Сільвія ПЛАТ
З англійської переклала Оксана ЗАБУЖКО

ДОБРІСТЬ

Добрість навшпиньках проходить по дому моєму,
Мосьпані Добрість, яка вона, справді, мила!
Самоцвітні покраси її по шибках
Мерехтять, мов куряться, червоним і синім.
Усмішки по вінця виповнюють люстро.
Що реальніше за крик немовляти?
Можливо, кролик кричить природніше,
Але йому бракує душі.
Все гоїться цукром, втішає нас добрість:
Цукор — конче потрібний флюїд,
Кристалічна присипка на рану.
O добросте, добросте, як
Ти легко склеюєш скалки!
Шовкові сукенки мої, одчайдушні метелики,
Кожну мить можуть бути пронизані шпилькою, смертним уколом.
А ось і ти —
Несеш чашку чаю з паруючим верхом.
Цівочка крові — поезія,
I нема, і не буде їй спину.
Ти вручаєш мені двійко діток — дві ружі.

ВОЛХВИ

Абстрактні поняття ширяють у просторі, мов тоскні янголи:
Ніс або око здалися б нестерпно вульгарними
На безтілесно зяючих овалах їхніх парсун.
Їх осяйна білина нетутешня — її порівняти годі
Із снігом, з випраною білизною чи з будь-чим таким
Ні, вони, безумовно, реальні — Добро, Істина,
Чисті й корисні, неначе вода переварена,
Нечуственні, наче таблиця множення.
А моя доця знай собі усміхається.
Вона в цьому світі лише півроку, але вже може
Колисатись між цих чотирьох, як у ковдрі, за кінці підвішеній:
Масивне поняття Зла, що чатує при ліжечку,
Важить далеко менше, ніж біль у животику,
Любов — то зовсім не теорія, а мама і молочко.
Бідні паперові небожителі пішли не за тою зорею.
Їм би до колиски якого-небудь Платона з ліхтарнею в лобі.
Хай би потрясали його душу своїми чеснотами.
Але яка ж би то дівчина розквітла в такій компанії?

МАКИ У ЖОВТНІ

Цього ранку і хмари своїм спідницям ради дати не годні,
А що вже казати про жінку на ношах «швидкої»,
Чиє серце червоне так разючо цвіте крізь пальто —
Букетом, любовним дарунком,
Непроханим і непотрібним Небові,
Котре блідо світиться
Од горіння чадних газів, поглядам,
Непорушно втупленим з-під «котелків».
О господи, хто ж я в цім світі,
Що аж покійні вуста мусять криком кричати
У морозному лісі, у волошковім світанку?!

ТАТО

Ти більше не тиснеш, не тиснеш, не тиснеш,
Чорний черевику, що в нього я,
Неначе хвора й бліда нога,
Тридцять років була закута,
Заціпеніла, негодна дихнути.
Тату, я мала б убити тебе.
Ти мене випередив: ти помер сам —
Важенний, як мармур, напханий Господом лантух,
Повалена статуя, над якою
Велично сірів носак черевика,
Мов міст над затокою Сан-Франціско,
І зелено-синьо пливла голова
У води Атлантики-Хитавиці!
Я щовечір молилась, аби ти вернувсь.
Асh, du
Німецькою мовою, в польськім містечку,
Знесеному з лиця землі
Ходою залізною армій, і армій, і армій.
Містечко, однак, має дуже поширену назву.
Мій приятель-поляк каже,
Їх можна нарахувати з кільканадесят.
Це значить, мені не судилось дізнатися,
Де зарито твою пуповину.
Зроду язик мені не повертався
Заговорити до тебе — він терпнув у роті,
Наче обвитий колючим дротом.
Ісh, ісh, ісh, ісh
Не потрапляла здобутись на слово.
Я кожного німця приймала за тебе.
І ця цинічна, мов лайка, мова
(Мова, не мова — пічка газова)
Гнітила мене, як гнітила б єврейку
На шляху до Бельзена, Аушвітца, Дахау.
Я стала балакати, наче єврейка.
З мене, мабуть, непогана єврейка вийшла б.
Світле віденське пиво, сліпучі тірольські сніги —
Не найчистіше і не найясніше на світі.
Я, що походжу од циганської праматері,
Із своїм таланом, ворожбою і картами,—
Хай хоч у чомусь, та все ж єврейка.
Я завше боялась тебе —
Люфтваффе, багатоповерхові словесні конструкції,
Дуже рівненько підстрижені вусики,
Арійські очі, яскраво-сині.
Панцерник, панцерник, О Ти, що єси на
Небі — не боже, а свастико, чорним-чорнюща,
Аж не пробитись крізь неї ніякому небу.
Все жіноцтво шалено кохає Фашиста,
Чобіт в обличчя, звірячу звіриність
Такої самої, як ти, звірини.
На старім фотознімкові, тату,
Ти у класі стоїш біля дошки, й роздвоєне в тебе
Підборіддя, а не копито.
Але ж чим, ну чим не диявол той
Чоловік у чорному, котрий розгриз надвоє
Моє червоне серденько?
Мені було десять, коли тебе поховали.
А в двадцять я вирішила померти сама,
Щоб вернутись до тебе, до тебе, до тебе.
Була певна, що кості — і ті це зуміють.
А проте мене витягли З мішка,
Стулили докупи і склеїли.
Я сказала собі, що інакше спробую,
І я виготовила твою копію:
Чорне вбрання і «Майн кампф» ув очу,
Палкий шанувальник закручених гайок.
Я сказала: нарешті, я з цим скінчу.
Негайно, тату. Негайно.
Перетято провід у чорного телефону,
І вужам голосів проникнути ніяк.
Вбиваючи одного, вбиваю двох —
Упиря, що твою подобизну прибравши,
З року в рік точив з мене кров.
Разом сім літ, якщо хочеш знати.
Тату, ти тепер можеш спокійно лежати.
В твоє чорне вгодоване серце
Кілок осиковий вбили.
Селяни, що знали й ніколи тебе не любили,
Тупотять-витанцьовують на могилі.
Тату, тату, негіднику, я скінчила.

ПІСНЯ ДІВИ МАРІЇ

Агнець недільний вгодований, аж лускає.
Його ірреальність
Смальцю офіровано...

Вікно — божественне золото.
Коштовним ряхтінням взялось од вогню —
Того ж таки вогню,

Що плавляться в ньому гладкі єретики,
Що втікають од нього євреї.
Їхні засмальцьовані шати витають

Над зарубцьованою Польщею, над
Спаленою Німеччиною.
І не вмирають.

Сірі птахи в моє серце вселились:
Попелом — рот, і очниці — попелом.
Вони статкують. Над тим проваллям,

Котре людину, як мішок,
У космос витрушує,
Печі розжарились біло, немов небеса.

Це — душа,
Ця бойня кривава, крізь котру простую.
О дитя золоте, світ уб'є тебе і пожере.

РІЙ

Розлягаються постріли в нашім містечку —
Монотонне «ба-бах» по недільній: вулиці котиться.
Що ж, заздрість здатна пустити кров,
Чорними ружами запектися.
В кого ж воно стріляють?
Це на тебе вготовано гострі ножі
При Ватерлоо, Наполеоне.
Горбляться Ельбою кряжисті плечі.
Сніг-зброяр урочисто сліпучим оружжям
Сипле і сипле, зацитькуючи шипінням.
Ш-ш!.. Люди — лиш незрушні пішаки із слонової кості,
І ти їх переставляєш.
Бруд корчиться в горлах,
Моститься бруком під підошви чобіт французьких.
Злото-рожеві бані Росії тануть, як мрево,
У горнилі жадоби захланної. Хмари, хмари.
Так рій клубком утікає вгору
На сотню футів, під чорну крону сосни.
Треба збити його. Ба-бах! Ба-бах!
Занімілий, він думає: кулі — це грім,
Він думає: це — Глас Господній
Розгрішує хижого дзьоба, і кігті, й оскал
Жовтоногого пса-гончака, що вищиряє ікла
Над слоновою кісткою — мов налетіла
Ціла зграя, зграя, цілісінький світ.
Далеко забралися бджоли.
На сотню футів угору!
Росія, Німеччина, Польща!
Розм'яклі пагорби, червіньково-циноброві
Поля, що стягаються в розмір монетки,
Котра на переправі летить у річку гвинтом.
Чорний бджолиний клубок протестує —
Живопліт летючий, увесь шпичастий.
Чоловік із руками, од пороху сірими, став під сотами
Їхньої мрії, станції-вулика,
Де поїзди, вірні дугам сталевим,
Прибувають-відходять в безмежну країну.
Ба-бах! Ба-бах! Розчленовані, порозбивані,
Вони валяться у гущавину — маєте досить,
Фурмани, вершники, вої Великої армії!
Червоне ошмаття, Наполеоне!
Останній знак перемоги.
Збито роя в капелюха солом'яний трикут.
Ельба, Ельба, пухир на морі!
Білі бюсти маршалів-генералів
Заповзають у закапелки ніш.
Як це повчально, як показово!
Безмовно, громадою сунуть тіла
По дошці, обшитій тканинами Матері Франції,
У новий мавзолей,
Вежу слонової кості, розсоху сосни.
Чоловік із руками, од пороху сірими, посміхається —
Посмішка бізнесмена, людини, що звикла до дії.
У нього зовсім і не руки —
Азбестові ложа прикладів.
Ба-бах! Ба-бах! «Вони б убили — мене».
Жала великі, мов висмикнуті шпильки!
Здається, у бджіл існує поняття честі,
Така уперта, незгідлива чорна думка.
Наполеон задоволений, він усім задоволений.
О Європо! О тонни меду!

ДЕТЕКТИВ

Що робила вона у ту мить, як її накрило, війнувши
Над сімома горбами, борозною і синьою скелею?
Розставляла чашки? Це дуже важливо.
А може, сиділа при вікні, наслухаючи?
В цій долині так лунко кричать поїзди — наче схоплені дідьком душі.
Це долина смерті, хоч тут і рай для худоби.
Брехні трусили в садку свої мокрі шовки,
Очі вбивці, немов слизняки, повзком убік косували
Від самовпевнених, самозаглиблених пальців.
Пальці втоптували жінку в стіну,
Тіло — в люльку, й курився димок.
Це запах згорілих років — його чути на кухні,
А це обмани, прикноплені, мов фотознімки родинні,
А це чоловік — на усмішку зверніть увагу,
Смертельна зброя, еге? Та ніхто не вбитий.
В домі жодного трупа немає й близько,
В домі пахне лак до підлоги, скрізь плюшеві килимки.
В домі сонячне світло лезами виграє —
Знуджений зарізяка в червоній кімнаті,
Де само до себе балакає радіо, мов старий непотрібний родич.
Як воно вдерлось і чим обернулось — стрілою, ножем?
Якоюсь трутизною, а чи силою струму,
Від котрої спазматично кільчаться нерви?
Маємо злочин без трупа.
Труп взагалі тут ні до чого.
Маємо випадок випаровування.
Спочатку рот — про його відсутність
Доповіли аж на другий рік.
Був скараний за ненатлість: почеплений,
Як бурий плід, аби в'яв і всихав.
Відтак груди.
Ці були твердіші, два камені білі.
Молоко спершу зжовкло, а там зголубіло, зробившись водою,
Ще були жаждиві вуста, було двійко дітей,
Але кості їм оголились, і посміхнувся місяць.
Ну і от — сухі дрова, ворота,
Руді борозни, готові родити, ціле обійстя...
Ми линем у просторі, Ватсоне.
Є тільки місяць, набальзамований фосфором.
Є тільки ворон на дереві. Можете записати.

ПАРАЛІТИК

Буває й таке. Чи навіки?
Думка закам'яніла,
Ні рук — ухопитись за щось, ні язика,
Тільки єдиносуща, велика
І милосердна залізна легеня
Пом —
пує

В мені два закурені міхи, Ох,
чую:
Мабуть-таки, що навіки —
Доки
День за вікном телетайпною стрічкою не простукоче.
З'ява ночі
Тішить око, мов килимами,
Фіалковістю і вогнями,
Якісь голоси напливають: «Ну, як наші справи?»
Грудна клітка штивна і незворушна.
Мертвим яйцем лежу,
Сам-один серед цілого світу,
Якого торкнутись рука не зведеться.
На білій кушетці
Мене навідують фотографії —
Моя дружина, блякла й безживна,
В тисячі хутер завше закутана,
Із повнісіньким ротом перлів,
Двійко дівчаток її породи,
Так само безживних, що шепчуть до мене: «Тату»...
Мертві води
Починають тихцем покривати
Мої очі, і вуші, і ніздрі, і губи —
Ніби
Целофанова плівка, яку мені не розірвати.
Я лежу горілиць,
Я всміхаюсь, божок індуський. Усі
Пристрасті, всі
Бажання спадають із мене, як з пальців каблучки,
І цілий свій блиск забирають з собою.
Гілка магнолії,
Що впилася од власного духу
І більше нічого
Не просить собі від життя.

ЗИМОВІ ДЕРЕВА

Синє чорнило світанку, розведене, блідне і блідне.
На промокальнім, папері туману дерева
Проступають рисунком із ботанічного атласу —
Пам'ять, котра наростає, кільце по кільцю,
Наче низкою шлюбів, одна за одною,— обручки, обручки, обручки..
А проте дерева щиріші од жінок,
Дерева не знають ні зрад, ні абортів
І світ засівають так легко, без жодних зусиль!
Заживаючи вітру, безногі,
По пояс укопані в історію —
В шелест крил, в потойбіччя —
В горішнім світі вони тільки Леди.
О родителько листя і насолоди, Хто ж ці плакальниці, скажи?
Тіні горлиць туркочуть, але не приносять розради.

СУПЕРНИК

Коли б місяць всміхався, він був би подібний на тебе.
Те саме відчуття: щось прекрасне, але нищівне.
Ви обоє — великі викрадачі світла.
Тільки в круглому обрисі місяцевих вуст — світова скорбота,
А твої вуста незворушні.
І найбільший твій дар — усе обертати на камінь.
Це наче мавзолей, у якому ти,
Шукаючи цигарок, вистукуючи кісточками пальців по мармуровій стільниці,
По-жіночому мстивий, але здатний владати собою,—
Помираєш, аби твоє слово було таки останнім.
Місяць — він також принижує тих, кому світить.
Але ж місяць удень недоречний, та й просто кумедний.
А твої претензії, порожні, мов чисті бланки,
Надходять із регулярністю любовних листів,
Усепроникні, як чадний газ.
Кожна днина загрожує тим, що ти знов обізвешся,
Ти, що блукаєш хоч би й по Африці, а думаєш про мене.

НЕПЛІДНА

Порожня, відлунюю краплями кроків останніх —
Музей без скульптур, пишнота колонади, портиків, арок...
Фонтан у мене в дворі вискакує й сам западає в себе,
Чернечо-сліпий до світу.
Лілії мармурові
Дихають блідістю, як ароматом.
Бачу себе в уяві залюдненою тлумом,
Матір'ю білої Ніке й кількох Аполлонів незрячих.
Насправді ж мені допікають зальоти мерців, і нічого не відбувається.
Місяць кладе на чоло мені руку,
Чистий, мов аркуш, з лиця, мовчазний, як сестра-жалібниця.

ТЮЛЬПАНИ

Тюльпани занадто бентежливі, тут-бо зима.
Глянь, яке все білосніжне, усніжено-тихе.
Я вчусь вмиротворення, лежачи непорушно сама,
Так, як відсвіт лежить на цих білих стінах, руках і постелі.
Я — ніхто, і червоні спалахи не про мене.
Я віддала санітарам своє наймення і одіж,
Анестезіологу — своє минуле, хірургам — тіло.
Моя голова між подушкою і простирадлом,
Наче око між білих, некліпно застиглих повік.
Так, як учень тупий, вона мусить все чисто ввібрати.
Санітари туди-сюди сновигають, не порушуючи спокою,
Дріботять, ніби берегом чайки, у шапочках білих,
Щось там роблять їх руки, всі однаково — не розрізнити,
Тож неможливо сказати, скільки їх є довкруг мене.
Моє тіло для них — що для прибою камінчик:
Ніжно його обмивають, щоб стало, як галька, гладеньким.
Їхні сліпучі голки несуть сон збайдужіння.
От я й позбулася себе, немов спустіла валіза,
Моя шкіра лакована зночі — лиш вмістилищем для пігулок;
Мої чоловік і дитина всміхаються із фотознімка,
Їхні усмішки гачками чіпляються за шкіру.
Хай собі плине за течією тридцятилітня баржа,
Що її чомусь вперто прив'язують до мого ймення й адреси.
Вогким прибиранням із мене вимили все, що я в світі любила.
Злякана й гола, розпластана на каталці зеленій цератовій,
Дивлюсь, як помалу підступають води непам'яті,
Заливаючи мої книги, шухляди з білизною, чайний сервіз...
Я тепер мов черниця, я зроду не знала такої чистої цноти.
Не треба ніяких квітів — я ж тільки одного хотіла:
Лежати долонями догори, геть спорожнівши.
Що за свобода! — не маєш поняття, що за свобода!
Заполонений умиротворенням, аж ціпенієш,
І все це задурно — хіба за наліпку наймення та ще там за скілька дрібничок.
Це, певне, той спокій, котрий замикає вмирущих, я уявляю,
Як вони його ловлять ротами, неначе облатку церковну.
Тюльпани — передусім вони, надто, до болю, червоні.
Навіть крізь целофан я чую їх дихання легке,
Мов у сповитого в прозорі пелюшки божистого немовляти.
Їхня червінь гаряча пасує до рани моєї.
Вони невагомі — здається, зависли в повітрі, хоч так мене тяжко гнітять
Барвою крику, язиками полум'я цими,
Наче на шию червоні гирі почеплено.
Досі ніхто за мною не стежив, а зараз
Тюльпани в мій бік наставлено, а за спиною —
Вікно, у якому щодня розвивається і відцвітає світло повільне,
І я бачу себе — до смішного пласку, вирізану з паперу тінь —
На перехресті двох поглядів — сонця й тюльпанів.
У мене немає обличчя, я ж хотіла себе позбутись.
Живі тюльпани з'їдають мені призначений кисень.
Доки їх не було тут, повітря трималось спокійно —
Вдихом і видихом рівно ходило, без видимих збурень.
Але тюльпани його переповнили, наче гамір кімнату,
І тепер, налетівши на них, воно чорториєм вирує, як річка
Круг затонулого ржаво-червоного брухту.
Тюльпани зосереджують мою увагу — а їй же було так гарно
Пурхати і спочивати, нічим не скутій, розслабленій.
Стіни здається, теж прогріваються помалу-малу.
Ці тюльпани годилось би вкинути в клітку, як хижих тварин.
Вони роззявляють роти африканської кішки.
І я відчуваю, як серце у грудях — єдино із ласки! —
Раз у раз відкриває свій кубок червоного цвіту.
Вода, котру я пригублюю, тепла й солона, як море,
Плине з далекого краю — далекого, наче здоров'я.

ВДОВА

Вдова. Це слово само себе поглинає —
Плоть, клапоть паперу газетного, пірваний полум'ям вгору,
Заклякла мить, що потоком повітря возноситься
Над палючо-червоною топографією,
Вдова. Мертвий звук, що кидає тінь відлуння,
Виявляючи у стіні, непомітні дверцята,
За якими — хід потайний: затхлий дух, ядушно-застшні
Спогади, сходи, пружиною скручені, котрі ведуть
Нагору, щоб там обірватися ні над чим...
Вдова. Павук гіркоти невідчепно сидить і сидить,
Мов букша між спиць обертових її безлюбов'я.
Вона вбирається в смерть, як в накидку і капелюха.
Трепетне, наче метелик, лице чоловікове місячно-хворе
Кружляє довкола неї офірою, котру їй прагнеться вбити
Удруге, щоб тільки спинить, щоб утримать його при собі!
Образом паперовим до серця би притулити —
Так тулить вона його давні листи, зігріваючи їх своїм тілом,
Аж доки не здасться, що це від них, мов від шкіри живої, пашить.
Але паперова вона сама, ніким не зігріта.
Вдова — великий маєток, що пусткою став без господаря!
Повний протягів божий глас обіцяє надійну
Твердь зірок, між якими — неміряний простір
Непорушної, вічної чистоти, і ніяких там тіл,
Що в небеса б злітали, співаючи, наче стріли.
Вдова, нахилені низько плакучі дерева —
Дерева самоти, дерева скорботи, розкидані
По краєвиду зеленому, начебто темні тіні,
Чи радше — мов чорні отвори, в ньому пробиті.
Така вона, удова, ця істота, зіткана з тіней,
Згорнені руки — і нічого між ними.
Безтілесна душа в цім розрідженім, яснім повітрі
Могла б прослизнути повз іншу, не спостерігши нічого,
Бо душі проходять крізь душі, зникомі, як дим,
І цілком несвідомі шляхів, якими простують.
От чого боїться ця жінка — що душа чоловікова
Може битись і битись намарно об тугу її,
Як богородиці янгол блакитний, як голуб об шибку,
Що бачить тільки сіру пустку кімнати,
Куди прагне дістатись, б,удь-що-будь таки прагне дістатись.

МЕРТВОНАРОДЖЕНІ

Ці вірші неживі: такий смутний діагноз.
І пальчики у них розвинено як слід,
І лобики довершено-опуклі.
А що невдатні походжати так, як люди,
То все ж не через материн недогляд.
О боже, не збагну, що ж трапилося з ними!
Такі на вигляд геть усім доладні,
Так втішненько лежать у маринаді!
І знай всміха-всміха-всміхаються до мене, та ніяк
Легені не розтуляться і не заб'ється серце.
Не поросята і не риби, хоча вираз
Відсутній — справді, риб'ячо-пацячий.
Оживши, не олюднилися б, значить.
Але над мертвими я, мати, розум трачу —
Осклілі поглядом, вони мене не бачать.

ОСТАННЯ ВОЛЯ

Не хочу труни простої, а хочу собі саркофага
У пересмужку тигрину, і щоб дивилося з нього
Кругле, як місяць уповні, лице.
Хочу їх розглядати — тих, котрі потім надійдуть
Копирсатися поміж коріння й копалин безмовних.
Вже й зараз їх бачу — бліді та далекі, мов зорі, обличчя.
Ще їх немає навіть серед немовлят.
І в уяві моїй вони, наче перші боги — без матері-батька.
Вони схочуть дізнатись, чи була я великою панею.
Мені б свої дні засипати цукром і зберігати, як фрукти!
Свічадо моє туманіє —
Ще кілька разів дихнути, й нічого не буде видно.
І полотніють обличчя і квіти на білім екрані.
Я духові віри не йму. Він у сні витікає, мов пара,
Крізь рота, крізь очі. Мені його не зупинити.
Коли-небудь він не повернеться, от і вся пісня.
Інакше з речами:
Вони не рушаються з місця, малі акуратні світильця,
Численними дотиками зігріті, аж ледь не муркочуть.
Коли мені ступні схолонуть, все ж зостанеться за втіху
Синє око улюбленої, з бірюзою, каблучки.
Залиште мені мої мідні каструлі, залиште баночки з рум'янами —
Хай розцвітають довкола духмяними квітами ночі.
Буду собі лежати сповита, забальзамована,
Серце — в ногах, окремо, у чепурнім пуделку.
Морок і непритомність. Лиш сяйво речей цих звичних,
Чарівніше од лику Іштар1, круглого, як місяць уповні.

1 Іштар — у шумерській та ассіро-вавілонській міфології богиня кохання, плодючості

ОТАРА В ТУМАНІ

Запливають горби в непроникну молочну білість.
Люди, а може, зірки
Смутно мене споглядають, геть розчаровані.
Поїзд лишає смугу свойого подиху.
О мій неквапний
Конику ржавої масті,
Жалібний цокіт копит —
Ранок
Невідворотно чорніє, мов квітка зів'яла.
Незрушні, спокійні в сідлі мої кості,
А серце в грудях
Завмирає на вигляд далеких полів.
Ох, це вони,
Розступившись, пропустять мене в небеса,
У безрідні й беззоряні, в чорну воду.

Забужко Оксана Стефанівна — поетеса, автор збірки «Травневий іній» (1985), низки статей, а також перекладів з англійської, зокрема роману Патріка Д. Сміта «Місто ангелів» (1986). Кандидат філософських наук.

З англійської переклав Олег ЛИШЕГА

ЗБИРАННЯ ОЖИНИ

Нікого на стежці, нікого Й нічого, крім ожини,
Вона пообіруч, більше праворуч,
Ожинова алея збігає, петляє
І десь там внизу кінчається морем. Ягоди,
Мов пучка мого великого пальця, вологі,
Лискучі, в гущавині пашать
Блакитно-темним соком. Прискає на пальці.
Я не вимагала такого кривавого побратимства: зрозуміло, я подобаюсь їм.
Вони вмощуються в пляшці з-під молока, прилипаючи до стінок.
Вгорі пролітають граки чорними галасливими зграями —
Віхті спаленого паперу кружляють у небі.
їхні голоси самотні, протестуючі-протестуючі.
Я вже не сподіваюсь побачити море.
Високі зелені луки сяють, наче підсвічені зісподу.
Підходжу до куща, такого перестиглого, аж мухи обліпили його,
Звісивши зеленаві черевця і крильця, як на китайській ширмі.
Медовий місяць ягід задурманив їх: вони вірять небесним знакам.
Поворот — і кущі, ягоди — все позаду.
Все, що попереду,— море.
З-поміж двох пагорбів раптовий вітер дихнув
На тебе примарною пральнею.
Ці пагорби занадто гарні, щоб пахнути сіллю.
Мене провадить овеча стежка. Останній погляд
Звертається до північної щоки горба, оранжевої скелі —
Вона вдивляється в ніщо, ніщо, крім великого простору
Олов'яно-білих відблисків, і дзвін, ніби сріблярі
Кують і кують неприступний метал.

МІСЯЦЬ І ТИС

Це — світло душі, холодне і планетарне.
Дерева душі чорні. Світло блакитне.
Трави виклали свої жалі мені під ноги, наче я бог,
Лоскочуть підошви, нагадуючи про свою покірність.
Випари, духи заселили це місце,
Відгороджене од дому рядом надгробків.
Я просто не знаю, куди вже податись.
Місяць — не вихід. Це обличчя замкнуте,
Бліде, мов суглоб і само не своє.
Він волочить море за собою, як темну жертву: він тихий,
З О-подібним отвором відчаю. Я живу тут.
Двічі в неділю дзвони тривожать небо —
Вісім дужих язиків запевняють про Воскресіння.
Пісно добамкують свої імена.
Тис пнеться вгору — він готичної форми.
Очі підводяться по ньому — і бачать місяць.
Місяць — то моя мати. Вона не така лагідна, як Марія.
Його блакитні шати витрушують дрібних кажанів і сов.
Так би хотіла повірити в ніжність —
Образ її, тремкий, У свічках,
Хилиться наді мною, над моїми — її очі.
Я довго падала. Хмари розквітають
Блакитно і містично на очах зірок.
У церкві святі теж заголубіють,
Їхні тендітні ноги попливуть над камінними лавами,
Місяць не бачить. Він темний і дикий.
А тисове послання — непроглядна пітьма і мовчання.

ПРИБУТТЯ СКРИНЬКИ З БДЖОЛАМИ

Я замовила її, чисту дерев'яну скриньку,
Квадратну, як табуретка, попробуй, підійми.
Я подумала б, це — труна ліліпута
Чи маленької дитини,
Коли б не той гул всередині.
Скринька замкнена — це небезпечно.
Попереду ціла ніч,
А я ніяк не можу відірватись від неї.
Нема вікон, а замість входу —
Щілина заґратована.
Припадаю до неї.
Темно, темно.
Відчуття порухів африканських рук,
Збитих, сплющених.
По чорному гудуть.
Як їх випущу?
І саме гул привертає увагу найбільше,
Дикунське бурмотіння.
Якийсь римський плебс,
Ніщо поодинці, але, боже, гуртом!..
Тулюся вухом до шаленої скриньки.
Я не Цезар.
Я просто замовила скриньку з божевіллям.
Бджіл можна випустити.
їх можна поморити голодом — маю право, я ж власник.
Як вони зголодніли!
Цікаво, чи минули б мене,
Коли б розбила замок і випустила їх, а сама деревом стала.
Біляві колонади,
Білосніжна сукня вишні.
Мабуть, знехтують мною,
У моєму місячнім вбранні, у траурнім серпанку.
Я ж не медоносна —
Для чого їм завертать до мене?
Завтра стану богинею і випущу бджіл на волю.
Бо скринька тимчасова.

Лишега Олег Богданович (нар. 1949 р.) — поет, перекладач, автор книжки «Великий міст» (1989) та низки поетичних перекладів у періодиці.

Перекладено за виданням: Sylvia Рlath. Тhе Соllесtеd Роеms. — Наrреr аnd Row, New York, 1981

Оксана ЗАБУЖКО
НЕЗГАСНИЙ МАКІВ ЦВІТ

"Всесвіт"