Мохаммед Ходавенд КАДЕРІ
КНИГА ПАПУГИ

ОПОВІДКА ОДИНАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО ТИГРА ТА БРАХМАНА, ЩО ЗАГИНУВ ЧЕРЕЗ СВОЮ ЖАДІБНІСТЬ

Коли сонце зайшло і на небі з'явився місяць, Ходжесте підійшла до папуги і сказала:
— Мабуть, ти не знаєш, як болить моє серце. Якби знав, то чимскоріше випровадив мене на побачення, не заговорюючи своїми казочками...
— Гей, Ходжесте, бійся бога! — ображено вигукнув папуга.— Я хочу, щоб ти чимшвидше пішла до свого коханого, але ж ти сама себе затримуєш і тут я анітрохи не винен. Поспіши вже хоч цієї ночі, але пам'ятай, що тобі слід швидко повернутися додому. І не будь жадібною до кохання княжича, бо жадоба до добра не доводить, і з кожним жадібним буде те, що було з одним брахманом.
— А що ж сталося з тим брахманом? Ану розкажи,— попросила Ходжесте.
— В одному місті жив собі багатий брахман,— почав папуга,— і ось сталося так, що він зубожів. Хоч-не-хоч довелося йому податися в мандри. Ішов він, ішов і підійшов до озера. Дивиться: на березі качається тигр, а перед ним стоять лисиця і сарна. Брахман злякався і завмер, наче заворожений. Тим часом лисиця і сарна його помітили.
— Якщо тигр побачить бідолаху, він обов'язково його вб'є,— сказали вони одна одній.— Треба щось придумати, щоб тигр не тільки не вбив нещасного, а й обдарував його.
І сарна з лисицею почали славословити та прославляти тигра.
— Твоя щедрість, володарю,— заговорили вони в один голос, — настільки скрізь відома, що ось якийсь брахман прийшов сюди і стоїть, сподіваючись на дарунок від тебе.
Тигр глянув на брахмана, покликав його до себе і, милостиво поговоривши з ним, подарував йому золото, коштовності та прикраси, що залишилися від тих людей, яких він з'їв. Брахман подався додому.
Однак через деякий час брахман, бажаючи ще більше розбагатіти, прийшов до тигра знову. Цього разу біля тигра були вовк і собака. Побачивши брахмана, вони шепнули тигрові:
— В цього чоловіка, певно, зухвалі та лихі наміри, якщо він припхався сюди без твого високого запрошення!
Почувши таке, тигр розгнівався, кинувся на брахмана і роздер його на шматки.
— Бачиш,— закінчив папуга,— якби брахман не був жаднюгою, він би не загинув. Кожен, хто жадібний, рано чи пізно попадає в біду. Ще залишилася одна зміна ночі, о Ходжесте, швидше збирайся і спіши на зустріч з коханим!
Молода жінка встала, щоб податися на побачення з княжичем, але цієї миті заспівав півень, настав ранок, і йти на побачення вже було запізно.

ОПОВІДКА ДВАНАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО СТАРОГО ТИГРА ТА КОТА, ЩО ПОВБИВАВ МИШЕЙ

Коли зайшло сонце і на небі зійшов місяць, Ходжесте, сподіваючись, що папуга відпустить її на побачення з княжичем, підійшла до нього і побачила, що він сидить у глибокій задумі.
— Про що ти думаєш? — запитала молода жінка.
— Нічого я не думаю,— одрік папуга,— але мене засмучує твоє горе. Ти цілі ночі слухаєш мої розповіді, і я боюся, що коли, не дай боже, раптом повернеться твій чоловік, ти будеш дуже каятися, що не пішла на побачення з княжичем, так як каявся кіт, що повбивав усіх мишей...
— А як це було? — здивувалася Ходжесте.— Це дивно чути, бо ж миші — то ласий наїдок для котів! Як же міг кіт каятися, що повбивав мишей?!
— Отож слухай,— почав папуга.— В одній лісовій пущі жив собі старий і немічний тигр. Зуби в нього поламалися, і коли він їв м'ясо, волокна застрягали в нього між зубами. А в тій пущі водилося багато мишей, і коли тигр засинав, а спав він роззявивши рота, то миші витягали в нього м'ясо, що нав'язло в зубах, і будили його з солодкого сну. Тигр, бажаючи позбутися мишей, почав радитися з іншими тваринами, що йому чинити.
— Кіт твій підданий, володарю,— підказала йому лисиця.— Накажи йому, щоб він охороняв тебе цілу ніч.
Тигр закликав кота до себе. Той прийшов. Тигр каже:
— Будеш моїм котвалом.
І кіт почав охороняти тигра. Боячись кота, миші повтікали, і нарешті тигр зміг спати спокійно. Він осипав кота всіма можливими милостями. А той, хоч і лякав мишей, однак ніколи їх не вбивав, бо розумів, що коли їх винищить, то стане непотрібним тигрові, і тоді прощай вигідна служба. Якось кіт привів до тигра свого сина і каже:
— Сьогодні мені треба відлучитися в справах. Якщо дозволиш, володарю, на цю ніч я залишу замість себе свого сина.
Тигр дозволив, і кіт пішов. А молодий кіт, вартуючи, як побачить мишу, так і вб'є. Таким чином за одну ніч від мишей не залишилося й сліду. Наступного дня кіт повернувся і почав дорікати синові:
— Що ти натворив?! Навіщо повбивав усіх мишей?!
— А чому ти мене не попередив, що їх не можна вбивати? — відмовив син.
Одне слово, довелося котові каятися, бо через кілька днів тигр звільнив його з посади котвала.
Коли папуга закінчив своє оповідання про мишей, кота і тигра, він сказав Ходжесте:
— Яка ж ти, все-таки, забарна! Щовечора збираєшся піти до княжича і ніяк не
підеш. Не дай боже, повернеться твій чоловік, і ти каятимешся, як той кіт.
Ходжесте встала і вже хотіла йти, але цієї миті закукурікав півень, настав ранок, і побачення довелося відкласти до наступної ночі.

ОПОВІДКА ТРИНАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО ШАПУРА, ВОЛОДАРЯ ЖАБ, ТА ГАДЮКУ

Коли зайшло сонце і на небі зійшов місяць, Ходжесте причепурилася одягнула на себе прикраси і сказала папузі:
— Я вважала тебе розумним птахом і щоночі слухала твої повчання та
настанови, але поки що немає з них ніякої користі, бо я ж і досі не спромоглася піти до княжича.
— Що правда, то правда,— одрік папуга.— Ти аж надто зволікаєш із побаченням. Але не сумуй і не журися. Я допоможу тобі з'єднатися з коханим.
А розумним, о Ходжесте, вважають лише того, хто думає над кожною своєю справою, бо хто не подумає й не передбачить усіх можливих наслідків, той потім буде каятися, як Шапур...
— А хто такий був Шапур? — поцікавилася Ходжесте.— І що з ним сталося?
Ану розкажи!
— Десь у країні арабів була глибока яма,— почав папуга,— і в тій ямі зібралося багато жаб. І була там одна жаба на ім'я Шапур, що стала володарем усіх цих жаб. Та ось Шапур почав утискувати та пригнічувати своїх підданців, і коли гніт його став неможливим, жаби зібралися і стали радитись.
— Шапур доведе нас до загибелі! — кричали вони.— Нехай хтось інший буде нашим володарем!
І жаби вибрали собі іншого володаря, а Шапура прогнали. Ображений і розсерджений Шапур поскакав до нори гадюки і почав щосили квакати. Гадюка висунула з нори голову і, побачивши жабу, засміялася і сказала:
— Вперше бачу, щоб така ласа пожива прийшла до мене сама. Ти що, хочеш віддати богові душу?
— Я прийшов до тебе заради твого добра! — одрік Шапур.
— Ну що ж, говори, задля чого ти осмілився мене потурбувати! — мовила гадюка.
Шапур розповів гадюці все, що сталося, і попросив:
— Допоможи мені помститися моїм зрадливим підданцям.
Гадюка зраділа, що має нагоду поживитися, і каже:
— Ти покажи мені ту яму, і я помщуся за тебе.
Одне слово, гадюка і Шапур подалися разом до ями і залізли в неї. Через кілька днів гадюка поїла всіх жаб, що були в ямі, і каже Шапурові:
— В цій ямі вже не залишилося жодної жаби, і я дуже голодна. Роздобудь мені якусь їжу, бо я на тебе розгніваюсь.
— Дякую тобі за твою послугу,— одрік Шапур,— за те, що ти помстилася тим, хто скинув мене з престолу. А тепер іди собі додому!
— А я не хочу з тобою розлучатися,— відказала йому гадюка.
Шапур злякався і дуже каявся, що попросив у неї допомоги.
— Недалеко звідсіля,— мовив він,— є друга яма, і там живе дуже багато жаб.
Якщо хочеш, я приведу їх сюди!
Гадюка повірила Шапурові і випустила його з ями. Якби він не схитрував, то був би йому кінець. Опинившись на волі, Шапур утік подалі і заховався на березі великого озера. Кілька днів гадюка чекала на його повернення, а потім вилізла з ями і поповзла назад у свою нору...
Коли папуга закінчив свою розповідь, він сказав Ходжесте:
— А тепер мерщій іди до княжича та не барися!
Молода жінка вже хотіла була йти, але тим часом на сході заяснів світанок, і довелося їй знову лишитися вдома.

ОПОВІДКА ЧОТИРНАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО ТИГРА, ЯКОМУ РИСЬ ВІДІБРАЛА ЛІГВО

Коли сонце зайшло за обрій і на небо вийшов ясний місяць, Ходжесте, плачучи, підійшла до папуги і мовила:
— Щовечора я приходжу до тебе по дозвіл піти на побачення з княжичем і тільки марную свій час, слухаючи твої теревені, баєчки та казочки!
— Це не зовсім так,— ображено відмовив папуга.— Від моїх настанов та повчань тобі немає ніякої шкоди, а користь є. Тож цього вечора ти не затримуйся — відразу ж іди до свого коханого. А якщо тебе застане там хтось із твоїх
ворогів, ти вдайся до тих самих хитрощів, які придумала чорновуха рись.
— А що то за хитрощі і чому вона їх придумала? — не втерпіла молода жінка.— Ану розкажи!
— Жив собі в одному лісі тигр,— почав папуга,— і дружив він з мавпочкою.
Довелося якось тому тигрові відлучитися в справах, і він, вирушаючи в дорогу,
доручив мавпочці доглядати за своїм лігвом. А лігво те було в гарному й затишно му місці, і його уподобала чорновуха рись. Уподобала і, не довго думаючи, зайняла його.
— Гей, чорновуха,— гукнула їй мавпочка,— це тигрове лігво! Ти що, так сильна, що хочеш забрати його в тигра?
— Це лігво влаштував ще мій батько. Ти що, цього не знаєш?! — загарчав батько-рись.
— Краще ходімо звідси,— мовила мати-рись чоловікові.— Змагатися нам з тигром — все одно, що проливати власну кров.
— Дурниці, жінко,— відповів батько-рись.— Нехай тигр приходить. Я спроваджу його звідсіля хитрощами!
Через кілька днів надійшла звістка, що тигр повертається. Мавпочка його зустріла і розповіла, що рисі захопили його лігво і вважають своїм. Тигр поспішив до свого лігва. А батько-рись як загарчить:
— Це лігво моє! Його влаштував ще мій батько!
Тигр злякався і каже мавпочці:
— Знаєш, це не рись! Звідки би в рисі було стільки сили, щоб відібрати моє лігво? Мабуть, цей звір дужчий за мене!
— Але ж у лісі немає нікого дужчого за тебе! — мовила мавпочка.
— Що ти говориш! — обурився тигр.— Тут є багато звірів дужчих за мене!
Через деякий час тигр осмілів і знову попрямував до свого лігва з'ясувати, що ж то за звір там оселився. Побачивши його, батько-рись сказав своїй жінці:
— Зроби так, щоб діти заплакали, а коли я запитаю, чому вони плачуть, скажи, що вони не їли з учорашнього вечора і хочуть свіжого тигрячого м'яса...
Коли тигр підійшов до свого лігва, діти рисі почали плакати і скиглити.
— Чому діти плачуть? — голосно запитав батько-рись.
— Вони голодні,— відповіла мати-рись.
— Але ж від учора у нас залишилось трохи тигрячого і людського м'яса.
Невже вони поїли все до крихти? — здивовано запитав батько-рись.
— Та вони не хочуть учорашнього м'яса. Вони хочуть свіжого! — відповіла мати-рись.
— Заспокойтеся і потерпіть трохи,— гримнув на дітей батько-рись.— Я чув, що тигр, який колись тут мешкав, сьогодні прийде сюди. Якщо тільки це правда, та якщо захоче Всевишній бог, я ще сьогодні нагодую вас досхочу свіжим м'ясом.
Почувши ці слова, тигр злякався і ходу звідти, вже й не цікавлячись, що то за звір.
— Ну що, не казав я тобі, що в моєму лігві поселилася якась дужа страшна звірюка! — мовив він мавпочці.
— Та це звичайна рись,— перечила мавпочка.— Вона куди слабкіша за тебе і хоче забрати твоє лігво хитрощами та підступом.
Тигр заспокоївся і знову рушив до свого лігва. Побачивши його, мати-рись знову примусила рисенят плакати і скиглити.
— Та заспокой же дітей, жінко,— гримнув на дружину батько-рись. — Сьогодні я обов'язково роздобуду тигрячого м'яса, тому що мій друг мавпочка обіцяла мені, клянучись і божачись, що сьогодні хитрощами та підступом приведе тигра сюди. Потерпи трохи і заспокой дітей, щоб вони не галасували, бо якщо тигр почує нас, він злякається і не прийде...
Зачувши ці слова, тигр дременув звідти, знайшов мавпочку, роздер її і відтоді обходив своє колишнє лігво десятою дорогою.
— А тепер мерщій уставай і поспішай до свого коханого! — мовив папуга до Ходжесте, закінчивши свою розповідь.
Ходжесте підвелася, щоб іти, але в цей час защебетали ранкові птахи, надворі розвиднілося, і їй довелося залишитись удома.

ОПОВІДКА П'ЯТНАДЦЯТОЇ НОЧІ
ПРО ТКАЧА ЗАРІРА ТА ПРО ТЕ, ЯК ДОЛЯ БУЛА ДО НЬОГО НЕПРИХИЛЬНА

Коли сонце зайшло і залягла темрява, Ходжесте після першої зміни ночі надягнула гарне вбрання, підійшла до папуги і мовила:
— Друже мій, довгий час я перевіряла твою відданість і почула від тебе чимало запевнень у дружбі, але на ділі ти мені нічим не допоміг.
— Господине дому,— одрік папуга,— чого ти на мене сердишся? Я ж кожної ночі заохочую тебе піти на побачення! Яку ж ти бачиш за мною провину? Просто твоя доля нещаслива, як в отого ткача Заріра, з яким щастя не було в згоді.
— А що то ще за історія була з тим Заріром? — запитала Ходжесте.
— Жив собі в одному місті ткач на ім'я Зарір,— почав папуга,— що ткав шовкові тканини, гарував, не покладаючи рук. Але купували їх не дуже, і грошей він заробляв обмаль — ледь-ледь вистачало, щоб кінці з кінцями звести. У нього був приятель, який ткав грубі тканини. Прийшов до нього в гості Зарір, бачить — дім, як повна чаша: живе його приятель у достатку.
«Як же це так виходить? — подумав собі Зарір.— Я тчу дорогі матерії та падишахські халати і не маю хліба-солі. А чому цей ткач, який тче грубі тканини, має стільки всякого добра?»
Прийшовши додому, Зарір мовив жінці:
— В цьому місті мене ніхто не цінує. Піду я в інше місто. Там здобуду і славу і гроші.
— Пусті твої сподівання,— сказала жінка.— Якщо тобі написано на роду прославитися і забагатіти, то станеться це не в далекій далині, а тут, у твоєму рідному місті.
Не послухав Зарір дружини, зірвався і вирушив у дорогу. Прийшов він у чуже місто і взявся там за своє ремесло. Сподобалися тамтешньому люду шовки, які ткав Зарір. Років за два він спромігся зібрати цілий капшук грошей і вирішив повернутися додому. Пішов він назад і дорогою спинився переночувати у заїзді. До півночі Зарір не спав, боячись, що його обікрадуть. Але зрештою заснув. І тут якийсь злодій витяг його гаманець із грішми і ходу. Прокинувся Зарір, а грошей нема.
Нікуди не дінешся! Довелося йому повернутись у те чуже місто. Знову він узявся ткати шовки. Минув рік-другий. Зарір заробив чимало грошей і знову подався додому. Спинився він дорогою в заїзді, і тут з ним сталося те, що й минулого разу: хоч як він стерігся, хоч як пильнував, а злодій украв у нього ті гроші.
З порожніми руками, без гроша в кишені бідолаха вернувся додому і розповів жінці про свої пригоди.
— Та чи я не говорила тобі,— засміялася жінка,— що ніхто не візьме більше, ніж йому призначено долею. От ти не слухав мене і пішов на чужину, а що ти здобув, скажи?
Зарір знітився, бо нічого не міг відповісти... Закінчивши свою розповідь, папуга сказав Ходжесте:
— А тепер уставай і чимдуж поспішай до свого коханого.
Молода жінка підвелася, щоб іти до княжича, але в цю мить у дворі заспівав півень. Настав ранок, і йти на побачення було запізно.

Далі

«Всесвіт» 1987