Мохаммед Ходавенд КАДЕРІ
КНИГА ПАПУГИ

ОПОВІДКА ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОЇ НОЧІ
ПРО КУПЦЯ ТА ПРО ЦИРУЛЬНИКА, ЩО БИВ БРАХМАНІВ

Коли сонце сховалося за небосхил, а на небі заяснів місяць і засяяли зорі, Ходжесте, одягнувши золототканий одяг та прикрасивши вуха й шию коштовними золотими оздобами, прийшла до папуги попросити дозволу піти на побачення з княжичем.
— Опівночі я хочу вирушити до коханого,— мовила вона,— а зараз поки що розкажи-но мені якусь коротку бувальщину.
— Гаразд,— відповів папуга,— слухай! В одному місті жив собі багатий купець. У нього не було сина. Якось цей купець сказав собі:
— За своє життя я зібрав багато майна, а от сина, який би успадкував це майно, не маю. Тож доведеться мені роздати усе, що маю, бідним, калікам, жебракам та сиротам.
І купець вчинив так, як задумав, і наступної ночі побачив уві сні якогось чоловіка.
— Хто ти? — запитав купець.
— Я образ твоєї долі,— одрік той. — Оскільки ти сьогодні роздав усе своє майно бідним і не залишив собі нічого, я завтра прийду до тебе в образі брахмана.
Удар мене по голові, я впаду, і все моє тіло стане золотим. Коли ти відіб'єш, скажімо, мій палець, на його місці відразу з'явиться новий — теж золотий!
Наступного дня купець покликав до себе цирульника поголитися, і в цей час на подвір'ї появився брахман. Купець зірвався, вхопив палицю і щосили луснув брахмана по голові. Той упав і вмить перетворився в золото. Давши кілька рупій цирульникові, купець попередив його:
— Не говори нікому, що ти тут бачив!
Цирульник подумав собі, що це зможе кожний: варто тільки вдарити по голові першого-ліпшого брахмана, і той перетвориться в золото. Вернувшись додому, він запросив до себе кількох брахманів, пригостив їх. Потім, не кажучи нічого, він ухопив важку палицю і ну лупцювати нею брахманів по головах. Брахмани зарепетували, закричали на ґвалт. Збіглися люди, схопили цирульника і повели його до правителя міста. Коли правитель почав допитувати цирульника, той пояснив:
— Я прийшов у будинок такого й такого купця, і до нього прийшов якийсь брахман. Купець ударив брахмана палицею по голові, і той перетворився на золото. Я й подумав, що кожен брахман, коли його вдарити палицею по голові, перетвориться на золото. А мені дуже треба грошей. Тож я запросив до себе брахманів і почав їх бити палицею по голові, тільки ніхто з них не перетворився
в золото. Отого й учинилася ця буча.
Правитель звелів покликати купця і запитав його:
— Що за дурниці верзе той цирульник?
— Та це мій колишній слуга,— збрехав купець. — Ось уже кілька днів, як він зсунувся з глузду і верзе нісенітниці...
Правитель повірив словам купця, цирульника звільнили і вигнали геть.
— А тепер уставай, Ходжесте, бо вже пора! — мовив папуга, закінчивши оповідання.
Жінка схопилася, але в цю мить заспівав півень, почало світати, і йти на побачення завидна вона не зважилась.

ОПОВІДКА ТРИДЦЯТЬ ДРУГОЇ НОЧІ
ПРО ЖАБУ, ШЕРШНЯ І ПТАШКУ, ЯКІ ДОВЕЛИ СЛОНА ДО ЗАГИБЕЛІ

Коли сонце лягло спочивати і на небі засяяв місяць, Ходжесте підійшла до папуги й попросила дозволу піти на побачення.
— Про що мова, господине дому! — сказав папуга. — Не турбуйся і не сумнівайся. Я думаю за тебе від ранку до вечора і зрештою знайду-таки спосіб поєднати тебе з княжичем.
— Ой птаху, вдягнений у зелені шати! — гірко зітхнула Ходжесте. — Відколи ми з тобою стали спільниками, хоч як ми стараємося, хоч яких докладаємо зусиль, у нас чомусь нічого не виходить. Не знаю, чого це мені так не щастить...
— О моя пані! — перебив її папуга. — Хіба ти не знаєш, як одного разу жаба, шершень і пташка, об'єднавшись, довели до згуби слона, найвеличнішу і найбільшу з тварин? То невже ж це ми з тобою не зможемо доконати наше діло?!
— А як це було? Що це за історія? — не втерпіла Ходжесте.
— В одному місті,— почав папуга,— росло собі розлоге, наче шатро, дерево, і на ньому невеличка пташка-посмітюшка звила собі гніздо і відклала яєчка.
Одного разу в те місце прийшов слон і почав тертися об стовбур дерева. А що слон був дужий і великий, то яйця посмітюшки повипадали з гнізда і порозбивалися.
Бідолашна пташка з великого горя і туги лише літала, билася об гілки дерева і гірко ридала. Та що вона, така мала і слабосила, могла зробити слонові?
— Дужого ворога треба перемагати лише підступом та хитрощами! — сказала собі пташка-посмітюшка.
А в неї був друг, що називався птах-довгодзьоб. От вона й полетіла до довгодзьоба і розповіла все, що з нею сталося.
— Слон заподіяв мені страшну кривду,— скаржилася маленька посмітюшка. — Придумай якусь хитрість і пометися за мене, бо друзі повинні допомагати одне одному в біді!
— Воювати з слоном важка справа,— відповів довгодзьоб, — і сам я його не подужаю. Але в мене є розумний друг — шершень, я мушу порадитися з ним.
Полетіли вони до шершня і розповіли йому, що сталося. Вислухавши їх, шершень перейнявся до них співчуттям, подумав і мовив:
— Що ж, виходить настав час і мені прислужитися друзям. Є в мене один друг, вождь жаб'ячого війська, цю історію слід розповісти і йому.
Посмітюшка та довгодзьоб прилетіли до вождя жаб'ячого війська, розповіли йому все, що сталося, попросили допомоги. Той поспівчував горю посмітюшки і мовив:
— Кріпися й не падай духом! Хитрістю та підступом можна знищити й такого велетня, як слон.
Він пояснив друзям, що знищити слона можна лише хитрістю. Шершень залетить у вухо слонові й оглушить його своїм дзижчанням. Коли слон зовсім очманіє, птах-довгодзьоб видовбає йому очі своїм дзьобом, слон осліпне, і ясний світ для нього стане пітьмою. Коли він, сліпий, поблукає кілька днів, його геть зморить спрага.
— Тоді я,— вів далі жаб'ячий вождь,— стану перед ним і заквакаю. Впізнає він мій голос і подумає собі, що там, де є жаба, мусить бути й вода, і піде за мною.
Тоді я заведу його в таке місце, звідкіля він уже не зможе вийти, і якщо навіть кликатиме на поміч, ніхто не почує там його голосу. А без їжі і без води він незабаром загине.
Так вони і вчинили, і хитрістю та підступом довели слона до загибелі. Коли папуга довів своє оповідання до цього місця, він сказав Ходжесте:
— Таким чином дві-три слабкі істоти спільними стараннями занапастили слона. Коли ж ми двоє прикладемо зусиль, невже ми не доможемося свого?
А тепер уставай і йди дешевого коханого!
Молода жінка схопилася, щоб іти до княжича, але в цей час закукурікав півень, настав ранок, і побачення довелося відкласти.

ОПОВІДКА ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОЇ НОЧI
ПРО ТЕ, ЯК БОГДИХАН КИТАЮ ЗАКОХАВСЯ УВІ СНІ В ЦАРИЦЮ ВІЗАНТІЇ

Коли сонце сіло на заході, а на сході зійшов місяць, замислена Ходжесте підійшла до папуги й поскаржилася:
— Друже мій,— мовила вона,— я чула, що одного з мудреців запитали: «Що таке кохання?» «Це смерть за життя!» — одрік він. Я так настраждалася від свого кохання, що хочу забути його і навіть не вимовляти цього слова!
— О Ходжесте,— одрік їй на те папуга,— від слів до дій дуже й дуже далеко!
Як би міг жити коханий без коханої? Якби жінка могла жити без чоловіка, то чи змогла б вийти заміж та цариця, що стільки років не підпускала до себе чоловіків?
— А розкажи-но, як це сталося,— попросила Ходжесте.
— Розповідають, що колись у китайського богдихана,— почав папуга,— був один тямучий візир. Якось, коли китайський богдихан спав, візир розбудив його, щоб поговорити про важливі державні справи. Та коли богдихан збудився, він раптом вихопив свій меч з піхов і кинувся на візира. Той насилу втік і заховався в якомусь закутку. З досади богдихан сплеснув руками, роздер на собі одяг і став зойкати.
— Що сталося? — спитали його царедворці.
— Та мені тієї миті,— одрік богдихан,— снилося, що я сиджу з вродливою жінкою, такою гарною, що ніколи в житті не бачив навіть подібних до неї, і то вона цілує мені руки, то я кладу їй свою голову на коліна. І треба ж було такому, щоб саме в цю мить візир мене розбудив!
Відтоді богдихан засумував і весь час тільки й думав про жінку, яка йому примарилася. А був у нього ще другий візир, який знався на живопису. Богдихан так докладно й чітко описав ту жінку, що візир-живописець намалював її портрет і помістив на стіні одного монастиря, який відвідували прочани з різних країн. Цілими днями просиджував візир у монастирі і кожному, хто приходив з далекої дороги, показував той портрет і питався:
— Чи ви, бува, не бачили жінки, подібної до цієї, або не чували про таку?
Та ніхто не бачив і не чув. Аж ось через якийсь час у той монастир зайшов один прочанин.
— Я чудово знаю цей образ,— одрік він. — Це портрет цариці Візантії!
Прочанин розхвалив царицю на всі лади, але застеріг:
— Незважаючи на свою красу, вона не хоче чути слова «чоловік»!
— А ти часом не знаєш, чому в неї така відраза до чоловіків? — запитав візир.
— Як же не знати,— одрік мандрівник. — Вся справа в тому, що одного разу цариця сиділа в альтанці свого саду, а в тому саду на дереві пава висиджувала яйця. І раптом чомусь той сад загорівся і те дерево також запалало. Коли вогонь підійшов до гілки, на якій було гніздо, павич, не витримавши жару, без будь-якого жалю й милосердя вилетів з гнізда і полетів геть. А пава з любові до своїх дітей залишилася в гнізді й згоріла. Побачивши бездушність павича, цариця заплакала і вигукнула:
— Всі чоловіки такі невірні! Присягаюся, що віднині не почую навіть слова «чоловік»!
Роки минають, а вона й надалі не хоче слухати про чоловіків. Тоді візир прийшов до богдихана і мовив:
— Відколи володар побачив у сні видіння і я намалював той портрет, я весь час сидів у монастирі при дорозі і кожного, хто лише приїздив з далеких країв, питався про ту особу. Сьогодні туди прийшов один прочанин, і я показав йому портрет тієї жінки. «Це образ цариці Візантії»,— сказав він.
Богдихан утішився, зрадів цим словам і прорік:
— Сьогодні ж треба послати когось у Візантію, щоб посватав за мене царицю!
— Це можна,— мовив візир,— але цариця заприсягнулася, що ніколи не вийде заміж!
От біда! — зітхнув богдихан. — І чого це вона так заприсягнулася?
Мабуть, цьому була якась причина.
І тут візир розповів своєму володареві, як вразив царицю випадок з павичем.
— То що робити? — зажурився богдихан.
— Якщо на те буде твій дозвіл,— мовив візир,— то я сам подамся у Візантію, видам себе за живописця і покажу цариці портрет, написаний з тебе, так що коли ти закохався в неї уві сні, то вона закохається в тебе наяву!
— Чини, як вважаєш за потрібне,— рік богдихан,— аби тільки з цього щось вийшло.
Тож візир відразу вирушив у Візантію. Коли цариця почула, що прибув художник з такого далекого краю, вона звеліла, щоб йому доручили оздобити розписами її палац і в першу чергу розписати терасу. Візир прийшов на ту терасу і на стіні її намалював богдихана і тварин. Побачивши той розпис, візантійська цариця здивувалася і запитала:
— Що це ти зобразив і хто цей чоловік?
— Це богдихан Китаю,— пояснив візир-художник. — Це його палац із садом.
Ці тварини — олениця, олень та їхні оленята. Одного дня богдихан сидів на
балконі, а в саду олень з оленицею привели своїх дітей до водопою. Раптом з гір бурхнув могутній потік. Олениця злякалася і, бездушно покинувши дітей напризволяще, втікла геть. На цьому малюнку якраз зображена олениця, що тікає.
Олень, якому дуже боліло серце за дітей, залишився разом з ними і втопився.
З того дня, як богдихан побачив бездушність оленихи, він навіть чути не хоче самого слова «жінка»!
— О живописцю! — скрикнула цариця. — Який дивовижний збіг! Я, побачивши бездушність павича, зненавиділа чоловіків, а він, побачивши слабодухість
і бездушність олениці, не хоче навіть чути слова «жінка»! О, якби то він і я поєдналися шлюбом. Яка б з нас була пара!
Сказати коротко, на другий день цариця послала свого посла в Китай, щоб домовитися про шлюб з богдиханом.
Довівши свою розповідь до цього місця, папуга сказав:
— О моя господине, ти твердиш, що ладна забути про кохання. Якби кожен був таким праведником, то цариця Візантії ніколи б не вийшла заміж за китайського богдихана. Тож уставай, і поспіши до свого друга!
Ходжесте хотіла була йти, але в цей час закукурікав півень, настав ранок, і йти на побачення було запізно.

ОПОВІДКА ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОЇ НОЧІ
ПРО ОЛЕНЯ, ОСЛА ТА ПРО ТЕ, ЯК ЇХ СПІЙМАЛИ

Коли сонце зійшло і на небі засяяв місяць, Ходжесте підійшла до папуги, щоб він дозволив їй піти на побачення. Вона мовила:
— Друже мій, якому я довіряю свої таємниці, я колись чула, що Омар ібн
Абд-ель-Азіз не спав ні вночі, ні вдень. Якось його запитали: «Чому ти ніколи не спиш?» «Тому,— одрік він,— що коли я спатиму вночі, то не зможу молитися богові, і від цього постраждає моє благочестя, а якщо я спатиму вдень, то постраждають мої піддані. Ось чому я ніколи не сплю».
Я теж боюся, що якщо задовольню бажання свого коханого, то втрачу чоловіка, а якщо буду вірна чоловікові, то мій коханий вважатиме себе скривдженим і образиться. А я хочу зберегти їх обох і залишитися чеснотливою...
— О Ходжесте! — зітхнув папуга. — Чеснотливість взагалі бажана, але ж для кожної речі є свій час. Оце зараз вона зовсім невчасна, як спів отого осла...
— А що було з тим ослом? — запитала молода жінка.
— Отож слухай,— почав папуга. — Розповідають, що здичавілий осел дружив з оленем і ночами вони ходили пастися в один сад. Одного разу ослові стало приємно й легко на душі, і він сказав оленеві:
— Гей, оленю, в таку чудову ніч, коли сад п'янить пахощами квітів, повітря насичене ароматом мускусу, як же то буде гарно, коли я заспіваю!
Осле! — обурився олень,— що за дурниці ти верзеш! Тобі більше личить думати про своє сідло та колесо сукновала, ніж про співи. Та й узагалі на світі немає гидкішого голосу за голос осла . Чи ж діло осла співати?! Адже і ти, і я прийшли в цей сад крадькома. Якщо ти подаси голос, то збудиться садівник, гукне людей, і вони нас спіймають! Подібний випадок був із злодіями, які пробралися вночі в будинок багатія. В куточку кімнати вони знайшли пляшку вина. Взявши її, вони сказали: «До ранку ще довго, маємо час випити!» Напившись, злодії вчинили рейвах, почали співати. Господар будинку, прокинувшись, зібрав слуг, і злодіїв пов'язали.
— Що ти тямиш у співі, дикун неотесаний?! — розлютився осел. — Я, городянин, краще знаюся на цьому ділі. Ти хоч послухай! Тобі нічого не станеться від мого співу, якщо послухаєш!
Одне слово, осел як почав ревіти! Садівник та хазяїн будинку вмить прокинулися, побігли в сад, спіймали оленя та осла і пов'язали!
Коли папуга закінчив своє оповідання, він звернувся до молодої жінки:
— А звідсіля такий висновок: для кожної справи має бути свій час. Отож уставай і спіши до свого коханого!
Ходжесте схопилася, але в цю мить заспівав півень, настав ранок, а йти на побачення завидна вона побоялась.

1 Цей вислів приписується пророкові Мохаммедові. За уявленнями мусульман, осел кричить тоді, коли бачить чорта.

ОПОВІДКА ТРИДЦЯТЬ П'ЯТОЇ НОЧІ
ПРО ТЕ, ЯК ОДИН ПАДИШАХ ЗАКОХАВСЯ І ПРО ТЕ, ЯК МЕЙМУН УБИВ ХОДЖЕСТЕ

Коли сонце зайшло на заході, а на небі зійшов місяць, Ходжесте вже в котрий раз підійшла до папуги й мовила:
— О папуго, ось уже скільки вечорів я приходжу до тебе і йду ні з чим!
Прошу тебе, віддяч мені добром за мій хліб-сіль, дай мені дозвіл піти на побачення!
— Господине дому І — одрік папуга. — Раджу тобі негайно, невідкладно йти до свого коханого. Однак, якщо хтось інший, крім мене, довідається, що ти ходила на побачення, то ти зроби так, як зробила дочка візантійського кесаря і довела свою невинність.
— А як то було? — не витримала Ходжесте.
— Ось послухай,— почав папуга. — Був собі колись один падишах, який царював по сусідству з Візантією. Одного разу його візир сказав йому:
— Візантійський кесар має вродливу й розумну дочку. Добре було б, якби він ту дочку видав заміж за тебе!
Падишахові сподобалися слова візира, і він негайно спорядив посла з дарунками до візантійського кесаря. Однак кесар не схотів віддати свою дочку, і посол хоч-не-хоч повернувся ні з чим. Тоді падишах рушив війною на Візантію і сплюндрував півкраїни, Бачить кесар: діло кепське — безсилий він перед падишаховим військом. Довелося йому дати згоду на шлюб. А в його дочки був син від першого шлюбу.
— Ти не кажи падишахові, що вже була одружена,— застеріг її кесар, прощаючись.
Молода жінка пішла до падишаха і стала йому дружиною. Проте вона весь час тужила за сином, але й не зважувалася сказати про це своєму чоловікові. Одного разу падишах подарував дружині скриньку з дорогоцінностями та коштовними каменями.
— В мого батька кесаря,— мовила жінка,— є один слуга, що добре знається на самоцвітах. Якби він приїхав сюди, то напевно визначив, які з цих каменів добрі й вартісні, а які ні.
— Я попрошу твого батька прислати цього слугу,— одрік падишах.
— Твого прохання буде не досить,— усміхнулася жінка. — Кесар виховав його, як свого сина. Треба, щоб я запевнила батька, що хлопцеві буде тут краще.
Незабаром падишах вирядив у Візантію одного тямущого купця з багатими товарами. І кесарева дочка попросила його переказати батькові, щоб він прислав хлопця, а купця попередила:
— Цей хлопець зовсім не слуга, а мій син, але заради спокою я сказала падишахові, що це слуга, тому ти поводься з ним не як з слугою, а як з царським сином.
Через деякий час купець привіз хлопця. Коли падишах побачив його вродливе обличчя і пересвідчився, що той справді вміє розпізнавати коштовні камені, він нагородив купця дорогим одягом та дарунками. Мати весь час тішилася тільки тим, що здалека дивилася на сина і віталася з ним.
Одного разу падишах поїхав на лови, і його дружина покликала свого сина в жіночі покої, кинулася цілувати його й говорила, як вона скучила й тужила за ним. Один з охоронців побачив це і подумав, що вона завела собі коханця. Коли падишах повернувся з ловів, охоронець розповів йому все, що бачив.
Падишах розгнівався і сказав собі:
— Невже моя дружина посміла викликати сюди з Візантії свого коханця?
Невже він посмів зайти в жіночі покої?
Побачивши, що падишах насуплений, як чорна хмара, дружина вмить здогадалася, що йому відомо про її зустріч з сином. Вона запитала чоловіка:
— Чому ти такий хмурий?
— А як же мені не бути хмурим,— одрік падишах,— коли ти хитрощами викликала сюди з Візантії цього хлопчиська, щоб ділити з ним ложе! Як це безсоромно, зухвало й підло!
Дружина промовчала. Падишах хотів стратити її, але любов до неї переважила його гнів. «А цьому хлопчиськові я помщуся!» — подумав він собі, покликав одного із слуг і звелів:
— Заведи цього юного візантійця в якесь безлюдне місце і там без зайвого галасу відрубай йому голову!
Слуга вивів юнака з палацу, але йому стало жаль його. Він сказав:
— Гей, хлопче, хіба ти не знав, що та жінка — дружина падишаха? Навіщо ти зайшов у внутрішні покої?
— Я її син від першого її чоловіка, і вона моя мати! — пояснив юнак. — Через свою боязкість вона не сказала цього падишахові. Вб'єш ти мене, чи ні — справа твоя, але я кажу тобі правду!
Почувши такі слова, слуга завагався. «Ану ж одного дня,— думав він собі,— ця таємниця вийде на світ божий, і падишах пожалкує, що звелів скарати на смерть цього хлопця, і розгнівається на мене за те, що я виконав його наказ». Сказати коротко, він хлопця не вбив, а заховавши в таємному місці, на другий день прийшов до володаря і сказав:
— Я відрубав йому голову.
Гнів падишаха трохи вщух, але він уже не вірив дружині. А вона була у відчаї від того, що сталося, бо вважала, що довела до загибелі сина і втратила чоловіка.
А була в її покоях одна стара служниця. Побачивши, що її пані сама не своя, вона мовила:
— Я бачу, царице, ти чимось засмучена.
У відчаї падишахова дружина розповіла їй про свою біду.
— Не тужи! — втішила її стара. — Не впадай у розпач, наберися терпіння.
Я придумала одну хитрість. Якщо вона вдасться, серце падишаха знову прихилиться до тебе!
— Матінко! — вигукнула цариця. — Роби що хочеш, тільки потамуй мій біль,
і я наповню твої кишені щирим золотом.
Служниця дочекалася хвилини, коли падишах був сам, і запитала його:
— Чого це наш падишах такий сумний?
— Ой матінко! — важко зітхнув той. — У мене таке горе, що й сказати не
можна! Моя жінка викликала з Візантії слугу, який, виявляється, був її коханцем.
Ну, того слугу я скарав на горло, а от серце моє не хоче, щоб я скарав і дружину!
— Знаєш,— сказала служниця,— у мене є один амулет. Коли твоя жінка засне, ти поклади його їй на груди і питай її про все що хочеш, і вона скаже тобі всю правду...
— Ану давай мерщій сюди свого амулета! — вигукнув падишах.
Служниця віддала падишахові свій амулет, а сама чимдуж поспішила до цариці і сказала:
— Цієї ночі падишах покладе тобі на груди амулет, ти вдавай, що спиш, а сама розкажи йому всю свою історію, як було!
Коли минула перша зміна ночі, падишах поклав той амулет на груди своєї дружини, і вона розповіла йому докладно і про свого першого чоловіка і про свого сина від нього. Почувши це, падишах на радощах кинувся цілувати обличчя й волосся дружини, а потім запитав:
— Чому ти раніше не сказала мені цього?
— Мені було боязко,— призналася та.
Тоді падишах звелів негайно прикликати, того чоловіка, якому доручив скарати хлопця, і запитав:
— Ти вбив юнака? Де його могила?
— Ні! — відповів той,— я не вбивав його, він живий!
Падишах страшенно зрадів, наказав привести хлопця. Побачивши сина живим, мати схопила його в обійми, розцілувала і щиро подякувала богові. Коли папуга закінчив свою розповідь, він сказав Ходжесте:
— Господине дому! Якщо, не дай боже, ти теж попадеш у скруту, раджу тобі вдатися до подібних хитрощів, щоб довести свою невинність. А тепер уставай і поспіши до свого коханого!
Молода жінка схопилася, але в цей час заспівав півень, настав ранок, і йти на побачення було вже запізно.
Сталося так, що в цей самий день повернувся із подорожі Меймун. Не побачивши папуги Шарік, він перш за все запитав:
— А де це Шарік?
І не встигла ще Ходжесте відкрити уст для відповіді, я папуга сказав:
— Це ти мене запитай про Шарік!
— Говори! —звелів йому Меймун.
І папуга від початку до кінця розповів Меймунові про те, як Ходжесте закохалася в юного княжича і як від її рук загинула папуга Шарік. І Меймун одразу ж убив Ходжесте. І лиш бог у своїй мудрості знає: правильно він зробив чи ні!

Кінець

«Всесвіт» 1987