ПЕТРО СОРОКА
ДЕННИКИ

ВГОРУ ПІДНЕСЕНЕ СЕРЦЕ

ІНТРОВЕРСІЙНИЙ ДЕННИК
2005

Січневий вітер пише білим по білому.

ЛІСОВА ІЛЮЗІЯ
Після Різдва несподівано потепліло, запахло весною, і весь сніг, що вкривав землю, зник умлівока за одну ніч. Тільки в лісі, де вирубали кілька десятків дерев і утворилася невелика галявина, сніг чомусь не хотів зникати і ще протримався довгих три тижні до нового снігопаду. Здалеку та біла галявина нагадувала лісове озеро, і завжди, коли ми проходили мимо, то піддавалися цій ілюзії.

Є люди, на обличчях яких написана уся їхня доля.
Є такі, на яких прочитати щось певне абсолютно неможливо.
Є лиця, що можуть належати інтелігенту і селянину, академіку і конюху.
Найбільш прочитувані лиця так званих „маленьких людей”: спиті, простецькі, шкарубкі, з потухлими причинкуватими очима... Чи то Господь їх такими задумав, чи вони себе такими зробили? Ясна річ, найбільше провина самої людини. Бо жодна вища сила не змушує людину безпросвітно пити, гибіти від бездіяльности чи нудити світом.

Коли забрів сьогодні на тінисту вуличку Карпенка, де в 23-му будинку ми прожили два роки, то здалося мені, що ті роки – то був найщасливіший час у нашому житті, адже поруч парк і моржатник, де я два роки купався за будь-якої погоди, тунель каштанів, спортмайданчик і ринок, до якого рукою подати, і сім хвилин ходи до університету.
Хоча насправді ті два роки були найбільш драматичними і складними для мене. Це був період несамовитої боротьби за життя, пекельного болю, безсонних ночей, моральних і фізичних страждань. І ще кілька важких ударів долі.
Чому ж тепер, через три роки, вони видаються мені щасливими і безхмарними? Я не знаю, але тепла хвиля переповнює душу.
І здається мені, що так у вічності, коли пройдуть тисячі й тисячі умовних літ, це наше земне життя буде здаватися справжнім щастям. Все прикре і важке забудеться, а світле зігріватиме душу.

ТЕРЕЗИ СВІТУ
Страждання говорять мені, що у всесвіті зла стільки ж, як і добра.
Страждання – це підготовка душі до ще більших випробувань.
Безконечність добра, але і безмежжя зла.

Кажу, що нічого не розумію в цьому житті тому, що не знаходжу закономірностей, послідовності у діях Вищої Сили. Наприклад, грішник умирає легкою смертю, уві сні, а праведник довго мучиться і т.д. Таких прикладів можна нанизувати багато.
Але знаю: мені відкривається тільки верхівка айсберга. Я не бачу усього, мені не доступний невидимий світ, тому не суджу, не богоборствую, а тільки кажу: з погляду людської логіки не бачу ясности.
Головне закрите для мене.
Життя залишається тайною тайн...

ЧАС
Старість – сумне видовище.
Особливо глибока старість. Оте варикозне розширення вен, суха змертвіла цера облич, запалі безбарвні очі, склероз і маразм – все це просто жахливо.
Немає втіхи у старости, й не знаю, чи є відрада.
Відчуваєш наближення отяжілого літнього віку – тікай у самотність, а хто цього не розуміє і тікати не хоче, то лише прирікає себе на нові муки і випробування. Однаково всі відвернуться, все одно відчуєш свою повну непотрібність – чи ти рядова людина, чи академік і нобелівський лауреат. Світ зігнорує усіх. Такий закон.
До цього треба психологічно готуватися, як і до смерти.

Багато людей зачаровує з першого погляду, з першої зустрічі й розмови. Але потім починається розчарування, бо вони... повторюються.
Це так сумно, коли людина повторюється.
Це, здається, єдине, чого я не хочу і не можу терпіти.
Дяка Богу, отримав можливість вибирати приятелів, які не повторюються. Їх імена – на сторінках цього денника.

Загадкові істоти тварини.
Собака, приміром, може померти від радости після кількарічної розлуки з господарем, може сконати від туги на його могилі, а може й розтерзати слабшого від себе.
Чи не так іноді й в людей?

Все, що б ми не створили на цій землі, – тлінне і недосконале, приречене на загибель, як і ця земля. Та будемо вірити, що після смерти отримаємо змогу прилучитися до творчости вічної, яка даруватиме нам непроминальну втіху.

За нашим городом у Грицівцях стоїть „нова конюшня”. Її будували вже за моєї пам’яти, коли стара, що знаходилася далеко за селом, почала валитися. На цій конюшні минало моє дитинство – дід працював їздовим.
Після роботи на городі заходжу туди, щоб трохи побути між їздовими, але майже одразу ж хочеться тікати. Там снують не люди, а якісь неандертальці: обірвані, з сизими одутлуватими лицями, виряченими очима, зарослі, з беззубими ротами. Спиті до змін на генетичному рівні. І між собою розмовляють якоюсь дивною мовою – мовою-буркотінням.
Гарні красиві коні дивляться на них великими мудрими і сумними очима, як на йєху.

Вранці визирнув у вікно – і ахнув: півнеба у палевому вогні, що пробивається крізь пройми темносиніх хмар і заливає світ.
Гарячий жар, який можна побачити хіба що у ковальському горні. Бог Гермес роздуває своє небесне горно.
Якби художник спробував передати ці кольори і йому вдалося добитися повної адекватности, то така картина видалася б неправдоподібною.
А ближче до ночі знялася шурабура. І тривала всю ніч, ламаючи дерева і потрясаючи нашими душами. Жаско. Химородно. Майже за Бажаном.

До батьківської хати треба повертатися пішки.
На Йордан знову пішов через поля, висівши з машини у Збаражі.
Вкушкана зашкарубленими од морозу снігами озимина, стелиться під ногм, тож іти легко, ноги не грузнуть й ніби самі несуть.
Ті сніги зриті незлічиними мишиними ходами, що нагадують вигадливі лабіринти. Уже давно не було стільки мишви, як цьогоріч.
Якщо є на світі щастя, то воно ось таке для мене – в радісній ході з пригірка на пригірок перед відкритими небесами, з тихою молитвою, з колядою в тон вітрові.
Позаду прибляклий небосхил, а попереду далеке село, залите скісним сонячним промінням – ніби справді там земля обітована. Хвилююче і гарно.
Ще здалеку вітають придорожні тополі, похитуючи шпилястими верхівками, і серце б’ється ще сильніше.
Чужина так не привітає.

МІСЯЦЬ
Спрадавен і до сьогодні чи є щось мінливіше і промовистіше од місяця?
Який він різний у різні пори дня і ночі, не кажучи вже про пори року.
Хто може зрівнятися з ним у красномовстві? Хмари? Зорі? Навряд! Хіба сонце, але воно з іншого світу.
І земля задивлена у місяць, як у дзеркало.

Зранку сполотніли, а пізніше наворсились небеса. А десь за годину потому запалали, ніби хтось невидимий вилив з-за хмар помаранчеве мальовидло. Все дужче продимали шмалькі вітри. Спершу десь почулися далекі загогулини, а потім сильне небесне гримотіння. Потемніло. І небо розпанахала блискавка. Дивина: розсерджений Ілля виїхав посередь зими на своїй колісниці. І довго гриміло і блискало.
Кровозмісний час.

ДЕРЕВА У МІСТІ
Іноді чую як страждають у місті дерева, як плачуть. Це там, де будинки ніби стискають їх і витісняють. Дерева пнуться вгору, до сонця, намагаючись зазирнути поверх багатоповерхівок, але це рідко їм вдається.
У селі дерева розкошують. Там та ще у полях, на вільному просторі, вони стають птахоподібними, небо дарує їм крила.
Місто ці крила в’яже чи обрубує.

Іван Сута, якого в селі кличуть Ваучур (скуповував колись ваучери для приїжджого бізнесмена) любить повторювати: „Ось відгуляю сто весіль, а тоді оженюся. А потім відбуду сто похоронів – і сам помру”.

Наділи мене, світе, зором вітру, слухом дощу, міцністю павутинки…

Дві тополі ростуть поруч і гіллям майже торкаються одна одної, але одна щаслива, а інша нещасна: одна вигойдує сойчине гніздечко, а інша – порожня.

ПТИЦІ НЕБЕСНІ

1
Вийшов з мжучої ночі, як з пекла.
Важка голова і на душі камінь. Ніби й без видимої причини все це, а позбутися тягаря неможливо.
Важкою тінню нипаю по хаті.
Вікна затягнені льодинцем – морозище на дворі аж холодні протяги гуляють по хаті. Прохукую вузеньку лунку і перше, що кидається у вічі – дві пташки на подвір’ї. Таких ще не бачив у Петриківському лісі: завбільшки, як голуби, пір’я сіре з синім відтінком, довгий бурий хвіст. Спостерігав за ними якусь хвилину й одразу просвітліло на душі, ніби небесне світло пролилося в душу. А, може, й справді небесні птиці несуть горне світло?

2
Цієї лютої зими до нас із лісу почали прилітати незвичні птиці – схожі на диких голубів, але з яскравішими відтінками пір’я: темно-фіолетове переливається з світло-бурим. Жаль, що не можу назвати їх по імені. У них є справді щось райське, і здаються вони посланцями з іншого світу. Серед цієї немилосердної зими, у вирі снігової шарги, вони – як видіння, як сон.
Намагався підгодовувати їх, але хижі ворони завжди випереджують їх і проганяють зловісним краканням.
Виглядаю їх як вісників весни, тепла і нової надії.

4
Коли високо в осінньому небі курликають журавлі, відлітаючи в ирій, то мені здається, що чую як плачуть кроти у темних норах...

Страшенно мерзну цієї зими, і з здриганням у серці думаю, що, може, так мерзнутиме душа у безмежній космічній холоднечі всесвіту, або ще гірше страждатиме, бо для чого б тоді здався мені такий важкий життєвий досвід?
Але зблискує надія, що, можливо, душа, як думка – безтілесна й нечула, тому не мерзнутиме і не страждатиме... Як знати.

Якщо в селі у давнину появлялася людина, що вела аморальний спосіб життя, її виганяли за межі села, щоб не подавала поганого прикладу.
Нині все у розтлінні.
А ще література та інші види мистецтв підсилюють цю тенденцію. То де візьмуться здорове суспільство і здорова людина?

Земля і все на ній створене на подив людині.
Життя надто коротке, щоб намилуватися і надивуватися красою світу. Але скільки людей ще за життя втрачають цю здатність.
Треба берегти, як найдорожчий скарб, оте уміння дивуватися і захоплюватися,.
Сьогодні відкидав сніг від хати (за останні дні замело по самі вікна, але вже сьогодні потепліло, почалася відлига), і коли добрався до самої землі, то наткнувся на зелену траву. Як сяйнула мені та зелень в облозі білих снігів. І пригадалося, що сніг минулого року випав рано, трава не встигла пожухнути у тому вічно вологому притінку хати і зберегла зелену свіжість до нової весни.
Невелике начебто диво, але скільки світлої радости подарувало душі.

ПАЦАНИ

1
Вони підростають і приносять мені більше прикрощів, ніж радости.
Іноді появляються на футбольному полі напідпитку і тоді вгамувати їх вульгарний п’яний потік неможливо. Іду додому знервований і розстроєний.
Все частіше роздумую над тим, чи не припинити узагалі будь-які стосунки з ними.
Але щонеділі відправляється у нашій капличці Літургія і все більше їх появляється на відправі.
Сьогодні вперше прийшов Паша Барабаш, який чи не найбільше дошкуляв мені своїм важким характером. Він стояв неподалік од мене і коли я ішов причащатися, зупинився біля нього, обняв і шепнув на вухо: „Хто у церкві, той брат мій”.
–Вибачте мені за все, – з відчутним внутрішнім хвилюванням попросив він. Ніби чекав, що я підійду до нього. І голос його надломився, і мені здалося, що він заплакав.
Я відійшов глибоко вражений, і, приймаючи причастя, теж захлинувся сльозою.

2
На моїх очах вони виростають і декого уже забирають у військо. Ще минулого року „побрили лоба” Тасіку, цьогоріч – Помідорчику і Балету.
П’ять років вони перед моїми очима – день удень.
Але приходить нове покоління і сьогодні один пацан підходить до мене і каже:
–Дядьку, візьміть мене у свою команду.
–А скільки тобі років?
–Десять скоро буде.
–Тоді завтра приходи.
Всенаринаюча павідь життя!
Та сили мої уже не ті, відчуваю, як зношується тіло і здає організм. Протистою старости, навіть жартую, що старість у мене відміняється. Але хто може перемогти її?

3
Ще минулого року вони кликали мене „дядьку”, а цьогоріч все частіше ліплять знущальне „старий”. Звісно, для них я, п’ятдесятилітній, уже безнадійний дід. Але, усміхаючись, кажу їм: –Ваші батьки молодші від мене, а ви порівняйте мене з ними. Чи утримують вони таку фізичну форму, як я? Більшість із мого покоління це вже взагалі знищені й спиті люди. Дай Боже вам грати у моєму віці у футбол так, як це роблю я.
Однак, відчуваю, що цього року все відчутніше починаю здавати. Появляються небезпечні симптоми незворотного старіння. Може, справді, у них зіркіші очі, ніж у мене, і нічого не приховати від них.

4
У недільний день пробігаю біля лісу й бачу, що на стадіоні йде гра. Завертаю туди й виявляється, що то мої хлопці програють з катастрофічним рахунком від якихось березовицьких дядьків, що відпочивають в лісі. Ті дядьки напідпитку, але грають добре, фізичними кондиціями значно переважають своїх суперників. Прошу, щоб дозволили підсилити свою команду. Кпинять з мене і дозволяють.
Через п’ятнадцять хвилин радісної, легкої і охмелілої гри забиваю п’ять голів і ми виграємо. Давно так не виходила гра і не залітали такі легкі голи на всі смаки.
Коли закінчується гра, березовецькі дядьки зачудовано кивають головами і один з них каже:
–А ти класно граєш, чувак!
Хоча я на років двадцять молодший од найстаршого з них.
Скільки таких веселих і щасливих хвилин подарував мені футбол!

5
Не знаю, який вплив має на них моя присутність, але на мене вони справляють колосальне враження. Моє життя завдяки їм набирає особливої тональности.
Для самозаспокоєння втішаю себе: добре, що майже усі вони вже ходять у церкву, що тісним кільцем оточують мене в притворі, що більшість приймає причастя разом зі мною, але важливе й інше – вони змінили моє життя, внесли в нього багато світла і радости.

6
З ними майже завжди весело, у них немає болючих проблем, які вони намагалися б скинути на інших, як це роблять дорослі, вони безпосередні й комічні.
Останнім часом усі були перейняті екзаменами, особливо хвилювалися за Н., якого чекав диктант. Нарешті він появляється.
–Ну як?? Як!? – кидаються до нього.
–Я й не сподівався, –каже Н., – такий легенький диктант трапився, – зовсім мало було розділових знаків.
Усі знають, що Н. пише майже без розділових знаків, тому підсміхаються.
–А на скільки написав?
–Та написав чомусь на двійку. Нічого не розумію.

7
Подумалося після ранкової пробіжки лісом: чому б не написати оптимістичну книжку із зухвалою назвою „Старість відміняється”. Розказати про те, як треба утримувати молодість за допомогою моржування, дієти, спорту, активного способу життя, поділитися своїм досвідом, де творчо переплавилися системи Іванова, Брега, Амосова та інших....
Справді, чому б ні?
Хоча щось мене стримує.
Може, суєвірність?
Бо ось напишу, що старість відміняється і можу не дожити до неї.
Ти її не відміниш, а вона тебе відмінити може.

8
Працюю з молодими, граю у футбол з пацанами, але по-справжньому мене цікавлять тільки літні люди.
З молодими відпочиваю, відпружуюся, з старшими осягаю глибші істини, саму сутність життя.
Знайомство з літньою людиною – це завжди духовна подія, з молодою – просто приємна згадка.

Мій дім – моя велика моральна підтримка.
У ньому – моє серце, і як би важко мені не було, думка про нього приносить мені відраду.
Я щасливий, що він став відкритий для багатьох людей, передусім митців, що він перетворився в осередок духовної культури.

Невдовзі мені 50.
Ступаю у своє останнє плідне творче десятиліття.
Я знаю, що пишу.
Чи подарує мені доля цих бажаних десять літ, не певен, але прошу їх у Господа.
Добре знаю, що навіть коли протягну довше, то у творчому плані це життя уже не матиме великого сенсу. Мій мозок вичерпується.
Тому я повинен врятувати цей час, що дарований мені долею.
Заради літератури я багато чим жертвував у житті. Нині вона вимагає останньої жертви.
І мушу мати мужність відмовитися від тих пропозицій, що мені роблять. А як спокуса, вони виникають: докторантура, посада зав.відділом культури, членство в колегії ОДА, головування в обласній СПУ, депутатство і таке інше. Відхрещуюся від цього, і це моя свідома позиція. Жертва моя невелика, бо все це немиле мені.
Усі мої сили і бажання спрямовані на те, щоб написати нарешті свою вершинну книжку. Навіщо? Щоб моє життя, віддане літературі, мало сенс. Без шедевру воно буде ніби втраченим чи, точніше, – програним.
Нині є у мене нарешті змога без роздвоєння, без суєти цілком віддатися літературній роботі.
Хоча художник Юрій Чумак каже: – Старість – золота пора для творчости.

Знаю, що живу не так.
Якось не так, як треба було б...
Про це говорять мені мої прикрі проблеми зі здоров’ям.
Але не знаю, як мені жити, щоб бути щасливим.
Бачу свої гріхи, вони мій біль, але мені не вдається їх уникнути. Я повторюю їх знову і знову, списуючи на недосконалість світу.
Хоча це теж, мабуть, гріх.

Не люблю ранніх весняних димів – вони гіркі, їдкі й вологі. Низько пливуть над землею і виїдають очі.
Це не ті дими вітчизни, що вгору підносять серце.
Солодкі й приємні, запаморочливі й хвилюючі дими тільки восени.

Сходять останні сніги, і Грицівці потопають у болоті.
Жалюгідне, сумне і важке видовище: на вулицях болото по коліна, не пройти, не проїхати. Людські подвір’я затоплені водою. Люди понурі й небеса темні, ніби ось-ось впадуть на землю.
І мимоволі перехрестишся: як добре, що вирвався звідси, з тої чвирі, що побачив інший світ.
Але прийде квітень, все зазеленіє, засвітиться і не буде нічого кращого на світі, як село.
Щоб мати змогу насолоджуватися красою села, треба помісити це болото.

СВІТЛЕ І ТЕМНЕ
Навіть якби довелося, не зміг би досліджувати тваринний світ, бо там все стоїть на смерті, на пожиранні сильнішим слабшого. Там надто багато звірства і огидної жорстокости. Навіть комашиний світ відворотній мені.
Якби стояв перед необхідним вибором, то зосередився хіба що на рослинному світі. Там панує спокій і лагідна умиротвореність. Царство хвилюючих пахощів.
Хоча не скрізь.
Є рослини-хижаки.
Але більшість рослин зі світу ангельського.

Василь Кук, останній командир УПА, замовив мені книгу про життя Святомира Фостуна. Я охоче погодився, бо з Фостуном мене вв’язала давня дружба і почуваюся його боржником.
День провів на Франківщині, і повернувся звідти під потужним враженням. Це була для мене пам’ятна і важлива поїздка. Перед моїм зором пройшли дивовижні люди, і душа переповнена враженнями. Коли повернувся додому, був неймовірно втомлений і швидко заснув. Галя потім казала, що вночі бився у судомах. А наступний день страшенно відмучився, думав, що помру і не хотілося жити. До болю фізичного (загострилися мої давні недуги) додалося щось незбагненне, містичне, – все це ледве переніс. У мене завжди загострення, коли заглиблююся в історію повстанського опору. Відчуваю своє безсилля перед святою темою і страждаю.
Родина Фостунів дивовижна: чотири сини і донька включилися в боротьбу за соборність України, і всі пройшли своїм голгофним шляхом. Старший син Микола загинув у Січових Стрільцях, Григорій – розстріляний у 1941 році в Дем’яновому лазі, Максим і Святомир воювали в УПА і емігрували на чужину, сестра Парасковія, як зв’язкова УПА, отримала 25 років таборів. Постраждали і їх діти, які також не могли залишитися осторонь: одних закатували, інших розстріляли, треті пропали безвісти...
Фостуни жили хутором, далеко за селом, який заклав їх батько – Іван, що був великим книжником і господарником, володів сімома мовами(!). Де сьогодні можна знайти такого селянина?!
Нині від хутора Фостунівки не залишилося ні сліду, ні прослідку. Радянська влада зробила усе, щоб до пня винищити цей рід, але, на щастя, світом керує не темна, а вища Господня сила, і сьогодні насіння цього роду розсіялося про всій Франківщині, а, може, й Україні – десятки внуків і правнуків....
Це сіль землі.
Вражений не тільки їх гостинністю, а й душевністю, силою духу, внутрішньою красою... Мені не вистачить таланту, щоб передати духовну велич цього роду, але писатиму чесно і правдиво, то, може, Господь сподобить залишити людям потрібну книжку.

Неділя.
З мамою насамоті.
Чомусь ніколи особливо не прислухався до її мови, до окремих слів, а вони в неї незвичні, свої, перенасичені тими діалектами, що вже відмирають.
Мова її звучить отако:
–Я вже ледво-ледво на сім світі... а смерти боюси. Нема гіршого, єк тєжко вмирати. Хотіла би-м вмерти, як моя мама. Отого би ше собі жичила. Вони вдень ше ходили, потім собі лєгли, сказали привести ксьондза. Тато поїхав у Луб’янки по отця Яструбецкого, привіз, мама ше сіли на ліжку. Я кажу: „Та нашо Ви сідаєте!?”. „Не можна лижети перед ксьондзом”. Висповідалисє, запричастилисє, ще спиталисє: „А Каськи нема?”, чось дуже хтіли ще Каську побачити, потім повернулися до стіни і так тєжко-тєжко два рази хлипнули, як би великий жель мали за чимось. Я вичжу – мама відходит і зачела дуже кричети. Ксьондз на мене цитьнув: мовчи, дурна, не можна кричети в таку хвилину... А тато вмирали тєжко, так бурчели, шо ми всі були перепуджені.. Вони були на войні, потім в плєну десь в Азиї (все за якусь Азию згадували), прийшли звідти покалічені... А твій тато як тяжко вмирав, не дай Господи.... Хотіла би-м собі легкої смерти. Але вже як буде. Нех там.
Оце „Нех там” – її улюблена фраза, яку вона повторює майже постійно.
–Зу всіма сє згоджу, а з нев нє. Але нех там! Така нероба, як в нас така була Гончиха. Але нех там!
–Учора доїла корову і думаю собі, трохи спічну – і заснула. Просипаюся і не можу зрозуміти – де я? Мала би бути в хаті. А тут корова сопе. Я в хліві. Вже ніц нема сил.

ЛІС
1
Ліс після маленького легкого квітневого дощу.
Все ожило, засвітилося, засіяло, радісно тягнеться вгору і дихає на повні груди.
А пташки просто захлинаються щасливим співом.
Все набрало такої святкової урочистости, що не може не хвилювати.
Дивна ця невдержима сила природи, це весняне відродження.
Таким знесиленим почувався останнім часом, таким стомленим і не міг вирватися з гнітючого і вузького кола думок про невідворотність старости. Але оновлюється природа і дає високий зразок для наслідування, наснажує внутрішньою потребою боротися за молодість, за красу, за життя.
Кажу собі: дивися на неї, вчися у неї, наслідуй її – і будеш щасливим, допоки це можливо.

2

Бруньки щойно перетворилися у перші листочки, зелень яких майже прозора, і вони нагадують янголів, у яких опіруються крильця.
Здається, вони ось-ось злетять, бо всім єством тягнуться вгору, пориваються в небо.
Ангелоподібний ліс.
Легкий, прозорий.
Диво дивне. Одразу потрапляєш в інший світ.

3
На тій галявині, де найдовше утримувався сніг і яка здалеку нагадувала лісове озеро, тепер – в середині квітня – висіялися білі квіти, і вона знову нагадує лісове озеро.
Цікаво, що минулоріч цього не було, цей дивовижний і загадковий ефект появився тільки цього року.

4
Ще вчора цей ліс просвічувався крізь тоненькі листочки, які щойно розпустилися, а нині, після довгих, ненастанних дощів, він нагадує зелене царство. Це зовсім інший світ, інші виміри, ти пірнаєш у нього, ніби в якусь зелену купіль, зелене царство Нептуна.
Краса і захват.

5
Цей травневий густезний ліс дивовижний – ти опиняєшся в інших вимірах, в іншому світі – навколо тебе таємничі дива. Усі прогалини між деревами, які ще вчора легко просвічувалися, сьогодні залиті зеленим виром.
Досить пройти десять кроків – і ти вже цілком належиш цій стихії. П’янієш до солодкого очамріння.
Це пірнання строчголовою у якусь зелену водь, в зелену хуртовину, що б’є в очі й душу.
Але бродити щодня безцільно лісом не можу і змусити себе вирватися туди хоча б на півгодини не в силі – вільного часу катма.
Інша річ, коли пробігаєш через цей ліс в якихось справах і враз мимоволі зупинишся, захоплений зненацька його красою.

Строката студентська публіка.
Намішано тут усякого.
З різними долями, часто трагічними.
Ось одна студентка осиротіла ще в дитинстві і мати, помираючи, заповіла їй триматися її віри – „слугів Єгови”.
Дівчина того тримається непохитно.
Багато ми з нею проговорили, продискутували.
Найдужче вона мене переконувала, що пекла немає.
І навіть тепер, коли ми зустрічаємося, то вітаємося, отако:
–То пекла немає?
–Таки немає!

ДОРОГА ДОДОМУ
Жодна дорога на світі не подарувала мені стільки хвилюючих моментів і відчуттів, як оця – зі Збаража у Грицівці. Дорога повернення додому.
Дорога розмови зі світом і самим собою.
Вона завжди дарувала мені якісь маленькі відкриття, бо різними бувають у різні пори року і дня поля і небеса, вітри і дерева. Колись на місці теперішнього болота було невеличке озеро з чистою і теплою водою і можна було скупатися в ньому в спекотну днину.
Тепер ця дорога трішки за метушлива, і часто зупиняються машини, щоб підібрати мене, а колись так мріялося, щоб над’їхала машина, але траплялося це дуже рідко. Якою довгою була тоді ця дорога і якою короткою стала нині. Як і саме життя після полудня віку.
Тут народилися мої найкращі вірші і найтепліші почуття – до цього світу, до самотніх дерев, далеких лісів і неохопних нив...
Може, колись мій невідомий друг захоче пройтися цією дорогою, щоб звідати бодай крихту тої радости, яку переживав я, і тоді моя душа озветься до нього на тій мові, що нею спілкуються і єднаються близькі душі.
Так я пройшов би улюбленою стежкою Пришвіна в Дуніно, якби можна було.
Нині, на третій день Великодніх свят, знову іду в Грицівці, й все навколо співає, сяє і розливає золоте світло. Така благодать оповиває душу, що не сказати.
Тихо навколо, і тільки здалеку час від часу долітає малиновий передзвін церковних дзвонів, що його доносять вітри з Луб’янок і Кретівець.
Христос воскрес, дорого!

Не прагну щось розгадати в цьому світі, збагнути якісь його таємниці, мені досить того, щоб милуватися, дивуватися і захоплюватися красою його.

ЦВИНТАРІ
1
За селом Шибалин, неподалік траси, що веде із Тернополя на Бережани, є невеличкий острівець-цвинтар, порослий кущами і чагарниками з якимось десятком забутих Богом і людьми могил. Дерев’яні хрести похилилися, але могили доглянуті. Місцеві люди напередодні Великодня приходять ще сюди, хоча ніхто не знає, кого тут похоронили і коли. Якби повстанців, то літні жителі, безперечно, знали це, якби німців, то були б прикметні ознаки. Можна тільки здогадуватися, і припущень не бракне. Одні кажуть – це січові стрільці, бо зовсім недалеко Лисоня; інші припускають, що це жерви якогось мору, треті оповідають трагічну історію з часів війни про загибель кількох сімей.
Але тайни уже, мабуть, довіку не розгадати і могили залишаться безіменними, доки не зникнуть останні познаки і їх не розорають.
Могили умирають, як і люди.

2
У полях перед Зборовим колись похоронили козаків, що загинули у Зборівській битві 1648 року. Час стер навіть кам’яні хрести, а за радянщини їх вивезли звідти й поле розорали.
Але людська пам’ять дужча за час, а геноцид і поготів.
Легенди про це кладовище досі живуть в народі, і мрія насипати тут символічну могилу не пригасає в серцях місцевих ентузіастів. Кажуть, один учитель домагався цього за радянської влади, але кагебісти залякали його.
Нині це поле поросло бур’янами.
Але потужна духовна енергетика відчувається – очі мимоволі повертають у ту сторону і душа наповнюється незвичними відчуттями.
Навіть не знаючи про те, що тут були козацькі захоронення, я завжди переживав у цьому місці дивні піднесені відчуття. Так було у мене тільки у тій місцевості під Бродами, коли я ще сном-духом не відав про Бродовський котел.
Душа наша не мовчить.

3
Рідко у якому селі є два кладовища, найчастіше – три, чотири, п’ять.
Вони живуть своїм життям, у них різна доля, як у людей.
Добре про це у „Сопигорі” Б.Бастюка.
На моїх очах розорали одне з польських кладовищ під Стриївкою (тракторист після цього захворів на якусь загадкову недугу і помер), а захоронення жертв холери у полях за Кретівцями зрівняв із землею час.

За кілька останніх років сьогодні вперше став у церкві біля самого престолу разом з Галею і одним петриківським дядьком, що двадцять років співав у церковному хорі. Це він майже силоміць притягнув мене туди. І не випадково. Cильне, незабутнє і, сподіваюся, очисне враження пережив! І запричастився, і прийняв єлеєпомазання. Але найголовніше – відчув присутність янгола-охоронця, що не покидав мене ні на мить. Іноді, відчай охоплює мене, і здається мені, що залишаються один на один зі своїми страшними питаннями і янгола немає поруч, або він одвертається від мене через мерзенну ницість моїх думок.
А тут була гармонія і мирний лад у душі.
Нічого вже не прошу в цьому світі, тільки ось таких душевних станів у Божому домі.

СЛІДИ
Обличчя людини в літньому віці спроможне розповісти як вона жила. Духовне життя накладає відбиток одухотворености, злагіднює риси і очі, наливає теплом і світлом, а розгульне і дике життя залишає страшні сліди руйнації, чогось темного і відворотнього.

НА БЕРЕЗІ СЕРЕТУ
Там, де обривається південна озія Тернополя і починаються вузенькою вуличкою Петрики, трішки ліворуч є диво чарівної, здавалося б, незайманої природи, подарованої тихоплинним Серетом. Розлоге пасовище, тихий заплесок, що переходить у болітце з сонним прив’яленим очеретом, багато неба, городи за окрайкою старих верб, хатки на пригірку в садках і далекі ліси за новим висілком. Зовсім поруч гуде-двиготить до очамріння божевільна траса і огинається дугою залізнична колія, як урбаністичне обрамлення, а тут – затишок, незурочені чайки, що зблискують на сонці білими крильми, застиглі силуети щасливих рибалок і бузьки із завезьганими білою глиною ногами. Все оповиває теплий низовий вітер.
Майже ідилія.
Тут гарно у будь-яку пору дня, але в повечірню годину, коли засвічується перша зоря, на цю землю спадає вічність.
Тут приходили на пленер Петро Обаль і Сергій Львов, Андрій Петрик і Степан Нечай і нині ще можна зустріти Володю Якубовського і Юрія Чумака.

ВЕСНА БЕЗ ВЕСНИ
Такої неприхильної, безликої і затяжної весни, як цього року, не можу навіть пригадати. Довго не сходили сніги, лютували морозні віри і глевке місиво під ногами набридло до неймовірности. Наприкінці квітня, коли дерева уже були в цвітінні, знову пішов сніг. Тепер середина травня, але немає тепла, тільки сонце зайде за хмару, тягне морозним вітром, часто ідуть нудні важкі дощі.
Вибирали картоплю – змокли, садили буряк –змокли, садили картоплю – теж саме...
І хоча все навколо зеленіє і квітне, радости від того мало, бо немає тепла.
Мерзне тіло, і тихо страждає душа.

ХЛІБ ЯНГОЛЬСЬКИЙ
1
Створивши людину, кажуть теологи, Творець дав їй „свобідну волю”. Але чи так це? Людина уже від народження закута в шори певних умовностей, з яких їй не вирватися – маю на увазі хвороби. Звичайно, хворі не всі (хоча це ще теж питання), але якщо лихо підстерігає багатьох, то може вразити кожного. А вільним від недуги бути не можна.
Нітрохи не сумніваюся у мудрості й милосерді Господньому, але все одно мені завжди жаль людину. Ніколи не скажу так, як один з Гонкурів: чим довше живу, тим більше жалію людину і ненавиджу Бога. Але я також усе більше жалію людину і не розумію Божого задуму.

2
Навіть коли неймовірно легко, все одно важко, Господи.

3
Більшість живе за принципом: поки живеться, живу, а прийде час – помру. Без муки тільки б. А без муки не вийде, бо життя прожите легкодумно – наскрізь гріховне.

4
Якби міг почути голоси усіх стражденних на землі, то побачив би пекло, але тоді моє серце, мабуть, розірвалося б від розпачу. Побачимо пекло тоді, коли серця у нас вже не буде.

5
Чим більше пізнаю світ, тим менше покладаюся на себе і тим більше надіюся на Творця.

6
Чому Бог карає болем, фізичними стражданнями за наші гріхи?
Якщо, наприклад, я когось ошукав, обманув чи зрадив, то хай би подібним чином зробили зі мною... Але біль, страждання, хвороби?
Звісно, якщо я спричинився до фізичних страждань іншої людини, то повинен відпокутувати таким же чином. Але тут закономірности важко дошукатися.
Не нам судити про невідворотну кару гріха.

7
Так чітко прояснилося сьогодні на недільному Богослужінні, що хвороба – наслідок скоєного гріха, допущеної провини, мерзоти душі, а отже – порятунок для неї. Це покута, вимітання бруду за допомогою болю. Іншого шляху, очевидно, немає. Ось чому Паскаль і великі старці так заклинали Господа, щоб „сильніше боліло”. Вони очищалися у муках, чітко усвідомлюючи усю ницість допущених колись гріхів.
Огида перед гріхом у духовної людини сильніша за біль.
На жаль, більшість людей ніби засліплені й не бачать того темного, що тягнеться за ними, не жаліють про скоєне, не хочуть змінюватися...
Мабуть, тут теж потрібне осяяння, важке доростання і вища Божа благодать.

8
Якби я перестав вірити у Божу справедливість, то не було б уже сили, яка могла мене втримати при житті.
Однак, найчастіше ми бачимо Божу кару, не знаючи причин, що викликали її. Так само окремо бачимо гріхи, що залишаються безкарними. Це породжує сум’яття.
Як наказує Господь, коли кара падає за прогріх, які тут діють закони – пізнати до кінця людині не суджено. Що тягнеться за душею, а що за родом – теж оповите таємницею.
Людині залишається тільки остерігатися гріха, жити за Божими заповідями і просити милосердя.

9
На світі є дуже багато речей, які не можу осягнути своїм розумом, тому покладаюся на віру і приймаю церкву.
На світі є багато такого, що викликає жах і мені залишається тільки сподіватися на милосердя Боже.
Відректися від віри і Бога – це не мужність думки і не сила волі, а щось темне і зловісне, якщо не сліпота.

10
На що мені опертися, якщо відректися від віри?
Де мені знайти прихисток і надію?
Як мені врятуватися від розпачу і сум’яття без Церкви?

11
Страшні терези цього світу.
На вечірній молитві перед плащаницею, в мерехтливому світлі свічок і ангельському співі семінаристів, зримо постали перед моїм внутрішнім зором картини розп’яття Христа – і душа вжахнулася.
І це змогли зробити люди?
Як мені тоді ставитися до цього світу, де убивають, ґвалтують і розпинають? Як мені не одвернутися від нього з огидою і не попросити смерти?

12
Трапляється, що зневірююся і прошу.
Але бувають й інші дні.
Дні, коли гостро відчуваю, що моє серце повне тремкої любови до цього світу і душа завмирає перед його красою – розспіваним весняним лісом, ранковими туманами над рікою, зірницею в примеркаючому лагідному небі...
Страшні терези.
Не мені їх збагнути.

13
Є в нашій молитві слова, які не можуть не викликати запитання, об які ніби спотикаєшся, – коли звертаєшся до Отця Небесного:„І не введи нас у спокусу...” Бо що ж це – Господь уводить людину в спокусу?
Пригадую, Валерій Ілля рішуче опротестовував цю фразу, вважав її не вірно перекладеною і вимагав зміни.
Але у мене тут своє пояснення, і я роздумую так.
На світі немає безгрішної людини, а це означає, що кожен забруднюється в гріху, „спокушується ним”. Навіщо?
Щоб згрішивши, відчути огиду до нього, відвернутися з презирством і жалем.
Це проба душі.
До того ж, не пізнати гріха, це так, як не розкусити гіркий плід.
Очевидно, важлива ота наша реакція на гріх, на спокусу. А оскільки це шлях важкий, болісний і небезпечний, тому маємо просити ненастанно – „не введи нас у спокусу”.

14
Якщо люблю дощ, сон, хліб, дерева, хмари і краєвиди – то, отже, люблю і Бога.
Якщо можу любити, то почуваюся щасливим.
Але не знаю, чи в нещасті людина спроможна також любити.

15
Коли людина живе у бруді, страшній антисанітарії, не дотримується елементарних правил чистоти, то в її тілі заводяться глисти і різна нечисть; коли людина живе у бруді духовному, напропалу грішить і не зупиняється перед різною мерзотою, її душею оволодіваєть темні сили...

16
Релігія – це воля вищих космічних сил. Священні книги – дар небес. І не треба шукати інших шляхів, окрім тих, що вказує Бог. З цього погляду, усяке сектантство – збочення.

17
Починаю усвідомлювати, що найголовніше у моєму віці вистояти, не надломитися, не піддатися депресії.
Тіло зношується і здає.
Уже немає колишньої гнучкости й пружности. Вичерпуються сили і пропадає снага.
Все це неймовірно сумно.
За що ж мені ухопитися?
Тільки за промінчик віри.
Я живу в щімкому очікуванні великої зустрічі з Вседержителем. Готуюся до цієї зустрічі й хотів би явитися на неї якомога чистішим.
Але процес старіння мені хотілося б відтягнути якомога довше. Бо ще не намилувався красотами світу, ще не описав усього, що мене хвилює, ще стільки відкриттів і див дарує цей світ. До того ж мені ніяк не вдається уникнути прикрих промахів і прогріхів.

18
Даїзм має під собою певний ґрунт.
Бо ось факт.
Коли нависала загроза над життям Папи Павла ІІ, то явилася Богородиця і передала дітям три послання, одне з яких стосувалося замаху на його життя.
Якби Творець активно втручався в земне життя, він просто відхилив би загрозу від великої людини, але обмежився тільки завуальованим попередженням.
Повторю те, що уже якось сказав: якби Господь втручався в хід земної історії, то це була б історія Божа, а не людська.

19
Найголовніше – зберегти в душі те піднесене і радісне відчуття світлого спокою, хвилюючого зачудування проминальними миттєвостями життя, непригасаючу любов до світу і його строкатого розмаїття. Оце вищий Божий дар!
Мабуть, від самої людини тут залежить багато, але не все. Далеко не все! Принаймні так у мене.
Кожного недільного ранку повертаюся з церкви окрилений і освітлений, ніби наснажений вищою силою і цієї енергії мені має вистачити до наступної неділі.
Наприкінці тижня майже зачахаю, я на грані депресії, і вранці у неділю ледь доплуганююся до церкви. Літургія ніколи (або майже ніколи) для мене легкою не буває, але після причастя відроджуюся і отримую надію.

20
Прийде час, коли вірування в Бога зникне. Принаймні мені хочеться вірити в це. Спершу її місце заступить тверде переконання, що Бог є і утримує в своїй владі увесь той складний механізм Всесвіту, якому дав життя і рух.
А потім явиться Він людині у тій формі, яка буде доступна для її сприйняття.
І цей шлях до Бога людина здолає при допомозі науки. В цьому переконує мене ось таке чудесне твердження Карла Г.Юнга: „Все, що я вивчав, крок за кроком вело мене до нездоланного переконання в існуванні Бога. Я вірю тільки в те, що знаю. І це виключає вірування як таке. Тому я не сприймаю Його існування на віру – я знаю, що Він існує”.

21
І Господь гнівається, і Він страшний у гніві. Може стерти тоді з лиця землі міста і села, викосити сотні тисяч людей мором чи випалити вулканною лавою.
То як не гніватися смертній людині, коли бачить несправедливість, підступ, підлість чи мерзоту?
Закрити очі, стиснути серце у кулак?
Треба було б, та не виходить.
Озираючись у минуле, бачу скільки разів впадав у гнів, вважаючи його справедливою реакцією душі на неправду і зло.
Але бачу й інше – людський гнів сліпий і дурний, бо немає у смертної людини непомильного погляду на світ і більшість речей. Тільки всевидющий і справедливий Бог має право на гнів.

22
Неймовірно ускладнюється техніка, стрімко зростає прогрес. Людське життя в полоні нових технологій, з тенет яких все важче вивільнитися. Але як одвіку: перед людиною одне завдання – одрятувати душу. І тому з усіх орієнтирів для чесного письменника найважливішим залишається один – Євангеліє.
„Християнство звільнило людину від влади космічного безмежжя, в яку вона була занурена в стародавньому світі, від влади духів і демонів природи. Воно поставило її на ноги, зміцнило, відкрило залежність від Бога, а не від природи”. (Микола Бердяєв „Людина і машина”)

Від тих небагатьох учителів, що справді щось дали мені в житті, що сприяли становленню душі, досі ніколи не почув самовихваляння і прилюдних вигуків:
–Оце мій учень!
А ті, що залишили тільки неприємні спогади і спричинилися до обридження свого предмета, на кожному кроці хизуються своїм учительством.

Не стало Івана Гнатюка.
Уже минає третій тиждень, як його похоронили, а я не можу писати про цю смерть.
Я поїхав на його похорон, але підняти очі на мертвого поета так і не зміг.
Знав, він лежить у труні висохлий, як сірничок, спотворений стражданнями і не схожий на себе. Не хотів його бачити таким. Не міг.
Страждав весь час – усю дорогу до Борислава, під час громадянської панахиди, коли відспівували у місцевій церкві, по дорозі на цвинтар.... Не пішов тільки на тризну – тікав геть.
Дві речі мені врізалися в пам’ять – чуйне, лагідне ставлення М.Шалати і запалі, глибокі, скорботні очі Люби Проць, як у Богородиці.
Закопали Івана Федоровича глибоко-глибоко.
І все.
Нема чоловіка.
Відмучився.
І коли почув про його смерть, полегшено зітхнув. Десь за тиждень до відходу він сказав мені:
–Запам’ятай, жоден з українських письменників ще так не мучився, як я. Жоден.
Голос його вже був ледь чутним, він стерся до шепоту.
Я хотів заперечити, згадати Лесю Українку, може, Орисю Яхневич, уже піввіку прикуту до ліжка, але він з притиском додав:
–Я знаю, що кажу.
Потім знову повторив ту страшну фразу, яку я чув од нього не один раз:
–Навіть у таборах я не страждав так, як останні роки у Бориславі.
Залишився мій борг перед ним.
Залишився його жаль – він сподівався, що я зроблю щось більше для нього.
Ті, що одверталися від живого Гнатюка, тепер пишуть: Апостол Правди, Совість України...
А він був просто Поетом і хотів таким залишитися у людській пам’яті.

Іду полем через високу траву, що приємно лоскоче мені босі ноги, навколо справжня благодать – співають коники, заливається жайвір, десь у далині бовваніють козацькі могили, і вкотре ловлю себе на думці, що мені незрівнянно приємніше описувати як такою травою іде мій літературний герой, ніж самому бродити по ній, до того ж відчуваю повноту щастя у такі хвилини тільки тому, що зможу потім це описати.

У товаристві київських письменників бродили Тернополем. Гарний сонячний день і мимо проходило багато красивих жінок.
Один з письменників каже: – Яка досконала жіноча краса! Але все у жінці створено так, щоб погубити чоловіка, знищити його.
Я був просто шокований такою логікою.
Адже майже усе своє свідоме життя живу в переконанні, що жінка створена для того, щоб врятувати чоловіка. Ось і недавно наткнувся в одній релігійній статті на твердження, що коли чоловік потрапляє в пекло, а жінка в рай, то вона його звідти витягує.

ДРУКАРСЬКА МАШИНКА
Нині вона очужіло стоїть у кутку – знерухомлена, збутвіла, подлубана і смертельно уражена іржею, а ще десять років тому так натхненно і хорально співала під моїми пальцями.
Ми працювали невтомно, жажденно, безперестанку по 10-16 годин на добу, й іноді я засинав, вронивши голову на неї.
Скільки ми праці переробили – це видається немислимим.
І сьогодні серце моє переповнюється ніжністю, коли пальці торкаються до неї.
Здається, з жодною людиною я не звідав таких емоцій і почуттів.
Коли вона почала ламатися, завжди переживав це як драму. Мій добрий приятель, великий майстер, повертав її до життя навіть тоді, коли це здавалося неможливим. Але прийшов час, що й він виявився безсилий, – увочевидь, залізо менш виносливе, ніж людина.
Знаю, вона має живу душу, принаймні частка моєї душі засвітилася в ній.
Також вірю, що любов всесильна, то, може, вона унесмертельнить у слові мою друкарську машинку – найвірнішу подружку мого усамітнення.

ПРО ЩАСТЯ
Очевидно, я ніколи не вмів ловити і тим більше цінувати щастя, берегти його, жити бездумно в його сяйливому теплому світлі, я ніби боявся його сполохати, не насмілився ніколи сказати уголос: так, почуваюся щасливим, переповнений ним по вінця, дякую Тобі, Боже.
Я потерпав, що воно тоді ж зникне, розвіється і на противагу йому прийдуть випробування. «Щастям називається, коли люди ідуть над прірвою і не помічають цього» (Агні Йога).
Мої попередні денники дуже сумні, навіть похмурі й це одвернуло багатьох читачів. Я вважав, що моє головне завдання сказати, що без усвідомлення трагічної сутности життя справжнього письменника не буває.
Але нині усміхаюся собі тихо: добре, я вже сказав це.
І тепер повинен зізнатися, що пізнав на цьому світі й смак щастя.
Є багато речей, що роблять мене щасливим: мальовничі краєвиди, мінливе небо, мудра книжка, цікавий співбесідник, ніжна Галіна усмішка, можливість фіксувати на папері свої враження і переживання й багато-багато іншого...
Я почуваюся щасливим, бо в мене є друзі й немає ворогів (хіба ті, що самі себе такими вважають), мене тішить, що обростаю онуками і маю змогу поступово перетворювати свій дім у храм мистецтва, у музей живого письменника, як сказав би В.Дрозд.
Звісно, усе це минуще, це тільки тиха ілюзія щастя.
Але нехай тільки ілюзія.
Все одно іншого життя подарувати не може.

ЧАС
Сядеш на досвітку до столу, а коли піднімеш очі –о, Боже! – уже й дванадцята!
Біжиш на лекцію, а потім на годинку з пацанами до лісу, а відтак знову до столу і коли знову піднімеш очі – уже глибока ніч.
Дня як не було.
Добре, що написане залишається, що книжка народжується за книжкою.
Але тепер, коли рахунок уже пішов на десятки, який це має сенс?
Втім, іноді я переживаю справді незабутні душевні стани. Так писалися „Душа при свічці”, „На ясні зорі Запоріжжя” (для дітей), монографії про Романа Бабовала, Докію Гуменну, Івана Мердака, Богдана Ткачика, нарис про життя Святомира Фостуна, так пишуться усі денники.

З роками все стає значливим, і ти розумієш, що світ створений для подивування. Але при неодмінній умові – збереження душевної рівноваги і гармонії.
Озираюся у минулий рік і хочу пригадати, що ж було найбільш хвилюючим для мене, найбільш пам’ятним?
І здається мені, що ота мандрівка через поля зі Збаража у Грицівці. Через терни, озимину, польовою дорогою і навмання, зустріч з самотньою вишнею у видолинку і розмова з небесами, коли тільки світ і ти.
Багато разів так ходив. А ось цей раз запало у душу навіки.
Чому?
Чи небеса були особливі, ніби відкриті, чи душа відкрита навстижир світові й вічности?

ТОПОЛИНИЙ ПУХ
Непередаване диво – тополиний пух у місті.
Невагома тополина течія.
Все пливе і міниться в ній, все зінакшується. І сама вона хоче якомога довше втриматися у повітрі, ніби насолоджується летом, нехітьма доторкається землі.
Все це виглядає як дивовижні спецефекти Пана-Бога, що налаштовують душу на високий лад.
І це триває уже другий тиждень. Здається немислимим, що у повітрі може кружляти стільки пуху, який появляється невідь-звідки, адже в самому місті тополь немає.

ТАЄМНИЦЯ КРАСИ
Завжди звідую приємні відчуття, коли вранці йду на роботу і збігаю з одного пагорба на інший. Все мене хвилює тоді: впорядковані сучасні обійстя, високе небо над головою, далекі небосхили, пахучі й закучерявлені влітку поля, маки і ромашки на узбіччі дороги, а взимку – біла безмовність далини.
Але довго не міг зрозуміти, що особливого у цих краєвидах, чому вони так бентежать мене. А сьогодні відкрилося – це тому, що звідую відчуття польоту і милуюся ними з висоти пташиного ширяння.
Сам по собі пейзаж ніби нічим особливим не виділяється, але з високого пагорба стає незвичайним.

ВИПАДКОВІ ЗУСТРІЧІ
Люблю несподівані, випадкові (у діаспорі кажуть – припадкові) зустрічі, бо вони як зблиски у буденному житті. Але понад усе люблю перші зустрічі з людьми, яких досі знав тільки заочно. Задовго до цього охоплює хвилювання, уява вибудовує як усе відбуватиметься, в голові снується майбутній діалог. Це маленькі радощі життя, без яких воно зовсім опріснилося б. Такі зустрічі були в мене після тривалого заочного листування з багатьма письменниками і художниками, зокрема Іваном Гнатюком, Іваном Марчуком, М.Медуницею, А.Кондратюком, С.Пушиком, Є. Бараном, М.Холодним, ІБТ, В.Іллею та іншими.
Кожна така зустріч має свою інтригу, і варта того, щоб її описати.
Десь у 90-ті роки, коли ми готувалися випускати опозиційну газету, я мав кілька конспіративних зустрічей – і це теж залишило в душі глибокий слід. У книгах і фільмах такі зустрічі завжди по-особливому інтригують.

СПЕКТР ЛІТА
Кольори червня – зелений, жовтий і білий.
Їх, безперечно, більше, але ці переважають.
Зелений – тло усіх інших барв.
Але відтінків зеленого – добрий десяток, вирізнити їх словами важко.

ОДНА З МАЛЕНЬКИХ ЛІТНІХ ДИВОВИЖ.
Здається, немає нічого величнішого і красивішого як серед спекотного літнього пообіддя невідомо звідки вирине на далекому небосхилі важезна дощова хмара і повільно почне накочуватися на сонце.
Не мине й півгодини як вона ніби зупиниться посеред неба і все змінить та збентежить навколо. Збадьориться освіжілий вітер, захвилюються дерева і трави.
Темнюща хмара ще більше зчорніє, а білі хмарки на обрії, обгалунені золотим промінням, ніби засвітяться зсередини.
Ластівки ширятимуть на такій висоті, аж ніби торкатимуться крилами хмар. Усе набере особливої величі, таємничости, романтичного надиху.
Та найцікавіше спостерігати за цуравими білими хмарками, що суєтливо пробігають нижче од головної темної хмари, ніби маленькі загони, що перешиковуються перед боєм.
Однак до справжньої битви рідко доходить: здебільшого з великої хмари млявий дощ.
Він може й зовсім не долетіти до землі, прошумить високо вгорі й висохне, а на трави упаде усього кілька легких, ніби вихолощених крапель.

ТИША
У Грицівцях наш город біля озера.
Ми працюємо на пекучому сонці кілька годин і вкрай вимучуємо себе.
Такої спеки вже давно не було.
У повітрі витає запаморочливий дух петрушки, кропу і картоплі.
Ми двічі купалися, але це мало допомогло.
Це було не те.
Коли ж зайшло сонце і ми знову пірнули у воду, то вона відразу ж викинула нас в інші виміри.
Оце було диво дивне!
Замовкли жаби, що дозоляли нам весь час.
Усе навколо зінакшилось і засвітилося тихим внутрішнім світлом. Тиша така упала на землю, що не сказати. І в цій тиші проплив над озером величезний лелека, без єдиного помаху крил, ніби теж боявся сполохати цю тишу.

ТАЄМНИЦЯ ОСЕНІ
Навіть тепер у розповні літа відчуваю, що саме осінь найбільше відповідає сутності людського життя – стільки в ній світлого смутку, невимовної екзистенційної проминальности, смиренної приречености...
Іноді мені здається, що першою порою року на землі була саме осінь, що саме з осені Бог створив землю.
А, може, взагалі спершу була тільки осінь, а вже значно пізніше появилися зима, спричинена льодовиком, а відтак весна і літо.
Осінь для того, щоб людина гостріше й повніше відчула красу проминального життя, адже створюючи землю, Бог знав, що вона не вічна.

НІЧНА СУТИЧКА
Часто у неділю чи свята ми повертаємося разом із церкви і він розповідає про своє життя. Розповідає неквапно, але цікаво, з живими деталями, виявляючи небуденний хист оповідача. Йому за шістдесят, але він ще досить міцний, жвавий і слідів старости не видно. Коли сміється, оголює ряд міцних білих зубів, очі зберігають неймовірну голубизну. Такі доживають до дев’яносто і далі.
–Якийсь час я працював головою сільради, – починає він без жодної преамбули чергову історію. – І ось якось уночі до нашої хати під’їжджає „газик”. У вікно постукали, і я виходжу. Виявляється – „перший”. Наказує збиратися і їхати з ним, нічого не пояснивши. Я нашвидкуруч прихоплюю пляшку з сякою-такою закускою і сідаю на заднє сидіння. Через кілька хвилин наважуюся запитати, куди їдемо.
–Побачиш, – буркає він, затягнувшись цигаркою.
Проїжджаємо село, спинаємося звивистою дорогою на погорб і зупиняємося біля старовинної каплички.
Виходимо з машини, і „перший” строго запитує:
–Чому досі не зліквідували культову споруду?
Я мовчки стенув плечима.
–Виймай мотузку, – наказує водієві.
Водій – молодий хлопчина, мабуть, щойно з війська – неохоче поплентався до багажника і вийняв звідти товсту линву.
–Зроби петлю і закинь на хрест, – звучить той же грубий тон начальника, що не допускає заперечень.
–А чому я? – дивується хлопець.
–Тому що я тобі наказую, – скреготнув зубами „перший”.
Поряд з непоказним і сухопарим хлопцем він виглядає як гігант. Справді – Давид і Голіаф. „Першого” боялися всі – це був кремезний здоровило, брутальний і нахабний. Міг людину прилюдно обізвати і побити. За ним тягнулося багато темних справ і говорили, що він зжив зі світу кількох людей, що посміли стати йому напереп’ят, в тому числі одного бунтівного голову колгоспу.
–Що!? – визвірився деспот на хлопця. – Ану роби що кажу.
–Я до вас водієм наймався, а не... – спокійно відказав хлопчина.
„Першого” ніби заціпило від такої непокори:
–Та я тебе!
–Коли ви так ставите питання, то ось вам ключі і я більше у вас не працюю.
Хлопчина поклав ключі на сидіння, узяв з кабіни свою куртку і швидко пішов геть.
„Перший” довго оторопіло дивився йому вслід, ніби не міг перетравити того, що сталося. Ним аж трусило.
Тоді до мене:
–Випити маєш?
–Аякже.
–Тоді пий!
Одним духом я вихилив пляшку.
Зізнаюся, що мене лихоманило, але горілка нічого не дала, я навіть не відчув легкого сп’яніння.
–А тепер накидай петлю на хрест, – поступив наказ.
Але щось ніби сталося зі мною, і я навіть не поворухнувся.
–Ти що оглух?!
–Не буду.
–Що?!
–Не можу.
Це, мабуть, рішучий вчинок хлопчини-водія надихнув мене.
„Перший” просто спопеляв мене лютим поглядом, здавалося, ось-ось накинеться і розірве на шматки.
Я подумки став молитися.
–Ну дивись, – знову скреготнув він зубами. – Пожалієш!
Плюнув – і сів за кермо. Машина ревнула і за хвилину зникла з очей.
Я глянув вгору і побачив таке яскраве зоряне небо, якого, здається, ще ніколи в житті не бачив. До зірок можна було дотягнутися рукою, і було їх мільярди. „Господи, Твоя сила”, – сказав я вголос.
Серце гупало так, ніби хотіло розбити ребра. Я знав, що відтепер пропало моє спокійне життя, завтра візьмуть в КГБ, витурять з роботи, а, може, й посадять, пришивши нескоєний злочин.
Воно, мабуть, так і було б, та „перший” додому не доїхав, по дорозі до міста зіткнувся із зустрічною вантажівкою і загинув на місці.

ДУБИ
Незмерхла картина – велетенські дуби на далекому пригірку і маленька людина під ними. Крони майже сягають градових хмар, що насуваються з прихмурених околів. Людина здається незахищеною і закинутою під тим громаддям хмарищ і опарою темнозелених крон, що нависають хилитливою імлою.
Здіймається захмарний вітер і починає їх розгойдувати. Велич і могуть природи! І ще більша неприхищеність людини.
Цей мотив зустрічається у багатьох художників – від Констебла до Васильківського. Але він вічний, як саме життя.

Мої очі не можуть увібрати, а душа осягнути усю красу літнього неба, ту бездонну блакить, що манить, чарує і дихає вічністю. І я майже страждаю від цього, бо мені хотілося б насититися безмежністю, розчинитися в ній, стати її часткою...
Очевидно, після нашої смерти має відкритися якесь сьоме відчуття, яке дозволить нам вбирати в себе красу вічности, стало носити це в серці вічної душі.

Десь у середині літа трапляються білі-білі дні. Ця сяйлива білизна напливає невідомо звідки і заливає все навкруги, відтінюючи інші кольори. Сяйливо білі хмари, білі квіти, білі метелики підсилюють білизну будинків. У такі дні хтось вперше, мабуть, сказав: –Білий світ!
Бо зимова білизна – інша. Холодна, відчужуюча.
А тут все злагіднююче, добре, ніжне.
З цією білою літньою красою не може зрівнятися навіть весняна павінь цвітіння.

У які темні провалля свідомости я падаю, які суперечливі почуття мене розривають! Чому після високого і чистого, благородного і світлого, такий брудний потік думок? Для чого? Навіщо?
Щоб через себе я пізнав інших і цей ниций світ?
„Той, хто знає себе, знає Бога.
Той, хто знає себе, знає всіх.
І той, хто може любити себе, любить всіх” (Антоній Великий).

Улюблений краєвид – пагорби над рікою Нетеч у Травневому. Здається, лише тут такі таємничі верби, такий співучий очерет і шелестливі трави. У вітряну погоду все хвилюється, шепче, дзвенить. І багато неба, що зором його не обняти.
Праворуч – пасовище, де все гелгоче, махає крилами, свариться і відпочиває. Поодаль цього галасливого пташиного базару тримаються тільки лелеки, які, мабуть, гордують товариством свійських птиць.
Ліворуч – людські городи, буяння кольорів, де домінує зелений, точніше – десятки його відтінків.
Простір замкнений пагорбами, як картина рамами, але відчуття усічености немає. Таке собі королівство вічної краси, спокою і сільської ідилії.

День на буряковому полі, тяжка до змори робота. Але і радісна. Поруч – ставок, навколо половіючі жита і випалені сонцем пагорби. Небо високе і чисте. Ставок блистить міліардами срібних блискіток, як на картинах імпресіоністів…
Далеко на обрії село і вітер доносить окремі звуки – собачий гавкіт, дзвін дійниць, жіночі тонкі голоси...
Було б узагалі гарно, якби не думки, що все це проминальне, що рано чи пізно доведеться з тим розпрощатися, покинути цю землю і відлетіти невідомо куди.

ОДРОБИНИ

5
ЛЕМКО
Діда Семена Копчу кличуть в селі Лемком. На таких як він і закінчується „самобутня гілка на дереві українства” – лемківство. Він один з „останніх могиканів”. Його сини і внуки лемками себе уже не почувають, а якщо і згадують, то тільки з іронією.
Дід Копча – світла голова, і в свої 80 виглядає на 60: жвавий, невтомний, працьовитий. Любить косити, поратися на городі і в саду. Хвилини не згає даремно. У нього завжди повні руки робити і він переконаний, що все у домі тримається на ньому.
–Коли помру, – каже, – буде повний завал.
Невістку і сина це найбільше сердить.
Про інших Лемко говорить тільки добре, що є великою рідкістю в селі, де люди полюбляють брудні плітки.
–Ти подивитися на Павла Буня, ото чоловік має леп! А які руки золоті, шо не візьме, всьо зробить – чи стіл чи табуретку, чи бамбетель, – говорить він захоплено.
–А хіба ще десь такого знайдеш як Іван Цуравий! –додає по хвилі. – Та він тобі дизель із зав’язаними очима розбере! А старий Малахай? Справжній Мічурін. А яка в нього освіта? Штири кляси і два коридори, а леп має. Як Бог дасть, то більше ніж школа.
–А яка у вас освіта? – питаю.
–А ніяка, – сміється беззубим ротом. – Яка у мене може бути освіта, коли нас поляки вигнали в 46-му і ми опинилися тут майже на голому місці? Треба було робити, а не вчитися. Так і залишився баран бараном, тільки то шо рогів не маю.
Очі випромінюють безмежну іронію та доброту.
–До тебе мені далеко, – каже, коли ми вже прощаємося. – Ти, чоловіче, маєш леп!
І хитає головою захоплено.
Але я то добре знаю, що насправді мені з моєю освітою далеко до природного селянського розуму і життєвої філософії діда Лемка, а головне – до його душевної чистоти і величі.
6

ПЕРЕСТРАХ
Дивно як страх в’їдається в людську душу, десятиліттями живе в ній.
Ніби в гени проникає.
Прошу розповісти діда Жмурка про себе, а він одсахується:
–А що розказувати? Ще ляпну щось не те, а ти розпишеш, надрукуєш і матиму новий клопіт.
Переконувати його – марна річ.
Любить розповідати тільки одне – як хто налякався, запанікував, виявив себе боягузом.
Уже вдесяте переповідає мені про те як мій батько розгубився в екстремальній ситуації.
Коли лемків виселили в Галичину, то відразу ж молодих хлопців демобілізували в „яструбки” і почали залучати до облав. Немало їх безвинно загинуло. Руками одних українців знищували інших.
Якось повели „лемківських яструбків” прочісувати Луб’янецький ліс, а потім оточили одну стодолу, де переховувалися бандерівці. Навпроти того місця, де стояв батько, вибіг озброєний бандерівець. Батько налякався і випустив з рук автомат, яким, очевидно, добре не володів. Жмурко розповідає про це з таким негарним смішком, що я починаю сумніватися, чи все насправді так було. Може, батько свідомо кинув автомат, щоб уникнути кровопролиття – не вистрілив він і не вистрілив бандерівець? І чому той автомат не висів у нього на ремені, чи не зняв він його, щоб кинути в потрібний момент?
Добре знаючи батька, маю переконання, що вбивати він не хотів і, може, не міг.
Але Жмурвові про це не кажу – його не переконаєш.
Прикметно, що з його сином, якого кинули в Афганістан на початку 80-х, трапилася аналогічна приключина – він лоб у лоб зіткнувся під час бою з „духом”. „Дух” випустив чергу з „калаша”, а Жмурко-молодший з переляку втратив свідомість.

7

8
МАШИНА З ІТАЛІЇ
Степан і Вікта Бардасі жили, як кіт з собакою. Він підгулював, надовго пропадав з дому, а коли появлявся, то ще й бив її немилосердно. Вона взимку гарувала на фермі, влітку на буряках, тож світу божого не бачила і вже у сорок передчасно зістарілася. Троє їхніх дітей утекли з села, прилаштувавшись у місті – хто на заводі, хто на будові.
Коли жінки з Галичини почали масово виїжджати в Італію та Грецію, то Вікта виїхала й собі. Степан на той час знову здимів з села, а коли з’явився і застав пустку, то пообіцяв: „Приїде, уб’ю суку!”
І цю фразу він повторював без кінця, при кожній слушній нагоді, тобто черговій випивці. Усе село знало, що коли Вікта повернеться, Степан її неодмінно приб’є. Тим більше, що якийсь гріх уже на ньому був – він „одбахав п’ятирічку” в таборі строгого режиму. За що саме сидів, ніхто не знав, бо Степан прибився у наше село десь із Слобожанщини й про своє минуле розповідати не любив.
І ось теж через п’ять років повернулася Вікта. Але це вже була не та пристаркувата і згорблена жінка з прислиненим волоссям, якою ми знали її, а струнка, підтягнута, вишукано одіта молодичка, з свіжим і приємним обличчям, повними хилитливими стегнами, шоколадним загаром. Доглянуте й, мабуть, підфарбоване волосся, модна зачіска і дорогі рогові окуляри додавали їй особливого шарму. І хода в неї стала іншою – легкою, невимушеною, ніби грайливою. Ніхто б не дав їй сорок п’ять, а від сили – тридцять з невеличким гаком.
Вже тому варто проспівати осанну тій Европі, що вона дозволяє нам побачити, які наші жінки вродливі!
Звісно, коли перед Степанові очі постала така цяця, то у нього щелепа так і одвисла. І вже у ту першу мить він, мабуть, похитнувся у своєму непрогнозливому намірі „зарізати, суку”, а тут вона ще й зовсім обеззброїла його своїм ошелешуючим привітанням:
–Привіт, Стьопо! Ну, яку тобі машину купити?

ЛЬВІВ

Учора репіжив дощ, гриміло і блискало до півночі, а зранку вигодинилося і під обід, коли ми виїхали до Львова, небо було чисте, як скельце, тільки на далекому край обрії застигла біла пірчаста хмарка, ніби недбалий мазок Небесного Маляра.
У той день нам скрізь щастило і Львів подарував багато хвилюючих зустрічей: набулися і наговорилися з Романом Іваничуком, Ігорем Павлюком. Василем Габором, Галею Пагутяк, Романом Дідулою, Андрієм Содоморою, актором Григорієм Шумейком.
А потім потрапили у майстерню Ярослава Мотики, де у веселому товаристві пили вино і слухали дотепні опідки львівських скульпторів.
Богом подарований день!

ПРО ЛЮБОВ ДО СОБАК
З раннього дитинства люблю собак.
Десь до чотирнадцяти років по-справжньому дружив тільки з ними та книгами. У мене була вівчарка Наполеон, яка любила слухати як я читаю. Ми усамітнювалися в кущах малини і вона переживала пригоди героїв Жуль Верна чи Стівесона так само емоційно, як і я.
Коли почав їздити на навчання у Крем’янець, вона бігла за автобусом до тих пір, доки не знемагала. Мука моя! Сумував за нею важко.
Потім було ще кілька вірних псів, які, на жаль, рано померли. Я пережив ці втрати так само гостро, як деякі людські.
Котів не любив. Може тому, що їх не любили пси.

Бувають дні, коли небо здається дуже високим і тоді воно набирає особливого відтінку блакитности. Досить єдиного погляду, щоб відчути – там безмежність.
Зрозуміти що таке безмежність не можеш, але точно знаєш – кінця там немає. Високе небо – то його брама, вхід у вічність.

ГУЦУЛЬСЬКІ ЖАРТИ
У горах люди люблять піджартовувати над приїжджими, особливо, коли запитуєш дорогу.
–Туди краще не ходити, – радять, – до ночі не дійдете, а поночі нявка може вчепитиси, буде водити до раня. А ще гірше – вуйко трафиться або рись. Недавно там молода рись теличку імила.

Сльози ідуть до неба.
Якби не вірив у це, чи міг би жити?

Те, що Божа кара падає на рід за тяжкі гріхи, у мене немає сумнівів. Надто багато свідчень цьому.
Але за якою логікою карає Господь, мені не розгадати.
Бо ось у батька три сини, два з яких здорові і вродливі, а третій потворний і недужий. Або: у багатодітній сім’ї дев’ятеро дітей, як писані, а одна дівчинка – „кривенька качечка”.
Та чи варто шукати закономірностей?
Треба жити так, щоб не схибити, аби хтось не розплачувався за це.

Доброта – це визначальне у людині, це найбільш природний її вияв.
Я прожив велике життя, і мій досвід спілкування з людьми дозволяє мені стверджувати: на сто світлоносних особистостей припадає один виродок, а, може, навіть не на сто, а на всі двіста.

Радісне сприйняття життя приходить з роками.
За молодих літ над тим не думаєш – просто живеш радістю, як п’єш повітря.
Але у п’ятдесят – це стає філософією.

Цього літа два тижні працював фізично на будові, виконуючи ту роботу, яку зазвичай виконує підручний муляра. Це була неймовірно важка, як на мої роки, праця, вранці ледь піднімався з ліжка. І все ж, порівнюючи її зі своєю письменницькою пекельною поденщиною, я вважаю її мало не раєм.
Фізична праця – благодать для мозку, розумова – руйнує його, а отже, і все тіло.
У мене не раз закрадалася думка відректися від письменницького хліба і забезпечувати себе фізичною працею. Але все лихо в тому, що я просто не здатний на рішучий крок.

На тлі блідо-голубого неба і громаддя білих хмар, що майже зливаються, ширяють зграйки білих голубів і їх крила, підсвічені сонячним скісним промінням, виблискують сріблом.
Як це хвилююче – білим по білому.
Скільки ж їх – відтінків білого?

СЕМИПАЛАТИНСЬК. СОН
Знову наснилося ніби відслужив я своє і всією ротою нас відпускають додому, але перед казармою стоять чи то смершовці чи якісь інші червонопагонники і ми маємо через отой живий коридор пробігти до автобуса. В руках у них штики, якими вони глибоко протикають кожного, хто біжить. Зойки, прокльони і кров. Але всі кидаються у той коридор, як у вир, бо іншого виходу немає, бо інакше волі не здобудеш. Я теж біжу і дивом ухиляються від удару, але на душі залишається глибокий слід тривоги і страху.
Той важкий стан не покидає мене потім весь день.
І справді, чи не отак зранила армія кожного з нас?

ЗА ВИСОКИМИ МУРАМИ
Велика рожева півонія розквітла по ту сторону залізобетонної огорожі. Ще нерозквітлий пуп’янок просунувся у невеличку щілину, і нині пишно один-єдиний цвіте на тлі непривітної сірої стіни. Як символ життя за цією огорожею: зовні достаток, сталість і надійність, а насправді – добровільна в’язниця.
Щовечора я спостерігаю одну і ту ж картину: великі масивні ворота розсуваються і на подвір’я похмурої вілли в’їжджає чорний „Мерседес” із затіненими вікнами. Ворота так само поспішно засуваються. За великими стінами не видно людей, що живуть там, не чути й будь-яких звуків. Якась моторошна нетутешня тиша. Але голівка півонії, що дивним чином вирвалася на волю, говорить мені про нестерпне життя немудрих людей за високими камінними стінами.

Зночі йшов дощ, вранці перестав, але сірі гнітючі хмари продовжували загрозливо нависати. На душі було темно і безпросвітно, все валилося з рук. Час ніби застиг. Кілька млявих телефонних дзвінків найближчих приятелів нічого не змінили в душі, бо кожен скаржився на депресію і душевну спустошеність.
Тільки під вечір знову пішов дощ, і важкий тягар упав з душі. рука потягнулася до паперу, до книжки. Радісно забилося серце.
Кожна клітинка ніби заволала: жити, жити...
То хто ж тоді керує нашим самопочуттям – ми чи якась інша сила?

ТАЄМНИЦЯ КРАСИ
З роками, як мені здається, тільки дужчає моє захоплення красою людського тіла. Особливо жіночого. І без найменшої домішки хіті. Ось що важливо! І в цьому одна з великих інтриг і загадок життя для мене.
Досконалі форми самі по собі милують око, злагідніють душу.
Все частіше страждаю, що мені не дісталося бодай якоїсь крихти таланту художника чи скульптора.

З Орестиком в саду читаємо Шевченка.
–Дідусю, а як це „Хрущі над вишнями гудуть?” – питає він.

Під час моїх прогулянок лісом натикаюся іноді на покинуту і вже напівзруйновану хату, і все частіше думаю про неї безсонними ночами. Іноді вона мені сниться.
Якби захотів, то зміг би відшукати ту людину, що колись жила в ній, чи принаймні довідатися її історію, якщо вона померла.
Але боюся розчарування, якоїсь прозаїчної банальности. А так моя фантазія вимальовує незвичні сюжети, повні романтичних хитросплетінь. Колись я напишу про цю хату повість чи оповідання.

ХМАРИ
1
Коли сонце торкнулося вершечків темних лип, що даленіли на обрії, на нього накотилася темно-землиста хмара, схожа на дракона, бо за нею тягнувся неймовірно довгий хвіст, і сонце порожевіло й тою фарбою залило півнеба, а потім знову засяяло одним боком і в різні сторони з-під темного хмаровиння посипалися золоті стріли. Дув вітер, хвіст хмари-дракона продовжував напливати на сонце і золоті стріли мінилися і грали, як спиці колеса. Незабутнє, разюче видовище!

2
Мене завжди хвилюювали хмари, що пливуть небесами, гнані високим сильним вітром, що ширяє під небесами, але мало відчутний на землі. Але тепер до цього хвилювання додається щось глибше, безмежно тужливе, невимовне... Може тому, що вони говорять мені про минущість життя.
Вітер несе їх у незнані світи.
Це як велике переселення народів чи навала орди.
Дивно, цікаво і жаско.
Це велике Господнє кіно, дароване людині.
Ці хмари здаються живими, бо перебувають у русі, в леті...
Вони щось несуть з собою. Що?
Вони випромінюють енергетику, яка перемінює тебе.
Але передати це словами годі.
У їх плині, як у дзеркалі, відбиті минулі віки.
Це можна тільки відчути.
Хмари – перехідна сходинка між землею і небом.

Люблю літнє небо, що розпогоджується після тривалих затяжних дощів. Ще вранці воно непроглядне, гнітить мросінь, але до полудня вже пливуть небом темні хмари упереміш з білими. Світюче сонце починає яріти і білих хмар стає все більше. Од сонця вони ніби підсвічені з середини. А вітер не стихає і від того ніби на душі свіжо й вітряно.

Ніхто сьогодні не хоче жити у бочці, як Діоген, але скільки людей перетворили свої квартири у брудні діогенівські бочки.

Ощадливість – одна з найприкметніших і найблагодатніших рис українського селянина. Саме вона часто рятувала його від злиднів і жебрацтва. Особливо за колгоспного рабства. Навіть за тих жахливих умов багато людей завдяки винятковій працьовитості і ощадливості спромогалися на власні будинки і навіть авто.
Але чимало людей жили і живуть сьогоднішнім днем.
Була у нас сім’я, що митарствувала в саманній хатині біля невеликого ярку – чоловік, жінка і два хлопці. Харчувалися тільки магазинними продуктами і, як наслідок, усе проїдали і пропивали. Той яр вони запрудили консервними бляшанками, пластиковими пляшками і банками.
Навіть розкішна природа жалюгіднішала од наверганого ними сміття.
Сини виросли неробами і п’яницями.

Кажуть, Марк Аврелій так добре володів собою, що в горі й радости його обличчя залишалося незворушним.
Охоче вірю, що цього можна добитися, але не можна досягнути радісної гармонії в душі й жити в щасливому зачудуванні перед красою світу, не провалюючись у важкі стани нудьги і туги. Щастя – це не лампочка, яку можна засвітити в серці, натиснувши на відповідний вмикач. Як на мене, воно дається з небес. Це вищий Божий дар.
Бувають дні, коли прокидаєшся у піднесеному настрої і все навколо хвилює, п’янить і тішить, все хочеться описати і онімбити. А буває навпаки, і теж безпричинно. Виборсатися з того гнітючого стану нудьги і бездіяльності не так просто. За віщо б не брався – усе валиться з рук, ніде не знаходиш собі місця, і не знаєш, як з цим упоратися. Іноді допомагають книги, а іноді – ні.
Отож, зробити незворушну маску, як Аврелій, можна, але чи можна без вищої волі упитися щастям?

НА ПОРОЗІ ВІЧНОСТИ
Я сповнений віри у вічне життя.
Ніколи не сумніваюся, що існують безмежність, вічність і Бог (Абсолют).
Але часто сумніваюся, що всі осягнуть безсмертя.
І ці сумніви не від маловір’я, а так підказує мені логіка.
Бо ось я засинаю – і зникаю. Бо ось я прийшов з небуття і хтозна, чи не повернуся в нього.
Вважаю, що стояти на порозі вічности й не здобути її – велика немилість Божа.
Очевидно, тут багато залежить від людини, але більше від Творця.
Як знати.

КРАПЛІ НА СКЛІ
Дощові краплі стікають по вікні.
Спершу повільно, а потім, набираючи ваги, все швидше й стрімкіше.
Отак і наше життя.

СТРАХ
Незбагненне, непізнане і містичне почуття.
Різних видів і проявів.
Є страх-благо (як захистна рятівна реакція) і страх-ганьба. Є страх Божий і людський.
Є ляк і переляк, є боягузтво.
Навіть апостоли, які були поруч з Богом, часто переживали напади страху.
Хоча б тоді як Христос преобразився на горі Фоворі, чи як наближався до них по воді. „І напав на них великий страх..”, – свідчить євангеліст.
Що ж тоді говорити про звичайних і простих смертних?
Майже усе моє життя – переборення страху, боротьба з ним, протистояння. Це мій важкий земний хрест, може, один з найважчих у світі. Маю переконання, що не надламлююся лише тому, що причащаюся кожної неділі й можу протриматися до кінця нового тижня.

Як для тварин і птахів підкорятися законам природи – шлях до виживання, так для людини підкорятися законам Божим – шлях до порятунку.

ДОРОГА
Дорога – диво для душі.
Ти мчиш – і наринаючий світ стрімко й радісно входить у тебе, ти пропускаєш його через себе – очима, вухами, серцем, кожною клітинкою тіла – і він наповнює тебе любов’ю до світу та життя.

Карликова яблуня в нашому саду зародила неймовірно рясно і всі яблука такі великі та ясно-рожеві, що просто вбирають очі. Але ще більше диво відбувається раннього досвідку, коли перше сонячне проміння падає на сад. Тоді яблука ніби загоряються і починають палахкотіти. Скільки б не дивився – не надивишся.
Це диво повторюється ось уже протягом трьох тижнів, і вранці, прокинувшись, я одразу біжу до вікна, щоб помилуватися рідкісними кольорами.
Але коли пробую уявити собі картину, намальовану художником з отакими яскраво-рожевими яблуками, то видається вона мені неможливою. Ті кольори на полотні були б неприродними.

ТАНЕЦЬ
Як він затанцював той хлопчина – забути не можу! Лише півхвилини тривав його танець, а запав у душу чи не на все життя.
Він не бачив мене, бо я стояв на темній стороні нічної вулички, а він ішов під вікнами ресторану, звідки линула чарівна музика. Йшов, мабуть, до магазину, бо тримав в руках кульок. І враз зупинився, закинув голову вгору, ніби вдихнув у себе музику – і почав виробляти такі граціозні, такі запаморочливі па, що у мене дух захопило. Йому було років десять-одинадцять, не більше. Йому просто захотілося потанцювати, бо заворожила гарна музика. Але як це у нього вийшло – не сказати! Все його життя ніби постало переді мною, вся його душа відбилася в тих граціозних і вишуканих рухах! І легка курявичка, яку він збив ногами, видалася мені золотим пилом у світлі вікна. Ніби якісь глибинні гени озвалися в ньому і все тіло заспівало, розчинилося у граціозній плавбі.
Краса!

Помираючи замолоду, людина звідує неземний жаль, що так рано іде з життя. Я не знаю, чи є у Бога міра того жалю.
Доживаючи до глибокої старости, людина приречена відчути свою зайвість, непотрібність у цьому світі.
І хто може сказати, що жахливіше, якщо врахувати, що до старости додаються недуги.

Вишня починає жовтіти з крони, а потім жовтизна повільно сповзає донизу.
І з кожним днем колір змінюється – з жовтого стає багряним. Коли падає на нього сяйво ранкового сонця, то вишня загоряється і сяє на півсвіту.

Добре у Є.Сверстюка: „Коли нема Бога в серці, то нема миру в душі й злагоди в домі”.
Начебто знано це давно, але сказано так просто і ясно, що здається почутим уперше.

Птахи на вечірньому прузі – хвилюють, на нічному – тривожать душу.

Кожен раз на недільному Богослужінні біля мене стоять усі ті, кого я люблю, за кого молюся і хто згадує мене у своїх молитвах. Це невимовна духовна єдність, що тримає мене у житті й не дає надломитися. Я також відчуваю присутність тих письменників християнського світовідчуття, чиї книги живуть у мені, стали невід’ємною часткою мого світу, моєї душі – Вишенського, Скарги, Сковороди, Моріака, Паскаля, Барки...

Хрущі й літаки знову почали літати.
Ніби не випадковий збіг: зростає прогрес і відчайдушніший опір чинить природа.

Здавалося б, я більше мав би любити схід сонця, ніж захід, адже це початок нового дня, нових надій і сподівань, обіцянка щастя і... життя. Але ні – захід сонця мене хвилює дужче. І найглибші переживання у мене пов’язані саме з надвечір’ям. Може тому, що суму в моєму серці більше і він відкриває мені щось особливе у космосі й душі.
Я переживав неперебутні душевні стани, спостерігаючи за тим, як сідало сонце у семипалатинських степах, баварських горах і запорізьких рівнинах...
Сонце сідає. Це вже неабияка подія в житті. Попереду ніч і невідомість. Як смерть, якої не уникнути, але і вічність...

ТІНЬ
Останнім часом багато думав про старість, і все намагався підстерегти, як вона підкрадається до мене. Про себе говорив, як про літню людину. Може, з іронією, яку використовую, як своєрідний щит самозахисту.
Щось тиснуло останнім часом на серце, і я думав, що це роки, що це підкрадається неминуча старість, то її хода і подих.
Ніколи не звертав особливої уваги на свою тінь. А тут придивився, і мимоволі замилувався – яка молода ще моя тінь. І через тінь полюбив себе. І як підтвердження того, що не помилився, наткнувся на ось таке зізнання одного китайського філософа: „Тінь передає сутність речі краще, ніж сама річ”.

Пізнім надвечір’ям повертався додому в Нові Петрики і вирізьбились вони на пагорбі, на тлі темносинього неонового неба, як дереворит, а над ними яскраво засвітився великий серпик місяця і така ж яскрава, повна зоря. Картина гідна різця Дюрера. Хвилююче і незабутньо! Такий краєвид можна побачити тільки у жовтні, у ті короткі перехідні періоди, коли дні ще стоять світлі й теплі, а ночі холодні й довгі.

„Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний; так з первовіку було і так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки ростиме трава”. Ці слова Лесі Українки постійно звучали в мені, доки гостювала у нас Люда Литвинчук.
Люда – стражденна натура, зболена, опечалена, трагічно самотня. Але яка чиста душа, який світлий розум!
З нею непросто, але чи може бути легко і просто з таким відкритим і ранимим серцем?!
Вона скаржиться на самотність, на страшну ізоляцію в Маренині, але й сама прирікає себе на це. Запрошував її на зустріч з студентами і в Спілку на розмову з тернопільськими письменниками, відтак у Львів на Книжковий Форум, але вона навідріз відмовлялася.
„Так не можна поступати”, – докоряв я їй у такі хвилини, хоча при цьому добре розумів, що її вини в цьому немає – людина несе той хрест, який отримала від Бога.
„Розумієш, все моє життя зіткане з гіркоти, – така я рослина”, – каже вона.

У ПОЛІ

Потужний ДТ тягне плуг і вивертає масні скиби чорної ріллі, а навколо нього в’ється зграйка срібнокрилих чайок. Звідки вони тут, у полі за Грицівцями? Очевидно, прилетіли з Луб’янецького чи Збаразького озера, що ховаються за пагорбами. І трактор в оточенні чайок нагадує корабель, що вигойдується на морських хвилях. Неохопне поле справді, як море. Чудесне видовище!
Ближче до вечора птахи збираються у тісну зграйку і відлітають за захід – у Збараж.
Тільки тут, у полі, де обрій зливається з небесами, розумієш, яка велика наша земля.

Є у жовтні хвилини безцінного щастя – заховатися од вітру на осонні в саду чи за хатою і ловити це тепле, золоте проміння кожною клітинкою, усіма фібрами душі, наповнювати ним, щоб вистояти у люту зиму до весни.
Тільки восени починаєш розуміти справжню ціну сонячного проміння. Це тому, що з кожним днем все воно скупіше і, здається, проникає у саму душу, зігріваючи й засвічуючи її.

ДАЛЕКІ НЕБОСХИЛИ

Тепер, наприкінці жовтня, трапляються дивовижні заходи сонця: повні рожевих барв з безліччю відтінків, граціозні і хоральні. Сьогодні вийшов на пагорб за Петриками – і завмер у здивуванні: протилежний схил, обрамлений лісом і заселений дачниками, залило сонячне проміння, що пробилося крізь пройму густих градових хмар.
Сонця не видно, але крайнебо залите розплавленим золотом, нагадує небесну кузню. Ще хвилина – і це золото дзвизнуло на землю тисячами золотих списів. Дивовижна явина! Рембрантівська картина.
Цей чудесний кадр ніби завмирає на півгодини, але це тільки так здається, що завмирає: все тече, горить, сяє...
Згодом золоті списи зникають, і на землю ллється суцільна золота імла.
Ще кілька хвилин – і хмари поглинають сонце, а нічні притінки спадають, як завіса.

БОРОТЬБА ЗА ЩАСТЯ
Радість чи страждання стають скарбом душі?
Як людина, залюблена в життя, хотів би вірити, що радість.
Ніщо не наповнює мою душу такою повнотою життя і бажанням працювати й жити, як відчуття радости.
Але християнство навчає протилежного. Може, це протилежне відкриється мені після смерти, але тепер, на землі, усе моє життя – це боротьба за щастя.

Неділя, зігріта теплим сонцем. Золотий день. Ще вранці, як тільки ми прокинулися, східень залив кімнату радісним промінням. І одразу ж забилося серце від хвилюючого передчуття – день буде теплим і щасливим.
І справді, він видався напрочуд тихим, спокійним і умиротворюючим.
Після обіду пішли з Галею до лісу. Все навколо у багряному сяйві. Ноги у листі, як у золотій воді, по якій ми пливемо.
Потім довго сиділи під капличкою і милувалися навколишніми краєвидами. Краса на землі і в небесах. Як мало було цього року таких днів. На пальцях однієї руки можна перелічити.
Галя сказала:
–Подивися, які різні дерева у глибині лісу і на узліссі: там затиснуті, убогі, ніби миршаві, а тут пишні, високі, розкішні, ось так і люди: одні мають можливість для росту і розквіту, а інші ні. Все врешті-решт залежить од Бога.

ПОЗА ЧАСОМ
Наприкінці жовтня є кілька днів, коли осінній ліс у ранню чи надвечірню пору нагадує весняний. Це тоді, коли листя наполовину опаде й зріджені дерева стоять сиротливо-знічені. Притінки приховують жовтизну, і дивні відчуття переживає душа, що ніби виходить за межі часу.

Восени усі стають лагіднішими, добрішими і відкритішими – птахи, дерева, люди....
Хочеться вірити, що восени і Бог добріший до людини.

Іноді мені видається, що пройти по землі непоміченим – то вища потреба душі. Залишити тільки риску між датами на пам’ятнику, який також через кілька десятків років зітре час.
Бажання вивищитися, здобути визнання чи славу – смішне і нице. Інша річ, коли слава сама падає на людину, мимо її волі. Як упала на Сковороду, Стефаника чи Барку. Добра слава у добрих людей.

Далі

До змісту Петро СОРОКА ДЕННИКИ