Юрій Хорунжий
Шляхетні українки
Есеї-парсуни

Оксана Стешенко: Валькірія з чорною косою

Український письменник дворянин Михайло Старицький не лишив по собі маєтків чи інакших матеріальних надбань. Зате маємо низку його романів і п'єс, які і досі тішать читача і глядача. А ще він пустив у світ, доглянув і виховав творче тріо - трьох доньок, котрі доклали своєї лепти до нашої культури.
Та ще не сказано доброго слова про молодшу Оксану, що я і спробую зробити. Фактично це перший начерк її життєпису.
Народилася вона в Києві 24 січня 1875 року і виростала у мистецькій атмосфері літератури і театру. У господі Старицьких завше людно, весело, сюди злітаються на обіди й вечері творчі люди з усього міста, недарма ж цю оселю названо київськими Афінами...
Навчалася Оксана Старицька, як і її сестри, у гімназії Людмили Ващенко-Захарченко. "Українську частину" освіти дівчата здобули від батька і матері, відомих у Києві "хлопоманів і українофілів". Михайло Петрович Старицький вів перманентну війну з царською цензурою за право виставляти українські п'єси. Так, "Богдана Хмельницького" він проштовхував на сцену понад десять років... І все це - на очах у дітей. Недарма ж вони перейнялися його настроями і патріотизмом.
Початком самостійних рішень Оксани можна вважати 1897 рік, коли Російською імперією прокотилася хвиля "вітровських" демонстрацій. Не оминула вона і київської молоді. А почалося з того, що народниця-чернігівка Марія Вітрова, колишня слухачка Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в'язниці і спалила себе...
Вирішили справити по ній панахиду у київському Володимирському соборі, але студентів і молодь туди не пустила поліція. Студенти перейшли на другий бік Бібіковського бульвару і заспівали вічну пам'ять Вітровій. Начальник київської жандармерії генерал Новицький верхи, за ним козаки-дончаки, оточили молодь, арештували з півтисячі осіб, переписали прізвища, але відпустили. Другодні ті, які не брали участі у демонстрації, вирішили і собі висловити протест і з сумними піснями вирушили від університету до Бессарабського майдану...
Цього разу дончаки вихопили зброю і загнали студентів до арештантського відділення. Серед молодих, запальних була і Оксана Старицька. Довелося їй просидіти в камері два тижні, проте повернулася додому веселою, бадьорою. Виявилося, що в сусідній камері сидів Іван Стешенко, і, гуляючи арештантським подвір'ям, він освідчився їй у коханні, вони вирішили побратися, як тільки молодика випустять з ув'язнення. Довелося чекати аж півроку. Іван Стешенко нещодавно закінчив словесне відділення університету, знав шість іноземних мов, перекладав з них, писав вірші. Був частим гостем родини Старицьких, якийсь час проживав у їхньому помешканні.
За півроку Стешенко вийшов на волю з "вовчим білетом": звільнили під гласний нагляд на два роки із забороною викладати і працювати в університетських містах, тобто і в Києві... Перспективного жениха придбала собі Оксана, нічого не скажеш - так думав обиватель. Без прав, без посади, без засобів до існування, бо походив з простої міщанської сім'ї у Полтаві. Але інакшої думки була сама Оксана. Саме тоді до неї пристало символічне ім'я Валькірії. Так називали її друзі. За гарні темні очі, довжелезну чорну косу і за романтичність вдачі, безкорисливість і жертовність. Адже міфічна Валькірія в давньоскандинавському пантеоні богів допомагала героям-захисникам у битвах, а загиблих супроводжувала до Вальгалли - раю для лицарів, де вони тішилися у безтурботних іграх.
Проте безтурботним життя Івана й Оксани Стешенків назвати не можна. Народилася донька Орися. Батьки допомагають, як уміють, але треба самим заробляти насущник. Молоді працюють на хуторі Миколи Садовського і Марії Заньковецької і зрідка наїздять до Києва. Так, у серпні 1898 року вони беруть участь у з'їзді нелегального товариства "Молода Україна". З цього товариства молоді пагони української інтелігенції згодом утворять різні українські політичні партії. Зокрема Оксана й Іван Стешенки разом з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Олександром Тулубом, Михайлом Кривинюком, Павлом Тучапським і Миколою Ковалевським були першими українськими соціал-демократами, до цього означення з часом додалася назва і робітничої партії - УСДРП, членом якої став Володимир Винниченко.
Педагогічна праця Іванові Стешенку заборонена, тому, повернувшись з дружиною і дочкою до Києва, він змушений працювати в управлінні Південно-Західної залізниці і в міській думі, не полишаючи літературних вправ. Вірна Оксана Михайлівна завше поруч. 1904 року в них народжується син Ярослав. Громадська і видавнича праця Стешенків - Іван Матвійович редагував і видавав гостросатиричні журнали "Шершень" і "Ґедзь", а дружина допомагала - не лишилася непоміченою... 24 січня 1906 року, саме в день народження Оксани, до них нагрянула поліція з трусом. Нічого підозрілого не знайшли, але господар позбувся служби і до осені ходив у безробітних, аж поки пришукав службу у Мінській губернії.
Нарешті, наприкінці 1907 року, родина облаштувалася в Києві, знайшлася викладацька праця для чоловіка, він активно працює і в "Просвіті", читає популярні лекції про письменників, а дружина виховує дітей і веде господарство, втім не забуваючи і про "високе": пропагує мистецтво народного вертепу, робить і обшиває ляльки для нього. Цікаво, що і досі український вертеп, виготовлений подружжям Стешенків, зберігається в московському театральному музеї імені Олексія Бахрушина... Оксана Стешенко веде громадську роботу в українському клубі "Родина" упродовж 1908 - 1914 років, значиться членом його правління, аж поки клуб не закриває царська влада.
Починається світова війна. Іван Стешенко працює директором так званої Тетянівської гімназії для дітей біженців, яких принесла хвиля війни, а Оксана Стешенко - сестрою-жалібницею у шпиталі.
Лютнева петроградська революція і українська Березнева 1917 року виносять Стешенків на гребінь суспільно корисної діяльності. У червні Українська Центральна Рада призначає Івана Стешенка генеральним секретарем, тобто міністром освіти в уряді УНР. Оксана Михайлівна працює під його началом у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру.
...У ніч з 29 на 30 липня 1918 року у Полтаві двома пострілами смертельно поранено Івана Матвійовича Стешенка, свідком був чотирнадцятилітній син Ярослав. Як виявилося геть пізніше, вирок Зіньківської повітової організації більшовиків виконав їхній агент Башловка. Чим не догодив більшовикам генеральний інспектор (посада Стешенка за Гетьманату) Міністерства освіти - про це можна здогадатися, проаналізувавши його діяльність, спрямовану на задоволення національних потреб населення України в освіті. Уряд УНР належно поцінував працю Івана Стешенка, назвавши його ім'ям київську вулицю, колишню Столипінську (тепер Олеся Гончара). Цю назву вулиця мала упродовж 1918-1919 років.
Оксана Михайлівна лишається без чоловічої опори, але продовжує справу Івана Стешенка. За Директорії вона голова дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, 1919-1923 років працює в Українському Червоному Хресті. Ще за Центральної Ради видала дитячу читанку "Рідні колоски", де зібрала найкращі твори українського письменства. Ця книжка витримала чотири видання (1917, 1918, 1923, 1924 рр.), у наступні роки з'являється збірник "Колоски життя" (1924, 1925). 1920-х і на початку 1930-х років багато пише для дітей прозових і поетичних книжечок: "Як Юрко подорожував на Дніпрові пороги" - цікава пригодницька повістина, події якої передували будівництву Дніпрогесу на овіяних козацькою славою порогах, а ще "Три чаїнки", "Задача", "Наша хатина", "Казки для дітей", "Бурякова пісня", "Чарівна лопата", "Герої зв'язку". Деякі з цих творів і досі зберігаються у фондах київського Музею видатних діячів української культури - Лесі Українки, М. Лисенка, П. Саксаганського, М. Старицького. Вони варті уваги - цікаво, з любов'ю до малечі написані, барвисто ілюстровані, ці книжечки, напевно, могли б зацікавити і теперішніх видавців...
Оксана Михайлівна, як і середульша сестра Людмила Старицька-Черняхівська, мала хист до мемуаристики, вона авторка щирих спогадів про Лесю Українку і батька - Михайла Старицького. До речі, саме Оксана Стешенко переклала на українську кілька татових історичних романів, які той був змушений друкувати російською за тих часів, коли ще діяв царський Емський акт 1876 року про заборону українського слова. На рідну вона переклала і деякі поезії Миколи Некрасова та роман Михайла Салтикова-Щедріна "Пани Головльови". За літературну працю Оксану Стешенко 1939 року було прийнято до Спілки письменників України. 1940 року до сторіччя Михайла Старицького у журналі "Театр" № 11-12 опубліковано її у співавторстві з Людмилою Старицькою-Черняхівською спогад "Відгуки життя". Це був останній твір письменниць, що побачив світ за їхнього буття...
Зважмо на її подвиг як матері. Зоставшись без твердої чоловічої руки, вона пережила громадянську війну і вивела в люди двох дітей - та ще й яких! В обох спрацювали дідові, батькові і материні гени. Син Ярослав заповідався на визначного бібліографа, він устиг укласти "Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798-1916 років" - загалом чотири тисячі назв! Крім того, бібліографію книжок і статей про українське мистецтво, монографію про художника Георгія Нарбута, бібліографію друку для дітей. Якби... він жив не за більшовицького соціалізму. Вперше його заарештували 1929 року у так званій "справі Спілки визволення України", вдруге - 1933 року, і вже на засланні в Казахстані - утретє, 1936. Остання звістка про Ярослава Стешенка датується 1939 роком з Колими, де він і загинув, а мати так і не довідалася - де і коли...
Доньці Ірині (Орисі) Стешенко пощастило. Вона вижила. Хоча і була акторкою репресованого Курбасівського "Березоля". Останні десятиріччя свого життя Ірина Стешенко - відома перекладачка прози і п'єс західноєвропейських класиків: французьких, англійських, німецьких, італійських. Проте - про неї далі, їй автор присвятив окремий есей. Саме вона розповіла мені родинну легенду про те, що Старицькі походять з княжого роду Рюриковичів-володарів Київської Русі...
Мати ж її - Оксана Михайлівна Стешенко - стала жертвою терору комуністичної влади. Коли німці підійшли впритул до Києва,
20 липня 1941 року Оксану Стешенко і Людмилу Старицьку-Черняхівську, які проживали в одній квартирі, заарештовано органами НКВС, вивезено до Харкова, де обом письменницям пред'явили звинувачення в антирадянській діяльності за статтею 54 Карного кодексу УРСР. Тепер це звучить сміхотворно... А тоді... Чим керувалися органи? Чого боялися? Кого - двох жінок похилого віку? Чи не тому, що у Львові 30 червня було проголошено український уряд під проводом Ярослава Стецька, і енкаведисти боялися, що ця акція повториться в Києві і доньки Старицького увійдуть до цього уряду та працюватимуть, як колись за Української Народної Республіки?
Факт лишається фактом. Обох сестер у товарному арештантському вагоні повезено до Казахстану (у цьому ж потязі - й академіка Агатангела Кримського та інших). Дорогою помирає Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська, її тіло виносять з вагона конвоїри і невідомо де закопують... Оксані Михайлівні Стешенко вдалося дістатися Казахстану, там вона і померла в одному з концтаборів, у якому - невідомо, приблизно 1942 року, точна дата також незнана...
Пропоную читацькій увазі ще не публіковані спогади Оксани Стешенко та люб'язно запропонований Аллою Миколаївною Грінченко вірш Оксани Михайлівни.
"Спогади" Оксани Стешенко зберігаються у відділі рукописів Інституту літератури НАНУ, архів М. Старицького. У рукопису початок спогадів написано рукою Оксани Стешенко, а далі продовжено рукою Людмили Старицької-Черняхівської. Чому так сталося - нині пояснити важко. Можливо, сестри пригадували давні події разом, а друкувати планували під іменем Оксани, бо Людмила через засудження у "справі СВУ" була "persona non grata"... На жаль, під рукописом немає дати написання, але, мабуть, це - кінець 1930-х або 1940 рік. Наприкінці спогадів чітко й однозначно поставлено "О. Стешенко", отож друкую їх під іменем Оксани Стешенко, хоча неформально вважаю цей твір спільним сестер Старицьких - Оксани і Людмили.

Оксана СТЕШЕНКО

Спогади

Високий, ставний, гарний, веселий і без краю добрий - ось той образ, який з'являється в моїй уяві, коли я згадую своє дитинство. Це був мій батько. Я згадую літні часи, які ми проводили в селі Карпівці. Батько тоді захоплювався господарством, але все ж таки знаходив час і для того, щоб бавитися з нами - малими дітьми. Треба сказати, що батько мав надзвичайну вдачу. Він страшенно легко захоплювався як і серйозними речами, так і різними дрібницями, як, наприклад, іграшками з дітьми.
Але найбільше всього ми, молодші діти (я і моя молодша покійна сестра Оля), любили ходити з татком на полювання. Взагалі полюванням батько мій і дід (що гостював у нас) захоплювалися найбільше і часто влаштовували облави на великого звіра. Звичайно нас на таке полювання не брали.
Іноді батько брав рушницю, кликав Тібору (собаку) і нас:
- Ану лиш, діти, ходімо на перепелів!
Ми з радістю разом з собакою Тіборою бігли за батьком.
Недалеко нашої садиби переходили ми широкий шлях і входили в густий ліс кукурудзяного поля. Кукурудза була така висока, що не тільки ми, малята, але й дуже високий батько майже ховалися в ній. Батько пускав вперед собаку і нас, а сам ішов позаду. Дуже було романтично - тихо і страшно, і цікаво пробиратись між густим лісом кукурудзи. Коли це враз... пурх, піднялася птиця вгору і далі почувся страшний вибух. Ми, звичайно, від страху як стояли, так і падали на землю. Потім розлягався голосний крик батька: "Тібора, піль, піль!" - і ми вставали і дивилися, як собака приносила забиту пташку. Полювання тривало недовго, швидко наші страхи кінчались, і, тріумфуючи, бігли попереду батька додому і на весь голос кричали:
- А ми забили п'ять перепілок!
Надвечір батько частенько любив у сутінках згасаючого дня сідати за рояль і фантазувати. Грати він умів, грав часто в чотири руки з моєю мамою, але віртуозом ніколи не був. Імпровізуючи за роялем, він любив згадувати старовинні романси, яких ще давно-давно співала йому його покійна мати. Батько мав дуже приємний баритон, ми потихеньку підходили до нього і з захватом слухали його співи. Як зараз пригадую, як гарно він виконував романс:

Я - сирота, и в мире счастья
Я, как родился, не видал...

Любив співати "Вечерний звон, вечерний звон, как много дум наводит он...", "Выхожу один я на дорогу", "На заре туманной юности" та багато інших.
Але найбільш всього я любила, хоч і була тоді ще малою, слухати, як читав батько. А читав він надзвичайно гарно і любив дуже декламувати. Щовечора, після вечері, батько читав що-небудь уголос.
Як зараз пам'ятаю великий кабінет з надзвичайно великим диваном. Майже вся родина вміщалася на тому дивані, а я, мов миша, забивалася в самий куточок і, скулившись, слухала разом з усіма те читання. Біля столу, на якому горіла під зеленим абажуром лампа, сидів батько і читав "Маскарад" Лермонтова. Всі мовчки слухали, в хаті стояла напружена тиша. Та коли батько дочитав до того місця, де Арбеніна кричить: "Доктора, доктора!..", я зривалася з місця і з страшенним плачем кидалася до батька і кричала: "Ай, ай, не читай доктора, доктора!.."
Ми дуже любили слухать, коли батько розповідав нам про свої молоді роки і про всі ті витівки і жарти, що їх ініціатором він був у свій час. Звичайно, багато з них я забула, за деякі батько сам згадує в своїх спогадах (див. "К биографии Н. В. Лысенко"), але одна пригода яскраво зосталася в моїй пам'яті. Її не раз згадував і батько, і мій дядько М. В. Лисенко, що теж брав у ній участь. Розповідаючи про цю пригоду, вже літні люде, сміялися завжди щиро і весело, мов діти. А подія була ось яка:
У Києві, в початку 60-х років минулого століття (ХІХ. - Ю. Х.) на різдвяні свята влаштовувався великий прилюдний бал-маскарад у Контрактовому домі на Подолі. Звичайно молоді студенти Старицький і Лисенко збиралися на ньому бути. Тут з'явилася щаслива (а може, нещасна) ідея у батька одягнути "оригінальний" костюм і тим вразити пишні збори. Вони мали з'явитися на бал в убраннях "чорнокожих австралійців". Правда, що такі костюми і не вимагали великих коштів. Домашня кравчиха пошила з чорного коленкору трико, а щоб воно краще трималося, його мокрим натягли на голе тіло. Пошили якісь фантастичні коротенькі спіднички з різнокольорових ганчірок, у кучеряве волосся встромили куряче пір'я, наділи на шиї з мушлів намисто, загримирували обличчя - і австралійці були готові.
Поява австралійців на балу справила фурор. Спочатку все йшло добре, але ось почали танцювати кадриль. Батько подав стільця своїй дамі, а сам, для більшого ефекту і як годилося справжньому австралійцеві, сів просто на долівку коло ніг своєї дами і схрестив ноги. Враз сталася велика несподіванка, ззаду щось тріснуло і домашнє трико луснуло аж від самісінької шиї донизу. Стався страшний скандал, батько не міг встати. Хтось приніс йому плаща, і він був змушений піти з балу. Це згадки моїх наймолодших літ.
1882 рік. Ми жили в Києві на М[алій] Володимирській вулиці (нині вул. Чкалова). Мене вже отдали до гімназії. Жили тоді наші батьки дуже широко, в нашій господі завжди було повно різного народу. Батько весь пірнув у літературно-видавничу громадську роботу. По суботах у нас збиралося т-во "Старої Громади", "Словник" тощо.
Батько пильно працював над виданням альманаху "Рада", і щодня пошта приносила нам чималу кількість листів - то було листування з різними новоявленими авторами. (Далі у тексті пропуск. - Ю. Х.).
Отже, батько й погодився на те. Українська трупа, згідно з розпорядженням адміністрації, не мала права заснувати свій постійний театр і осістися на одному місті, вона мусила переїздити з міста на місто, а київський ген.-губернатор Дрентельн, обурений, наляканий оваціями, які щовечора зустрічали українські вистави, заборонив укр[аїнським] трупам наближатися на "гарматний постріл" до "Юго-Западного края". То ж батько з трупою після блискучого сезону (1883-1884 років. - Ю. Х.) виїхав з Києва і взагалі з Правобережної України. Протягом десяти років батьки наші поверталися до нас у Київ тільки на піст або десь на місяць улітку.
У 1893 р. батько залишив трупу і повернувся на постійне життя до Києва. З цього часу я вже пам'ятаю його добре. Виїхав він з Києва молодим, здоровим, повернувся хворим, розбитим незгодами життя; виїхав людиною достатньою, маючою, а повернувся цілком зруйнованим, не маючи нічого в руках, крім свого пера. Та то нас не журило. Ми вже були всі дорослі і заробляли сами на себе.
Не вважаючи на тяжку хворобу серця, батько не втратив жвавости, енергії й життєрадости. Скоро минав напад сердечний, - батько знову оживав і знов брався до праці. За часи керівництва трупою батько написав багато п'єс, і їх виставляли всі трупи, але він не мав з них зиску. Незабаром батько вступив до Общ[ества] Драм[атичних] писат. й оп[ерних] комп[озиторів]; але чи на той час воно було ще негаразд організоване, чи щось інше, але авторський гонорар був дуже мізерний і рахув[ати] на нього як на засіб до життя було неможливо, треба було шукати якоїсь роботи, і батько почав разом із сестрою Людою писати історичні романи, ті романи друкувалися в московській газеті "Московский листок" і забезпечували життя.
З приїздом батька всі літератори - і старі й молоді - та й взагалі всі діячі мистецтва почали знову збиратися в нашій господі. Кожний новий літературний твір, український і російський, читався в нас, і батько на диво щиро відносився до всіх товаришів-літераторів. З'явилися до нас і поляки-письменники, особливо пам'ятаю, вчащав до батька один молодий поляк-поет новітнього декадентського напрямку. Батькові подобалися його вірші, він декламував їх і одразу перекладав на українську мову, а ми трохи посміювалися з них, фамілію поета я, на жаль, забула, а деякі вірші пам'ятаю.
Але найбільше тішили батька молоді українські літератори, вони, мов діти, горнулися до нього, і він їм був учителем, другом і батьком. Улюбленцями батьковими були Леся Українка та В[олодимир] Самійленко, з якою любов'ю читав він і розбирав їхні твори. І не тільки хвалив, робив і свої зауваження, і вони з великою повагою ставилися до нього. Дебати іноді тяглися до пізньої ночі. Пам'ятаю, тато читав "Блакитну троянду" і розбирав детально, захоплювався 1, 2 дією і казав, що в 4 і 5 - великі хиби з боку архитект. і психології. Леся згідно (нерозбірл. - Ю. Х.). Також милувався віршами й перекладами Самійленка, особливо перекладами Беранже. Батько добре знав і фр[анцузький] оригінал, і переклади Курочкина і порівнював їх, і вимагав від Самійленка повної точности. Пам'ятаю, як він настирливо вимагав, щоб Самійленко переклав точно так, як у Курочкина вірш "Ведь я червяк в сравненьи с ним, в сравненьи с ним, с лицом таким, с его сиятельством самим". Самійленко одбивався, казав, що в оригіналі нема того "черв'яка", а тато доводив йому, що в нього - у Самійленка - немає того "подхалимства", яке так гарно подає Курочкин. Самійленко, маленький, верткий, бігав по хаті і озивався своїм надзвичайно симпатичним тенорком в обороні свого перекладу, а тато напосідав, і, зрештою, обирали "равнодействующую". І[ван] Стешенко перекладав "Орлеанську дівчину". Скільки часу проводили вони з батьком не раз, коли траплявся якийсь негнучкий вираз, невторопане слово!
І все це робилося з боку батькового з такою любов'ю, з такою зацікавленістю, інтересом, наче це були його власні твори.
Прибивались до нашого гурту і цілком комічні елементи. Пам'ятаю, завітала одна дама в чорній сукні з червоною трояндою на грудях, ми її прозвали "писательница". Вона приносила батькові цілі купи якогось мотлоху - все "дрями" і оповідала про те, як вона їх "творить":
"Муж спит, а я встаю с постели, зажигаю свет, сажусь к столу и начинаю писать... пишу, пишу, пишу, листы падают на пол, один, другой, третий... Я ничего не помню, я пишу... падают листы... наконец и я падаю истомленная на постель, а утром просыпаюсь и, с трудом переводя дыхание, говорю мужу, указывая ему на кучу бумаг: "Посмотри, что там на полу... Это все моя работа".
На превелику силу одчепився батько від неї.
Трохи подібним була і знайомість наша з штабс-капітаном П.
Прийшов він до нас тяжко ображений, прийшов викладати свої жалі. Він написав був драму з часів первісних людей, тубільців київських печер, і утворив для них якусь особисту, ніби відповідаючу дійсности, мову. То ж і пішов зі своєю драмою до відомого в Києві філолога й педагога Н., щоб він перечитав її і висловив свою думку щодо правильности мови печерних людей. Шановний педагог зустрів драматурга суворо і сказав йому, що він не мав можливости досліджувати мову печерних людей і тому він одмовляється висловлюватися з приводу його утвору.
Бідний штабс-капітан прийшов зі своєю драмою до нас. Батько зустрів його надзвичайно ласкаво, зараз призначив читання його п'єси. Зійшлися О. П. Косач, Леся Українка, М. В. Лисенко й інші, і автор, зігрітий ласкавим товариським відношенням, - розцвів. Правда, мова в драмі була таки чудернацька, і ми іноді й губи кусали, щоб не розсміятися. Так, наприклад, Стара праматір вигукувала в печері:

Азавися батьков дух,
Азавися маткин дух,
Азавися череп,
Азавися грозен.
Чор тор гип фип
Тер фер чур мур.

Потім П. писав і інші п'єси, він прибився до нашого гурту, був милим, добрим приятелем і писав гарненькі п'єси.
У 1895 р. відкрилося в Києві Літературно-Ар[тистичне] Общ[ество], хоч заклали його й реакційні елементи, але українські літератори почали вступати в нього і незабаром взяли гору на загальних зборах. В правління була обрана більшість українців - Лисенко, Науменко, Старицький, О. Косач, І. Стешенко, і нарешті українське громадянство придбало собі арену для культурно-громадської діяльності. Старицький-Батько був душею товариства. Він урядорував концерти, літературні вечори і інші. Завданням батьковим було об'єднати всі літературні сили, особливо літературні сили пригноблених царським урядом національностей. Пам'ятаю, батько урядив вечір пам'яті Надсона, і в цьому вечорі виступали зі своїми перекладами українські, польські, німецькі, французькі й грузинські поети. Вечір мав великий поспіх (успіх. - Ю. Х.).
До кінця життя батько залишався членом правління і почесним членом Л.-А. Общ. Не зоставався він глухим до жодної події громадського життя. Коли в Москві був організований Перший з'їзд театральних діячів, батько, не вважаючи на тяжкий стан свого здоров'я, поїхав на з'їзд і виступив з великою принциповою доповіддю. В цій доповіді він подав з'їздові відомості про жахливий стан українського театру, про неможливий гніт цензури і надуживання владою всіх губернських сатрапів, що їхнім приписам підлягали всі діячі укр. театру. Доповідь зробила велике враження. З'їзд прийняв усі тези батькової доповіді. І дійсно, вважаючи на доповіді Старицького, Саксаганського, чернігівської інтелігенції, подану [доповідь. - Ю. Х.] від імени М. К. Заньковецької, український театр добув деякі пільги.
Цей виступ на з'їзді приніс батькові великі неприємності. Чорносотенні елементи, що теж брали участь у з'їзді, не подарували йому цього. Співробітник "Киевлянина" надрукував в петер[бурзькій] газеті "Мир[овые] отгол[оски]" ганебну статтю "Драм[атурги]-хищ[ники]", в якій намагався довести, що всі українські драматурги, що так скаржилися на з'їзді на цензурні утиски, в дійсности грабують всіх російсь[ких] і закорд[онних] драматургів, перекладають їхні твори і видають їх за свої. Батько покликав Алек[сандровського] до коронного Суду. Суд засудив Алек[сандровського] за "клевету". Справу було виграно, але весь цей "процес" тяжко вплинув на батькове здоров'я і вкоротив йому віку.
Останнім виступом батьковим був виступ його в Полтаві на святі відкриття пам'ятника Котляревському в серпні місяці [1903 року. - Ю. Х.], була добра година, і батько поїхав з нами до Полтави. Він був страшенно задоволений, що знову побачив Полтаву, оглядав всі вулиці, будинок гімназії, де він учився, і т.п. На свято відкриття з'їхалися сила укр[аїнського] громадянства, і Карий, Саксаганський, Садовський, всі радо вітали батька, він був у радісному підвищеному настрої, деклямував, виступав з промовою за великою товариською вечерею, ожив і помолодшав... Це був його останній виступ.
Коли ми повернулися додому, тато дякував мене за те, що я повезла його до Полтави.
Років за п'ять до смерти батько одержав академ[ічну] пенсію. Цей факт страшенно тішив батька, не сама пенсія (33 крб. 33 к.!!), а те, що в постанові академічній було зазначено, що дається пенсія "за работы на народном языке".
Поруч з писанням історичних романів батько не залишав і своєї драм. творчости. За цей період він написав свої кращі драми "Б[огдан] Х[мельницький]", "М[аруся] Б[огуславка]", "Об[орона] Б[уші]", "Ост[ання] н[іч]". Останньою його драмою була "Вл[адислав] ІV", він старанно підготовляв весь матеріал, розробив детальний план, але не вспів закінчити роботи.
У 1904 р. [насправді - 1903. - Ю. Х.] до ювілею М. Лисенка батько написав спогади про нього. Редакція "Киевской старины" запросила батька написати свої спогади. З великою охотою взявся батько до цієї роботи. Він писав уже не встаючи з ліжка (нерозбірливо. - Ю. Х.), уриваючи хвилини між нападами сердешними. Ці спогади "Зо мли минулого" він не зміг закінчити, і - маючи на меті змалювати весь сувій свого життя і галерею портретів тих, щиро перейнятих гуманними ідеями, відданих народові діячів, що з ними разом він ішов шляхом життя, - залишив нам тільки перший розділ своїх спогадів - спогади наймолодших дитячих літ.
У той само останній рік свого життя батько звернувся знову до думки видавати періодично альманах, щоб таким чином задовольнити потребу журналу і дати наростаючому українському громадянству свою літературу. Він вже розіслав був запросини до всіх літераторів. Смерть перервала і цю працю.
Похорон батьковий був великою громадською подією... Без різниці національности зійшлися представники народностей поступової громад[ськости]: українці, росіяни, поляки, грузини, німці, євреї. Вони прийшли провести свого друга-поета і наче підкреслили так основну рису батькових переконань: глибокий патріотизм - без жодного шовінізму, повага до всіх національностей і до всіх поступових революційно-демократичних елементів. Проводжала його в останню путь сила народу - студентство і представники селянської молоді. На могилі виголошено було багато промов, другом, батьком і учителем називали його представники молодих українських поетів.
На залізному хресті на батьковій могилі стоять прості слова, в них вилилась вся сила його життя:
Нехай Україна у щасті буя -
У тім нагорода і втіха моя.
О[ксана] СТЕШЕНКО

До змісту