Мохаммед Ходавенд КАДЕРІ
КНИГА ПАПУГИ

ОПОВІДКА ШІСТНАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО ЧОТИРЬОХ БАГАЧІВ ТА ПРО ТЕ, ЯК ВОНИ ЗУБОЖІЛИ

Коли сонце поринуло в глибини заходу, а на сході зійшов місяць, Ходжесте з вогнем у грудях та сльозами в очах підійшла до папуги і сказала:
— О ти, одягнений у зелені шати, чи ти знаєш, що зі мною жарти кепські? Ти щоночі забиваєш мені баки своїми балачками та байками! А чи ти знаєш, що я закохана і мені немає ніякого діла до твоїх повчань?
— Негаразд ти говориш, господине дому,— зітхнув папуга.— Хіба ти не знаєш, що слова друга треба слухати, тому що той, хто не слухає друзів, потім дуже кається, як той чоловік, що знехтував дружні поради...
— А що з ним було? — перебила його Ходжесте.— Ану розкажи!
— Гаразд, слухай,— мовив папуга.— Одного разу в місті Балх жило собі четверо друзів. Всі четверо були багаті, заможні і приятелювали між собою. Та сталося так, що вони зубожіли. Тоді всі четверо прийшли до одного мудреця,
розповіли йому про свою біду і запитали, чи не порадить він, як з неї вирятуватись. Мудрець, пожалівши їх, дав кожному з них кульку мудрості і наказав:
— Ці кульки ви покладіть собі на голови і йдіть. У кого де впаде кулька з голови, той нехай там копає і бере з землі те, що послала йому доля.
Всі четверо згідно з наказом мудреця вирушили в дорогу. Пройшли вони кілька коругів1, аж раптом кулька одного з них впала на землю. Почав він копати, а там поклади міді. Він і каже друзям:
— Ця мідь для мене краща за золото. Якщо хочете, залишайтеся зо мною!
Та друзі не погодилися, помандрували далі. Через якийсь час кулька другого з них покотилася з голови і впала на землю. Почав він копати і знайшов поклади срібла.
— Якщо хочете, залишайтеся зо мною. Це срібло буде і ваше,— сказав він друзям. Але ті не погодилися, пішли далі.
Через деякий час упала кулька у третього. Почав він копати і знайшов там поклади золота.
— Такого багатства вистачить і на двох,— мовив він своєму другові. — Залишайся зо мною!
— Далі будуть поклади дорогоцінних каменів,— відповів той.— Навіщо мені залишатися тут?
І він пішов далі. Пройшов один коруг, і кулька впала йому з голови. Кинувся він копати, а там не дорогоцінні камені, а всього лиш залізна руда.
— І чому я не послухав друга, не став копати з ним золото? — бідкався він.
Рушив невдаха назад, почав розшукувати те місце, де його друг натрапив на поклади золота. Блукав він, блукав, але так і не знайшов ні того місця, ні свого друга.
Нещасний і вкрай знесилений, він вирішив повернутися до міста Балха, порадитися з мудрецем, але збився з дороги. Розчарований і змучений, він блукав світами, проклинаючи свою недалекоглядність.
Отак кожен, хто не слухає друзів та їхніх порад, зазнає такої ж біди, якої зазнав той сердега. А тепер уставай і поспішай до свого княжича,— звернувся він до Ходжесте,— бо настав час, щоб здійснилися твої бажання.
Молода жінка хотіла йти, але в цю мить заспівав півень, надворі розвиднілось, і про побачення з княжичем не могло бути й мови.

1 Міра довжини, третя частина фарсанга. Один фарсанг на рівній місцевості по дорозі дорівнює приблизно 6 кілометрам. В гористій чи піщаній місцевості фарсанги різні, бо це також і міра зусиль, які треба витратити, щоб пройти відстань у 6 км по рівній дорозі.

ОПОВІДКА СІМНАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО ТЕ, ЯК ШАКАЛ ЗРОБИВСЯ ПАДИШАХОМ І ЯК ЙОГО ВБИЛИ

Коли сонце сховалося на заході, а на сході зійшов місяць, Ходжесте підійшла до папуги попросити в нього дозволу піти на побачення з княжичем. Побачивши, що папуга сидить у задумі, вона запитала:
— О розумний друже, скажи мені, про що ти замислився?
— Я міркую собі ось про що,— одрік папуга.— Ти високого шляхетного роду, але ж я не знаю, якого роду твій коханий — високого чи низького. Якщо він так само, як і ти, шляхетного коліна, тоді все гаразд: між вами немає жодних перепон. Але якщо він низького коліна, то це біда!
— Ти кажеш правду, друже мій щирий! — зітхнула Ходжесте.— Але ж як я зможу довідатися про його походження?
— Вади і достоїнства людини виявляє її язик,— зауважив папуга.— Хіба ти не чула про того шакала, якого зрадив язик?
— Ні! А як це з ним сталося? — запитала молода жінка.
— Один шакал,— почав папуга,— призвичаївся щоночі прокрадатись у місто і шастати по хатах, винюхуючи, що там є смачного у горщиках та глечиках.
Одного разу побачив він великий чан і зіп'явся подивитися, що в ньому. Відтак не втримався і бебехнув усередину. А в чані тому була синя фарба. Насилу він
звідтіля вибрався, пофарбований геть увесь у синє, і гайда у свій степ. Побачили звірі дивовижну синю істоту і вирішили: певно це хтось дуже високого роду.
І вибрали вони його своїм царем.
Час від часу звірі збиралися гуртом навколо царського трону. Шакал подбав, аби ніхто з них не впізнав його по голосу. Тому найближче до себе, у першому ряду, він ставив шакалів. У другому ряду стояли лисиці, в третьому сарни, в четвертому мавпи, в п'ятому тигри і в шостому слони. Коли шакали вили, то й цар вив разом з ними і ніхто цього не помічав.
Але через якийсь час цар почав соромитися своїх родичів шакалів і віддалив їх від себе, поставивши замість них тигрів та слонів.
Одного разу, коли звірі зійшлися на збори, шакали завили. Цар не втерпів і теж затягнув разом з ними по-шакалячому. Почули його голос звірі й зрозуміли, хто він є, їхній цар. Накинулись вони на нього і роздерли.
Закінчивши свою розповідь, папуга сказав Ходжесте:
— Господине дому, вади та достойності кожного стають відомими лише завдяки язикові. Іди до свого коханого, порозмовляй з ним, і ти відразу побачиш його вади та достойності.
Ходжесте вже хотіла була йти, але в цю мить заспівав півень, надворі розвиднілося, і ні про яке побачення вже не могло бути й мови.

ОПОВІДКА ВІСІМНАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО БЕШІРА, ЩО ЛЮБИВ ЖІНКУ НА ІМ'Я ЧУНДЕР

Коли сонце сховалося на заході, а на сході зійшов місяць, Ходжесте з повним суму і туги серцем підійшла до папуги і мовила:
— Щовечора я приходжу до тебе й прошу відпустити на побачення, а ти щоразу затримуєш мене, морочиш мені голову своїми теревенями.
Не буду я затримувати тебе, Ходжесте,— сказав папуга.— Цієї ночі ти вже напевно з'єднаєшся з коханим, як той аравієць, що спершу зазнав мук та болю, але потім був винагороджений — зажив блаженства і насолоди...
— А як це з ним сталося? — поцікавилася молода жінка.
— В одному місті,— почав папуга,— жив юнак по імені Бешір. Він любив заміжню жінку, яка називалася Чундер. Та через рік-два по місту пішов поголос про їхнє кохання, і чоловік Чундер переселився разом з нею в інше місце. Бешір дні і ночі плакав від розлуки з коханою. А у нього був друг аравієць. От Бешір йому і каже:
— Не можу я жити без Чундер. Хочу її побачити. Поїдемо разом, ти мені допоможеш.
І двоє друзів рушили в дорогу. Приїхали туди, де тепер жила Чундер. Неподалік од її будинку росло крислате дерево. Вони під ним і спинились. Бешір послав аравійця до Чундер. Зраділа вона, почувши, що Бешір тут, і каже:
— Увечері я прийду під те дерево.
Коли настала ніч, Чундер прийшла в умовлене місце, і закохані нарешті з'єдналися.
— Чи не могла б ти залишитися зі мною всю ніч? — запитав Бешір.
— Якщо твій друг зробить одне діло,— мовила Чундер,— то залишусь.
— А що я маю зробити? — запитав аравієць.
— Ти повинен одягнути мій одяг, піти в дім і сісти. Коли прийде мій чоловік, принесе чашу з молоком, дасть тобі і скаже: «Пий», ти не бери чашу в руки і не пий. Сиди мовчки, не відкриваючи обличчя. Врешті він поставить чашу біля тебе і вийде. Тільки тоді випий молоко.
Аравієць погодився, пішов у дім. Коли прийшов чоловік Чундер і приніс чашу з молоком, аравієць навіть не ворухнувся. Хоч як чоловік просив і вмовляв, та переодягнений аравієць не відкривав обличчя й не брав чаші. Зрештою розгніваний чоловік вигукнув:
— Та от як ти платиш мені за мою любов і відданість! Не хочеш навіть слова сказати, навіть обличчя не відкриваєш!
Узяв він нагайку і ну лупцювати нещасного аравійця! Побив його так, що в того вся спина була в синіх смугах. Зігнав свою злість і пішов, а аравієць не знав: плакати йому чи сміятись.
Потім прийшла мати Чундер і почала докоряти:
— Скільки я тебе вчила, що жінка повинна шанувати свого чоловіка. Чому ти його ненавидиш? Невже ти й досі сумуєш і тужиш за Бешіром? Зваж, що ти його ніколи більше не побачиш.
Тоді мати пішла до своєї другої дочки і каже:
— Поговори ще ти з сестрою, усовісти її, скажи, що так поводитися з чоловіком негоже.
Прийшла сестра в кімнату Чундер. Аравієць, побачивши, що вона дуже вродлива, забув про свій біль, зняв з голови чадру і сказав їй:
— Тут тобі нема кого усовіщати, красуне. Твоя сестра пішла на цілу ніч до Бешіра, а мене послала сюди замість себе. Подивися-но, як її чоловік посмугував мені спину нагайкою. Якщо ти викажеш мене, то і я, і твоя сестра будемо зганьблені повік. Краще залишайся зі мною, розваж мою самотину.
Сестра Чундер засміялася і залишилася з аравійцем. Ніч вони провели на одному ложі. Коли почало світати, аравієць прийшов до Чундер і Бешіра.
— Ну, як минула твоя ніч? — запитала його молодиця. Аравієць розповів їй, що в нього було з її чоловіком і показав свою спину. Чундер було дуже ніяково і жаль бідолаху. А про те, що він усю ніч зазнавав насолоди з її сестрою, вона й не взнала...
Закінчивши свою розповідь, папуга сказав Ходжесте:
— А тепер уставай і поспіши до свого коханого!
Молода жінка підвелася, щоб іти, але тут заспівав півень, настав ранок, і йти на побачення було запізно.

ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТНАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО КУПЦЯ ТА ПРО ТЕ, ЯК ЙОГО КІНЬ УБИВ КОБИЛУ ОДНОГО ЧОЛОВІКА

Коли сонце сіло на заході і зійшов місяць, Ходжесте вбралася в коштовні шати, підійшла до папуги і мовила:
— Я могла б і сама, без твого дозволу, піти до княжича, але я цього не роблю, бо не бачу в тому добра і покладаюся на твій розум.
— Господине дому,— мовив папуга,— розумні люди, перш ніж щось зробити, розмірковують, чи піде це їм на користь. Ти жінка розсудлива і правильно робиш, питаючи розумної поради. Якщо хтось, не дай боже, й зробить тобі прикрість, ти поставишся до цього настільки розважливо, що з тобою не станеться ніякої біди, так само, як у того купця, котрий знав: на те і голова, щоб у ній розум був.
— Ану, розкажи-но лишень про цього купця,— попросила Ходжесте.
— Розповідають, що в давні часи,— повів папуга,— жив собі один купець, багатий і розумний, який мав норовистого коня. Одного разу, коли той купець спинився спочити в дорозі, до нього під'їхав на кобилі якийсь чоловік. Він скочив з кобили, став прив'язувати її біля купцевого коня.
— Не прив'язуй кобили біля мого коня! — гукнув йому купець.
Той не послухав, прив'язав свою кобилу поруч з купцевим конем, підійшов до купця і давай їсти з його тарілки.
— Хто ти і що ти за чоловік? Чому без запрошення їси з моєї тарілки? — здивувався купець.
Той чоловік удавав із себе глухого і нічого не відповідав. Купець подумав, що може й справді він глухонімий. Аж раптом купців кінь хвицнув ногою кобилу того чоловіка так, що розпоров їй живіт, і вона тут же здохла. Тоді той чоловік закричав:
— Твій кінь убив мою кобилу, плати за неї гроші!
Пішов той чоловік до судді, поскаржився на купця. Суддя викликав купця, почав допитуватися, але купець прикинувся глухим. Суддя питає, а він йому ані слова.
— Цей купець глухонімий,— сказав суддя,— а раз так, то він не винен!
— Звідки ти взяв, що він глухонімий? — обурився позивач. — Коли я прив'язував свою кобилу, він крикнув мені: «Не прив'язуй її біля мого коня!», а тепер удає з себе глухонімого!
— Ну, якщо він попереджав тебе, то в чому його вина? — сказав суддя.— Йди собі своєю дорогою, мерзотнику! Ти сам себе виказав!
Закінчивши свою розповідь, папуга мовив до Ходжесте:
— Ну а тепер поспіши до свого коханого!
Жінка підвелася, але в цю мить заспівав півень, настав ранок, і йти на побачення вже було пізно.

ОПОВІДКА ДВАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО ЖІНКУ, ЯКА ХИТРІСТЮ ВРЯТУВАЛАСЯ ВІД ПАЗУРІВ ТИГРА

Коли сонце сіло на заході, а на сході зійшов місяць, Ходжесте прийшла до папуги просити дозволу піти на побачення з княжичем і звернулася до нього з такими словами:
— О мій вірний друже, якому я довіряю свої таємниці! Пожалій мене і пусти цієї ночі на побачення з коханим, а коли хочеш мені щось сказати, то говори швидше!
— Ой Ходжесте,— одрік папуга,— багато разів я випробовував тебе і бачу, що ти догадлива й кмітлива. Звичайно, мої повчання тобі ні до чого, але якщо, не дай боже, з тобою трапиться біда, то раджу тобі: бери приклад з тієї жінки, що зустрілася з тигром у пустелі, перехитрувала його і врятувалася з халепи.
— А як же це їй пощастило? — запитала Ходжесте.
— Жив собі в одному місті чоловік,— почав папуга.— І мав він дуже язикату та норовисту жінку. Одного разу той чоловік за якусь провину нагримав на неї, побив нагайкою. Жінка, розсердившись, утекла в пустелю з двома малими дітьми.
А там назустріч їй тигр. Вона злякалась і каже собі:
— Ой леле! Не треба було мені втікати від чоловіка. Якщо мені пощастить урятуватися від загибелі, я повернуся додому і вже ніколи не перечитиму своєму чоловікові, слухатиму його і шануватиму.
І вирішила вона перехитрувати тигра. Підійшла до нього і каже:
— Слухай-но, тигре. У мене є до тебе одна розмова.
— Яка у нас із тобою може бути розмова? — здивувався тигр. — А проте говори, чого тобі треба.
— В цій пустелі живе величезний тигр,— почала жінка.— Всі люди і звірі дуже його бояться. Сам падишах щодня посилає йому на поживу трьох-чотирьох чоловік. Сьогодні прийшла черга моя і цих двох дітей. Якщо хочеш, візьми дітей, з'їж їх і чимдуж утікай з цієї пустелі, тоді я буду одна і втечу...
— Добре, що ти це мені розповіла,— відповів тигр.— Але я не їстиму ні тебе, ні твоїх дітей, тому що потім мені не минути помсти того тигра...
Сказати коротко, тигр подався собі в один бік, а жінка в інший, до міста. Вернувшись додому, вона все життя була слухняною і покірною дружиною свого чоловіка...
Закінчивши свою розповідь, папуга мовив Ходжесте:
— А тепер, господине дому, не барися, мерщій іди до свого коханого!
Ходжесте підвелася, щоб іти, але в цю мить заспівав півень, надворі розвиднілося, і йти на побачення було пізно.

Далі

«Всесвіт» 1987