Мохаммед Ходавенд КАДЕРІ
КНИГА ПАПУГИ

ОПОВІДКА ДВАДЦЯТЬ ШОСТОЇ НОЧІ
ПРО ДОЧКУ ОДНОГО КУПЦЯ І ПРО ТЕ, ЯК ЦАРЯ ВІДМОВИЛИ ВІД ОДРУЖЕННЯ З НЕЮ

Коли сонце сховалося на заході, на небосхилі заяснів місяць, Ходжесте підійшла до папуги.
— Друже мій вірний, якому я довіряю всі свої таємниці,— мовила вона
тремтячим голосом. — Мудреці кажуть, що нема нічого гидкішого ніж жінка, яка втратила сором. Не хочу я йти до чужого чоловіка. Сидітиму дома, терпітиму сердечні болі...
— Господине дому,— перебив її папуга,— все, що ти мовила,— щира правда.
Але я боюся, що ти загинеш від сердечних болів, як один падишах...
— А що було з тим падишахом? — поцікавилася молода жінка. — Яка з ним трапилася історія?
— Жив собі в одному місті купець,— розпочав папуга. — І мав він на диво вродливу дочку. Чутки про її вроду розлетілися по багатьох краях та містах. Та хоч до неї сваталися багаті купці та інші заможні люди того краю, батько не погоджувався видати за них свою дочку.
Через деякий час купець написав падишахові листа такого змісту: «У мене є дочка. Обличчя її сяє, як місяць, хода у неї плавна, як у гірського фазана, а голос, як у солов'я, що співає на тисячу ладів. Птахи, щоб насолоджуватися її голосом, спускаються з небес, п'яніють од нього і падають непритомні. Якщо цар зволить вважати її достойною себе і одружиться з нею, то він матиме втіху, а я пишатимуся виявленою мені честю».
Прочитавши лист, падишах зрадів і подумав собі: «Коли вже комусь щастить, то щастя саме йде до нього в руки». Покликав він своїх чотирьох візирів і звелів їм:
— Ідіть до будинку купця і подивіться на його дочку. Якщо вона буде гідна мене, приведіть її сюди!
Візири подалися до будинку купця і, коли побачили дівчину, аж завмерли з подиву, така вона була гарна й вродлива. Порадившись між собою, візири сказали:
— Якщо падишах матиме таку гарну і вродливу дружину, він ошаліє від щастя і проводитиме з нею дні і ночі, не вважатиме як слід на державні справи, а то й взагалі занехає їх.
І, прийшовши одностайно до такого висновку, візири повернулися до падишаха і всі в один голос сказали, що дівчина не надто гарна і таких, як вона, є багато скрізь у домах ясновельможних осіб того царства.
— Якщо це так,— одрік падишах,— то я не хочу її!
Дізнавшися, що падишах не схотів одружитися з його дочкою, купець впав у відчай і при першій же нагоді видав дівчину заміж за котвала.
— Дивно,— подумала собі дочка купця,— я така гарна, а падишах навіть не захотів подивитися на мене. Ану покажусь я йому при нагоді...
Одного дня, коли падишах проїздив повз дім котвала, дочка купця стала на верхній терасі і показалася падишахові. Побачивши молоду жінку, падишах до безтями закохався в неї. Приїхавши в палац, він покликав до себе візирів.
— Навіщо ви тоді набрехали мені?! — закричав він на них. — Як ви посміли?!
— Ми порадилися між собою,— відповіли ті,— і вирішили: якщо падишах одружиться з тією дівчиною, він зовсім занедбає справи держави.
Падишах похвалив рішення візирів, а сам аж заслаб від кохання.
— Ваша величність,— радили йому вельможі,— накажіть котвалові віддати ту жінку вам, а не захоче віддати по-доброму, візьміть силою.
— Що ви кажете! — обурився падишах. — Я володар цієї країни і ніколи не вчиню такого насильства. Це ж явна кривда і несправедливість. Царям ніколи не слід кривдити своїх підданих та слуг!
З туги за тією жінкою падишах украй заслаб і знесилів, а через кілька днів помер...
— Отож не треба терпіти сердечних мук, о господине дому,— звернувся папуга до Ходжесте. — Вставай, збирайся і мерщій іди на зустріч з коханим, щоб ти не померла, як той падишах!
Молода жінка підвелася, щоб іти до княжича, але в цю мить заспівав півень, надворі розвиднілось, і побачення довелося відкласти.

1 Арабський кочовик.

ОПОВІДКА ДВАДЦЯТЬ СЬОМОЇ НОЧІ
ПРО ТЕ, ЯК ОДИН ГОНЧАР СЛУЖИВ ЦАРЕВІ І ЯК ЦАР ЗРОБИВ ЙОГО ПОЛКОВОДЦЕМ СВОГО ВІЙСЬКА

Коли сонце сховалося за обрієм, Ходжесте із сльозами на очах і з серцем, повним болю, підійшла до папуги і мовила:
— Прийшов якось бедуїн1 до одного вельможі і сказав йому:
— Хочу піти в Мекку!
— То йди! — одрік той.
— Але ж я не маю грошей,— сказав бедуїн.
— Якщо не маєш,— відповів вельможа,— то можеш не йти, бо бог не зобов'язує бідних ходити в Мекку на прощу...
— Я прийшов попросити грошей,— перебив його бедуїн,— а не для того, щоб ти роз'яснював мені, що може, а чого не може робити мусульманин!
— Ось так і я, папуго,— гірко усміхнулася молода жінка, — щовечора приходжу до тебе, а ти забиваєш мені баки своїми теревенями. Мені треба, щоб ти дав дозвіл піти на побачення з княжичем, а без твоїх байок та повчань я можу обійтися.
— Раджу тобі не нехтувати моїх повчань,— мовив папуга. — Адже мудрими порадами можна скористатися і на цім світі, і на тім...
— Папуго,— перебила його Ходжесте,— я терпляче вислуховувала твої настанови, але сьогодні, такої темної безмісячної ночі, я побоюся йти до княжича сама, а тому хочу взяти з собою служницю.
— Служниця — людина ненадійна,— переконано одрік папуга. — Краще не бери її супровідницею, адже мудреці недарма кажуть: «Людям низького стану не можна вірити». Ти хіба не чула, що сталося з одним гончарем?
— А що з ним сталося? Ану розкажи! — попросила молода жінка.
— Якось один гончар,— почав папуга,— трохи перепив вина і, похитнувшись, упав на глечики і пляшки, потовк їх і порізався при цьому уламками. Шрами від тих порізів виглядали, як сліди ран від шабель та стріл.
У рідному місті гончареві жилося дуже сутужно, і він подався світ за очі шукати кращої долі. Прийшов він у велике місто і попав на очі падишаха тієї країни. Побачив падишах рубці на його обличчі й тілі і подумав, що то дуже відважний бувалий воїн. Узяв він його на службу, призначив на високу військову посаду. А незабаром почалася війна, і падишах поставив гончара на чолі всього свого війська. Надійшов час вирушати на битву з ворогами. Бідолаха гончар так перелякався, що аж захворів.
— Я ніякий не воїн, я гончар,— признався він падишахові,— і зовсім не знаю воєнної справи!
Падишах почував себе ніяково, що так пошився в дурні. Але він тільки посміявся зі своєї помилки і відпустив гончара на всі чотири сторони.
Коли папуга закінчив свою розповідь, він ще раз порадив молодій жінці:
— Не бери служниці з собою, а йди сама, тому що на такий нікчемний люд, як слуги, покладатися не можна.
Ходжесте вже хотіла йди до княжича сама, але в цей час закукурікав півень, надворі розвиднілось, і побачення довелося відкласти.

ОПОВІДКА ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОЇ НОЧІ
ПРО ТИГРА, ТИГРЕНЯТ ТА ШАКАЛЕНЯ, ЩО ВИХОВУВАЛОСЯ З НИМИ

Коли сонце пішло в краї заходу, Ходжесте, одягнувшись у чоловіче вбрання, прийшла до папуги просити дозволу піти на побачення з княжичем. Побачивши свою господиню в чоловічому одязі, папуга засміявся і сказав:
— Якщо й сьогодні ніч буде темна, то ти вчинила добре, що вбралася в чоловічий одяг і йдеш на побачення сама, без служниці. Сьогодні один папуга, мій давній друг, прилітав до мене і розповів мені одну історію, схожу на ту, яку я розповів тобі минулої ночі.
— А що то за історія? — не втерпіла Ходжесте.
— А ось послухай,— мовив папуга. — Колись в одній пущі жив собі тигр з жінкою-тигрицею і двома дітьми. Раз тигр вирушив на лови. Довго він гасав лісами, та нічого не вполював. Вертаючись до свого лігва, він побачив шакаленя, що народилося всього кілька днів тому і лишилося без матері. Тигр забрав його і приніс тигриці.
— Сьогодні я спіймав лиш оце маля,— сказав він. — Я не хочу його їсти, краще поголодую день-другий, а тобі голодувати не можна, тож схрумай його.
— Ти жорстокий лютий тигр, маєш тверде серце і не знаєш милосердя, — відповіла тигриця. — А ти пожалів його і не з'їв. Як же можу з'їсти його я, жінка і матір двох маленьких дітей, маючи ніжне серце? Якщо ти дозволиш, я виховаю сирітку з нашими дітьми і буду йому як мама.
— Гаразд,— мовив тигр. — Нехай буде так, як ти кажеш.
Минув місяць, другий. Тигренята і шакаленя підросли. Тигренята вважали шакаленя своїм старшим братом, і всі троє бавилися як брати,
Одного разу тигренята з «братом» вирушили на лови. Раптом вони побачили слона. Тигренята кинулися на нього, а шакаленя втекло і заховалося під деревом. Тигренята, побачивши, що їхній «старший брат» утік, кинулися тікати й собі. Через годину всі троє прийшли додому і розповіли матері про те, що сталося.
— Він же син шакала,— пояснила мати. — Як же він може бути хоробрим і виявити ловецьку відвагу?
— Ну, а тепер уставай і поспіши до свого коханого! — мовив папуга до Ходжесте, закінчивши своє оповідання.
Молода жінка схопилася, щоб іти, але в цю мить заспівав півень, настав ранок, і про побачення вже не могло бути й мови.

ОПОВІДКА ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТОЇ НОЧІ
ПРО ЕМІРА ТА ПРО ЗМІЮ, ЩО ХОВАЛАСЯ В ЙОГО РУКАВІ

Коли сонце сховалося за західний обрій, а на сході виринув місяць, Ходжесте з очами, повними сліз, підійшла до папуги і сказала:
— Моє серце геть обпечене вогнем кохання! За всяку ціну, будь-що, я хочу піти до коханого!
Глянувши на Ходжесте, папуга зрозумів, що вона сама не своя і в полоні нестримного потягу.
— Господине дому,— мовив він, поміркувавши,— присягаю богом, я дуже хочу, щоб ти якнайшвидше пішла на побачення з коханим, і щовечора даю тобі дозвіл, але ти сама затримуєш себе і ніяк не зважишся піти. Я знаю, що з'єднатися з княжичем тобі судилося долею, а тому вставай і спіши до свого коханого. Але пам'ятай, що тобі не слід довіряти ворогові, бо інакше станеться з тобою те, що сталося з одним еміром, який урятував змію.
— А що то була за історія? — не втерпіла молода жінка.
— Одного разу той емір вирушив на лови,— почав папуга. — І зустрів він перелякану змію.
— Еміре,— заблагала вона, підповзаючи до нього,— заховай мене мерщій!
— А що тобі загрожує? — запитав емір.
— За мною женеться ворог, хоче мене вбити,— пояснила змія.
Емір пожалів її, заховав у себе в рукаві. В цю мить прибіг чоловік з палицею і питає:
— Чи тут часом не повзла чорна змія?
— Ні,— збрехав емір,— я її не бачив!
Чоловік озирнувся на всі боки, бачить — немає змії, і побіг далі.
— Гей, зміє,— мовив емір, коли чоловік зник,— твого ворога вже нема.
Вилазь і йди своєю дорогою!
— Добре, піду,— засміялася змія. — Але спочатку я тебе вб'ю. Хіба ти не знав, що ми з тобою вороги? Який же бо ти нерозумний, що повірив мені, пожалів і заховав у рукаві!
— Я ж зробив тобі добро,— жахнувся емір. — Чому ж ти хочеш заподіяти мені смерть?
— Мудреці недаремно кажуть, що, перш ніж чинити добро, подумай, кому ти його чиниш,— зловтішно прошипіла змія.
Переляканий на смерть емір кляв себе за те, що піддався жалощам. Але ж треба якось рятувати душу. «Може, мені вдасться виманити змію з рукава»,— подумав він і сказав:
— Слухай, тут ось повзе гадюка. Давай-но розповімо їй про те, що сталося, і, якщо вона схвалить твій намір, роби зі мною що хочеш.
Змія з цікавості висунула голову з рукава, щоб побачити ту гадюку. Емір, скориставшися з нагоди, витрусив змію, схопив камінь і вбив її. Вислухавши оповідання папуги, молода жінка мовила:
— Знаєш, я згодна з твоїми настановами і радо слухаю твої розповіді, тож
тепер і ти вислухай моє прохання, пусти мене на побачення, якщо твоя ласка!
— Про що мова! — сказав папуга. — Я охоче зроблю тобі таку ласку. Вставай і чимдуж спіши до свого коханого!
Молода жінка схопилася і вже хотіла була йти, але в цю мить заспівав півень. Вилаявши його, Ходжесте сумно мовила папузі:
— Настає ранок, і я не можу йти завидна, щоб мене всі бачили.
Одне слово, вона знову лишилася вдома.

ОПОВІДКА ТРИДЦЯТОЇ НОЧІ ПРО ВОЇНА ТА ЗОЛОТАРЯ,
ЩО ЗАГИНУВ ЧЕРЕЗ СВОЮ ЗАХЛАННІСТЬ

Коли сонце закотилося за обрій і на небі заясніли зорі, Ходжесте, попоївши солодких плодів, розчесала голову гребінцем, підвела очі сурмою, вбралась у святкові шати, прикрасила вуха золотими сережками і підійшла до папуги попросити дозволу піти на побачення.
— Що ж, іди! — одрік папуга. — Але спершу вислухай одну історію, яка допоможе тобі затямити: нікому й ніколи не розповідай своїх таємниць, бо інакше вони викриються, як таємниця одного золотаря...
— А як то було? — не втерпіла Ходжесте.
— А ось слухай,— сказав папуга. — В одному місті жив собі багатий золотар,
який дружив з одним воїном і дуже тішився цим приятелюванням. Одного разу той воїн знайшов на дорозі гаманець, повний золота. Він розв'язав його, порахував гроші; їх було там рівно двісті п'ятдесят ашрафі. Радіючи, воїн з грішми подався до золотаря й похвалився:
— Мені сьогодні пощастило: дивись, скільки грошей я знайшов на дорозі!
З цими словами він усі ці гроші віддав на зберігання золотареві. Через деякий час він прийшов до золотаря і попросив у нього свої гроші.
— Про що ти говориш?! — обурився той. — Коли і які гроші ти мені давав?
Я вважав тебе своїм другом і навіть не підозрював, що ти людина підступна! Ти хочеш обманом забрати в мене мої гроші!
Не бачачи іншого виходу, бідолаха пішов до судді і розповів йому все, що сталося.
— Ну, а ти хоч маєш якогось свідка? — поцікавився суддя.
— Ні! — зітхнув той.
«Все плем'я золотарів великі злодії і безбожники,— подумав суддя. — їв тому, що цей золотар обікрав його, немає нічого дивного».
І суддя викликав до себе золотаря та його дружину, але хоч скільки їх допитував, вони не признавалися.
— Я чудово знаю, що ти присвоїв його золото! — прорік суддя. — Якщо не віддаси йому грошей по-доброму, тобі буде гірше!
Та золотар не признавався. Тоді суддя звелів двом своїм людям заховатися у великій скрині. Ту скриню внесли в темницю.
— Якщо ти не віддаси гроші, то завтра тебе скарають на горло, — пригрозив суддя.
Золотаря з дружиною замкнули на ніч у темниці, де стояла велика скриня. Опівночі дружина каже золотареві:
— Якщо ти справді взяв гроші, то принаймні скажи мені, де ти їх заховав.
— Я закопав їх у такому й такому місці,— признався їй золотар.
Коли минула ніч і зійшло сонце, суддя звелів привести до себе золотаря і його жінку, а також покликав тих людей, що сиділи в скрині, і спитав їх:
— Що він говорив своїй жінці?
Ті розповіли все, що чули вночі. Тоді суддя послав своїх людей у золотарів будинок — хай відкопають гроші. Ті пішли і справді відкопали в тому місці гаманець з грішми.
Суддя віддав гроші воїнові, а золотаря звелів повісити на шибениці.
Закінчивши своє оповідання, папуга мовив до Ходжесте:
— Якби золотар не виказав дружині свою таємницю, ніхто про неї не довідався б. А тепер уставай і поспіши до свого коханого.
Молода жінка вже підвелася, як раптом заспівав півень, надворі розвиднілось, і йти на побачення було небезпечно.

Далі

«Всесвіт» 1987