ПЕТРО СОРОКА
ДЕННИКИ

ЛІТЕРАТУРНИЙ ДЕННИК
2005 р.
СІВБА СВІТЛА

„Сіється світло для справедливості”
(Псалом 97)

Уже писав, що не люблю цей перший день нового року, але люблю день останній старого року. Те очікування дванадцятої години, передсвяткова суєтність, підбиття підсумків, остання крапка у деннику, усвідомлення значущости й вагомости зробленого за рік, веселі дзвінки друзів – усе приємно хвилює і збуджує.
От якби таким видався і мій останній день на цій землі!

З М.Прішвиним проводжав старий рік, ним і новий відкриваю.
Немає для мене любови вищої.
Немає іншого письменника, з яким би у мене було таке повне душевне суголосся.
І головне – немає письма, яке б мене так зцілювало, як пришвінське.

Не можна зранити когось, не зранивши себе, завдати болю і гіркоти, а самому залишитися неушкодженим.
Кожен постріл рикошетом поціляє у власне серце.
Принаймні так у мене.

Чи прийняв би я цей світ без книг?
І ким став би я без книг?
Завдяки їм я пізнавав і вивчав світ, вони розширили мій кругозір, пробудили жагу допитливости.
Не маючи змоги мандрувати за молодих літ (бо діти імперії народжуються в гамівних сорочках), я все ж відкрив для себе Европу і Азію, Америку і Австралію, усі куточки землі, її минуле і майбутнє... Великі класики подарували мені великі світи.

Грузинський романтик Ніколаз Бараташвілі жодного вірша не побачив опублікованим. Доля українських романтиків була не краща. А хто може сказати, скільки майбутніх класиків, що сьогодні перебувають у затінні, пишуть в шухляду?

Як сильно, потужно і красиво входив в літературу Богдан Сушинський і який ширвжиток продукує сьогодні. Після „Кладки”, „Морави”, яку вважаю справжнім літературним шедевром, „Білого коня в сивій долині” враз появляються мелодраматичні „Три дня с любимой женщиной в Париже”, псевдоісторичні романи про козаччину, Бандеру, Гітлера, щось там з російської історії в стилі Пікуля.
Що так згубно вплинуло на такий свіжий і оригінальний талант письменника? Перехід на російську мову? Прагнення вловити конюнктуру ринку? Догодити невибагливому масовому читачеві? Як знати! А може, атеїстичний світогляд, що тягне за собою безпринципність, плиткість суджень і невибагливість поведінки? Мені це особливо боляче, бо захоплююся раннім Сушинським, написав про нього ґрунтовну монографію і чекав од нього багато. Та помилився. Одна з багатьох моїх помилок, одна з найгіркіших. Сказавши про нього високе похвальне слово, залишаю за собою право сказати слово критичне, побачивши згубний крен.
Хтось може дорікнути: продукуючи російськомовні романи ради хліба насущного, він паралельно все ж видає фундаментальну працю про гетьманів України, перевозить прах Мазепи і пише про це книгу, продовжує працювати для рідної літератури. Так! Але в нинішніх україномовних книгах уже не знайдемо тої чаруючої глибини, що в його блискучій ранній прозі. Все це написано поспіхом, навіть недбало, ніби з однією метою – кудись встигнути, потрапити у кон’юнктуру. Тому й резонанс цих книг не такий широкий. „Повернення у Батурин” – це скоріше книга не про Мазепу, а про самого автора, стільки тут марнославства і пози, зрештою, незавуальованої гордині. Це видно, що називається, неозброєним оком. Особливо насторожує в талановитого майстра ця гонитва за регаліями, преміями, нагородами, гучними суспільними акціями. Все це жорстоко мстить, дає абсолютно зворотний ефект, а не той, на який він сподівається. Як це комічно і нищівно сьогодні звучить: письменник-генерал, письменник-граф, письменник-академік, письменник-лауреат численних премій. Мертві приставки не личать справді талановитій людині.

„Лукавлю я, та не злукавить слово”.
Цей афоризм міг би належати Лесі Українці, так сказати міг би і Д.Павличко.
... Це Любов Голота.

Кілька днів провів над третім томом щоденників Олеся Гончара. Зменшувалася кількість непрочитаних сторінок і все дужче стискалося серце – Ось-ось письменник помре. Важко це знати, жахливо очікувати, майже нестерпно.
Страшніше смерти, здається, немає нічого. Хоча писав Гончар: смерти не боюсь. Господь опікувався ним усе життя, не залишив і в останній передсмертний рік.

Мій сумний літературний досвід підказує мені, що полеміка з тим, із ким в тебе принципові розходження, має бути якомога делікатніша і толерантніша. І головне – аргументованіша. У літературі не обійтися без емоцій, але в критиці вони не повинні домінувати. Я, на жаль, цього не уник в минулорічному деннику. І тепер мені невимовно жаль, що я не так написав, як годилося б, про Олександра Сизоненка, О.Уляненка, ІБТ, О.Ірванця та інших. Особливо несправедливим виявився стосовно Ірванця. Хоча принципів своїх не зрікаюся і від переконань не відрікаюся. Відмовляюся від дражливого тону. Хай з піною на губах сперечаються політики, а письменникам треба уникати цього. Ми приречені бути різними.

Письмо агресивне, зрозуміло, вражає сильніше, ніж світле, добродушне. Темне шокує. Ось щоденники Ю.Нагибіна і Олеся Гончара. Або критика ІБТ та Євгена Барана. Перші видаються потужнішими. Хоча це перше враження. А важливо інше – що залишається в душі.

Я до кожного тягнувся як до друга, писав улюблений письменник.
Ось цим він і близький мені. Так і про себе сказати хочу.
І дерева мої друзі, і трави, і собаки, і коти...

МОЛОДІ ПРО СМЕРТЬ

Здається, молодість не може не думати про смерть. І молоді найчастіше обігрують тему відходу. Але здебільшого для них це просто гра, шокування несумісними речами.
Однак у всьому має бути міра. Нині вона загублена, втрачена.
„Хочеться просто померти чи просто повіситись – зашморгом втяти півслова...”, – пише Іван Бойчук.
„Навіщо життя, коли ми всі вб’ємо себе у двадцять”, – епатує чи одверто зомбує себе і собі подібних Артем Демчик.
І такого добра – хоч греблю гати.

ПОХИЛЕНА ТІНЬ
(„Мої дні – як похилена тінь” – Псалом 102.)

Як викладач, вважав своїм обов’язком опікуватися молодими.
Як письменник, допомагав молодим і підтримував їх, як міг.
Але сьогодні відчуваю, що більше уваги треба приділяти не їм, а літнім письменникам, тим, що на межі відходу. Бо, здається, немає нічого жахливішого за старечу самотність.

Слово „говорити” налічує кілька десятків синонімів, може, й сотня набереться. Принаймні я зібрав уже понад шістдесят.
А ось „слухати” має усього кілька відтінків – прислухатися, наслухати, дослухатися тощо...
Чому?
Обумовлено доцільною мудрістю життя?
Бо не завжди варто слухати те, що варнякається, патякається чи репетується?

Неподоланна сила натури.
Це те, що закладено на генному рівні.
Тому я сам для себе загадка.
Узяти б таке. У шкільні роки тільки один раз без видимої причини прогуляв уроки, і той день перетворився для мене на суцільну муку, став морально нестерпним, ніби зробив казна-який проступок. Я не знаходив собі місця, почувався злочинцем, на якого усі дивляться з презирством і зневагою. За дивним збігом обставин кілька людей справді посміялися з мене. Ніколи потім не дозволяв собі пропускати навчання.
Ще був день у моєму житті, коли ми з поетом Борисом Щавурським пробомжували від ранку до опівночі. Це вже за асистентських часів. “Захопившись вином, не помітив, коли й стемніло”.
І знову тяжкий тягар ліг на душу, хоча Борис, здається, розкошував у такому стилі життя.
Це не означає, що я надто правильний. Це означає, що я страждаю, коли гайную час. Це закладено в мені Тим, Хто створив мене, це на рівні життєвої програми. Коли порушую її, страждаю, коли виконую – почуваюся щасливим.
Можна сказати, що в стосунку до часу я найбільший у світі скряга.
Але не позбавляю себе дозвілля і б’ю байдики, коли відчуваю перевтому мозку і душі, коли відпочинок стає життєво необхідним.

Василь Шкляр задумав видати класику в стислішому, скороченому варіанті, що в декого викликало обурення. Це голоси ортодоксів.
Маю певність: якби ці класики дожили до нашого часу, то самі зробили б таку роботу. Ущільненості, стислости вимагає час. Варто пам’ятати, що час не лише посутньо впливає на сприйняття того чи іншого твору, він багато що взагалі убиває.
Чомусь у Европі та світі не бояться творчо підходити до класичної спадщини, вільно поводитися з нею, коли це продиктовано любов’ю („Люби – і роби що хочеш”). Наприклад, щоденник Жуля Ренара перевидано в скороченому варіанті, де записи згруповано за тематикою.
Щороку я видаю свої денники, маючи потаємну мрію, що колись виберу з усіх книг найкращі фрагменти, згрупувавши їх в один том. Але я можу й не встигнути це зробити. І якби за багато років знайшовся уважний і тонкий читач (новий Шкляр), що зробив би цю роботу за мене, виходячи з позицій нового часу, то хіба це не варте було б подяки? Та я благословив би його з небес!
Але якби він, скажімо, перевидав усе підряд, без творчого підходу і врахування нових смаків і потреб, то завдав би мені непоправної шкоди і болючої урази, бо цього, що написано на потребу мого часу, ніхто б не читав.

Скільки їх пройшло повз мене, отих авангардових хлопчиків, що «перегортають пальцями ніг сторінки газети». Всі замахувалися перевернути світ чи принаймні здивувати людство. І що ж? Пройшли, як тіні. І зроблене ними в літературі навіть літературою назвати не можна. Жоден не став майстром чи принаймні пристойним літератором. Так і залишилися великими нулями. Тільки й того, що наробили в свій час „ґвалту і крику”.
–Якби нині знову почали будувати Вавілонську вежу, то чи прилучився б ти до цього будівництва? – якось запитав я напівжартома у Юрка Гудзя, коли ми верталися з Почаєва.
–Мусів би, – відповів він одразу ж, – бо колись написав про це “вже ніч пройшла і знову треба жити і вежу Вавілонську будувати.”

Звідки ця пристрасть до книг?
Може, від батька?
Десь у 60-х роках він передплачував “Наше слово”, що виходило у Варшаві. Там друкувалася з продовженням чудесна повість А.Чайковського “За сестрою”. Ми читали її щосуботи уголос десь із півроку (усі, крім мами). Що то було за читання! Мене трусило, як у лихоманці. А мука очікування була така нестерпна, що здавалося до чергової суботи просто не видержу, не доживу.

Якось у Спілці випало виголосити мені доповідь про творчість молодих у нашому краї. І я назвав якийсь десяток імен тих, що помітно засвітилися, перспективно заявили про себе.
–І це все?! – зірвався хтось із спілчан після жвавого, досить прихильного і цікавого обговорення. – А де інші? Про що ми говоримо? Про одиниці? Але ж їх багато, треба було попоходити по видавництвах, підняти імена…
Яка живуча ота хвороба масовізму, ніби літературу творять не одиниці, а юрби. Як ще хочеться багатьом, щоб у письменники входили масово, скопом. Зрозуміти це можна: на сірому тлі й самому якось легше вивищитися, а серед вибраних треба бути вибраним.

*
Із щастям так на світі просто,
Хоч так непевно, як гадав.
Щасливий тим, що не доносив
І що нікого не продав.
Після прочитання статті Олега Микитенка «Слідами фальшивої Мельпомени…»

Я не спроможний уявити якою буде земля в майбутньому. Але мені здається, що без доріг. Засоби пересування остаточно і повністю перемістяться у повітря і потреба в дорогах відпаде. Усі ці автотраси, автобани, шосейні магістралі позаростають травою, як русла мертвих рік. І найдосконаліший автомобіль сприйматиметься як анахронізм.

ДЕННИКИ

1
Для того, хто працює, так би мовити, в чистих жанрах щоденник зайвий. Адже все варте уваги використовується як матеріал для роману чи новели, повісті чи оповідання. Добре про це в Солоухіна: “Кажуть: веди щоденник, веди щоденник… Але думка, більш чи менш варта уваги, лягає, приміром, навіть ось у цей жанр, в “Камінці на долонях”. А життєва ситуація, спостережена збоку чи учасником якої я став і варта уваги інших, лягає потім в оповідання, в епізод повісті чи роману. Іскра почуття лягає у вірші. Що ж залишається для щоденника? Полова. Зерна уже відсіяні і зібрані в окрему жменю”.

2
Сашко Хоменко каже: „Голос із притвору” – краща твоя книга, і я не розумію навіщо випускати ще один „Голос”? Щоб знівелювати попереднє добре враження?”
Так, я ризикую повторитися, але настільки, наскільки повторюється життя.
Я веду денники, а не романи з продовженням.

3
Звичайно, прийде час, коли я відмовлюся від літературного денника (буду змушений відмовитися!), адже зір падає і я не зможу є таким несамовитим читальником, яким ще залишаюся сьогодні і був понад сорок років. Але допоки мене ще палить ота невдержима потреба читання, допоки я утримую той високий ритм активного літературного життя, денник мені потрібен, як одна з найбільших утіх і стимул для написання інших книг.
4
Денник для мене – це один із засобів виживання, втримання рівноваги духу, пошуків земного щастя.
Зрозуміло, не було б денника, знайшов би щось інше. Але на сьогодні це найбільш відповідна і прийнятна для мене форма.

5
Сповідальна проза, здавалося б, мала прихиляти найбільше число читачів, бо в ній промовляє душа письменника, там немає вигадки і кожне лукавство видно, як на долоні, воно звучить дисонансом.
Але насправді її читають найменше, до неї прихиляються одиниці.
Чому?
Боюся, що відповіді на це у мене немає.
Є лише припущення.
Більшість читачів шукають легкого читва, а робота душі та мозку їх обтяжує, вони не хочуть напружуватися.
Окрім того кожна сповідь важка.
Досить звернути увагу на священика у перед великодні тижні, коли йому доводиться вислуховувати сотні людей. Це непростий тягар – нести в собі ще й чужі гріхи.
До того ж вік наш сатанинський.

6
Що таке ці літературні денники?
Нотатки письменника, покликані заповнити порожні лагуни, обумовлені відсутністю фахової критики.
Не маю ні найменшої надії на їхню довговічність, і якби вони виявилися для когось цікавими, скажімо, через кілька десятиліть, я був би щиро подивований, але я також був би глибоко розчарований, якби мої інтроверсійні денники через кілька десятиліть виявилися цілком застарілими і нецікавими.

7
Яка це мука – туга за довершеністю.
Відчуваю, що в мої роки тільки довершений текст спроможний подарувати відчуття щастя.
Я також відчуваю, що спроможний написати досконалу сторінку в деннику, але поки що добитися цілковитої гармонії усього тексту мені не вдається. Можливо, я досягну цього, коли стисну денники за багато років в один том. Можливо. Принаймні живу цією мрією. Але який важкий шлях до цього і яка велика туга.

Як знати, може, бажання слави – це потреба безсмертя?

Раніше медики входили в літературу класичним кроком: Рабле, Шіллер, Моем, Чехов, Вересаєв, Липа, Булгаков... Нині що не медик-письменник, то в найкращому випадку посередність. В російській літературі це почалося, здається, з Юрія Креліна, у нас – з Юрія Щербака.

Поети приходять, щоб рятувати слова. Скільки діалектизмів гине, особливо тепер, в пору тотального телебачення.
Рівень таланту завжди впізнається ще й по бережливому, любовному ставленні до слова. Відчув це, перечитуючи М. Ситника:
Коли б усі дивилися на ню...
То вистачило б нам усім вогню.

ПЕТРИК

1
Уже саме звучання цього імені мене хвилює. Може тому, що я чимало душі вклав в опис історії Петрика в історичній повісті з часів Мазепи „Душа при свічці”, а може тому, що це перекликається з моїм іменем та селом, у якому сьогодні живу. Надто багато невипадкових збігів. Тому коли вперше почув від Івана Мердака прізвище художника Петрика, одразу ж захвилювався.
Той Петрик жив безпритульним сковородинцем, вів злиденне існування. Люди його пам’ятають самотинно-зневроченим, вічно згніченим, глибоко нещасним... Його мертве тіло знайшли у майстерні тільки на десятий день після його смерти.

2
Микулинецьке кладовище – своєрідний всесвіт – тут знайшли спочинок жителі кількох сіл – Настасова, Острова, Буцнева, Великої Луки, Миролюбівки, Лучки і Мишкович. І лежать майже поруч колишні січові стрільці і комсомольці, бандерівці та мельниківці, червоноармійці й цивільні...
Тут спочиває і Андрій Петрик.
У першу червневу неділю довго бродили ми разом з Богданом Бастюком і Галею між гробами у старій частині кладовища, зчитуючи напівстерті написи, але могили Петрика так і не знайшли.
Потім тинялися тихими вуличками старовинного містечка, що було колись районним центром і, здається, дихали атмосферою повоєнних літ. Її навіювали старовинні галицькі будиночки, тісний жидівський квартал, казарми і каземати колишнього НКВД, трохи вище од якого під високу кам’яну огорожу привозили убитих повстанців і виставляли для загального огляду. Тут розігрувалися страхітливі шекспірівські трагедії.

3
Більшість картин Петрика десь осіли і тільки деякі за безцінь купили найближчі приятелі та знайомі, що хотіли підтримати художника. Незначна їх частина опинилася в музеях і в приватних колекціонерів.
З однією жінкою, що має понад сотню полотен Петрика, мене познайомив скульптор І.Мердак. Вона дозволила мені вибрати одну з них, пообіцявши, що надто не підніматиме ціну, яку ми уточнимо пізніше.
Два дні я майже не відривав од картини очей, і вона все більше подобалася мені. Це був невеличкий міський пейзаж, окраїна Теребовлі, з дуже добре виписаними рікою, пагорбами, будинками і глибокою перспективою. Пастельний пейзаж окутував легкий ранковий серпанок, що надав йому таємничости й особливої величі й краси.
Але радість моя була недовгою: нова знайома загнула таку ціну, що я був змушений повернути картину. До того ж, як я згодом довідався, ті картини опинилися в неї незаконно.

4
Кажуть, він був наділений якимось особливим даром і винятковими здібностями.
Приміром, іде базаром і заграє з жінками:
–Подаруйте, будьте добрі, грушку.
–А ти купи собі, – наструнчуються молодички. – Як це подаруйте?
–У мене вітер в кишені. Ви подаруйте.
І завжди знаходиться одна, що подарує.
Він візьме грушку, похвалить і скаже з потаємною усмішкою:
–Ось побачите, зараз у вас все до решти розкуплять, а в тих, – покаже пальцями на скупих перекупок, – жодної.
І справді, як у воду гляне: через годину в щедрої молодички голий прилавок, а інших хоч би хто запитав, чому стоять.
Або такий випадок.
Друзі влаштували його на фабрику художником, щоб з виходом „на заслужений” була в нього більша пенсія. Треба було тільки протриматися там кілька місяців. Але і цей невеликий термін для Петрика – проблема. Захарастив приміщення, наскидав жужмом різного мотлоху.
Якось заходить в його комірчину сам директор зі свитою і ще з порога тикає пальцем на художника:
–А це що за один?
Петрик спокійно підходить до нього і собі запитує:
–А ти що за худоба?.. Зайшов у храм мистецтва і не зняв шапку, не привітався по-людськи, а тикаєш пальцем. Вийди, почисти черевики.
Директорська свита так і обімліла, а в самого начальника пішли лицем червоні плями.
–Звільнити його, негайно! – заволав він. – Щоб його ноги тут не було!
–Ти сьогодні директор, а завтра нуль! – так само спокійно сказав художник. – Зрозумів? А я художник і цього звання у мене ніхто не відбере.
Неймовірно, але факт: через кілька днів якась міністерська комісія звільнила директора-самодура із займаної посади.

Скільки талановитих письменників відійшло в позасвіття за останні кілька років: Іван Іов, Юрко Ґудзь, Іван Царинний, Віктор Соколов, Іван Козаченко, Галина Гордасевич, Володимир Затуливітер, Антон Морговський...
Усі першокласні таланти, незаперечні класики, неповторні за рівнем обдарування, тональністю голосу. Та чи будуть вони канонізовані, введені у хрестоматійний ряд? Чи не загубляться їх імена в часі так, як загубилися десятків інших? Незбагненна і примхлива доля залишає з сотні два-три імена. Не більше. Іноді не найкращих. Прижиттєва доля здебільшого несправедлива. Але посмертна теж. Від кого залежить це? Невже усе віддано на волю сліпого жеребу, певного збігу обставин?

Сьогодні багато говорять і пишуть про літературу для рядового і естетично підготовленого читача. Але, як на мене, література або є, або її немає.

Для мене є два Процюки: один розумний, спостережливий, дотепний, ерудований і блискучий есеїст, а другий – натужний, важкий і якийсь незручний прозаїк.
Саме в есеїстиці найбільш повно розкрився його талант, тут фраза лаконічна і точна, легка і навіть летюча, чого так не вистачає прозі, хоча він, мабуть, вважає, що все навпаки.

„Гомбрович умів діставати, що заділо навіть Пазоліні”, – зловтішно пише один російський критик.
„Ми добре потріпали нерви місцевим літераторам”, – радіє один тернопільський поет.
Оце гідна мета для письменника!

Вибудовую для себе високий і безсмертний ряд українських епіків другої половини ХХ століття: Василь Барка, Василь Земляк, Юрко Ґудзь, Антон Морговський, Галина Пагутяк, Роман Андріяшик, Василь Захарченко, Іван Чендей, Віктор Міняйло...

Чим далі віддаляються події у часі, тим чіткіше виділяється і прояснюється головне та зникає все другорядне, дріб’язкове. Тому найкраще і найрозумніше писати „з віддалі часу”, а не по свіжих слідах. Щоденник з цього погляду найбільш вразливе письмо. Але так трапляється, що в слабкості й сила. Щоденник чи не єдиний спроможний зберегти запах і красу проминальної миті життя. Як, власне, і листи, що засвідчила книга Григорія Білоуса „Слова, слова, спасіте наші душі”.

Прочитую томи і томи... А що залишається на дні мого серця? Що хотів би забрати з собою у вічність?
„Писар Східних воріт Притулку” Галі Пагутяк, „Вічний Іван” Віктора Міняйла, „Білі вечори” Василя Захарченка.
Ось лежать на моєму робочому кілька томів соцреалістичної класики і вони викликають у мене не більше емоцій, ніж звичайна цегла, хоч зовсім недавно я перечитав їх знову, а невеличке есе Галі Пагутяк „Рукави, вологі від роси” не дає мені заснути до глибокої ночі...
Таємнича, незбагненна сила слова.

Знову й знову повертаюся до творчости Віктора Міняйла й пекуча думка терзає мене, що ось так мені не написати ніколи, що навіть усвідомлювати себе сучасником письменника, це неймовірно важка річ. Але такі думки спроможні привести до відчаю, з ними треба боротися. Бо ось Метлинський колись не впорався з ними і наклав на себе руки.
Так важливо зберегти гармонію і лагідний лад у душі, жити в щасливій єдности з світом, робити з втіхою те, що тобі під силу. Захоплювати і вражати не мудрістю, а осяювати любов’ю.
Шукаю опори в Біблії і знаходжу її в одному з псалмів: „Господи, серце моє не пишнілося, і очі мої не підносились, і я не ганявся за речами, що більші й дивніше над мене! Тож я втихомирював і заспокоюював свою душу, як дитя”.

Два дні над першим томом Самчувового „ОSTу”, виданого до столітнього ювілею письменника. Важко судити про трилогію з одного тому, але деякі узагальнення напрошуються. Потужний епічний подих, зримі, до фізичної відчутности картини хутірного життя, майстерно виписані образи. Але деякі діалоги здаються задовгими і зайвими, деякі деталі надто натуралістичними і художньо невиправданими. Відчувається, що роман писався на коліні.
Ось приклад. „Андрій ним милується (тобто братом Іваном – прим. моя), чує в ньому расу – така собі запечена шинка на карку. Голова повертається, ніби на бетоновій підставці”. Об таке спотикаєшся, як у Панаса Мирного об „брови-п’явки”. Неестетично і відворотно. Чим тут милуватися? Є зайві, як на мене, публіцистичні вкраплення, цитати з Леніна, що більше пасували б науковому трактату. Не зовсім в’яжуться із загальною тональністю оповіді епістоли Ольги та Івана, що до них вдається автор.
Але це зауваги дріб’язкові, загальне враження добре і доволі сильне. Ритм хутірного щасливого життя тяжкий, руйнівний поступ революції передано потужно.

Найвідворотніше оце у пересічного письменника – самовип’ячування, нескромність,
Але чим менше таланту, тим більше марнославство.
Чи не тому Стефаник, Бажан та інші великі уникали ювілейних почестей, що кожну пересіч на них роблять мало не генієм?

До 30-ти років відчував, що набираю форму, до 40-ка років удосконалювався і чекав дива (тобто сподівався написати книжку, яка стане хрестоматійною), але вже в 45 зрозумів, що це захід і перестав чекати чудес.

Ігор Фарина „Осінні жорна”. Збірка, що могла б стати подією, якби не убога, просто злочинна поліграфія.
Ігор з тих, хто вміє почути серцебиття бджолиного серця, ріст трави і скрип Чумацького Воза в нічному небі... Поет, нових віршів якого чекаєш. Поет, що може мовчати десятиліттями, а потім сказати так чисто, свіжо і образно, ніби ніколи й не випускав перо з руки. Тут напрошується аналогія з М.Пшеничним, М.Тимчаком, М.Дяченком, Я.Павуляком...
Як на мене, трохи вадять Ігореві шорсткуваті словосполучення (квітосерце, сонцеструм, дощолет, зимопісня), що відгонять штучністю, але попри те він уміє писати афористично, образно і майстерно, зберігаючи при тому свій власний голос:
Тепер ніщо не може зупинити
Мій погляд, котрий молиться на вічність.

Який сумний і важкий час.
Валерій Ілля переніс інсульт.
Іван Гнатюк у надзвичайно важкому стані.
Художник Антон Журавель терпить важкі фізичні муки.
Василь Захарченко після важкої операції.
Розмовляю з кожним із них по телефону і відчуваю, що серце розривається, що гину разом із ними.
Страшна річ – старіння.

Є люди, що не вміють вчитися ні на помилках інших, ні на власних.
Вони не хочуть чи не можуть змінюватися.
Вони ніколи не роблять висновків зі своїх поразок і тому завжди програють.
Невиправні люди, і тому важкі та неприємні.
Може, сліпі й бідні. Може, гідні співчуття.
Вони не вміють навіть програвати (не кажу прощати) і не спроможні зрозуміти, чому програють.
Вони не чують нікого й нічого, крім своєї сліпої амбіції. (26 березня).

Нещира похвала і неприховані лестощі – зворотна сторона озлобленої критики.
„Дурість осуду менш помітна, ніж дурість похвали”, – у Пушкіна.

Можливо, це просто такий душевний стан, тимчасова зневіра, а, може, й глибша прозірливість, відкрита завдяки стражданням.
Але здається мені, що навколо одна сірість і агресивна бездарність.
Бум графоманії.
Це може не тільки пригнітити, а й убити.
Які убогі запити, які дрібні інтереси! І це нікчемне життя ведуть письменники.
Більшість нікого не читає, не знає української і світової сучасної літератури у її кращих виявах, не працює творчо, веде паразитичний спосіб життя.
Навколо мене пустеля.

Оце має стати законом: якщо ти знайшов рідкісне слово, то не вживай його надто часто, досить одного-двох разів на всю книгу. Повторення не сприятиме активнішому введенню його в літературний обіг, а тільки знівелює чи й знецінить його.
Гарно звучить – „знакомитий поет”.
Р.Іваничук вживає його у своєму „Нещоденному щоденнику” кілька разів і дуже затирає.
Коли вперше натикаєшся на нього у гарному контексті, відчуваєш захват, але вдруге і втретє – розчарування.

Часто пишу монографії про письменників, творчі можливості яких кволіші од моїх.
Раніше це гнітило мене, але сьогодні так добре прояснилося під час Літургії, що це моя жертва. Якоюсь мірою – покорення гордині... Я краще намагаюся написати про них, ніж пишуть вони.
І хоч у декого із цих письменників талант невеликий, але у більшості життя – справді велике. Всі вони творці особливого життя. А дехто спромігся і на унікальний життєвий подвиг.
Важливо й інше: у літературному середовищі мені завжди ставитимуть на карб ці монографії, а отже, змушений буду залишатися на задвірках літератури. А для душі це добре.

Стосунки з письменниками української діаспори у мене завжди складалися найтепліше. Незважаючи на те, що ми різні, що між нами віковий розрив.
Я надбав там багато друзів і приятелів, які допомогли мені вистояти в найскладніші часи. Тому з особливою теплотою завжди згадую О.Гай-Головка, Ганну Черінь, Свято мира Фостуна, Романа Колісника, Петра Одарченка, Степана Горлача, Стефанію Гурко, Лесю Шанту, Світлану Кузьменко, Григорія Вишневого...

Усміхаюся подумки: здається, існує відчутна залежність і невипадковий зв’язок між письменником і назвою вулиці, на якій він проживає. Це мене завжди подивовувало.
У С.Мелларме є такий катрен:
Годі копитами клацать!
Пошто, нині путь твоя –
На Бальзака, 11,
В Дім Жозефа Ередіа.
А як у нас?
Маєстатичний Степан Пушик живе на вул. Шевченка,
Р.Дідула – Ірини Вільде,
І.Жиленко – Олеся Гончара,
Євген Пашковський – на Княжому Затоні,
Надя Мориквас – на вул.Сяйво,
Є.Дудар – на Гарматній,
В.Брюгген – на Астрономічній,
Ніна Бічуя – на Хуторівській,
В.Березінській – на Тінистій…
Чим не тема для Петра Ребра, що полюбляє обігрувати такі збіги у дотепних четвертаках?!

–Я герметик, – сказав якось за чаркою один місцевий поет, і всі розсміялися. Ото ще герметик: цілими днями просиджує в кав’ярнях, не пропускає жодної тусовки, презентації, тільки й думає, з ким би набратися... Але ж поза і апломб, і пиха, хоч відбавляй.
Скільки таких ходить сьогодні по літературі.
І спонсори знаходяться для їхніх книжок, і критики-підспівувачі.
А справді великі майстри – А.Кондратюк, В.Міняйло, В.Ілля, Іван Чендей, Валя Отрощенко – не можуть видатися роками.

Багато колишніх політв’язнів стали добрими поетами. Відповідальність перед словом у них велика і віра в силу слова безмежна. До того ж, для становлення душі тюрми і тортури мали, безперечно, вирішальне значення. Але ніхто з них (може, окрім одного-двох) не вийшов на ширші літературні обрії, не отримав всеукраїнського визнання, не був відзначений престижними мистецькими преміями. І це змушує мене припускати, що є сили, які свідомо утримують їх на задвірках літератури.
Ось перечитав „Терен у полум’ї” Романа Петріва з Миколаєва, який спромігся на справжній подвиг – переклад російською Франкового „Мойсея”. Книга вийшла ще 1997 року, але хто про це десь згадав чи бодай натякнув? Гробове мовчання, хоча переклад винятково фаховий, талановитий...
В якій все-таки дурній, ніби не своїй державі, ми живемо.
Якби на подібне сподвижництво спромігся якийсь французький чи японський письменник, до того ж з ореолом мученика, то вже, мабуть, став би національним героєм.

Письменник Святомир Фостун міцно увійшов в моє життя. Це називається долею. Я написав ґрунтовне наукове дослідження про його багатогранну творчість, а після його трагічного відходу англійські приятелі замовили мені ще й книгу про його життя. Це літо я присвятив їй.
Багато що відкрив для себе заново, багато перепетій його долі схвилювали і глибоко вразили мене, глибоко занурився в середину ХХст. Але чи не найбільше схвилювала мене листовна сповідь дружини письменника – Люби. Ось промовисті фрагменти з неї, що відкривають завісу своєрідного і непростого подружнього життя:
„Ви, мабуть, краще знаєте покійного Святомира, ніж я. Чимало різної інформації про нього я почерпнула саме з Вашої книги. І коли хтось мене запитує про нього, я відсилаю його до Вашої монографії.
Як не дивно, але в нас не було часу на звичайні розмови. Кожен займався своєю справою. Він постійно був при столі за машинкою, або копався у своїй багатющій книгозбірні. Іноді я дозволяла собі жартувати – мушу іти між люди, бо вдома розучуся говорити.
...Я знаю його як людину винятково працьовиту, розумну, чесну. Мене завжди подивовувало його уміння швидко читати.. За один вечір він легко міг подолати 200-сторінкову книгу. Протягом нашого 28-літнього подружнього життя він був для мене невичерпним джерелом знань. Про що б я не запитала, тут же отримувала точну і повну відповідь. Про себе розповідати не любив, минулого не згадував. По-своєму реагув на різні обставини життя, а найчастіше – мовчанкою”.

Мабуть, скільки існує література, стільки й тяжіють письменники до отих полярних назв у заголовках – життя і смерть, світло і тінь, схід і захід, гармонія і хаос, злет і падіння, мати й мачуха... У ХІХ і ХХ столітті ці назви домінують. „Війна і мир” Л.Толстого, „Велич і злиденність куртизанок” Бальзака, „ З вершин і низин” І.Франка. Приклади можна наводити ще довго.
Ця мода не проходить і в українській літературі: „Ненависть і любов” Б.Кравціва, „Любов і ненависть” та „Пелюстки і леза” Д.Павличка, „Ніч і день” В.Гжицького, „Тиша і грім” В.Симоненка...

Навіть в межах української літератури можна робити гарні відкриття і отримувати неперебутні враження, якщо підходити до слова з доброзичливістю і любов’ю.
Подією стало для мене знайомство з творчістю Анатолія Гризуна із Сум.
Есеїст, драматург і поет.
Справжній. Нутряний.
Відкрив його завдяки есею, присвяченому Маяковському (може, найкраща річ про поета в українській літературі, з якою мені пощастило познайомитися), а потім перечитав поетичні збірки „Космос”, „Новотвори” і „Третє тисячоліття”. Убога поліграфія і бажання дати все, що написалося, звісно, негативно відбивається на загальному враженні, але є вірші, які дозволяють сказати: це поет неймовірної сили переживання.

Дуже рідко трапляється вдала назва книжки (особливо поетичної), коли вона налічує більше трьох слів. Як на мене, це вже ознака несмаку і надмірної ліризації, що сама по собі насторожує і викликає упередженість і несприйняття. Подальше читання тільки підтверджує цю тезу.
Дуже важливо знайти глибинне, повнозвучне і бажано рідкісне слово й наповнити його символічним звучанням. Це вдається небагатьом. Із назв останніх у часі книг, що збереглися в пам’яті, варто назвати „Сваргу” Валерія Іллі, „Стихію” Ігоря Павлюка, „Шаргу” Івана Андрусяка, „Словини” Богдана Бастюка, „Перезву” Василя Солов’я, „Копу” Михайла Шалати, „Стремено” М. Іванова, „Співаницю” М. Тимчака, „Путь” Орисі Яхневич...
Звісно, найоптимальніше – це двоє слів, злютованих у виразний троп, ще до тебе ніким не апробований і не поєднаний. Тут „Гіллясте лице” Петра Коробчука, „Обличчя пустелі” Тараса Федька, „Плавник риби” Василя Махна, „Дотик безсмертника” Тамари Севернюк, „Сивий вітер” Андрія Содомори і давніші „Князь роси” Т.Мельничука, „Двері луни” Василя Рябого, „Упродовж снігопаду” Ігоря Римарука.
Коли назва має оксюморонне навантаження – це завжди вищий регістр: „Короноване опудало” в І. Калинця, „Веселий цвинтар” у В. Стуса.
Завжди западає у пам’ять і паліндром: „Око” Миколи Мірошниченка, „Вага агав” Василя Рябого, „Віче мечів” Анатолія Мойсеєнка.
Трапляються, щоправда, розтягнуті назви, але наповнені особливим змістом, тільки це у винятково талановитих поетів, як от у М.Вінграновського, що тяжів до таких ошатностей „Губами теплими і оком золотим”, „Правий берег сумної ріки”, у Михайла Левицького „З останньої пелюстки літа”, „Тінь великого класика” та інші вірші” О.Ірванця., „Ікар на метеликових крилах” Василя Голобородька.
З власного досвіду знаю, що розлога назва ще й негативно позначається на продажі книг. Виявляється, з усіх денників найгірше продається той, що має найдовшу назву – „Найкраще помирати в понеділок”. Хоча я у свій час сподівався, що буде все навпаки.

Цікава й повчальна історія російського письменника Анатолія Кузнєцова. В середині минулого століття на нього упала велика слава: роман „Бабин Яр”, повісті й оповідання (зокрема „Артист міманса”) перекладалися десятками мов, виходили мільйонними накладами. Здається, у нього було все: гроші, визнання, шана... Але відчуваючи задуху тоталітарного режиму, він утік на Захід, де почав писати „по-новому”, тобто наслідуючи Джойса, Кафку і Беккета. Зрозуміло, що таке наслідування вбивчо позначилося на його творчості, почалася затяжна криза, і він невдовзі помер, хоча був ще відносно молодою людиною.
Що випливає з цієї історії?
Що не слід було тікати в інший світ, а продовжувати пристосовуватися до злочинної системи?
Що від добра добра не шукають?
Звісно ж, ні!
А те, що свобода не менш небезпечна для таланту, ніж тоталітарні режими.
Свобода – не панацея.
Свободою теж треба уміти користуватися.

Один гріх тягне за собою інший.
Ось відомий письменник у сповідальній прозі хизується собою, нахваляється, що і в літньому віці захоплюється юною вродою і не без того, щоб згрішити, коли випадає нагода, а тексти його – це теж неприховане словоблудство, а отже гріх.
Коли письменник надто милується собою, то це, ніби якась родова пляма, проступає навіть у белетристиці, не кажучи вже про мемуари.
Самозакоханий завжди вважає, що він перший письменник у своїй країні, що йому немає рівних. Але це мали б говорити інші критики, а не він. Тим більше у літньому віці, за крок до смерті.
Інша річ, коли хизується справді талановитий письменник, що має всенародне визнання, як от Р.Іваничук.
Це було і в Гете, і в Гюго, і в багатьох інших, бо „тільки убогі скромні” (за Гете). Хоча, звісно, не тільки.
На все потрібна розумна міра.
До того ж „талант – це не заслуга людини, це те, що їй дано зверху”, як слушно каже В.Герасимчук.

4 Лі Бо.

Далі

До змісту Петро СОРОКА ДЕННИКИ