилучило ніжне віддане кохання,
Немов та доля, що її надають мертвим,
А тепер виявляється, що все це заховане в тобі!
Ти - мов могила, де живе любов,
Увішана трофеями моїх попередніх закохань,
Що віддали тобі усі їхні частини мене;
Так що кохання, належне багатьом, тепер належить лиш тобі.
Я бачу в тобі образи тих, кого кохав,
І ти, втілюючи усіх їх, отримаєш найцінніше, що я маю.

31

Ти серденьком зібрав усі серця
Всіх тих, кого забрала домовина.
Ти - храм Любові, і з твого лиця
Я п’ю душею сутність їх незмінну.

Немало сліз над прахом проливав -
Чинив обряд, підказаний любов’ю,
Оплакував я друзів і не знав:
Вони в тобі, вони завжди з тобою!

Кого любив - під наглядом твоїм,
Ти дарував їм затишний притулок.
Вклоняюся поклоном доземним
Тобі за все і шлю свій поцілунок.

Всім, що між нами, свято дорожу;
Служу тобі, а значить - їм служу.

№ 32
If thou survive my well-contented day,
When that churl Death my bones with dust shall cover,
And shalt by fortune once more re-survey
These poor rude lines of thy deceased lover,
Compare them with the bett'ring of the time,
And though they be outstripped by every pen,
Reserve them for my love, not for their rhyme,
Exceeded by the height of happier men.
O then vouchsafe me but this loving thought:
'Had my friend's Muse grown with this growing age,
A dearer birth than this his love had brought
To march in ranks of better equipage:
But since he died and poets better prove,
Theirs for their style I'll read, his for his love'.

32

Якщо так станеться, що ти мене переживеш,
Коли нечемна Смерть вкриє мої кістки пилом
І ти, можливо, волею долі ще раз переглянеш
Ці грубі поетичні рядки твого померлого друга,
Порівняєш їх з літературними шедеврами твого часу,
І хоч на той момент їх перевершить кожен автор,
Збережи їх заради моєї любові, а не їхньої рими,
Що перевершена досягненнями людей більш вдалих, ніж я.
Тоді нехай осяє мене ця любляча думка:
«Коли Муза мого друга старішала б разом з ним,
То вона принесла б дорогоцінні плоди,
Щоб він міг крокувати в лавах найкращих,
Але, оскільки він помер, і поети почали писати краще,
Його вірші я цінуватиму за кохання, відтворене в них».

32

Якщо переживеш життєву пору,
Як я вже буду Вічність обіймати,
І мій дарунок - збірку паперову -
Ти візьмеш, щоб вірші перечитати

Прості і щирі… Дочитавши, скажеш:
«Вони, бач, слабші творів молодецтва».
Та суд мине твій скоро, бо згадаєш:
Кохання я сповідував мистецтво.

І хай тоді тебе осяє думка:
Якби мій друг ішов у ногу з віком,
Досяг би серцем вищого ґатунку,
Був званий в світі мудрим чоловіком.

І скажеш ти, а я з Небес почую:
«Не за вірші, а за любов його ціную».

№ 33

Full many a glorious morning have I seen
Flatter the mountain tops with sovereign eye,
Kissing with golden face the meadows green,
Gilding pale streams with heavenly alchemy,
Anon permit the basest clouds to ride
With ugly rack on his celestial face,
And from the forlorn world his visage hide,
Stealing unseen to west with this disgrace:
Even so my sun one early morn did shine
With all triumphant splendour on my brow;
But out, alack, he was but one hour mine,
The region cloud hath masked him from me now.
Yet him for this my love no whit disdaineth:
Suns of the world may stain, when heaven's sun staineth.

33

Я багато разів бачив, як славетний ранок
Освітлює променями верхівки гір,
Цілуючи своїм золотим лицем зелень лугів,
Перетворюючи на золотобліді струмки за допомогою небесної алхімії,
Але незабаром дозволяє низькоплинним хмарам пройти
Потворною процесією його небесним обличчям
І, від віддаленого світу ховаючи свою зовнішність,
Крадеться непоміченим до заходу з цим безчестям;
Точно так сонце моєї юності сяяло якось рано вранці
З усією славною благодаттю на моєму обличчі;
Але лише годину воно було моїм,
Хмари зверхні затулили його від мене.
Та за це моя любов його жодним чином не зневажає;
І сонця світу можуть заплямуватися, коли заплямоване сонце небесне.

33

Не раз я бачив, як світило дня
Вбирає в чари райдужні світанки,
Як пестить гори, ріки і поля,
Усе живе скликаючи до танку.

А потім за лаштунки сірих хмар
Сховається, немов несе образу,
І крадькома, як цькований бідар,
Тікає в ніч, лишивши світ до часу.

Так сонце любе і мого чола
Торкалося побідоносним блиском.
На жаль, недовго… Джерело тепла
Мені затнула хмара ненависна.

Любов земна - що світоч небозводу:
Ласкавість раптом змінює негода.

№ 34

Why didst thou promise such a beauteous day,
And make me travel forth without my cloak,
To let base clouds o'ertake me in my way,
Hiding thy bravery in their rotten smoke?
'Tis not enough that through the cloud thou break,
To dry the rain on my storm-beaten face,
For no man well of such a salve can speak,
That heals the wound, and cures not the disgrace:
Nor can thy shame give physic to my grief;
Though thou repent, yet I have still the loss:
The  offender's sorrow lends but weak relief
To him that bears the strong offence's cross.
Ah, but those tears are pearl which thy love sheds,
And they are rich and ransom all ill deeds.

34

Навіщо обіцяв ти такий чудовий день,
І змусив мене подорожувати далі без мого плаща,
І дозволив низьким хмарам наздогнати мене на моєму шляху,
Сховавши твою пишноту у їхньому огидному тумані?
Недостатньо тобі того, що ти прориваєшся крізь хмари,
Щоб осушити від дощу моє побите бурею обличчя,
Адже жоден не стане говорити про таку мазь,
Що загоює рани, проте не виліковує безчестя.
Так само і твій стид не може вплинути на моє горе;
Хоч ти і каєшся, я все одно дещо втрачаю:
Жаль супротивника дає лише слабку розраду
Тому, хто несе важкий хрест тяжкої образи.
Та ці сльози - це перлини, що їх губить твоє кохання,
Вони коштовні і спокутують усі тяжкі гріхи.

34

Навіщо ти пророчив день ясний?
Я вийшов з дому, не узяв плащину!
І сталося… безжальний градобій
Звів поміж нами ненависну стіну.

І хоч крізь хмари променем своїм
Пройшов ти й осушив обличчя другу -
Ця мазь слабка. Під спадом дощовим
Отримав я душевну занедугу.

Мені загою не дає твій стид.
Ти каєшся - я все одно втрачаю.
Жаль кривдника не послабляє гніт
Тому, хто в своїм серці кривду має.

Та тільки сліз твоїх перлини помічаю,
Кажу розчулено: «Я все тобі прощаю».

№ 35

No more be grieved at that which thou hast done:
Roses have thorns, and silver fountains mud,
Clouds and eclipses stain both moon and sun,
And loathsome canker lives in sweetest bud.
All men make faults, and even I in this,
Authorizing thy trespass with compare,
Myself corrupting salving thy amiss,
Excusing thy sins more than thy sins are;
For to thy sensual fault I bring in sense ?
Thy adverse party is thy advocate ?
And 'gainst my self a lawful plea commence:
Such civil war is in my love and hate
That I an accessary needs must be
To that sweet thief which sourly robs from me.

35

Не шкодуй за тим, що ти зробив:
У троянд є колючки, а у срібних фонтанах - бруд,
Хмари та затемнення заплямовують як місяць, так і сонце,
А черв’як нікчемний живе у найкрасивішій квітці.
Всім людям природно робити помилки, і навіть мені,
Виправдовуючи твій гріх порівнянням,
Себе занапастивши, виправляю твою помилку,
Виправдовуючи твої гріхи більше, ніж їхні;
Адже до твого чуттєвого гріху я залучаю розум -
І твій супротивник стає твоїм захисником,
І наперекір мені починає законний судовий процес:
В мені немов відбувається така громадянська війна любові та ненависті,
Що я змушений стати співучасником
Того милого крадія, котрий підступно грабує мене.

35

Гріхам своїм в думках не потурай:
У річці - мул, світила мають плями;
Черва - у бруньці, міль - в хутрі шукай,
Троянда ніжна - й та, бач, з колючками.

Усі грішать. Я грішний уже тим,
Що гріх твій чищу, бавлячись строфою.
Себе чорню - тебе рятую цим,
Спокутую твої гріхи з лихвою.

Рву мозок, наче у кошмарнім сні.
Судить тебе? - о, ні! - Живу тобою.
Як хочу я, щоб ненависть в мені
Була навік поборена любов’ю!

О, світ душі! Служу я крадієві,
Що обкрадає сад душі моєї.

№ 36
Let me confess that we two must be twain,
Although our undivided loves are one:
So shall those blots that do with me remain,
Without thy help, by me be borne alone.
In our two loves there is but one respect,
Though in our lives a separable spite,
Which though it alter not love's sole effect,
Yet doth it steal sweet hours from love's delight.
I may not evermore acknowledge thee,
Lest my bewailed guilt should do thee shame,
Nor thou with public kindness honour me,
Unless thou take that honour from thy name:
But do not so; I love thee in such sort,
As thou being mine, mine is thy good report.

36

Я визнаю, що ми, напевне, маємо бути розділені,
Хоча наші нероздільні кохання злилися в одне,
І всі ті плями безчестя, що лишаються зі мною,
Ніс я один, без твоєї допомоги.
У нашого кохання мета лиш одна,
Хоча у нашому житті - різне зло,
Та це не змінює єдиної суті нашого кохання,
Проте воно (зло) все ж краде милі години радості кохання.
І я, може ніколи не впізнаю тебе
Та ще й боюся, щоб моя вина, що я її вже спокутував, не присоромила тебе,
І не винагороджуй мене публічним схваленням,
Хіба що у випадку, якщо ти славу вилучаєш із себе самого:
Та навіть якщо ти цього не зробиш, я люблю тебе й таким, яким ти є,
Оскільки ти мій, схвальний відгук про тебе стає таким самим для мене.

36

Ми мусимо з тобою розійтись,
Хоча два наших серця, мов близнята.
Плекай гаразд, від лиха бережись,
Хай буде честь лише моя розп’ята!

Нам бачитись з тобою не дають
Одна любов, та дві несхожі долі.
Неси свій хрест, мій хрест - незнаний путь,
Вінець терновий - шпичаки юдолі.

Що знаємося, виду не подам,
Щоб честь твою не ганили злослови.
І ти не дай осудливим очам
Ім’я своє пускати до обмови.

Люблю тебе і маю все зробити,
Щоб світ черствий не міг тебе чорнити.

№ 37
As a decrepit father takes delight
To see his active child do deeds of youth,
So I, made lame by Fortune's dearest spite,
Take all my comfort of thy worth and truth;
For whether beauty, birth, or wealth, or wit,
Or any of these all, or all, or more,
Entitled in thy parts, do crowned sit,
I make my love engrafted to this store:
So then I am not lame, poor, nor despised,
Whilst that this shadow doth such substance give,
That I in thy abundance am sufficed,
And by a part of all thy glory live:
Look what is best, that best I wish in thee;
This wish I have; then ten times happy me.

37

Як немічний батько радіє,
Бачачи, як його енергійна дитина звершує вчинки юності,
Так і я, волею долі скульгавівши,
Всю радість черпаю з твоєї гідності і вірності;
Адже якщо чи то краса, чи народження, чи багатство, чи розум,
Чи будь-що з них окремо, чи всі разом, чи навіть більше,
Звеличені в тобі, коронують тебе,
Я долучаю до них свою любов:
І тоді я не є невмілим, бідним чи то знехтуваним
Адже ця тінь твоїх благ настільки суттєва,
Що мені вистачає твого достатку,
І я живу частиною усієї твоєї слави.
Хоч що у світі є найкращого, я жадаю цього у тобі;
Це моє бажання; і тоді я стаю вдесятеро щасливіший.

37

Як тішиться старенький батько сином,
Його потужним злетом молодим,
Так я, скалічений жорстоким світом,
Радію всім досягненням твоїм.

Весь довгий склад: шляхетність, розум, вроду,
Хист, мудрість, щирість і твій творчий дар, -
Усім цим переймаюсь чинно, гордо
І бережно, як ґречний господар.

Відтак я не каліка, не нікчемний;
Один твій відблиск - ствердження моє.
Ти - провідник мій і маяк знаменний,
З твоїх джерел твій учень ласку п’є.

Всього найкращого тобі в житті бажаю.
Щасливий ти - я щастям процвітаю.

№ 38
How can my muse want subject to invent
While thou dost breathe, that pour'st into my verse
Thine own sweet argument, too excellent
For every vulgar paper to rehearse?
O give thy self the thanks, if aught in me
Worthy perusal stand against thy sight,
For who's so dumb that cannot write to thee,
When thou thy self dost give invention light?
Be thou the tenth Muse, ten times more in worth
Than those old nine which rhymers invocate,
And he that calls on thee, let him bring forth
Eternal numbers to outlive long date.
If my slight muse do please these curious days,
The pain be mine, but thine shall be the praise.

38

Як може у моєї Музи не бути предмета для оспівування,
Якщо живий ти, той, від кого походить моє натхнення,
А ти сам занадто прекрасний,
Щоб це хоч якось можливо було відобразити на папері?
О! Передай же собі подяку, якщо хоч щось, написане мною,
Варте уваги, прочитання,
Адже хто ж є настільки німим, що не може написати тобі,
Якщо ти сам є джерелом світла натхнення?
Стань десятою Музою, удесятеро ціннішою, ніж ті
Старі дев’ятеро, які надихають поетів,
І той, кого надихаєш ти, нехай створює
Вічні рядки, щоб вони прожили довге життя.
Якщо моя незначуща Муза викликає схвалення в ці цікаві дні,
Нехай мені буде боляче, та тебе славитимуть.

38

Чи бути моїй Музі без натхнення,
Коли є ти - душа моїх віршів?
Слова в сонеті, наче зерен жменя,
Що сію полем сірих папірців.

Собі віддяч, якщо хоча б катреном
Я серденько твоє усолодив.
Будь я німий - однак би став поетом
І світлістю твоєю гомонів!

Стань Музою десятою найкращим,
Хто перші дев’ять в думах прикликав,
Щоб кожен з них віднині і назавше
Під зіркою твоєю славу мав!

Що б не сказали поціновувачі наші,
Я славу питиму лише з твоєї чаші.

№ 39
O how thy worth with manners may I sing,
When thou art all the better part of me?
What can mine own praise to mine own self bring?
And what is't but mine own when I praise thee?
Even for this, let us divided live,
And our dear love lose name of single one,
That by this separation I may give
That due to thee which thou deserv'st alone.
O absence, what a torment wouldst thou prove,
Were it not thy sour leisure gave sweet leave
To entertain the time with thoughts of love,
Which time and thoughts so sweetly doth deceive,
And that thou teachest how to make one twain,
By praising him here who doth hence remain.

39

О, як же я можу оспівати твою цінність гідно,
Якщо ти сам - уся найкраща частина мене?
Що може принести мені уславлення самого себе?
І кого, як не себе, прославляю я, славлячи тебе?
Саме заради цього давай жити окремо,
А наше кохання нехай загубить ім’я єдиного,
Щоб я, завдяки цьому роз’єднанню, зміг би віддати
Тобі те належне, на що заслуговуєш тільки ти.
О, розлуко, якими б тортурами ти виявилась,
Якби твоє кисле дозвілля не давало б солодкої свободи
Заповнювати час думками про любов,
Котра так солодко обманює розум і час,
І якби ж ти не вчила, як робити єдине роздвоєним,
Уславлюючи тут того, хто зараз від мене далеко.

39

Твої чесноти славити належно
Не можу, виключаючи себе.
Ми як одне. Хвалитися - нечесно,
Бо так не возвеличую тебе.

Єдиний вихід - два притулки мати,
Два імені одній любові дать,
Тоді б здаля я міг тебе вітати,
Красу твою й душевність вихвалять.

Розлучення! Чи буду духом скніти?
О, ні! Один, як перст, на чужині
Тебе я буду серцем лицезріти,
І Час мине, як ніч в липневі дні.

Я певен, наше довге розставання
Чуття підсилить і зміцнить кохання.

№ 40
Take all my loves, my love, yea take them all;
What hast thou then more than thou hadst before?
No love, my love, that thou mayst true love call;
All mine was thine, before thou hadst this more.
Then if for my love thou my love receivest,
I cannot blame thee, for my love thou usest;
But yet be blamed, if thou thy self deceivest
By wilful taste of what thyself refusest.
I do forgive thy robbery, gentle thief,
Although thou steal thee all my poverty:
And yet, love knows it is a greater grief
To bear love’s wrong than hate's known injury.
Lascivious grace, in whom all ill well shows,
Kill me with spites, yet we must not be foes.

40

Всі любовні почуття мої прийми, моя любове, так, прийми їх усі;
Що ти надбаєш того, чого не мав раніше?
Жодного кохання, любий, ти ще не набув, що можна назвати справжнім коханням;
Все моє почуття було твоїм, перш ніж ти отримав це та ще й більше.
Якщо ж ти приймаєш моє почуття заради мого кохання,
Я не можу тебе звинувачувати у тому, що ти використовуєш моє кохання;
Та все ж ти винний у тому, що ти сам себе обдурюєш,
Керуючись норовливим смаком до того, від чого ти відмовляєшся.
Я прощаю твою крадіжку, ніжний крадію,
Хоч ти забираєш собі усю мою бідність;
І все ж кохання знає, що найгірше
Нести у собі зло кохання, ніж звичайні удари ненависті.
О хтива красо, у якій все зло вбачається добром,
Вбий мене своїми злочинствами, щоб ми не стали ворогами.

40

Усе, що маю, любий, все візьми.
Чи збільшиш так своїх скарбів рахунок?
Додай важливе, зайве - відніми,
Ти - мій маляр, а я - лише малюнок.

Якщо ми разом - витвір і митець,
Мої принади - всі в твоїй майстерні.
Малюй наш світ, і хай твій олівець
На почуттях не креслить смуги темні.

Та бачу я: у тебе новий гість,
Натхненно пишеш інше вже обличчя
Вродливиці… О, зупинися, мить!
І хай нам зблякне поле мальовниче!

Боюсь, як смерті, дня дожити того,
Коли скажу про тебе: «Це - мій ворог!»

№ 41
Those pretty wrongs that liberty commits,
When I am sometime absent from thy heart,
Thy beauty and thy years full well befits,
For still temptation follows where thou art.
Gentle thou art, and therefore to be won,
Beauteous thou art, therefore to be assailed;
And when a woman woos, what woman's son
Will sourly leave her till he have prevailed?
Ay me, but yet thou mightst my seat forbear,
And chide thy beauty and thy straying youth,
Who lead thee in their riot even there
Where thou art forced to break a twofold truth:
Hers by thy beauty tempting her to thee,
Thine by thy beauty being false to me.

41

Ті прекрасні вчинки, котрі скоює свавільність,
Коли іноді я відсутній у серці твоєму,
Абсолютно відповідають твоїй красі і твоєму вікові,
Адже усюди за тобою йде спокуса.
Ти - добрий, і тому тебе завойовують;
Ти - вродливий, і тому тобі влаштовують осаду;
І коли жінка добивається чоловіка, який син жінки
Покине її підступно до того, як здобуде перемогу?
О, лишенько мені, та все ж ти міг би утриматись від захоплення моїх володінь
І насварити свою красу та свою заблудлу юність,
Що ведуть тебе у їхньому буйстві навіть туди,
Де ти змушений порушити дві вірності:
Її, спокушаючи її своєю красою,
І свою, оскільки через її красу ти стаєш невірним мені.

41

Коли мене ти в серці не несеш -
Своїх грішків, свавільно і примхливо,
Лишаєш слід, де в світі не пройдеш;
Спокуса молодецтву так властива!

Ти добрий - станеш здобиччю «лисиць».
Вродливий ти - про спокій враз забудеш;
Син жінки, у облозі чарівниць
Здаси цнотливість на поталу блуду.

О, лишенько! Невже ти так бажав
Моїй душі завдати збиткування?
Зухвало (наче серце в мене вкрав)
Узяв і зрадив зразу два кохання:

Її до мене - звабністю своєю,
Моє - оволодівши нею.

№ 42
That thou hast her it is not all my grief,
And yet it may be said I loved her dearly;
That she hath thee is of my wailing chief,
A loss in love that touches me more nearly.
Loving offenders, thus I will excuse ye:
Thou dost love her because thou know'st I love her,
And for my sake even so doth she abuse me,
Suffering my friend for my sake to approve her.
If I lose thee, my loss is my love's gain,
And losing her, my friend hath found that loss;
Both find each other, and I lose both twain,
And both for my sake lay on me this cross.
But here's the joy; my friend and I are one.
Sweet flattery! then she loves but me alone.

42

Те, що вона зараз з тобою - не єдина причина мого горя,
І все ж я можу сказати, що я її сильно кохав;
Те, що у неї зараз є ти - не все моє горе,
І це та втрата у коханні, що безпосередньо торкається мене.
Грішні коханці, я вас прощаю:
Ти любиш її, бо знаєш, що я її кохаю,
І заради мене подібним чином вона зраджує мені,
Дозволяючи моєму другу випробувати її заради мене.
Якщо я втрачаю тебе, то це стає надбанням мого кохання,
Якщо я втрачаю її, то стає вона знахідкою для друга мого.
Вони знаходять одне одного, а моя втрата подвоюється,
І заради мене вони покладають на мене цей хрест.
Та ось у чому радість: ми з моїм другом - одне ціле, і це означає,
Що кохає вона мене одного.

42

Ти з нею - це не вся моя печаль,
Хоч я її кохаю щиро, ніжно.
Вона з тобою - ось найбільший жаль;
Так боляче, немов хто серце ріже.

Та все ж, коханці, вас я відбілю.
Ти з нею, бо вона мене кохає.
Відомо їй, що я тебе люблю,
Тому з тобою любість проявляє.

Тебе лишуся - то для неї дар.
Кохану втрачу - знайдеш ти скарбницю.
Якщо ви зійдетесь - я буду цар,
Що мантію змінив на власяницю.

Втішаюсь думкою: ми разом, ти і я,
І так кажу: вона - лише моя!

№ 43
When most I wink, then do mine eyes best see,
For all the day they view things unrespected;
But when I sleep, in dreams they look on thee,
And darkly bright, are bright in dark directed.
Then thou, whose shadow shadows doth make bright,
How would thy shadow's form form happy show
To the clear day with thy much clearer light,
When to unseeing eyes thy shade shines so!
How would (I say) mine eyes be blessed made,
By looking on thee in the living day,
When in dead night thy fair imperfect shade
Through heavy sleep on sightless eyes doth stay!
All days are nights to see till I see thee,
And nights bright days when dreams do show thee me.

43

Чим більше я блимаю очима, тим краще бачать мої очі,
Оскільки весь день вони дивляться на речі, що не варті уваги;
Та коли я сплю, уві сні вони дивляться на тебе,
І, стулені, скеровують світлий погляд у темряву.
Твоя тінь робить інші тіні яскравими;
Яким прекрасним явищем стало б речова форма цього образу
При світлі дня та твоєму, набагато яскравішому, світлі,
Якщо навіть для очей, що не бачать, тінь твоїх очей сяє!
Я скажу: наскільки б очі мої були благословенні,
Якби вони дивились на тебе протягом живого дня,
Якщо у мертвій ночі твій прекрасний, хоч і недосконалий образ,
Крізь важкий сон закарбовується в очах, що не бачать!
Всі дні - це ночі для мене, допоки я не побачу тебе;
А ночі - ясні дні, коли сни все ж таки показують тебе мені.

43

Коли я сплю, зір краще бачить мій
(День для очей - суцільне мерехтіння).
Сон світлий вид мені являє твій
В короні золотавого проміння.

Сон зоресяйний проганяє тінь! -
Для серця - сонце, для очей - сузір’я.
І променистість, і твоя теплінь
Ще дужче вдень животворять довкілля!

Яке ж то щастя - стрітись віч-на-віч
І споглядати лик твій світозарий,
Якщо вві сні, у найтемнішу ніч,
Під склепом вій я вгледів твої чари!

Тебе не стріну - день, мов ніч сліпа.
У сні приходиш - ніч, як день, ясна.

№ 44
If the dull substance of my flesh were thought,
Injurious distance should not stop my way,
For then despite of space I would be brought,
From limits far remote, where thou dost stay.
No matter then although my foot did stand
Upon the farthest earth removed from thee,
For nimble thought can jump both sea and land
As soon as think the place where he would be.
But ah, thought kills me that I am not thought,
To leap large lengths of miles when thou art gone,
But that, so much of earth and water wrought,
I must attend time's leisure with my moan,
Receiving nought by elements so slow
But heavy tears, badges of either's woe.

44

Якби тіло моє було зіткане з думок,
То болісна відстань не зупинила б мене,
Адже тоді, незалежно від відстані, я міг би подорожувати
З далеких країв туди, де зараз перебуваєш ти.
І неважливо, де я буду, хоч би я стояв
Навіть на найвіддаленішому від тебе клаптику землі;
Адже спритна думка зможе перестрибнути через землю і море,
Як тільки уявить собі, де могла б бути кохана людина.
Але - нажаль! - мене вбиває та думка, що я не є думкою,
Щоб блискавично перелітати на далекі відстані, коли ти не поруч,
А навпаки, моє тіло більшою мірою складається із землі та води,
І тому мені лишається лише стогнаннями доймати час,
І я нічого не отримую від тих елементів, які входять до складу тіла,
А лише гіркі сльози, що завдають ран, немов крюки.

44

Якби з думок плоть формувалась тлінна,
Тоді б ніде зупину я не мав;
Туди, де ти, у будь-яку місцину
Я б миттю світлим духом долітав.

Все неважливо: простір, час невпинний…
За думкою, як промінь золотий,
Долав би море, гори і долини,
Щоб стрітися з тобою, друже мій.

Але - нажаль! - мене вбиває думка,
Що я не думка - виконавець мрій,
А лише тіло, і в моїм набутку
Земля й Вода у торбі шкіряній.

Двох елементів гніт мене притис
До поля скрут і до озерця сліз.

№ 45
The other two, slight air and purging fire,
Are both with thee, wherever I abide;
The first my thought, the other my desire,
These present-absent with swift motion slide;
For when these quicker elements are gone
In tender embassy of love to thee,
My life, being made of four, with two alone,
Sinks down to death, oppressed with melancholy,
Until life's composition be recured
By those swift messengers returned from thee,
Who even but now come back again assured
Of thy fair health, recounting it to me.
This told, I joy, but then no longer glad,
I send them back again and straight grow sad.

45

Два інші елементи, легке повітря та очищаюче полум’я,
Обидва з тобою, де б я не перебував;
Перший - це думка моя, а другий - це моє бажання.
Вони подорожують від тебе до мене, адже почуття живуть у нас обох.
Адже коли ці швидші елементи вирушать у путь
До тебе у тендітне посольство кохання,
Моє життя, що складається з чотирьох стихій, в той час як дві вирушили в путь,
Ніби стає смертю, пригнічене тугою;
Допоки первинний склад стихій життя не відновиться тоді,
Коли ті прудконогі посланці знову
Повертаються від тебе, впевнені,
Що ти здоровий, передавши таке послання мені.
Це, правда, мені до душі, але тоді я вже не радий;
Я знову відсилаю їх до тебе й одразу ж сумнішаю.

45

Два інші елементи більш легкі:
Ефір з жарким Вогнем до тебе линуть.
Ефір - думки, Вогонь - чуття палкі,
Де б ти не був, тебе вони зустрінуть.

Ці два - крилаті, тільки-но злетять,
Уславлюючи цвіт мого кохання, -
Земля й Вода дають про себе знать
Невпинним схлипом тужного зітхання.

Печаль душі цупка. Чекаю дня
Повернення послів від тебе в слові,
Що ти здоровий, що душа твоя
Також до мене сповнена любов’ю.

Спасенна вість, від того радість маю.
Та знов гінців у путь благословляю…

№ 46
Mine eye and heart are at a mortal war,
How to divide the conquest of thy sight;
Mine eye my heart thy picture's sight would bar,
My heart mine eye the freedom of that right.
My heart doth plead that thou in him dost lie
(A closet never pierced with crystal eyes),
But the defendant doth that plea deny,
And says in him thy fair appearance lies.
To ‘cide this title is impannelled
A quest of thoughts, all tenants to the heart,
And by their verdict is determined
The clear eye's moiety, and the dear heart's part:
As thus: mine eye's due is thine outward part,
And my heart's right, thine inward love of heart.

46

Мої очі та серце - на тлі смертельної битви
З приводу того, як їм розділитися, щоб завоювати твій зримий образ:
Моє око намагається не дозволити серцю насолодитися твоїм виглядом,
А серце сперечається, чи має око право на це.
Серце заявляє, що ти перебуваєш у ньому,
(У комірці, куди ніколи не проникає кришталевий погляд),
Та відповідач відхиляє це прохання
І каже, що твоя прекрасна зовнішність перебуває в ньому.
Щоб розв’язати цей спір, призначено
Журі з думок, що всі є орендаторами серця,
І за їхнім вердиктом визначено, що
Доля ясних очей, та дорогоцінна частина відводиться серцю,
Тож: очам відводиться твоя зовнішність,
А серцю - право на внутрішнє - твоє щире кохання.

46

Мій зір і серце в лютій боротьбі
За право милуватися тобою.
Нема кінця і краю цій війні,
Бо кожне бачить правду за собою.

Клянеться серце - ти у нім живеш,
У схованці, і зір тебе не бачить.
Зір заявляє: я не маю меж,
Це серце і було, і є незряче.

Щоб дати край стежині зазіхань,
Журі з думок вердикт свій об’явили:
Ти, зримий, будеш втіхою очам,
А чарами душі - для серця милий.

Думкам своїм донині дяку шлю,
Милуюся тобою і люблю.

№ 47
Betwixt mine eye and heart a league is took,
And each doth good turns now unto the other:
When that mine eye is famished for a look,
Or heart in love with sighs himself doth smother,
With my love's picture then my eye doth feast,
And to the painted banquet bids my heart;
Another time mine eye is my heart's guest,
And in his thoughts of love doth share a part.
So, either by thy picture or my love,
Thy self away, art present still with me,
For thou not farther than my thoughts canst move,
And I am still with them, and they with thee;
Or if they sleep, thy picture in my sight
Awakes my heart, to heart's and eye’s delight.

47

Між моїми очима та серцем укладено спілку,
І тепер вони роблять один одному добру послугу:
Коли моє око знемагає від спраги за твоїм поглядом,
Або ж закохане серце само себе душить зітханнями,
Тоді око насолоджується портретом мого коханого
І запрошує серце приєднатися до цієї трапези;
Іншим разом око гостює у серця
І розділяє з ним думки про мого коханого:
Тож завдяки твоєму зображенню або ж моєму коханню,
Коли ти відсутній, ти все одно поруч зі мною;
Адже ти не можеш вирушити в путь на дальшу відстань, ніж мої думки,
І я все ще з ними, а вони - з тобою;
О, а якщо вони сплять, то твій образ в моїх очах
Пробуджує серце задля радості серця та ока.

47

Мій зір і серце спілку утворили,
Взаємністю забарвлені охоче:
Чи оку тебе бачить закортіло,
Чи серце від розлуки затріпоче, -

Усе в них до ладу. І ти, жаданий,
Даєш підставу їм бенкетувати;
Один угледить, інший буде званий
Твоєю красотою пригощатись.

Тож твій портрет - твоя жива присутність.
Тебе в собі утримую любов’ю.
Думок намиста зберігають чутність,
Я завжди з ними, а вони - з тобою.

Заснуть думки - два спільники завзято
На честь твою знов учиняють свято.

№ 48
How careful was I when I took my way,
Each trifle under truest bars to thrust,
That to my use it might unused stay
From hands of falsehood, in sure wards of trust!
But thou, to whom my jewels trifles are,
Most worthy comfort, now my greatest grief,
Thou best of dearest, and mine only care,
Art left the prey of every vulgar thief.
Thee have I not locked up in any chest,
Save where thou art not, though I feel thou art,
Within the gentle closure of my breast,
From whence at pleasure thou mayst come and part;
And even thence thou wilt be stol'n, I fear,
For truth proves thievish for a prize so dear.

48

Наскільки я опікувався, коли ступав на свій шлях,
Тим, щоб кожна дрібниця була б зачинена за найнадійнішим замком,
Щоб, задля моєї користі, вона могла бути убережена
Від рук, що фальш несуть, у надійному внутрішньому дворі мого серця!
Але ти, порівняно з ким усі мої коштовності - дрібнички,
Моя найцінніша втіхо, тепер став причиною смутку мого,
Ти найдорожчий для мене, єдиний, про кого я дбаю в цьому світі,
І ти - спокуса для кожного крадія.
Я не закрив тебе у жодній скрині,
А зберігаю тебе там, де тебе нема, хоча я відчуваю тебе
У ніжному полоні серця мого,
Звідки, за твоїм бажанням, ти вільний піти, попрощавшись зі мною.
Та, боюся навіть звідти тебе вкрадуть,
Адже навіть правда може виявитися злодійкуватою відносно такої цінності.

48

Йдучи у путь, дім замикаю свій,
А з ним скарби за сімома замками,
Щоб надбане пожадливий крадій
Не захопив нечистими руками.

О втішнику! О джерело плачів!
Перед тобою все моє - дрібниця.
Чи є ловець, який би не схотів
На тебе, на брильянт мій, спокуситься?

Тебе замкнути? Ні! Сто тисяч - ні! -
Хоч ти живеш у храмі мого серця.
Як ти зі мною - солодко мені!
Піти бажаєш? Що ж - відкриті дверці.

Такий сяйний ти, - аж боюсь наврочить!, -
Що навіть чесний зважиться на злочин.

№ 49
Against that time (if ever that time come)
When I shall see thee frown on my defects,
When as thy love hath cast his utmost sum,
Called to that audit by advis’d respects;
Against that time when thou shalt strangely pass,
And scarcely greet me with that sun, thine eye,
When love, converted from the thing it was
Shall reasons find of settled gravity:
Against that time do I ensconce me here
Within the knowledge of mine own desert,
And this my hand, against my self uprear,
To guard the lawful reasons on thy part.
To leave poor me thou hast the strength of laws,
Since why to love I can allege no cause.

49

На той час (якщо він взагалі прийде),
Коли я побачу, що ти супиш брови, оглядаючи вади старості моєї,
Коли любов твоя підіб’є всі баланси,
Залучена для перевірки суспільною думкою;
На той час, коли ти пройдеш повз мене, немов незнайомець,
І мигцем привітаєш мене цим сонцем - твоїм оком,
Коли любов, вже не така, якою вона була раніше,
Знайде причини для постійного суму:
До цього часу я зможу закріпитися у фортеці,
Усвідомлюючи свою власну спустошеність,
І підійму руку проти себе.
На захист законної правоти твоєї сторони.
У тебе є законні підстави полишити мене, бідолашного,
А в мене немає жодного законного пояснення любові до тебе.

49

Невже діждусь (яка болюча думка!),
Коли черствим зі мною станеш ти
І нашим давнім райдужним стосункам
Захочеш раптом риску підвести?

Чи буде мить, коли, мов перехожий,
Два ока-сонця, стрівши, одведеш
І тим на мряку зміниш день погожий,
А серце як кинджалом обпечеш?

До того дня я мушу дух зміцнити,
Щоб вибір твій, (фатальний і сумний)
Міг виправдати, зваживши прожите,
Й уклін тобі зробити доземний.

І так тобі скажу вже без зітхання:
«Душа не має влади над коханням».

№ 50
How heavy do I journey on the way,
When what I seek (my weary travel's end)
Doth teach that case and that repose to say
'Thus far the miles are measured from thy friend’.
The beast that bears me, tired with my woe,
Plods dully on, to bear that weight in me,
As if by some instinct the wretch did know
His rider lov’d not speed being made from thee:
The bloody spur cannot provoke him on
That sometimes anger thrusts into his hide,
Which heavily he answers with a groan
More sharp to me than spurring to his side;
For that same groan doth put this in my mind:
My grief lies onward and my joy behind.

50

Як же важко мені подорожувати своєю дорогою,
Коли там, куди я прагну - наприкінці моєї виснажної подорожі
Скажуть мені розслаблення і відпочинок,
«Ось скільки миль відділяють тебе від твого друга!»
І та тварина, що везе мене, змученого своїми стражданнями,
Важко йде вперед, адже несе на собі ще й їхню вагу;
Ніби кінь, сердега завдяки якомусь інстинкту знає,
Що його вершник не полюбляє швидкої ходи, яка віддаляє його від тебе.
Його не можна змусити рухатися швидше кривавими шпорами,
Котрими гнів іноді вдаряє його по боках,
На які він відповідає тяжким стогнанням,
Більш гострим для мене, ніж удар шпорами по його боках.
Адже це стогнання наводить мене на думку:
Моє горе лежить попереду, а моя радість залишилась позаду.

50

Як сумно путь долати, як нелегко!
В чужім краю на ніч знайшовши пристань,
Кажу собі: «Мій друг тепер далеко,
І з кожним кроком збільшується відстань».

Вірненький кінь мій смуток відчуває,
Душі стогнання, серця блискавиці…
Ступає важко, ніби певне знає:
Мої думки йдуть всупереч мандрівці.

Його боків торкають гострі шпори.
Що я роблю! Тварина ж бо не винна.
Ірже мій коник, я стогну, бо горе
Ще дужче коле, аніж шпага чинна.

Віщую: стогін наш - то долі воцаріння:
Позаду радощі, попереду - тужіння.

Далі

 
Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ