Юрій Хорунжий
Шляхетні українки
Есеї-парсуни

Марія Старицька: Господиня у школі Лисенка

Подружжя Старицьких - Михайло Петрович і Софія Віталіївна мали п'ятірко дітей - як пальців на долоні... Третя дитина Оля рано пішла з життя, мізинчик Юрко вивчився на правника, а стежкою батька пішла трійця дівчат: Марія, Людмила й Оксана. Старша з них, Марія, народилася в селі Лебехівці на Полтавщині, де батькові дістався у спадок невеликий маєток, 19 (за новим стилем - 31) травня 1865 року. На зиму Старицькі переїхали до Києва, де Михайло Петрович дістав службу в архіві Київського університету, водночас розпочавши інтенсивну творчу - поетичну й перекладацьку - працю, брався і до драматургії.
Це була пошевченківська доба, і передова українська інтелігенція підхопила ідеї й настрої Поета, продовжила тему національного відродження і народного просвітництва. Серед таких послідовників, але з власним голосом, був Михайло Старицький. Відповідною була й хатня атмосфера в господі Старицьких. Хоча за стінами вирувала ворожа українству стихія у середовищі дворянства, купецтва, чиновництва. Це добре ілюструє уже цитований вірш Старицького "Марусі", адресований саме до старшої доньки Марії.
Але були і віддушини. Одна з них - перший у Києві і другий після Петербурга в Російській імперії дитячий садок сестер Ліндфорс, Марії й Софії. Молодша Софія, згодом Русова за чоловіком, стане видатним українським педагогом. Тоді сестри починали з дитячого садка, куди Старицькі й віддали своїх доньок Маню і Людю. Озброївшись передовими методами Песталоцці, Руссо, Дістерверга, Фребля, порадившись з кращими петербурзькими педагогами, сестри Ліндфорс домоглися дозволу попечителя шкільної округи і восени 1871 року відкрили садок, винайнявши помешкання з двох кімнат у будинку на вулиці Фундуклеївській навпроти міського театру (тепер - оперного). "Скоро в нас набралося коло двадцяти дітей, - пригадувала Софія Русова, - між ними багато було дітей професорів - Сара і Адам Хржонщенські, Маня і Людя Старицькі. Мані теж було шість років, але вона була така велика на зріст, що була вища за всіх дітей. Вона любила збирати коло себе дітей і оповідати їм по-українськи казки, та такі страшні, що діти аж очі витріщали. Ми їй забороняли лякати дітей, але, розказуючи, вона захоплювалась, і страшні примари мимо її волі виростали в її творчій фантазії".
Отож, ще в дитячому віці виявилася артистична вдача Марії Старицької. Виховательки, зовсім молоденькі, потоваришували з родиною Старицьких, Миколою Лисенком, цими поодинокими українськими родинами в Києві, і ті мали на дитячих педагогів вирішальний вплив, на їхнє ставлення до української культури. Не забуваймо, що сестри Ліндфорс мали шведсько-французьке походження, але щиро перейнялися українськими проблемами - землі, на якій вбралися пір'ям.
Далі Марія і менша на три роки Людмила Старицькі навчалися в київській приватній гімназії Людмили Ващенко-Захарченко (дружини відомого професора математики Київського університету Михайла Ващенка-Захарченка), жінки теж вельми освіченої, передової на свій час, хоча і змушеної дотримувати офіційного курсу навчання в імперії. Звісно, в гімназії Ващенко-Захарченко не йшлося про вивчення української мови, літератури, історії, заборонених Валуєвським указом і Емським актом. Ці науки дівчата засвоювали з батьківських вуст та від їхніх однодумців.
Визначною подією в житті Києва стали вистави в театрі Бергоньє української театральної трупи Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Марії Заньковецької... Всі були зачаровані виставами з українського репертуару та грою акторів і керівника трупи Кропивницького. Він часто буває в господі Старицьких, і від його акторської майстерності та веселої вдачі, широкої натури в захваті Маруся Старицька. Марко Лукич сватається до неї... Батько й мати розгубилися від несподіваної пропозиції, але вирішили здатися на думку доньки. Та вагається, проте відмовляє Кропивницькому. Чи то далася взнаки помітна різниця у віці гімназистки й удівця, чи Марія вирішила, що їй зарано впрягатися до сімейного воза; вона мріє про Вищі жіночі курси. Попри це своє рішення Марія Старицька на все життя збереже повагу до Марка Кропивницького, захоплення його талантом. І піде врешті його шляхом. Це станеться трохи згодом. Треба зазначити, що театр вабив Марію Старицьку змалечку, так само і її молодших сестер. Батько-драматург, мистецьке оточення і взагалі театр у ХІХ столітті виконував роль засобу масової інформації - наймобільнішого, наймасовішого, найдієвішого. Театром марили...
Валерія О'Коннор-Вілінська у спогадах "Лисенки й Старицькі" описує ту атмосферу. Разом із сестрами Старицькими - Марією і Людмилою - вона ходила до гімназії Ващенко-Захарченко, удвох з Людмилою вони написали першу п'єсу - драму з лицарського життя.
"У вітальню перенесли з кабінету великий письмовий стіл Старицького, спорудили на ньому башту з паперу, звідки визирала красуня-принцеса. Лора (Валерія, яка грала лицаря. - Ю.Х.) в штанях і з шаблею ходила біля столу. Лицар клявся добути красуню. Для цього він ішов до старої чарівниці, яку грала Людя; відьма палила бенгальські вогні, біля неї крутилося чортеня (Оксана, молодша із сестер Старицьких. - Ю.Х.), потім з'являвся король - Маня в золотій паперовій короні, з малиновою ковдрою-мантією на плечах, ступала велично..."
О'Коннор-Вілінська лишила нам і портрет юної актриси. "Марія Старицька - весела, заповзята, артистка змалечку, любила вдавати з себе когось, шумлива, галаслива, деспотична, свавільна. Одного разу, як Михайло Петрович зачинив її в кімнаті, зняла крик: "Ти - тиран! У нас не батько, а тиран! Людя, вискочи надвір, застудись і умри на злість йому!"
1883 року, саме тоді, як Михайло Старицький узяв на свої плечі утримання театральної трупи Кропивницького, Марія вирішила продовжити освіту на природничому відділенні Бестужевських курсів у Петербурзі. Дослідники досі вважали, що вона скінчила ці курси. Але нещодавно виявлені архівні документи наводять на іншу думку. Це справа про прийняття до числа слухачок і перебування на Київських вищих жіночих курсах Старицької Марії Михайлівни 1884 року. Серед паперів прохання Марії Старицької про зарахування на ці курси від 29 вересня і відношення С.-Петербурзьких вищих жіночих курсів, атестат про закінчення Київської приватної гімназії Ващенко-Захарченко від 8 червня 1882 року за № 33 і згода подружжя Старицьких на вступ їхньої дочки Марії на курси, а також свідоцтво київського поліцмейстера про благонадійність, без якого тоді не було нікуди ходу.
Звідси можна зробити висновок, що Марія Старицька, перебувши рік на Бестужевських курсах у Петербурзі, перевелася до рідного Києва і саме тут завершила свою вищу освіту.
Навесні 1885 року славнозвісна театральна трупа корифеїв Кропивницького - Старицького розпалася, Михайло Петрович фактично збанкрутував з того і змушений був закласти власну трупу. 1886 року до неї вступила і Марія Старицька. Разом з батьком вона гастролює в Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі, Варшаві, Вільні, Мінську, Казані, Баку, Тифлісі, перебуваючи, очевидно, на другорядних ролях і допомагаючи батькові в організаційних справах - упродовж кількох сезонів по 1890 рік.
Наступного року вона їде навчатися до Москви на театральних курсах у відомого педагога О. О. Федотова, живе у Москві у дядька у других Володимира Немировича-Данченка, де той викладав акторську майстерність в музично-драматичному училищі при Московському філармонійному товаристві. Продовжити навчання на вказаних курсах Марії Михайлівні довелося в Петербурзі, куди 1893 року переїхав О. О. Федотов. Саме у Північній Пальмірі вона і почала самостійне акторське життя. Обрала собі театральний псевдонім: Яворська.
Маємо угоду від 17 серпня 1894 року між М. Старицькою і дирекцією "Василеостровского театра от Общества дешевых столовых и чайных домов трудолюбия в С.-Петербурге" терміном з 1 вересня 1894 року по 12 лютого 1895 року включно. З боку молодої актриси такі зобов'язання: "Я, Мария Старицкая, обязуюсь исполнять на сцене Василеостровского театра в г. С.-Петербурге по желанию, выбору и назначению Дирекции онаго или ея режиссера, роли в опереттах, драмах, комедиях, водевилях, феериях, читать, петь, рассказывать, танцевать в дивертисментах, в спектаклях утренних и вечерних и вообще всеми силами содействовать пользе театральногоо дела. В случае надобности играть и по два раза в день".
Дирекція театру зі свого боку ставила до акторки такі вимоги: якщо вона не з'явиться на репетицію, за кожну неявку має оплатити штрафу п'ять карбованців; якщо заслабне і не заручиться потвердженням театрального медика,- штраф на суму тримісячної зарплатні; якщо вона проведе на виставу без контрамарки родича або просто знайомого,- штраф двадцять п'ять карбованців; коли її хвороба, хоч і визнана медиком, триватиме понад два тижні, дирекція має право скасувати угоду і виставити актрису з театру...
Якщо Марія Старицька не порушить жодного пункту угоди, то отримуватиме щомісяця платню в розмірі п'ятдесяти карбованців, виплата вестиметься двічі на місяць.
З цієї угоди видно, в яких жорстких умовах доводилося працювати акторам в російських театрах.
У Петербурзі Марія Михайлівна грала три театральні сезони, крім Василеостровського театру, ще в Охтенському народному домі та робітничому театрі за Нарвською заставою, пробуючи себе і в режисурі. За дорученням батька клопочеться дозволами на його п'єси в столичному цензурному комітеті, що видно з листів Михайла Старицького.
Ранньої весни 1897 року в Москві відбувся Перший Всеросійський з'їзд сценічних діячів у приміщенні Малого театру. Слово узяв Михайло Старицький і розповів про безправний стан українського театру, який був заборонений Емським актом, згодом дозволений, але обмежений численними указами і циркулярами та цензурою в Головному управлінні в справах друку. Закінчив свій виступ вимогами скасувати обмеження щодо українського театру. Сценічні діячі, драматурги, актори підтримали Старицького. Не почувався б він так упевнено, якби поруч не була Марія, не підтримала хворого на серце батька морально і фізично.
Сезон 1897 року вона продовжила в рідному театрі, а саме в трупі Миколи Садовського, переїхавши назовсім до України, Києва. Наступного року Михайло Старицький організовує в Києві Український драматичний гурток, винайнявши приміщення в щойно відкритому Слов'янському домі на розі вулиць Хрещатика й Олександрівської (тепер - Михайла Грушевського).
Спектакль "За двома зайцями" під режисурою автора певною мірою можна назвати сімейним. Адже у виставі Марія Старицька грала Лимариху, Людмила Старицька - Проню, Оксана Старицька - черницю... Грали тут і друзі родини Старицьких: Сірчиху - Ольга Петрівна Косач, одну з панночок - небога Миколи Лисенка, згодом відома артистка театру й кіно Наталя Лисенко, дружина актора Івана Мозжухіна. У ролі старого Сірка почав кар'єру юний Іван Сагатовський з фунтом гриму на обличчі...
Запрошував Михайло Старицький до українських вистав і тогочасних "російських зірок" - Леонідова, Нєдєліна, Рощина-Інсарова.
Демократизм Старицьких виявився в тім, що вони жваво цікавилися робітничими театральними аматорськими гуртками, які виникли в Києві. Марія Михайлівна взяла їх під свою опіку. Допомагала ставити спектаклі, режисурувала, а часом і грала. На Куренівці, Шулявці, Деміївці, Солом'янці, Дарниці - в аматорських гуртках, у Лук'янівському народному домі Товариства тверезості, Троїцькому народному домі, Бульварно-Кудрявській народній аудиторії Київського товариства сприяння початковій освіті. Водночас Старицька викладає акторську майстерність у музично-драматичній школі М. К. Лісневич-Носової.
Марію Михайлівну навіть запрошували до роботи за тодішніми кордонами. Директор театру "Руської Бесіди" Михайло Губчак направив Старицькій листа, датованого 4 травня 1903 року.

"Зі Львова, Ринок, ч. 10, Товариство "Руської Бесіди"
В Росію, Київ, вул. Маріїнсько-Благовіщенська, 93.
Високоповажна Марія Михайловна!
Приходжу до Вас ось з таким ділом: один одинокий український театр товариства "Руська Бесіда" у Львові, котрого я є директором, потребує конче режисера і то режисера доброго.
Позаяк Ви мені розказували, що сим ділом занимались і може занимаєтеся у Києві, приходжу до Вас з предложениєм, чи Ви не схотіли би се становисько зайняти у нашому одинокому театрі за границею.
Сли се моє предложениє засміле, прошу простити сій моїй смілости, а евентуально подати раду до кого з сим прошенєм можна би звернутися.
Условія нашого театру тяжкі, бо сталого місця дотепер не маємо та мусимо товчися по городам і містечкам, але ж бо і годі, щоби на кілька міліонів нас за границею не мали ми свого театру.
Я з'їхав тепер з театром на границю до Підволочиська і туда прошу подати мені відповідь, а евентуально і условія платні.
Коли би у мене був час, я радо скочив би бодай на день-два до Києва.
Пересилаю низький поклін Вашим Високоповажним Родичам і Родині та остаю з високим поважанєм.
Михайло Игнатович Губчак,
директор театру".

1903 року бачимо Марію Старицьку разом із сестрами та батьком у Полтаві під час відкриття пам'ятника Іванові Котляревському, про що свідчить відома гуртова світлина українських діячів у Полтаві. На жаль, не можемо її репродукувати в книжці через великий розмір і велику кількість осіб на ній.
Нарешті Марія Михайлівна надовго знаходить себе у музично-драматичній школі Миколи Лисенка, яка відкрилася 1904 року в Києві на Великій Підвальній вулиці, 15. Тут вона керує драматичним відділом, стає правицею Лисенка, беручи на себе низку організаційних функцій. По смерті композитора вона фактично очолює школу. Серед виучнів школи і Марії Старицької - Дмитро Антонович, Олександр (Лесь) Сердюк, Михайло Микиша, Прохор Коваленко та інші актори, театрознавці, режисери.
На лекціях драматичного відділу школи Лисенка викладали такі дисципліни: сценічна гра, декламація, історія драми (читав Іван Стешенко - чоловік сестри Оксани, майбутній міністр освіти в уряді УНР), історія культури, історія літератури, естетика, міміка, танок, фехтування, іноземні мови: французька та італійська. Упродовж першого року навчання треба було досконало оволодіти українською мовою.
Старицька вела викладання сценічної майстерності і декламації за методою, яку вона перейняла від Володимира Немировича-Данченка. Була і різнобічною акторкою: чудово декламувала - талант, який перейняла від батька, відомого свого часу декламатора, котрому Леся Українка доручала оприлюднювати свої поезії; добре співала, танцювала.
Валерія О'Коннор-Вілінська пригадувала, як відзначали Шевченківське свято у залі Качали: "Хотілося подивитися на справжній танець, і всі кинулися до Садовського. Його ухопили і поволокли на середину зали. Навкруги зімкнулося широке коло. Садовський повів своїм козацьким поглядом: "Хто ж стане зі мною?" Виступила Маруся Старицька в розкішному вкраїнському вбранні, в червоних чоботах і поплила, як лебідь по воді. Вона танцювала дуже гарно з різноманітними відмінами, легко, виразно. Із Садовським вони склали мальовничу пару. Публіка була в захопленні".
Не цуралася Марія Старицька і громадської праці. Була членом товариств "Боян" і "Просвіта", а коли у Києві закладено український клуб "Родина", також увійшла до його правління. "Родина" провадила не тільки урочі вечори, а і веселі, гумористичні. Надамо слово О'Коннор-Вілінській: "Коли одного разу, як несподіванку для глядачів, зробили кабаре на актуальні клубні події, він (Лисенко. - Ю.Х.) до сліз сміявся з того жарту. Особливо сподобалося йому, що чотири співачки одна по одній заводили нестерпний для нього романс "Ой казала мені мама". Четверта з них була Маня Старицька в ролі славнозвісної співачки Б., мовбито запроханої на той вечір до клубу. Маня позакручувала волосся баранцями, наділа ясну, дуже викроєну сукню, низько присідала, маніжилася і солодко посміхалася. Вона завела на три тони нижче ту саму "Маму" і так крутила очима, що всі вмирали зі сміху".
Так само і під час трусу в господі сестри Оксани (уже Стешенко - за чоловіком) в день її народження (!) 24 січня 1906 року Марія Старицька відчайдушно кокетувала з жандармами, тим самим звеселивши присутніх за вельми напруженої ситуації...
Але в школі Лисенка працювала цілком серйозно. Вишукувала в аматорських театральних гуртках Києва здібну молодь і пропонувала навчатися в музично-драматичній школі. Один з таких учнів Прохор Коваленко згадував: "Для показу робіт учнів старших класів українського відділу Марія Михайлівна склала умову з Лук'янівським народним домом. Там час від часу виставлялися цілі п'єси, головним чином українського народного репертуару, підготовленого в порядку учбової роботи. Глядачі охоче дивилися ці вистави, а нам, учням, була хороша практика. Коли в якійсь п'єсі не вистачало учнів на всі ролі, Марія Михайлівна сама охоче брала якусь підходящу для її індивідуальності роль. Так вона грала з нами Лимериху в "Лимерівні", Степаниду в "Не судилось", Секлиту в "За двома зайцями", а іноді запрошувала колишніх акторів, які охоче ходили на наші заняття і репетирували разом з нами, показуючи, як треба, а іноді й як не треба грати, бо Марія Михайлівна часто після репетицій, розбираючи їхню гру, вказувала нам на помилки, штампи і трафаретні прийоми гри, застерігала нас від копіювання".
Протягом 1904 - 1917 років Марія Старицька зрежисерувала понад 500 вистав українських, російських, західноєвропейських авторів.
Окремої розмови заслуговує її співпраця з Миколою Садовським у його театрі в приміщенні Троїцького народного дому.
1908 року Садовський вирішив поставити двоактну п'єсу Михайла Старицького "Остання ніч". Дія драми відбувається в Луцьку 1702 року за панування там Польщі. В основу п'єси лягла історична подія. Головний герой Степан (історичний - Данило) Братковський, підчаший львівський, в ув'язненні. Шляхтич з Волині брав участь у соймиках шляхти, боронив права українців, з однодумцями пристав до повстання Семена Палія проти Польщі, мав зв'язок з Мазепою.
Ролі в театрі Садовського виконували: Іван Мар'яненко - Братковський, Марія Заньковецька - його дружина Тася; музика Миколи Лисенка.
На режисера-постановника Садовський запросив Марію Старицьку, вона виконала і роль Матері.
У в'язниці інстигатор намагається вивідати у Братковського імена спільників повстання, обіцяє життя і волю. Вустами героя Степана Братковського Михайло Старицький висловив своє кредо, а можливо, і значної частини української нації:

Так, наш псалом: всі віри поважать,
Не запрягать в ярмо душі живої,
Не ґвалтувать над розумом чужим,
Не нищити у люду його волі
І не творить з братів собі рабів...

Ксьондз радить прийняти католицтво, мовляв, якщо ти всі віри поважаєш, то врешті однаково якої триматися, а потім - вільний шлях і щодо віри також... Коли і в цьому випадку Братковський відмовляється, бо не хоче "життя ганьбити шельмовством", то заслуговує на ксьондзову шану, який обіцяє визволити його з темниці. Але і ксьондзові це не вдається. Братковського ведуть на страту. А перед цим в його уяві виникає Мати. Її монолог, виголошений Марією Старицькою з глибоким почуттям, не залишив байдужих глядачів.

Настав твій час, мій сину дорогий,
І разом ти забудеш усі муки;
Натерпівсь до останньої снаги
І натрудив свої мозольні руки...
Так відпочинь, голівку прихили
До матері незрадливого лона:
Тобі воно і т а м буде заслона,
Де Богові складаються хвали...
..........................................
Не нарікай, що ламлеться життя,
Що мало втіх зажив на цьому світі, -
Ти вип'єш ківш завчасний забуття,
Не сплямивши ясного щастя й миті.
Не нарікай, що марно твої дні
Яскравою стягою промайнули:
Твоя любов розбуркала знебулих,
А смерть твоя скріпить ряди рясні,
Й замає стяг братерства, правди, волі...
Засни ж, спочинь, - ти потрудивсь доволі.
...................................................

Ще одна постановка, яку здійснила Марія Старицька в театрі Садовського, - це "Камінний господар" Лесі Українки. Допомагали Старицькій режисер О. Матковський та Іван Стешенко, декорації написав Іван Бурачок. Ролі виконували: Микола Садовський - Командора, Марія Малиш-Федорець - Анни, Іван Мар'яненко - Дон Жуана, актриса Хуторна - Долорес. Прем'єра відбулася 18 січня 1914 року...
Але скільки перед цим було праці, хвилювань, сумнівів... Адже чи не вперше в українському театрі ставили річ із світової історії, хоча і написану авторкою-українкою. Все у виставі мало бути оригінальне, відмінне, адже душевний лад українця, звичаї, обряди так різняться з іспанськими, як український гопак з іспанським болеро. А ще своєрідна філософія авторки, в ті часи ще не під силу певній частині глядачів... Іспанський темперамент треба було відтворити не тільки за допомогою костюмів, а і мізансценами, мімікою, рухами, нормами придворної етики.
Прем'єра "Камінного господаря" стала значною подією. Усі рецензенти відзначили успіх вистави. Спектакль ішов чотири рази. Василь Василько писав: "Уперше в українській драматургії з'явився оригінальний, своєрідний Дон-Жуан..." Людмила Старицька-Черняхівська у газеті "Рада" (1914. - № 18): "...Відбувалась велика дія: український театр, лишаючись суто українським, набирав силу загальнолюдської вартості. Прекрасна п'єса Лесі Українки, глибоко задумана і художньо виконана, яка так оригінально трактує світову тему Дон-Жуана, що скрасила б кожен європейський театр, мала відогратись перед нами; і в глибині серця билась, як птах у сільці, несміла думка: чи ж наш український театр в сучасному стані своєму вийде з перемогою з цієї справи? Він переміг! Це була славна вистава, надзвичайна вистава, вона вражала своєю глибокою інтелігентністю щодо постановки і щодо гри артистів. Такої вистави ще не бачив український театр".
У цій події була велика заслуга Марії Старицької. Зосібно Іван Мар'яненко визнавав, що вона йому багато допомогла в культурі художнього слова.
З настанням Березневої революції 1917 року в Україні Марія Михайлівна працює з подвійною енергією. У Лук'янівському народному домі об'єднує акторів "Молодого театру" Леся Курбаса і учнів музично-драматичної школи Лисенка в "Гурток українських артистів", ставить спектаклі, співзвучні часові, зокрема символічну театралізовану картину "Революційний рух". Іван Стешенко запрошує її до Секретаріату справ освітніх - майбутнього Міністерства освіти Української Народної Республіки. Вона виконує обов'язки голови театрального відділу, укладає програму організації українського театру.
1920-х років Старицька грає на сцені Першого українського державного драматичного театру, виступає в концертах з художньою декламацією і водночас продовжує викладати у Вищому музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка, статусу якого прибрала школа, де Марія Михайлівна починала велику місію разом з Лисенком.
Праця Старицької була належно поцінована. Їй присвоїли звання заслуженого професора і заслуженої артистки України. 28 березня 1927 року в Київському оперовому театрі громадськість святкувала ювілей 40-річної творчості Марії Михайлівни. Збереглася афіша до цієї події.

Понеділок
28 березня (1927 р.)

Оперовий театр ім. Лібкнехта
Урочиста вистава з нагоди 40-річного ювілею заслуженої артистки та професора Марії Михайлівни Старицької
У виставі концерті приймають участь:
П. К. Саксаганський, народний артист республіки
М. К. Садовський, корифей української сцени
М. І. Донець, заслужений артист республіки
М. І. Литвиненко-Вольгемут, заслужена артистка республіки
Г. І. Борисоглібська, корифей української сцени
В. Ф. Варецька, артистка Українського театру
ім. Франка
С. В. Тобілевич, корифей української сцени
М. С. Калиновська, артистка Державної опери
О. М. Ватуля, артист Українського театру ім. Франка
С. Ф. Паньківський, артист Українського Народного театру
М. О. Вольф-Ізраель, професор
М. П. Свєтловідов, артист Державного російського театру
Т. П. Юра, артист Українського театру ім. Франка.

Виставлено буде:
1. "Богдан Хмельницький" М. П. Старицького,
3-тя дія, 2-га картина (сцена у намета).
Участь беруть (за абеткою): В. Ф. Варецька, О.М. Ватуля, Г. К. Волинський, С. Ц. Вечера, К. Я. Діхтяренко, В. Г. Лупа, Ю. Д. Мілович, І. М. Ненюк, С. Ф. Паньківський, М. К. Садовський, М. А. Склярова, Г. Ф. Цівенко.
Постава режисера М. К. Садовського.
2. "За двома зайцями" М. П. Старицького,
2-га дія.
Участь беруть (за абеткою): А. М. Арсеньєва, Г. І. Борисоглібська, Н. М. Левченко, П. К. Саксаганський, С. В. Тобілевич, Т. П. Юра.
Постава режисера П. К. Саксаганського.
3. Великий концерт.
У програмі: ювілятка М. М. Старицька (декламація), О. М. Ватуля (декламація), М. О. Вольф-Ізраель (скрипка), М. І. Донець (співи), М. С. Калиновська (співи),

М. І. Литвиненко-Вольгемут (співи), А. Л. Малишко (співи), А. Г. Мосін (співи), М. П. Свєтловідов (декламація), І. К. Тоцький (співи), М. Г. Шуйський (співи).
"Театр читця" ораторія "Ленін" під керуванням І. О. Куніна.
Виставу ведуть Ф. І. Бойченко та Г. К. Волинський.
Відповідальний розпорядчик - ювілейна комісія.

Відзначити урочу подію зібрався весь квіт української сцени.
Не обійшлося (уже тоді!) без обов'язкової програми, як казали поети совєцької доби, - "паровозика". Маю на увазі останній номер.
Київська газета "Пролетарська правда" надрукувала статтю Петра Руліна про творчість Марії Старицької.
Марія Заньковецька не змогла взяти участь, але надіслала щире вітання ювілянтці.

"Високоповажна Маріє Михайлівно!
З доручення народної Артистки М. К. Заньковецької, що через свою хворобу не може сама прибути, дозвольте прочитать її привітання, що вона передала через нас.
Люба і дорога Марусе!
Тяжка хвороба позбавлює мене можливости персонально привітать тебе в день твого ювілею, то ж прийми від мене моє щире вітання. Дорогий друже! День твого ювілею є день моєї радости. Я віддала всі сили життя мого українській сцені і хоч не можу зараз з огляду на стан мого здоров'я сама працювати в рідному театрі, але з радістю бачу, що діячі українського театру не дали єму загинуть в найскрутніші часи і заховали молоді парости від подиху бурі.
Одним з таких видатних діячів була ти, дорога Марусе; в часи найтяжчого гніту і заборон Українського слова ти на свою велику відповідальність заклала першу українську драматичну школу, ти не покинула її в часи занепаду і бурі і випустила з драматичного інституту М. В. Лисенка силу молодих українських артистів, що зараз працюють на рідній сцені.
Працюй же і надалі довгі роки і провадь свою велику працю на користь рідній сцені.
А я вітаю тебе щирим серцем в день твого ясного ювілею, вітаю всіх українських артистів, що проводять дорогу моєму серцеві справу, вітаю Українське громадянство, що зібралось в цей день привітати тебе.
Хай живе український національний театр - слава і опора українського народу.
Марія Заньковецька".
Із форми звертання Заньковецької видно, що вона була із Старицькою у близьких дружніх стосунках. Пригадаймо, що вони колись разом грали в театральній трупі Садовського. Перед тим, ще 1892 року, у листі до Марії Костянтинівни Марія Михайлівна просить потурбуватися про здоров'я і матеріальне становище батька Михайла Петровича, який поїхав на гастролі до Севастополя і Сімферополя у складі трупи Миколи Садовського і Марії Заньковецької.
А ось ще одне цікаве свідчення, уже турботи Марії Старицької про Заньковецьку.

"28.12.1917 р. (на бланку)
Генеральний Секретаріат України
Секретарство справ освітних
Відділ театральний

Високоповажна Пані Маріє Константинівно!
Театральний відділ, зачувши про Вашу тяжку хворобу, звертається до Вас з проханням не одмовитись сповістити про стан Вашого здоров'я, а також про те, чи дозволить воно Вам продовжувати далі Вашу театральну працю на славу українського мистецтва. Якби стан Вашого здоров'я став цьому на перешкоді, Театральний відділ звертається до Вас з ласкавим проханням дозволити йому запропонувати Вам якусь почесну посаду по справам театральним.
Голова відділу М. Старицька
Діловод В. Васільєв".

Маємо звістку про ще одну добру справу Марії Старицької.
Згадує наша сучасниця Алла Миколаївна Грінченко, дочка відомого музикознавця: "Треба сказати, що ми жили в одній квартирі зі Старицькими, а передісторія цього така. Мій батько - Микола Олександрович Грінченко працював ректором музично-драматичного інституту імені М. Лисенка. В силу обставин змушений був переїхати жити до інституту, де нам тимчасово виділили три кімнати. Тут же працювала старша дочка Михайла Старицького - Марія Михайлівна. Після арешту Людмили Михайлівни Старицької-Черняхівської та її чоловіка (нагадую: у січні 1930 року у зв'язку з так званою "справою Спілки визволення України". - Ю. Х.) у великій квартирі, де мешкали дочки Старицького із своїми родинами, звільнилася площа. Марія Михайлівна, остерігаючися, що на цю площу можуть підселити небажаних людей, запропонувала мойому батькові переїхати своєю сім'єю в їхню квартиру на Великій Підвальній (нині Ярославів Вал)".
Це будинок, про який я вже писав і зафотографував, - на розі Ярославового Валу і вулиці Олеся Гончара, 31; Старицькі мешкали у квартирі № 18, на верхньому поверсі.
1930 рік був стресовим для української інтелігенції, зокрема для родини Старицьких. Можливо, це вкоротило віку Марії Михайлівні - на той час старшій в роду. Вона померла 20 грудня. Похована в Києві на Байковому кладовищі на центральній алеї поряд з Миколою Лисенком й Іваном Стешенком, навпроти батька й матері.

До змісту