ПЕТРО СОРОКА
ДЕННИКИ

ДУША МУДРІША ОД НАС

Серед визнаних шедеврів світової літератури є чимало таких, що їх відмовляється прийняти моя душа. Я не люблю, наприклад, Рабле і Апулея, Бокаччо і Дідро, Бодлера і Франса... До цих імен можна додати ще добрий десяток. Я визнаю їх як неперевершених стилістів, виняткових інтелектуалів і гострословів, але принципи і стиль життя, ними проповідуваний, рішуче відмовляюся приймати.
Це ж можу сказати і про багатьох сучасних письменників – Уельбека, Пелєвіна, Еко...
Я також захоплююся витонченим стилем Ю.Винничука, Ю.Андруховича, Б.Щавурського, С.Процюка, С.Жадана, В.Медведя, О.Забужко, але якісь глибинні пласти у моїй душі вони задіти не спроможні.

Подія нинішнього року – повість Олександра Муратова „Розчахнута брама”. Повість мемуарного типу, зразок того, як треба писати подібні речі. Це захоплює з першої сторінки і не відпускає до кінця. Трапляється таке надзвичайно рідко. Я взяв у руки цю річ, коли в домі були гості, тільки на хвилинку, ніби між іншим, але уже не зміг випустити, доки не проковтнув усе до кінця. І ось який день перебуваю під сильним емоційним враженням, уже втретє перечитавши окремі місця.
Ігор Муратов – моя особлива любов, я захистив дипломну з його творчості. Але про сина майже нічого не чув, прози не читав, бачив тільки окремі його фільми. І ось таке дивовижне відкриття, такий спалах любови.
А це означає, що тепер матиму велику втіху відшукати і переглянути його фільми та перечитати книги.

Пересічний читач у мене, м’яко кажучи, викликає відразу.
І тому, що це лінива, тупа і небезпечна людина, і тому, що в літпроцесі він нічого не вирішує.
Так, він розкуповує ширвжиток, а хто від цього, крім видавця, що набиває собі кишені, виграє?
За одного естетично підготовленого читача, що має тонкий, витончений смак, я не віддам і декілька тисяч споживачів бездарного читва.
Якщо письменник починає орієнтуватися на пересічного читача в надії, що його книги почнуть розкуповувати, він, по суті, закінчується як письменник. Література не прощає роздвоєння. Справжні майстри ніколи собі цього не дозволяли. На жаль, в українській літературі тільки окремі письменники відмовлялися загравати з дурнем. Піддалися цій спокусі навіть справді блискучі майстри – П.Загребельний, Є.Гуцало, Ю.Винничук...

Який день над збіркою Сашка Хоменка „Вояцькі спільноти”.
Спроба магічного письма, покликане впливати на відчуття, навіювати настрій, здебільшого тужливий, одкидати душу в минулі віки, де одне тільки слово й спроможне означити путь і вивести з лабіринту.
Голос поета звучить то як молитва, то як казання, то як заклинання.
Звісно, естетично непідготовленого читача така поезія не зачепить, він її просто зігнорує і відкине, зате утаємничений читальник схопиться як за рідкісну і щасливу знахідку, порозкошує в її загадковій і вабливій стихії, покладе на улюблену поличку, щоб знову і знову в слушний час і відповідний настрій повертатися до неї – пити її, як густе козацьке вино.

Прочитавши фрагменти записних книжок Феодосія Рогового, надісланих його сином Юрієм, зрозумів, що якби він вів щоденники – то це був би вершинний твір в українській літературі, який можна було б поставити поряд з щоденниками Ж.Ренара і Макса Фріша. На жаль, все у Рогового ішло в белетристику, він мав переконання, що повинен залишити п’ять романів і майже все лягло як матеріал у художню прозу. Але навіть те, що залишилося, справляє потужне враження.

Запрацювався, а потім несподівано глянув на великий годинник і ніби щось ударило в серце – дві стрілки були опущені донизу, показуючи половину шостої. Господи, дня як не було. Ці сумно опущені стрілки символізували згаслий день. Коли ж сідав до столу, то обидві весело спиналися вгору.
І легко було б на душі, якби зробив щось вартісне, але на столі стосик покресленого, помараного і зіжмаканого паперу.

Ніщо мені так не пахне, як рідкісне, досі не чуте слово. Коли подарує його щасливий випадок, то голова одразу іде обертом, ніби уся його тисячолітня історія враз постане перед внутрішнім зором і вишикуються рівним шерегом ті, що будь-коли вимовляли його, а передусім та людина, що придумала, створила його і пустила у світ.
„Сила твору в розумовій, чуттєвій духовній завантаженості слова, а не в сюжеті”, – писав Ф.Роговий. На жаль, і сьогодні це мало ще хто розуміє. Більшість ганяються за карколомними і вишуканими сюжетними ходами, вважаючи, що вони „витягнуть” твір. Насправді вони залишаються тільки оповідачами, але не письменниками.

Постмодерн – намагання усе звести до абсудру, алогізму, нонсенсу, а отже – хаосу.
Неокласицизм – осягання гармонії як ідеалу.
Два напрямки, що взаємно виключають один одного, і тому не можна бути трішки постмодерністом і одночасно класицистом, як не можна бути (вибачаюсь за збите порівняння) трішки вагітним.
Потреба гармонії чи хаосу закладена в людині від природи.

Тиждень з Феодосієм Роговим.
Одну за одною перечитав кілька книг, надісланих його сином Юрієм – листи письменника, спогади про нього, його записники і нотатники, – і мимоволі вихоплюється услід за Г.Тютюнником: – Господи, це ж письменник!
Українському читачеві ще до нього тягнутися і тягнутися.
Ще маємо виборсатися з мілкого і гнилого моря ширвжиткового чтива і належно оцінити тих, хто творить духовну ауру України.
Ф.Роговий з того високого і вибраного ряду, що М.Стельмах, Р.Андріяшик, Григір Тютюнник, В.Земляк, Б.Бойко, Р.Іваничук, А.Содомора, І.Чендей... Високого і світлого ряду, з якого відкривається вічність.

Захоплюватися – це так природно для того, хто любить.
Читаю і пишу здебільшого про тих, кого справді люблю. Вишиковую свій ряд першокласних імен в нашій і зарубіжній літературі.
І справді рідко вдаюся до критики, за що мені найбільше дорікають. Але дорікають ті, хто чекає в літературі скандалів, хто хотів би зіткнути лобами письменників.
Моя критика – це повне ігнорування творчості тих, хто чужий мені за духом і світосприйнятям чи продукує бездарні речі. Їх імена марно шукати на сторінках цього денника і ніколи тут вони не проб’ються. Хоча як всеїдний читач, я перелопачую усі літературні періодичні видання і щоденно перечитую не менше двохсот сторінок вітчизняної і зарубіжної прози. Так триває роками і триватиме надалі, доки вистачить очей і мозку.
Іноді, щоправда, я дозволяю собі зоїлівські випади, але тільки тоді, коли мовчати не сила. Але сумний досвід підказує мені, що в нищівній критиці я значно частіше помиляюся, ніж у переоцінці, навіяній любов’ю. Так трапилося, зокрема, у випадку з О.Сизоненком, О.Ірванцем, Б.Сушинським, Р.Кухаруком...
Любов, звичайно ж, призводить до захоплення і перебільшення. Але це і дар Божий – уміти захоплюватися. Відчуваю це, коли перечитую епістолярію І.Франка, В.Гюго, І.Репіна.... Дрібна, маленька людина не спроможна ні любити, ні захоплюватися, вона тільки здатна заздрити і мстити.

У нас легко прощають хабарництво та інший кримінал, але не прощають, коли письменник заробляє своїм пером. Це викликає найбільше звинувачень і улюлюкань.
Але письменник відповідає тільки перед Богом, і на ґвалт колег найменше повинен звертати увагу.

Не знаю, чи є в українській літературі більш інтригуючий оповідач од Ю.Винничука. У художніх текстах йому вдається щасливо поєднати стилістичну легкість і розкутість з високою культурою фрази. Це письменник з того ж поля, що О.Дюма, Генріх Мелвілл, Джек Лондон. Він з тих, хто захоплює з першої фрази і не відпускає до останньої. Рідкісна і щаслива якість!
Він буває небезпечний і навіть зловісний.
Я остерігаюся читати все, що він видає „на-гора”, але мені це рідко вдається.
Він різний, як саме життя. Але й винятково небезпечний, як стихійне життя.

Іноді мені здається, що колись прийде такий час, коли я кину читати усе, окрім М.Пришвіна.
Залишуся з ним наодинці.
І він допоможе мені злитися з природою і без агонії розчинитися в ній назавжди.

Туга накочується безпричинно.
День як день і ти визираєш у вікно, де все як учора, коли так легко і світло було на душі, але тепер серце стискає невимовний туск.
Звідки він?
І сновидіння начебто були нейтральні, й ніч не особливо важка, а ось щось таке мучить і спустошує серце, що не сказати.
І все попереднє життя видається безпросвітнім і безцільним, і майбутнє нічого доброго не обіцяє.
Сідаю до столу, але робота не йде.
Беру книжку – вислизає з рук.
Виходжу в сад – та ж нудьга.
У такі дні єдиний вихід – напитися до безтями. Але я не можу навіть цього.
Тиняюся весь день, як сновида, а час, здається, застиг...
Що це таке? Звідки? Якась космічна безнадійність.
Дяка Богу, що такі дні трапляються надто рідко, і ти знаєш, що їх просто треба перебути, зціпивши зуби, все пройде, минеться і наступного ранку прокинешся бадьорий і творчий.

Кожен обирає той жанр і форму, які найбільше відповідають його творчій натурі, специфіці обдарування.
Я стаєр, а не спринтер. Тобто мені важко даються короткі жанри – рецензії, відгуки і статті, але розлогі дослідження, монографії і літературні портрети народжуються легко, умлівока, ніби на одному подиху.
Звісно, потім я переписую більшість з них багато разів, але міцна і надійна основа, з якою приємно працювати, народжується одразу.
Так трапилося і з мистецьким портретом Богдана Ткачика, який народився протягом трьох тижнів.

Не люблю читати книги, які належать іншій людині, які не є моєю власністю. І з роками це відчуття все більше посилюється. Хочу, щоб книга повністю належала мені, щоб міг читати її з олівцем, робив на її берегах позначки і зауваження, аби згодом легко міг відшукати потрібний абзац.
Хочу мати справу з робочою книгою, як з робочим волом.
Чужа книга – як священна корова.
Це не для мене.
Нема мені повної радости од читання без олівця.

Яке мистецтво сьогодні активно пропагується, підтримується, подається як вище досягнення культури?
Звісно, космополітичне.
Тільки його підживлюють грантами, відзначають престижними преміями, втягують в сферу різних дискусій і відгукуються десятками платних рецензій...
А мистецтво глибоко національне відтискається на задвірки, замовчується, навіть осміюється. А між тим, чи може бути справжнє мистецтво без національного коріння?
Найвищі досягнення у прозі сьогодні, на мою думку, пов’язані з іменами Віктора Міняйла, Галини Пагутяк, Валентини Мастєрової, Юрка Гудзя, Андрія Содомори, Галини Тарасюк, але розкручуються не ці імена.
Те саме сказати і про живопис та музику.

Кажу собі: якщо моє письмо не приносить мені душевної втіхи, я відкладаю перо, якою б гострою не була потреба завершити написане.
Моя мета – щастя.
І мистецтво люблю тільки тому, що воно спроможне подарувати щастя.
Але тільки мистецтво здорове, Боже, світле...
Відкидаю книги, написані психічно хворими людьми, і відвертаюся од картин, намальованих у стані нервової недуги.
Я не заперечую, що Кафка і Целан – великі письменники, а Врубель і Ван Гог – геніальні художники, але прийняти їх не можу. Від цього вони не постраждають, але я, не відгородившись, постраждати можу.

Якщо колись сформую свої заповіді письменника, то не на останньому місці буде стояти такий постулат: у літературі треба поводитися так, як у храмі.
Це не означає, що треба тільки побожно молитися. Храм також доводиться прибирати, вимітати з нього сміття, виганяти міняйлів. Але у всьому має бути відчуття побожности, бо слово – у Бога. (Прибираючи капличку).

Натрапив у букініста на давню книжку росіянки Олени Ржавської, авторки бестселеру „Берлін, травень 1945”, і ось уже третій день повертаюся до її „Летючих думок”. Багато близького, щемливо суголосного, хвилюючого. Це книга, з яких формується серце моєї бібліотеки, до яких повертатимуся знову і знову.
Здавалося, любов до картин відтіснила захоплення книгами, але ні. Жодна картина не спроможна підняти в душі таку буранну хвилю, як книжка. Ця пристрасть вроджена в мені, нутряна, а любов до картин – набута.
Як добре у Ржавської сказано про деякі речі.
„Коли здібності не сковують таланту, з ними просторо, впевнено, життєрадісно”.
„Коли в поетові вичерпуються вірші, він перетворюється у монстра”.
„Сучасна жінка – графічна”.

Скільки написано про те, що найголовніше у художньому прозовому творі: одні кажуть – мова, інші – дія, ритм, стиль, треті – образи, психологічна глибина і т.д.
Але головного у шедеврі якраз і немає, він весь – головне, у ньому всі складові злиті в гармонію.
Лише коли твір недосконалий, легко в ньому виділити головне і другорядне.

П’ятдесят – чудовий вік. Я сказав би – найкращий для творчости, якби знав, як воно у 60 і 70.
Раніше думалося, що вершина творчої форми у 30 чи принаймні в 35 років.
Але тепер знаю напевно – вона у 50.
Ти – мудрий, позаду великий життєвий досвід, ти пізнав ціну мук і страждань, умієш дорожити часом й зігнорувати подих смерти, працюєш так, ніби кожний день останній.
І все дужче хочеться жити: пити кожну хвилину спрагло і жадібно, цінувати, як дорогий абсент.
50 – це як влітку 19 година вечора. Ще далеко до ночі, ще сонце високо, і великий день позаду. Ще мало підстав для печалі і є що згадати.

Щоб сьогодні здобути гучне ім’я у літературі, треба продати душу.
Винятки, можливо, й бувають, але вони тільки підкреслюють правило.
Отже – „не завидуй славному...”

День із вибраною лірикою Ігоря Павлюка „Бунт свяченої води”.
Найневдаліше у нього – це назви. Здавалося, після „Алергії на вічність”, він уже не грішитиме цим, але... Легковажне ставлення до святих і таємничих речей, звісно, знижує силу віршів. Надто часто він повторює всує Господнє ім’я, легковажить такими речами, з якими бездумно поводитися не можна, бо гріх є гріх і безслідно ні для душі, ні для долі це не минає.
Звісно, чекати від І.Павлюка високої літургійності не доводиться. Це не Барка. Він свідомо розривається між Перуном і Христом. І якби я вірив у реінкарнацію, то сказав би, що він – нове перевтілення Єсеніна.
Але це тільки одна сторона. Є – інша.
Є незаперечні літературні шедеври, є магічна поезія високого регістру, є сила слова, якою зачудовуєшся і захлинаєшся. Є ніжний лірик, може, найсильніший сьогодні в Україні. Поет світового рівня. Шаламенний, марнославний, але великий, коли бере в руки лютню.
На жаль, „Бунт свяченої води” не принесе йому заслуженої високої нагороди, за якою він, очевидно, подався у Київ (а для чого іще їдуть у столицю, як не „на ловлю счастья и чинов”?), не принесе, бо напхано у неї всякого і різного, а найприкріше – це поліграфія, дизайн учорашнього дня. І ті численні пожовклі світлини з сімейного альбому, які мали б підсилити звучання слова, чомусь знизили вартість самої книги, сприймаються як чужерідне тіло.

Озираючись назад, з хвилюванням і радістю бачу, що в моєму житті уже після семи років не було, мабуть, і дня, щоб я не тримав у руках книжку і дуже мало днів, коли я не тримав у руках ручку.

Яка висока класична ясність і епічний подих у романі „Серце” Нацуме Сосекі.
Здається, той благородний спокій цілюще впливає і на моє серце, сприяючи надійному, врівноваженому ритму. І так триває вже третій місяць після прочитання роману.
Але досить пробігти очима кілька сторінок Йєне Гоозен, В.Сорокіна чи Єв.Єрмоліна як починається аритмія.
Де нема Бога – там немає і моєї ноги, принаймні не повинно бути, навіть якщо це нога слідопита.

Ще раз про форму і зміст. Багато про це написано і наговорено, але чи сказав хто краще від Пришвіна?
„Форма і зміст – це два виміри речей мистецтва: форма – вимір зовнішній, поверхневий, зміст – вимір у глибину”.

Гарні тихі літні вечори.
З небес ніби ллється спокій і тиша. Стихають голоси у селі.
Добре поєднувати розумову роботу з фізичною, не виснажуючи себе надмірно жодною з них. Мудра міра дарує спокій і ніби наближає до розуміння вічності й безсмертя.

Трапляються неймовірно глухі дні, коли ніяка робота не клеїться, все валиться з рук і не змога ні читати, ні писати. Почуваєш себе ніби відрізаним від цілого світу, ніхто не телефонує і тобі не хочеться нікого ні чути, ні бачити.
Й не те, щоб на душі було особливо нестерпно і важко, а просто ні легко, ні важко... ніяк. Марнуєш час і це найбільше гнітить.
Я намагаюся підтримувати високий і гармонійний ритм життя, а все-таки провалююся в ось такі порожні стани. Звідки вони і чому? Відповіді у мене немає. Може, для того, щоб відкрилася уся марнота життя, уся ніщота його перед вічністю?
Щось мусить бути вище за це земне існування, щось доцільніше й змістовніше, старіше і надійніше.

У Нечуя-Левицького чудесна мова. Це зустріч з ХІХ ст., за точним означенням Василя Захарченка. Однак, як і в більшости тогочасних українських класиків, у нього не вистачало терпіння для ретельного шліфування змісту, для переписування дев’ять разів, як радив Гоголь. Здебільшого це автоматичне письмо, вилите в стані натхнення і як наслідок з численними тавтологіями, які легко усуваються при повторному уважному редагуванні. Ось приклад такого авторамизму:
“Сонце стало на вечірньому прузі. Священики встали з-за столів, а за ними разом повставали усі люди на всьому широкому дворі. Гомін стих одразу. Настала така тиша, наче на всьому дворі не було живої душі. Стало чуть, як щебетали в саду пташки”.

У мене бувають періоди, коли можу віддатися творчій праці на весь світловий день. Але така праця ніколи продуктивною не буває і, головне, не приносить душевної втіхи.
Можливо, за молоду це ще доцільно практикувати, але не в теперішньому віці. Тож дивно чути нарікання від приятелів-письменників, що вони змушені займатися різними господарськими справами і не в змозі цілком віддатися творчості, адже саме поєднання фізичної і розумової праці сприяє більшій продуктивності. Навіть художники до цього вдавалися. Наприклад, Клод Мане розводив оранжереї, Мілле й інші барбізонці обробляли землю, Сергій Іванов власноруч побудував чудовий дім з численними добудовами у Свистусі.

Іноді перечитую себе і бачу всі недоліки стилю, жахливі провали, нестерпну патетику і словесні неоковирності.
Чому ж не бачив їх раніше? Як же так могло статися?
Боже наслання.
Недарма деякі великі письменники плакали, коли не бачили своїх недоліків.
Плач над письмом своїм, якщо думаєш, що досягнув досконалости.

28 липня
Чорну новину приніс Сашко Хоменко – помер Валерій Ілля.
Ще вчора на мене накотилася якась нетутешня туга, я не знав, куди себе діти, що робити з душею, і так промучився майже усю ніч. Зранку з важкою головою тинявся хатою, як сновида.
Господи, навіщо все це?
І тут – дзвінок.
Біль став майже нестерпним. Я не знав як рятуватися од нього.
Тільки коли зблиснула думка, що треба було б відновити „Основу” і продовжити справу Іллі, трішки одлягло від серця. Ніби цю думку шепнув мені він сам.
Але з відходом Іллі щось велике і значне вмерло і в мені – і його вже не воскресити.

Доля близько звела мене з кількома справді незвичними і винятково обдарованими письменницями – Галею Пагутяк, Людою Литвинчук, Світланою Антонишин і Лесею Білик.
Усі вони різні, усі не од світу цього, непрості у спілкуванні, кожна має свій важкий хрест, який обрала сама.
Але я добре знаю, що ми дружимо тільки тому, що знаходимося на поважній віддалі. Надто близьке зближення з такими людьми важке і не приносить радости. Зате спілкування на віддалі породжує справжні літературні шедеври.

Пригадую лише кілька принагідних відгуків на творчість Валерія Герасимчука. Більшість його книг пройшли поза увагою професійної критики. Але не поза увагою читача. Про що свідчить ось хоча б цей фрагмент з листа Майї Міщенко, вдови поета Віктора Соколова.
„Припускаю, що ми можемо мати неоднакові погляди і оцінки. Буду дуже засмучена, якщо Ви не поділяєте мого захвату Валерієм Герасимчуком. Сталось так, що я лише завдяки „ЛУ” („Вибори біля панелі”) дізналась про його існування.
...Вдома, відкривши його книги, я просто провалилась у якусь безкінечну, повну щастя прірву. Вже ж ніби давно не ваблять мене новизною книжки, усі сюжети перебрано, усі художні засоби вивчено ще 30 років тому, хто на що здатний видно з двох абзаців, скільки цієї макулатури проходить через мої руки щодня… Я давно не чекаю не те що відкриттів, а жодних несподіванок, хіба що порадує який вірш – поезія в Україні дійсно гарна. Але щоб отак на рівному місці та й зустріти серед білого дня отаке ЯВИЩЕ?! Боже, чи йому хто казав, якої сили талант подарував йому Всевишній? Чи його хто прочитав як фахівець? Чи усі завмерли, хто, як я – від здивування, хто від розгубленості, а хто – із заздрощів чи у передчутті помсти за талант…

Микола Руденко, Віктор Соколов, Григорій Вишневий, Василь Захарченко, Олекса Гай-Головко, Дмитро Міщенко... Обмінювалися ми листами, спілкувалися по телефону, але ніколи не зустрічалися. Хоча відчуття в душі таке, що зустрічалися і обіймалися, бо то обіймалися наші душі.

Метабола (раптова зміна добору слів або стилю) – рідкісний троп. І.Качуровський знайшов у „Кобзарі” тільки один приклад. У словнику фігур Б.Леськіва їх теж не густо.
Чудесний зразок метаболи сьогодні підкинув мені наш маленький сусід, що пасе кіз навпроти нашого будинку. Звертаючись до козеняти, що відстало, він виголосив такий монолог:
– Вернися, люба кізонько... ну, будь ласка, вернися. Куди ти, кізонько?! Я прошу тебе, прошу, вернися... золотенька, добра... О, щоб ти здохла, зараза!

Хто сьогодні згадує письменника Миколу Сиротюка?
Навіть випадково це ім’я не зринає у писаннях критиків. А між тим це був дуже добрий прозаїк. Сьогодні наткнувся у букіністіста на його історичні романи „Турбаївці” та „Острогзький полковник” і прочитав їх, як мовиться, з великою насолодою. Соковита, густа і пахуча, як мед, мова, якої сьогодні вже не подибуєш у молодих, майстерно закроєний сюжет, епічна широта картин... Звісно, деякі неминучі акценти і поклони в сторону панівної тоді класової теорії, але попри те – це письмо талановите, професійне. На таких і трималася наша мова і література.

На думку деяких авторів, звучання слова підсилюється, якщо написати його великими літерами. Але, як на мене, це тільки ознака несмаку, безсилля перед словом, нездатности поставити його в такий контекст, щоб воно зазвучало на всю силу само по собі.
І ось ще яка закономірність простежується: чим слабший поет, тим більше у нього таких виділених слів. У графоманів їх взагалі маса.
А чи знайдемо хоча б одне таке виділене слово у Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Валерія Іллі, Петра Скунця, Леоніда Талалая, Ігоря Римарука? Принаймні я не зустрічав.

Коли безпринципні люди відкрили усі шлюзи в Спілку письменників і туди влилася величезна армія графоманів, то найбільше між ними було журналістів. Добре про це у В.Шевчука: „...чомусь між журналістами існувала традиція конче вискочити в письменники – це надавало їм більшої пихи. При цьому вони не помічають різниці між газетним писакою та творцем літератури”.
Звісно, добрий журналіст краще поганого письменника.
Але це різні вагові категорії: журналіст і письменник.

Сповідальність – визначальна риса мого письма і моя внутрішня потреба.
Багато мені за неї діставалося, але щоденник без душевної відкритости втрачає будь-який сенс.
Перефразовуючи М.Рильського, можу сказати:
Не заховать, а показати хочу
В моїх словах душі моєї світ...

Мене цікавить любов душ, а не тіл.

Пішли дощі. Посумніло на світі.
А мені пишеться добре.
Але на душі все ж сумно, бо колись треба буде піти із життя.
Невідчепна думка.

Я боюся.
Але вчуся не боятися.

Час митця минає дуже швидко.
Ось і Наталя Ткаченко зізнається, що їй чуже це тисячоліття і уявляється „епохою людей з ампутованим внутрішнім світом”. Щось подібне відчуваю і я.
Але завжди можна знайти спокій і щастя в тихій творчості. Не треба тільки прагнути гучної слави, будь-якою ціною розширювати коло читачів. Все одно більшого не доб’єшся, ніж тобі суджено.

Зима. Мороз. Німує поле.
Заклякла річка в берегах.
І вкрите льодом віття голе
Тихенько дзвонить на вітрах....
Це строфа із вірша А.Григорука. Здається, просто й легко писати ось такі пейзажні вірші, змальовувати милі серцю образки. Насправді, така поезія вимагає особливого дару – уміння малювати пером, як пензлем.
Заснув вужак в соломі прілій,
Довкіл сніги грузькі лежать.
І лиш копичка в шапці білій
Нагадує про сіножать.
По-справжньому оцінити таке уміння може тільки той, хто сам намагається змальовувати краєвиди словами.

Я книжник. Може, великий книжник.
Моє натхнення живиться книгами. Свою любов до життя стимулюю книгами.
І на світ давно дивлюся крізь призму прочитаних книг.
Це добре чи погано?
Мабуть, погано.
Знаю багатьох чудових поетів, які нічого не читають.
Але це особливість творчого обдарування.
Для мене книги – це кисень.

Влучна назва, очевидно, немало важить для долі книги.
Але легко помітити закономірність: якщо книга добра, то щасливо віднайдена назва підсилює її звучання, якщо книга бездарна, то навіть геніальна назва не порятує її і відчутно не вплине на долю.
Найбільше кричущих і шокуючих назв у низькопробних бульварних романчиках, але хіба вони щось можуть сказати серцю читача?
(Читаючи В.Тучкова „Смерть приходить по Інтернету”).

Важке читання Ельфріди Елінок – „Хіть”, „Діти небіщиків”, „Піаністка”. Це те, що не підносить душу, а пригнічує її. Та, може, це як катарсис.

Не треба сердитися чи ремствувати, що хтось наслідує твій творчий метод.
Треба прагнути виробити такий стиль, який повторити неможливо. Нехай спробує хтось повторити Юрка Гудзя, Андрія Кондратюка, Світлану Антонишин чи Галю Пагутяк...

Чому я люблю М.Пришвіна?
Тому що за якимись незбагненними законами він стимулює мій творчий дух, наповнює любов’ю до природи і життя.
Я люблю Пришвіна так, як люблю ліс, небо над головою, польову дорогу за селом....

Маю певність, що моє життя без денників утратило б свій вищий зміст, стало сірим і нецікавим. Чи можуть бути ці літературні нотатки цікавими для багатьох людей, не знаю, але без них я став би, як тіло без душі.
І будь-яка подія викликає для мене інтерес насамперед тому, що зможу її згодом описати.
Мабуть, з погляду нетворчої людини це ненормально і видається якоюсь аберацією.
Але для мене – це красива нормальність життя.

*
Стікають дощинки по темному склі –
Ось так і життя минає.
Тримає людину Господь на землі,
Допоки вона страждає.

Мабуть, до мене доходить дуже туго, але я ніяк не можу прийняти і зрозуміти вищої сутності страждання. Вважаю, що мучитися – це ненормально і стражденна людина – бідна людина й тільки. Здоровий і щасливий так багато доброго може зробити на землі, а хворий – завжди нещасний та безвольний. Мене особисто страждання просто паралізують, я занепадаю духом і гину.
Знаю: муки – бич Божий. Але хочу надіятися, що спроможний залишатися людиною, а не худобою, до якої без бича нічого не доходить.

Наткнувся на базарі на шеститомник О.Гріна, і майже за безцінь купив його.
Тут же перечитав кілька коротких речей і „Колонію Ланфієр” (чи не вп’яте), переживши неперебутні душевні стани. Іноді Грін видається наївним і навіть примітивним, але це оманливе враження від високої простоти і ясности. Назагал, це талант нутряний і сильний. А талант – це талант і цим сказано все, і як би не розгадував його, не розгадаєш. Він умів це робити – і все. За які описи не брався, все йому вдавалося. А як? Чи й сам він міг би це пояснити? Навряд.
Його стихія – вигадка і романтика. Він жив в ілюзорних світах, але люди в нього напрочуд реальні. Не знаю, чи комусь із письменників світу ще вдавалося це на такому високому мистецькому рівні.

Все рідше трапляються книги-події.
Не тільки події в моєму особистому, а й літературному житті країни. Поетична збірка „Сніги” Миколи Тимчака – з цього рідкісного розряду. Книга, виходу якої ми чекали багато років.
На жаль, „Сніги” не перевершили „Співаницю”, першу книгу поета, а тільки окремими віршами дотягнулися до її високого рівня. Окрім того, відчувається, що більшість поезій написані давно, а ті, що народилися в останні роки, вже не звучать так хорально і літургійно, щемливо і високо, як раніше.
Та є декілька геніальних речей і цього достатньо, щоб вони не пригасили ореол над головою поета.
Збірка проілюстрована скульптурними та живописними роботами автора, які не можуть не викликати захоплення. Але рівень поліграфії і верстки надто кволий, і, потерпаю, що саме це відкидає книжку у вчорашній день, не дозволить їй конкурувати з кращими виданнями „Критики”, „Кальварії” і серії „Зона Овідія”, хоча змістом вона не поступається їм.

Стиль не допускає збігу йотованих.
Яким треба бути глухим до мови, щоб проочити потрійний збіг. Але трапляються дивовижі, коли автори допускають чотирикратний збіг, як от у перекладі оповідання Л.Х’юз „Дядечко Сем”, зробленому Ю. Лісняком: „І все ж, бозна-чому, я й її люблю. Хоч її часом несила витерпіти”.

„Голос із притвору” пройшов цьогоріч майже непомічений, хоча появився він друком десь на початку літа, тобто з часу його виходу збігло понад сім місяців. Хоча розумію, що при нинішній системі розповсюдження і повній відсутності реклами, потрібні не місяці, а роки для реалізації такої книги. І все ж, попередні денники викликали більше критичних відгуків. На „Голос” відгукнулися тільки Є.Баран і В.Захарченко, та „вистрілив” нищівним, обурливим відкритим листом Олександр Сизоненко. За рейтингом „Книжника-ревю” „Голос” за перше півріччя нинішнього року потрапив у шестірку кращих книг, але наприкінці року був узагалі викинутий звідти. Здогадуюся: це тому, що в деяких журнальних публікаціях я гостро-критично висловився про тих, кого „Книжник” посилено рекламує, так званих „постмодерних монстриків”.
Зате був потік приватних листів, багато з яких це, по суті, розгорнуті рецензії (прихильні й не дуже, що можна тільки вітати, бо лестощі дезорієнтують) зокрема листи Лесі Степовички, Анни Білої, Миколи Зимомрі, Дмитра Міщенка, Валентина Чемериса, Юрія Мушкетика, Леоніда Талалая, Галини Тарасюк, Тамари Севернюк, Сергія Синюка, Степана Поповича, Степана Пушика, Романа Дідули та багатьох-багатьох інших.
Однак виділити з-поміж них хотілося б розгорнутий (п’ять сторінок друкованого тексту) лист Миколи Жулинського, у якому роздуми над денником перемежовуються спогадими про Володимира Дрозда. Як на мене, справжній шедевр епістолярного мистецтва, що відкрив мені душу велику і світлу. Такий лист цілком спроможний компенсувати навіть гробове мовчання навколо книжки. Очевидно, не варто виривати з контексту окремі фрагменти і все ж не можу не навести хоча б деякі з них, хоча б тому, що денники продовжують „кидати” в розряд есеїстики.
„Ви, друже Петре, сумний чоловік. Опечалений самотністю. І тому здоровий духом.
Не боїтеся себе. Признаєтеся в слабкості. Собі. І наповнюйтеся достойністю.
Висока насолода Вас читати. Бо зразу ж прихиляєшся до Вас. І по-доброму заздриш такій молитовній сповідальності Вашої душі. Цей шлях, думаю, тривалий. Шлях до себе. Рідко хто його долає. Ось Володимир Дрозд здолав. Ви це відчули у його щоденниках і сказали: „В.Дрозд – великий письменник”.
... Як би Ви не оцінювали свої денники, але це висока література. Вона лягла мені на душу. Я поріднився з Вами переживанням Вашої душі. І яке це має значення, в який жанр комусь заманеться ввібгати Ваші переживання світу. Хай назвуть це романом душі, романом-переживанням світу доброю відкритою душею, якій, ймовірно, байдуже, чи цей ширвжитвовий загал сприйме роман душі як високе одкровення в щасливі миті самоти...
... Я щасливий, що Ваш „Голос із притвору” долинув до мене в ці святкові дні розкошування самотністю. Голос чистий, правдивий, словом, щирий, голос, який не чекає відлуння. Але це відлуння він народив у моїй душі”...

Три дні з Петро Перебийносом. Три дні задушевних і сповідальних розмов. І до цього ми були добрими приятелями, а тут зблизилися ще дужче.
Виняткова чесність, велика внутрішня культура, делікатність, зведена у культ, – ось визначальні його риси.
І якщо у нас проявлялися розходження, виникала полеміка, то це ніколи не викрешувало іскри, тим більше вогню. Рідкісне явище між письменниками, які завжди готові один одного вхопити за горло.

В одному інтерв’ю Іван Білик попросив репортера не порівнювати його з Ю.Покальчуком, бо письменником його не вважає.
Це треба було б сказати про інших апологетів порухи і насилля.
Уміння правильно акцентувати фразу ще не дає права на звання письменника. Спробував читати сьогодні так щедро рекламовану Ірену Карпу. І одразу ж ніби опинився в помийниці. Міазми смороду і гидоти. Оце-то нова література!

З молодих письменників, що найяскравіше засвітилися останнім часом на всеукраїнському овиді, виділяються лише двоє – Дереш і Стусенко. Молодих і талановитих багато, але доля усміхається вибраним. Та хтозна, чи це добре для становлення таланту і душі.
Коли ще не вироблений імунітет, загальна увага може виявитися згубною, а слава просто вбивчою. Більшість вундеркіндів закінчують дуже сумно, згоряючи ще на злеті, досить згадати Рембо, Олексія Плюща, Ніку Турбіну. Хоча бувають і протилежні приклади – Гюго, Гете, Павло Неруда, М.Рильський...
Як би мені хотілося, щоб ці два хлопці пішли саме цим другим шляхом, зберігаючи олімпійський спокій і ходу.

Смішно і навіть мізерно виглядають ті письменники старшого віку, що, втративши відчуття здорового глузду, намагаються загравати з молодими і писати їм на догоду, послуговуючись молодіжним сленгом. Але як би вони не пнулися зі шкіри, до якої мерзоти не опускалися, все-одно в них нічого не вийде. Прірву між поколіннями не перестрибнути.
Треба писати не для якоїсь групи людей, треба писати талановито. Якщо це буде зроблено добре, то через двадцять років сьогоднішнє молоде покоління також прочитає його. І не тільки це покоління. Треба писати з думкою про вічність.

Щоб бути щасливим і зберегти високий творчий ритм, мені, очевидно, треба читати тільки Пришвіна і час від часу вириватися в ліс. А я продовжую перелопачувати сотні непотрібних книг і в лісі буваю тільки раз чи двічі на тиждень.

„Оповідання про евенків” Йс.Гольдберга, що увійшов у літературу на початку минулого століття – річ по-своєму унікальна і захоплююча. Прочитав їх з нестихаючим інтересом. Гольдберг чимось віддалено нагадує раннього М.Пришвіна, але ширше визнання до нього так і не прийшло, він жив і працював „в атмосфері цілковитої самотності”. Десь у розпал сталінських репресій його розстріляли, мабуть, за те, що писав правду. А правда Гольдберга – це розповідь про те, як дикі азіати по-звірячому цивілізували евенків – дітей природи.

Хотілося б, щоб геній був утіленням людських чеснот, а його совість – вищим і непохитним критерієм правди. Але це трапляється неймовірно рідко.
О. Пушкін судив здебільшого не з позицій совісті, а особистої вигоди. Це особливо яскраво проявляється в оцінці Петра Першого.
Но правдой он привлек сердца,
Но нрави укратил наукой...
...То академик, то герой,
То мореплаватель, то плотник,
Он всеобьемлющей душой
На троне вечний бил работник...
Цей „работник” залив кров’ю свою імперію, замучив мільйони людей. Серце генія мало б від цього здригнутися. Адже в іншого генія воно здригнулося і він з огидою відвернувся від петровської епохи і сказав: „Звір”.
Пушкін служив імперії, а служити імперії і правді неможливо.
Не було гармонії і в його душі. Про Богоматір він дозволяв собі такі примітивні дотепи:
...Не та, которая Христа
Родила, не спросясь супруга.
Есть бог другой земного круга –
Ему послушна красота.
Від таких віршів один крок до еротичної поеми, а відтак порнографічного щоденника.

Читаю так багато, що іноді ловлю себе на думці, ніби виконую якийсь план. Розумію усю ненормальність такого запійного читання, але поки що спинитися не можу. Ось випав вільний день на пасовищі і я прихопив з собою „Льодову книгу” Ю.Смуула, бо саме вона виявилася під рукою. Ще в ранній юності спробував її перечитати, але... не пішла. Тепер повернувся до неї знову. Швидко по діагоналі проковтнув її за якусь годину, бо для повільного читання вона не надавалася. І ось мій присуд – типовий зразок безликого соцреалізму. Не знаю, можливо, у шістдесяті роки минулого століття це сприймалося дещо по-іншому. Але нині це просто нестравне читво. Кволе, напівдитяче, наївне. Сьогодні студенти пишуть краще. А Смуул за цю книгу був відзначений найвищою імперською нагородою.

Наткнувся у букініста на чотиритомник Ю.Козланюка і купив його, збивши ціну до мінімуму. Давно хотів перечитати „Юрія Крука” та деякі коротші речі, але якось не доходили руки. У середовищі галицьких письменників старшого покоління побутує думка, що Ю.Козланюк міцний епік, але його талант зжерла система. Хотілося це перевірити. Не пошкодував часу, щоб прочитати все краще, написане письменником. Але це... мертва література. Безнадійно мертва. І біда не лише в комуністичній заангажованості й цілковитій тенденційності автора. Біда в тому, що це непрофесійна сірятина. Настільки вище стоять од Козланюка Ірина Вільде та Роман Федорів, що це просто не надається до порівняння. Якби навіть соціалісти прийшли до влади і перевидали усю так звану комуністичну класику, Козланюка читати було б неможливо, бо й вибирати нема з чого. Як, власне, у Гаврилюка і Тудора.

Далі

До змісту Петро СОРОКА ДЕННИКИ