Юрій Хорунжий
Шляхетні українки
Есеї-парсуни

Вероніка Черняхівська: Зрубана гілка древа Старицьких

Світлій пам'яті Хорунжої Майї Михайлівни
Присвячую

Останнього року ХХ століття ми відсвяткували стошістдесятирічний ювілей Михайла Старицького. Величезна творча спадщина поета, прозаїка, драматурга, перекладача, мемуариста й одного з найактивніших громадян України, по-справжньому ще не засвоєна культурним організмом нації. Але це тема окремої розмови.
Тепер, коли знову відкриваємо для себе багато забутих імен, поцінувачі літератури, без сумніву, зацікавляться ще одним феноменом Старицького. Михайло Петрович зумів виростити творче родинне древо... Йдеться не тільки про генний ланцюжок літературного хисту, який письменник простяг аж до третього коліна (теж рідкісний випадок в історії людської культури!), а й про його вміння наставляти й виховувати дітей і онуків. Маю на увазі працю трьох поколінь Старицьких саме на українській ниві.
Про дочок ви маєте можливість прочитати у відповідних есеях.
Онуків Старицького чекало страшне випробування (як і доньок Людмилу й Оксану), що випало на долю покоління тридцятих років минулого століття. Тільки онука Ірина Іванівна Стешенко вийшла живою з тієї людом'ясорубки і дійшла поважного віку, майже цілком самореалізувалася як творча особистість.
Трагічно склалася доля її сестри у перших (двоюрідної), тендітної галузки з древа Старицьких - Вероніки Черняхівської.
Вероніка народилася 25 квітня 1900 року в Києві.
Дівчинка застала діда в живих і спілкувалася з ним до чотирьох років. Хтось може сказати, що це й небагато. Але ми знаємо, як багато сприймають діти в цьому віці, навіть коли ще не можуть виявити свого розуміння світу й власних емоцій. Те прийде пізніше, бо підвалини вже закладено.
Дівчинка бачила Миколу Лисенка, Лесю Українку, Михайла Грушевського, Бориса Грінченка, Володимира Самійленка, Михайла Коцюбинського і навіть Івана Франка... Одне слово, перед дитячими очима промайнув квіт нації і пелюсткою запав у душу.
Тримаючись за мамину руку, вона виходила на вуличні демонстрації 1905 року. Вероніка, або, як називали її батьки, Рона, часто бувала в театрі Садовського, з яким співпрацювала тітка Марія і де мати, Людмила Михайлівна, виставляла на сцені свою драму "Гетьман Дорошенко" з музикою Миколи Лисенка. Вистава користувалася успіхом нарівні з "Богданом Хмельницьким", написаним дідом Михайлом Старицьким.
Поступово Ронина матір виходить на помітне місце в українській літературі; про це читач уже знає.
Батько Рони не посідав такого видного місця в культурному й громадському житті України, як мати, але теж був дуже освіченою людиною з широким колом зацікавлень. Знав кілька іноземних мов, перекладав з німецької й іспанської не лише медичні посібники, а й шедеври красного письменства. Був одним із засновників Київського медінституту, пізніш - і Донецького; членом Українського Наукового товариства.
Ось у якій творчій атмосфері зростала дівчина, ось якими соками земними й духовними наснажувався юний пaгінець Старицьких. І коли в Києві зусиллями її дядька, генерального секретаря освіти УНР Івана Стешенка, відкрилися перші українські гімназії, Вероніка Черняхівська переходить з приватної гімназії Жекуліної до 2-ї української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. У фондах Музею видатних діячів української культури збереглися копія атестата Вероніки Черняхівської й рідкісне фото випускників гімназії та викладачів на чолі з директором Володимиром Дурдуківським. В українській гімназії дівчина завершила середню освіту, закінчивши її 1 червня 1918 року. Всі науки атестовано оцінкою "дуже добре", Черняхівська нагороджена золотою медаллю.
Серед членів гімназійної педагогічної ради відомі згодом учені - Шаля, Сушицький, Шарко, секретарював там Микола Зеров - поет, літературознавець, перекладач, математику викладав майбутній академік Михайло Кравчук, в якого ще по-дитячому була трохи закохана Вероніка. Мешкала родина Старицьких-Черняхівських тоді по вулиці Тургенівській, будинок № 4.
У щоденнику гімназистки, який почато ще 1917 року, з підзаголовком "Записки червоної куріпки" (образ узято з оповідання Сетона-Томпсона) подибуємо перші вірші, спершу іронічні ("Моє каяття"), потім короткі ліричні замальовки, а далі й сповнені туги й трагізму вірші зрілої, хоча ще юної за віком, людини.
У кривавому вирі війни загинула людина, яку кохала Вероніка і яка кохала її. Перше справжнє кохання... І найдужче. Потім були шлюби з іншими чоловіками, але слід першого кохання - на все життя. Об'єктом його був Кость (Кока) Велігорський, офіцер, з яким дівчина познайомилася 25 квітня 1917 року в день свого сімнадцятиріччя. Відтоді серце і щоденні нотатки Вероніки сповнені синіми Кокиними очима. У грудні він їде на фронт. Вероніка отримує з фронту листа з освідченням у взаємному коханні... Але далі від Коки немає вістей. Запис Веронічин про похорон у Києві героїв Крут - двадцяти восьми юнаків... Вона шукає серед загиблих свого коханого - але марно. Аж 25 серпня 1918 року Вероніка отримує від батька Велігорського звістку про те, що Кость загинув 17 січня... Розпачливі записи в щоденнику, розпачливі вірші, хоча дівчина називає себе "сильною".
І тепер щоденник колишньої гімназистки - суцільне квиління невигойно зраненої душі. Всі суспільні катаклізми наче пролітають повз неї: і відхід Директорії з Києва до Кам'янця-Подільського, і відкриття там університету, де ймовірно якийсь час навчалася й Вероніка, і поїздка разом з батьком і матір'ю до таборів полонених з УГА, і повернення до Києва у 1920 році. Та глухою болісною луною відізвуться вони у поезіях (вірш "17-ий рік", надрукований в альманасі "Гроно", 1920).
Цікавий у цьому відношенні вірш "Ви чуєте, милий...", де трансформовано "сімейний" образ борвію. Гадаю, що "Борвій" Михайла Старицького був його програмним віршем. Поет у передчутті революційних подій 1905 року жадає очищення задушливої моральної атмосфери. "Сміло глянемо в вічі борвію Та зміркуємо усе розумом... Після борвію гляне сонечко" - сподівався поет. В онуки борвій - злісний, з усього сміється. "Брата на втрату!.." Ось вона яка реальна ця буря, про яку мріяв дід і якої діждалася онука і побачила на власні очі - жахи громадянської війни... Поетеса намагається затулитися від них болісно-солодкими споминами про милого.

Звитяги вигуки. Танок шалений.
Сірий граніт. Згуки скажені.
Стомлені очі. Криваві руки.
Вир боротьби. Чорні гадюки.
Борвій реве. Борвій несеться.
Все розірве. З всього сміється.
Вітром зловісним! Струнко! Не спати.
На боротьбу. Злісно сміятись!
Брата на втрату! На згубу - тісно!
Вічний закон - люто первісний.
Борвій реве, борвій несеться.
Все розірве. З всього сміється.

***

Ви чуєте, милий: встає із могили
Прозоро-примарне.
Примарнії крила всі мрії повили.
Нам тихо. Нам гарно.
Ви чуєте, милий: лютує безсило
Зловісна безодня,
Шле з дна чорні хвилі. Одна я
та сміла
Я з вами сьогодні.

***

Тихокрила ніч спустилася над нами...
Оповили світ таємні темні тіні...
О, пощо холодними думками
Розвивати її мрії нині -
Легкі тіні...
Оповили світ таємні темні тіні...
З мли минулого такі бліді, несмілі
Виринають в тихій тій хвилині
Спомини далекі мрійні милі -
Тіні білі.
З мли минулого такі бліді несмілі
Виринають спогади кохання,
Постаті, що ми колись любили...
Чути тихі-тихії зітхання -
Тінь страждання.
Постать мила, тінь, що я любила,
Змучилась чекати я - прилинь
І візьми мене на білі свої крила...
Кину все... Заплаче дзвін: дінь-дінь -
Все тінь.

Проте реальне життя бере своє. Вероніка подобається чоловікам. Не переводяться залицяльники. Відомі поети, серед них Валер'ян Поліщук, присвячують їй вірші. Десь 1922 року вона виходить заміж. Здається, не за поета - за Івана Євлашенка. Невдало. Розлучається. Чоловік прагне примирення...

Зі щоденника Черняхівської:

"Приїхав Іван, ну, що я йому скажу - ну, він закоханий в мене, йому потрібна жінка - і не може людина сообразить, чого іменно йому треба. Зовсім не я йому потрібна, а просто привітна і здорова особа женського пола. І знов починається страждання молодого Вертера, знов смертельне смущеніє, і досадно, що мені тільки шкода його - дивуюсь, як ще він досі не плюнув на мене, але про моє повернення і мови буть не може. Я нещаслива зараз, нічого всередині не маю, але я вільна і спокійна. Мене трогає, що він приніс мені цукерки - для нього взагалі це дивно - але я ще настільки молода, що маю право на щастя, збудоване не тільки на жалості.
Коли б він забув мене, "зрадив", я б почувала, що великий тягар спав з плечей.
Перед новим роком пішла до церкви, молилась, а ближньому своєму нанесла тяжку образу і біль. Я не виню його ні за що, ні за що - винна я, що зв'язала своє життя з чужою людиною...
Мені краще, щоб мене ображали, ніж самій ображати, і ледве вистарчило сили сказати йому, що ніколи я не вернуся до нього.
Безкінечно мені жаль Івана.

1923 рік.
Життя скаче. Дуже багато у мене "поклонніков" - і так це обридає, що жах. Це вже років з п'ять таке життя.
"Осінь в заулках революції" - неп у всьому. Неп ув моєму житті. Зараз я все-таки не настільки переповнена власною особою, хотілося б якоїсь хорошої здорової праці. Ще ж не все змарноване.

24.VI. Поїду на могилу Шевченка. Їде тато, мама і Іван, здається. Це неприлично, неприємно, але я поїду".

Оживає душа після потрясінь особистих і громадських. Чи не одвідини Шевченкової могили і стали поштовхом до навчання, до активної культурної роботи Вероніки Черняхівської?
Навчається в Київському інституті народного господарства, або, як він тоді називався, зовнішніх відносин, отримує фах інженера-економіста. Але, певно, він не вдовольняв поетесу за покликом долі і роду. Ходить на курси іноземних мов.
У гімназійному атестаті проти латинської, грецької, німецької і французької мов стоїть оцінка "5", а з англійської Вероніка не атестувалася. Мабуть, не схотіла вчитися англійської.
Та згодом у Вероніки заговорили на повний голос дідові "англійські" гени. Адже він перекладав Байронового "Мазепу" і Шекспірового "Гамлета".
І ось 1927 року у видавництві "Сяйво" з'являється "Місячна долина" Джека Лондона у перекладі Вероніки Черняхівської (до речі, цей переклад перевидано 1971 року в дванадцятитомнику Джека Лондона), крім роману, Черняхівська переклала ще його оповідання для дітей. "Вовк Рудько" і "Таємниця малого Кіша" вийшли окремим виданням.
Олександр Григорович влаштовує доньку в Наркомат охорони здоров'я референтом-перекладачем. У цій ролі вона і виїздить з батьком у закордонне відрядження до Німеччини. Бере другий шлюб - з німецьким підданим, з яким познайомилася в Києві, швейцарцем Теодором Геккеном, "Течем". Цей шлюб виявився фатальним для молодої жінки. Не тепер. Десять років перегодя.
За кордоном Вероніка вдосконалює свої знання з німецької й англійської в Берлінському університеті. Під час вакацій побувала в Швейцарії та Італії. Мріяла про Париж. Хотіла побачити світу, ніби відчувала, що ця зарубіжна поїздка - остання.
Листи з-за кордону промовисті. Тут і обстановка, і вдача авторки.

До матері - Людмили Старицької-Черняхівської:
[Без дати.] Любий котичок! Де ти? Де? Де! Чи в Харкові, чи в Київі, чи між Харковом і Київом? Я дуже не люблю такого стану, коли не знаю точно, де ти і що з тобою? Уже вигадую різні штучки, щоб тебе трохи розважити. Тепер посилатиму тобі коротенькі конспекти всього того, що буду чути. Добре? Твій останній листочок і листівочка мене дуже засмутили, мамчик. Бідненька ти, бідненька...
Знаючи твій феноменально упертий характер, я все-таки хочу тобі потроху навіювати одну думку: коли тато вернеться з-за кордону додому і якщо я залишуся тут до весни, то ти повинна подати прохання на зак[ордонний] пашпорт. Ти хитаєш рукою, морщиш носика й кажеш з патетичною ухмилкою: "Ніколи!" А ти все-таки, мамчик, спробуй. Одмовлять, то одмовлять, а може й дадуть. Якщо є хоч десять відсотків можливости, то чому не спробувати? Ми були б такі веселі разом. При всьому своєму стоїцизмові ти б не могла одірватися од вітрин. Попоходивши по театрах і музеях, ми проїхалися б трошки по Рейну і вернулися б разом додому. От була б прелесть!!! Тільки єдине, чого б ти боялася, мамчик, це авт - я до них ще й досі не можу звикнути й обминаю кожне ще здалеку. Тих 150 дол., що можна з собою взяти, тобі б на один місяць з головою вистачило б. Я собі уявити не можу твоєї манюсінької фізіономії в Берліні. Кажу тобі, що це цілком можливо з усіх рішуче боків. Я б тебе водила скрізь за руку, не спускала б з тебе очей, і нічого б тобі не сталося. Я тепер у кожному листі писатиму про це. Чому не спробувати - Бог не выдаст, свинья не съест! "Закордон" я вже використовую, як можу, - мабуть, не доведеться більше ніколи приїхати сюди, а тепер і в тебе є причина - побачення з дочкою. Я од тебе не одстану, мамулька, й примушу таки це зробити. Мені ще страшенно хочеться побувати в Паріжі. Дуже шкодую, що написала тобі про Теча - ти це все береш занадто близько до серця, а на його слова й учинки не можна зважати взагалі. Він уже знову попрохав у мене вибачення і подарував мені коробку шоколаду, яку мав подарувати на іменіни. Але я йому сказала, що [нерозбірливо]. Що ж, поки ми живемо під одним дахом, краще бути в добрих стосунках, аніж у поганих, але це нічого не міняє. Іноді мені страшенно починає хотітися додому, остопроклятіла твоя укохана німецька мова, але треба вже "використовувати", і я використовую. Вчора мене прийняли до Університету, і я блаженствую. Погано тільки, що живемо ми так далеко - до Університету їхати хвилин 35 - 40, багато часу пропадає. Позавтра вношу гроші - коштуватиме на ввесь зимовий семестр до 15-го березня 40 марок. Акуратно констатуватиму, щоб не забути. "Ліричні поети" читатиме анг. мовою - так що це ще й практика. Ба для розваги і для душі, а це все наука - раз я вже спеціялізуюся на англ. мові, то треба її з усіх боків вивчити.
Сьогодня йдемо до театру - це "большой выход сатанъ". Погода - нектар! На сьогодні 220 тепла. А Тіргартен який гарний!
За Пол. тобі зовсім не було чого хвилюватися - аж ні капельки.
Мені було дуже приємно почути од харківських хлопців, як вони тебе шанують - це не комплімент мені, а щиро.
Цілую, цілую - коли я вже тебе справді поцілую, котик!!!
Моє аж ні капельки не трагічне - добрі люди знайдуться в найгіршому випадкові. Не смій турбоватися. Ти ще зараз вигадаєш собі тему для хвилювання: нещасна Рона сидить там без грошей - моє аж ні капельки не трагічне - добрі люди знайдуться в найгіршому випадкові. Не смій турбоватися.

Олександрові Григоровичу Черняхівському:
[Без дати]. Татусік!
Коли ж ти думаєш їхати? Чи віриш собі, що вже виберешся? Уже ж листопад на носі, а ти хотів їхати в середині листопада. Чи приймаєш ти мій план щодо Паріжу й рікошетом до Швейцарії? Тільки я дізналася, в чому річ: у Швейцарії адська дорожнеча: одні мої знайомі приїхали тільки що звідти - вони платили за одну кімнату (подвійну) 24 фр. - на день - це майже 20 марок. Жах!
Вже в Домі були дуже гарні концерти, а 31-го буде Реквієм.
Який це студент писав про мене? Нащо я йому? Тільки я проти цього нічого не маю, а навіть дуже рада.
Чи згодився б ти жити на [нерозбірл.]? Там я бачила кімнату без сніданку (по 2/50 на день). Я думаю, що треба буде найняти в пансіоні, бо меблірашку на такий короткий час не варто брати.
От бачиш, яка оказалась твоя преступная любовь - Варічка! А ще носишся з нею, як з писаною торбою. Щось ніде не бачила анонсів про Па[...]ову, а духи Дране бачила на рекламі. Потім та вулиця зветься не [нерозбірл.]. Мене страшенно хвилює, чи одержиш ти візу до Франції?
Цілую, голубчик. Як мама? Дуже в неї великі синяки під очима.
Чи ж одержав ти нарешті чемодан?

Тітці - Марії Михайлівні Старицькій:
[Без дати.] Люба Манічка!
Дуже дякую тобі за твого листа - ти завжди пишеш цікаві новини. Дуже мені шкода, що не змогла побачитися тоді, у вересні, з Серьожею, але обов'язково зустрінемося якось - він мені пише цікаві листи.
Як ти не побоялася поїхати до Криму? Я б ні за що у світі не поїхала і ніколи не поїду. Я б і до Неаполя не поїхала, бо Везувій почав здорово куритися.
Тут була дуже цікава річ - тиждень світової реклами - небо вночі зовсім ясне од цього моря електрики; дерева були обтикані, немов ялинки на Різдво, кольоровими електричними лампочками, лампочки висіли на трамвайних дротах, на небі літали ілюміновані аероплани, а вітрини - просто тисяча й одна ніч. Скільки срібла, золота, побрякушок - уявити собі не можна - ходиш тільки облизуєшся.
Дуже рада, що Ярко має надію одержати посаду. Дякую Богові денно й ношно, що теж одержала роботу. Бідна няня - якби їй знайти жениха, бо ще Сіма вийде заміж, а вона залишиться сама.
А яку ти брошку мамі привезла? В оксидированій рамці, чи якій?
За сережки - дякую, вони дуже гарненькі.
Ориська ужасна хітрюга, але молодчина, бо пише мені часто.
Була я на Ревю минулої суботи - якби мама його побачила, то упала б в обморок і об'явила б, як колись Поліщук, що Европа "згнила". Наприклад, така картинка: [нерозбірл.], демонстрація модних суконь - виходять в різних надзвичайних сукнях, а під кінець, голісінька, абсолютно, ніяких покровів, дама, а конферансьє каже: "Це, панове, наймодніша сукня". Потім була дуже комічна сценка - порівняння мод 1880 - 1910 з сучасними, порівняння старомодного [нерозбірл.] з сучасним. Ну, сила була різних номерів, а нарешті надзвичайний апофеоз - "панки всіх часів і країн". Виходить на сцену душ 200 актьорів у надзвичайних стилізованих історичних убраннях, - переважно жінки, напівголі, а стилізація полягає в якомусь натякові на костюм - великій шляпі, білому парику, просторому криноліні і т.и. В руках у кожної відповідна до епохи палочка у руці. Од цього блеску, срібла, різнокольорових вогнів болять очі, від джаз-банду й хлопання таратушок (кожен глядач одержує таку таратушку й калатає нею замість аплодирувати) тріщить у вухах. Треба тобі сказати, що декорація останньої дії така: на величезній сцені з-під самої стелі опускаються широченні срібні сходи, і вся ця процесія переходить по них. Загалом ефектно дуже, хоча й виходиш, як з дому божевільних - так гуде й шумить у голові.
Будь ласка, привітай од мене Соф. Ал. і Ніколая Андреєвіча, а коли приїде Ліза, то і її.
Цілую тебе міцно-міцно.
Я вже так скучила за всіма.

Берлін 5.9.28 Київ 8.9.28
Л. М. Старицькій-Черняхівській
Київ
вул. Гершуні*, 31, п. 18
Сонечко моє маненьке!
Моя доля не така сумна, як тобі здається. Коли все буде нормально, тобто коли з якоїсь несподіваної причини екскурсія не відбудеться, то в той четвер я виїду до прекрасної Швейцарії - завтра йду вносити гроші. Сумно мені, що доводиться їхати з чужими людьми, але Теч теж не був би цікавим подорожнім товаришем, бо отруївав би мені кожну хвилину зітханнями, що й те не так і грошей шкода, і що все у себе на балконі найкраще. Увесь свій відпуск він пролежав на балконі. От якби ми це з таточком і з тобою їхали - от була б радість!
Отже, мої директиви: пиши мені однаково на Берлін - навіть якби трапилося щось нагле, то й телеграфуй сюди. Я довідаюся точно, де в яких готелях ми будемо й Теч, пересилатиму туди всю пошту. План подорожи ти вже знаєш. Візьми мапу і слідкуй, де я є, може: 13-го я пошлю вам навіть телеграму для більшої певности. Телефон мій [...].
Адресу мою не бійся давати, я рада бачити кожного з киян і зробити все, що можу, рада. Усе-таки свої люди. Друкую я, як божевільна. Цілую мою ворону.
Татусік! Напиши мені про кисле молоко, як я тебе просила. Чи вмирають у ньому бактерії?

Київ вул. Гершуні, 31, п. 18 Вісбаден 6.10.28
для Марії Михайловни Старицької
Люба Манічка! Берлін 5.Х.28
Я вже приїхала з моєї чудесної, надзвичайної подорожи - про все це я писала додому. Було так гарно, що не хотілося вертатися. Я всім писала листівки - тільки тобі, Манічка, не написала, бо не знаю, де ти - в Кисловодську чи в Сочі. Між иншим, пришли мені Наташину адресу - мені дуже цікаво було б побачитися з нею. Нарешті я одержала твої сережки - вони дуже гарненькі і будуть мені до лиця.
Після чудесної Італії не хотілося їхати до Берліну, але восени він дуже гарний - наскільки літом противний, гарячий, нудний, настільки тепер цікавий: почуваєш, що це справді колосальний культурний центр. Нема тільки птичого молока. Уже театри йдуть повним темпом, дами поскидали літні вбрання й повдягалися в чорне - чорне наймодніший кольор. А які матерії! - умопомраченіє! Сьогодня я пішла до одного великого універсального магазину подивитися-придивитися, яку гарненьку сукню можна було б собі зробити на ті невеличкі гроші, які мені ще лишилися, і раптом чую страшенний галас, підходжу ближче, бачу - ціла юрба якихось високих гарних людей купує собі різні матерії. Мабуть, це араби чи щось у такому роді - тільки не негри, бо дуже гарні: стрункі, тонкі, високі, губи не товсті; волосся не кучеряве, а тільки волністе - жінки й чоловіки всі гарні, а у ватажка їхнього на голові зелена чалма. Одежа теж дивна: якісь мантії, перекинуті через плече - в чоловіків білі, а у жінок - червоні й рожеві. Загалом - сенсація. Зрештою прикажчики перелякалися, бо набралася така сила глядачів, що ці гарні люди розсердилися і почали щось обурено кричати. Іду я далі, коли це у відділі готового вбрання раптом бачу серед модерних суконь зовсім довгі, якісь дивні паупаси. Підходжу ближче й думаю: "Ось таку довгу сукню я зроблю собі - очевидячки, це остання мода", а виявилося, що це виставлені театральні костюми однієї словацької німецької артистки з її різних шекспірівських та шіллерівських ролів. Але контраст з сучасними сукнями здалеку не такий уже дуже великий, бо вечірні туалети носять тепер ззаду й з боків мало не до землі, і дуже модні криноліни. Зате звичайні сукні по-старому куценькі.
Взагалі, Манічка, можна збожеволіти од усіх цих блискучих вітрин.

В Університеті ще не почалася наука, але зате в тій загальноосвітній школі, куди я ходила, коли була ще вперше в Берліні, незабаром почнеться. Дуже багато цікавих курсів, і це недорого. Англійську мову я вже теж почала.

Уже чотири місяці, як я поїхала з дому, і за ввесь цей час вересень був найкращий - я бачила стільки цікавого й гарного, що й не розкажеш. Не можу сказати, щоб перші три місяці були цілком добрі - щоб зненавидіти Берлін, треба прожити в ньому одне літо. Я дуже рада, що вже осінь.
Манічка, я тебе дуже розумію, що ти не хочеш їхати одна подорожувати, це сумно й нецікаво. Тому я й поїхала з екскурсією.
Мама написала, що Лесь страшенно важний і шикарний. Орися мені пише досить часто. Чи забрала вона Мушкіну конкурентку до себе?
Цілую тебе, Манічка, пиши мені часто про всі новини - для мене кожен лист страшенна радість.
Якби ти знала, над якими урвищами ми їздили - аж голова обертом ішла.
Теч тебе вітає дуже щиро.

Позавчора я була в кіно - йшло дві фільми Межнарможрусь, не знаю, чи ти вже бачила. Одна [нерозбірл.] досить комічна й вдала, а друга "41" така мелодрама, що я аж дивувалася, як це наше кіно могло витворити таку річ. Мабуть, це якась переробка для закордону. Але й це було досить цікаво.
У Венеції я хотіла була піти до італійського театру, але, на жаль, не встигла. Тепер я зможу діставати білети дешевше, а взагалі театри скажено дорогі.
Я страшенно чекаю тата, уже так скучила за всіма, що просто не знаю, чи доживу до весни. Мрію про Паріж - от якби вдалося прожити хоч три тижні! Я послала мамі подарунок на іменіни, але боюся, що він пропав дорогою, бо мама його досі не одержала. Своїх іменін я справляти не буду, знаю, що замість радіти, я б тільки проревла дві години підряд, бо не те-таки коло мене, тільки чужі люди. Ми підемо з Течем у цей вечер до театру, а звідти до найкращого в Берліні кафе в отелі [нерозбірл.]. Так буде краще.

1929-й - рік повернення на Батьківщину.
Радісні події і для Вероніки, і для української культури. Державне видавництво України випускає в світ два романи в перекладі Черняхівської: Чарльза Діккенса "Олівер Твіст" (перевиданий 1963 і 1993 років - досі неперевершений переклад) та Еміля Золя "Прорість" ("Жерміналь"). З Веронікою Черняхівською укладають угоду на переклад "Людини, яка сміється" Віктора Ґюґо.
Як оповіла Алла Миколаївна Грінченко, "на той час Вероніка вже вирішила для себе питання про розлучення з паном Геккеном. Згідно з новим законом вона не мала права їздити в Німеччину, повертатися додому. Треба було вибирати постійне місце проживання, вирішити, з ким вона залишиться - з чоловіком чи батьками. І вона вибрала останніх".
А від себе додам - очевидно, й Україну.
"Чоловік Вероніки Олександрівни писав листи, просив приїхати до Німеччини, присилав посилки з красивими тканинами та іншими речами. Згодом вона одержала від чоловіка листа, в якому він писав, що у нього виникли неприємності в зв'язку з її відсутністю, що його звинувачують у тому, що він кудись дів свою дружину і, якщо вона остаточно вирішила не повертатися до Німеччини, він змушений подати на розлучення. Після цього вони офіційно розійшлися".
Додам, що Геккен був удівцем з трьома дітьми. Вероніці світила роль домогосподарки-мачухи. Молода жінка, мабуть, була не готова до того, та й поклик мала не до цього, до іншого... Їздити за кордон і назад - в Україну ставало все важче і небезпечно через політичні обставини, через "залізну завісу", яку більшовицька влада почала зводити.
Вероніка продовжує працю як перекладачка світових шедеврів літератури на українську. Але...
Уже репетирували свої зловісні спектаклі "создания единого советского народа" гепеушники і почали їх виставляти. "Опера "СВУ" - музика ГПУ" - так зрецензував народ висмоктаний з пальця і сфальшований суд над українською інтелігенцією в Харківській опері. Та не тільки в Харкові. Лишив так званий "процес СВУ" кривавий слід по всій Україні.
Вероніку заарештовують у Києві восени 1929 року і переводять до харківської в'язниці на Холодній горі. Та несподівано в січні 1930 випускають. Натомість садовлять... батька і матір.
З "календаря" Людмили Михайлівни довідуємося, що вона витримала за місяць 29 допитів! А шановній письменниці йшов 62-й рік...
У Вероніки взяли підписку про невиїзд із Харкова. Вона живе у двоюрідної сестри Ірини Стешенко, Орисі, акторки театру "Березіль". Носить батькам передачі.

Лист до матері, до в'язниці - уже з волі.
"Без тебе, матусю, буйний вітер віє, без тебе, матусю, сонечко не гріє... Я дуже рада, що Ти за мене радієш, але сама я радію за себе дуже мало. Що мені воля без Тебе й без тата? Чесне слово, я себе почувала не гірше в камері 37. А твоя камера ближче до "чепyрні", як казав один мій вартовий, чи далі від моєї в протилежний бік? Я собі теж занадто добре уявляю, як Ти там сидиш скорчившись на твердому ліжку, нахмуривши кобчиком свого носика. Може, тобі, мамочко, подушку передати? Я це обов'язково зроблю, - тільки напиши. По якому дворику ти гуляєш? По тому, де каналізація, чи по кращому? Я завжди вимагала, щоб мене "гуверньор" вів гуляти в той бік, де бані.
Чи не просила Ти дієтної їжі? Все-таки коли ці котлети трохи охолонуть, то облипають усе піднебіння, наче гіпсом. А що ти собі купуєш на 40 коп. в день? Яблука чи повидло? Я тобі передаю сьогодні кращого чаю...
Мені обіцяли дати цими днями побачення з таточком. Це його дуже потішає. Тов. Правдин [псевдо слідчого. - Ю.Х.] обіцяв давати нам з ним побачення щотижня. Він зовсім посивів, ну, зовсім білий. Я йому принесла гостинців, але він мене просив нічого йому не купувати..."
За той час, коли Вероніка була під слідством, її виключили з профспілки, а це призвело до житейських неприємностей. Згадаймо у Ільфа і Петрова: "Пиво - тільки членам профспілки!" Звісно, не тільки пиво... За допомогою Ірини Стешенко Вероніка укладає угоду з харківським видавництвом на переклад "Давида Коперфільда". Але угоду не затверджує начальство. Тінь від "процесу СВУ" надовго лягає на перекладачку.
Батьків випускають у червні 1930 року, зменшивши судовий присуд до трьох років умовно, і направляють у тодішнє Сталіно, де професор Олександр Григорович Черняхівський має організувати медінститут. Це фактично заслання...
Вероніка живе в Харкові, перебивається з хліба на воду. Видавництво годує її обіцянками. Мені так і не вдалося встановити, чи закінчила Вероніка переклад "Людини, яка сміється" Ґюґо та "Давида Коперфільда" Діккенса, чи були вони надруковані... Ймовірніш за все, що ні.
Вона повертається до Києва. Відомостей про цей період життя обмаль. Хіба що спогади Алли Миколаївни Грінченко, надруковані в часопису "Зона" (1998. - Ч. 13). Наводжу дещо з них.

"Вероніка Олександрівна багато читала, в основному, іноземними мовами: німецькою, англійською, французькою, іспанською".
"Вероніка Олександрівна любила смачненько поїсти, любила ласощі, але їла мало, в основному некалорійну їжу - різні салатики, фрукти - берегла свою статуру. На свята вона дозволяла собі їсти все і без будь-яких обмежень, але, коли розходилися гості, зразу приймала щось проносливе. У Старицьких було фірмове блюдо, яке на честь Вероніки Олександрівни звалося "ронки". Це щось на зразок смажених сирників, тільки менших за розміром і з більшим вмістом яєць та борошна і з содою. Я й досі готую саме їх..."
"Вероніка Олександрівна була дуже цікавою людиною, з великим почуттям гумору. Навіть зовсім буденні речі вона подавала й сприймала особливо, не так, як усі. Наприклад, у всіх нас є фотоальбоми, які нагадують нам про дитинство, юність, про події життя. Такий альбом був і у Вероніки Олександрівни, який вона сама оформила. До своєї першої дитячої фотографії вона зробила такий коментар: "...народилася Вероніка Олександрівна Черняхівська, і весь світ був дуже задоволений". І так крок за кроком усе життя відтворене в альбомі. А підписи до знімків стосувалися не тільки конкретної дати, а й влучно розповідали про події, що відбувалися в той проміжок часу".
"Згодом Вероніка Олександрівна втретє вийшла заміж. Чоловік її за прізвищем Ганжа був математиком і астрономом. Він жив десь недалеко від Києва і час від часу, частіше на вихідні, приїздив до Вероніки Олександрівни. Вона до нього їздила дуже рідко. Він був астенічного складу, досить цікавий зовні, з борідкою, і чомусь нагадував мені Дон Кіхота. Малоконтактний і мовчазний.
Останнім часом Вероніка Олександрівна працювала в Наркомздраві, який тоді знаходився на Рейтарській вулиці, неподалік від нашого будинку. Вона переглядала матеріали, що надходили до Міністерства іноземними мовами. Вранці ходила на роботу, забирала матеріали. Працювала вона вдома. Перекладала і зразу ж друкувала на машинці, на своєму "Ундервуді", виконуючи зразу дві роботи - перекладача і друкарки. Платили їй за кількість перекладених і надрукованих сторінок".

Але ж Вероніка Черняхівська перекладала і художню літературу, вціліли її переклади з німецької Франца Верфеля і французької Андре Спіра. Писала й оригінальні речі, скажімо, поему для дітей "Кап і Крап. Мандрівка двох крапельок води" - віртуозну за формою, зміною ритму і розміру, нестримною фантазією.

У блакитному ставочку
У прозорім холодочку
Оселились в сповиточку
У веселому гурточку
Кап і Крап.

А в ставочку, любі діти,
Дуже добре краплям жити,
Тільки тішитись, радіти,
З вітром легким гомоніти
Хлюп та хлюп!
І малесенькі краплини
Не стояли і хвилини,
Все крутились без упину
То на гору, то в долину
Плюсь та плюсь!..

Поетесі було притаманне знання географії світу, звичаїв різних народів. Скрізь побували Кап і Крап: під землею, на океані, в повітрі - від полюса до екватора. Пізнавальна для дітлахів річ!
Ця поема могла б бути окрасою нашої дитячої літератури. Та, на жаль, поему обірвано на половині. Чи не грізний нічний стукіт у двері, стукіт, якого тоді всі так боялися, примусив опустити перо?
Як розвивалися далі події, яка лиха доля спіткала Вероніку Черняхівську - читач уже дізнався з есею про її матір Людмилу Старицьку-Черняхівську...
Єдина і улюблена донька Вероніка, Ронуся, Рона, Ро була ще молода і вродлива жінка. Бувала сумна, бувала грайлива - таке життя. Кохала, і її кохали. Любила людей, і її любили.
Розумна, інтелігентна. Ще сімнадцятирічною вона спостерегла свою вдачу: "Нарешті я зрозуміла себе, зрозуміла, що в мені живуть чорт і янгол. Янгола більше, і він перемагає, але біс сильний також. Вони не боряться, а спокійно уживаються один поруч з другим. Коли говорить один, другий цілком зникає і не перешкоджає тому господарювати, а потім з'являється другий... Один чорний і безсмислений, другий прозорий, ясний..."
Прочитаєш це і мимоволі усміхнешся. Але усміх - невеселий. Самобутній поетесі й перекладачці, талановитій прорості (пригадуєте, як вона переклала "Жерміналь" Еміля Золя - "Прорість"!) древа роду Старицьких завадила вповні самореалізуватися більшовицька система, та хіба ж їй одній! Багато талантів не мали тоді талану... Бо не вкладалися в заданий системою формат "совка".

Переклади Вероніки Черняхівської

З німецької

Франц ВЕРФЕЛЬ
Гекуба*

Часом йде воно ночами світу,
Найнужденніше найтяжче серце світу;
Під зірками, попід віттям лине,
Подихом проноситься крізь брами -
Найнужденніша у світі мати.

Стільки молока було в тих грудях,
Стільки тих синів колись зростила -
І нема. - Тепер блука шляхами
Сива мати, зерно світу згасле,
І кружля, немов зоря холодна.
На землі під вітами й зірками
Лине геть через погаслі хати,
Де жінки рум'яні спочивають,
Лине повз сітчасті білі ліжка,
Поуз рівний, круглий сон дитячий.

Іноді у головах десь стане
Й гляне так скорботньо сива мати,
Подих вітру, втілений в скорботу,
Що тоді лиш втілення знаходить
Біль, і світло в лямпах мертвих плаче.

Матері підводяться на ліжках,
Як вона важенним босим кроком
Піде пріч; дитячий сон чатують
Й довго дивляться у хати морок
З слізьми незбагненної скорботи.

З французької

Андре СПІР

Ні, не на тебе я чекав
З давніх-давен.
Не ти ввиджалася мені
У моїм юнацькім сні
І в мужніх снах.
І не тебе шукав одну
В прекрасних жінках, що кохав.
Не бачив, як ти,
Осяяна сонцем, спускалась в долину.
Ми просто йшли,
І шляхи зійшлися нам на хвилину,
Наші руки тоді сплелись...
Збігли дні,
Люба моя.

До змісту